Кандід, або Оптимізм

Одного дня на відправі мене помітив великий інквізитор. Він довго дивився на мене і звелів переказати мені, що має зі мною поговорити в секретних справах. Мене привели до його палацу, і я розповіла йому про своє походження; він зазначив мені, як низько для мого рангу належати іудеєві. Дону Іссахарові запропонували віддати мене монсеньйору. Дон Іссахар, придворний банкір і людина з довір'ям, не схотів про те й слухати. Тоді інквізитор пригрозив йому аутодафе. Врешті наляканий єврей склав умову, за якою будинок і я маємо належати їм обом разом; єврей користується понеділками, середами й суботами, а інквізитор – рештою днів у тижні. Уже шість місяців, як ця угода триває. Не обходиться без суперечок, бо часто вони не можуть вирішити, чи належить ніч проти неділі старому завітові чи новому. Щодо мене, то я аж до сьогодні опираюсь їм обом, і через те, гадаю, вони мене й досі кохають.

Кінець кінцем, щоб запобігти землетрусові і щоб настрахати дона Іссахара, монсеньйор інквізитор задумав улаштувати урочисте аутодафе. Він зробив мені честь, запросивши туди і мене. Я мала дуже хороше місце; дамам підносили холодне питво між мессою і карою. Мене справді пойняв жах, коли я побачила, як палили двох євреїв і бідолашного біскайця, що одружився з кумою; але яке ж було моє здивування, жах і збентеження, коли я побачила в сан-беніто й митрі обличчя, що нагадало мені Панглоса! Я протерла собі очі, придивилась уважно і побачила, що його вішають; я зомліла. Ледве я очутилась, як побачила вас, роздягненого; я не знала більшого жаху, туги, болю і розпачу. Скажу вам по правді, що шкіра у вас ще біліша й рожевіша, ніж у болгарського капітана. Це подвоїло всі ті чуття, що гнобили мене й пожирали. Я гукнула, я хотіла сказати: «Спиніться, варвари!» – але голосу мені бракувало, та й крики мої були б марні. Коли вас відшмагали, я сказала: «Як то могло статися, щоб любий Кандід і мудрий Панглос потрапили до Лісабона, один – щоб дістати сотню батогів, другий – щоб попасти на шибеницю з наказу монсеньйора інквізитора, що кохає мене? Панглос жорстоко дурив мене, коли говорив, що на світі все йде на краще». Схвильована, спантеличена, то не тямлячи себе з гніву, то вмираючи з кволості, я згадувала вбивство мого батька, матері й брата, зухвальство підлого болгарського солдата, удар ножем, якого він мені завдав, мою неволю, куховарство, болгарського капітана, мого підлого дона Іссахара, мого страшного інквізитора, повішеного доктора Панглоса, величне, монотонне Miserere,[29] під час якого вас шмагали, а найбільше той поцілунок, що ви мені дали за ширмою того дня, коли я вас бачила востаннє. Я славила Бога, що знову привів вас до мене після стількох випробувань. Я сказала своїй старій, щоб потурбувалась про вас і привела сюди, коли це буде можливо. Вона прегарно виконала моє доручення, я зазнала невимовної втіхи, вас побачивши, почувши, розмовляючи з вами. Але ви, мабуть, страшенно зголодніли, я теж хочу їсти, – сідаймо вечеряти.

Вони сіли вдвох до столу і, повечерявши, перейшли на ту прекрасну канапу, про яку вже згадувалось; вони ще були там, коли прийшов дон Іссахар, один із господарів будинку. Була субота, і він прийшов використати свої права і висловити своє ніжне кохання.

Розділ дев'ятий

Що сталося з Кунігундою, Кандідом, великим інквізитором та євреєм

Цей Іссахар був найжовчніший із усіх синів Ізраїля, що жили на світі після Вавилонського полону.[30]

– Як! – сказав він. – Тобі, галілейська суко, замало одного пана інквізитора? Я мушу ділитися ще й з цим шахраєм?

Кажучи це, він витяг довгий кинджал, що завсіди мав при собі, і кинувся на Кандіда, не сподіваючись, що супротивник теж озброєний; наш добрий вестфалець разом з убранням дістав від старої прекрасну шпагу. Він видобув її, хоч на вдачу був дуже лагідний, вмить поклав суворого іудея мертвим на підлогу до ніг прекрасної Кунігунди.

– Пресвята Діво! – скрикнула та. – Що нам тепер буде? У мене забито людину! Прийде поліція, і ми загинули!

– Коли б Панглоса не було повішено, – сказав Кандід, – він би подав нам добру раду в такій скруті, бо з нього був великий філософ. А як його немає, то порадьмося зі старою.

Стара була дуже розважна і вже почала висловлювати свою думку, коли нараз відчинилися другі маленькі двері. Минула година по півночі, заходила неділя. Цей день належав монсеньйорові інквізитору. Увійшовши, він побачив вишмаганого Кандіда зі шпагою в руці, мертвяка на підлозі, перелякану Кунігунду і стару, що давала поради.

От що відбулося в цю мить у Кандідовій душі і от як міркував він:

«Коли цей святий гукне допомогу, він неодмінно спалить мене і може зробити те саме і з Кунігундою; він без жалю вишмагав мене, він мій суперник, і я мушу його забити, – нема чого вагатись».

Ця думка спалахнула ясно і швидко, і, не даючи інквізиторові отямитись від здивування, він проткнув його наскрізь і кинув поруч єврея.

– От уже й другий, – сказала Кунігунда, – нас не помилують, нас відлучать від церкви, прийшла наша остання година. Що з вами сталося, з вами, таким ніжним зроду, що ви за дві хвилини забили єврея і прелата?

– Моя люба, – відповів Кандід, – людина, закохана, ревнива ще й вишмагана інквізицією, сама себе не тямить.

Тоді стара подала своє слово:

– У стайні є троє андалузьких коней із сідлами і при збруї, нехай хоробрий Кандід їх засідлає. Ви, пані, маєте золото і діаманти, сідаймо хутчій на коні, – хоч я можу триматись тільки однією половиною, – і тікаймо до Кадікса. Година чудесна, і мандрувати холодком уночі дуже приємно.

Кандід миттю осідлав троє коней; Кунігунда, стара та він промчали тридцять миль одним духом. Тимчасом як вони втікали, служителі святої ґермандади[31] прибули до будинку. Монсеньйора поховали в прекрасній церкві, а дона Іссахара викинули на смітник.

Кандід, Кунігунда й стара були на той час у містечку Авачені серед гір Сієрра-Морени і мали в одному шинку таку розмову.

Розділ десятий

В якій скруті Кандід, Кунігунда та стара прибули до Кадікса і як вони сіли на корабель

– Хто ж міг украсти мої пістолі й діаманти? – казала, плачучи, Кунігунда. – 3 чого ми житимемо? Що маємо робити? Де знайду я інквізиторів та євреїв, що знов мені все те подарують?

– Ох! – сказала стара. – Я маю лиху думку на шановного отця кордельєра,[32] що ночував учора в тому самому бадахоському заїзді, що й ми. Хай мене Бог боронить від необачної думки, але він двічі заходив до нашої кімнати і виїхав задовго перед нами.

– Ох! – сказав Кандід. – Добрий Панглос часто доводив мені, що добро на землі спільне і всі мають на нього рівні права. Цей кордельєр мусив був, згідно з тими принципами, лишити нам щось на подорож. У вас так-таки нічогісінько не лишилось, моя прекрасна Кунігундо?

– Жодного мараведіса,[33] – відповіла вона.

– Що ж робити? – спитав Кандід.

– Продаймо котрого з коней, – сказала стара. – Я сяду позад панночки, хоч я можу триматись однією тільки половиною, і ми доїдемо до Кадікса.

В тому самому готелі стояв пріор-бенедиктинець;[34] він і купив коня. Кандід, Кунігунда й стара проїхали Луцену, Хіллу та Лебріху і кінець кінцем дісталися Кадікса. Там саме споряджали флот і збирали військо, щоб провчити шановних парагвайських отців-єзуїтів,[35] яких обвинувачували за повстання однієї з їхніх орд проти іспанського та португальського королів в околиці міста Сан-Сакраменто. Кандід, служивши в болгар, показав усю болгарську вправність перед генералом невеличкої армії так гарно, швидко, спритно, витримано й моторно, що його призначили командувати пішою ротою. Отже, він капітан; він сідає на корабель з Кунігундою, старою, двома слугами і парою андалузьких коней, що належали раніш монсеньйорові великому інквізиторові Португалії.

Під час подорожі вони багато міркували про філософію бідолашного Панглоса.

– Ми їдемо до іншого світу, – казав Кандід, – от там уже, мабуть, усе гаразд; бо, треба признатись, від того, що діється в нашому, можна постраждати душею і тілом.

– Я кохаю вас усім серцем, – говорила Кунігунда, – але душа моя ще й досі стривожена з того, що я бачила й зазнала.

– Все буде гаразд, – відповів Кандід. – От уже й море цього нового світу багато краще проти морів нашої Європи; воно спокійніше, і вітри тут постійніші. Мабуть, Новий світ і є найкращий із можливих світів.

– Дай-то боже! – казала Кунігунда, – але я така нещасна була в нашому світі, що моє серце майже неприступне для надії.

– Ви скаржитесь, – сказала їй стара. – Ох! Ви не зазнали такого лиха, як я!

Кунігунда трохи не розсміялася – такою чудною здалася їй ця добра жінка, що хотіла бути нещаснішою за неї.

– Ох! – сказала вона їй. – Коли вас, моя люба, не зґвалтували двоє болгар, коли ви не дістали двічі ножем у живіт, коли не зруйновано два ваші замки, не зарізано двох ваших батьків і двох матерів, коли ви не бачили двох ваших коханців вишмаганими при аутодафе, то я не думаю, щоб ви могли заноситись переді мною; додайте ще й те, що я народилась баронесою сімдесят другого покоління, а служила куховаркою.

– Панно, – відповіла стара, – ви не знаєте ще мого походження, а коли б я показала вам свій зад, то ви б не говорили так і змінили свою думку.

Ці слова збудили надзвичайну цікавість у Кандіда та Кунігунди. І стара розповіла їм таке.

Розділ одинадцятий

Історія старої

– Мої очі не завжди були з вивернутими повіками та синцями, мій ніс не завсіди торкався підборіддя, і я не завжди була служницею. Я дочка папи Урбана X та принцеси Палестріни. До чотирнадцятого року мене виховували в палаці, перед яким усі палаци ваших німецьких баронів не більше як стайня; одна з моїх суконь коштувала більше, як уся розкіш Вестфалії. Я зростала вродлива, граціозна і здібна, серед утіх, пошани й надій; я вже збуджувала кохання, мої груди розвивались, – і які груди! білі, тугі, як у Венери Медіцейської;[36] а які очі, вії, які чорні брови! яке полум'я блищало в моїх зіницях, – воно тьмарило мерехтіння зірок, як мовили мені тамтешні поети. Жінки, що одягали мене й роздягали, вдавались в екстаз, роздивляючись мене спереду і ззаду, і всі чоловіки хотіли б бути на їхньому місці.

Я була заручена з князем, володарем Масса-Карари.[37] Який князь! Вродливий, як і я, ніжний і приємний, з блискучим розумом і вогненним коханням. Я теж кохала його, як кохають уперше – з обожуванням, із самозабуттям. Усе було готове до весілля; от де була пишнота, розкіш нечувана, от де були свята, каруселі, безупинні опери-буф;[38] і вся Італія складала мені на пошану сонети, серед яких не було жодного посереднього. Я була вже на порозі свого щастя, як одна стара маркіза, що була коханкою мого князя, запросила його до себе випити шоколаду; він помер менше ніж за дві години, в страшних конвульсіях; але це була ще дрібниця. Мати моя була в розпачі, і, хоч її журба не дорівнювалась моїй, вона захотіла на якийсь час покинути те згубне місце. Вона мала чудовий маєток коло Гайєти, і ми попливли туди позолоченою, як вівтар Святого Петра в Римі,[39] галерою. Та от корсар із Сали[40] кинувся за нами і захопив наш корабель; наші солдати боронились як папські: вони упали навколішки, покидавши зброю, і немов просили в корсара передсмертного розгрішення.[41]

Зразу ж їх роздягли догола, як мавп, а так само мою матір, дівчат із нашого почту і мене саму. Дивна річ, як моторно ці добродії усіх роздягають; але що мене вразило найбільше, це те, що вони всім нам устромляли пальці в ті місця, куди ми, жінки, ставимо тільки клізму. Ця церемонія видалася мені дуже чудною, – отак всьому дивуєшся, поки знаєш тільки рідний свій край! Незабаром я довідалась, що таким способом дізнаються, чи не сховано де яких діамантів; цей звичай усталено з найдавніших часів у всіх цивілізованих націй, що плавають морем. Я дізналася, що навіть побожні мальтійські рицарі[42] ніколи не порушували його, коли захоплювали турок і туркень; це закон міжнародного права, якого не ламав ніхто і ніколи.

Не буду говорити вам про те, як тяжко молодій принцесі, коли її невільницею везуть до Марокко разом із матір'ю, – ви й самі добре розумієте, чого натерпілися ми на корсарському кораблі. Мати моя була ще прекрасна; дівчата нашого почту, наші звичайні покоївки, мали більше принад, ніж їх можна знайти по всій Африці; щодо мене, то я була чарівна, я була сама краса й грація і була незаймана; та не довго я такою лишилася – ту квітку, що призначалась прекрасному принцеві Масса-Карари, зірвав корсарський капітан. То був гидкий негр, який гадав, що робить мені велику честь. Певна річ, що принцеса Палестріна і я мусили мати велику силу, щоб витерпіти те, що зазнали раніш, як прибули до Марокко. Але годі – це такі звичайнісінькі речі, що шкода праці про них оповідати.

Марокко плавало в крові, коли ми туди приїхали. П'ятдесят синів імператора Мулей-Ізмаїла[43] мали кожен свою партію, і це призвело до п'ятдесятьох громадянських війн: чорних проти чорних, чорних проти смуглявих, смуглявих проти смуглявих, мулатів проти мулатів; це була ненастанна різанина на всім просторі імперії.

Тільки ми висіли на берег, як чорні з партії, ворожої моєму корсарові, з'явились до нього, щоб відняти здобич. Після діамантів і золота найціннішою річчю були ми. Я стала свідком такої бійки, якої ви ніколи не бачили в жодній країні вашої Європи. Північні народи не мають ні такої палкої крові, ні такої жаги на жінок, яка звичайна в Африці. Здається, що у ваших європейців тече молоко в жилах, а в мешканців Атлаських гір і сусідніх країн – купорос і вогонь. Вони билися люто, як тамтешні леви, тигри та змії, щоб вирішити, кому ми маємо належати. Якийсь мавр схопив мою матір за праву руку, помічник мого капітана тримав її за ліву; один мавританський солдат взяв її за одну ногу, а один із наших тратів тяг її за другу. В одну мить наших дівчат теж схопили чотири солдати. Мій капітан заступив мене собою і, вимахуючи шаблею, вбивав усіх, хто противився його гніву.

Кінець кінцем я побачила, що ті потвори в запалі змагання пошматували, порубали й побили всіх наших італійок і мою матір. Полонені й ті, що їх захопили, солдати, матроси, чорні, смуглі, білі, мулати і, нарешті, мій капітан – усі були забиті, а я конала на купі мерців. Такі сцени відбувались на протязі більше як триста льє, хоч ніхто при тому не забував прочитати на день п'ять молитов, як наказав Магомет.

На превелику силу я вибралася з купи скривавлених мерців і долізла до великого апельсинового дерева на березі сусіднього струмка; там я впала, знеможена переляком, утомою, жахом, розпукою і голодом. Незабаром моє знесилля перейшло в сон, в якому більше було непритомності, аніж відпочинку. Я була ще в стані кволості та безтяму, поміж смертю й життям, коли відчула, як щось мене придушило і ворушиться на мені. Розплющивши очі, я побачила білого чоловіка з лагідним обличчям, що зітхав і говорив крізь зуби: «Ma che sciagure d'essere senza cogl».[44]

Розділ дванадцятий

Далі про нещастя старої

Здивована і захоплена, почувши свою рідну мову і не менше вражена тими словами, що цей чоловік промовляв, я відповіла йому, що бувають далеко тяжчі нещастя, ніж те, на яке він скаржиться; я розповіла йому коротко про той жах, якого зазнала, і зомліла знову. Він поніс мене до сусідньої хати, поклав на ліжко, нагодував мене, доглядав мене, потішав, пестив і говорив, що нічого не бачив прекраснішого від мене та що ніколи так не жалкував він за тим, чого ніхто тепер йому не поверне.

– Я народився в Неаполі, – сказав він мені. – Там щороку холостять дві чи три тисячі дітей різного віку; одні з того умирають, другі набувають кращого, ніж у жінок, голосу, треті навіть керують державами.[45] Мені зробили цю операцію дуже вдало, і я став співаком у капелі принцеси Палестріни.

– Моєї матері! – скрикнула я.

Примечания

1

Кандід – від лат. candidus – щирий, правдивий.

2

Панглос – наймення, утворене від грецького «пан» (усе) і «глосса» (мова). Тут: у розумінні – «всезнайко».

3

Жартівливий перелік елементів далекої від реального життя схоластичної науки, що нею захоплюється Панглос.

4

…немає чину без причини… – натяк на детермінізм Лейбніца.

5

Пародія на апріорний спосіб доказів, характерний для філософського методу Вольфа, послідовника Лейбніца.

6

Вольтер висміяв детермінізм у своїй праці «Основи філософії Ньютона» (1738).

7

Вальдбергофтрарбкдікдорф – назву цього міста Вольтер склав із окремих німецьких слів (Вальд, бер, гоф, дорф) та набору безглуздих звуків.

8

Тобто в однострої прусських вербувальників; під болгарами Вольтер розуміє пруссаків.

9

Прусський король Фрідріх-Вільгельм І (1688–1740) комплектував своє військо солдатами високого зросту. За його наказом високих чоловіків хапали просто на шляхах і навіть викрадали із сусідніх князівств.

10

Діоскорід – відомий старогрецький лікар (II – І ст. до Р. X.), автор багатьох медичних трактатів.

11

Авари – народ, що колись населяв Середньодунайську низовину перед приходом угрів. Тут, як алегорія, – французи.

12

Те Deum (лат.) – «Тебе, Господи, хвалимо», католицька молитва.

13

…промовець прошив його поглядом – протестантський священик.

14

Анабаптисти – християнська секта, що заперечувала хрещення немовлят, уважаючи, що хрестити можна тільки дорослих За часів Вольтера анабаптисти мали право вільного перебування в Голландії.

15

Про походження сифілісу багато дискутували в Європі у XVIII ст… Вольтер цікавився цим питанням і трактував його у низці своїх творів, переважно ґрунтуючись на праці Жана Астрюка «Трактат про венеричні хвороби» (1734).

16

Двадцятичотирьохфунтові гармати – гармати, які стріляли 24-фунтовими ядрами

17

Очевидно, натяк на банкрутство Самуїла Бернара, внаслідок якого Вольтер втратив 8 тисяч ліврів

18

A priori (лат) – на підставі теорії.

19

Землетрус в Лісабоні 1 листопада 1755 р спричинив велике руйнування міста і загибель 30 тисяч його мешканців

20

Батавія – давня назва Голландії.

21

У XVIII ст. Японія підтримувала торговельні стосунки лише з однією європейською країною – Голландією. Японці, які поверталися на батьківщину після відвідин голландських портів в Індонезії, були змушені привселюдно топтати розп'яття як свідчення того, що їх не навернули у християнство. (Християнство в Японії було заборонене 1587 р.) Вольтер переніс цей обряд на голландського матроса, який побував у Японії.

22

Урядовець інквізиції – чиновник інквізиції, який арештовував звинувачених.

23

Прекрасне аутодафе – таке аутодафе справді відбулося в Лісабоні 20 червня 1756 р.

24

Коїмбра – місто в Португалії 1307 р туди перевели з Лісабона університет, який у XVIII ст став оплотом католицизму.

25

Їх підозрювали в тому, що вони притримувалися іудаїзму.

26

Сан-беніто – Плащ із малюнками вогняних язиків та спеціальний головний убір, що їх надягали на засуджених інквізицією до аутодафе.

27

Атоська Божа Матір – зображення Богоматері, яке особливо шанують іспанці

28

Святий Антоній Падуанський та святий Яків Кампостельський – святі, яких найбільше шанують в Іспанії та Португалії

29

Miserere – назва 50-го псалма (покаянного), слов'янське «Помилуй мя, Боже»

30

Йдеться про захоплення і зруйнування 586 р до Р X вавилонським царем Навуходоносором II Єрусалима, сімдесят років євреї були полоненими Вавилона.

31

Свята ґермандада – іспанська жандармерія, яка боролася із злодіями та розбійниками на іспанських дорогах.

32

Кордельєр – чернець ордена злидарів францисканців.

33

Мараведіс – іспанська мідяна монета

34

Пріор-бенедиктинець – настоятель бенедиктинського монастиря

35

Йдеться про воєнну експедицію, організовану 1756 р. Португалією та Іспанією для зміцнення своєї влади в Парагваї, у 1610 р. орден єзуїтів на території Парагваю заснував теократичну державу, намагаючись врешті-решт досягти незалежності від Іспанії.

36

Антична статуя Венери (II ст. до Р. X.) перебувала довгий час у Флоренції в епоху Медічі (звідси її назва).

37

Масса-Карара – невелике герцогство в Тоскані.

38

Опера-буф – італійська комічна опера

39

Вівтар Святого Петра в Римі – собор Святого Петра у Ватикані, побудований у І ст., один із найславетніших і найобширніших католицьких храмів.

40

Сала – місто в Марокко.

41

…попросили передсмертного розгрішення (лат in articulo mortis) – в останню хвилину, перед смертю.

42

Мальтійські рицарі – члени релігійного рицарського ордену, які 1530 р. одержали від іспанського короля Карла V острів Мальту за умови, що він буде захищати Середземне море від турків та африканських піратів.

43

Мулей-Ізмаїл – султан в Марокко (1672–1727).

44

Яке нещастя, що мене кастровано (італ.).

45

Натяк на італійського співака Карло Фарінеллі (1705–1782), який був фаворитом двох іспанських королів – Філіппа V і його сина Фердінанда VI.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.