- Ні, ні - не треба!
- Чому?
- Тепер свято - скрізь люди вештаються… буде й того, що маю…
Зітхав Андрій, хитав головою: «Убили щось у дівчини…»
Один раз було тільки: сидимо якось у школі, розгомонілась більше, як завжди. Поживішала, спробувала щось навіть заспівати. Буває, так журлива пташка в клітці сидить, надувшись, нудьгує, мовчить… Пригріє сонце - вона зворухнеться й цвірінькне. Проспівала кілька слів, боязко озирнулась і замовкла. Сіла на парту, задумалась.
- І поспівати немає де: в півчу отець Василь не пускає, театр дошками позабивали… Живеш, як у темниці,- махнула без надії рукою.
Далі раптово хитнула головою, хруснула пучками, і в очах заяскрилася непокійна давня туга, горда, палюча тоска, таємна, невгасима. - Чого дожидати? Нащо життя? Нащо?
Схилилась до парти, плаче.
Витерла сльози, блиснула очима:
- Знаєте, коли я вперше побачила із сцени стільки перед собою людей, в мені ніби щось огнем загорілось, і я таку силу в собі почула, таку огненну, що аж самій стало радісно і страшно. Здавалось, театр поламаю, всіх людей од землі підійму.
Загадалась.
Було це, кажу, всього раз, далі знову погасла. Стала покірна, боязка.
На селі стало тихо. Переговорили люди… вирішили - схаменулась дівчина, за розум береться. Отець Василь - і той пом'якшав. Казав:
- Її одарував господь талантом, щоб вона в церкві прославляла ім'я його святеє, а вона з ним на пляси та на грища - ворога роду людського тішити,- от бог і покарав її за теє. Її зовсім од церкви треба було б одлучити, та бог з нею - хай прийде попрохає - дозволю вже в хорі співати…
Думалось: затихне лихо, поросте травою, позаростають рубці - буде якось жити, а коли справді є в неї той талант, то ще, може, й немарне. Чи то ж мало їх, тих невідомих іскор, в народі, що так жартома, задарма гріють людям серце, темне життя їх окрашають? Не питають ціни тому святому дарові, та й не знають ні болю, ані того жалю…
Думалось…
XIII
І досі воно перед моїми очима, те незграбне будування з соснових дощок та обаполів - народний театр… Довго після того стояло воно із забитими дверима, чорне од дощів, сумне. Вільха, кущі бузини щільно тулились до його, по стінах вився дикий хміль; бур'яном, глухою кропивою стежки позаростали, завелися сичї, плакали ночами. Люди навіть удень минали його, розповідали страшне. Казали, хоч би хто-небудь, добра душа, спалив оту озію. Ідеш мимо, то аж на серці холоне…
А про те, що зчинилось на тому меду в селі Ярках на Другу пречисту, далеко прогула луна.
Вся в золоті сяяла на цвинтарі липа. Саме жовкло тоді на дереві листя.
Увіходимо.
В церкві людей - тиск. Хор свіжих, нагуляних за літо голосів співає бадьоро, шумко, хоч і не завсіди влад. Пригинаючись і ховаючись за чужими плечима, стояла між співаками й Тетяна - вигляд суворий, замкнений, навіть ворожий до людей. Пригнічена, забута…
Кінчали службу.
В церкві стало урочисто, тихо.
Співаки заворушились, захвилювалися, готуючись до концерту. Забринів по церкві камертон. Густо загули баси:
- «Утоли болізні…»
За басами - тенори; далі крадькома увійшло сопрано, вибралося над усіма і раптово згори, з-під церковних верхів, сипнуло на людей дощем гарячих іскор: «…многовоздихающия душі моєя…».
По церкві пішов шелест:
- Хто се? Це тая сама?…
- Де вона, де?
- Ото в білій хустині? А змарніла як! Глянь!
- Цитьте!
Замовкли.
Мов густий росяний сад перед сонцем, натовп засвітився людськими очима. В церкві виднішало, ясніло, ніби відтуляли в ній вікна. А лице Тетяни вже сяяло, як свічка, лице живе, наївне, скорботою натхнене, з тими великими, ймовірними очима, що про їх люди говорити мусять.
- «Ти бо чоловіком болізні одгониши і скорбі грішних розрішаєши».- Руки вгору, очі стрілою в небо - криком пронеслося по церкві, жива туга гострою колючкою встромилась людям в груди: - «…Ско-о-рбі розрішаєши…»
Здалося, скрізь із ветхих церковних стін посипався порох. Кам'яні лики святих злякано одлетіли кудись далеко-далеко; здивовані, стурбовані слухають цю живу, невтриману, з грішного світу скорботу, що вперше закричала тут поміж мертвими стінами.
Забувалося, де в церкві вікна, де двері.
Торкнуло щось у груди: «Оце, мабуть, і є той самий талант…»
Тетяна, здавалось, росла. Ніби почувши свою владу над людьми, вона виступила з ряду наперед, стала в гордій, незалежній позі, запишалась. Одчувалася сила. Сила нова, непокійна, жагуча, сила грізна, що од неї торохтіло сухе дерево й чорніла стара позлота в церкві, осипалася, як од вітру. Ось-ось, здавалось, розступляться темні стіни, стане видна далечінь зелена, синє небо та ясне сонце. Вівтар був забутий…
Щось стороннє, настирливе почало густи, шипіти, намагаючись звернути на себе увагу. Дедалі - дужче й дужче.
На клиросі поміж співаками почалася якась руханина, нелад в голосах; один із співаків злякано замахав руками, і хор замовк. Тоді ясно стало чути стриманий, а роздратований, гнівний голос:
- Годі! Замовкніть! Схаменіться! Тут святе місце, тут храм божий. Годі, кажу!
У малі двері з вівтаря визирав отець Василь, блідий, як глина, очі зеленяві, злісні. Дивився на Тетяну й шипів:
- Це ж що за вигадки? Нащо вони мені? Артистів мені не треба. Тут не опера.
Люди нічого не розуміли: перезирались і перешіптувались.
Тетяна стояла рівна, як струна, і, як біль, біла. Помалу почала червоніти й зразу, мов квітка, розцвіла - полуменем зашарілася.
Промовила стиха:
- Що ж я такого зробила?
- Мовчи, грубіянко! Не смій мені суперечити в церкві. Тебе по правилу не слід би було й на поріг сюди пускати.
Очі Тетяни гнівно закурилися. Щось думала. Промовила стримано, проте так, що всі в церкві почули:
- Чого ж то так, батюшко? Мені коси ніде ще не стригли.
Церков завмерла. На селі подейкували, що хтось із селян застукав попа коло своєї молодиці. Хотів косу серпом одтяти - одкупився.
Піп затупотів ногами:
- Вон, негодяйко, з храму!
Тетяна йому грубо:
- Не маєш права, не твоя церква.
Піп:
- Сторож! Сторож! Виведи її звідціля, негідницю!
Рябий бородатий сторож, що стояв коло вівтаря, кашлянув у руки і рішуче став протискуватись до півчі.
Тетяна шпурнула ноти на пюпітер, вийшла з клиросу.
Розштовхуючи собі дорогу, червона, гаряча, з потуманеними очима, вона опалювала диханням людей і прямувала до дверей, як буря… Люди розступалися перед нею, як перед огняним вітром. Коло порога повернулась:
- Я поїду жалітися… я до архирея… я… я…- побігла.
Піп їй услід, із глумом:
- Іди, іди, жалійся! Я за тебе ось ще не так візьмуся. Десь там тинялася в ката по балаганах, прийшла до церкви - бешкет заводити. Бачили таке? Артистка…
Люди чуманіли…
Раптово в бабинці між жінками одна кинулась, як зо сну, зірвалась із місця, побігла з церкви навздогін, мало не з ніг валяючи людей. Пішло по церкві:
- Мати…
Стояв тривожний настрій. Додому люди не розходилися: зібралися на цвинтарі, хвилювалися, гули.
До гурту підходив отець Василь, стурбований, винуватий, з робленим суворим виглядом:
- Бачите, як ви своїх дітей навчаєте? Бачите, до чого доводить своя воля?
Із натовпу обізвався стриманий голос:
- Так-то так, батюшко, коли ж і вам чинити так, як ви зробили, не годиться.
За ним другий, жіночий:
- Отак опаскудити, обплювати дівчину, та ще принародне в церкві. А спитати б, за що? Мало ще залили сала за шкуру?
Далі одно по одному загули з громади інші голоси, кидаючи виважені й стримані слова мужицького, грубого та гарячого, доймаючого жалю:
- Ну, нехай би вона й справді там провинилась, то й що ж: зразу йому камінь на шию та як щеня - у воду?
З другого боку:
- Чужа, бачте, дитина, та ще й сирота - то воно й не жаль.
- Молоде, дурне - що йому: побіжить та з того жалю й заподіє собі щось: кому буде гріх?
О. Василь вертиться на місці, злодійкувато лупає очима:
- Нічого їй не станеться - вернеться.
- Та добре ж то, як вернеться, а як…
До гурту бігла Гнатиха.
Зразу попа забули, всі до неї:
- Ну що, немає?
Бліда. Важко дихає:
- …Скриня одімкнена, вся її дівизна, книжки, папери - все порозкидано, а її немає. До криниці бігала, до ставу - не знайшла.
Ламає руки, благає, плаче.
- Ой, рятуйте, люди, бо вже ж вона одно надумала.
Примовкли.
- Шукай її тепер, коли їй одна дорога, а за нею десять…
Дід - високий, суворий:
- Та нас же таки мир. Одне туди, друге туди, по селу, поза селом, може, хтось-таки та знайде. А нумо, люди!… Треба ж якось.
З гурту хтось крикнув:
- А цитьте. Зашуміли:
- Що таке? Що таке?
Нетерплячі голоси:
- Та ось цитьте - он щось гукає.
Всі змовкли.
Через майдан стояла економічна брама. За штахетом було видно під глухою вільшиною, з шальовок збудовану, казарму-театр. Коло одчинених дверей метушились парубки й дівчата, махали руками до цвинтаря, гукали. Натовп скам'янів. О. Василь збліднув, закліпав очима. І тоді, коли стало тихо, як у вусі, з двору долетіли чітко слова… Опалило, як огнем.
І раптово, мов рушилась гора, весь натовп мовчки ринув з цвинтаря у ворота, в хвіртку, через штахет, спотикаючись, один одного попереджаючи… Бігли до панського двору, аж земля гула.
XIV
Високо- високо залетіло вгору в дні свої останні бабине літо, висвічує сивиною на сонці, короткими радощами старечими осміхається, а ще вище, десь аж під холодним небом, із синього кришталю гарячою тугою рвуть повітря срібні дитячі дзвіночки:
- «Погиб-шеє ов-ча аз єсм, воззови мя спасе…»
Мають короговки фіолетові, темні, вихитуються стяги червоно-огненні, а за ними люди йдуть, а над людьми мари пливуть, заквітчані, замаяні, рушниками пов'язані…
Ховали ґвалтом. Одібрали ключі у титаря, одімкнули церков, взяли мари, корогви.
Нарядили, несуть.
Перед поповими ворітьми процесія стала, замовкла. Хтось перескочив через тин, одчинив ворота - понесли мари, натовп, як вода, заповнив двір.
В дворі - ні лялечки; двері в попівські кімнати позамикані, віконниці позачинені.
Поставили мари під кленами.
Мов вітром холодним подуло по людях - чуби наструнчились, як дріт, в очах блиснуло колючег
- Ламайте двері, чого там…
З гурту вийшов Андрій. Він виріс. Примарніло обличчя. Очима різав, як крицею:
- Стійте. Підождіть. Не так ми зробимо. Слухайте мене.
Вщухли. Підійшов до вікна. Загуркотів у віконницю:
- Скажи востаннє: будеш ховати чи ні? Чуєш?…
Біжить з кухні підтикана наймичка. Коси розкошлані, бліда,злякана:
- Батюшки немає вдома.
Загули, заревли:
- Брешеш! Ховається! Боїться. Клич сюди його. Злякався?
Побігла. Всі посідали на моріжку коло мар, рядком на призьбі, на тину між кіллями. Дожидають. Брови хмурять. Мовчать.
Знову вибігла:
- Батюшка казали, що не вийдуть. Сховалась.
Андрій встав і урочисто підійшов до труни. Одкашлявся, обвів усіх очима. Кругом пішло:
- Тихше, тихше!…
Кидав, як каміннями:
- Серед темної ночі у нашому закуткові, оцьому покинутому й забутому, засвітилася під убогою стріхою мужицькою божа іскра…
Промова до людей - це була новина в селі. Мов вітер, мов буря полетіла, затупотіли, зашуміли, кинулись до гурту з гарячими, жадібними очима, тісно оступили промовця, замовкли… стояли, як скеля німа……Хтось подав голос:
- На коліна!
Стали на коліна, всі натовпом; в повітрі затремтіли слова останньої розлуки… Прощалися.
- Тепер - додому! Всі до одного! - гукнув, як в трубу металеву, Андрій.
Зашуміли, загули, як під градом, заметушилися, покидали серед двору корогви, і швидко на подвір'ї - ні духу.
Впала залізна тиша… Все поніміло, покам'яніло…
Тільки осіннє сонце забавляло покинуту дівчину, як дитину. Кидало їй з-над заходдя в труну золотих зайчиків.
XV
Будували, сподівались - ударив грім: розбив, по полю розвіяв…
Сидимо, пожурилися…
Книжки в кутку пилом поприпадали, погубили зшитки - в голові не те.
Похмуро світить лампа; стіною надворі осіння ніч; на серці - камінь.
Не береться розмова - все й без того ясно…
До о. Василя наїхали з міста урядовці чинити слідство.
Туди ж сьогодні приїхав призначений в школу новий учитель. Цілий день бігали до нас знакомі з села люди:
- Ой, що ж то буде, що буде: всіх людей, що були на похоронах, тягнуть на допит - і малого й великого…
Знаємо, що буде: не побачимо ми вже того університету, мабуть, скільки будемо й жити… Оце буде.
Світ стемнів, невеселий такий став, нерадісний, неправдивий… Походить один по кімнаті, сяде, другий починає ходити… Нудьга.
Андрій дістає десь обтріпані карти:
- Сідаймо в дурня абощо…
Аж ось одчинило двері. Сторож.
- А йдіть-но послухайте, що воно там кричить за городами.
- Де?
- Морока його знає. Либонь, там коло болота чи, може, в болоті. Кричить, ніби там його ріжуть або давлять.
Вийшли у двір. Тільки за двері - зразу мов чорним рядном накрило: темно, аж у голові морочиться. Слухаємо: гукає десь глухо, мов з прірви. Далі починає тужити.
- Це якась п'яна марюка загрузла в болоті,- сердито промовив Андрій.
- А чи не буде ж це наш дяк? - кинув догадку сторож.
Мені вчулося теж щось у голосі знакоме.
- Чи не він, справді?
Андрій не хоче вірити. Запорожець давненько вже поїхав із села, і була чутка, що він поступив десь в учительський інститут.
- Який там дяк? Де він тут візьметься? Це якась личина…
Андрій не доказав, голос у темряві несподівано з голосіння переходить у лірику, і з болота долітає-
Чого вода каламутна,
Чи не хвиля збила?…
Тетянина улюблена пісня…
- Тума б тебе взяла!… Він!-стиха промовив Андрій і замовк… Тремтіло в грудях, ніби звідтіля, з яру, бив хтось у дріт. Було чудно і дивно. Образ дівчини, з тими дивними очима, сплинув, як живий, над болотом, в імлі нічного туману, таємничий і смутний…
Стояли, як понімілі, поки пісня не замовкла.
- Чого вас там носить нечиста? Сюди ідіть!
У відповідь радісний з темряви голос:
- Голубчики ви мої, братики, де я?
- Беріться сюди - побачите.
- Не знаю куди - кругом болото.
- Прямуйте на голос.
Стало чути, як щось почало бовтатися в калюжинах… плющати, і зрештою перед очима стовпом стала якась тінь…
- Либонь, це школа? Яким же це чином?… Тут щось не так…
Мовчки беремо його за руки, витягуємо на ґанок, іде покірно, як дитина, ковзається п'яними ногами, зіскоса позирає на нас. Увели в кімнату… Плеснув руками Андрій: чоботи, одежа, лице - все в Запорожця було вимащене в болото, викачане в реп'яхах, у колючках… Якась манія - не людина…
І коли б не ті молоді очі, що тоскно світилися на розмальованім обличчі, можна було б подумати, що він нарядився так навмисне, на сміховище людське,
- Чого вас понесло в ту прірву?
Декламує:
- «Серце моє раненоє, смятеся дух мій, і понесла мене ніч на крилах своїх».
Умили, переодягли… Розпитуємо:
- Чого ви приїхали? Казали ж, що ви- в інститут поступили?
Нахмурився:
- Покинув.
Андрій аж крикнув:
- Як? Поступили й покинули?
- Роздивився - тюрма, взяв документи і втік.
Очі Андрія спалахнули обуренням, далі пойнялися глибоким жалем:
- Пропаща ви людина навіки,- махнув без надії рукою.
- Цс! Годі…
Запорожець повів у повітрі рукою, мов написав останню рису.
Андрій смутно:
- Навчились хлопці…
Затихло в кімнаті.
Мов над головою та хмара зайшла.
Сиділи похилені, аж поки пливла над нами та хмарина. Далі Запорожець підвів голову, очі зацвіли ніжним жалем, смутно-смутно осміхнувся… Пильно подивився одному у вічі, другому, хитає головою:
- Так отак же…
Дивимось, про що це він?
Прищурив очі, знову:
Чого вода каламутна…
Легко, як водою, підвело нас із місця. Встав один, хруснув пучками, почав ходити, за ним другий…
- Так… талант…
Розмовляли довго-довго. Про Тетяну, про її долю… Про долю того кращого цвіту народного, некоханого, дощами неполиваного, що гнеться з торбами, сонцем запалений, смутний, скрізь попід позамиканими брамами мурованих шкіл.
Полягали спати. Тільки примовкли - знову кинулась, люто сипнула з усіх кутків густа стума, труїла, обмарювала: не там вікна, не туди стіни, вся кімната тоне кудись в чорне провалля.
Мовчали, проте одчувалось, що спати ніхто не спить. Запорожець лежить зо мною на одному ліжку, од його несе ще горілкою, чути, як невпокійно б'ється в його серце. Ворочається, зітхає. Обізвався якимось словом, йому ніхто не одповів. Накрився кожухом, далі зірвав його з себе, схопився, сів. Рвонув звисока, як у степу, з тугою, тоскою; заспівав:
Ніч темная
Та невидная,
Головонька моя бідная!
- Що це ви? Годі! Спати треба!
Разом загомоніли на його. З розгону бухнувся головою в подушку, замовк.
Гаснуть на стіні тихо-райдужні одсвіти огняних хмар. Темніє небо, смутно тьмариться сад, що осінні малярі його золотили та малювали.
А на заході важкі рядна небо застеляють. Тільки там десь у щілинку, у ту, що над самою землею, притьмаро світить червона стрічка вечірнього погасання, кожної хвилини міниться, тане… Ось уже самотньо сяє там один маленький вінчик… Вінчик із огняного маку, золотими нитками заплетений.
Вітер стеріг його десь за горою: шугнув, дмухнув темрявою, холодком повіяв, до хмар до самих помчав - задув, погасив…
Темно…
І зашуміло під вікнами море сухого листя… Море плачу, море сліз… Лавою, хвилею мчиться воно, як те військо безталанне, що розбив його ворог, розвіяв, куди видно жене…
Зупинилося під чужою хатою спочити одну часинку, тремтить, тулиться одно до одного, крізь сльози шепче несміливу скаргу:
«Куди його, та й куди його проти ночі?»
This file was created
with BookDesigner program
bookdesigner@the-ebook.org
16.04.2008
