Ukrainian dream. «Последний заговор»

– А куди поїдеш?

– Да хоть в Барбадос, мне посрать, только бы подальше отсюда. Давай, друг, – подав Маркові руку, той її міцно потиснув, кивнув головою і зачинив двері.

Пішов до під'їзду, не озирався. Чув, як виїжджала з двору машина. Двері були зачинені. Він набрав код, клацнув замок, зайшов усередину. Консьєржка дивилася на нього спідлоба.

– Я в сто вісімнадцяту.

– Знаю, – перевела погляд на телевізор.

Даша стояла в дверях, непричесана й напівгола, він одразу зрозумів, що вона трохи випила і що в неї в гостях подруга. Марк зачинив за собою двері і сперся на них спиною. Даша увімкнула світло і зойкнула.

– Я впав, – кидаючи сумку на підлогу.

– Давай я оброблю рани. Боже, дурень, бився з кимось. Ти ж бився, Марку, що ти брешеш? Іди сюди, – схопила його за руку й потягла до спальні. На ліжку, в якому він із Дашею вперше займався сексом, сиділа її подруга Мартіна і пила вино. Марк багато чув про цю дівчину, але бачив її вперше.

– Привіт. – Мартіна поставила келих на підлогу й закинула ногу на подушки.

– Я знаю, що тобі зовсім не подобаюсь, тому припини робити вигляд, що рада мене бачити.

– Фу, який хам, – вона поглянула невдоволено на Дашу і, вигнувшись, наче кішка, солодко потягнулася.

– Дивно, що в тебе не хрустять кістки, – Марк усміхнувся і, заплющивши очі, терпляче чекав, поки Даша протре рани спиртом.

– Я ще молода, крім того, постійно займаюся сексом, бігаю зранку та відвідую спортзал.

– Ясно. Ай! – прикусив губу і застогнав.

– Нехай поболить, будеш знати, як битися.

– Дурна ти, Дашо. Я взагалі не лікуватися прийшов, ти хотіла поговорити. Так говори давай.

– А чому ти думаєш, що не подобаєшся мені? – Мартіна сказала це дуже тихо.

– Даша сказала. За її словами, ти хочеш, аби вона одружилася лише з мільйонером і жила, як у казці. Я не мільйонер, і якщо життя зі мною й можна буде назвати казкою, то дуже вже страшною, – знову скрикнув і відчув, як кров потекла на груди.

– Ми поговоримо пізніше, Марку. Зараз у нас із Мартіною інша тема.

– Мене не цікавлять ваші теми. Давай закінчуй процедури, я маю зателефонувати.

– Гад ти, Марку, – наклеїла на підборіддя пластир і, приклавши мідний медальйон до брови, чмокнула Марка в губи. – Я з тобою тепер довго не зможу цілуватися.

– Даремно ти жартуєш, мала, я не буду з тобою миритися і цілуватися теж не буду. Те, що ти трахалася з мужиком, – твої проблеми. Моя проблема лише одна я тебе любив, і в мене таке відчуття, що цей мужик трахнув мене.

– Гад, гад, – кинула бинт на підлогу і, впавши на ліжко, закрила обличчя руками. Схлипнула кілька разів.

– Ти мені просто скажи, хто він. От і все. Чуєш, скажи його ім'я, Дашо! – підійшов до неї, торкнувся рукою чола. – Мені не треба нічого більше.

– І мене? – подивилася йому в очі, її очі були червоними від сліз і дивилися щиро й віддано. Він знав: так дивляться ті дівчата, які вже ніколи тебе не зрадять. Мовчав, і вона зрозуміла, що, допоки не скаже імені, він не заговорить із нею.

– Гончаренко Петро, – повернулася до стіни і втерла долонею сльози.

– Це той тип із мерії, який відповідає за транспорт і їздить на чорному «порше»?

– Так, тільки в нього сірий «порше», – підвелася й пішла на кухню.

– Стій, – притиснув до дверей. – Ви робили це в нього на дачі?

– Е-е-ей, – Мартіна помахала рукою, – ви не забули? Я іще тут.

– Ні, у нього на квартирі, – зробила вигляд, що не почула подругу.

– Мартіно, ми знаємо, що ти тут, – глянув у її бік, – і цього достатньо. Дашо, – приклав уста їй до чола. – Ти робила це просто так, чи він тобі подобався, чи ти просто не задовольняєшся сексом зі мною, чи ти була п'яна й тобі було байдуже, з ким це робити, чи ти робила це тому, що більше не було чого робити, а може, він тобі погрожував?

– Марку! – відштовхнула його, вийшла в коридор. – Іди сюди, – гукнула, він пішов слідом, – на, дивись, дивись ось на це. – Вона дістала із сумки жмут грошей і кинула йому до ніг. – Ось заради чого я трахалася з цим жлобом, ось заради цих п'яти тисяч доларів. Заради цих п'яти тисяч, яких тобі постійно не вистачає на твою програму, саме заради того, щоби ти не ламав собі голову, де взяти гроші, а міг спокійно, – наголошую, спокійно – робити свою справу, справу, яка, до речі, подобається половині цієї країни, так ось заради того, щоби ця справа жила, я й лягла до нього в ліжко, – голосно вдихнула повітря і, спершись на стіну, сповзла на підлогу.

– Скажи мені, Дашо, – він розщепив свою сумку й дістав пакунок, набитий грішми, сів навпочіпки і, тримаючи його на пальці в неї перед очима, дуже тихо. – Навіщо я сьогодні ризикував здоров'ям і життям, виходячи на ринг проти здорових, сильних бійців після того, як уже чотири роки взагалі не заходив до спортзали, га? Ні, ну ти скажи мені, навіщо? – Пакунок упав на підлогу. – Я чоловік чи ти? І хіба я коли-небудь жалівся на те, що мені важко, що мені потрібна чиясь допомога, що мені не вистачає грошей і мені нема де їх узяти? От що мені робити, мила? Ти скажи мені, що я маю зробити?

– Що хочеш.

– Що хочеш, що хочеш… – опустив голову.

– У тебе знову кров на підборідді і око вже геть запухло, – провела рукою йому по голові. – Дурненький ти мій.

– Та ні, – зустрівся з нею поглядом, – ні. – В його очах вона раптом побачила таку спустошеність і біль, що їй стало дуже шкода цього високого сильного хлопця, який насправді зовсім беззахисний перед цим великим і безжальним світом.

– Скажи мені бодай щось. – Вона зрозуміла, що ті слова, які зараз скаже, він запам'ятає на все життя і саме ці слова й будуть правдою, яку він так давно хоче від неї почути.

– Я люблю тебе, Марку, – підвелася й пішла до кімнати. Він продовжував сидіти на підлозі та дивитися на гроші, які зараз видавалися йому зовсім непотрібними й не вартими того, щоби заради них ризикувати життям і лягати під товстих, спітнілих мужиків.

Марк зайшов до спальні й, сівши біля Мартіни, довго дивився на полицю з книгами, а потім зняв футболку та розтягнувся на ліжку. Мартіна глянула на його голий торс і мимоволі затримала погляд. Торкнулася пальцем грудей, потім повільно провела ним по животу і зупинилася біля пояса. Марк ніяк не реагував на ці ніжні дотики, він уже міцно спав.

– Навіщо ти сказала, що він мені не подобається? – Мартіна гладила рукою йому живіт.

– А хіба він тобі подобається? – дивилася задумливо на сплячого Марка.

– Дуже.

– А як твій турок?

– Блядь, а не турок. Та я його терплю. Знаєш, – поклала руку Марку під голову. – У нас із ним такий секс був позавчора! Я не вибачила йому ані зрад, ані рукоприкладства і розумію, що не можу лягати з ним у ліжко. І ти розумієш, коли переступаєш цей кордон дозволеного і робиш те, чого не можна, кайф такий, що просто!.. – виразила на обличчі захоплення й радість. – А він же не як усі, він кінчає чотири рази поспіль, я від нього до ванної ховаюсь. Чекаю, поки засне. А твій Марк тебе зраджує? – Пестила пальцями його волосся.

– Ні.

– Ти впевнена?

– Так. Цілком. Досить про це, – лягла біля Марка і торкнулася вустами його щоки, обняла за шию, притислася міцно-міцно й завмерла.

– Ти щаслива дівчина, – Мартіна сказала це м'яко й занадто серйозно, щоби можна було сприйняти її слова за жарт.

– Дуже! – заплющила очі.

Вони спали, міцно обійнявшись, і на обличчі в обох застиг вираз того щастя, яке буває лише в дитинстві, коли ти віриш у любов, мир і не боїшся прокинутись і не побачити поряд мами чи того, кого любиш. Мартіна довго на них дивилася, потім нахилилася до Марка та поцілувала в уста, він тільки тихо застогнав і прошепотів щось крізь сон, потім ще міцніше обійняв Дашу і притулився до неї так, ніби хотів сховатися в її обіймах від того зла, яке чигало на нього в цім світі. Мартіна вимкнула світло і, виходячи з кімнати, подумала, що тільки в обіймах коханої людини й можна сховатися від зла, ненависті та холоду. Ніч.

Розділ 7 (Chapter 7)

– Вы хотели, чтобы я увидел этого парня? Так я его увидел, – він увійшов до кабінету й зупинився навпроти столу, за яким сидів середніх років мужчина і вдихав цигарковий дим.

– И что ты скажешь?

– Шиз полный.

– И что? – струсив попіл.

– Личность очень интересная, – поклав на стіл папери.

– Ну? – швидко проглянув написане і, знявши окуляри, зупинився поглядом на склянці з чаєм.

– Родом из-под Крыжополя, отца нет, мать в больнице. У нее с сердцем что-то.

– Конкретней.

– Оно увеличено. Сердце.

– Давай дальше.

– Гм. Не женат. Хотя перевалило за двадцать семь. Закончил университет Шевченко. Философ. Лейтенант запаса. Владеет несколькими иностранными языками.

– Какими? – загасив сигарету. – Я тебя что, каждый раз буду переспрашивать?

– Испанским, английским и русским.

– Русский теперь тоже считается иностранным. Ну-ну.

– Встречается с девушкой, зовут Дашей, фамилия – Мащенко.

– Отчество.

– Святославовна.

– А не Славика ли Мащенка она дочь? – устав із крісла, пішов до вікна.

– Какого именно?

– Того. Именно того Славы Мащенко, который пару дней назад гостил у меня на даче, именно того Славы Мащенко, – нервово.

– Так у него сын, сыну ж там лет пять, а недавно еще один родился, тому вообще два месяца. И жена у него молодая, двадцать шесть лет ей, зовут Сашей.

– Он с первой женой развелся и оставил ей детей. Узнай, Даша случайно не одна из них?

– Да хорошо, узнаю.

– Не хватало еще, чтобы этот Марк влез в семью олигарха. Это все? – відвернувся від вікна.

– Нет. Еще есть пара фактов. Вот, один очень интересный. Марк профессионально занимался айкидо, у него четвертый дан. Раньше участвовал в подпольных боях без правил. Говорят, зарабатывал там неплохие деньги.

– Под кем этот бизнес?

– Это Арцания. Он имеет с этого деньги.

– Слышишь, а четвертый дан – это что значит?

– Это значит то, что меня, к примеру, он уложит секунд за шесть.

– Ясно. Да чего ж он хочет, журналист хренов? – Знову сів у крісло і, попорпавшись у шухляді, дістав якісь записники. – Узнай, откуда у него деньги. То ли Слава ему башляет, то ли Арацан свою блудливую черножопую руку приложил, то ли хер его знает. Да, на, вот тут телефоны, свяжись с этими ребятами, пусть они с ним поработают.

– В смысле?

– Телефоны на прослушку поставят, наружное наблюдение организуют, Дашу под колпак возьмут, маму проведают пару раз. Если мальчик – простачок, оставим в покое, пусть и дальше своим онанизмом занимается. А если он готовится что-то учудить, я его раздавлю на хер. У меня президентская кампания на носу, а он тут в свободу слова играется. Не, ну нормально? Чудак просто так шпарит в общенациональный эфир, шо в голову взбредет, цифры там разные, мнения чьи попало, ни тебе цензуры, ни хотя бы какого-то контроля, нихера. Репортеры без границ. Иди работай. И скажи Свете, чтобы документы подготовила, у меня сегодня доклад в Кабмине.

– Хорошо. Когда что, я позвоню.

– Давай, – той уже відчинив двері. – Слышь, а как ты с ним встретился?

– Легенду придумал, типа он мою девушку на дискотеке клеил, увиделся, поговорил. Так, под бандита закосил.

– Он испугался?

– Нет. Хоть бы что. Башню ему давно сорвало и унесло ветром в неизвестном направлении.

– Может, он идейный?

– Не знаю. Вряд ли. Подорванный – точно, а насчет идейный – нет, не скажу.

– Где он на мою голову взялся? Закрыть программу, хай подымут, убить его – вонять будет долго, не хочу, тут еще с Гонгадзе не улеглось. Эх, ладно, иди рой землю. Там посмотрим.

Він вийшов, а мужчина підійшов до телефону, узяв слухавку, набрав номер.

– Алло, это Урманис. Да. Да, с министром. Соедините. На линии?

– Я слушаю, Ян.

– Боря, у меня одно дело к тебе. Подсобишь?

– Что за дело?

– Мальчонку пугнуть нужно.

– Кто у нас мальчонка?

– Да так, хулиган один, образумить бы его, а то совсем уже распоясался.

– Не вопрос. Данные сбросишь по факсу мне лично.

– Буду должен, Боря.

– Что за формальности? Все сделаем.

– Пока.

– Бывай.

Він підійшов до вікна, визирнув на вулицю, там, під стінами Кабміну, стояли мітингувальники й вимагали скасувати ПДВ на книги. Він помітив, як кілька чоловік підпалили рукописи, і ті спалахнули яскравим полум'ям. Міліціонери хотіли загасити, а потім відійшли й дивилися, як палахкотить багаття і згорають чиїсь думки. Йому стало нецікаво, він зашторив вікно та пішов до виходу. Віце-прем'єр із гуманітарних питань Ян Урманіс спізнювався на обід, під Кабміном його чекала машина.

Статистика

За словами голови антикорупційного комітету Верховної Ради Володимира Стретовича, корупція в українській владі уже досягла віце-прем'єрського рівня. Президент, у свою чергу, зазначив, що масштаби корупції характеризуються як такі, що вразили всі сфери нашого життя.

Розділ 8 (Chapter 8)

Коли Даша прокинулася, Марка в ліжку вже не було. Вона стягнула з голови ковдру, намацала рукою трусики, потім глянула на себе в дзеркало – воно висіло якраз навпроти ліжка – і, протерши очі, знайшла ногами капці й побрела на кухню.

– М-а-а-арку, – вона завжди зверталася до нього ось так, протягуючи єдиний у його імені голосний.

– Я. – Він сидів на підлозі під батареєю і гриз телефонну антену. Поряд із ним лежали шматочки шоколаду й чашка з недопитою кавою.

– Коли ти встав? – стала в дверях і здивовано усміхалася.

– А скажи, Дашо, тобі ніколи не здавалося, що ось, нарешті, настав момент, заради якого ти народилася на світ?

– Ти про що?

– Я думаю, що в моєму житті такий момент настав.

– І що ти зробиш?

– Те, що мушу. Я не можу інакше, я так довго його чекав: жив-жив-жив, пив пиво, трахав дівчат, ходив у кіно, грав у футбол і робив ставки в букмекерській конторі, бився за гроші, займався журналістикою, писав романи та вірші, читав сучасників і класиків, мріяв про майбутнє, чекав війни з Іраком, повернення до СРСР, конфлікту з татарами, економічного колапсу, дефолту, знищення решток незалежності, підвищення цін на транспорт і хліб, посилення епідемії туберкульозу, вимкнення світла, тепла й газу, боявся захворіти на СНІД, стати наркоманом, геєм чи навіть бісексуалом, не заробити грошей на квартиру, зневіритися в ідеалах християнства, у політиці опозиції, чесності президента та православної церкви, – так минуло двадцять сім років, і я більше не можу, я маю взяти цей шанс, він мій! Чуєш? Мій!

– А ти не колешся? – підійшла й сіла навпочіпки перед ним.

– Ні, – повернувся до плити й заплющив очі. – Ми не побачимося більше, Дашо.

– Ти не простив мені?

– Простив, – він дивився в підлогу, – простив. Ти, Дашо, маєш мене зрозуміти.

– Я намагаюся.

– Це не те, Дашо. Я піду. Я зараз встану і піду.

– А я? Ти ж чув, я люблю тебе, – сказала це якось приречено.

– Так, я чув, і ти чула, що я люблю тебе. Справа не в тому, чи любимо ми.

– А в чому?

– Маємо ми бути разом чи ні. Ти колись сказала, що будеш зі мною все життя, але ще не знаєш, у якій ролі. Так от, я тобі скажу, в якій саме: ти будеш моїм добрим спогадом, – підняв голову й подивився просто в її дещо звужені, гарні-гарні карі оченята.

– Знаєш що, Марку? – вона починала помалу червоніти, її голос ставав жорстким і зовсім не рідним.

– Що? – не відводив погляду.

– От хочеш, я тобі правду скажу?

– Скажи, – він зовсім не хвилювався, і це її дещо дратувало, оця його холоднокровність і впевненість у собі.

– Ти боягуз, Марку. Я думала про це ще раніше, але в той момент, коли ти відмовився займатися зі мною сексом, посилаючись на свої релігійні переконання, я списала це на принциповість, а насправді ти боявся, що я завагітнію. Це сталося після того, як зліз презерватив і трохи сперми потрапило до лона. Слава Богу, тоді все минулося. Потім, коли ти не поїхав зі мною до батьків, я знайшла цьому пояснення і переконала себе, що це твоя скромність, а насправді ти злякався відповідальності й офіційного статусу нареченого, тепер ти взагалі прощаєшся зі мною і пояснюєш це тим, що в тебе є якась надмета. Марку, ти боїшся, боїшся мене, розвитку наших стосунків, ти боїшся створювати сім'ю, ставати батьком, виховувати дітей, узагалі, ти боїшся дорослішати, Марку, і навіть тепер я часто згадую ті твої слова. Пам'ятаєш, ти казав: «Коли нам буде за сорок, ми підемо в гори й загинемо, зірвавшись зі скелі, або підемо на яхті в океан і потонемо, я не хочу помирати старим у ліжку, і я не хочу, щоби на мою могилу приходили люди»? Ти боїшся, Марку, і тому тобі все одно, що робити, аби лише не бути ні перед ким відповідальним.

– Невже?

– Ти професіонал, Марку, і єдине, де ти таки ведеш себе відповідально, – це в роботі: ти виконуєш її на сто відсотків, бо не любиш утрачати гроші та репутацію. Всього іншого для тебе не існує, і мене також. Ти отак просто кажеш мені «прощай», ніби моїх почуттів, моїх мрій, моїх бажань і планів для тебе не існує. Ти скажеш мені «прощай» і підеш. А я? Як жити мені і що ти залишиш мені на згадку?

– Ти зможеш знайти собі іншого. Ти ж так давно цього хотіла!

– Ні, Марку, я вже давно цього не хочу, я хочу бути з тобою, а ти… – вона затулила долонями обличчя й голосно схлипнула.

– Не плач, – він обійняв її за плечі і пригорнув до грудей. – У тебе знову зачервоніються й почнуть боліти очі. Я не хочу, щоби в тебе боліли очі, маленька. Давай просто помовчимо, бо ні ти, ні я – ми не знаємо, що буде завтра, ми живемо в дивній країні, де не завжди все стається саме так, як нам того хочеться. У мене нема надмети, просто є одна справа, яку я маю зробити, щоби ніколи не шкодувати за невикористаним шансом, розумієш?

– Скажи мені, в чому річ? – вона торкнулася устами його надірваної набряклої губи й так довірливо поглянула в очі.

– Я не скажу. Ти просто вір мені, і я повернуся до тебе одного дня, ти чуєш?

– Так, я чую.

– Ти віриш мені?

– Я вірю, – вона сказала це дуже впевнено і щиро.

Він поцілував її в чоло, підвівся, вийшов у коридор.

– Я сумку залишу в тебе, візьму тільки гроші, свої.

– А ті, що я заробила для тебе?

– Ти залишиш їх собі. В тій справі, яку я маю зробити, гроші – не головне.

– А що головне?

– Віра, – він узявся за дверну ручку, – і не телефонуй мені, я сам озиватимусь, – переступив поріг. – У нас ще все попереду, – Марк пішов до ліфта, вона чула, як відчинилися двері і кабіна поволі поповзла униз. Даша сіла на підлогу, і раптом її охопило якесь дивне відчуття того, що вона бачила Марка востаннє. Вона ніяк не могла цього позбутися, а тому налила лікеру й випила залпом, це не допомогло, тільки більше розболілася голова. Даша обхопила її руками й заплющила очі, їй зовсім не хотілося вірити в те, що вона більше ніколи не побачить свого Марка.

Розділ 9 (Chapter 9)

Поїзд «Донецьк – Київ» спізнювався. Пасажири загального вагона давно прокинулися, а більшість і не лягала зовсім і мовчки жувала хліб, помідори, пила молоко та солодку воду, дивилася у вікно, просиджувала в туалеті, грала в карти, читала Марініну й Пауло Коельйо, старі яскраві газети з фотографіями голих дівчат і кримінальну хроніку, розгадувала кросворди, говорила про політику і футбол, ціни на хліб та маленьку зарплатню, хвороби й дієти, рецепти тортів і ліки від геморою. Ще пасажири палили в тамбурі, причісувалися, пудрили носи та фарбували губи, набивали придбаними за кілька гривень яблуками сумки і часом голосно матюкалися, коли мова заходила про владу, тарифи на комунальні послуги, футбол, майбутні вибори та погоду за вікном. Погода дійсно була кепська: дощ ішов усю ніч, і на ранок тільки посилився, і тепер бив у вікна, і розмивав сірими фарбами сумні ранкові краєвиди.

– Ви живете в Києві? – інтелігентного вигляду особа поглянула поверх окулярів на огрядну жінку в теплому піджаку, одягнутому на яскравий турецький светр.

– Нє, в Горловке, да ето я так, в гості к сину, син тут работає, бо дома дєлать нєчєво.

– А що вдома?

– Да шо дома? – молодий хлопець відклав убік книгу. – Работы нет, а если и устроишься куда, денег все равно ни хера не платят. Молодежь гуляет, колется, трахается, кто спортом занимался, те в бандиты пошли, ходят по улицам, людишек трусят. Я от за себя скажу, я боксер вообще, я на износ работал. И шо? Я на хер кому нужен в Горловке. А шо, мне в шахту лезть, чтобы привалило, или морды идти бить? Так я не хочу.

– А що ти в Києві робиш? – інтелігентна особа з цікавістю подивилася на хлопця.

– Людей вожу, я водитель маршрутки. Да в Киеве нормально, я комнату снимаю, девушка у меня есть.

– А скільки тобі років?

– Двадцать пять. Молодой еще. Я до сих пор Бога благодарю, шо из дыры той вылез, хоть человеком себя почувствовал: идешь с утра на работу, а не по барыгам, зарплата есть, можно в кино сходить, да вообще планы какие-то строишь на жизнь, мечтаешь даже.

– Про що? – вона зняла окуляри і спостерігала за кожним порухом його вуст.

– Да много о чем мечтаю: детей иметь, бизнес свой, мечтаю дом построить сам, как дед мой, сад посадить, ну и, конечно, машину купить хорошую. Ну, если даст Бог, мир увидеть бы тоже хотелось, конечно. А вам это зачем?

– Цікаво. Так мало молодих людей, які про щось мріють.

– Да, наверно. Они боятся мечтать, не хотят разочаровываться. Вдруг не получиться что-то?

– А як у тебе щось не вийде?

– Да и хер на него, начну сначала, и так до тех пор, пока не добьюсь своего.

– Скоро Київ, – подивилася у вікно.

– Мене син должен встречать, обіщав машину взять, бо своей пока нема, денег ше не зарабатуе сколько, шоби свою купить.

– А де живе?

– Да на Оболоні, малосємєйку знімає, бо денег не хвата. Платить гривней 500, де-то так. Кстаті, а чо ви в общому їдете, вроді прілічна женщина, деньги є, це ми за кажду копейку жмемся.

– Та просто квитків не було, а мені конче треба було бути сьогодні в Києві.

– А шо такое?

– Судовий процес сьогодні завершується, я маю бути.

– А шо случилось? – хлопець потер пальцем носа.

– Сину винесуть вирок, – сказала це так щиро, спокійно, без нотки гніву чи образи.

– А он че, бандит?

– За їхньою версією так, він бандит, – поглянула хлопцю в очі, – тебе як звуть?

– Володя.

– Його Андрієм, як батька.

– Так а за шо его повязали, по воровской пошел?

– Ні, що ти. Його схопили 9 березня, під час вуличних акцій, він вірить у революцію і хоче, щоб Україна була вільною.

– От суки, взяли парня ни за шо, – схрестив на грудях руки. – И много дадут, думаєте?

– Ні, не повинні. Може, рік, може, два.

– Це ж нада, отак не повезло. А мальчик хароший, наверно, да? – Огрядна жінка розхвилювалася, їй, очевидно, шкода було хлопця, такі люди дуже милі, оці повні, хороші – хороші українські люди, їм так болить чуже горе, що вони готові зробити все, аби комусь стало легше.

– Так, він навчався в університеті, на четвертому курсі. Мого чоловіка посадили за антирадянські виступи в сімдесятих, він не повернувся із в'язниці, не знаю, кажуть, що помер, я не бачила його могили, він у Пермі сидів, тепер – сина. У вільній Україні хотіти щастя й волі Україні – це вже злочин. – Витерла сльозу та всміхнулася, ніби перепрошувала за раптову слабкість. – Я ніколи не забороняла йому робити те, що хотів, він сам вибрав такий шлях. Я не проти, нехай іде тією дорогою, яку обрав. Це, напевно, така доля українських жінок – терпіти, прощати і чекати. Мені не боляче, просто якось ніби страшно: не знаєш, що відбувається.

– Та да, – виплюнув у долоню жувальну гумку і приліпив її знизу до столу, – вы бы познакомили меня с сыном, парень, наверно, хороший, свой парень.

– Ти хочеш? – поглянула на нього.

– Зачем бы говорил?

– Ну то поїхали зі мною, процес опівдні.

– Та не вопрос, – підвівся, закинув на плече сумку, визирнув у вікно. Поїзд стишував ходу, на пероні стояли люди й намагалися заглянути у вікна.

– О, мой Міша, – жінка припала до вікна й енергійно замахала рукою, син її помітив і побіг за вагоном. – Встрічає, встрічає, синуля мой. Ну, все, пойду Держіться, вам надо держаться, ваш Андрей хай бачить, шо ви сильна, шо ви не зламались, а я буду Бога за вас молить, – нахилилася та поцілувала жінку в губи, втерла сльози долонею і пішла в тамбур, така смішна й добра жінка.

– Ходімо й ми, – пішла, опустивши голову.

– Да, двигаєм, – рушив слідом.

На вокзалі було багато людей. Вони вийшли на площу, жінка попрямувала до таксиста. Вони швидко перемовилися, і вона махнула Володі рукою. Сіли на заднє сидіння.

– Кстати, так и не спросил. А как вас зовут-то? А то неудобно что-то, домой еду, а даже имени не знаю.

– Тамара, – зняла окуляри, і він помітив, що вона дуже гарна і ще зовсім молода. – Мені 53 роки, – помітивши його здивування, – це я просто так добре виглядаю, я маю свій салон краси, я дуже ділова жінка, – ледь видимо всміхнулася і прикусила нижню губу.

– Нормально, – відкинувся на сидінні й голосно зітхнув.

– Цілком, цілком нормально. Київ гарний вранці, – дивилася у вікно. – Я дуже люблю ранковий Київ навесні і вечірній Київ улітку.

– Да, хороший город, большой.

Машина звернула на бульвар Шевченка, і він заснув: не спав усю ніч. Вона розбудила його на Оболоні, була шоста ранку, за шість годин, як вона сказала, мав розпочатися процес. Вони зайшли до квартири, поїли, і вона пішла, сказала, що повернеться, а він ліг спати й обіцяв прокинутися за годину. Йому було дуже добре поряд із цією жінкою: просто вона була добра, а він за своє життя бачив дуже мало добрих людей.

Розділ 10 (Chapter 10)

– Так, ви в ефірі. Ми сьогодні говоримо про мораль.

– Я в общем-то за то, чтобы нормы морали оставались нормами. Но кое-что все же стоит изменить.

– Що саме, Олю?

– Незачем говорить молодым людям, что секс до брака аморален.

– Чому?

– Люди должны убедиться в том, что полностью совместимы.

– Але ж люди не комп'ютерні програми, які необхідно перевіряти на сумісність. Люди – це люди, їхні переживання не можна стерти з пам'яті, наче комп'ютерні файли. І як би почувала себе людина, якій сказали: «Ти мені не підходиш?»

– Марк, это общие слова. А зачем вот так жениться, а потом расходиться? И говорить, что не сошлись характерами, когда на самом деле люди просто не удовлетворяют друг друга сексуально?

– Вам двадцять?

– Двадцать два.

– А якби мама твоя запитала: «Олю, ти займаєшся сексом зі своїм хлопцем?» Що би ти їй відповіла?

– Сказала бы, что не занимаюсь. А какая ей разница, она все равно не поймет. Это мое дело, это моя жизнь.

– А дітей ти хочеш народжувати?

– Пока нет.

– Чому?

– А на что, на стипендию или зарплату в сто пятьдесят долларов? Хм, – мляво розсміялася в слухавку.

– І коли ж буде можна стати мамою?

– Когда все будет.

– Що саме?

– Да что-что? Квартира, машина, деньги нормальные.

– А що ти для цього робиш?

– Да ничего, пусть парень напрягается. Я ждать буду.

– А він тебе сексуально задовольняє?

– Вполне.

– І ти одружишся з ним?

– Нет. Зачем? Мы так жить будем. Просто вместе.

– I все?

– А зачем еще что-то? Захотим разойтись – разойдемся, без проблем, без претензий. Я ему ничего не должна, он мне ничего не должен.

– А якщо ти не зможеш без нього, захворієш, утратиш роботу, народиш дитину, а він піде?

– Не знаю, не думала. Да пока все нормально. А захочет уйти, пусть идет. Если человек не находит причин остаться, штамп в паспорте не удержит, поверь, Марк.

– Я вірю вам, бо це ваша думка. Залишайтесь на лінії, вам поставлять кілька запитань, а я кажу «па-па», і зі мною на зв'язку Леся.

– Привіт, Марку!

– Здоровенькі були.

Філософський відступ

Ви знаєте, на що найбільше хворіють в Україні люди? На рак? Ні. На туберкульоз? Теж не вгадали. На серцево-судинні захворювання? Хм. Ні. І навіть не на СНІД, і зовсім не на наркоманію чи алкоголізм. Ви думаєте, що найбільше українців хворіє на геморой, божевілля чи лунатизм? Аж ніяк. Ми хворіємо на депресію, і це найстрашніша хвороба, бо нею вражені практично всі, і від неї нема ліків, окрім цих бозна з чого зроблених і на що розрахованих антидепресантів, і ніхто точно не скаже, які саме органи вражає депресія і як довго можна на неї хворіти.

Термін:

Депресія, від латинського слова depressio – пригніченість, пригнічений психічний стан.

Іще депресією називають застійний стан господарства після кризи перевиробництва.

Власне, депресія може перерости в епідемію, і ніхто навіть не зафіксує цього, жоден лікар і жодна епідеміологічна служба. Бо всі хворі на цю дивну хворобу будуть учасно і з натренованою усмішкою приходити на роботу й казати, що в них усе гаразд, а на закиди колег, мовляв, у тебе щось негаразд, відповідати веселим поглядом і процідженим крізь зуби: «Подививсь на себе». Вони відсиджуватимуть шість годин за робочим столом, учасно виходитимуть до забігайлівки за рогом, щоби з'їсти бутерброд і випити пива чи чаю, обговорюватимуть усі новини останнього дня, ні на що не жаліючись, а потім казатимуть усім «бувай» і йтимуть додому. А вдома вони сідатимуть перед телевізором, і дивитимуться телесеріали чи «Дом-2», і споживатимуть перелік найбільш уживаних продуктів, як-от: смажену картоплю, огірки, капусту, кефір, хліб, пиріг і газовану воду, а також насіння, смажене й таке, чипси, сир, ковбасу, варені яйця та рибу.