Рок-н-рол, стакан, кохання

Валентин Терлецький

Рок-н-рол, стакан, кохання

Прелюдія

Піаніно

Звуки піаніно просочуються наче в самий мозок, спочатку – ледь чутно, потім – сильніше, настирливіше, поки не виокремлюються в струнку мелодію, яку ти нарешті впізнав. Це «Суліко», грузинська пісня.

Піаніно знаходиться в квартирі поверхом вище. У полуденній тиші звуки долинають чітко, їх не в змозі утримати навіть стіни. Ти чуєш мелодію наче поруч із собою, наче з сусідньої кімнати. Грає, напевно, дитина, бо тільки дитяча рука здатна видобувати такі незахищені і прозорі звуки. Пісня повторюється багато разів, замовкає на кілька хвилин, потім виринає знову, наче народжуючись із повітря.

Ти приклав вухо до жовтої шпалери, вслухаючись у шурхотіння таємничого простору межи стін. Так і є: звуки йдуть зверху, піаніно стоїть прямо над тобою. Дитина, вочевидь, самотня, покинута, бо грає одну і ту ж мелодію вже з півгодини. Ти дістаєш скрипку, смичок. Обережно, ніжно торкаєшся струн. Знаходиш тональність. І ось мелодія ллється вже з двох інструментів, з двох душ. Ти повторюєш «Суліко».

Музикант зверху почув твій голос, бо піаніно враз замовкло. Дитина, напевно, заскочена неочікуваним дуетом з нижнього поверху. Прислухається. Ти граєш сам. Піаніно мовчить. Ти опускаєш смичок. Мить тиші, і мелодія зверху долинає знову.

Ти підхоплюєш гру, починаєш імпровізувати. Дитина кидає грати. Раптом безжально вдаряє по клавішах, іще, іще. Ти зупиняєшся. Минає кілька хвилин. І знову «Суліко». Ти вловлюєш терцію, даючи музикантові зверху можливість виконувати соло. Дитина вже не лякається невідомих звуків, а грає впевненіше, голосніше. Так триває десять, двадцять хвилин. Вас розділяє лише підлога, або стеля, ви ніколи не бачили одне одного раніше, не бачите і зараз, але чуєте. І розумієте.

Домашній концерт нарешті закінчено. Дитина втомилася. Ти відкладаєш скрипку. І радієш, бо до цього разу не брав інструмента до рук вже кілька місяців. Цікаво, що думає зараз про ваш дует невідомий музика зверху?

…Відтепер ваші спільні концерти тривають майже щотижня. Дитина вже не лякається скрипки з нижнього поверху…

Тобі майже тридцять

Тобі майже тридцять. Намагаєшся подивитися на себе збоку – і бачиш повну поразку. Нове століття швидко розплющило тебе об стіну нерозуміння, затягло потужним мутним потоком на глибину, звідки сонце нагадує ледь помітну світлу дірочку в савані непроглядного мороку, яка з кожною хвилиною життя темніє, темніє, поки зовсім не перетворюється на порожнечу. Нема нічого, лише зневіра і відчай. У системі координат теперішньої людини ти ніхто, хіба що об’єкт знущань. Ти завжди жив іншими принципами і цінностями, і врешті-решт твої цінності і принципи дали тріщину, яка почала розростатись, поступово перетворившись на глибокий каньйон. Повний крах, розгром, бідність. Ну подивись: ані машини, ані свого житла, ані елементарних побутових дрібниць, які роблять існування кольоровим, дзвінким, мобільним, чотириколісним. Старий затертий одяг. Зламане ліжко. Грошей ледь вистачає заплатити за квартиру і на їжу.

І враз – ти залишився без роботи. Начальники вирішили, що два редактори в економічному журналі – це забагато, і не подовжили твій контракт. А насправді злобний і заздрісний упир-президент торгово-промислової палати, де ти останні півтора року працював у редакції журналу, не зміг знести того, що в його задроченій і напівтюремно-армійській конторі є хтось незалежний та інакший, творчий і самодостатній, і що окрім нього – суворого і деспотичного князька – по телевізору так просто показують когось з його підлеглих. «У цій організації інтерв’ю можу давати тільки я!» – налилося кров’ю обличчя гидкого троля. Довелося піти.

І два – зламався і випав передній зуб. «Декаданс» у розпачі – потрібно поспішати із записом нового альбому, який тепер завис якраз на тобі: надійшла черга записувати вокал. Невдовзі очікується кілька концертів, а ти зараз схожий на потвору, до того ж відчутно порушено артикуляцію, так що доводиться наново вчитися говорити і співати.

І три – господарі виганяють вас з Оленою з орендованої квартири, треба шукати інше житло. Терміново виїжджаєте зі світлої і просторої квартири на Набережній, з чудовим видом на ріку і острів, у непривітну і похмуру конуру на Малому Ринку, де за вікном стирчить кістяк недобудованої школи.

Усе це сталося протягом одного тижня. Здається, важчого жовтня в тебе ніколи не було.

Навколо згустився морок, розпач. Підробляєш випадковими статтями, конферансом на сумнівних муніципальних вечірках, нечастими концертами. Вдається продати кілька примірників твоєї першої книги поезій, але цього ледь вистачає на поточні потреби. Друзі допомагають влаштувати кілька презентацій книги з живими концертами у вузах, але всі зароблені кошти йдуть на пиво після цих акцій. Студенти активно цікавляться твоєю творчістю, уважно слухають музику, знають і підспівують деякі пісні, задають серйозні питання на творчих зустрічах, беруть автографи, і ти цієї миті помітно розквітаєш, але ввечері тебе знову охоплює липкий страх безвиході.

Тебе начебто знають, нібито шанують, може, й поважають, але на постійну роботу ніде не беруть: «Нам тут “зірки” не потрібні. Тут треба працювати, а ви ж постійно зайняті творчістю. Ви ж такий популярний, невже вам необхідна ця робота?» – каже чергова фарбована сука, і ти розумієш, що нормального життя, такого, яким хотів би прожити бодай кілька років, у цьому місті, а може, й у цій країні тобі ніколи не буде.

Тобі не вистачає Колиної флейти, поетичних дискусій з Тимофієм, вибухової енергії Жужу. Коля став звичайним і прирученим, щодня їздить на роботу в сусіднє місто, де працює аналітиком у солідній фірмі, годує дитину, майже нічим іншим не цікавиться, музику кинув остаточно. Тіма спився, з ним тобі все важче розмовляти, ви вже не розумієте один одного, тобі його дуже шкода, але ти нічим не можеш допомогти – людина сама обирає свій шлях. Жужу… Сумуєш за телебаченням, згадуєш вірних друзів, котрих розкидало по всіх усюдах, підраховуєш втрачені можливості.

Ти знову почав пити. Але проблеми не вирішити алкогольними анестезіями, ти якраз про це добре знаєш. Ти опинився на краю. Черговий раз. Тоскно так, що хочеться блювати. Сутінки душі, блін…

Ти втішаєш себе тим, що рятувало тебе кожного депресійного разу – нема нічого з матеріальних благ, зате ти видав книгу своїх віршів – вважаєш, талановитих віршів, «Декаданс» завдяки тобі записав і випустив кілька альбомів, подвійний мультимедійний диск (ви – одні з небагатьох у цілій країні, хто спромігся на такий масштабний проект), ви зняли непоганий кліп на нову пісню, ви збираєте подвійні аншлаги на своїх сольних концертах, тебе впізнають на вулиці не тільки прихильники, а навіть їхні батьки, вас визнавали кращою групою року, ви записуєте шикарний новий альбом, котрий, напевно, прикрасив би собою будь-який західний лейбл. Ти, окрім того що музикант, ще і визнаний журналіст і літературний критик, якого залюбки друкують солідні столичні журнали. Тебе люблять і шанують твої друзі, які, можливо, і є головним багатством людини. Доля дала тобі любов, розум, мудрість, подарувала відданих і красивих жінок і барвисте, змістовне, божевільне та швидке життя, наповнене калейдоскопічними подіями, різноманітними цікавими людьми й перемогами. Тебе кохає жінка, і ти кохаєш її…

Втішаєш себе.

…Не було такого дня, коли б ти не жив і не дихав творчістю, ти написав музику і кілька непоганих текстів, котрі слухають і читають люди, а деякі твої пісні навіть співають під гітару в темних двориках підлітки. Ти таки написав кілька класних тем! Ти дістав повне задоволення, ти зреалізувався, хоч би і частково. Ти мав миті справжнього щастя, пізнав його. Ти вже залишив свій слід на цій землі, а значить, недаремно ходив по ній. І тобі ще немає тридцяти років…

Але – як багато і як мало водночас! На цьому віковому порозі ти опинився ні з чим, став бомжем без роботи, грошей і житла, ти – ніхто, Містер Бонус-трек. Життя черговий раз намагається знищити тебе, і, здається, успішно. Ти повторюєш, як заклинання, свої попередні успіхи і заслуги, але чи було все це успіхами і заслугами, а чи не суцільна ілюзія все твоє життя? Хіба не обманював себе, малюючи картини майбутнього щастя? І чи на потрібні речі витратив свій час? Інколи, разом з холодом і голодом, у тебе заповзає гидкий пітон сумнівів – що всі ці роки ти займався не тим, а втрачений час вже не повернути назад. І найстрашніше, що ти нічого більше в цьому житті не вмієш, та і навряд чи навчишся. Від усього цього стає моторошно. Всередині зароджується небажання, апатія і розпач, і ти перестаєш існувати…

Кіномеханік щастя

Щастя – воно як сміх дитини, виникає тоді, коли зовсім не очікуєш. А нещастя – як сльози. Із в’язкої, як кисіль, нудотної маси втрачених днів і ночей у пам’яті назавжди лишаються тільки яскраві спалахи дитячого сміху і сліз. Коли це відчуття підкочує під горло, десь у глибині душі прокидається твій невтомний ілюзіоніст-кіномеханік, що наперекір тобі з мазохістською впертістю продовжує крутити потерту кіноплівку спогадів. Сеанс без перерв і без кінця, доки з тріском не розірветься плівка. І тобі так добре від того, так світло…

Однак бувають такі миттєвості, коли ти не впевнений, що знову повториться колишнє твоє щастя. Та, можливо, «колишнє» і не повинно повторюватись, бо тоді б воно і не було щастям. Усьому свій час, і, дякувати Богові, ти отримав свою велику порцію щастя. І ще отримаєш, обов’язково. Просто ти любиш згадувати і знову наново переживати миті свого щастя.

Коли голишся

Коли голишся, із дзеркала на тебе дивиться той самий Валентин, котрий стільки років був поруч, котрого ти знаєш і любиш, котрого ненавидиш часом і без якого вже не мислиш буття земного. Це він, що вміє цінувати і береже кожну миттєвість життя, кожну краплину цього жагучого і п’янкого коктейлю. А пити його хочеться щодня. До забуття. До втрати свідомості.

Колись ти почув це від свого друга Жені, під час рідкої редакційної перерви: «Потрібно насолоджуватись кожною хвилиною життя, бо з кожною хвилиною ми ближче до смерті. Потрібно використовувати кожну мить, жити на повну силу, не створювати собі зайвих труднощів і витягувати якнайбільше радості й добра з усього, що тебе оточує». Ти був тоді дуже зворушений, і ці слова найближчого друга запали тобі глибоко в душу. Ти дивився на Женю – цього світлого і життєрадісного хлопця – і тобі ставало легко і затишно у випромінюваннях його озонової енергії. І ти намагався жити за цими правилами.

Щоправда, радість інколи була примарною, ефемерною, але найбільший кайф якраз полягав у тому, щоби цю радість отримувати за будь-яких обставин. Рік за роком, день за днем, мить за миттю все важче було знаходити її на тому смітнику, що його деякі філософи називають дійсністю, а ти – ілюзією. Штучне щастя, роблене наркотиками, алкоголем, сексом, удачами на роботі, навіть творчістю, ніяк не могло замінити дивного відчуття блаженства, коли тіло наче відривається від землі, а дихання забивається прохолодним вітром. Коли хочеться лише одного – розкрити обійми назустріч невідомості й розтанути, розійтися кольоровими колами десь там у небі, розпастися на мільйони дрібних порошинок, цілу зливу теплих великих краплин, які падають в лазурну морську глибінь, і тебе стає так багато в цьому світі, що хочеться вмерти, аби народитися знову.

Такі вибухи щастя запам’ятовуються назавжди. Заради них, власне, і слід жити, творити, любити. Вони відбиваються десь у глибині різнобарвною райдугою, особливим сяянням, спалахами яскравого світла, котрі гріють душу теплим ласкавим вогнем усе наступне життя, аж до кінця… А ще запам’ятовуються окремі миті, одиничні образи, що наче шрами розлініюють голубу хмаринку душі, приємно і печально ятрять спогади, інколи болять, інколи тривожать, і завжди викликають особливе піднесення. Наче тремтіння самотнього вогника в тумані забутої станції, наче ледь чутний спів на світанку в горах, наче літній дощик у суцільній тиші передмістя. Відчуття щастя народжується саме такими образами, що виринають з пам’яті несподівано, раптом, невідь-чому й звідки і змушують зупинитися, на мить заплющити очі, зробити глибокий вдих, затамувати подих і слухати, слухати голос почуттів, які шаленими теплими хвилями накочують десь із підсвідомості, аж до повної втрати усвідомлення реальності. Так минає кілька миттєвостей, але за цей короткий час ти знову переживаєш ті моменти, коли був щасливий. І вітер якось шелестить по-іншому, загадково, і небо світиться втаємничено і радісно, і земля дихає під ногами. Цієї блискавки достатньо, аби дещо зрозуміти і йти далі, хоча навіть розум неохоче повертається із далеких мандрів раптовими спогадами.

Навпаки

Іноді буває навпаки. Спогади підкочують під горло, стискаючи слизькою рукою так, що перехоплює подих. Туга миттю заповнює тебе по самі вінця, до судоми, коли здається, ніби серце вже зупинилося і світ довкола втратив чіткі обриси, розпався на шматки болю й оціпеніння. Ця змія безжально вповзає в душу, жалить і отруює, позбавляє бажання опиратися, висмоктує сили. Тіло безвольно вклякає на місці, перетворюючись на холодну брилу спогадів. Тебе вже не існує, є тільки важка коричнева тиша і єдина пульсуюча думка, що це вже ніколи не вернеться. Відчуття втрати. Втрати, яка не має меж і координат, яка бринить стишеним покликом, яка притягує чорнотою невідворотності. Ти можеш дивитися в одну точку і бачити цілий вир, незворушно споглядаючи вічність, що минає…

Наче летиш у невідомість у темному потязі. Лише ніч, стукіт колес і спогади. І все навколо летить під три чорти, включаючи потяг і тебе в ньому. Летить, летить…

Саме в такі хвилини разом з відчуттям втрати з’являється відчуття загубленого щастя. Але тим воно сильніше і закличніше – щастя. Саме тепер гостро ріже здогад про те, що не вмів цінувати дарунка, що вчасно не зігрів душу, свою і ту, другу… Але думки не збігаються докупи, а швидше навпаки – розповзаються по темних кутках завмерлої свідомості, причаївшись, як сполохані звірі. І кричить криком душа у відкритий космос вікна, але крик той б’ється камінцем у льодову вежу самотності.

Туга, щастя – все воно поруч, переплетено, перемелено. І ти не помічаєш, як постарів за цю одну ніч пораненого щастя.

Vol. 1. Андеґраунд

Початок

Хлопці в захваті від твого «альбому», котрий ти записав усього за один день. Просто ти вже знемагав від туги, просто ти слухав рок, просто надворі була зима, і просто тобі запраглося створити власну музику. І просто тексти почали звучати в тобі, нізвідки, раптово, скрізь, а ти почав їх записувати – просто. Та ще й музика зазвучала всередині, а ти її чув і хотів виплеснути назовні. З цим щось потрібно негайно робити! Це – рок! Напевно, це рок! Ти пишеш рок-пісні, рок-музику, рок-тексти. Тепер музика повинна стати музикою, втілитися у звуки, аякже!

Знайшовши у шафі стару гітару, колись подаровану бабусею, ти вирішив створити сольний проект. І дарма, що гітара без однієї струни і що грати на ній не вмієш зовсім, ти все одно написав одразу кілька текстів і поклав їх на «музику». Ще два дні підбирав мелодії, вигадував для віршів цікаві сюжети з життя панків-початківців, намагався співати. Усе це потім записав на магнітофон, витративши цілий день, і от тепер твої шоковані друзі в захваті слухають цей «шедевр». Сорок хвилин стогону, шепотіння й матючиння під дзенькіт нижніх струн ненастроєної гітари справляють на хлопців сильне враження. Значить, вирішено: треба невідкладно створювати свою рок-групу.

Ти з насолодою обдивляєшся здивовані й розпашілі обличчя друзів і відчуваєш повну перемогу. Тобі вдалося розбуркати їхні приховані бажання, вивести назовні їхні мрії й зачаєні сподівання. Ти зробив усім відчайдушний поштовх у бік творчості і тепер твердо знав, що назад шляху вже не буде. Про це також красномовно свідчили захоплені очі твоїх друзів, готових відтепер іти за тобою хоч на край ночі.

Шурик на прізвисько Бродяга – смішний маленький чоловічок, схожий на доброго казкового лісовичка, з розумним поглядом карих очей і постійно задивленим кудись у височінь обличчям – у групі також неодмінно хоче співати. Тепер він теж пише пісні. Шурик полюбляє веселу компанію, жарти і приколи, але іноді ніби впадає у транс, перебираючи струни своєї роздовбаної гітари і подовгу дивлячись в одну точку. Він часто закохується, романтик. Правда, кохання від нього зазвичай одразу втікає, і невтомний митець кидається писати нову пісню про потоптані почуття, розбите серце і суїцидні марення свого неврівноваженого ліричного героя. Все це якось незграбно і водночас зворушливо поєднується з рок-н-ролом, котрий буяє на ваших репетиціях.

Вадим, якого вже давно чомусь кличуть Злодєєм, одразу схопився за гітару – його зосередженість проступає парою на скельцях велетенських окулярів. Він посміхається вкрай рідко, але тоді вже нестримно. Вадик настирливий, впертий – якщо за щось береться, обов’язково доводить до кінця. Тепер він не випускає гітару з рук, бо загорівся нестримним бажанням опанувати цей інструмент і стати справжнім музикантом. Але іноді він занадто похмурий. Ти навіть трохи побоюєшся його вибухової емоційності: коли в нього щось не виходить з гітарою, він здатен розтрощити інструмент об стіну або навіть об голови присутніх. Важка вдача зробила його саркастичним скептиком, але це не заважає Вадимові чітко розрізняти в людях фальш і правду.

Коля, якого у школі кличуть «вшивою інтелігенцією», справжній музикант. Ви разом закінчували музичну школу, ти – по скрипці, він – по духовим. Його майже біле волосся акуратненько укладене в модельну стрижечку, шия пов’язана клітчастою хусточкою, лікті на імпортному піджаку залатані шкіряними клаптями – мабуть, цей піджак подарував його батько. Коля багато говорить про секс – «тренуватися потрібно на будь-якому устаткуванні», – очевидно, це його дуже турбує. Він занадто буквально сприймає пісенні настанови Григоряна й Майка і залюбки цитує відомих рокерів. Коляшу іноді важко зрозуміти, бо він має складну і хитру натуру. Здається, батьки все вже вирішили щодо синового майбутнього і сприймають його захоплення музикою як тимчасову забаганку. Проте Коля стихійно опирається диктату батьків, і рок для цього – найліпша віддушина.

Льоха постійно сміється до сліз, як дитина. Він і є ще по суті дитиною, яку кинули у вир рок-н-ролу. Щиро дивується, щиро слухає, щиро розповідає. Він захоплюється роком не з якихось протестних міркувань, а тому, що цю музику слухають усі його друзі. Льоха не надто замислюється над сутністю речей, бо для цього ще зарано. Він радіє життю і зовсім не збирається дорослішати. Та йому це наразі й не потрібно, адже він з острахом сприймає будь-які прояви дорослого життя і намагається бути від нього подалі.

Двоє інших ваших однокласників Гена і Сергій також зацікавилися створенням рок-групи, але активної участі поки що не беруть. Вичікують, що буде далі. І ви вирішуєте зробити сюрприз усім друзям навколо вашої тусівки, що також полюбляють рок-музику…

Запис

Шурик вже написав кілька шедевральних пісень про кохання, отже, матеріал треба терміново записати на плівку. Задля першої репетиції та запису пропонуєш зібратися у тебе вдома, поки батьки на роботі. Кожен десь познаходив якісь музичні інструменти. Гена вже показав вам чотири основних акорди – так звані «блатні», і ви з Вадиком тепер граєте на гітарах, як справжні ритм– і соло-гітаристи. Коля виконує соло на флейті та піаніно, Льоху вирішили зробити барабанщиком – ти знайшов на кухні і видав йому дві дерев’яні ложки та м’яке сидіння з-під зайвого стільця, по якому треба бити ложками, – це і є ваша ударна установка.

Починаєте. Шурика, як соліста, розмістили в туалеті з відчиненими навстіж дверима: там є ефект луни, тобто «ревербератора», як мудро зауважив Коля, а значить, голос буде записаний правильно, з відлунням. Там Шурик і співає, дивлячись на вологу стіну туалету. Щоправда, досить чутно шумить зливний бак, але це додає запису якоїсь колоритності, «наче під час дощу», як сказав Сергій-Маз, котрий виконує роль звукорежисера, бо саме він натискає на кнопку REC твого «Гольдстара». Аби бути ближче до Шурика, ви розміщуєтеся в коридорі.

Та пісня з одного разу не виходить, бо це лише ваша перша спільна композиція. Тому доводиться грати спочатку куплети, вимикати магнітофон, перелаштовуватися, а потім вже грати приспіви. Записали один куплет – перепочинок. Записали другий – одразу треба прослухати, що ж воно вийшло? Про клацання цих «змичок» на плівці ніхто не замислюється. Головне – це записати пісню.

І раптом десь всередині запису ви чуєте, що на фоні музики звідкись проривається підозріле «бум-ца, бум-цаца». Що ж воно таке? Прослухали ще раз. Дійсно, звідкись долинає «бум-ца, бум-цаца».

Ось воно що: коли Льоху вчили грати на «барабанах», хтось підказав йому, що під час запису, аби тримати потрібний ритм, про себе треба постійно повторювати «бум-ца, бум-цаца». Льоха так і зробив, але не про себе, а вголос. Він відчайдушно лупцював сидіння ложками, бубонячи собі під ніс, наче старовинне музичне заклинання, ці загадкові слова. Ясна річ, на плівку це закарбувалося також. От йо-майо, доводиться переписувати все наново!

За вікном швидко вечоріє, бо січень. Запис триває вже кілька годин. Скоро повинна прийти з роботи мама. Болять пальці від струн. Усі заморилися. Льоха поламав обидві ложки. Але ж пісня таки готова! Можна спробувати записати ще одну…

Протягом того вечора ви записали дві пісні. Експеримент мав наслідки…

Наслідки

Наближається щорічний вечір випускників у школі. Хтось заклав класній керівниці про ваші музичні вправи, і от вас у повному складі викликано до кабінету. «Компостер», протираючи окуляри, шамкаючи хижим ротом і ковтаючи деякі букви, загрозливо прорікає: «Або ваш самодіяльний колективчик гдає на вечогі випускників, або ми вам не видамо атестати. Тгеба показати всі ваші здібності, хоч у музиці, якщо вчитися не бажаєте! Будете гдати – будете мати атестати, не гдаєте – не маєте. Все пгосто. Почули? Йдіть звідси».

Треба порадитись, бо ситуація дійсно складна. Дві пісні у вас вже оранжовані, тобто сякий-такий репертуар ви маєте. Зігравши на цьому вечорі, ви нічого не втрачаєте, а от у разі відмови… страшно подумати, що вам загрожує в такому разі. Доводиться грати, інакше школа може залишитись незакінченою. Правда, в самій новонародженій групі виникають протиріччя. Злодєй і Гена відмовляються виступати категорично. Сама думка про сцену доводить їх до істерики. Шурик, Коля, Льоха і ти залишаєтеся вчотирьох.

Для Льохи дістали зі шкільних закамарків два старі піонерські барабани, в один з яких запхали важку зелену штору, аби змінити його тон. «Тум» і «туум» – різниця відчутна. З ним ви проводите окрему підготовчу роботу, аби його «бум-цаца» звучало тільки внутрішньо і не проривалося ні в якому разі назовні. Він все розуміє, але тренуватися доводиться довго.

Зате тепер у Льохи є справжні барабанні палички, які ви купили спільним коштом у музичному магазині.

Репетиції тепер проходять в актовій залі школи, бо ви вже маєте офіційний статус місцевої рок-групи. Тепер їм – цим замшілим совкам – від цього нікуди не подітися – рок на повну силу лунає з телеекранів, рок-музиканти виступають на стадіонах і в палацах спорту, стаючи героями для мільйонів, їхні пісні відкрито співають на вулицях. І ти всією душею радієш за ці доленосні досягнення, з насолодою згадуючи, як ще півтора року тому тебе з ганьбою вигнали зі свята першого дзвоника, на яке ти з’явився у чорній сорочці на знак жалоби за загиблим Цоєм. Цю сорочку зшила тобі мама після того, як ви з нею побували на феєричному концерті групи «Кіно», за два місяці до смерті кумира. Тоді твоїм вчинком була шокована вся школа, свято опинилося під загрозою зриву, а мама, коли її було викликано на серйозну розмову, сказала, що всі вони – провінціали і зовсім не розуміють молодь. Після того тобі часто діставалося від шкільних деспотів за довге кудлате волосся, яке вони так і не змусили тебе підстригти навіть найстрашнішими погрозами. На задніх партах ти разом з Колею і Шуриком прямо на уроках співав провокаційних пісень, доводячи до сказу вчителів і мажорних хлопчиків та дівчаток елітного спецкласу. «Мама-анархія, папа – стакан портвейну!» Ви відверто знущалися зі шкільних правил, протестуючи проти цькування інакших і насильницького нав’язування зачучверілих совкових забобонів та обов’язків.

А от тепер вас запрошують прикрасити своїм концертом шкільний вечір, видаючи таким чином індульгенцію на закінчення школи. Все правильно: якщо вже не можна заборонити щось, треба його дозволити, але в межах власних правил, і тоді воно перестане бути загрозливим. Ви розуміли цей хитрий хід вашого шкільного керівництва, але зупинятися не збиралися, бо це був ваш перший виступ.

Ви достойно справилися із завданням. На вечорі випускників Шурик, Коля, Льоха і ти виконали дві пісні авторського написання, які переповнена глядачами актова зала школи зустріла із захопленням. Лунали бурхливі оплески і підбадьорливі крики. Це був справжній успіх. Ви почувалися зірками, хай всього лише на один вечір. Ваш рок-гурток називався «Свята інквізиція»…

Вуличні музиканти

Прийшло довгоочікуване літо. Школа залишилася позаду. Але музика продовжувалася. Хтось підказав, що музиканти-початківці можуть заробляти на життя – і непогано – грою на вулицях. Грошей ні у кого з вас немає, тому ви вирішуєте трохи підзаробити на придбання деяких необхідних інструментів. Репертуар групи вже нараховує близько двадцяти пісень. Ролі в команді розподілено, регламент майбутніх виступів сформовано.

Для своєї першої появи «на люди» ви вибрали місцевий ринок на рідному Кічкасі – занедбаному всіма владами пролетарському районі, що своїм відокремленим від «цивілізованого» світу життям нагадував якесь кольорове гетто. Недільним ранком ви у повному складі, з цілою купою інструментів з’явилися побіля входу в базар. Ви зручно розташувалися якраз там, де проходить основний натовп відвідувачів, і, переборюючи страх і сором, почали грати власні пісні.

У неділю ринок перетворюється на справжній центр життя цього найвіддаленішого північного закутка міста, тому тут вирує постійна товкотнеча. Стомлені важкою працею і щоденним клопотом діставання необхідних, але страшенно дефіцитних речей, пролетарі рояться на базарі, наче у велетенському мурашнику. Галасливі циганські сім’ї продають модні штани «банани» та «піраміди» для хлопців і різнокольорові «лосіни» для дівчат, новоявлені хитроокі ділки торгують новими моделями магнітофонів «Весна», місцеві бабусі пропонують дешеві російські цигарки і навіть недопалки у півлітрових слоїках. Тут-таки можна купити й самокатну горілку у пляшках з-під пива. Тут взагалі можна придбати все, чого немає в порожніх магазинах, тому саме сюди й несуть свої заощадження місцеві жителі.

Люди, забачивши вуличних музикантів, зупиняються, збираються в гуртки, шепочуться, тицяють пальцями, шоковані й заскочені раніше не баченим у цих краях видовищем. Шестеро волохатих хлопаків з роздовбаними гітарами, флейтою, пластиковими консервними банками замість барабанів співають щось про невдале кохання, соціальні проблеми, велике місто і маленьку людину в ньому. Напевно, такого зухвалого експерименту над масовою свідомістю мешканців Кічкаса тут іще не знали. Подія швидко облітає прилеглі квартали, і невдовзі навколо вас збирається великий натовп. Страх поступово щезає, плечі вирівнюються, голоси звучать впевненіше, очі вже не ховаються в асфальті. Старий чорний капелюх, поцуплений у батька Шурика, доверху наповнюється грошима. Перші власноруч зароблені гроші приємно зігрівають долоні.

Цей недільний успіх підбадьорив вас, і відтепер ви спрямували свій погляд на центр міста. У підземних переходах на вулиці Сталеварів та біля центрального універмагу «Україна» ви тепер гостюєте щонеділі. Земляки бачили таке видовище хіба що в закордонних фільмах, тому не скупляться кидати гроші за побачену екзотику. Кілька разів вас намагаються забрати менти, інкримінуючи порушення громадського спокою, та якось минається. Одного разу до вас підійшов якийсь п’яний дядько з мікрофоном, відрекомендувавшись кореспондентом національного радіо, і записав інтерв’ю і цілу пісню. Ваші виступи збирають величезні натовпи роззяв, неформалів і підпилих матросів, які неодмінно вимагають пісень про море. І ви їх виконуєте, ясна річ, на місці вигадуючи слова та мелодії: «а ми пливли по морю, і тут налетів дужий вітер, наш корабель здригнувся, похилився набік, і матроси зірвались, почали рятуватись, але всі загинули, всіх поглинув потік, і їхні душі розпорошив вітер, а на березі жде кохана дівчина, а матрос вже ніколи не зійде на берег» – і доводячи розчулених слухачів до сліз. Проте, є і невдоволені – бабусі, котрі намагаються пояснити вам переваги фізичної праці перед дурникуванням з гітарами в руках. «На них орати можна, а вони, бач, пісеньки співають з балалайками! Тьху, що зробили з країною! Сталіна на них треба, Сталіна!»

Народ слухає ваші пісні, кидає гроші, вдоволено йде до генделиків, а ви почуваєтеся справжніми представниками рок-еліти, бо відважились на багатогодинні сольні виступи у міських підземеллях і граєте не переспіви чиїхось затяганих шлягерів, а власні пісні.

Ціле літо вуличних заробітків дало свої щедрі результати, і ви, окрім необхідних портвейну та сигарет, змогли купити дві мікрофонні стійки, нову гітару і навіть справжню, хоч і не нову, барабанну установку «Аматі». На радість людям і собі…

Універ

Університет одразу приваблює своїм незалежним і навіть трохи рокерським духом. Ти знаходиш багато спільників, котрі також слухають рок, мріють про внутрішню і зовнішню свободу, намагаються жити «іншим» життям. Складається певне коло однодумців, з якими нарешті можна говорити на рівних і не соромитись своєї «інакшості». Ти у своєму колі, про яке мріяв уже давно. Ти задоволений собою, що зробив правильний вибір, вступивши на українську філологію.

Ти дихаєш вільним повітрям «універу» з досі незнаним почуттям насолоди. Після похмурих і брудних дворів Кічкаса, наповнених озлобленими на весь світ невдахами, після пролетарського смороду роками не чищених вулиць, після важкої і вбивчої атмосфери заводських кварталів, після ненависних шкільних буднів ти опинився в іншому світі, вільному і творчому. І ти відчув, що настала пора заявити про себе якнайгучніше.