Вершник без голови

Дівчина відкинулась на сидінні карети, явно невдоволена й цими словами, і тоном, яким їх було промовлено. Але її невдоволення не вилилось у сердиту гримасу чи гнівну тираду – Луїза приховала його, і єдиною її відповіддю Колхаунові був дзвінкий сміх, куди образливіший для нього.

– Он як! Отож я й подумав, що все це не просто так, бо бачив, як ти видивлялась у віконце. Так наче хотіла призначити побачення цьому розцяцькованому кур’єрові. Певно, тебе привабило його барвисте вбрання? Кажуть, птаха впізнають по пір’ю. Але в цього птаха пір’я чуже. І, може, я ще колись видеру його разом із добрячим клаптем шкіри.

– Як тобі не сором, Кассію! Ти говориш непристойності!

– Це тобі має бути соромно, Лу, бо ти поводишся непристойно. Дозволяєш собі зацікавитись звичайнісіньким волоцюгою, вирядженим, наче блазень! Та він же всього-на-всього листоноша, якого найняли офіцери форту!

– Листоноша, кажеш? Ну, то я дуже хотіла б отримувати любовні листи з рук такого листоноші.

– Коли так, то скачи за ним і скажи йому про це. Мій кінь до твоїх послуг.

– Ха-ха-ха! Оце насмішив! Та навіть якби я задля жарту надумала наздогнати цього незвичайного кур’єра, то де там це зробити на твоїй ледачій шкапі. Він так мчить на своєму гнідому, що зникне з очей, поки ти встигнеш поміняти для мене сідло. Ні, я його не наздожену, хоч би й як хотіла. А могла б і захотіти!

– Стережись, щоб тебе не почув батько.

– Стережись, щоб він не почув тебе, – відказала дівчина вже поважним тоном. – Ти мій двоюрідний брат, і для тата – бездоганний взірець, але не для мене, аж ніяк. Я ніколи не давала тобі приводу думати інакше, хіба не правда?

Відповіддю на це дошкульне запитання була похмура мовчанка, за якою вгадувалося роздратування.

– Атож, ти мій кузен, – провадила Луїза суворим тоном, зовсім не схожим на той, яким вона говорила досі, – але не більше. Не більше, капітане Кассію Колхаун! Не треба давати мені ніяких порад. Є тільки одна людина, від якої я повинна приймати поради й вислуховувати докори. Отож, паничу Касе, прошу тебе – не читай мені моралі, як оце щойно. Мої думки – і мої вчинки теж – вони тільки мої, і так буде доти, доки я зустріну людину, перед якою схочу відповідати за них. Але то будеш не ти!

Отак висловившись, дівчина зміряла двоюрідного брата поглядом, у якому палали гнів і погорда, й знов відкинулася на подушки сидіння. Завіски на віконці карети зійшлися – капітан мав зрозуміти, що розмові край.

Вражений, мов ударом батога, цією гострою відповіддю, він з полегкістю почув голосні вигуки візників. Фургони рушили й подалися вигорілою прерією, такою ж чорною, як і капітанові думки.

Розділ III. Дороговказ серед пустки

Тепер подорожні могли їхати спокійно: звивистий слід від ласо тягся безперервно й був такий помітний, що ним легко могла б іти й мала дитина.

Той слід вів не навпростець: він обминав чагарники, а часом відхилявся вбік і там, де не було дерев чи кущів. Подорожні зрозуміли, що вершник зумисне обирав таку дорогу, де б вільно проїхали фургони, – бо при кожному відхиленні бачили збоку чи то западини, чи то інші перешкоди.

– Який дбайливий юнак! – зауважив Пойндекстер. – Таки шкода, що я не спитав, як його звуть. Та якщо він служить у форті, ми ще зустрінемося з ним.

– Напевне зустрінемось, – озвався його син. – І сподіваюся, що скоро.

Дочка плантатора, сидячи в затінку карети, почула й батькові слова, й братову відповідь. Вона не сказала нічого, але її погляд, кинутий на Генрі, ніби промовляв, що вона всім серцем поділяє його сподівання.

Радіючи з того, що їхня нелегка подорож незабаром закінчиться і він ще до заходу сонця дістанеться до свого новопридбаного маєтку, плантатор був у пречудовому гуморі. Забувши про свою аристократичну пиху, він виявляв незвичайну поблажливість до всіх навколо: жваво розмовляв з наглядачем, спинився пожартувати з дядьком Сціпіоном, який насилу шкандибав на збитих ногах, підбадьорив тітоньку Кло, що тримала на руках немовля.

«Прекрасно! – може вигукнути якийсь сторонній спостерігач, уведений в оману подібними небуденними картинами, що їх так зворушливо змальовують наймані писаки на службі в самого нечистого. – Яка все ж таки чудова річ – оце наше патріархальне рабовласництво! А тим часом ми стільки говоримо й робимо, щоб знищити його! Таж будь-яка спроба зруйнувати цю віковічну споруду, цей гідний наріжний камінь благородної нації – то не що інше, як надмір нерозумної чутливості, чистісінька філантропічна дурниця! О ви, непримиренні вороги рабовласництва! Навіщо ви повстаєте проти нього? Чи ви не знаєте, що одні повинні терпіти страждання, тяжко працювати й голодувати, щоб інші могли жити в розкошах і неробстві? Що одні мають бути рабами, щоб інші були вільними?»

Такі заклики – що від них лишається тільки гірко заплакати – лунають останнім часом чи не занадто часто. Горе тому, хто їх виголошує, і горе нації, яка їх співчутливо слухає!

Радісне піднесення Пойндекстера поділяли всі його супутники, за винятком Кассія Колхауна. Воно відбивалось і на обличчях чорних невільників, які вважали плантатора джерелом і володарем їхнього щастя – чи нещастя, – всемогутнім, майже як Бог.

Вони любили його менше, ніж Бога, зате боялися дужче, хоч він був зовсім не лихий господар – як порівняти з іншими. Він не вбачав ніякої втіхи в тому, щоб мордувати своїх рабів. Йому подобалось, коли вони ситі й одягнені, вгодовані так, щоб аж лисніла шкіра, – адже їхній вигляд свідчив і про заможність самого господаря. Щоправда, він час від часу шмагав їх нагаєм, – це, як він запевняв, ішло їм тільки на користь, – але жоден з його «гурту» не мав на шкірі слідів жорстоких катувань, чим залюбки вихвалялася більшість рабовласників на берегах Міссісіпі.

Отож не дивно, що в товаристві такого взірцевого господаря всім було хороше, і невільники, бачачи його радість, і собі весело гомоніли.

Але цього радісного піднесення не вистачило до кінця подорожі. Через деякий час воно згасло – щоправда, не враз і не з чиєїсь вини, а з причин, аж ніяк не залежних від будь-кого з подорожніх.

Як і сказав незнайомець, сонце сховалося за хмарами раніше, ніж вони побачили кипарис.

Власне, в цьому не було нічого такого, щоб збудити тривогу. Слід ласо, як і перед тим, чітко вирізнявся на згарищі, і їм не було потреби визначати напрям за сонцем. Та сам вигляд повитого хмарами неба вплинув на всіх гнітюче, і веселощі поступово вщухли.

– Так наче це вже вечірні сутінки, – зауважив плантатор, діставши свій золотий годинник, – а насправді ще тільки третя година! Як добре, що той молодик залишив нам таку надійну провідну нитку. Коли б не він, ми могли б проблукати по цьому попелищі до самого смерку, а може, довелося б тут-таки й заночувати.

– Ото була б чорна постіль! – жартівливо докинув Генрі, щоб розмова стала трохи веселішою. – Ох, і наснилося б мені всяких страхіть, якби випало тут ночувати.

– І мені теж, – озвалась його сестра, визирнувши з-за завісок карети й оглядаючи довколишній краєвид. – Я напевне побачила б уві сні й пекло, і Плутона з Прозерпіною[10], і…

– Го-го! – вискалився чорний кучер, записаний у книгах плантації як Плутон Пойндекстер. – Панночка побачила б мене серед оцеї чорної прерії! Оце-то чудасія, го-го-го!

– Не радив би вам усім надто тішитися, – втрутився до розмови похмурий плантаторів небіж, що саме під’їхав до них, – бо, може, таки й доведеться спати на цій чорній постелі. Будемо сподіватись, що не станеться ще й чогось гіршого.

– Що ти хочеш цим сказати, Касе? – запитав плантатор.

– А те, дядечку, що цей ваш провідник завів нас не туди. Я ще не можу сказати цього напевне, але, здається, справи наші кепські. Ми пройшли більш як п’ять миль – та, мабуть, і всі шість, – а де ж той кипарис? Я пильно оглянув весь обрій і, хоч на свої очі ще не нарікаю, не побачив ніде нічого схожого на дерево.

– Але навіщо б йому нас обдурювати?

– А, навіщо? Ото ж бо й воно. Він міг мати на це різні причини.

– То наведи нам хоч одну з них! – зачіпливо мовив дзвінкий голос із карети. – Ми готові тебе вислухати.

– Ти готова слухати все, що тобі скаже якийсь пройдисвіт, – насмішкувато відповів Колхаун. – А якщо я висловлю свої міркування, ти, напевне, поблажливо назвеш їх фальшивою тривогою.

– Це залежатиме від того, які будуть ці міркування, паничу Кассію. Гадаю, тобі варто спробувати переконати нас. Хто ж може припустити, що такий досвідчений офіцер і мандрівник зчинить фальшиву тривогу?!

Колхаун відчув, що з нього глузують, і, певно, не став би казати того, що намірявся, якби не втрутився сам Пойндекстер.

– Ну ж бо, Кассію, поясни нам, що ти маєш на думці, – чемно, але владно зажадав він. – Те, що ти сказав, викликає не тільки цікавість. З якої б це речі тому молодикові потрібно було завести нас не туди?

– Та ні, дядечку, – відповів колишній капітан уже не так затято, як перше. – Я ж не кажу, що він таки завів нас, а тільки що скидається на те.

– Як це розуміти?

– Ну, хто знає, що може статися. Трапляється, що в цих місцях нападають на обози, такі, як наш, – та навіть і більші, – грабують, убивають…

– Який жах! – вигукнула Луїза із скоріше вдаваним, ніж справжнім, переляком.

– Індіанці? – спитав Пойндекстер.

– Атож, і індіанці. Часом вони, а часом і білі влаштовують такий собі маскарад, і не тільки мексиканці. На це треба лише трохи коричневої фарби, перуку з кінського хвоста, прикрашену пір’ям, та ще добрячого галасу. І якщо нас пограбує ватага отаких білих індіанців, у цьому не буде нічого дивного. Та й винуватити нам не буде кого, крім самих себе, – за те, що простодушно повірили першому-ліпшому зустрічному.

– О Боже, племіннику! Це ж таки серйозне звинувачення.

Невже ти хочеш сказати, що цей кур’єр, – якщо він справді кур’єр, – заманює нас у пастку?

– Ні, дядечку, я цього не кажу. Я кажу тільки, що таке трапляється. Отож, можливо, він і заманює нас.

– Можливо, але малоймовірно, – з притиском озвався з карети глузливий голос.

– Ні! – вигукнув юний Генрі, який хоч і їхав трохи попереду, але чув їхню розмову. – Твої підозри несправедливі, кузене Кассію. Як на мене, це не що інше, як обмова. І я можу це довести. Погляньте-но сюди!

Юнак уже спинив свого коня й показував на якийсь наче стовп обіч стежки, що його вже встиг пильно роздивитись. То був високий стрункий кактус – його зеленого соковитого стовбура не брав вогонь.

Та Генрі Пойндекстер показував своїм супутникам не на саму рослину, а на невеликий чотирикутний клаптик цупкого паперу, настромлений на одну з колючок кактуса. Кожен, хто знайомий зі звичаями цивілізованого світу, впізнав би в ньому візитну картку. І то справді була картка.

– Ось послухайте, що тут написано, – сказав юнак, під’їхавши ближче до кактуса, й прочитав уголос: – «Кипарис уже видно».

– Де? – спитав Пойндекстер.

– Тут намальовано руку, – відповів Генрі, – і вказівний палець, напевне, показує напрям.

Усі очі враз звернулися туди, куди показував палець, намальований на картці.

Якби світило сонце, вони з першого ж погляду побачили б кипарис. Але небо, яке ще так недавно сяяло блакиттю, тепер було свинцево-сіре, і хоч як вони напружували зір, проте не могли побачити на обрії нічого схожого на верхівку дерева.

– Нічого там немає, – заявив Колхаун, до якого повернулася звична самовпевненість, і знову вдався до звинувачень: – Це просто ще один із хитрих підступів, якими той негідник заманює нас у свої тенета.

– Ти помиляєшся, кузене Кассію, – озвався той самий голос, який так часто суперечив йому. – Подивися в мій бінокль. Якщо твої хвалені очі тебе не зраджують, ти побачиш у долині щось дуже схоже на дерево – високе дерево, що цілком може бути кипарисом, коли кипариси тут такі самі, як на мочарах Луїзіани.

Колхаун не захотів узяти в кузини її театральний бінокль. Він знав, що її слова підтвердяться, бо Луїза ніколи не говорила неправди.

Замість нього бінокля взяв Пойндекстер і, наладнавши його на свої короткозорі очі, виразно побачив червонястий кипарис, що стримів над краєм прерії.

– Таки правда, – мовив він, – його вже видно. Молодик виявився чесним, а ти був несправедливий до нього, Касе. Та я не дуже вірив, що він замишляє проти нас щось лихе… Гей, містере Сенсоме! Звеліть візникам поганяти!

Колхаун, не маючи охоти ні розмовляти далі, ні залишатися в товаристві своїх супутників, з люттю вдарив коня острогами й поскакав прерією.

– Дай-но мені глянути, Генрі, – попрохала Луїза брата, притишивши голос. – Я хочу побачити ту руку, що так добре нам прислужилася. Зніми картку, братику, вона там уже не потрібна – адже ми вгледіли дерево.

Зовсім не здогадуючись про справжню причину сестриного прохання, Генрі охоче виконав його. Він зняв картку з кактуса й кинув її Луїзі на коліна.

– Моріс Джеральд! – прошепотіла юна креолка, прочитавши ім’я на картці. – Моріс Джеральд! – схвильовано повторила вона й сховала картку на грудях. – Хто б ти не був, звідки б не прийшов і куди б не лежала тобі дорога, відтепер нас пов’язала одна доля! Я відчуваю це, знаю це так само напевне, як і те, що в мене над головою небо! О, яке похмуре, лиховісне небо! Чи не віщує воно мені таке саме лихе майбутнє?

Розділ IV. Чорний норд

Поринувши в свої думи, дівчина якусь хвилю сиділа мовчазна й зажурена, стиснувши скроні тендітними білими руками. Здавалось, уся душа її силкується чи то осмислити минуле, чи сягнути внутрішнім зором у майбутнє.

Та її задума – хоч би чим вона була викликана – тривала недовго. Луїзу повернули до дійсності занепокоєні вигуки, що долинули крізь віконце карети.

Вона впізнала братів голос, в якому вчувалася тривога:

– Поглянь, батьку! Невже ти їх не бачиш?

– Де, Генрі? Де?

– Онде, позад фургонів. Ну, тепер бачиш?

– Так, бачу, але не можу збагнути, що це таке. Вони скидаються на… на… – Пойндекстер не знаходив порівняння. – Ні, навіть не можу сказати, на що.

– На водяні смерчі? – спробував підказати відставний капітан; помітивши незвичайне видиво, він зволив знову приєднатися до супутників. – Але ж такого не може бути – ми надто далеко від моря. Я ніколи не чув, щоб хтось бачив їх у прерії.

– Хоч би що це було, але вони не стоять на місці, – сказав Генрі. – Дивіться! Вони то зближуються, то віддаляються. Якби не це, вони схожі були б на величезні колони з чорного мармуру.

– Або на велетнів, або на упирів! – жартівливо докинув Колхаун. – Вони мов чудиська з іншого світу, яким заманулось прогулятися цією зловісною прерією.

Колишній офіцер тільки зусиллям волі примушував себе жартувати. Насправді йому, як і іншим, було не до сміху.

Та й не дивно. Над північним краєм прерії раптом виникло щось із десяток чорних стовпів. Жоден з подорожніх ніколи ще не бачив нічого подібного. Ті стовпи не мали певної форми й раз у раз змінювали свої обриси, розмір і місце: то якусь хвилю стояли нерухомо, то ковзали над згарищем, наче велетні на ковзанах, та ще й вихилялись і вклонялися один до одного, немов у якомусь химерному танці. Не треба було й напружувати уяву, щоб добачити в них стародавніх титанів, які відродилися тут, у техаській прерії, і оце витанцьовували після добрячої пиятики з самим Бахусом[11].

Спостерігаючи це небачене й нікому з подорожніх не відоме явище, яке здавалося їм надприродним, кожен проймався дедалі більшою тривогою. Душі їхні заполонило передчуття близької небезпеки. Всі з жахом зрозуміли, що насувається якесь грізне стихійне лихо.

Ще тільки-но забачивши на обрії ті дивовижні стовпи, весь обоз зупинився. У негрів – і в тих, що йшли пішки, і у візників – із грудей вихопився переляканий крик. Тварини враз стали, як укопані; коні, тремтячи зі страху, сполохано заіржали, мули голосно заревли.

Та це були не єдині звуки серед прерії. Від загадкових чорних стовпів теж долинав глухий, із присвистом, гук, що нагадував шум водоспаду. Час від часу його розтинали громохкі вибухи, схожі на рушничні залпи чи на далекі удари грому.

Той гук дедалі дужчав, ставав виразнішим. Небезпека – хоч би яка вона була – неухильно наближалася!

На обличчях подорожніх застиг жах. Не становив винятку і Колхаун: він уже й не пробував жартувати. Всі очі прикипіли до низького, затягнутого хмарами неба та до величезних чорних стовпів, що насувалися на обоз, неначе намислили розтрощити його.

В цю моторошну мить подорожні раптом почули крик з протилежного боку, і, хоч у ньому теж звучала неприхована тривога, всім трохи полегшало на душі.

Обернувшись туди, вони побачили вершника, що скакав учвал просто до них.

Кінь був чорний, як сажа; так само чорний був і вершник, навіть на обличчі. Та його однаково впізнали: це був той самий незнайомець, слід ласо якого вів їх через прерію.

Жінки бистріші на розум, ніж чоловіки, і дівчина в кареті перша впізнала вершника.

– Вперед! – гукнув він, тільки-но опинився на відстані, з якої подорожні могли його почути. – Вперед, мерщій уперед!

– Що це діється? – спитав плантатор, охоплений панічною тривогою. – Нам щось загрожує?

– Так. Я не сподівався цього, коли залишив вас. Тільки діставшись до річки, побачив, що насувається небезпека.

– Яка?

– Норд.

– Ви маєте на увазі бурю?

– Так.

– Ніколи не чув, щоб норд був небезпечний, – обізвався Колхаун, – хіба що кораблям у морі. Я знаю, він несе холод, але…

– І багато чого гіршого, ніж холод, сер, – перебив його вершник. – Ви пересвідчитеся на собі, якщо не поквапитесь уникнути його… Містере Пойндекстере, – знову обернувся він до плантатора, і голос його звучав нетерпляче й наполегливо, – повірте мені, що вам і всім вашим супутникам загрожує велика небезпека. Норд не завжди такий страшний, але цей… Погляньте отуди. Ви бачите ті чорні стовпи?

– Ми вже дивились на них і ніяк не могли зрозуміти, що це таке.

– Не в них річ, вони тільки провісники бурі. Подивіться далі. Бачите оту чорну хмару, що розходиться по небу? Ото її і слід боятися. Я не хочу наганяти на вас зайвого страху, але мушу застерегти: ця хмара несе смерть! Вона шириться і суне просто сюди. Єдиний порятунок від неї – це швидкість. Якщо ви не поквапитесь, буде надто пізно. За десять хвилин вона накриє вас, і тоді… Не баріться, сер, благаю вас! Накажіть своїм візникам поганяти чимдуж! Так велить вам саме небо!

Після таких невідступних закликів плантаторові й на думку не спало щось заперечувати. Він звелів обозові негайно рушати і гнати щодуху.

Тварин, як і людей, заполонив такий жах, що візникам навіть не довелося пускати в діло батоги.

Карета й група вершників, як і раніше, їхали попереду. Незнайомець відстав від них і тримався за фургонами, так ніби охороняв караван від загрози, що насувалася ззаду. Час від часу він спиняв коня, озирався, і щоразу його погляд виказував дедалі більшу тривогу.

Помітивши це, плантатор під’їхав до нього й запитав:

– Небезпека ще не минула?

– На жаль, не можу сказати нічого втішного, – відповів той. – Я сподівався, що вітер змінить напрям.

– Вітер, сер? Та його ж немає. Ані війне.

– Тут немає. А отам – справжній буревій, і він мчить просто на нас… О небо, він щомить наздоганяє нас! Навряд чи ми встигнемо переїхати згарище.

– Що ж робити? – вигукнув плантатор, ще дужче наляканий цією звісткою.

– Ваші мули не можуть рухатися швидше?

– Ні, на більше вони просто нездатні.

– Тоді боюся, що ми таки не встигнемо!

Дійшовши такого лиховісного висновку, незнайомець знову спинився й став дивитися на чорні смерчі, ніби визначаючи, з якою швидкістю вони наближаються.

Різкі зморшки, що лягли коло його уст, виказували не просто досаду, а щось більше.

– Ні, не встигнемо! – вигукнув він, рвучко обернувшись. – Вони посуваються швидше за нас, куди швидше. У нас немає ніякої надії втекти від них.

– О Боже, сер! Невже загроза така страшна? Хіба не можна нічого зробити, щоб уникнути її?

Незнайомець відповів не одразу. Він якусь хвилю мовчав і, здавалося, щось обмірковував; погляд його вже не звертався до неба, а перебігав по фургонах.

– Невже немає жодного способу врятуватися? – спитав плантатор з нетерпінням людини, якій загрожує небезпека.

– Є! – радісно відказав вершник, так ніби в нього нарешті сяйнула щаслива думка. – Є один спосіб. Я просто не подумав про нього раніше. Ми не зможемо втекти від буревію, але уникнути небезпеки зможемо. Хутчій, містере Пойндекстер! Звеліть своїм людям закутати голови мулам – і коням теж, – а то їх засліпить, і вони показяться. Ковдри, плащі – все згодиться. А тоді нехай люди поховаються у фургонах і щільно позапинають їх з усіх боків. Про карету я подбаю сам.

Давши ці настанови, що їх Пойндекстер разом із наглядачем негайно взялися виконувати, молодий вершник поскакав уперед.

– Ласкава пані, – спиняючи свого коня біля карети, мовив він з усією можливою за таких обставин ґречністю, – вам треба щільно запнути всі завіски на вікнах. Нехай ваш кучер перейде в карету. І ви також, панове, – звернувся він до Генрі й Колхауна. – І ви, сер, – до Пойндекстера, який саме під’їхав до них. – Місця всім вистачить. Ховайтеся, дуже вас прошу! Не гайте часу. За дві-три хвилини буря домчить сюди.

– А ви, сер? – спитав плантатор, видимо стурбований за людину, яка доклала стільки зусиль, щоб урятувати їх від невідомої, але грізної небезпеки. – Самі ви як?

– Зараз не час говорити про мене. Я знаю, чого слід чекати. Такі бурі для мене не первина. В карету, мерщій, благаю вас! Лишилися лічені секунди. Чуєте, як завиває? Мерщій, поки нас не накрила хмара куряви!

Плантатор та його син разом зіскочили з коней і зайшли в карету. Колхаун і далі вперто сидів у сідлі.

Чого б то він мав ховатися від якоїсь уявної небезпеки, що нібито зовсім не лякає цього незнайомця в мексиканському вбранні?

Тим часом молодий вершник озирнувся і, побачивши наглядача, який не встиг сховатися, звелів йому негайно залізти в найближчий фургон. Той квапливо виконав його наказ. Тепер незнайомець уперше за весь цей час дістав змогу подбати й про себе.

Відв’язавши від сідла своє серапе, він швидко розгорнув його і накинув на голову коневі, а тоді, відтягши поли назад, зав’язав їх на його шиї, як ото зав’язують мішок. Потім так само швидко і вправно розмотав свій шарф з китайського шовку, обвинув його навколо капелюха й заклав один край за стрічку, а другий спустив над крисами, так що вийшла шовкова запона.

Перш ніж зовсім закрити обличчя, вершник знов обернувся до карети й з подивом побачив, що Колхаун і досі сидить у сідлі. Хоч він уже й почував підсвідому неприязнь до цього чоловіка, проте людяність взяла гору.

– Сер, я ще раз дуже прошу вас сісти в карету. Якщо ви цього не зробите, вам доведеться гірко пошкодувати. Не мине й десяти хвилин, як ви, можливо, загинете!

Переконаність, з якою було вимовлено ці слова, справила враження. Стикаючись з ворогом віч-на-віч у бою, Кассій Колхаун не був боягузом. Та цього разу він мав справу не з людиною, не із звичайним смертним, – ворог, що наступав на обоз, був загадковий і незбагненний. Він уже провіщав своє наближення лунким, наче грім, гуркотом і чорними тінями, які немовби змагалися з мороком ночі. Хто б не відчув страху перед лицем такої навальної руйнівної сили!

І відставний офіцер не наважився знехтувати ці грізні застереження – і земні, й небесні. З удаваною нехіттю, – щоб ніхто не зміг назвати його боягузом, – він зліз із коня й сховався в кареті за щільно запнутими завісками.

Те, що сталося далі, годі змалювати словами. Жоден з подорожніх не спостерігав цього видовища, бо ніхто не наважувався й визирнути назовні. Та навіть коли б такий сміливець і знайшовся, він однаково б нічого не побачив. Хвилин через п’ять після того, як мулам позакутували голови, обоз оповила непроглядна темрява.

Ми можемо описати лише початок тієї страшної бурі, що його встигли побачити подорожні. Один зі смерчів, що насувався на обоз, зіткнувся з фургонами й розсипався на густий чорний пил – так наче з неба раптом линув пороховий дощ. Та головне було ще попереду.

На якийсь час трохи проясніло, і на подорожніх війнуло жаром, наче з величезної печі. А потім із свистом налетів поривчастий крижаний вітер і сповнив прерію таким завиванням, немовби то озвалися разом усі Еолові сурми[12], сповіщаючи появу самого Короля Бур.

Минула ще мить – і норд уже бурхав між фургонами. Обоз, що застряг на субтропічній рівнині, раптом огорнуло таким холодом, який буває хіба тільки серед айсбергів у Північному океані.

Нічого вже не було видно, нічого не чути – лише завивання буревію та його глухий рев, коли він ударяв у боки фургонів. Мули, інстинктивно повернувшись крижами до вітру, стояли непорушні й принишклі. Голосів людей, що напружено перемовлялись у фургонах і кареті, було майже не чути за шумом бурі.

Всі отвори були щільно затулені, бо невдовзі виявилося, що досить вистромити голову з-під полотнища фургона – і можна задихнутися. Повітря було вщерть сповнене попелу, збитого вітром зі згарища й перемеленого на дрібнісінький ядучий пил.

Понад годину кружляли в повітрі чорні хмари пилу, і весь той час подорожні просиділи у своєму добровільному ув’язненні. Нарешті за віконцем карети почувся голос, що ніс їм звільнення.

– Можна виходити! – сказав незнайомець, відкинувши свій шовковий шарф на криси капелюха. – Буря не вщухла, вона триватиме до кінця вашої подорожі, а може, й ще днів зо три. Але вам більш нема чого боятися. Весь попіл змело геть. Змело й понесло вперед, і ви навряд чи наздоженете його по цей бік Ріо-Гранде.

– Сер! – мовив плантатор, квапливо сходячи з приступки карети. – Ми вам завдячуємо… завдячуємо…

– Життям, батьку! – підказав йому Генрі. – Сподіваюся, сер, ви зробите нам ласку й назвете своє ім’я?

– Моріс Джеральд, – відповів незнайомець. – Хоч у форті я більш відомий як Моріс-мустангер[13].

– Мустангер! – зневажливо пробурмотів Колхаун, але так, щоб почути його могла тільки Луїза.

«Якийсь мустангер!» – подумав аристократ Пойндекстер, і його палка вдячність враз охолола.

– Тепер вам не потрібен провідник – ви знайдете дорогу без мене й без мого ласо, – сказав ловець диких коней. – Кипарис онде, їдьте просто на нього. Коли перейдете річку, побачите прапор над фортом. Ви ще встигнете доїхати завидна. А я не можу більше баритись і мушу попрощатися з вами.

Сам сатана верхи на пекельному коні не був би такий схожий на себе, як був схожий на нього Моріс-мустангер, коли вдруге залишав плантатора з його обозом.

Та ні чорна від попелу постать, ні невисоке становище не могли зашкодити йому в очах тієї, що в думках своїх уже віддала йому перевагу над усіма, – в очах Луїзи Пойндекстер.

Почувши його ім’я, хоча вже й відоме їй, вона ніжно притисла до грудей візитку і в млосній задумі прошепотіла:

– Морісе-мустангер, хоч ти зараз і чорний як ніч, хоч ти й не бозна-хто, – ти полонив серце креолки. Боже мій, Боже! Він надто схожий на Люцифера[14] – я не можу гордувати ним!

Розділ V. Оселя ловця диких коней

Там, де Ріо-де-Нуесес, або Горіхова річка, вбирає у свої води добру сотню річечок і струмків, що помережили карту, наче віти розложистого дерева, лежать надзвичайно мальовничі місця. На всі боки простяглася прерія з дубовими й горіховими гайками, які то там, то там по берегах зливаються в суцільні зелені смуги.

Подекуди ці довгасті гаї переходять у справжні хащі, де ростуть переважно різні види акації, а поміж ними – і копайський бальзам, і креозотовий чагарник, і дике алое, і химерний цереус, і кактуси, і деревоподібна юка.

Ці колючі рослини осоружні оку сільського господаря, – адже ростуть вони на зовсім пісних, неродючих ґрунтах, – проте незмінно ваблять ботаніків і всіх, хто любить природу, особливо коли цереус розкриває свої величезні, немов воскові, квітки, а фукієра підносить над чагарями розгорнутий прапор розкішного ясно-червоного цвіту.

Але не вся місцевість така. Є тут і ділянки родючого чорнозему, на якому виростають великі дерева з пишними кронами: індіанське мильне дерево, горіхи, в’язи, кілька різновидів дуба, подекуди кипариси й тополі, – і ці гаї, що міняться всіма відтінками зелені й вражають око розмаїтістю обрисів, таки справді прекрасні.

Струмки там кришталево чисті, і в них відбивається ясна блакить неба. Хмари майже ніколи не заслоняють сонця, місяця й зірок. Туди немає дороги демонам хвороб – жодна пошесть не навідує цих благословенних місць.

Та хоч який принадний цей край, цивілізована людина ще не влаштовує тут свого житла. Його стежками мандрують лише червоношкірі бродяги прерії – команчі[15], – та й то тільки верхи на конях, коли виряджаються в свої набіги на поселення по берегах Нижньої Нуесес або Леони.

Мабуть, саме тому справжні діти природи, дикі тварини, обрали ці місця собі за домівку. В жодній іншій частині Техасу ви не побачите стільки оленів і полохливих антилоп. На кожному кроці трапляються тут кролі – і звичайні, і велетні-«мули», трохи рідше тхори, опосуми, дикі свині.

Оживляють краєвид і прегарні барвисті птахи. З шурхотом злітає зі стежки лісова перепілка; ширяє в повітрі королівський гриф; край горіхового гаю вигріває на сонці свій розкішний комір величезний дикий індик; серед пірчастого листя акації мигтить химерний, схожий на ножиці хвіст чудернацького птаха-кравця, якого тутешні мисливці називають «райським птахом».

Дивовижної краси метелики, широко розгорнувши крильця, пурхають у повітрі, а коли сідають перепочити на якусь яскраву квітку, то здаються її пелюстками. Величезні оксамитові джмелі дзижчать серед усипаних цвітом чагарників, змагаючись із не набагато більшими за них колібрі.

Та не всі жителі цього прекрасного краю мирні й безневинні. Більш ніде в Північній Америці немає таких великих гримучих змій – вони ховаються в густій траві, так само як і ще небезпечніші мокасинові змії. Тут може вжалити і отруйний тарантул, і скорпіон, а отруйна стонога лише проповзе по шкірі людини – і вже спричинить гарячку, яка може призвести до смерті.