Оцеола, вождь семінолів

Томас Майн Рід

Оцеола, вождь семінолів

Розділ I

Країна квітів

LINDA FLORIDA! О прекрасна Країно Квітів! Так вітав тебе сміливий іспанець, шукач пригод, що вперше побачив твої береги з форштевня[1] своєї каравели.[2]

Була Вербна неділя, свято квітів, і благочестивий кастилець угледів у цьому збігу добру ознаку. Він нарік тебе Флоридою, і ти воістину гідна цього гордого імені.

Відтоді спливло триста років. Минуло аж три століття, проте, як і в день відкриття, ти гідна носити це ніжне ім’я. Ти так само вкрита квітами, як і три століття тому, коли Хуан де Леон уперше ступив на твої береги. Ти й нині така ж прекрасна, як у дні створення світу!

Твої ліси й досі первісні та незаймані, твої савани вкриті зеленню, твої гаї сповнені пахощами анісу, апельсинового дерева, мирти і магнолії. Блакитна іксія виблискує на твоїх рівнинах, золотисте латаття відбивається в твоїх водах. Над твоїми болотами здіймаються величезні кипариси, гігантські кедри, евкаліпти і лаври. Сосни обрамляють твої піщані сріблясті пагорби, змішуючи свою хвою з листям пальм. За дивною примхою природи в цьому м’якому, благословенному краю є всі види рослинності – північні і південні дерева ростуть поруч, сплітаючи свої гілки.

О прекрасна Флоридо! Чи можна споглядати тебе без хвилювання; заперечувати, що ти благословенна країна; чи можна не повірити, як ото перші мандрівники, що з твого лона б’ють чарівні джерела, які повертають молодість і дарують безсмертя?! Не дивно, що ця солодка й чарівна мрія оселилась у багатьох душах – в неї увірували. Значно більше, ніж срібло Мексики або золото Перу, ця слава приманювала сюди тисячі шукачів пригод, які прагнули повернути собі молодість у твоїх прозорих водах. Не один сміливець у гонитві за примарними ілюзіями знайшов у цих небезпечних подорожах передчасну старість і навіть згубу. Та чи можна чудуватися з таких божевільних учинків?! І в наш час язик не повернеться назвати це ілюзією, а в ту романтичну добу повірити в цю мрію було ще легше. Відкрито новий світ, то чом би не відкрити і новий спосіб життя? Люди побачили країну, де вічно шелестить листя, де не в’януть квіти, де без угаву співають птахи, де ніколи не буває зими, де ніщо не нагадує про смерть. Чи не ці чудеса змусили людей повірити, що, вдихаючи аромати такої благословенної землі, вони стануть безсмертними?

Ця невинна мрія давно розтанула, та донині живе краса, що породила її. Прекрасна Флоридо, ти й досі та сама Країна Квітів! Твої гаї й нині зеленіють, твоє небо таке ж безхмарне, твої води прозорі, ти, як і раніше, виблискуєш красою! Однак тут щось змінилося. Природа така сама. А люди?

Де той народ із мідною шкірою, якого ти вигодовувала і напувала? На твоїх полях нині я бачу лише білих і негрів, та не червоношкірих; європейців і африканців, та не індіанців. Невже зник давній народ, який колись населяв ці землі? Де ж індіанці? Їх немає! Вони більше не блукають порослими квітами стежками, їхні човни не розтинають води твоїх прозорих річок, не чути їхніх голосів у твоїх лісах, сповнених запашною прохолодою, тятива їхніх луків більше не бринить поміж дерев. Вони пішли.

Пішли далеко і назавжди. Та не з власної волі, бо хто покине тебе добровільно? Ні, прекрасна Флоридо, твої червоношкірі діти й досі вірні тобі, і розлука з тобою для них нестерпна. Довго боронили вони рідну землю, де минула їхня юність; довго вели вони відчайдушну боротьбу, що прославила їх навіки. Блідолицим вдалося витіснити їх із цих країв тільки після жорстоких битв, ціною загибелі цілих армій. Так, вони пішли не добровільно – їх силоміць відірвали від тебе, ніби вовченят від матері, і відтіснили далеко на Захід. Туга краяла їхні серця, не квапилися вони йти за призахідним сонцем. Мовчки, зі сльозами на очах просувались вони вперед. Серед них не було жодного, хто зробив би це з власної волі.

І немає нічого дивного в тому, що вони не бажали розлучатися з тобою, і я розумію їхній розпач. Я також насолоджувався красою Країни Квітів і так само неохоче розлучався з тобою, Флоридо. Я гуляв у тіні твоїх величних лісів і купався в твоїх прозорих потоках не з надією на повернення молодості, а з ясним і радісним відчуттям життя і здоров’я. Я часто лежав під широким листям твоїх пальм і магнолій, відпочивав на зелених просторах твоїх саван. Я дивився у небесну блакить і шепотів слова поета:

О, коли існує рай земний,

То він ось тут,

він тут, перед тобою!

Розділ II

Плантація індиго

Мій батько був власником плантації індиго. Його звали Рендольфом, і я ношу його ім’я – Джордж Рендольф.

У моїх жилах тече індіанська кров, адже мій батько належав до родини Рендольфів із річки Роанок, і його рід бере свій початок від принцеси Покахонтас[3]. Він пишався своїм індіанським походженням – майже хизувався. Можливо, європейцеві це видасться дивним, проте відомо, що білі американці, які мають індіанських предків, пишаються своїм походженням. Бути метисом[4] не ганебно, особливо якщо нащадок тубільців має тугий гаманець. Не так переконують незчисленні томи, в яких ідеться про благородство і велич індіанців, як один простий факт, що ми не соромимося визнати їх своїми предками. Сотні білих сімейств стверджують, що вони походять від вірджинської принцеси. І якщо вони кажуть правду, то прекрасна Покахонтас була безцінним скарбом для свого чоловіка.

Гадаю, мій батько і справді був її нащадком. У всякому разі, він належав до давньої гонорової колоніальної родини. Замолоду був власником сотень чорних рабів, та гостинність на межі марнотратства позбавила його багатої спадщини. Він не міг змиритися з таким принизливим становищем, тож зібрав рештки своїх статків і виїхав на південь, аби розпочати нове життя.

Я народився ще до цієї зміни в батьковому житті, і моя батьківщина – Вірджинія, але вперше я пам’ятаю себе на берегах прекрасної річки Свон, що у Флориді. Тут минуло моє дитинство, тут я зазнав перших утіх юності, тут уперше спалахнуло юнацьке кохання. Ми завжди чітко і на все життя запам’ятовуємо місця нашого дитинства.

Я знову бачу чудовий дубовий будинок, пофарбований у біле, із зеленими жалюзі на вікнах. Його оточує широка веранда з дахом, що тримається на різьблених дерев’яних колонах. Низька балюстрада з легкими перилами відділяє будинок від квітника. Справа від будинку розкинувся апельсиновий гай, зліва – величезний сад. За квітником простягається зелена галявина, похило спускаючись до самісінької річки. У цьому місці Свон утворює закрут, наче величезне озеро, а посеред нього – лісисті береги й маленькі острівці, що наче висять у повітрі. Довкола літає і плаває безліч птахів. В озері плескаються білі лебеді, а далі простирається ліс, де пурхають і щебечуть найрізноманітніші птахи.

На галявині ростуть великі пальми з довгими загостреними листочками і маленькі пальмето[5] з широким віялоподібним листям. Тут цвітуть магнолії і запашний аніс, там – веселкова корона юки. Це місцеві рослини. На галявині височіє ще один уродженець цих місць – могутній дуб, із горизонтальними гілками і щільним, як шкіра, вічнозеленим листям, що відкидає величезну тінь на траву.

У цій тіні я бачу чарівну дівчину в легкій літній сукенці. З-під білої хустинки, що покриває її голову, виблискуючи всіма відтінками золота, вибиваються довгі пасма. Це моя молодша, моя єдина сестра Вірджинія. Золотаве волосся дісталося їй у спадок від матері, і, дивлячись на її голівку, аж ніяк не скажеш про її індіанське походження. Вона бавиться зі своїми улюбленцями – ланню і маленьким рябим оленятком; годує їх дольками солодкого апельсина, і це їм вельми до смаку. Біля неї на ланцюжку сидить ще одна її улюблениця – чорна білка з блискучою шерсткою і хвостом, як помело. Її рухливість лякає оленя, і воно з жахом притискається до матері або шукає захисту в моєї сестри.

Довкола дзвенять пташині голоси. Чути переливчастий свист золотистої іволги, що звила гніздечко в апельсиновому гаю, а на веранді в клітці її наслідує пересмішник. Бадьорою луною він відгукується на пісні червоних кардиналів і блакитних сойок, що пурхають у магноліях. Він передражнює теревені зелених папуг, які дзьобають насіння на високих кипарисах на березі річки. Часом він вдає різкі крики іспанських кроншнепів, що виблискують срібними крилами ген-ген у небі, або свист ібісів, що долинає з далеких острівців на озері. Гавкіт собак, нявкання кішок, крик мулів, іржання коней, навіть людські голоси – усі ці звуки здатен відтворити майстерний співак.

За будинком я бачу іншу картину. Можливо, не таку привабливу, але не менш жваву. Тут кипить робота. До будинку прилягає широка територія, огороджена ґратами. У центрі під величезним навісом, напнутим на міцні дерев’яні стовпи, можна побачити громіздкі довгасті чани, видовбані з кипарисових стовбурів. У трьох чанах, встановлених один над одним і з’єднаних між собою кранами, розмочують дорогоцінну рослину – індиго, з якої добувають фарбу темно-синього кольору.

Трохи віддалі рядком виструнчилися маленькі будиночки-близнюки. Це хатки негрів. Вони наче ховаються в апельсиновому гаї. Стиглі плоди і білі, наче воскові, квіти наповнюють повітря своїми пахощами. Тут, то підносячись над дахами будиночків, то схиляючись над ними, ростуть такі ж величні пальми, що прикрашають галявину перед будинком.

В огорожі є ще й інші будівлі. Це споруди, сяк-так збиті з необтесаних колод, з дощатими дахами. Тут розташовані стайні, зерносховище і кухня. Кухня сполучається з великим будинком відкритою галереєю, дах якої покритий дранкою і спирається на стовпи із запашного кедра.

За огорожею простираються широкі поля, облямовані темним поясом кипарисових лісів, що заступають обрій. На цих полях і росте індиго. Втім, тут є й інші культури: кукурудза, солодка картопля, рис і цукрова тростина. Але вони призначені не для продажу, а для власного вжитку.

Індиго висівають довгими прямими й широкими рядами. Рослини розвиваються неодночасно: деякі тільки-но розпустилися, і їх листочки схожі на молоді трилисники; інші вже цвітуть і виросли заввишки більше двох футів та скидаються на папороть. Вони мають світло-зелене пірчасте листя, характерне для всіх бобових, – індиго належить до цієї родини. Іноді розпускаються квіти, схожі на метеликів, але рідко коли можна побачити, як вони розквітають повністю. На них чекає інша доля: пурпурові квіти безжалісно зрізують.

Всередині огорожі і на полях індиго метушаться сотні людей. Майже всі вони африканці, раби. Переважно всі негри, хоча з-поміж них не всі чорношкірі. Тут є і мулати[6], і самбо[7], і квартерони[8]. Навіть ті, у чиїх жилах тече чиста африканська кров, мають шкіру не чорного, а бронзового кольору. Деякі з них незугарні: товстогубі, низьколобі, з пласкими носами й недоладними статурами. Інші – стрункі й навіть привабливі. Є там і майже білі жінки – квартеронки. Серед них трапляються миловидні, а часом і неймовірні красуні.

Чоловіки носять легкі полотняні штани, яскраві сорочки і капелюхи з пальмового листя. Та не всі можуть похизуватися таким одягом. Деякі чоловіки оголені до пояса й виблискують чорною шкірою на сонці, наче ебенове дерево. Жінки одягнені краще – в смугасті ситцеві сукні, іноді дуже красиві, на головах у них – мадраські хустки з яскравої картатої тканини. Зачіска в усіх подібна на тюрбан, що додає жінкам особливої приваби.

На плантації індиго працюють і чоловіки, і жінки. Одні зрізують рослини і в’яжуть їх у снопи; інші тягнуть ці снопи з лану під навіс, там їх кидають у верхнє корито – бучильний чан; треті відводять воду і вичавлюють. Ще є працівники, які лопатами згрібають осад у спускні канали, а кілька людей трудяться над просушуванням і формуванням фарби. Усі виконують певну роботу і, слід зауважити, досить весело. Люди сміються, теревенять, співають, перекидаються жартами, і веселі голоси повсякчас дзвенять у вас у вухах. Проте всі вони раби – раби мого батька. Він добре з ними поводиться. Тут рідко здіймається батіг, і, можливо, тому в робочих веселий настрій і бадьорий вигляд.

Ось які приємні картини закарбувалися в моїй пам’яті. Тут минуло моє дитинство, тут почалося моє свідоме життя.

Розділ III

Двоє Джеків

На кожній плантації є свій «поганий хлопець», іноді їх навіть кілька, але серед них завжди знайдеться потвора. Таким виплодком у нас був Жовтий Джек.

Це був молодий мулат, не такий уже і потворний, але з понурою і сварливою вдачею. Бували випадки, коли він виявляв жорстокість.

Люди з таким характером частіше трапляються саме серед мулатів, а не негрів. Ця психологічна особливість пояснюється тим, що мулати пишаються своєю жовтою шкірою і ставлять себе вище за негрів як розумово, так і фізично, а тому гостріше відчувають несправедливість свого приниженого становища.

Що ж до чистокровних негрів, то вони рідко бувають бездушними дикунами. У драмі людського життя вони жертви, а не лиходії. У своїй рідній країні або в чужій – скрізь їм доводиться страждати, але в їхніх душах немає мстивості і жорстокості. У всенькому світі не знайти більш чуйного серця, ніж те, що б’ється в грудях африканського негра.

Жовтий Джек завжди вирізнявся жорстокістю – це була вроджена риса його характеру, спадкова. Він був іспанським мулатом, тобто іспанцем по батьку і негром по матері. Його власний батько продав його моєму батькові!

У матері-рабині син теж раб. Якщо батько – вільна людина, це аж ніяк не допомагає його нащадкам. В Америці червоношкіра і чорна дитина має таку саму долю, як і її матір. Тільки біла жінка може бути матір’ю білих дітей!

На плантації жив ще один Джек, якого, на відміну від першого, звали Чорним Джеком. Між ними не було нічого спільного, окрім однакового віку і зросту. Характером вони відрізнялися ще більше, ніж зовнішністю і кольором обличчя. У Жовтого Джека шкіра була світліша, але Чорний Джек мав світле серце. Вони дуже різнилися навіть виразом обличчя: в одного був веселий, задоволений вигляд, а другий дивився спідлоба. Білі зуби негра завжди виблискували в усмішці, а Жовтий Джек посміхався тільки тоді, коли надумував щось недобре.

Чорний Джек був уродженцем Вірджинії. Він жив у нас ще на старій плантації і звідти переїхав разом з нами. Негр був дуже відданий моєму батькові; такі взаємини між паном і рабом не рідкість. Джек вважав себе членом нашої родини і пишався тим, що носить наше ім’я. Як і всі негри, що народилися у «старій колонії», він гордився місцем свого народження. Наші негри дуже поважали «вірджинських».

Непоганий з виду, Чорний Джек рисами обличчя скидався радше на мулата, ніж на негра. Для негрів характерні товсті губи, плаский ніс, вузьке чоло. У Джека все було іншим. Мені зрідка траплялися чистокровні негри з правильними рисами обличчя, і саме таким був Чорний Джек. Статуру він мав, як в ефіопського Аполлона.

Однак не тільки я вважав, що Джек набагато привабливіший за свого жовтошкірого тезку – такої ж думки була квартеронка Віола, перша красуня на нашій плантації. Обидва Джеки давно суперничали через Віолу, обидва старанно домагалися її усмішок, а завоювати їх було не так-то й легко, бо Віола була примхливим і легковажним дівчиськом. Годі й казати, що обидва ревнували її. Та з часом усі помітили, що вона віддає явну перевагу негру. За це мулат люто зненавидів свого суперника. Не раз обом Джекам доводилось мірятися силою, і завжди негр виходив переможцем. Можливо, саме тому, а не через зовнішність, Віола нагороджувала його своїми чарівними усмішками. У всьому світі у всі часи краса схиляється перед мужністю і силою.

Жовтий Джек був нашим дроворубом, а Чорний Джек виконував обов’язки конюха і кучера.

У житті нашої плантації історія кохання і ревнощів двох Джеків вважалася буденною. У ній немає нічого цікавого, і згадав я про неї лише тому, що вона призвела до подій, які вплинули на моє подальше життя.

Ось перша з них. Жовтий Джек, бачачи успіхи свого суперника, почав відкрито переслідувати Віолу. Зустрівши її якось у лісі, далеко від дому, він нахабно зробив їй непристойну пропозицію. Презирлива відмова Віоли змусила його зважитися на відчайдушний учинок. Тільки раптова поява моєї сестри завадила мулату зробити свою брудну справу.

Сестра наполягла, аби Жовтого Джека покарали, і це було вперше, хоча він уже не раз заслуговував на те. Мій батько був поблажливий до нього, та, на загальну думку, навіть занадто. Він часто прощав йому не лише провини, а й злочини. Батько був дуже доброю людиною, тому вельми неохоче вдавався до тілесного покарання. Однак цього разу моя сестра рішуче вимагала кари. Віола була її служницею, і ганебну поведінку мулата не можна було спустити йому з рук.

Та заслужена спокута не вилікувала його від пакісних учинків. Незабаром сталася ще одна подія, що свідчила про мстивість Жовтого Джека.

Улюбленицю сестри, гарненьку лань, знайшли мертвою на березі озера. Вона не могла загинути природною смертю: ще годину тому бачили, як вона стрибала на лужку Ні вовк, ні алігатор її не чіпали. На ній не виявили жодної подряпини, жодної ранки – ні сліду крові!

Згодом з’ясувалося, що лань задушили. Її задавив мулат, і це бачив Чорний Джек. Він працював в апельсиновому гаї і був свідком злочину. Жовтого Джека вдруге покарали батогами.

Третя прикра історія – сварка між негром і мулатом, яка переросла у жорстоку бійку. Жовтий Джек скористався слушною нагодою і вирішив помститися негру як суперникові в сердечних справах і як свідкові його недавнього злочину. Сутичка переросла у справжню різанину. Мулат, керуючись інстинктом, успадкованим від іспанських предків, дістав ножа і завдав небезпечну рану своєму неозброєному противнику.

Цього разу його покарали ще суворіше. Я просто розлютився, адже Чорний Джек був моїм товаришем і охоронцем. Негр мав веселу життєрадісну вдачу. У дні мого дитинства він невідлучно мене всюди супроводжував – і на річці, і в лісі.

Справедливість вимагала покарання, і Жовтий Джек отримав з лихвою. Однак і це не вплинуло на мулата. На нього нічого не діяло. Здавалося, що в нього вселився злий дух.

Розділ IV

Гомок

За апельсиновим гаєм було своєрідне заглиблення. Здається, таке можна побачити лише у Флориді.

Круглий басейн діаметром із сорок ярдів, що йшов у землю на багато футів. На дні цього басейна було кілька заглиблень, або колодязів, правильної циліндричної форми, відокремлених один від одного кам’яними перегородками. Це дуже скидалося на вулик із розламаними стільниками.

Такі колодязі подеколи пересихають, але найчастіше на їхньому дні стоїть вода, яка часом заповнює всю западину.

Подібні природні водосховища, хоча вони і розташовані на рівнинах, завжди оточені пагорбами або уламками скель, покритими вічнозеленими кущами магнолій, рожевого лавра, дуба, шовковиці та пальмето. Такі колодязі часто трапляються серед соснових лісів, а іноді вони виникають серед зелених саван, як маленькі острівці в океані.

Це і є гомоки – флоридські колодязі, уславлені в історії індіанських воєн.

Один із них і глибочів за апельсиновим гаєм. Неподалік півколом здіймалися бурі скелі, вкриті темним листям вічнозелених дерев. Вода в ньому була чиста і прозора, і в її кришталевій глибині пустували зграї золотих і червоних рибок, лящів і пістрявих окунів. Басейн забезпечував нас рибою, тут ми всі також купалися. У жаркому кліматі Флориди купання – це не лише задоволення, а й життєва необхідність.

Від дому до водойми було вимощено піщану доріжку через апельсиновий гай і викладено кам’яні сходи, якими було зручно спускатися у воду. Звичайно, насолоджуватися купанням дозволялося тільки білим.

За басейном простиралися оброблені поля, оточені високими кипарисовими і кедровими лісами. Далі – багато-багато миль непролазної трясовини.

З одного боку плантації лежала широка рівнина, поросла густою травою. Це була савана – природний луг, де паслися коні та домашня худоба. Тут часто з’являлися олені і зграї диких індичок.

Я був саме в такому віці, коли юнаки захоплюються полюванням. Як і в більшості хлопців із Південних штатів, не вельми обтяжених справами, полювання було моєю основною розвагою. Батько подарував мені чудових гончаків.

Я полюбляв, сховавшись у колодязі, чекати наближення оленя або індички, а потім наздоганяти їх по зеленій рівнині. Так я вполював чимало оленів та індичок – собаки чудово виконували свої обов’язки. Найлегше полювати з гончаками на диких індичок.

Зазвичай я виходив з дому рано вранці, коли всі спали – це найкращий час для полювання. Одного ранку я вирушив до свого сховку біля колодязя і видерся на скелю – там я чудово розташовувався зі своїми собаками. Звідти переді мною відкривалася вся рівнина, і я міг спостерігати за всім, що там відбувалося, а мене ніхто не бачив. Широке листя магнолії утворило над моєю головою щось на зразок альтанки, а крізь просвіти між листям я міг дивитися.

Того дня я прийшов туди до сходу сонця. Коні стояли ще в стайнях, а худоба в хліві. У савані не видно було жодної живої душі. Не бачив я на її широких просторах і оленів.

Я був трохи збентежений. Сьогодні мати чекала гостей і просила принести їй дичини. Звісно, я пообіцяв, і тепер безлюдна савана мало не доводила мене до відчаю.

Скажу відверто, я дуже здивувався – так це було дивно. Щоранку на широкій рівнині з’являлися олені. А може, тут уже побував мисливець до мене? Цілком імовірно. Можливо, це молодий Рінгольд із сусідньої плантації або хтось із мисливців-індіанців, які, здається, взагалі ніколи не сплять. Ясно тільки, що хтось таки був тут і розполохав дичину.

Савана не вважалася приватним володінням і не була у власності жодного з плантаторів: кожен міг вільно полювати на її просторах. Ця земля належала державі, й досі її нікому не продали.

Отже, до обіду оленини я не принесу. Правда, я міг ще підстрелити індичок, вони зазвичай з’являлися пізніше. Я чув їхні крики у верховітті дерев. Гучні звуки добре було чути в ранковій тиші. Та напередодні мені вдалося вполювати цілий виводок, і наша комора була повна індичини. Тепер мені потрібна була оленина.

Я мав при собі рушницю, тож міг піти за оленем у ліс. Або краще зайти в хатину старого Гікмена – він би напевне мені допоміг. Якщо він уже полював сьогодні, то має оленину, і я візьму в нього трохи.

Сонячний диск з’явився над обрієм, його промені позолотили верхівки дальніх кипарисів, а їхні світло-зелені крони виблискували всіма відтінками золота.

Перш ніж спуститися зі своєї засідки, я ще раз оглянув савану і угледів те, що змусило мене змінити мій намір і залишитися на скелі.

На краю кипарисового лісу, там, де огорожа відділяє савану від оброблених полів, з’явилося стадо оленів.

«Ха! – зрадів я. – Вони зуміли пробратися через маїсове[9] поле».

Подивився туди, звідки, як мені здавалося, вийшли олені. Я знав, що частина огорожі була зламана і не дірку тільки прикрили дошками. Я чітко бачив це місце, але всі дошки стояли незрушені. Отже, олені прийшли не з цього боку. Навряд чи вони могли перестрибнути через загорожу. Це був високий паркан зі стовпами і підпорами; дошки закривали його на всю висоту. Таким чином, олені з’явилися з лісу?

Я ще дещо помітив. Олені не йшли, а швидко бігли, неначе тікали від ворога.

Може, за ними хтось женеться. Але хто? Старий Гікмен або Рінгольд? Я не зводив очей з лісової галявини, але нікого не було видно.

А що, коли оленів злякав ведмідь або рись? Тоді вони далеко не підуть, і я з собаками ще зможу їх наздогнати. Можливо…

Та мої роздуми урвав той, хто налякав оленів. Виявилося, що це людина, а не ведмідь і не рись.

З густої тіні кипарисів вийшов чоловік. Промені сонця освітлювали лише верхівки дерев, але вже можна було як слід розгледіти його. Це був не Рінгольд, не Гікмен і не індіанець. На ньому були сині штани, смугаста сорочка і капелюх з листя пальмето. По одягу я одразу впізнав нашого дроворуба. Це був Жовтий Джек.

Розділ V

Мулат і його супутник

Це відкриття мене збентежило. Що мулат забув у лісі в таку рань? За ним ніколи не помічали запасливості чи ощадливості; ба більше, аби змусити його зайнятися якоюсь звичайною роботою, треба було докласти зусиль. Та й мисливцем він ніколи не був. Я досі не бачив, аби він ганявся за дичиною, хоча й весь час тинявся в лісі та знав усі затишні місця й пролази, добре знався на звичках тварин. Що ж змусило його прийти в ліс сьогодні вранці?

Я сидів у своєму сховку і далі спостерігав за ним, а заразом очей не зводив із оленів. Невдовзі з’ясувалося, що мулат їх не переслідував. Вийшовши з лісу, він не пішов за стадом, а повернув у протилежний бік, на доріжку, що веде до маїсового поля.

Я помітив, що рухається він повільно, пригинаючись до землі. Біля його ніг наче крутиться якась тварина, – скоріше за все, маленька собака або опосум. Тварина була світла, як опосум, але на такій відстані я не міг відрізнити опосума від щеняти. Мені чомусь спало на думку, що Жовтий Джек зловив у лісі тваринку й волочить її за собою на мотузці.

У його поведінці нічого дивного не було. Мулат міг ще вчора знайти нору опосума і поставити там пастку. Вночі опосум попався, і тепер він тягнув його додому. Мене лишень здивувало, що мулат раптом став мисливцем, і це я ніяк не міг пояснити. Я згадав, що негри дуже люблять м’ясо опосума – Жовтий Джек не був винятком. Найпевніше, він зметикував, що тваринку можна легко впіймати, що зрештою і зробив.

Та чому він не ніс свою здобич, а вів її або, радше, тягнув за собою? Часом він нахилявся до звірини, наче для того, щоб її погладити. Я здивувався: тоді це був не опосум!

Я стежив за мулатом, поки той не підійшов до зламаної огорожі. Я думав, що він просто перестрибне через неї, оскільки найближчий шлях до будинку пролягав через маїсове поле. Звичайно, він піде полем. Дивно, але мулат почав знімати одну жердину за одною. Потім відкинув їх геть і залишив пролом відкритим.

Він нахилився, проліз у дірку і зник за широким листям маїсу. На якийсь час я геть втратив його з виду, а заразом і невизначеного звіра, якого він тягнув за собою. Я знову перевів погляд на оленів, які вже заспокоїлися і мирно паслися посеред савани.

Однак думка про дивну поведінку мулата не йшла з голови, і я знову перевів погляд на місце, де зник у маїсі Джек. Його й досі не було видно. Аж тут я помітив щось вельми дивне: саме в тому місці, де Жовтий Джек вийшов із лісу, з’явилася дивна істота, і прямувала вона до савани. Це була якась темна постать, схожа на людину, однак повзла вона на руках і волочила ноги по землі.

Спершу мені здалося, що це чоловік, але не білий, а негр чи індіанець. За манерами він нагадував індіанця, одначе з індіанцями в нас був мир. З якого ж тоді доброго дива мирному індіанцеві потрібно було вистежувати мулата? Я кажу «вистежувати», тому що поза і рухи дивної істоти свідчили про те, що вона прямує по сліду Жовтого Джека.

«Можливо, це Чорний Джек?» – подумав я. Я згадав вендету[10] між негром і мулатом, і бійку, в якій Жовтий Джек пустив у хід ножа. Звичайно, його покарали, але ж карав не сам Чорний Джек. Чи не намагався скривджений помститися кривдникові?

Так можна було пояснити видовище, яке вельми здивувало мене. Але важко було навіть уявити, що негр здатний на це, – він був занадто шляхетний. Хай як Чорний Джек гнівався на свого ницого ворога, я був переконаний, що він не здатний на підступну і мерзенну помсту нишком. Це йому не властиво. Ні, то був не він.

Не він, і ніхто інший!

Цієї миті золоте сонце осяяло савану. Його промені ковзнули по зелені, освітлюючи дерева від верхівки до самісіньких коренів. Темне тіло виповзло з тіні і рушило до маїсового поля. Під сонцем воно виблискувало лускою, що скидалась на броню. Я його чітко бачив. То був не негр, не індіанець і взагалі не людина. То був алігатор.

Розділ VI

Алігатор

Для уродженців Флориди алігатор – не дивовижа і не є чимось аж таким жахливим. Річ у тім, що попри свою незугарність, алігатор – чи не найбридкіша з-поміж усіх тварин, – не вселяє особливого страху тим, хто його добре вивчив. Проте наближатися до нього треба з осторогою. Зустрівши алігатора, людина, незнайома зі звичками хижака, тремтить, мов осиковий листок, і тікає від нього. Ба навіть місцеві мешканці – червоношкірі, білі або чорні, – що живуть поблизу боліт і лагун, з обережністю наближаються до цього жахливого плазуна.

Деякі кабінетні вчені-натуралісти стверджують, що алігатор не нападає на людину. Однак вони визнають, що він полює на коней і рогату худобу. Те саме вони товкмачать щодо ягуара і кажана-вампіра. Дивні твердження, особливо коли є тисячі свідчень протилежного.

І справді, алігатор не завжди нападає на людину – лише коли йому трапляється така нагода. Втім, так само чинять і лев, і тигр. Та навіть Бюффон[11], який і взагалі помиляється, навряд чи наважився б заявити, що алігатор – нешкідлива тварина. Якщо порахувати всіх жертв ненажерливості алігаторів з часів Колумба, то їх напевне було б не менше, аніж жертв індійського тигра або африканського лева за той самий період. Гумбольдту[12] під час його нетривалого перебування в Південній Америці розповіли багато таких випадків; я ж бо був свідком не однієї загибелі від зубів алігатора і бачив чимало людей, покалічених цим чудовиськом.

У водах тропічної Америки водиться багато різновидів кайманів, алігаторів та інших крокодилів. Є серед них люті й не дуже, чим і зумовлені розбіжності в розповідях мандрівників. Навіть тварини того самого виду в двох різних річках не завжди цілком схожі один на одного. На алігаторів, як і на інших тварин, впливають зовнішні чинники, зокрема клімат і близькість людей, навіть характер людей, що мешкають поблизу них.

На берегах деяких річок Південної Америки живуть погано озброєні апатичні індіанці – і каймани тут аж надто сміливі. До них небезпечно наближатися. Такими ж були і їхні родичі, північні алігатори, поки відважні мешканці лісів, у яких завжди в одній руці напоготові сокира, а в другій – рушниця, не навчили їх боятися людини. Це доводить, що ці плазуни все ж розумні. І нині у багатьох болотах і потоках Флориди водяться великі алігатори, до яких наближатися вельми небезпечно, особливо в період весняних ігор і в місцях, віддалених від людського житла. У Флориді є такі річки і лагуни, де у плавця стільки ж шансів залишитися в живих, як і в морі, що кишить акулами.

Коли небезпека чигає на тебе за кожним кущем, до неї звикаєш. Мешканці боліт, порослих кипарисами і білими кедрами, не надто тривожаться, коли бачать потворного алігатора. Його поява не викликає інтересу в жителів Флориди, він привертає увагу тільки негрів, які вживають у їжу хвіст тварини, та мисливців, для яких його шкура є джерелом доходу.

Поява алігатора на краю савани аж ніяк не здивувала б мене, якби не його незвичайні рухи, що нагадували рухи мулата. Я не міг спекатися думки, що між алігатором і мулатом існує якийсь зв’язок. У кожному разі було очевидно, що огидний плазун прямував за людиною.

Чи бачив алігатор мулата, чи ж просто плазував за ним, я не знав. Останнє для мене було імовірнішим, оскільки алігатор з’явився з лісу набагато пізніше за мулата і навряд чи міг бачити його в маїсовому полі.

Алігатор ліз уперед через луг просто по сліду до того місця, де Джек розібрав огорожу. Часом він зупинявся, припадав до землі і завмирав на кілька секунд, наче перепочивав. Потім піднімав своє здоровезне тіло на ярд від землі і знову починав повзти, наче скоряючись силі, що магнітом тягла його вперед. Суходолом алігатор рухався дуже повільно – не швидше за качку чи гусака. Його справжня стихія – вода, де він пливе майже зі швидкістю риби.

Нарешті плазун наблизився до огорожі, ненадовго зупинився і потім втягнув своє довге темне тіло в лаз. Я побачив, що він з’явилася на маїсовому полі саме в тому місці, де зник мулат.

Тепер я не сумнівався, що чудовисько прямувало за людиною і що людина це знала. Одне й друге було очевидно: перше я бачив сам, а для другого в мене були переконливі докази. Дивна поведінка і вчинки мулата, те, що він зняв жердини і залишив вільний лаз, постійно озирався назад, – ось докази того, що він знав, хто слідує за ним. Безперечно, він це знав!

Проте моя впевненість аж ніяк не допомагала мені розгадати таємницю. Я розумів, що мулат заманював плазуна чимось таким, проти чого він не міг встояти.

Що це могло бути? Чи не чаклунство, часом? Забобонна дрож пробігла моїм тілом, коли я подумав про це. Я виріс серед негрів, мене вигодувала негритянка, тож не дивно, що в моїй юній голові аж кишіло забобонами. Я знав, що в болоті, оточеному кипарисами, у найвіддаленіших його куточках, водилися алігатори – траплялися навіть гігантські. Та як Жовтий Джек примудрився виманити одного з болота і змусив його йти за собою по суші – ось загадка, яку мені було не під силу розгадати. Я не міг цього логічно пояснити, а тому мій розум мимоволі звернувся до таємничого і надприродного.

Я довго стояв здивований і геть забув про оленів. Вони спокійно собі паслися на лузі. Мене цілком поглинула дивна поведінка мулата і його земноводного супутника.

Розділ VII

Черепашачий садок

Поки мулат і алігатор були на маїсовому полі, я їх не бачив. Маїс нівроку вимахав угору, і його високі стебла та широке списоподібне листя могли б сховати навіть вершника. Якби я посунувся трохи вправо, то озирав би більший простір, але тоді мулат міг помітити мене. Чомусь мені не хотілося цього, тож я залишився у своєму сховку.

Я був певен, що мулат прямує маїсовим полем і що невдовзі я його побачу – тільки-но він вийде на відкритий простір.

Між басейном і маїсовим полем пролягала ділянка, засіяна індиго. Аби підійти до будинку, треба було пройти через індигове поле, де рослини здіймалися на два фути. Я не хотів проґавити мулата і з нетерпінням чекав, коли він нарешті покажеться. Мої думки і досі роїлися навколо таємничого і надприродного.

Він ішов повільно, дуже повільно, але я знав, що він рухається вперед. Я міг стежити за його рухами по коливанню листя і качанів маїсу. Ранок був тихий, повітря наче завмерло. Ворушіння листя за мулатом свідчило, що алігатор не відставав від нього.

Я напружено стежив за цим дивним переміщенням. Було очевидно, що мулат ішов не між рядами, а перетинав їх по діагоналі. Чому? Я ніяк не міг збагнути. Якби він ішов уздовж борозни, то потрапив би до будинку.

Навіщо ж йому ускладнювати свій шлях, перетинаючи борозни? Та раптом я зрозумів, у чому полягала мета цього кривулястого руху.

Ось він підійшов майже до краю поля. Ділянка індиго була не дуже широка, і мулат перебував так близько від мене, що я міг чути навіть шелест стебел.

Однак тепер до мене долинув ще й інший звук, що нагадував собаче завивання. Я прислухався: це була не доросла собака, радше – тихенько скавчало щеня.

Спершу мені здалося, що такий звук видає алігатор. Проте за мулатом повз досить дорослий хижак. Він не міг видавати таких звуків. До того ж невдовзі я визначив, що скавучання лунало звідти, звідки йшов Жовтий Джек. Я згадав тваринку, яку той тягнув за собою. Тож це був не опосум, а собака.

І знову до мене долинув той самий звук – скавчання щеняти. Якщо мене міг підвести слух, то очі підтвердили, що я мав рацію. Я побачив, як мулат вийшов з маїсу. Він тягнув за собою на мотузці маленьке біле цуценя. Тепер не залишалося жодних сумнівів, що це був наш слуга, Жовтий Джек.

Перш ніж вийти з маїсових заростей, він на хвилину зупинився, ніби роззирнутися навкруги. Мулат стояв, випроставшись на весь зріст. У маїсі йому було неважко сховатися, але індиго – поганеньке укриття, тож імовірно, він розмірковував, як далі просуватися непоміченим. Він не хотів, аби його бачили. Чому? Цього я не міг збагнути.

Цей сорт індиго називався «гватемала несправжня». На плантації розводили кілька його видів, але цей був найвищий. Деякі рослини, що набрали кольору, здіймалися майже на три фути над землею. Коли людина йде по такому полю, її видно. Проте вона стане непомітною, якщо пригнеться. Мабуть, саме так і гадав мулат. Трохи поміркувавши, він став навпочіпки і порачкував через зарості. Йому не треба було перебиратися через загорожу – все оброблене поле було оточене однією огорожею, і тільки невеликий відкритий простір слугував межею між двома рядами індиго. Якби я був на одному рівні з полем, то зовсім не побачив би злодійкуватого мулата, але я був вище і міг стежити за його переміщенням. Часом він зупинявся і підтягував до себе цуценя – тоді воно здіймало відчайдушний вереск, наче від сильного болю. Коли мулат підліз ближче, я побачив, що він смикав цуценя за вуха.

За п’ятдесят кроків од мулата з маїсу показалась величезна рептилія і поплазувала по плантації індиго. Цієї миті мене наче осяяло – я все зрозумів. Я більше не думав про злих демонів і духів. Таємниця була розкрита: мулат просто приманював алігатора щеням!

Я здивувався, чому раніше до цього не дотумкав. Адже я вже чув про це від людей, яким можна було вірити, – від самих мисливців, що ловили алігаторів. Вони часто заманювали їх за допомогою такої наживки і розповідали, що плазуни готові не одну милю повзти за собакою, яка скавулить, особливо старі самці. Гікмен вважав, що вони сприймають вереск собаки за крик власного дитинчати, якого ці безжальні батьки зазвичай із задоволенням пожирають.

Та крім цієї жахливої особливості алігаторів добре відомо, що їхня улюблена здобич – собаки. У нещасного гончака, який у запалі гонитви за дичиною наважиться поплисти через потік або лагуну, є всі шанси потрапити в пащу цього потворного звіра.

Таємницю розкрито – принаймні я збагнув, що змушувало алігатора повзти за мулатом. Але в мене було ще одне питання: з якою метою мулат проробляв цей дивний маневр?

Побачивши, як він поліз рачки, я вирішив, що Джек хоче дістатися будинку непомітно. Аж раптом мені спала на думку ще одна ідея. Я звернув увагу на те, що він часто і з острахом озирався, ніби хотів сховатися від алігатора.

Я також помітив, що мулат раз у раз змінював напрямок, ніби хотів створити бар’єр із рослин між собою і алігатором.

Ну, мабуть, це якась його дика фантазія. Він дізнався про цікавий спосіб приманювання алігаторів – можливо, старий Гікмен показав йому, як це робиться. Або він сам дотумкав до цього, спостерігаючи за алігаторами під час вирубки лісу поблизу боліт. До будинку він вів алігатора з якоюсь дивною метою – може, хотів показати його своїм товаришам, або просто покепкувати над ними, або влаштувати бій між алігатором і собаками, або щось у цьому дусі.

Я не міг розгадати його намірів і, певно, не став би про це й думати, якби дві-три невеличкі обставини не привернули моєї уваги. Мене вразила наполегливість, із якою діяв мулат. Він не шкодував ні сил, ні часу. Правда, день був не робочий, а святковий, і Жовтий Джек міг робити все, що йому заманеться. Проте він нізащо б не встав у таку рань, бо ж витрачені ним зусилля аж ніяк не відповідали його ліні. Щось важливе спонукало його діяти. Але що саме? Я просто губився в здогадах.

Спостерігаючи за ним, я відчував, що мені якось не по собі. Це відчуття неможливо передати, і я можу пояснити його хіба тільки тим, що мулат був лихою, недоброю людиною. Я знав, що він здатний на всяку підлість. Та якої шкоди збирався він завдати за допомогою алігатора? Адже на суші ніхто їх не боїться, тут вони цілком безпечні.

Якби не якесь шосте чуття, я облишив би стеження і знову зайнявся оленями, що вже підійшли майже до мого укриття. Та я подолав спокусу і продовжив слідкувати за мулатом.

Невдовзі я все зрозумів. Жовтий Джек наблизився до краю басейну, але не увійшов до нього. Обігнувши зарості, він попрямував до апельсинового гаю. У цьому місці була хвіртка; мулат увійшов до неї і залишив відчиненою. Час від часу він знову примушував цуценя вищати, хоча в цьому не було особливої потреби – тепер алігатор був зовсім близько.

Я вже мав змогу як слід розгледіти жахливого звіра. Він не належав до великих алігаторів, хоча від носа до кінця хвоста мав із дванадцять футів. Алігатор плазував, чіпляючись за землю пазурами широких перетинчастих лап. Його шорстка синювато-коричнева шкура була вкрита слизом, що виблискував на сонці, а між ромбоподібними лусочками поналипали великі грудки болота. Певне, алігатор був добряче зворохоблений, бо при кожному русі собаки страшенно лютував. Він підводився на своїх потужних лапах, задирав голову, ніби намагаючись як слід розгледіти здобич, розтинав хвостом повітря і роздувався майже вдвічі вшир. А ще він видавав звуки, що нагадували віддалений грім, а запах мускусу, що йшов від нього, сповнював повітря задушливими випарами. Годі навіть уявити щось огидніше за це чудовисько! Навіть легендарний дракон навряд чи виглядав жахливіше.

Не зупиняючись, алігатор поволочив своє довге тіло через хвіртку. Далі зелене листя сховало від мене огидного плазуна.

Я перевів погляд у бік будинку, далі спостерігаючи за мулатом. Звідси я міг бачити майже весь басейн. Між апельсиновим гаєм та великим басейном був штучний ставок, завширшки всього кілька ярдів. Дно його покривала вода, яку накачували насосом із головного басейну. Це був так званий «черепашачий садок», де спеціально відгодовували черепах для столу. Мій батько зберіг свою вірджинську гостинність, а у Флориді такі вишукані ласощі досить легко роздобути.

Черепашачий садок сполучався з басейном. Я бачив, як Жовтий Джек наближається до ставка. Він тримав цуценя в руках і весь час примушував його вищати.

Мулат підійшов до сходинок, що вели до басейну, зупинився і озирнувся. Я помітив, як спершу він подивився в бік будинку, а потім, з очевидним задоволенням, у той бік, звідкіль прийшов.

Певно, алігатор був дуже близько від нього, бо мулат без вагання жбурнув цуценя у воду. Потім, пройшовши по краю черепашачого садка, зник з очей в апельсиновому гаю.

Щеня, потрапивши в холодну воду, скавчало і відчайдушно борсалося, збиваючи воду лапами. Та недовго йому довелося боротися за життя. Алігатор швидко наближався до ставка. Він кинувся у воду, з блискавичною швидкістю ринув на середину і, схопивши жертву своїми страшними зубами, миттєво зник під водою.

Кілька хвилин я стежив за рухами чудовиська в прозорій воді. Але скоро, керуючись інстинктом, алігатор пірнув в одну з глибоких ям і зник.

Розділ VIII

Королівські грифи

«Т? он що ти надумав, мій жовтий друже! Це таки помста. Але ти за це поплатишся, мерзенний негіднику! Ти не знаєш, що за тобою стежать! Ти пошкодуєш про свою диявольську затію раніше, ніж настане ніч!»

Так я собі думав, розгадавши, як мені здавалося, намір мулата. У ставку плавало багато красивих рибок – золотих і срібних – і червоних форелей. Це були улюбленці моєї сестри. Зазвичай вона щодня відвідувала їх, годувала і дивилася, як вони граються. Вона милувалася їхніми танцями і стрибками у воді. Вони добре знали її, зграйкою пливли за нею навколо всього басейну і навіть брали корм із її рук. Сестра дуже любила сама годувати рибок.

Ось у чому полягала помста мулата! Він чудово знав, що алігатор харчується рибою, – це його природна їжа. Знав, що незабаром усі мешканці ставка стануть здобиччю плазуна. Це зубасте чудовисько спустошить весь заповідний ставок і знищить сотні бідолашних істот. Це дуже засмутить власницю рибок, на радість Жовтому Джеку.

Я знав, що мулат ненавидів мою сестру. Він аж кипів при згадці про її втручання в історію з Віолою, після якої його покарали батогами. Були й інші причини. Вірджинія прихильно ставилася до його суперника, який упадав за квартеронкою, а Жовтому Джеку вона заборонила навіть наближатися до Віоли.

І хоча мулат зовні не виявляв своїх почуттів – він не насмілювався на це, – я знав, що він ненавидить сестру. Свідченням цього було вбивство лані, а те, що відбулося сьогодні, слугувало зайвим доказом його нестримної люті.

Жовтий Джек розраховував, що алігатор винищить рибу. Звичайно, він розумів, що з часом страшного звіра знайдуть і вб’ють, зате рибок буде знищено.

Ніхто ніколи не здогадався б, хто заманив сюди алігатора. Вже не раз ці плазуни прилазили до ставка з річки або сусідніх лагун, мабуть, через незбагненний інстинкт, що змушує прямувати до води.

Таке, на мою думку, замислив Жовтий Джек. Згодом виявилося, що я вгадав лише наполовину. Я був ще такий молодий і недосвідчений, що не міг уявити, до якої межі здатна дійти людська злоба.

Першим моїм бажанням було піти за мулатом додому, сповістити про те, що він зробив, і покарати його, а потім повернутися з людьми до ставка, щоб знищити алігатора, перш ніж той встигне вижерти риб.

Та мене відволікли олені. Стадо з вожака з гіллястими рогами та кількох самок паслося неподалік басейну. Олені були за якихось двісті ярдів од мене. Надто велика спокуса. До того ж я згадав, що обіцяв матері принести свіжину до обіду. Обіцянку треба виконати. Я мушу добути оленину!

Тепер можна було ризикнути. Алігатор уже поснідав, проковтнувши ціле цуценя. Протягом кількох годин він навряд чи потурбує веселі зграйки рибок. Я бачив, як Джек повернувся додому – це означало, що будь-якої миті я знайду його, тож уникнути покарання мулату не вдасться.

Ці думки змусили мене відмовитися від початкового плану, і я цілком зосередився на оленях. Тим часом вони знову трохи віддалилися, та так, що я вже не міг стріляти. І я терпляче чекав, сподіваючись, що тварини знову підійдуть.

Але марно. Олені бояться ставків. Вони вважають вічнозелений острівець небезпечним місцем, тож зазвичай тримаються осторонь від нього. І це логічно: саме звідти оленів найчастіше вітає дзвінкий звук індіанського лука або подібний до удару батога тріск рушниці мисливця. Саме звідти наздоганяє їх смертельна стріла або куля. Бачачи, що олені не наближаються, а навпаки, відходять далі, я вирішив нацькувати на них гончаків і спустився зі скелі на рівнину.

Там, опинившись на відкритій місцевості, я відразу спустив із прив’язі собак і з криком погнав уперед.

Яке ж то було чудове полювання! Ніколи ще олені не бігли так прудко, як це стадо під проводом старого ватажка. Собаки майже наздоганяли їх. Савану завширшки з милю вони перетнули мало не за кілька секунд. Усе це я чудово бачив, адже траву на цій ділянці прерії згризла худоба і тут не росло жодного куща. Це було шалене змагання на швидкість між собаками і оленями. Олені мчали так стрімко, що я вже починав сумніватися, чи добуду дичину. Однак мої сумніви швидко розвіялися. На краю савани полювання нарешті закінчилося. Один із собак раптом зробив стрибок і вп’явся у горло самиці, інші собаки оточили її. Я чимдуж побіг до гончаків, і через десять хвилин уже оббілував самицю. Задоволений собаками, полюванням і власними подвигами, завдавши вбиту оленицю на спину, я з тріумфом поспішив додому, радіючи, що зумів дотримати обіцянки.

Раптом на залитій сонцем савані я побачив тінь від крил. Я звів голову. Наді мною кружляли два великі птахи, що летіли не надто високо і не прагнули піднятися вище. Вони описували широкі спіралі, спускаючись дедалі нижче з кожним колом.

Спочатку сонячні промені засліплювали мене, і я не міг розрізнити, що за птахи шуміли крилами наді мною. Я повернувся і став проти сонця, завдяки чому зміг як слід розгледіти жовтувато-біле оперення птахів. По ньому я визначив, що це грифи, точніше так звані королівські грифи, – найкрасивіші птахи з-поміж грифів. Я навіть схиляюсь до думки, що це найкрасивіші птахи на землі. У кожному разі, грифи посідають одне з найпочесніших місць у світі орнітології.

Ці птахи – уродженці Країни Квітів – не летять далеко на північ. Вони мешкають у зелених болотистих низинах, порослих високою травою, так званих «вічних болотах», у диких саванах Флориди, у льянос[13] річки Оріноко і на рівнинах Апуре[14]. Є місця у Флориді, де їх годі побачити. Їх поява поблизу плантацій завжди привертає увагу, так само як поява орла; проте на інші види: грифів-індичок та грифів-урубу – ніхто не звертає уваги, як і на ворон.

На доказ того, що грифи – рідкість, можу сказати, що моя сестра ніколи не бачила поблизу жодного з них, хоча їй було вже дванадцять років і вона народилася у Флориді. Правда, вона ще ніколи не виїжджала далеко від дому і навіть рідко залишала межі плантації. Я згадав, що сестра не раз висловлювала бажання подивитися на цих прекрасних птахів зблизька, і вирішив потішити її. Птахи спустилися так низько, що чітко було видно їхні жовті шиї, коралово-червоний гребінь на голові і помаранчеві складки під дзьобом. Вони були дуже близько від мене, на відстані прицілу моєї рушниці, проте летіли так швидко, що тільки дуже вправний стрілець поцілив би в них кулею. Я не наважувався вистрілити, боячись схибити. Тут мені на думку спала одна ідея, і я миттю виконав задумане. Я помітив, що грифів приваблює туша самки, яку я ніс на плечах. Ось чому вони кружляли наді мною. План мій був вельми простий. Я поклав тушу на землю, а сам відбіг до дерев, що росли за п’ятдесят ярдів. Довго чекати не довелося. Нічого не підозрюючи, грифи стали знижуватися. Щойно один із них торкнувся землі, я вистрілив, і чудовий птах замертво впав на траву. Інший гриф, сполошений пострілом, майнув над верхівками кипарисів і зник з очей.

Я знову завдав самицю на плечі, птаха взяв у руки і попрямував до будинку. Серце моє радощами раділо. Я відчував подвійне задоволення – від подвійної радості, яку мав принести. Я потішу двох найдорожчих серцю людей – любих матусю і сестру.

Я швидко перетнув савану і опинився в апельсиновому гаю. Через хвіртку не пішов, а переліз через паркан. Я був такий щасливий, що мій вантаж здавався легким, як пір’їнка; радісно йшов навпростець, розсовуючи гілки, що вгиналися під вагою плодів, і збиваючи по дорозі золоті кулі. Кому є діло у Флориді до кількох збитих апельсинів!

Коли я підійшов до клумб, матуся була на веранді й привітала мене радісним вигуком. Я кинув здобич до її ніг.

– Що це за птах? – запитала вона.

– Це королівський гриф – подарунок для Вірджинії. Де вона?.. Ще не прокинулась? От маленька ледащиця! Я піду і розбуджу її. Сором спати – такий чудовий ранок!

– Ні, Джордже, вона вже з годину як прокинулась. Трохи погралась у саду і пішла.

– А де вона? У вітальні?

– Ні, вона пішла купатися.

– Купатися?

– Так, з Віолою. А що?

– О мамо, мамо!..

– Що таке, Джорде?

– Боже мій! Алігатор!

Розділ IX

Купання

– Жовтий Джек! Алігатор!

Це все, що я спроможний був вичавити. Мати благала мене пояснити їй, що сталося, але я більше не міг вимовити жодного слова. Охоплений божевільним страхом, я кинувся бігти, залишивши матір у невіданні й паніці, в якій перебував сам.

Я мчав до басейну не звивистою стежкою, а навпростець, перестрибуючи через усі перешкоди, що траплялися на шляху. Я перемахнув через огорожу і як вихор майнув через апельсиновий гай. Пам’ятаю, що чув хрускіт гілок, а ще на землю падали збиті мною апельсини. Мої вуха вловлювали кожен звук.

Шум позаду мене все посилювався. Я чув сповнений відчаю голос матері. Її крики сполохали весь будинок, збіглися слуги і служниці. Собаки, стривожені раптовою метушнею, здійняли ґвалт. Домашні та співочі птахи пронизливо кричали.

Усі ці звуки долинали з плантації. Але не це мене хвилювало, я прислухався до звуків біля басейну. І ось почув сплеск води і ясний сріблястий голосок сестри! «Ха-ха-ха!» – дзвінко сміялася вона. Слава богу, сестра була ще неушкоджена!

Я зупинився і щосили загорлав:

– Вірджиніє! Вірджиніє!

Я нетерпляче чекав відповіді. Але відповіді не було: можливо, плескіт води заглушав мій голос?

Я покликав ще раз, уже голосніше:

– Вірджиніє! Сестро! Вірджиніє!

Цього разу мене почули:

– Хто мене кличе? Це ти, Джордже?

– Так, це я, Вірджиніє.

– Що ти хочеш, братику?

– Сестро, негайно виходь з води!

– А навіщо? Хіба приїхали гості?.. Так рано? Ну, нехай почекають, любий Джордже. Піди і розваж їх чимось. А я ще хочу поплавати – такий чудовий ранок і вода – диво! Правда, Віоло? А нумо, попливімо ще раз навколо ставка!

Знову почувся сплеск і веселий сміх сестри та її служниці.

Я закричав щосили:

– Вірджиніє, люба! Заради бога, виходь швидше!

Раптом веселі голоси змовкли, долинув короткий, уривчастий вереск, а потім, майже миттєво, відчайдушний крик. Я зрозумів, що це відповідь на мій заклик.

Моє прохання могло збентежити сестру, але тепер у її голосі я чув жах. Я розібрав слова Вірджинії:

– Віоло, поглянь! Яке чудовисько! Боже мій, воно пливе сюди! Рятуйте! Джордже, на допомогу! Врятуй, врятуй мене!

Я дуже добре зрозумів значення цих незв’язних слів та відчайдушних криків, і гукнув у відповідь:

– Біжу, сестро, біжу!

Я блискавично кинувся через кущі, що відокремлювали мене від басейну. Та чи не запізно? Можливо, це крик агонії, і сестра вже в пащі алігатора?

За десять стрибків я вискочив з гаю. Скотившись із берега черепашачого садка, я опинився на краю басейну. Перед моїми очима постала жахлива картина.

Сестра пливла від середини басейну до берега, біля якого по коліна у воді стояла квартеронка, розпачливо заламуючи руки в істериці. Позаду сестри я бачив гігантського плазуна; його тіло, передні лапи і кігті добре було видно в прозорих хвилях, з води виступали луската спина і плечі, ще вище стирчали морда і хвіст. Хвостом алігатор збивав на поверхні басейну білу піну. До наміченої жертви йому залишалося не більше десяти футів. Жахливі щелепи майже торкалися зеленої спіднички, яка, мов шлейф, тяглася за сестрою по воді. Щосекунди алігатор міг рвонути вперед і схопити її.

Сестра пливла з усіх сил. Вона добре плавала, але навряд чи це могло їй допомогти. Купальний костюм тільки заважав їй. Алігатор міг схопити Вірджинію будь-якої миті – варто було йому тільки докласти невеличкого зусилля. Та поки він її не чіпав.

Це й досі дивує мене. Поведінка алігатора й донині залишається загадкою. Можливо, він був певен, що жертва вже належить йому, і, як кішка, що грає з мишею, насолоджувався усвідомленням своєї влади.

Все це я встиг подумати за мить – поки зводив курок.

Я прицілився і вистрілив. На тілі алігатора є тільки дві ділянки, вразливі для кулі, – очі й місце біля серця, під передньою лапою. Я мітив в око, але поцілив у плече. Від жорсткої лускатої шкіри куля відскочила, як від гранітної скелі. У ромбоподібних лусочках вона залишила тільки білясту подряпину – і все!

Гра набридла чудовиську. Постріл, мабуть, завдав йому болю. Принаймні він спонукав його до рішучіших дій і змусив зробити останній стрибок.

Вдаривши по воді широким хвостом, алігатор кинувся вперед. Його величезна щелепа роззявилася так, що видно було здоровезну червону пащу. Наступної миті сестрина спідниця опинилася в його жахливих зубах.

Я кинувся у воду і поплив з рушницею в руці. Але вона мені заважала. Я кинув її, і зброя пішла на дно.

Вірджинію я схопив у ту мить, коли алігатор готовий був потягти її під воду.

Я з усіх сил намагався втриматися разом із сестрою на поверхні води. Зброї у мене вже не було. А якби й була, я не міг би нею скористатися: адже обидві руки в мене були зайняті.

Я кричав щодуху, сподіваючись налякати алігатора і змусити випустити здобич. Та все марно: він міцно тримав свою жертву.

О боже! Алігатор потягне нас обох під воду, втопить і роздере!

Та раптом почувся сплеск. Хтось із великої висоти сміливо стрибнув у ставок – смагляве обличчя з довгим чорним волоссям, груди, прикрашені яскравими блискітками, розшитий намистом одяг. Чоловік? Хлопчик?

Хто ж був цей незнайомий юнак, що кинувся нам на допомогу?

Він плив уже близько від нас і нашого страшного ворога. Погляд юнака був сповнений енергії і рішучості. Він не вимовив жодного слова. Однією рукою уперся в плече величезного плазуна і раптом стрибнув йому на спину. Він зробив це дуже вправно, наче вершник заскакує в сідло.

У його руці зблиснув ніж, лезо якого встромилося в око алігатора.

Чудовисько заревло від болю. Вода спінилась під ударами його хвоста, і фонтан бризок здійнявся над нами. Алігатор випустив свою здобич, і я поплив із сестрою до берега.

Я повернувся і побачив неймовірну картину: алігатор пірнув на дно разом із відважним вершником на спині. Цей юнак загинув! Загинув!

З такими гіркими думками я продовжував плисти. Вибравшись на берег, я поклав на землю непритомну сестру. Потім знову озирнувся.

О радість! Незнайомець випірнув із води і попрямував до берега. На протилежному боці басейну спливла огидна туша чудовиська. Алігатор з несамовитою люттю бився в передсмертній агонії.

На щастя, сестра була ціла й неушкоджена. Спідниця, що роздулась на воді, врятувала її. Я помітив лише неглибокі подряпини на ніжній шкірі Вірджинії. Тепер вона була в дбайливих руках, на неї дивилися люблячі очі, їй говорили ласкаві слова; її обережно підняли і понесли з того місця, де вона мало не загинула.

Розділ Х

Метис

Алігатора добили і, на превелике задоволення всіх негрів плантації, витягли на берег.

Ніхто не міг збагнути, як він потрапив у ставок, адже я нікому про це не сказав. Усі думали, що алігатор забрів сюди з річки або лагуни, як це іноді траплялося й раніше. І Жовтий Джек, який узяв найактивнішу участь у знищенні страшного звіра, кілька разів висловив це припущення. Негідник і не підозрював, що його таємницю розкрито! Я вважав себе єдиною людиною, що знала її. Та я помилявся.

Слуги повернулися додому з переможними вигуками, тягнучи на мотузках величезну тушу алігатора. Я залишився наодинці з нашим хоробрим рятівником, аби висловити йому свою вдячність.

Мати, батько – всі дякували йому і захоплювалися його мужністю. Навіть сестра, прийшовши до тями, сказала йому кілька теплих слів подяки.

Він мовчав. Лише усмішкою і легким поклоном відповів на наші щирі слова. За віком він був ще хлопчик, але тримався серйозно, як чоловік.

Він був приблизно моїх літ і зросту, чудової статури і дуже вродливий. За кольором обличчя не можна було сказати, що він чистокровний індіанець, хоча й носив індіанський одяг. Шкіра у нього була більше смаглява, ніж бронзова, – очевидно, це був метис.

Орлиний ніс надавав йому схожості з цим птахом – така показна особливість деяких північноамериканських племен. Його очі, зазвичай м’які і лагідні, миттю спалахували. Коли він був збуджений, вони, як я вже зауважив, палали грізним вогнем.

Домішка крові білої раси пом’якшила його різкі, але правильні риси індіанського типу, які зберігали вираз героїчної величі. Його чорне волосся було красивіше, ніж у індіанця, і таке ж блискуче та густе. Весь вигляд дивного незнайомця свідчив про те, що цей благородний і привабливий юнак за кілька років перетвориться на дуже вродливого чоловіка. Навіть зараз він вирізнявся такою неповторною своєрідністю, що, раз побачивши, його вже не можна було забути.

Я сказав, що одягнений він був як справжній індіанець. Проте його костюм був зроблений не зі шкур, здобутих на полюванні. Штани з оленячої шкіри вже давно зникли у Флориді. На ньому були штани з червоного сукна і сорочка зі строкатої бавовняної тканини. Тільки мокасини були зроблені з дубленої оленячої шкіри. Усе це було пишно оздоблено вишивкою і бісером. Ще на ньому виділявся шитий пояс – бампум, а на голові пов’язка, прикрашена трьома пір’їнами грифа, якого індіанці так само шанують, як і орла. Шию метиса обвивало намисто з різнобарвних намистин, а на грудях виблискували один над одним три срібні півмісяці.

Ось і весь наряд юнака. Попри те, що індіанець змок до рубця, вигляд він мав вельми благородний.

– Ви впевнені, що не поранені? – запитав я його ще раз.

– Звісно, певен. Немає жодної подряпини.

– Але ви змокли. Дозвольте запропонувати вам перевдягнутися. Мені здається, що мій одяг буде вам упору.

– Дякую. Та я не звик носити такий одяг. Сонце добре припікає, і я скоро обсохну.

– Зайдіть до нас підкріпитися!

– Я недавно їв.

– Може, вип’єте вина?

– Ні, дякую. Я п’ю тільки воду.

Я не знав, що й казати своєму новому знайомому. Він відмовлявся від гостинності, але все ще стояв біля мене. Не хотів заходити до будинку і водночас не виявляв бажання піти від мене.

То чого ж він чекав? Нагороди за свій учинок? Чогось більш суттєвого, ніж похвали і люб’язності?

Мені це здалося досить імовірним. Хай який цей хлопець привабливий, все ж він індіанець. Доста йому вже похвал. Індіанці не люблять пустих слів. Можливо, він чекав чогось іще – цілком природно. Так само природно було, що я подумав про це.

Я швидко вийняв з кишені гаманець і поклав йому в руку. Але за мить гаманець уже був на дні ставка.

– Я не просив у вас грошей! – обурився він, пожбуривши долари у воду.

Мені стало прикро і соромно. Я кинувся у ставок і пірнув. Проте не по гаманець, а по рушницю, яку побачив на кам’янистому дні.

Я дістав її і, вибравшись на берег, подав метису.

Він якось особливо всміхнувся, і я зрозумів, що виправив свою помилку і зламав його гордість.

– Тепер моя черга, – мовив він. – Дозвольте мені дістати ваш гаманець і попросити вибачення за грубість.

Не встиг я зупинити його, як він пірнув у воду. Незабаром уже подавав мені гаманця.

– Це чудовий подарунок, – сказав метис, розглядаючи рушницю. – Аби вам подарувати щось у відповідь, мені треба побувати вдома. У нас, індіанців, тепер небагато знайдеться того, що цінують білі люди, крім нашої землі! (Ці слова він вимовив з особливим наголосом.) Наші вироби, – провадив він, – порівняно з вашими нічого не варті. Для вас це лишень цікаві дрібнички. Але стривайте… ви ж мисливець? Можливо, ви візьмете мокасини і патронташ? Маюмі робить їх дуже добре.

– Маюмі?

– Моя сестра. Ви побачите, що в мокасинах значно зручніше полювати, ніж у важких чоботях, які ви носите. У них можна безшумно рухатися.

– Найважливіше те, що я отримаю мокасини в подарунок від вас!

– Я дуже радий, що це принесе вам задоволення. Маюмі зробить вам і мокасини, і патронташ.

«Маюмі! – повторив я про себе. – Чарівне, незнайоме ім’я! Невже це вона?»

Я згадав прекрасну дівчину, яку зустрів на стежині в лісі. Це була мрія, небесне видиво – вона здавалася надто вродливою, аби бути земним створінням.

Це видиво з’явилося мені у вигляді дівчини-індіанки, коли я блукав у лісах і запашних гаях. Я побачив її на квітучій зеленій галявині. Це було одне з тих місць південного лісу, які природа прикрасила з особливою щедрістю. Дівчина здавалася невід’ємною частиною цієї чудової картини.

Не встиг я як слід роздивитись її, як вона зникла. Я помчав за нею, та марно. Мов безтілесний привид, вислизнула вона по заплутаному лабіринту стежок у гаю, і більше я її не бачив. Але її образ закарбувався в моїй пам’яті. Відтоді я мріяв про це чарівне видиво. Можливо, то була Маюмі?

– Як вас звати? – запитав я юнака, що вже зібрався було йти.

– Білі звуть мене Пауел – так звали мого покійного батька. Він був білий. Мати моя жива. Немає потреби говорити, що вона індіанка… Мені вже час іти, – додав він перегодя. – Але спершу дозвольте спитати вас щось. Це може здатися вам зухвалим, але я маю на те свої причини. Чи немає серед ваших рабів дуже злого, який вороже ставиться до вашої сім’ї?

– Мабуть, є. Принаймні у мене є підстави підозрювати його.

– Чи зумієте ви впізнати його сліди?

– Гадаю, що впізнаю.

– Тоді ходімо зі мною!

– Не треба. Я здогадуюся, куди ви хочете вести мене. Я знаю все: він заманив сюди алігатора, щоб занапастити мою сестру.

– Уф! – здивовано вигукнув молодий індіанець. – Звідки ви дізналися про це?

– Я бачив, усе бачив он із тієї скелі. А ви як дізналися?

– Я йшов по сліду – людини, собаки і алігатора. Я полював на болоті і побачив сліди. Я запідозрив щось недобре і пішов через поле. Дістався до заростей і почув крики. І ось підоспів саме вчасно. Уф!

– Так, в останню мить, інакше негідникові вдався б його мерзенний задум. Але не турбуйтеся, друже мій, його покарають!

– Добре. Він заслуговує на це. Сподіваюся, ми ще зустрінемося!

Ми обмінялися ще кількома словами і попрощалися, міцно потиснувши один одному руки.

Розділ XI

Полювання

Більше я не сумнівався у злочинних діях мулата. Головним його замислом було не знищення риби. Заради такої дрібниці він не став би докладати таких зусиль. Ні, він замишляв щось значно жахливіше, то був добре продуманий план помсти: він прагнув знищити мою сестру або Віолу, або й обох одразу!

Таке припущення здавалося жахливим, але всі докази переконливо свідчили не на користь мулата. І молодий індіанець одразу розгадав намір Жовтого Джека. У цю пору року сестра купалася чи не щодня, і всі на плантації знали її звички. Мене поглинуло полювання на оленів. Звісно, за інших обставин я діяв би геть інакше. Та кому могло спасти на думку, що затівається такий жахливий злочин? Підступність мулата відповідала його злобній вдачі. Якби не знайшлося випадкових свідків, задум міг би здійснитися, і сестра стала б його жертвою. Хто б тоді встановив винуватця злочину? Усі вважали б, що алігатор – єдина причина загибелі сестри. Нікому б і на думку не спало підозрювати мулата. Адже жовтий негідник придумав усе з диявольською кмітливістю.

Я спалахнув од гніву. Моя бідолашна, безвинна сестра! Вона й гадки не мала про мерзотний задум, через який її життю загрожувала така страшна небезпека. Вірджинія знала, що мулат недолюблює її, але й гадки не мала, що він відчуває до неї таку сатанинську ненависть. Більше я не міг стримувати люті. Злочинця слід негайно покарати! Треба зробити так, аби він більше ніколи не повторив подібного замаху! На яке покарання він заслуговує, зараз я не думав. Нехай це питання вирішать старші. Батоги не допомогли; можливо, його виправлять кайдани… та в кожному разі його потрібно вигнати з плантації. Я не думав про страту, хоча негідник і заслужив її. Вихований гуманним батьком, я не міг дійти до такої крайності, хоч і нетямився з люті. Я вважав, що достатньо покарати злочинця батогами, закувати його в кайдани і відправити до в’язниці, у форт святого Марка або святого Августина.

Я знав, що це питання вирішуватиме не тільки мій батько, що в суді візьмуть участь усі навколишні плантатори і що треба швидше зібрати їх на раду. Поза сумнівом, розглядом цього злочину займуться суворіші судді, ніж поблажливий господар мулата. Я більше не роздумував і вирішив, що суд має відбутися негайно. Тому я побіг додому навпростець, продираючись крізь хащі, аби все розповісти батькові.

Та не встиг я й кількох кроків ступити, як почув біля себе якийсь шелест. Навколо не було жодної душі, але, вочевидь, хтось пробирався між деревами. Може, хтось із рабів, користуючись таким переполохом, надумав поласувати апельсинами.

Усе це здалося мені дрібницею порівняно з тими думками, що роїлись у моїй голові. Я тільки гукнув незнайомця і, не отримавши відповіді, пішов далі. Підійшовши до будинку, побачив батька і наглядача над рабами під великим навісом. Тут був і ловець алігаторів старий Гікмен, і кілька сусідів, що випадково заїхали до батька у справах. Я докладно розповів про ранкову подію. Всі стояли мов уражені громом. Гікмен одразу ж припустив, що, ймовірно, все так і було, хоча ніхто й не сумнівався у правдивості моїх слів. Єдиний сумнів міг бути лише щодо намірів мулата. Невже він хотів знівечити людське життя? Важко було повірити в таку нечувану жорстокість. Та невдовзі і ці сумніви розвіялися. Знайшовся свідок, який підтвердив і доповнив мої слова. Ним був Чорний Джек.

Цього ранку – всього півгодини тому – він помітив, як Жовтий Джек видирався на найвищий дуб, звідкіля добре видно греблю. Це було саме тоді, коли «біла міс» і Віола пішли купатися. Жовтий Джек бачив, як вони увійшли в воду.

Обурений такою негідною поведінкою, негр окрикнув мулата, аби той зліз із дерева, і пригрозив, що поскаржиться на нього. Та мулат відповів, що збирає жолуді – улюблені ласощі всіх мешканців плантації. І тільки після того, як негр повторив свою погрозу, Жовтий Джек нарешті спустився на землю, але в руках у нього не було жодного жолудя.

– Та не по жолуді він туди поліз, маса[15] Рендольфе. Цей жовтий нероба замишляв погану справу, – підсумував Чорний Джек.

Тепер уже не було сумнівів у злочинному намірі мулата. Він виліз на дерево, аби переконатися, що звершився замислений ним злочин; він бачив, як дівчата увійшли в басейн; знав про небезпеку, що таїться у воді, і навіть пальцем не ворухнув, щоб допомогти їм або підняти тривогу. Навпаки, він чи не останній прибіг до ставка, коли дівчата кликали на допомогу. Це стверджували багато свідків. Усі докази були проти нього.

Розповідь Чорного Джека всіх збентежила. Білі і чорні, господарі і раби – всі були обурені жахливим злочином. Зусібіч лунали крики: «Де Жовтий Джек?»

Негри, білі, мулати – всі кинулися на пошуки, всі жадали зловити Жовтого Джека, щоб покарати цю потвору.

Та куди ж він зник? Його голосно кликали, йому наказували, йому погрожували. Та марно: відповіді не було. Де ж він? Обшукали все: стайні, прибудови, кухню, хатини негрів, навіть комору для зерна, але мулата ніде не було. Куди ж він зник? Його бачили, коли він допомагав тягнути алігатора. Люди притягли вбитого звіра до кошар і кинули на поживу свиням. Жовтий Джек сумлінно допомагав у роботі, але де він був тепер – ніхто не відав.

І тут я згадав про шурхіт в апельсиновому гаї. Чи не там ховався Жовтий Джек? Тоді він міг підслухати мою розмову з молодим індіанцем, або принаймні останню її частину, і зараз міг бути вже далеко звідси.

Стали прочісувати апельсиновий гай і зарості навколо басейну, та марно: мулат як крізь землю провалився. Тоді я надумав піднятися на вершину скелі, мій спостережний пункт, і відразу побачив утікача: він пробирався поповзом через плантацію індиго до маїсового поля. Далі я не став стежити за ним, зістрибнув зі скелі і помчав у погоню. Мій батько, Гікмен та решта побігли за мною.

Погоня була відкритою, тож із наших криків Жовтий Джек зрозумів, що його переслідують. Ховатися далі було безглуздо – він звівся на рівні ноги і побіг щодуху. Незабаром мулат досяг маїсового поля; крики переслідувачів лунали в нього за спиною.

Хоча я був ще хлопчиськом, але біг швидше за всіх. Я знав, що неодмінно наздожену його, якщо тільки йому не вдасться зникнути з поля зору. Мабуть, він сподівався добігти до болота і пірнути в зарості пальмето – там йому легко вдалося б сховатися так, аби не знайшли.

Щоб цього не сталося, я чимдуж помчав йому навперейми і став попід самим лісом. Мені вдалося схопити мулата за полу куртки.

Звісно, це було геть нерозважливо, та мною заволоділо дике бажання схопити його! Я й не подумав, що він пручатиметься, хоча від людини, доведеної до відчаю, цього цілком можна було очікувати. Я звик до того, що всі мені корилися, тож сліпо вважав, що як тільки схоплю його, він покірно здасться. Проте помилився. Я геть знесилів од швидкого бігу і так ослаб, що не в змозі був утримати навіть кішку. Жовтий Джек миттю вислизнув із моїх рук. Я думав, що він утече, та натомість мулат рвучко розвернувся і, вихопивши ножа, встромив його в мою руку. Він мітив у серце, але в цю мить я випадково підняв руку і відвернув від себе фатальний удар.

Мулат удруге замахнувся ножем і знову встромив би його в мене, якби в боротьбу не втрутився третій учасник. Перш ніж смертоносне лезо торкнулося мене, сильні руки Чорного Джека обхопили мулата. Мерзотник оскаженіло пручався, намагаючись вирватися, та залізні обійми його одвічного суперника не розтискалися, поки не підбігли Гікмен і решта. Незабаром мулата зв’язали міцними ременями, і тепер він лежав перед нами геть безпорадний.

Розділ XII

Суворий вирок

Звісно, поголос про ці події поширився далеко за межі нашого будинку. Уздовж річки тягнувся ряд плантацій, що належали до одного селища. Звістка про те, що сталося в нас, рознеслася з неймовірною швидкістю, і за годину до нас почали з’їжджатися білі сусіди. Деякі з них – бідні мисливці, які жили на окраїнах великих плантацій, – прийшли пішки, а інші – плантатори і їхні наглядачі – прискакали верхи. Всі вони були озброєні рушницями й пістолетами. Сторонній спостерігач прийняв би їх за загони міліції, які з’їхалися на збір, хоча серйозний вираз їхніх облич міг би навести на думку, що вони зібралися відбивати напад індіанців на кордоні.

За годину прибуло з півсотні чоловіків – майже всі жителі селища. У справі Жовтого Джека було призначено суд. Судовий процес відбувався не у відповідності із суворими положеннями закону, хоча деякі юридичні формальності в дуже грубій формі все ж дотримувалися. Ці люди мали тут повну владу, вони були власниками землі та у подібних до цього випадках могли організувати своєрідний судовий трибунал. Вони обрали присяжних і суддю – нашого найближчого сусіда, Рінгольда. Мій батько відмовився брати участь у суді.

На попереднє слідство багато часу не знадобилося – факти свідчили самі за себе. Я стояв перед суддями з пов’язкою на пораненій руці. Усе було ясно – вину доведено. Мулат скоїв замах на життя білих. Це означало, що він заслуговував на смертну кару.

Та в який спосіб його стратити? Одні пропонували повісити; інші вважали цей вирок надто м’яким. Більшість схвалили пропозицію живцем спалити злочинця. До цього звірячого вироку приєднався і суддя.

Мій батько просив пом’якшити вирок – принаймні не мучити злочинця. Та жорстокі судді його не слухали. У всіх плантаторів часто втікали раби, що пояснювалося близькістю індіанців. І от рабовласники, закидаючи батькові надмірну м’якість, вирішили, що раби-втікачі повинні отримати жорстокий урок. Першою жертвою буде Жовтий Джек, якого спалять живцем.

Так вони вирішили, такий вони оголосили вирок!

Усі вважають, що північноамериканські індіанці завжди катують своїх бранців. Та це помилка! У більшості достовірно засвідчених випадків жорстокість індіанців була відповіддю на якусь кричущу несправедливість, яку раніше було вчинено стосовно них, тож катування полонених було лише відплатою. Віддавна людська натура піддавалася спокусі помсти. Білих можна з таким самим успіхом звинувачувати в жорстокості, як і червоношкірих. Якби індіанці самі писали історію прикордонних воєн і захоплень їхніх земель, то весь світ змінив би свою думку про їхню так звану жорстокість.

Навряд чи у всій історії воєн між білими та індіанцями можна було знайти приклади такої жорстокості, з якою білі ставилися до негрів. Безліч негрів-рабів були скалічені, катовані, страчені навіть за просту словесну образу і, звісно, за ляпас чи удар. Бо такий був закон, написаний білими людьми.

Жорстокість індіанців майже завжди була тільки відплатою. Та коли цивілізовані тирани катували людей, то помста аж ніяк не була приводом, яким можна виправдати їхні дії. Якщо ж це навіть була помста, то не природна спрага помсти, яка селиться у людському серці у відповідь на несправедливість, а просто тваринна лють, яку часто відчувають підлі й боягузливі тирани до слабких створінь, що перебувають у їхній владі.

Жовтий Джек скоїв тяжкі злочини і, безперечно, заслуговував на смерть. Проте судді вирішили ще й допитувати його. Мій батько і кілька інших сусідів протестували проти цього, але вони були в меншості, і жахливий вирок таки ухвалили. І ті, хто виніс його, віддали наказ до негайного виконання.

Негоже використовувати володіння джентльмена для виконання страти, тому вирішили відійти подалі від будинку, до озера. За двісті ярдів од берега знайшли підходяще дерево, і весь натовп попрямував туди слідом за засудженим. Жовтого Джека прив’язали до дерева і почали розкладати багаття.

Батько відмовився бути присутнім при страті. З нашої родини тільки я пішов за натовпом. Мулат побачив мене і вкрив лайкою, тріумфуючи, що зумів поранити. Мабуть, я був для нього запеклим ворогом. Я і справді став мимовільним свідком злочину Жовтого Джека, його засудили завдяки моїм свідченням, але я був не мстивий і готовий посприяти, аби він уникнув жахливої долі, принаймні тортур.

Ми підійшли до місця страти. Там уже метушився люд: хтось збирав хмиз і складав його навколо дерева, хтось розпалював вогонь. У натовпі лунали сміх і жарти, але долинали й вигуки, в яких явно відчувалася ненависть до всіх кольорових людей. Найбільше відзначався молодий Рінгольд, норовливий, жорстокий хлопець, який успадкував найгірші риси свого роду.

Я знав, що йому подобається моя сестра. Я часто помічав, що він звертав на неї особливу увагу і не приховував своїх ревнощів до її молодих друзів. Його батько був найбагатшим плантатором у всьому селищі, і гордовитий синок вважав себе всюди бажаним гостем. Я не думаю, що він подобався Вірджинії. Втім, напевно не можу сказати – питання надто делікатне, аби поставити його дівчинці-підлітку, яка вважала себе дорослою панянкою.

Рінгольд не вирізнявся ні красою, ні шляхетністю. Певно, він був недурний, але дуже зарозуміло поводився з людьми, що мали нижчий соціальний статус, – звичайна риса синків заможних батьків. Усі позаочі казали, що він дуже мстивий. На додачу ще й тринькав гроші, тинявся по шинках найнижчого штибу, влаштовував півнячі бої.

Я не любив його і ніколи не прагнув спілкуватися з ним. Він був трохи старший за мене, але річ не лише в цьому – мені не до душі були його характер і вподобання. Та мої батьки були іншої думки. Вони привітно приймали Рінгольда вдома, вочевидь, вважаючи його своїм майбутнім зятем. Навіть не помічали його недоліків – блиск золота часто засліплює нас.

Цей юнак був із тих, хто наполегливо вимагав смерті мулата. Він жваво допомагав готуватися до страти. Почасти це пояснювалося вродженою безжальністю, бо молодого Рінгольда і його батька вважали жорстокими плантаторами, і для всіх рабів нашої колонії найстрашнішою погрозою була обіцянка продати їх «масі Рінгольду».

Та поведінку молодого Рінгольда можна було пояснити й інакше: він уявляв, що чинить по-лицарськи, виявляючи дружні почуття до нашої сім’ї – а головне, до Вірджинії. Та він помилявся. Його жорстокість не могла викликати схвалення в нашій сім’ї. Та й навряд чи моя добра сестра за це нагородила б його привітною усмішкою.

Молодий метис Пауел також був тут. Почувши шум погоні, він повернувся і тепер стояв у натовпі, але участі не брав.

Рінгольд побачив індіанця, і в його очах я помітив дивний вираз. Він уже знав, що смаглявий юнак урятував Вірджинію, але вдячності до нього не відчував. Навпаки, в його грудях спалахнуло інше почуття: це було видно з презирливої посмішки, що майнула на його губах.

Це стало ще помітніше, коли він грубо звернувся до Пауела.

– Гей! Червоношкірий! – крикнув він. – А ти чому не береш участі в цій справі? Гей ти, червоношкірий, чуєш?

– Це ви до мене звертаєтеся? – з обуренням вигукнув метис, кинувши гордий погляд на кривдника. – Колір моєї шкіри кращий за ваш, боягузливий бовдуре!

У Рінгольда колір обличчя був жовтуватий – Пауел влучив у яблучко. Юний плантатор блискавично збагнув образу, але його так здивувала і обурила реакція індіанця, що на якусь мить у нього відібрало мову. Перш ніж Рінгольд спромігся вичавити бодай щось у відповідь, долинули крики:

– От дідько! Що там базікає цей індіанець?

– Повтори, що ти сказав! – верескнув Рінгольд, нарешті спам’ятавшись.

– Як на те ваша ласка: боягузливий бовдуре! – крикнув метис, наголосивши на останніх словах.

Та не встиг він це вимовити, як Рінгольд вистрілив, але куля пролетіла мимо. За мить противники кинулися один на одного. Зчепившись, вони впали на землю, та перевага була на боці метиса. Він опинився зверху, у його руці зблиснув ніж. Напевно, то були б останні жовчні слова Рінгольда, якби хтось із натовпу не примудрився вибити ніж із рук метиса. Кілька чоловіків кинулися розбороняти молодиків.

Хтось обурювався поведінкою індіанця і вимагав для нього смертної кари, але, на щастя, знайшлися люди з благороднішими уявленнями про справедливість. Вони були свідками того, як зухвало поводився Рінгольд, і, попри вплив і силу його сімейства, стали заперечувати проти цього вбивства. Я був готовий до останнього захищати метиса. Годі навіть уявити, чим би все це скінчилося… Та раптом хтось крикнув: – Жовтий Джек утік!

Розділ XIII

Полювання

Я озирнувся. Мулат і справді втік! Люди відволіклись на сутичку Рінгольда з індіанцем і забули про мулата. Ніж, який хтось вибив із рук Пауела, впав до ніг Жовтого Джека. Скориставшись здійнятою катавасією, він підняв його, розрізав мотузки, якими був прив’язаний до дерева, і кинувся навтьоки. Хтось намагався схопити мулата, але він, мов змія, вислизнув із рук і помчав до озера.

Це була божевільна спроба. Його або застрелять, або наздоженуть. Та хіба можна назвати божевіллям спробу уникнути вірної смерті – і якої смерті?!

У бік втікача загриміли постріли, спочатку з пістолетів, потім із рушниць. Рушниці лежали на землі або були притулені до дерев і парканів. Усі помчали по них. Стрілки прицілювалися – чувся сухий тріск, схожий на навчальну стрільбу загону піхотинців. Серед білих було багато вправних стрільців, але важко поцілити в людину, що рятує своє життя. Імовірно, жоден постріл не влучив у ціль. Принаймні, коли дим розвіявся, ми побачили, що мулат кинувся в озеро і поплив.

Дехто кинувся заряджати рушниці, інші ж, бачачи, що спливає дорогоцінний час, кидали зброю, на бігу зривали з себе капелюхи, куртки, чоботи і стрибали у воду слідом за втікачем.

За кілька хвилин картина змінилася. Місце страти спорожніло. Одні юрмилися на березі – вони горлали і жваво жестикулювали. А решта – кількадесят чоловіків – мовчки пливли, і лише голови їхні стирчали з води. Далеко попереду – за п’ятдесят футів од них – виднілося чорне кучеряве волосся, жовті плечі і шия самотнього плавця, який докладав нелюдських зусиль, щоб урятуватися від переслідувачів.

То була дивна сцена! Щось нагадало мені полювання на оленя – оточений з усіх боків, він кидається у воду, а собаки з гавкотом сміливо пірнають услід. Тільки тут панувало ще більше збудження, люди й собаки полювали не на дичину, а на людину. Хорти й лягаві зі своїми господарями кинулися в погоню. І справді, це була дуже дивна сцена!

З берега й далі гриміли постріли: ті, хто залишався там, знову зарядили свої рушниці. Кулі раз по раз плюскали по воді недалеко від утікача, але жодна не наздогнала його. Він уже був далеко.

Мені все це видавалося якимось сном. Події змінювалися так швидко, що я майже не довіряв власним чуттям і сумнівався в реальності всього, що відбувається. Ось щойно злочинець, зв’язаний і безпорадний, лежав перед купою хмизу, який збиралися підпалити. Тепер же він був вільний і плив уперед, а його кати безнадійно відстали від нього. Зміна відбулася так швидко, що в неї важко було повірити. А між тим усе це здійснилося в мене на очах.

Минув якийсь час. Погоня на воді дуже відрізняється від погоні на суші. Це було питання життя і смерті, та утікач і його переслідувачі рухалися дуже повільно. Ті, що лишалися на березі, з півгодини спостерігали за цим незвичайним змаганням. Трохи стишилася лють перших хвилин, але інтерес глядачів не слабшав; люди ще продовжували стріляти і хвилюватися, хоча, звісно, ні стрілянина, ні крики не могли вплинути на фінал цієї історії. Жодні заохочувальні вигуки не допомагали переслідувачам. Жодні погрози не змусили втікача пливти швидше…

Ми бездіяльно стовбичили на березі, тож мали достатньо часу для роздумів. Ми зрозуміли, чому мулат кинувся у воду. Якби він спробував бігти полем, то став би здобиччю собак чи його наздогнали б прудкіші за нього. Та не всяк спроможний був змагатися з ним у воді. Тому й вирішив мулат перепливти озеро і дістатися лісу.

Проте зникнути без сліду він не міг. Острів, до якого він плив, лежав за півмилі від берега, але за островом простягалася смуга води завширшки з добру милю. Мулат міг сховатися від переслідувачів на острові. Та що далі? Безглуздо розраховувати на порятунок, зачаївшись у хащах! Там усього на кількох акрах густо росли високі дерева. Серед них міг знайти укриття і порятунок ведмідь або загнаний вовк, але не людина, не раб, який насмілився підняти ножа на свого господаря. Ні, ні і ще раз ні! На острові обшукають кожен кущ, тож сховатися там неможливо.

Можливо, мулат тільки збирався перепочити на острові і, перевівши дух, знову пуститися вплав до протилежного берега? Хороший плавець ризикнув би, але для мулата це самогубство. На річці було багато човнів і пірог, люди вже пішли по них, і, перш ніж мулат відплив од берега, його догнали б кілька човнів. Ні, ні, він не має шансів на порятунок! У воді чи на острові – його скрізь схоплять! Так міркували глядачі на березі, спостерігаючи за погонею.

Збудження в натовпі наростало в міру того, як плавець наближався до острова. От-от мала настати розв’язка. Та вона була геть не такою, як ми собі гадали. Всі думали, що втікач, досягши острова, вийде на берег і сховається в хащах, а за ним по п’ятах підуть переслідувачі і, можливо, зловлять його навіть раніше, ніж йому вдасться дістатися до лісу. Люди були впевнені, що саме так усе і станеться, адже мулат уже майже досяг острова: ще кілька ривків, і він був би біля берега. Він уже плив під темною тінню дерев, гілки схилялися над його головою; варто лишень підняти руку – і схопить їх. Більшість плавців усе ще відставали від мулата ярдів на п’ятдесят, але деякі вирвалися вперед і були вже за двадцять п’ять ярдів од нього. З берега навіть здавалося, що утікача от-от піймають.

Розв’язка наближалася, але на такий поворот подій ми не очікували. Ні глядачі, ні переслідувачі не здогадувалися, чим скінчиться гонитва. Навіть сам мулат гадки не мав, яка нова страшна небезпека йому загрожувала. Тінь дерев на березі острова вже падала на плавця, і щохвилини ми чекали, що він от-от зникне в ній. Аж раптом він круто повернув і поплив уздовж берега.

Ми з подивом спостерігали за цим маневром, не розуміючи, з якого доброго дива метис так учинив. Переслідувачі якраз пливли по діагоналі до втікача і вже майже наздогнали його. Якою була його мета? Може, йому не вдалося знайти зручне місце, щоб вийти на берег? Навіть якщо це так, він міг учепитися за гілки і вибратися на суходіл. Та недовго ми дивувалися. Темний предмет, що плавав у воді, був не стовбуром сухого дерева. Колода була жива і рухалася. Невдовзі ми побачили потворного алігатора.

Він широко розтулив страшні щелепи, лускатий хвіст піднявся, тільки тулуб був занурений у воду. Алігатор повертався то в один, то в інший, бив хвостом, здіймаючи фонтан бризок. Його рев відлунював аж на протилежний берег. Здавалося, наче він сколихнув усе озеро своїм хрипким голосом. Лісові пташки з криком пурхали довкола, а сполошений білий журавель з курликанням здійнявся в повітря.

Глядачі застигли від жаху, переслідувачі перестали плисти. Тільки один мулат докладав усіх зусиль, аби врятувати своє життя. Алігатор так і вп’явся в нього очима. Чому він витріщився на нього, а не на інших? Усі плавці перебували від алігатора на однаковій відстані. Можливо, це рука бога здійнялася для помсти? Ще один рух, ще удар потужного хвоста – і величезний алігатор кинеться на свою жертву…

Я забув про злочини мулата – я майже співчував йому: невже немає надії на його порятунок? Ось він схопився за гілку дерева, намагаючись вистрибнути з води і уникнути смертельної небезпеки. Боже, дай сили його рукам! Та вже запізно! Алігатор роззявив пащу… Раптом пролунав тріск – гілка зламалась! Мулат упав, зник під водою і пішов на дно, а за ним, так і не зімкнувши щелеп, пірнув гігантський плазун. Обидва зникли з очей.

Ми стежили за цією сценою, затамувавши подих. Ловили поглядом найменше коливання води. Та поверхня озера була гладенька. З її глибин не показалась людина, не видно було й чудовиська. Озеро знову стало спокійним і рівним. Поза сумнівом, алігатор зробив свою справу, він послужив знаряддям божої помсти! Такими були слова людей, що стояли біля мене.

Наші плавці повернули назад. Ніхто не ризикнув підпливти до острова, під затінок дерев. Люди довго перебували у воді і геть виснажилися. Дехто вже не мав сил дістатися берега, але на допомогу їм поспішали човни та піроги. Деякі плавці побачили човни і попливли повільніше, інші зупинилися і чекали їх наближення. Усіх їх поспіхом підібрали. Люди й собаки благополучно повернулися на берег.

Вирішено було продовжувати пошуки за допомогою собак. Переслідувачі висадилися, собаки почали нишпорити по кущах, а люди пішли вздовж берега до місця, де все це сталося.

Однак на острові не знайшли жодних слідів мулата. У воді вони побачили червону піну і вирішили, що це його кров.

– Усе гаразд, хлопці! – пролунав чийсь грубий голос. – Закладаюся, що це кров жовтошкірого. Він пішов на дно, це точно. Чорти б ухопили цю потвору! Вона зіпсувала нам усю забаву.

Цей жарт спричинив вибух оглушливого реготу. Продовжуючи бесіду в тому ж дусі, ловці поступово розійшлися по домівках.

Розділ XIV

Помста Рінгольда

Тільки найчерствіші з-поміж білих теревенили про цю пригоду з такою ганебною легковажністю. Благородніші поставилися до сьогоднішніх подій із належною серйозністю, а в декого вони навіть пробудили якийсь страх. Наче десниця божа втрутилася і покарала злочинця тією ж смертю, яку він готував іншим. Жахлива смерть, але страта була б для мулата ще жахливішою. Небо, пом’якшивши покарання злочинцю, виявилося до нього милосерднішим, ніж земні судді.

Я озирнувся, шукаючи індіанця, і зрадів, що його немає в натовпі. Його сутичка з Рінгольдом раптово урвалася, але я боявся, що так просто це не минеться. Метисові слова розлютили плантаторів, відвернули їх увагу від Джека, і завдяки цьому злочинець утік. Якби мулатові справді вдалося врятуватися, це призвело б до більших неприємностей. Але й тепер я не був цілком упевнений у тому, що індіанцеві не загрожує небезпека. Він був не на своїй землі – володіння індіанців простягалися по той бік річки, і тому місцеві мешканці могли розглядати його прихід як вторгнення. Правда, у нас був мир з індіанцями, та попри це позаочі обидві сторони ставилися одна до одної вкрай вороже. Старі рани, отримані у війні 1818 року[16], ще не загоїлися.

Я знав, що Рінгольд мстивий. Його принизили на очах приятелів – у короткій сутичці метис узяв гору. Рінгольд не пробачить цього і, звичайно, шукатиме нагоди помститися.

Ось чому я зрадів, що метис пішов. Можливо, він сам відчув небезпеку і повернувся за річку, де йому вже ніщо не могло загрожувати. Навіть Рінгольд не ризикнув би піти туди за ним, бо ж неможливо було безкарно порушити угоду – це знали навіть найбільші відчайдухи з-поміж скватерів[17]. Тоді б виникла загроза нової війни з індіанцями, а уряд, що не відрізнявся особливою порядністю, наразі мав інші плани.

Я вже був розвернувся рушати додому, як раптом мені спало на думку підійти до Рінгольда і сказати, що я не схвалюю його поведінки. Страшенне обурення штовхало викласти йому все, що я про нього думав. Рінгольд був старший за мене і вищий на зріст, але я не боявся його. Навпаки – знав, що він побоюється мене. Рінгольд образив того, хто годину тому ризикував заради нас своїм життям, і я хотів дорікнути йому за це. Я став шукати Рінгольда в натовпі, але його ніде не було.

– Ви не бачили Аренса Рінгольда? – запитав я старого Гікмена.

– Він щойно поїхав, – відповів старий.

– Куди саме, не бачили?

– Угору по річці. Він поскакав, а разом із ним Біль Вільямс і Нед Спенс. Мені здалося, що в них якась невідкладна справа.

І раптом у мене закралася страшна підозра.

– Гікмене, – звернувся я до мисливця, – чи не позичите мені на годинку свого коня?

– Мою стареньку? Залюбки! Хоч на день, якщо потрібно. Та як же ви поїдете з пораненою рукою?

– Пусте! Тільки допоможіть мені сісти в сідло.

Старий мисливець виконав моє прохання, і, перекинувшись із ним ще кількома словами, я поїхав уздовж берега. Трохи вище через річку ходив пором, імовірно, там молодий індіанець залишив свій човник. Отже, щоб повернутися додому, він мав іти в цьому напрямку, тоді як Рінгольду туди їхати не треба – його плантація була в протилежний бік. Тому-то мені і здалося підозрілим, що Рінгольд поїхав угору по річці, та ще й у супроводі такої компанії. У всій околиці не знайдеш гірших молодчиків за тих приятелів Рінгольда, яких назвав Гікмен. Я також знав, що вони завжди слухали свого ватажка.

Я підозрював, що вони поскакали за індіанцем і, звичайно, не з добрими намірами. Під’їхавши до річки, переконався у правильності своїх припущень. На сирому піску я побачив чіткі відбитки кінських копит і слід індіанських мокасинів, що вів до переправи. Я знав, що одяг метиса ще не висох і що його мокасини намокли. Тому пришпорив коня.

Та під’їхавши до переправи, нічого не побачив, бо берег густо заріс деревами. Раптом почулися сердиті голоси. Це доводило, що мої побоювання справдилися.

Я не став гаяти часу і прислухатися, а поїхав на звук голосів. На повороті побачив трьох коней, прив’язаних до дерева. Проскакав далі і, як і гадав, побачив біля води трьох білих і метиса між ними. Вони його схопили! Вони залишили коней біля дерева, непомітно підкралися до нього і схопили саме в ту мить, коли він збирався стрибнути в човен.

Метис був беззбройним. Подарована мною рушниця ще не висохла, а мулат поцупив його ножа. Ось чому метис не міг чинити їм опору і його відразу вдалося зв’язати по руках і ногах.

Не гаючи часу, хлопці зняли з індіанця мисливську сорочку і прив’язали його до дерева. Отримавши нагоду виплеснути нарешті накопичену лють, вони збиралися батогами сполосувати його оголену спину. Не нагодись я вчасно, йому було б непереливки.

– Сором вам, Аренсе Рінгольд! – крикнув я, наближаючись до них. – Сором! Так підло тільки боягузи чинять. Про це я неодмінно розповім у селищі.

Я так несподівано з’явився, що Рінгольд стояв мов громом уражений. Він пробурмотів якесь вибачення.

– Клятий індіанець заслуговує на це! – буркнув Вільямс.

– За що, містере Вільямс? – запитав я.

– За те, що він так нахабно пащекує на білих людей!

– Нічого йому тут робити! – втрутився Спенс. – За яким правом він розгулює на цьому березі річки?

– Ви не маєте права катувати його ні на цьому, ні на протилежному березі, так само, як не маєте права й мене чіпати.

– Ха-ха-ха! Ми і з вами впораємося! – глузливо вигукнув Спенс.

Кров у мені аж завирувала.

– Лишень спробуйте! – вигукнув я, зістрибнувши з коня і підбігаючи до них.

Моя права рука була неушкоджена. Заздалегідь передбачаючи неприємні ускладнення, я взяв у Гікмена пістолет і тепер підняв його і прицілився.

– Ну, джентльмени, – мовив я, ставши поруч із полоненим, – тепер ви можете катувати його! Тільки попереджаю, що пущу кулю в лоб першому, хто насмілиться вдарити його.

Хоча всі троє були майже хлопчаки, але, за тогочасними нормами, носили при собі зброю – ножі й пістолети. Спенс, здавалося, от-от був готовий виконати свою погрозу. Але, бачачи, що Рінгольд, їхній ватажок, відступив, він і Вільямс учинили за його прикладом. Рінгольд здався, бо, побивши горшки з нашою сім’єю, він міг втратити те, чого не могли втратити його приятелі. До того ж трусився за власну шкуру. Всі троє зрештою пішли, злі через моє несподіване втручання у сварку. Вони вважали, що я лізу не в свою справу. З образливою лайкою нападники змушені були залишити поле битви.

Я звільнив індіанця. Він сказав усього кілька слів, та коли на прощання потис мені руку, його погляд був сповнений удячності.

– Приходьте на той бік річки, коли вам заманеться. Жоден індіанець не зачепить вас. Ви завжди будете бажаним гостем у наших володіннях! – приязно запросив він.

Розділ XV

Маюмі

Просто так це знайомство не могло припинитися. Воно обов’язково мало перерости у дружбу! Метис був шляхетним юнаком, джентльменом. Я вирішив прийняти його запрошення і побувати в лісовому будиночку. Хатина його матері, як він пояснив мені, стояла неподалік, по той бік озера, на березі невеликої річечки, що впадає в широку річку Свон.

Я слухав ці вказівки з прихованою радістю, бо добре знав річку, про яку він говорив. Не так давно я плив по ній у човні, і саме на її берегах уперше побачив чарівну істоту – лісову німфу, краса якої так мене вразила.

Та чи була це Маюмі? Мені кортіло якнайшвидше це дізнатися. Тільки б скоріше загоїлась моя рука, щоб я міг веслувати! Ця обставина дратувала. Та минув якийсь час, і я нарешті одужав.

Я вдало запланував поїздку – був чудовий погожий ранок. Зібрався в дорогу, прихопивши собак і рушницю. Сів у човен і вже приготувався було відчалити, як раптом хтось мене гукнув. Обернувшись, побачив сестру.

Бідолашна маленька Вірджинія! Останнім часом вона дуже змінилася: геть зникла її веселість, вона стала якась замислена. Видно було, що вона досі не оговталась від страшного потрясіння після історії з алігатором.

– Джордже, куди ти їдеш? – запитала вона, наближаючись до мене.

– Ти хочеш знати, Вірджиніє?

– Так, скажи мені, а краще візьми з собою!

– Як? Узяти тебе в ліс?

– Чом би й ні? Я давно не була в лісі. Ти дуже поганий, братику, бо ніколи й нікуди не береш мене з собою!

– Але раніше, сестричко, ти ніколи не просила мене про це.

– Міг би й сам здогадатися, що мені це було б приємно. Я так хочу погуляти в лісі! Як добре було б стати вільною пташкою, або метеликом чи іншим крилатим створінням! Тоді я сама подорожувала б чудесним лісом і не просила би байдужого брата взяти мене з собою.

– Іншим разом, Вірджиніє, тільки не сьогодні!

– Чому ж не сьогодні? Дивись, який чудовий ранок!

– По правді, сьогодні я тримаю курс не в ліс.

– А куди ти тримаєш курс, Джорджі? «Тримати курс» – так, здається, говорять про кораблі?

– Я їду до молодого Пауела. Я обіцяв навідати його.

– То он воно що! – вигукнула сестра. Вона раптом геть змінилася на лиці й на мить замислилась.

Ім’я Пауела нагадало їй про жахливу сцену, і я картав себе, що згадав про нього.

– Ось що я скажу тобі, братику! – мовила вона перегодом. – Понад усе на світі я хотіла б побачити індіанську хатину. Любий Джордже, ну візьми мене з собою!

Вона так палко просила, що я не мав сил відмовити, хоча, звісно, волів би поїхати сам. У мене була таємниця, якою я не міг поділитися навіть з улюбленою сестрою. А ще якесь незрозуміле передчуття підказувало мені, що не варто брати сестру з собою так далеко від дому, в місце, яке я сам ледь знав. Та вона знову завела своєї.

– Ну гаразд, якщо мама дозволить…

– Джордже, мама дозволить. Навіщо повертатися додому? Ти бачиш, я готова, навіть капелюха наділа. Ми встигнемо повернутися перш, ніж про нас подумають. Адже це недалеко…

– Гаразд, сестричко, сідай на кормі, біля керма. Юху! Ми відчалюємо!

Течія була несильна, тож через півгодини ми допливли до гирла річки і продовжили путь угору. Це була неширока річка, але досить глибока для човна або каное. Сонце стояло високо, та не припікало, бо від палючого проміння нас захищали густі дерева, гілки яких сплелися у зелену арку над річкою. За півмилі від гирла поля були засаджені маїсом і бататом – солодкою картоплею, – стручковим перцем, динями і гарбузами. Неподалік берега стояв великий будинок, оточений огорожею і меншими будиночками. Це була дерев’яна будівля з портиком, колони якого покривала примітивна різьба. На полях працювали раби – негри та індіанці.

Це не могла бути плантація білого – на цьому боці річки білі не жили. Ми вирішили, що маєток належить якомусь багатому індіанцеві, власнику землі і рабів.

Але де ж хатина нашого друга? Він сказав, що вона стоїть на березі річки, не далі ніж за півмилі від її гирла. Можливо, ми пройшли, не помітивши хатини, або її треба було шукати десь далі?

– Вірджиніє, пристаньмо до берега і запитаймо.

– А хто це там стоїть на ґанку?

– Ого, то в тебе зір кращий за мій! Це ж сам молодий індіанець! Та не може бути, щоб він жив тут… Хіба це хатина? А знаєш що? Він, напевно, прийшов сюди в гості. Поглянь, він іде навстріч нам!

Поки я говорив, індіанець вийшов із будинку і поспішив нам назустріч. За кілька секунд він уже був на березі і показав нам, де пристати. Як і в день нашого знайомства, він був у яскравому, багато оздобленому вбранні. На його голові красувався убір із пір’я. Струнка фігура метиса на тлі блакитного неба здавалася мініатюрною статуеткою воїна; він був ще майже хлопчиком і виглядав вельми гарно. Я трохи заздрив його дикому вбранню.

Мені здалося, що сестра дивилася на нього із захватом, хоча на мить у її погляді промайнула тінь страху. Вона то червоніла, то блідла; я вирішив, що зовнішність індіанця нагадує їй ту страшну сцену в басейні. І я знову пошкодував, що взяв її з собою.

Наша поява не збентежила молодого індіанця. Він був спокійний і стриманий, наче давно чекав на нас. Та, звісно, Пауел не міг знати, що ми приїдемо вдвох. Ми причалили, він схопив човна за ніс, притягнув до берега і з ввічливістю взірцевого джентльмена допоміг нам висадитися.

– Ласкаво прошу! – промовив він і, глянувши на Вірджинію, додав: – Сподіваюся, сеньйорита видужала?.. А щодо вас, сеньйоре, годі й говорити: раз ви зуміли гребти проти течії, значить, ви цілком здорові!

Слова «сеньйор» і «сеньйорита» свідчили про сліди іспанського впливу, що збереглися від давніх відносин між семінолами й іспанцями. І на нашому новому знайомому були речі, які носять в Андалузії, – срібний хрест на шиї, яскраво-червоний шовковий пояс і довгий трикутний клинок за поясом. Навіть ландшафт нагадував іспанський: тут були безладно висаджені рослини – китайські апельсини, чудові дерева папаї, стручковий перець і томати. Усе це притаманно для садиб іспанських колоністів. Архітектура будинку була в кастильському стилі. І різьба на ньому була не індіанська.

– Це ваш будинок? – запитав я, зніяковівши.

Річ у тім, що він вітав нас як господар, але я не бачив жодної хатини. Його відповідь заспокоїла мене. Він сказав, що це його будинок, точніше, будинок його матері. Батько його вже давно помер, і вони жили втрьох – мати, сестра і він.

– А це хто? – запитав я, вказуючи на працівників.

– Це наші раби, – відповів він із посмішкою. – Бачите, ми, індіанці, поступово долучаємося до цивілізації.

– Але ж не всі вони негри! Я помітив тут і індіанців. Невже вони теж раби?

– Так, як і решта інших. Бачу, вас це дивує? Це індіанці не з нашого племені. Наш народ колись підкорив плем’я ямасі, і багато полонених залишилися у нас рабами.

Ми підійшли до будинку. Мати юнака, чистокровна індіанка, зустріла нас на порозі, одягнена в національне індіанське вбрання. Мабуть, замолоду вона була красунею і справила на нас дуже приємне враження. Особливо приваблювало в ній поєднання гострого розуму з ніжною материнською турботою.

Ми увійшли до будинку. Умеблювання, мисливські трофеї, кінська збруя – у всьому тут відчувався іспанський вплив. Ми побачили навіть гітару і книжки. Ці ознаки цивілізації під індіанським дахом дуже вразили нас із сестрою.

– Я такий радий, що ви приїхали! – вигукнув юнак, наче щось пригадавши. – Ваші мокасини вже готові… Де вони, мамо?.. А де Маюмі?

Він наче озвучив мої думки.

– А хто така Маюмі? – пошепки запитала мене Вірджинія.

– Дівчина-індіанка. Здається, це його сестра. А ось і вона сама!

Крихітна ніжка у вишитих мокасинах, стрункий гнучкий стан, бронзове обличчя з прозорою шкірою, рум’яні щоки, червоні губи, чорні очі, відтінені довгими, заломленими вгору віями, густі брови і прекрасне чорне волосся…

Уявіть лишень дівчину, вдягнену з такою вишуканістю, на яку тільки здатна індіанська винахідливість, уявіть її ходу, яка може суперничати з невловимою грацією арабської конячки, – і ви матимете віддалене уявлення про Маюмі.

Бідне моє серце! Це була вона – моя лісова німфа!

Мені не хотілося йти з цього гостинного будинку, але сестрі було неспокійно. Її наче переслідував спогад про страшну подію.

Ми з годину посиділи в гостях. За цей короткий час я став чоловіком. Коли змахнув веслами, повертаючи додому, то відчув, що моє серце залишилося на цьому березі…

Розділ XVI

Острів

Мені дуже хотілося ще раз побувати в індіанців, і я задовольнив своє бажання. Я взагалі жив як мені бажалося і користувався необмеженою свободою. Батько й мати не втручалися в мої справи, ніхто не цікавився, де я так довго вештаюсь. Усі вважали, що я полюю. Підтвердженням цьому служили рушниця і собаки, що завжди супроводжували мене, і дичина, яку я приносив додому.

Під час полювання мене заносило лише в один бік – неважко здогадатися який. Я переправлявся через велику річку. Знову і знову кіль мого човна розтинав води маленької річки, її притоки.

Невдовзі я знав кожне дерево на тому березі. Наше знайомство з молодим Пауелом поступово переросло в міцну дружбу. Ми зустрічалися чи не щодня на озері або в лісі, разом полювали і підстрелили чимало оленів та диких індичок. Мій друг був досвідченим мисливцем, і я дізнався від нього багато лісових таємниць. Утім, віднедавна полювання вже не так мене приваблювало.

Я чекав на час, коли воно завершувалося. Дорогою додому обов’язково заходив до індіанців і випивав у них із посудини, зробленої з пляшкового гарбуза, кілька ковтків підсолодженого медом конте. Цей напій здавався мені навіть солодшим за усмішку тієї, яка мені його підносила, – Маюмі!

Дуже швидко спливли кілька тижнів. Для мене вони минули, наче уві сні. Нічого приємнішого в подальшому своєму житті я не відчував. Слава і влада приносять задоволення, і тільки любов дарує блаженство – найчистіше і найсолодше відчуття.

Вірджинія часто просилась на такі прогулянки дикими лісами. Вона полюбила ліс і говорила, що отримує неймовірну втіху, блукаючи зеленими хащами. Часом мені дуже хотілось піти самому, та в мене не ставало духу їй відмовити. Вона прикипіла до Маюмі, і в цьому не було нічого дивного.

Маюмі теж полюбила сестру, хоча дівчата були геть не схожі: ні зовні, ні характерами. Вірджинія була білявка із золотистими кучериками, Маюмі – смаглявка з чорними прямими косами. Сестра була боязка, мов голубка; індіанка – смілива, як сокіл. Утім, можливо саме такий контраст зміцнив їхню дружбу. Так часто трапляється в житті.

У моєму ставленні до обох дівчат не було жодної логіки. Я любив сестру за її м’якість і ніжність, а Маюмі приваблювала мене своєю зухвалою відвагою. Звичайно, ці почуття були різні, такі ж різні, як і ті, хто їх викликав.

Поки ми з Пауелом полювали, наші сестри залишалися вдома або гуляли в полі, в гаю або в саду. Вони гралися, співали і читали. Маюмі, незважаючи на свій одяг, зовсім не була дикункою. У неї були книги і гітара (точніше, щось на зразок мандоліни), що залишилася після відходу іспанців. Маюмі вміла читати і грала на інструменті. За своїм розумом вона була б гідною подругою навіть для дочки гордого Рендольфа. Молодий Пауел здобув освіту, не згіршу за мою, якщо не кращу. Їхній тато як слід виконав свій батьківський обов’язок.

Нам із Вірджинією гадки не спадало про якусь нерівність між нами. Ми прагнули дружби з молодими індіанцями. Ми були дуже юні, щоб мати хоч якесь уявлення про кастові забобони. Навіть не думали про те, що робимо щось недозволене.

Дівчата часто ходили з нами в ліс, і ми, мисливці, не заперечували. Не завжди ми ганялися за прудкими оленями, часто полювали на білок та іншу дрібноту. Звісно, в такі дні наші сестри могли супроводжувати нас. Що ж до Маюмі, то вона була природженою мисливицею і сміливою вершницею. Вона любила стрімголов мчати на коні. А от моя сестра з острахом починала вчитися верхової їзди.

Захопившись полюванням на білок, я став часто залишати собак удома і рідко приносив дичину. У своїх походах ми не обмежувалися тільки лісом: часто і водяна птиця на озері – ібіси, чаплі та білі журавлі ставали жертвами нашого мисливського запалу.

На озері був чудовий острівець – не той, що був ареною нещодавньої трагедії, а інший, поодаль, біля гирла річки. Досить великий, горбкуватий посередині, він весь поріс вічнозеленими уродженцями Флориди – віргінським дубом, магноліями, зірчастим анісом і дикими апельсинами. Там були дерева зантоксилуму з яскравими жовтими квітами, духмяний червоний дерен та інші пахучі рослини.

Величні пальми високо здіймалися над усіма деревами, і їх широкі крони наче утворювали другий ярус густої зелені.

Хоч як тісно росли дерева, тут не було непрохідних хащ. Подекуди ліани перетинали шлях, а між ними вилися величезні лози дикого винограду, перепліталися кущі бегонії, цсарсапарелі, цвіли бромелії та запашні орхідеї. Та найбільші дерева росли рідко, а між ними стелилися гарні галявини, всипані квітами і вкриті травою.

Чудовий острівець лежав якраз на півдорозі між нашими будинками, і ми з Пауелом часто зустрічалися та полювали саме тут. У гіллі стрибали білки, злітали дикі індички, іноді пробігали олені, а з берегів озера ми полювали на водоплавну дичину, що безтурботно відпочивала на плесі. Ми кілька разів зустрічалися на цій нейтральній землі, і наші сестри завжди супроводжували нас. Вони полюбили цей чудовий куточок. Піднявшись на пагорб, ховалися в тіні якоїсь високої пальми, тоді як ми, мисливці, ходили внизу, де було більше дичини, і в лісі гриміло відлуння наших пострілів. Зазвичай, коли нам набридало полювати, ми теж піднімалися на пагорб, щоб похвалитися перед дівчатами своєю здобиччю, особливо якщо нам вдавалося підстрелити якусь рідкісну птицю – це викликало в них цікавість і захоплення.

Вдале це було полювання чи ні, та воно набридало мені раніше, ніж моєму другові. Мені більше подобалося відпочивати на м’якій траві біля наших дівчат. Голос Маюмі звучав для мене солодше за рушничні постріли, а милуватися її очима було куди приємніше, ніж видивлятися дичину.

Сидіти біля неї, слухати її, дивитися на неї – тільки в цьому і виявлялася моя любов. Ми не обмінялися з Маюмі жодним ніжним словом. Я навіть не знав, чи кохає вона мене. Та не завжди я переживав блаженство, не завжди небо кохання було забарвлене в рожеві кольори. Хмарою на цьому небі був сумнів у почуттях Маюмі до мене. Це часто бентежило мене.

Та невдовзі мене засмутила ще одна обставина: я помітив, чи це мені здалося, що Вірджинія захопилася братом Маюмі і що він відповідає їй взаємністю. Мене це здивувало і засмутило. А чому це змусило мене здивуватися і страждати – сам не відаю.

Я вже згадував, що ми з сестрою були ще надто молоді, щоби поділяти упередження привілейованих верств і рас. Однак це було не зовсім так. Глибоко в моїй підсвідомості крилася думка, що наша дружба з молодими індіанцями – нерозважливий учинок. Бо що б тоді ще могло стати причиною мого кепського настрою? Мені навіть здавалося, що це саме тривожило і Вірджинію. Нам обом було якось не по собі, а проте ми не говорили одне з одним на цю тему. Я боявся, що сестра довідається про мої переживання, а вона, в свою чергу, навряд чи погодилась би відкрити переді мною душу. До чого могло призвести це перше юнацьке кохання, якби нічим його не обмежувати? Згасло б воно саме, або пережило момент пересичення і зради, або, зрештою, переросло б у вічне почуття? Хто зна, як далі розвивалося б це почуття, якби ніщо не стало йому на заваді? Однак статися цьому не судилося.

Наша дружба раптово обірвалася. Ми з сестрою жодного разу не прохопилися батькам про наше знайомство, хоча й не доводилося вдаватись до хитрощів, аби приховати нашу таємницю. Зазвичай ми у всьому радилися з ними. Якби вони запитали нас, де ми так часто буваємо, ми сказали б правду. Та нікому й на думку не спало непокоїтися через те, що ми йдемо кудись із дому. Я йшов полювати, і це було цілком природно. Правда, батьків дещо здивувала любов Вірджинії до прогулянок у лісі, але вони швидко звикли до цього. Ми просто йшли, надовго пропадали і поверталися. Ніхто ні про що нас не питав. Я вже сказав, що ми і не думали приховувати наших супутників у мандрах дикими лісами, але це не зовсім так. Наше замовчування було своєрідною хитрістю. Ми відчували, що чинимо негарно і що батько не схвалить нашої поведінки, а то навіщо б нам було зберігати це в таємниці?

Кінець нашому безтурботному блаженству був несподіваний. Одного разу ми вчотирьох були на острові. Після полювання Пауел і я повернулися до сестер і весело теревенили з ними. Ми одночасно обмінювалися німою мовою кохання – поглядами. Крім очей Маюмі я не помічав нічого навколо. Я не помічав, що сестра і молодий індіанець обмінюються такими самими поглядами. У цю мить для мене, крім усмішки Маюмі, не існувало нічого в світі…

Однак знайшлися очі, які стежили за нами, які помітили наші погляди, слова і рухи. Раптово схопилися наші собаки і з гавкотом кинулися в хащі. Хрускіт гілок сповістив нас про те, що близько люди. Собаки перестали гавкати і, виляючи хвостами, повернули назад. То це були знайомі, друзі… Хто ж це?

З-за дерев показалися батько і мати. При їх появі Вірджинія і я скочили, охоплені страхом. Ми передчували щось недобре. Ясна річ, ми усвідомлювали, що чинимо неправильно. Батько й мати виглядали роздратованими і сердитими. Мати перша підійшла до нас, її губи були презирливо стиснуті. Вона пишалася своїм походженням ще більше, ніж нащадки Рінгольдів.

– Що це таке? – вигукнула вона. – Мої діти в товаристві індіанців!

Пауел підвівся, але нічого не відповів. Про його почуття можна було прочитати в очах. Він зрозумів натяк.

Гордо глянувши на моїх батьків, він кивком наказав сестрі йти за ним і вони пішли. У мене з Вірджинією наче мову відібрало й ми не насмілилися навіть вимовити слова на прощання друзям. Ми пішли за батьками до їхнього човна. У ньому сиділи негри-веслувальники і обидва Рінгольди – батько і син.

Вірджинія попливла з батьками. Я повертався додому сам у своєму човні. Коли човник метиса входив у гирло маленької річки, я озирнувся і побачив, що індіанець і його сестра теж дивляться на мене. Вони не зводили з мене очей, але я не наважився послати їм прощальний привіт, хоча серцем відчував, що ми розлучаємося надовго… можливо, назавжди.

На жаль, передчуття не зрадило мене. Через три дні я вже їхав на далеку північ, у військове училище у Вест-Пойнті, а Вірджинію відправили в одну з жіночих шкіл, які є майже в кожному місті Північних штатів. Ох і багато часу спливло до того, як ми знову побачили рідну Країну Квітів!..

Розділ XVII

Вест-Пойнт

Військове училище у Вест-Пойнті – чи не найкращий заклад у світі. Над ним не владні ані королі, ані священики; там дають справжні знання, і їх слід засвоїти, а інакше – відрахування. Випускник цього училища – людина освічена. Він геть не схожий на оксфордського чи кембриджського папугу, що балакає мертвими мовами, знає всі віршовані ритми і розміри, бездушний римувальник ідилічних строф. Той, хто закінчив Вест-Пойнт, ґрунтовно знає живі іноземні мови. Оволодівши основами науки, не нехтує мистецтвом, і водночас він ботанік, кресляр, геолог, астроном, інженер, солдат – хто завгодно! Він – людина, здатна обіймати найвищі державні посади, керувати і командувати. При цьому кожен випускник знає, що таке покора, і чітко виконує доручену справу.

Навіть якби я не мав особливих здібностей до наук, то в цьому училищі не міг би дозволити собі ухилятися від навчання. У Вест-Пойнті немає неуків і нездар, і там не запобігають перед знатним чи багатим. За погане навчання звідти вигнали б навіть сина президента. Під страхом відрахування, під загрозою ганьби я мимоволі став старанним учнем і з часом навіть опинився в перших рядах кадетів.

Подробиці життя кадетів не вельми цікаві. Це звичайне щоденне виконання одноманітних військових обов’язків, тільки у Вест-Пойнті панує значно суворіша дисципліна. Усе це мало відрізняється від рабського життя звичайного солдата. Не можу сказати, що я палав бажанням зробити військову кар’єру. Скоріше, то було прагнення позмагатися з товаришами. Я не хотів пасти задніх. Правда, бували хвилини, коли це життя так контрастувало зі свободою, яку я мав удома, що ставало просто нестерпним. Я сумував без рідних лісів і саван, а ще дужче без покинутих друзів.

У моєму серці й досі жевріло почуття до Маюмі, й розлука не загасила його. Я був певен, що душевну порожнечу, породжену цією розлукою, ніщо не могло заповнити. Ніщо не могло витіснити з мого серця або стерти з пам’яті спогад про юнацьке кохання. Вдень і вночі чарівний образ цієї дівчини стояв у мене перед очима: вдень – у мріях, вночі – уві сні. Це довго тривало. Мені здавалося, що це триватиме вічно. Жодна радість не принесе мені більше блаженства. Навіть Лета[18] не принесе мені забуття. Якби навіть ангел сказав мені про це, я не зміг би йому повірити.

О, я так погано знався на людській природі! У цьому питанні я мало чим відрізнявся від решти людей. У якийсь період життя більшість припускаються подібної помилки. На жаль, це так! Час і розлука часто притлумлюють почуття. Воно не може жити самими лише спогадами. А ще така вже природа людей, що, захоплюючись ідеалом, все ж надають перевагу реальному. Вродливих жінок небагато в світі, але з-поміж них немає найвродливішої. Немає чоловіка, який був би вродливіший за інших чоловіків. Але з двох однаково прекрасних картин таки краща та, на яку очі дивляться. Недаремно закоханих лякає розлука.

Чи то підручники, де йшлося лише про геометричні лінії, кути, бастіони й амбразури, чи то вічна денна муштра, страшенно тверда койка і виснажливий нічний караул, чи все разом узяте, та поступово спогади про Маюмі полишали мої думки. Можливо, це були гарненькі личка дівчат із Саратоги і Бальстона, які часом заходили у Вест-Пойнт?.. Чи біляві доньки наших офіцерів – найближчі сусідки, які часто відвідували нас і в кожному слухачі, одягненому в мундир, бачили майбутнього героя, ембріон генерала? Може, хтось витіснив образ Маюмі з моєї пам’яті? Не важливо хто – важливо, що це сталося. Образ юної коханої потьмянів у моїх спогадах. З кожним днем він втрачав свої барви, поки не перетворився на туманний привид минулого.

О Маюмі! По правді, на це пішло багато часу. Ці веселі, усміхнені личка довго мелькали перед моїми очима, перш ніж стерлося твоє обличчя. Довго я пручався звабливим наспівам цих сирен, але я був простим смертним, і моє серце піддалося спокусі солодких чар.

Не можу сказати, що моє перше кохання безслідно вивітрилося: воно завмерло, але не вмерло. Попри світський флірт у години дозвілля, воно часом поверталося до мене. Часто спогад про дім і насамперед про Маюмі зринав у пам’яті, коли я чергував, серед нічної тиші. Я охолов, але моє кохання не вмерло. Я певен, якби раптом Маюмі з’явилась тут, моє кохання спалахнуло б знову. Навіть якби я дізнався, що Маюмі забула про мене, віддала своє серце іншому, упевнений – моя юнацька любов ожила б. Одна мелодія витісняє іншу, але прекрасні дочки Півночі так ніколи і не витіснили в моєму серці образ смаглявої красуні з Півдня.

А я не лише не бачив Маюмі, а й за час свого перебування в училищі жодного разу навіть не чув про неї.

П’ять років ми прожили з сестрою далеко від дому. Час від часу нас навідували батьки. Щороку влітку їздили на дачу, на багатолюдні північні курорти – в Бальстон, Спа, Саратогу або Ньюпорт. Вони брали нас туди на канікули, але щодо наших прохань дозволити провести літо вдома залишалися непохитними: мати була сталь, а батько – камінь! І я здогадувався про причину їхньої відмови. Наші горді батьки боялися нерівного шлюбу: вони не могли забути сцену на острові.

На курорті ми зустрілися з Рінгольдами. Аренс, як і раніше, поглядав на Вірджинію. Він став справжнім фатом, направо й наліво смітив грошима, не поступаючись у цьому колишнім кравцям і маклерам, нині представникам «першої десятки» фінансових підприємців Нью-Йорка. У мене, як і раніше, не лежало до нього серце, та симпатії матері були явно на його боці.

Як ставилася до нього Вірджинія, я не знаю. Сестра стала дорослою дівчиною, справжньою світською красунею, досконало навчилася володіти собою і приховувати свої почуття – характерна риса хороших манер у наші дні. Іноді вона була дуже весела, хоча її веселість здавалась мені удаваною. Часом ставала задумливою, навіть холодною та гордовитою. Я побоювався, що, набувши такої чарівності зовні, вона втратила те, що я вважав найціннішим у людині, – добре і чуйне серце. Втім, можливо, я не мав рації.

Мені багато про що кортіло розпитати її, але між нами зникла дитяча довірливість, а делікатність не дозволяла мені грубо втручатися в її сердечні справи. Про минуле – тобто про наші прогулянки в лісі, катання на озері, зустрічі на острівці під тінню пальм – ми ніколи не говорили.

Мене часто хвилювало питання, чи згадує сестра минуле і чи відчуває те саме, що і я. У мене ніколи не було впевненості у цьому. І хоча крім недовірливості мені властива була проникливість, все ж я виявився неуважним сторожем і недбалим опікуном.

Звісно, мої припущення були справедливими, бо навіщо їй мовчати про те, чим ми обоє насолоджувалися?

А може, вона мовчала через запізніле почуття провини перед батьками? Або її закрутило у вихорі світських утіх і тепер вона з презирством згадувала скромних друзів своїх дитячих років?

Я часто думав: чи жила в її серці любов? І якщо так, то чи жива вона досі? Ось чого я ніколи не міг остаточно збагнути. Минув час взаємних зізнань.

«Навряд, – міркував я, – вона зберегла ніжні почуття до молодого індіанця, якщо вони взагалі були. Мабуть, усе забулося, стерлося з її серця і пам’яті. Навряд чи воно збереглося дотепер. Зараз її оточують нові друзі – ці пихаті напахчені кавалери, які ненастанно лестять їй. Вона повинна забути швидше, ніж я. А хіба я не забув?» Нас було четверо, і дивно, що я знав тільки про свою любов. Я не помічав, чи дивився молодий індіанець захоплено на мою сестру і чи відповідала вона йому тим самим. Я лише припускав, підозрював, здогадувався. І, що дивно, ніколи не знав, яке почуття таїлося в тому серці, яке найбільше цікавило мене. Правда, я мріяв, що мене кохають. Довіряючись скороминущим поглядам і жестам, незначним учинкам, а не словам, я сховав у душі солодку надію… Та водночас мене долали сумніви. Зрештою, можливо, Маюмі і не любила мене!

Ці гіркі думки завдавали мені нестерпних мук. Та, хоч як дивно, саме вони найчастіше будили в мені спогади про Маюмі, і моя любов спалахувала з колишньою силою.

Уражене самолюбство! Воно таке ж потужне, як і сама любов. І ранить так само сильно, як муки кохання. Сяйво свічок у канделябрах тьмяніло, гарненькі обличчя, що миготіли переді мною в вихорі балу, блідли… Мої думки знову мчали до Країни Квітів, до озера, на острів, до Маюмі!

Минуло п’ять років. Збіг термін мого навчання в училищі Вест-Пойнт. Я достойно закінчив навчання, отримавши диплом із відзнакою. Це дало мені право вибрати рід зброї для подальшої служби. Я завжди надавав перевагу рушниці, хоча мав можливість обирати між піхотою, артилерією, кіннотою та інженерними військами. Отже, я вибрав піхоту і був зарахований до стрілецького полку. У газетах написали, що мені присвоєно звання лейтенанта. Незабаром я отримав відпустку, щоб відвідати рідних.

Сестра теж закінчила курс у жіночій школі з відзнакою. Ми поїхали додому разом.

Батько не зустрів нас – лише овдовіла мати зі сльозами вітала наш приїзд.

Розділ XVIII

Семіноли

Коли я повернувся до Флориди, моя батьківщина була охоплена війною. І першим моїм іспитом із військової справи став захист рідної обителі. Я вже частково був підготовлений до цього. Це була найцікавіша тема у стінах військового училища, тож ми у всіх подробицях обговорювали можливості та перспективи майбутньої війни.

Протягом десяти років Сполучені Штати жили в мирі з усіма іншими країнами. Залізна рука «старого Гікорі»[19] вселяла жах індіанцям на кордонах. Ось уже понад десятиліття, як вони не мстили, і все було тихо і спокійно. Та зрештою мирному status quo[20] настав кінець.

Індіанці знову повстали на захист своїх прав, та ще й там, де цього не очікували, – не на далекому кордоні Заходу, а в самому центрі Країни Квітів. Відтепер Флориді судилося перетворитись на театр воєнних дій, сцену, на якій розігралася нова військова драма.

Варто згадати про минуле Флориди, бо ця повість ґрунтується на справжніх історичних фактах.

1821 року іспанський прапор зник із бастіонів фортів святого Августина і святого Марка. Іспанія відмовилася від зазіхань на цю мальовничу землю – одне зі своїх останніх володінь в Америці. Правда, вона мала у Флориді лише плацдарм, за який чіпко трималася. Поступово індіанці витіснили іспанців із широких просторів країни у фортеці. Іспанські асієнди[21] перетворилися на руїни. Коні й корови здичавіли і блукали саванами. Колись квітучі плантації поросли бур’янами. Упродовж століть іспанці панували на цій території і за цей час звели багато прекрасних будівель. Їх руїни, значно величніші за будівлі, зведені англосаксами, що прийшли їм на зміну, й понині свідчать про колишню славу і силу Іспанії.

Та індіанцям не судилося довго володіти землею, яку вони відвоювали. Інше плем’я білих людей, таке ж хоробре і сильне, наступало з півночі. Червоношкірі бачили, що рано чи пізно вони змушені будуть поступитися своїми володіннями.

Одного разу їм уже довелося зійтися в битві з блідолицими загарбниками, які наступали під проводом суворого солдата, який тепер займав президентське крісло[22]. Тоді вони зазнали поразки і змушені були відступити далі на південь, у центр півострова. За угодою, тут їх ніхто не мав права чіпати. Угода, укладена в урочистій обстановці і скріплена урочистими клятвами, гарантувала їм права на землю, і семіноли були задоволені.

На жаль! Угоди між сильними і слабкими – умовна річ, і порушуються вони за бажанням перших. І в цьому випадку угоду було ганебно порушено.

Білі шукачі пригод прийшли і оселилися біля самісінького індіанського кордону. Вони ходили по землі індіанців – і не просто так. Вони бачили, що ґрунти чудові, що на них можна вирощувати рис і бавовну, цукрову тростину й індиго, оливки і апельсини. І в білих спалахнуло непереборне бажання оволодіти цією землею. Ба більше: вони твердо вирішили, що вона належатиме їм.

Щоправда, існувала угода, та їх угоди не обходять! Лицарі легкої наживи, голодні плантатори з Джорджії та Кароліни, торговці неграми з усіх кінців Південних штатів – яке їм діло до угоди, а надто укладеної з червоношкірими? Угоду слід скасувати! Її треба позбутися!

Великий Батько[23], не делікатніший за них, схвалив цей план.

«Що ж, – сказав він, – чудово! Землю у семінолів треба відібрати. Вони повинні піти в інші місця. Ми знайдемо їм нову батьківщину на Заході, на величезних рівнинах. Там у них буде доволі землі для полювання. Ці місця назавжди залишаться за ними».

«Ні, – відповіли семіноли, – ми не хочемо переселятися. Ми задоволені своєю землею, ми любимо нашу батьківщину і не хочемо покидати її. Ми не підемо!»

«То ви не згодні піти добровільно? Нехай так! Але ми сильні, а ви слабкі. Ми силою змусимо вас піти!»

Нехай Джексон і не так буквально відповів семінолам, але сенс його слів був саме такий.

Однак у світі існує громадська думка, і на неї варто зважати. Навіть тирани не люблять відкрито порушувати договори. У цьому разі інтереси політичної партії відігравали навіть важливішу роль, ніж світова громадська думка, і необхідно було надати діям цієї партії хоча б видимості законності.

Індіанці продовжували опір – вони любили свою рідну землю. Вони відмовлялися залишати її – хіба це дивно?

Треба було знайти привід, аби витіснити індіанців з їхньої країни. Старе виправдання, що вони були ледарями-мисливцями і не обробляли свої землі, не годилося. Це була відверта брехня.

Семіноли були не лише мисливцями, а й землеробами. Можливо, вони обробляли землю грубо і примітивно, та хіба це вагомий привід для того, щоб їх виганяти?

Цей привід не годився, зате легко знайшлися інші. Хитрий уповноважений, якого послав до індіанців Великий Батько, мав у запасі чимало хитрощів. Це була людина, яка досконало вивчила мистецтво «каламутити воду». І він блискуче застосував це мистецтво. Невдовзі поширились чутки про безчинства індіанців: про крадіжку худоби, коней, про розгром плантацій, про вбивства і пограбування мандрівників – усе це нібито була робота «диких семінолів».

Продажна прикордонна преса, що звикла ширити лише почуття люті й ненависті, не проґавила своєї нагоди і перебільшила ці чутки. Але хто саме писав у газетах про провокації, помсту, несправедливість і жорстокість, які чинять індіанці? Усі ці темні особи ретельно приховувалися.

Невдовзі все населення країни вороже ставилося до семінолів.

«Знищити дикунів!.. Геть їх!.. Геть їх із країни! На Захід їх!» – ось такими словами висловлювали вони свої почуття, так кричали всюди.

Коли громадяни Сполучених Штатів висловлюють якесь бажання, його слід терміново виконати, особливо якщо це збігається з точкою зору уряду. Так було і цього разу. Уряд власноруч узявся за цю справу.

Усі вважали, що виконати спільне бажання – позбавити індіанців права на землю, зацькувати, вигнати їх – не так уже й складно. Проте досі існувала угода. Весь світ спостерігав за Америкою. Та окрім більшості була ще й мисляча меншість, якою не можна було знехтувати і яка протистояла цим обуреним верескам. Не можна ж було порушити договір серед білого дня, на очах у всіх! Залишалося питання: як позбутися цієї угоди?

А ось як! Зберіть разом старійшин племен і постарайтеся вмовити їх розірвати угоду. Вожді племені – теж люди, вони бідні, деякі з них схильні до пияцтва. Тут допоможе і підкуп, а ще більше «вогняна вода». Укладіть із ними нову угоду з двозначною аргументацією, і неосвічені дикуни не зуміють розібратися у всіх цих тонкощах. Аби лишень вони згодилися підписати її – і справу зроблено!

Спритний агенте президента, ти придумав цей хитромудрий план, ти і здійсниш його! Так і вчинили. 9 травня 1832 року вожді семінолів у повному складі зібралися на раду на березі річки Оклаваха і віддали землю своїх батьків!

Такі заголовки майоріли у газетах, що виходили по всьому світу. Але то була брехня. То були збори зрадників, підкуплених і віроломних, збори слабких людей, заляканих або тих, хто піддався на хитрі лестощі. Не дивно, що семіноли відмовилися визнати таємно укладену угоду. Не дивно, що вони не прийняли цих умов. Треба було збирати ще одну раду – для справжнього волевиявлення народу.

Невдовзі стало очевидно, що переважна більшість семінолів не схвалює цю угоду. А ще багато вождів заперечували, що вони підписували її. Заперечував це і головний вождь, Онопа. Деякі вожді зізналися в тому, що підписали акт, але заявили, що вони вчинили це під впливом інших вождів. Тільки наймогутніші ватажки племен – брати Оматла, Чорна Глина і Великий Воїн відкрито заявили, що справді підписали цей документ.

Усі племена поставились до них із недовірою, вважали їх зрадниками, і цілком справедливо. Життя цих вождів було в небезпеці: навіть їхні поплічники не схвалювали цього вчинку.

Аби цілком прояснити картину тих подій, слід додати кілька слів про політичний устрій семінолів. Їх форма правління була суто республіканською, справді демократичною.

Можливо, в жодній державі у світі не існувало кращих умов для створення вільного суспільства. Я міг би додати: і щасливого суспільства, бо щастя – лише природний наслідок свободи.

Політичний устрій семінолів порівнювали з шотландськими гірськими кланами. Ця паралель правдива тільки в одному. Як і гели – шотландці, – семіноли не мали спільної державної організації. Вони жили окремими племенами, далеко один від одного, політично незалежні від своїх сусідів. І хоча відносини між племенами були цілком дружніми, загальної влади, яка має силу повелівати, у них не існувало. У семінолів був «головний вождь», але його не можна назвати королем, бо «міко» – його індіанський титул – зовсім не означає «король». Гордий дух семінолів ніколи не погодився б принизитися до цього. Вони ще не відмовилися від вільних прав людини. Тільки після того, як поняття про ці права було перекручено і людство піддалося приниженню, ідея «монархії» запанувала над народами.

Глава семінолів – «міко» – тільки називається главою. Влада його суто номінальна, він не має права розпоряджатися життям чи майном семінолів. Іноді міко належав не до найбагатшої, а навіть до найбіднішої верстви населення. Більш чуйний за інших, він завжди був готовий щедрою рукою роздавати блага, якими володів не народ, а він особисто. Тому міко рідко бував багатим. Його не оточували почет, варварська розкіш і пишнота, не супроводжували улесливі придворні, як це буває у східних раджів або марнотратних коронованих володарів Заходу. Навпаки, його одяг був непоказний, часто навіть гірший за вбрання оточення. Прості воїни нерідко були вдягнуті пишніше за вождя.

Так само було і з вождями окремих племен. Вони не мали влади над життям і власністю своїх підданих, не могли віддавати накази про покарання. Це право належало лише суду присяжних.

Я беру на себе сміливість стверджувати, що покарання у цих людей були більш справедливі, сумірні злочинам, ніж вироки, які виносять вищі судові інстанції цивілізованого світу.

Це була система найчистішої республіканської свободи, але без однієї ідеї, а саме – ідеї загальної рівності. Шану і авторитет здобували винятково заслугами. Власність не була колективною, хоча працювали спільно. Але ця спільність праці була заснована на взаємній згоді. Сімейні узи вважалися священними і непорушними.

Ось такими були насправді дикуни, червоношкірі дикуни, яких хотіли позбавити їхніх прав, яких хотіли вигнати з їхніх будинків, з їхньої рідної землі, яких хотіли вислати з їхньої прекрасної країни в дику, безплідну пустелю, зацькувати і знищити, як хижих звірів! У буквальному сенсі – як хижих звірів, бо за ними ганялися і їх переслідували зі зграями мисливських собак.

Розділ XIX

Індіанський герой

З низки причин угода, укладена на берегах Оклавахі, не могла вважатися для семінолів неухильною. По-перше, її не підписала більшість вождів: тільки шістнадцять старших і молодших вождів. У всьому ж племені їх було уп’ятеро більше.

По-друге, це, власне кажучи, була не угода, а умовний контракт. Умовність його полягала в тому, що від семінолів буде послана делегація на землі, відведені на Заході (на Вайт Рівер), яка огляне ці землі і повернеться зі звітом до народу.

Сам характер такої умови показує, що жодна угода про переселення семінолів не могла набрати чинності, поки не буде оглянуто землі.

Огляд почався. Сім вождів у супроводі урядового агента вирушили на далекий Захід подивитися на землі.

Тепер зверніть увагу на хитрість агента. Ці сім вождів були обрані з числа тих, хто стояв за переселення семінолів. Серед них були брати Оматла і Чорна Глина. Правда, серед патріотів там був ще й Гойтл-Меті (Стрибун), але над цим хоробрим воїном тяжіло прокляття багатьох індіанців – він любив «вогняну воду», і цю його слабкість добре знав Феген, агент, який їх супроводжував.

Це була дуже добре продумана хитрість. Виборних гостинно зустріли і почастували у форту Гібсон, на річці Арканзас. Гойтл-Меті був напідпитку. Розгорнули угоду про переселення перед сімома вождями, і всі вони її підписали. Фокус вдався! Та це ще не означало, що угода, укладена на берегах Оклавахі, набула чинності. Делегація повинна була повернутися зі звітом і дізнатися волю народу. А щоб народ міг висловитися, треба було ще раз зібрати вождів і воїнів. Звичайно, це була формальність, оскільки всі добре знали, що народ не згоден із сімома поступливими вождями і не підтримає їх. Народ і не думав переселятися.

До того ж щодня порушувалися й інші пункти угоди. Наприклад, стаття про повернення рабів-утікачів, яких вожді, що підписали Оклавахську угоду, зобов’язалися видати їх власникам. Тепер семіноли перестали видавати їх білим. Навпаки, негри знаходили надійний прихисток саме серед індіанців. Агент усе це знав. Він скликав нову раду, хоча і вважав її формальністю. Можливо, йому вдасться переконати індіанців підписати договір; якщо ж ні, то він мав намір залякати їх або примусити за допомогою багнетів. Так він і заявив. Тим часом урядові війська стягувалися з усіх боків до місця проживання агента – форту Кінг[24], щодня в бухту Тампа прибувало підкріплення. Уряд вжив заходів. У разі потреби вирішено було застосувати насильство.

Я знав, як усе було насправді. Мої товариші, кадети військового училища, тямили у справах індіанців. Ці питання викликали у всіх жвавий інтерес, особливо у тих, хто прагнув скоріше втекти зі стін училища. Щойно закінчилась Війна Чорного Яструба[25] на Заході, яка вже дала можливість багатьом відзначитися в боях. Тому юнаки, що жадали подвигів, спрямовували свої погляди на Флориду.

Та думка здобути славу в такій війні майже всім здавалася просто смішною. Аж надто легко дістанеться така перемога: противник не заслуговує серйозної уваги, стверджували вони. Навряд чи жменька дикунів устоїть проти роти солдатів. У першій же сутичці індіанців або знищать, або візьмуть у полон. Вони не мають ані найменшого шансу чинити тривалий опір. На жаль, на це вони не мають жодних шансів! Ось у чому були переконані мої товариші по училищу. Такою на той час була думка всієї країни. В армії поділяли ці погляди. Один офіцер, наприклад, хизувався, що може пройти через усю індіанську територію, взявши із собою тільки одного капрала. Інший висловив побажання, щоб уряд дав йому право вести війну за свій кошт, і він закінчить війну, витративши на неї не більше десяти тисяч доларів.

Такий от був настрій. Ніхто не вірив, що індіанці захочуть або зможуть довго воювати з нами. Дехто навіть вважав, що вони взагалі не чинитимуть опору. Індіанці тільки спробують виторгувати собі кращі умови і поступляться, щойно справа дійде до збройної сутички.

Що ж до мене, то я мав іншу думку. Я знав семінолів краще за тих, хто так несправедливо недооцінював їх. Я краще знав їхню країну і, попри нерівність сил та явну безперспективність боротьби, вважав, що вони не погодяться на ганебні умови, а здолати їх буде не так-то легко. Однак це було лишень моє власне припущення – я міг і помилятися. Імовірно, я заслужив ті насмішки, якими обсипали мене товариші, коли я вступав із ними в суперечку.

Усі подробиці ми дізнавалися з газет. А ще постійно отримували листи від товаришів, які закінчили Вест-Пойнт і тепер служили у Флориді. Від нас не вислизала жодна деталь, і ми знали імена багатьох індіанських вождів, так само як і внутрішню політику племен. Очевидно, між ними були розбіжності. Партія, очолювана одним із братів Оматла, погоджувалася піти на поступки уряду. Це була партія зрадників, і вона становила меншість. Патріотів було значно більше. До них належав і головний «міко», і могутні вожді – Голато, Коа-Гаджо і негр Абрам.

Серед патріотів був один, про якого тоді ширилися дивовижні чутки, ім’я дедалі частіше згадувалося у пресі та листах наших друзів. То було ім’я молодого воїна, одного з нових вождів, який останнім часом мав вагомий вплив на своє плем’я. Він був палким противником переселення і незабаром став душею партії опору, ведучи за собою старих і могутніх вождів.

Ми, кадети Вест-Пойнта, захоплювалися цією молодою людиною. Йому приписували всі якості, властиві героєві: благородний вигляд, сміливість, красу, розум… Про його чесноти ходили такі захоплені відгуки, що це навіть здавалося перебільшенням. Говорили, що він має статуру Аполлона і вроду Адоніса[26] або Ендіміона[27]. Він був першим у всьому – найвлучнішим стрільцем, найвправнішим плавцем, наймайстернішим наїзником, найшвидшим бігуном, найуспішнішим мисливцем. Він був видатною людиною і в мирний, і у воєнний час – словом, справжній Кір[28]. І щоб увічнити його славу, знайшлося чимало Ксенофонтів.[29]

Народ Сполучених Штатів довго жив у мирі з індіанцями. Романтичні дикуни були десь далеко на кордонах країни. У селищах рідко доводилося бачити їх або чути про них щось цікаве. Депутації від племен давно вже не з’являлися в містах. Тепер ці діти лісів збудили у всіх гостру цікавість. Бракувало тільки індіанського героя, і ось з’явився цей молодий вождь. Його звали Оцеола.

Розділ XX

Правосуддя на кордоні

Недовго довелось мені насолоджуватися життям у рідній домівці. Через кілька днів по приїзді я отримав наказ вирушити до форту Кінг, де розташовувалися штаб у справах семінолів і головний штаб флоридської армії під командуванням генерала Клінча. Мене відрядили до його штабу. Я вкрай засмутився, але довелося готуватися до від’їзду. Сумно було розлучатися з тими, хто любив мене так ніжно і з ким я так довго був у розлуці. Мати і сестра дуже тужили. Вони вмовляли мене піти у відставку і назавжди залишитися вдома. Я б і радий був послухатися, бо не схвалював справу, яку зобов’язаний був виконувати. Але не міг піддатися їхнім благанням у такий скрутний час, аби уникнути тавра зрадника і боягуза. Вітчизна закликала братися до зброї. За праве діло чи ні, добровільно чи проти волі, але я повинен був битися зі зброєю в руках. Це називалося патріотизмом.

Неохоче я полишав домівку і з іншої причини. Навряд чи вона потребує пояснення. Відтоді, як повернувся, я частенько позирав на протилежний берег озера, затримуючись поглядом на чудовому зеленому острівці. О, я не забув Маюмі! Я сам ледве розумів свої почуття – вони були дуже суперечливі. Кохання моєї юності знову спалахнуло в серці, тріумфуючи над новими захопленнями, спалахнуло з попелу, під яким воно стільки років жевріло… Кохання вкупі з каяттям, докорами сумління, сумнівами, ревнощами, страхами… Усе це вирувало і боролося в моєму серці.

Відколи приїхав, я так і не наважився відвідати ті місця, куди мене так манило. Я бачив, що мати постійно стежить за мною, і навіть не посмів нічого запитати, щоб розвіяти свої сумніви. Але я не міг звільнитися від важкого передчуття, що не все гаразд.

Чи жива Маюмі? Чи пам’ятає вона мене? Та чи маю я, власне, право претендувати на її вірність, якщо не знаю, чи кохала вона мене?

Я міг би отримати відповідь на перше питання. Але не наважувався прошепотіти її ім’я навіть найближчим людям. Попрощавшись із матір’ю і сестрою, я зібрався в путь. Вони жили не самі – наша плантація була під охороною і захистом дядька по материній лінії. Впевненість, що я скоро повернуся додому, хоч якось підсолоджувала гіркоту розлуки. Крім того, якби воєнна кампанія і затягнулася, я завжди мав би можливість побувати вдома, адже вирушав у недалеку путь. Дядько, як і решта, думав, що воєнних дій узагалі не буде. «Індіанці, – казав він, – здадуться на умовах, запропонованих уповноваженим. А якщо ні – то вчинять дуже нерозумно, й нехай нарікають на себе». Форт Кінг був неподалік од нас. Він стояв на індіанській території, за чотирнадцять миль від кордону і трохи далі від нашої плантації. До форту йти не більше дня. У товаристві мого веселого Чорного Джека дорога не мала здатися мені довгою. Ми осідлали пару найкращих коней зі стайні і озброїлися з голови до ніг.

Перейшовши через річку, ступили на індіанські володіння, так звану резервацію. Стежка вела лісом уздовж річки, неподалік од маєтку матері Пауела. Доїхавши до просіки, я кинув погляд на розвилку стежок. Однією з них я не раз блукав із завмиранням серця. Я зупинився в нерішучості. Дивні думки нахлинули на мене. Я то приймав рішення, то відмовлявся від нього, то опускав поводи, то знову натягував їх. Кілька разів збирався пришпорити коня, але не робив цього.

«Може, мені слід поїхати туди і ще раз поглянути на неї? Ще раз пережити радісне хвилювання ніжної любові! Ще раз… Та, може, вже пізно? Можливо, я вже не буду бажаним гостем? Може, мене зустрінуть вороже? Що ж, усяке може бути!»

– Що з вами, маса Джордже? Адже ми їдемо зовсім не по тій дорозі, – перервав Джек мої роздуми.

– Знаю, Джеку. Але я хотів заскочити до пані Пауел.

– До мем Пауел? Господи! Та невже ви нічого не чули, маса Джордже?

– Про що? – запитав я і серце моє завмерло.

– Та ось уже два роки, як нікого з Пауелів тут немає.

– А де ж вони?

– Ніхто не знає. Можливо, виїхали в інший маєток, а може, кудись деінде.

– А хто ж зараз тут живе?

– Ніхто. Будинок порожній.

– Чому ж пані Пауел виїхала звідси?

– Та це довга історія… Невже ви нічого не чули, маса Джордже?

– Ні, нічого не чув.

– Тоді їдьмо, а я вам усе розповім. Уже пізно, мандрувати лісом уночі не варто.

Я повернув коня, і ми поїхали поруч по великій дорозі. З болем у серці слухав я негрову розповідь.

– Бачте, маса Джордже, всю цю справу затіяв старий бос Рінгольд, тільки я думаю, що і молодий тут доклав руку разом зі старим. У мем Пауел украли декількох рабів. Це зробили білі. Кажуть, що Рінгольд знав краще за всіх, хто тут постарався. Звинувачували ще Неда Спенса і Білла Вільямса. І тоді мем Пауел пішла до адвоката Грабса, який живе трохи нижче по річці. А маса Грабс – великий друг маси Рінгольда. От удвох вони і змовилися обдурити індіанську жінку.

– Яким чином?

– Не знаю, чи правда це, маса Джордже. Я чув це тільки від негрів. Білі говорять геть інше. А я чув це від негра Помпа, дроворуба маси Рінгольда. Ви знаєте його, маса Джордже? Він говорив, що вони вдвох вирішили ошукати бідну індіанку.

– Як, Джеку? – нетерпляче перепитав я.

– Бачте, маса Джордже, адвокат хотів, щоб вона підписала якийсь папір. Здається, «довіреність» чи як вона там у них називається. Мені розповідали, що вони змусили її підписати цей папір. Вона не вміє читати і підписала. А це була не довіреність а, як законники кажуть, «розписка». Ось і вийшло, що мем Пауел продала всіх своїх негрів і всю плантацію масі Грабсу.

– Який мерзотник!

– Маса Грабс потім божився на суді, що все заплатив готівковими доларами, а мем Пауел божилась в іншому. Та нічого не вийшло. Суд вирішив на користь маси Грабса, тому що маса Рінгольд був його свідком. Люди кажуть, що маса Рінгольд тепер сам володіє цим папером. Він усе й підлаштував.

– Нікчемний мерзотник! О, негідник! Та скажи мені, Джеку, що ж було далі з пані Пауел?

– Сама мем Пауел, і цей прекрасний молодий чоловік, якого ви знаєте, і молода індіанська дівчина, яка була такою красунею, – всі вони виїхали в невідомому напрямку.

У цю мить крізь просвіт у лісовій гущавині я побачив старий будинок. Як і раніше чудовий, він стояв серед апельсинових і оливкових дерев, але зламана решітка, густа трава, що виросла біля стін, і дах із виламаними черепицями – усе говорило про те, що це вже пустка.

Туга охопила моє серце, і я відвернувся.

Розділ XXI

Раби-індіанці

Я й на мить не сумнівався у правдивості слів Чорного Джека. Негри завжди казали правду. Та й Рінгольди і адвокат Грабс на все були здатні. Останній був наполовину плантатор, наполовину офіційний юрист із доволі сумнівною репутацією.

Ще Джек розповів мені, що Спенс і Вільямс кудись зникли під час судового слідства. Коли воно закінчилося, вони знову з’явилися, але вже не було тих, хто міг би притягнути їх до відповідальності.

Що ж до викрадених рабів, то більше їх ніколи не бачили у цій частині країни. Мабуть, їх відправили на ринок рабів у Мобіл або Новий Орлеан і там продали за досить високу ціну, щоб винагородити Грабса за його послуги, а заразом Вільямса і Спенса. У цьому й полягав сенс продажу рабів. Рінгольд тільки й чекав, коли індіанців виженуть із Флориди, щоб заволодіти землею.

Такі угоди між двома білими вважалася б великим шахрайством, злочином. Та в цьому випадку всі вдали, що це наклеп. Попри те, що знайшлися свідки, цю історію розцінили лише як «хитромудру витівку».

Я не мав підстав не вірити Джеку. Саме так і чинили білі авантюристи на кордонах із нещасними тубільцями. Але так чинили не лише авантюристи. Урядові агенти, представники флоридських законодавчих органів, генерали, багаті плантатори, на кшталт Рінгольда, – всі брали участь у подібних спекуляціях.

Я міг би назвати їхні імена. Я пишу правду і не боюся спростувань. Мою розповідь неважко підтвердити фактами. Цей випадок був одним із двадцяти подібних, про які я сам чув. Акти про продаж землі, складені агентом у справах індіанців полковником Гедом Гемфрі, майором Фегеном, найвідомішим викрадачем негрів Декстером, Флойдом, Дугласом, Робінсоном і Мільберном, – усе це історичні факти, і всі вони свідчать про насильство над нещасними семінолами. Можна було б списати книжку витівками таких ошуканців, як Грабс і Рінгольд. У конфлікті між білими й індіанцями не було потреби вдаватися до адвоката; можна було заздалегідь передбачити, яка сторона залишиться при своїх інтересах. Немає жодного сумніву в тому, що жертвами завжди виявлялися тільки індіанці.

Чи варто додавати, що вони прагнули помсти? Інакше й бути не могло! Наведу один примітний факт із життя Флориди того часу.

Відомо, що вкрадені у індіанців раби завжди за першої ж нагоди поверталися до своїх господарів. Аби завадити цьому, усяким декстерам і дугласам доводилося відправляти крадений «товар» на дальні береги Міссісіпі – в Натчез або Новий Орлеан. Цей ганебний факт зі сфери соціальних відносин можна пояснити лише тим, що раби семіноли, по суті, не були справжніми рабами. Індіанці ставилися до них із м’якістю, якої не знають раби у білих. Раби обробляли землю, і їхнього господаря це цілком влаштовувало, якщо вони забезпечували його достатньою кількістю хліба, овочів і фруктів, щоб можна було прогодуватися. Раби жили окремо, далеко від будинків своїх панів. Вони працювали всього кілька годин на день, і навряд чи ці години можна було вважати примусовими. Весь надлишок продуктів належав їм. У більшості випадків вони багатіли і ставали набагато заможнішими за своїх власників, менш вправних у господарюванні. Купити собі волю було неважко, і більшість рабів фактично були вільними людьми. Утім, від таких пут навряд чи варто було бігти. Якщо це можна назвати рабством, то це була найм’якша його форма з усіх відомих на землі. Вона разюче відрізнялася від того грубого і жорсткого примусу, в якому сини Сима і Яфета тримають нащадків Хама.

То яким чином придбали семіноли цих чорних рабів? Можливо, це були втікачі зі штатів Джорджія, Північна і Південна Кароліна, Алабама і з плантацій Флориди? Безперечно, були й такі, але небагато. Мало хто з них офіційно перебував у статусі втікача. Більшість рабів-утікачів, потрапивши до індіанців, ставали вільними. Був час, коли за жорстокими умовами угоди у форту Моултрі рабів-утікачів слід було повертати їхнім власникам. Але, до честі семінолів, варто сказати, що вони прагнули ухилитися від виконання цього ганебного пункту. Та й не завжди була можливість видати втікача-негра. У деяких місцях на індіанській території негри створили під керівництвом власних вождів вільні і досить сильні для самозахисту колонії. Звісно, там утікачів радо приймали і надавали їм прихисток. Такі були колонії Гаррі в болотах Піс-Крік, Абрам у Мікосукі, Чарльз і Король Мулатів.

Отже, раби семінолів не були втікачами неграми з плантацій, хоча білі завжди намагалися довести, що це саме так. Справжніх рабів-утікачів було зовсім небагато. Більшість рабів семінолів були «справжньою власністю» індіанців, якщо тільки раба взагалі можна назвати власністю. У всякому разі, вони були або юридично законно придбані ними, або перейшли до індіанців разом із землею від перших поселенців-іспанців, або куплені в американських плантаторів. «Яким чином куплені?» – запитаєте. Що могло дати дике плем’я в обмін на такий цінний товар? Відповісти на це дуже легко: коней і рогату худобу. Семіноли володіли великими стадами.

Після іспанців у саванах залишилися табуни диких коней і стада биків андалузької породи. Індіанці ловили їх і знову приручали. Виходило своєрідне qui pro quo[30]: чотириногих обмінювали на двоногих.

Індіанців звинувачували у крадіжці худоби, адже білі мали свої стада. Семіноли не заперечували, що і серед них були погані люди – відступники, яких нелегко знешкодити. Але де ви знайдете таке су спільство, в якому немає нероб?

Та коли до індіанських вождів зверталися зі скаргою щодо викрадення худоби, вони завжди робили все можливе, щоб відшкодувати втрату, і карали порушника закону зі строгістю, нечуваною серед їхніх сусідів по той бік кордону. Та білим було байдуже до того. Вже якщо вирішили повісити собаку, то треба було визнати її скаженою. Будь-яке пограбування на кордоні вішали на індіанців. Варто білим грабіжникам вимастити обличчя коричневою фарбою, і правосуддя неспроможне було розгледіти, хто ховається під цією маскою.

Розділ XXII

Хитра оборудка

Такі сумні роздуми викликала в мене розповідь негра. І наче навмисне, на підтвердження моїх висновків, з нами ось що сталося.

Неподалік од покинутого будинку ми натрапили на сліди рогатої худоби. Тут пройшло голів із двадцять і, скоріше за все, у нашому ж напрямку, тобто до індіанської резервації. Сліди були майже свіжими. Як досвідчений мисливець, я визначив, що з того часу, коли тут прогнали худобу, не минуло ще й години. Хоча я довго не виходів зі стін військового училища, однак не забув науку лісового життя, якої навчив мене молодий Пауел.

Свіжий чи давнішній слід домашньої худоби не справив би на мене особливого враження, в цьому не було нічого дивного. Просто якісь індіанські пастухи гнали додому свою череду; за відбитками мокасин у багнюці я бачив, що це й справді були індіанці. Правда, мокасини носили і деякі білі, що жили біля кордону, але це були не їхні сліди. Клишоногі ступні, високий підйом та інші ледь помітні ознаки, які я безпомилково розрізняв і вмів пояснити завдяки своєму досвіду, набутому в ранній юності, – все доводило, що це були сліди індіанців.

Зі мною погодився і Джек, а він добре тямився на лісі. Все життя негр був першокласним мисливцем на єнотів, болотних зайців, опосумів і диких індичок. Із ним я полював на оленів, сріблястих лисиць і диких смугастих кішок. За час моєї відсутності він добряче набрався досвіду. Тепер він був дроворубом замість свого колишнього суперника, і йому доводилося щодня працювати в лісі та постійно спостерігати за звичками й поведінкою лісових мешканців; завдяки цьому він став ще майстернішим мисливцем. Помиляються ті, хто вважає, ніби мозок негра не здатний мислити з тією гостротою, яка необхідна для гарного мисливця. Я знав негрів, які могли орієнтуватися в лісі за різними ознаками і йти по сліду, проявляючи таку ж кмітливість, як будь-який індіанець або білий. І Чорний Джек володів цією здатністю.

Незабаром я зрозумів, що тепер у цій царині Джек значно перевершував мене. І майже відразу ж він подивував мене своєю проникливістю.

Я вже сказав, що ми не звернули б уваги на сліди, якби не одна річ. Не встигли ми трохи від’їхати, як раптом мій супутник притримав коня і крикнув якось по-особливому. Цей вигук притаманний тільки неграм: щось схоже на звук «уф», який можна почути від переляканого кабана.

Я глянув на Джека і з виразу його обличчя зрозумів, що він щось збагнув.

– Що таке, Джеку?

– Господи! Та невже ви не бачите, маса Джордже?

– Та що таке?

– А ось тут, на землі?

– Я бачу, що пройшло стадо, і більше нічого.

– А ось цей великий слід?

– Так, правда, один слід трохи більший.

– От тобі й на! Та ж це слід нашого великого бика Болдфейса. Я впізнаю його з-поміж тисячі інших. Скільки кипарисових колод перетягав цей бик для старого господаря!

– Так, я тепер згадую Болдфейса. Ти гадаєш, Джеку, що тут пройшло наше стадо?

Примітки

1

Форштевень – передня частина корабля. – Прим. ред. (тут і далі).

2

Каравела – старовинний вітрильний корабель із трьома або чотирма щоглами, на якому іспанці й португальці здійснювали морські подорожі.

3

Покахонтас (1595—1617) – донька індіанського вождя Поухаттана. У 1614 р. вийшла заміж за англійця Джона Рольфа задля поліпшення відносин між англійцями та індіанцями.

4

Метис – нащадок від шлюбу між представниками різних рас.

5

Пальмето – карликова пальма.

6

Мулати – нащадки від шлюбу білих із неграми.

7

Самбо – нащадки від шлюбу індіанців з неграми.

8

Квартерони – нащадки від шлюбу європейців і метисів чи іспанців і мулатів; майже нічим не відрізняються від європейців.

9

Маїс – кукурудза.

10

Вендета – кривава помста (від італ. vendetta – «помста»).

11

Бюффон (1707—1788) – французький натураліст, біолог, математик, природознавець.

12

Гумбольдт Александр (1769—1859) – німецький природознавець, географ і мандрівник.

13

Лья?нос (ісп. llanos, множина від llano – «рівнина», від лат. planus – «плаский», «рівнинний») – поширена назва певних рівнинних регіонів у місцях інтенсивної іспанської колонізації в Америці. Тропічні степи й савани.

14

Апу?ре (ісп. Apure) – річка у Венесуелі, ліва притока Оріноко.

15

Маса – шанобливе звертання.

16

Війна 1818 року – війна Сполучених Штатів з Іспанією, що мала загарбницький характер. Затівалася задля відвоювання території Флориди, яка на той час належала Іспанії. Приводом до початку війни стало те, що індіанські племена криків і семінолів надавали прихисток рабам-утікачам із плантацій. У 1819 році Іспанія поступилася Сполученим Штатам Америки Флоридою, отримавши грошову компенсацію.

17

Скватери – поселенці, що захопили необроблені землі під час колонізації.

18

Лета – міфічна річка забуття.

19

Старий Гікорі – прізвисько Ендрю Джексона (1767—1845), президента США в 1829—1837 рр., який обстоював інтереси дрібних фермерів, ремісників і робітників, був запеклим ворогом індіанців. Гікорі – сорт надміцного американського горіха.

20

Status quo – становище, що склалося.

21

Асієнда – великий маєток.

22

Ідеться про президента Е. Джексона.

23

Великий Батько – ще одне прізвисько президента Е. Джексона.

24

Форт Кінг – названий на честь одного з офіцерів американської армії, що відзначився у бою. Цей звичай поширюється на всі форти. (Прим. авт.)

25

Війна Чорного Яструба – у 1832 році індіанське військо очолив вождь Чорний Яструб і боровся проти білих. Зрештою Чорний Яструб програв і плем’я переселилося на Захід.

26

Адоніс – за давньогрецькою міфологією – прекрасний юнак, коханий богині Афродіти.

27

Ендіміон – у давньогрецькій міфології – вродливий юнак.

28

Кір – могутній давньоперський цар, що правив у 558—529 рр. до н. е.

29

Ксенофонт (бл. 430—355 рр. до н. е.) – давньогрецький історик.

30

Qui pro quo (лат.) – одне за інше.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.