На полі смиреному

Приходила до нього й Настка, і він наказував їй роздягтись, і дивився, як засвічується вона перед його зором — одна із кількох, що танцювали на прибережному лузі. Дихало її тіло неземним ароматом, стояла перед ним дівчина із засоромленою усмішкою, очі її при цьому вогнисто полум'яніли, а на щоках розквітали червоні підківки. Шия в неї була довга й біла і вигиналася граційно, двоє великих, пружних персів сяяли перед ним, як свічники, і вогники тих свічок були темно-червоні. Живіт був як біле несіяне поле, розкішно округлювався, круті клуби розширювалися й розкривалися, наче велика, біла, з темними тичинками посередині квітка — від неї текли круглі, стрункі, лискучі ноги, де кожна лінія найм'якша й найпогідніша.
      Дівчина звела руку, також білу і звинну, — хитнула до нього, наче пташиним крилом.
      — Вернися! — сказала йому Настка голосом, як молоко із золотом. — Вернися, любий, бо я друга половина плоті твоєї, тяжко мені жити розполовинено. Це бог так велів, що жінка від плоті чоловіка, і мука твоя триватиме, доки розполовинене тіло твоє у світі блукатиме. Давай з'єднаємо тіла, і побачиш, як усе в них приладжено, щоб злитими бути. Солодку утіху відчуєш і легко й просто станеш жити…
      Прокидався Іоанн весь мокрий, начебто хто крижаною водою його ошпарював, думав він, що це диявол спокушає його, через те молився цілу ніч і бив поклони, аж лоб йому ставав червоний, і боявся тоді вже й очі склепити: знав, що знову прийде до нього те ж таки видиво і знову почує знадні слова.
      — Себе ти даремно на муки прирік, — звучав йому солодкий і милий голос — На муки й мене прирікаєш, бо я твоя суджена і не знатиму без тебе щастя. Мені призначено з тобою в цьому світі одне тіло складати, і не буде щасливий інший, з яким я його складу, окрім тебе. Стогне моя душа, любий, і плаче, бо відійшла від мене половина моя, якій мала я служити й улягати. Порожній світ навколо мене, любий, і знаю я, що порожній світ навколо тебе. Тож кличу тебе, почуй мене: прийди найскоріше, інакше змушена буду іншої, чужої долі шукати.
      Він прокидався і чув, що очі в нього мокрі від сліз, але думав: то диявол його спокушає, і не спав після того. Коли ж засинав, то бачив, що Настка стоїть перед ним одягнена, смутне обличчя має і смутну вибачливу усмішку. І в цій смутній іпостасі була вона не менш гарна, навіть тоді, коли й одежа на ній темніла, а темніла завжди, коли він її проганяв.
      Так три роки провів Іоанн і не знайшов собі спокою. Тоді струснув він головою, наче хотів примари від себе прогнати, і пішов до Єремії, який звабив його в монастирі зачинитися.
      — Ти обіцяв мені звільнення від моєї лихої пристрасті, — сказав понуро й рішуче, і очі його під навислими бровами стали круглі, малі й колючі… — Але не звільнився я від неї, а ще більше у той вогонь упадаю…
      Єремія випив тоді тільки ковток Прохорового питва, і світ для нього був квітами засипаний. Тому й усміхнувся він на Іоаннові слова найспокійніше.
      — Значить, мало молишся, — сказав він.
      — Цілі дні і ночі — це мало?
      — Все від тебе залежить, Іоанне, — сказав Єремія. Йому не хотілося вступати в розмову, бо навколо цілий світ був квітами застелений. Хотів спокою й самотності, хотів сидіти отак на колоді під деревом і дивитися на квіти.
      Однак цей настирливець пристав до нього, як смола.
      — Як це від мене залежить?
      — Стеж за собою, — вже роздратовано сказав Єремія, — щоб не сталося чогось більш гіркого. Щоб не постраждав ти у бутньому віці!
      Тоді ступив до Єремії Іоанн, начебто бити його збирався, спинився біля нього і задихав важко й погрозливо.
      — Здається мені, — сказав він іржаво, — що завів ти мене, отче. Навіщо терплю таку муку?
      На те зів'яли довкола Єремії всі духмяні і гарні квіти, і став він наче камінь холодний. Кам'яні повіки розплющилися і позирнули на Іоанна з глибини вічної своєї, непорушної мудрості. Здалося під ту хвилю Іоаннові: величезна, стара й умудрена ящірка на нього дивиться.
      — В міру терпіння твого, — сказав жорстко, чітко й неголосно Єремія, — навів бог на тебе покуту, щоб ти очистивсь, як золото у вогні. Господь не посилає людині спитування вищого за силу її, щоб вона не знемогла, але як пан сильнішим рабам дає важчу роботу, так і тобі посилає важчі випробування.
      — Я вже все спробував, — сказав Іоанн, відступаючи від Єремії. — Немає мені звільнення.
      — А ти зачинися, — тонким і благим голосом сказав Єремія. — Зачинися і взнаєш мою правду: боротьба припиниться, і господь допоможе тобі молитвами святих своїх…
      Вони стояли й дивилися один на одного. В очах у Іоанна були біль і надія, а в очах Єреміїних — важка і неповоротка мудрість.
 

5

 
      Я застав Єремію в монастирі уже зовсім ветхим деньми. Він сідав коло била і годинами сидів завмерло, чимось і справді нагадуючи ящірку: очі його спали і не ворушився жоден м'яз. Кожен, однак, знав, що він не спить, а пильно за всім стежить: знав він про братію більше за ігумена і не все виповідав, хоч годі було вгадати, що зі своїх помічень він виповість, а що ні. Через це його боялися більше, ніж ігумена, і якомога оминали; був він через те самотній: не мав серед братії ні приятеля, ні доброчинця. Помітивши, що і я стежу за братією, він раптово возлюбив мене, приманював сісти біля себе й оповідав. В тихі літні, осінні чи й зимні вечори, коли все завмирало й утишувалося, коли приходив на землю первісний мир і всяк живий намагався ані махом не порушити його, саме тоді розплющувалися ящурячі Єреміїні повіки, і я бачив непритлумлені старістю зелені очі старого. Оповідаючи, дивився він у далину, можливо, на Дніпро, якого клаптик мерехтів унизу, чи на човна, що їхав і не міг переїхати те плесо. Голос його плив тихо й розважно, наче непідвладний господареві, бо його зелений, ясний зір і хрипкий, таки старечий голос не поєднувались. З того виснував я таке: був непомірно мудрий Єремія, але майже завжди чинив не так, як думав. Кількох своїх приятелів він по-зрадницькому виказав ігуменові, а ретельність у вірі мав більш удавану, ніж правдешню. Любив часом і покпити, однією із таких насмішок й була Іоаннова історія. Нікому не віддав серця Єремія у житті своїм, а я, хоч і був удостоєний його довіри, не міг не пізнати: не любов покликала його зблизитися зі мною, а самотність: горе-бо тим, котрі ховають сокровенне й не можуть виповісти його — вони як дерева дупласті: досить однієї бурі, і вони ламаються. Через це і шелестять так нервово листям, прагнучи набутись у цьому світі, — пора рокова для них щохвилини може настати. Та хоч і мав Єремія багато літ, мабуть, ніхто із тепер живої братії не дочекається його останнього часу: переживе він нас усіх. Смерть же його ні в кого жалю не викличе, бо ніхто не бував ощасливлений його добродійством.
      Однак не для суду й осуду я це пишу. Мимовільно проривається воно в мене, та й Іоанна я начебто засудив — гріх то мій великий.
      Хто може міряти рацію існування людини, хто має право сказати рішуче: ось праведник, а це лиходій. Все в житті переплетено надто складно, і наш блідий розум відчуває тільки тінь світобудовної сітки. Тінь речей і людей, бо кожна річ чи людина назверх тільки частину якостей своїх виставляє, решта в неї — сокровенне, і все залежить, чи настане колись для неї "нагода їх виставити. Однак годі вимагати від мене й голої безсторонності, сказано-бо мудро: кожна людина — лож і про лож оту вона не все відати може.
 

6

 
      Відтоді й поселився Іоанн у тісному та скорбному місці, зачинившись у печері. Пішов із ночі перехідної у ніч цілковиту, а саме ночі його якнайбільше непокоїли — це стало ще одним випробуванням для його духу. Відразу завітала в його темінь Настка і оплакала його гірко. Спершу була вона в чорному вбранні, і сльози її лилися нестримно й гірко — увіч уздріла: віддаляється все далі її суджений. Він дивився на її сльози спокійно, бо той плач у власній правоті його переконував, і мав через те кам'яне обличчя й крижані, замерзлі очі. Тоді захотіла Настка розтопити його лід, і поступово почала світлішати її одежа. І от в одному з чергових видінь побачив він її знову таку, якою на тому ясно-зеленому лузі запам'ятав. Ясна, гарна, у білій одежі, з важкою косою за плечима, з очима великими й ласкавими, вона йшла просто на нього й осяювала його усміхом лагідним і привабним.
      — Дивно, — сказав він тоді. — Коли я жив у сусідстві з тобою, спершу не дуже на тебе зважав. Це після того лугу я тобою зачарувався. Чого приходиш до мене?
      Вона не відповідала. Підійшла до нього, вкляклого, брудного і зарослого, з поглядом темним і палахким, прийшла й пригорнула голову його до лона свого.
      — Відпусти мене, — зашепотів він, крутячи головою. — Що ти від мене хочеш? Згинь краще, пропади, нечиста сило!
      Тоді зашепотіла тихо й вона, наче десь поруч срібноводий ручай заплескотів:
      — Не нечиста сила я, любий, а тільки пара твоя в цьому світі. Мене тобі було призначено, і хочу тебе я спасти.
      Великі сльози потекли з його очей, майже чорні сльози, що залишали на її ясно-білій сукні темні плями; солодкий дух він відчув, що хвилями поплив від неї, а відтак і сморід власного тіла. Зводив угору голову, аж терпла йому шия, і дивився-видивлявся туди, де, ледь-ледь похитуючись, світилося її добре й прегарне лице. Вона зоріла на нього згори вниз, терпляче, з любов'ю і з милосердям. І захлинався від її ніжного тепла.
      — Ти такий змерзлий, любий, — шепотіла, а він чув срібне дзюрчання схованого в темряві ручая. — Як мені нагріти тебе й оживити? Боюся, пропадеш ти у вогкості та холоді.
      Поступово починала розтавати на ній одежа, начебто із льоду чи з диму була, і крізь ту одежу проступало сріблисте її тіло. І сяяло воно перед Іоанном у темряві, начебто світильником дивоглядним ставало. Лежав він, забившись на убоге ложе своє, й дивився розширеними очима на чудо незвичайне: сріблиста богиня світилася перед ним, повна незвичайної краси й чару.
      — Посунься, — казала самими вустами. — Нагрію тебе…
      Коли був сильний, то гнав її від себе, клянучи жорсткими й брутальними словами, кричав, аж піна на вустах проступала і грозив кулаком. Відступала вона поволі у темінь, і погасало спершу її тіло, вкриваючись білою тканиною, відтак темніла і тканина, поки знову чорною не ставала, і відступала все далі й далі вглиб, залишаючи його в непроглядній темені, тремкого, сердитого, упрілого, повного омерзіння і цілком знесиленого. Тоді западав він у твердий сон без сновидінь, тобто переставав на якийсь час існувати, а коли очунювався, кволу неміч відчував, а тіло його було в'яле й ледве живе.
      Але не завжди сильний він бував, не завжди й брутальний.
      Тоді лягала вона біля нього, притискалася тілом, і він починав відчувати, що й справді від неї тече ніжне тепло, тиху ласку й колисання приймав. І хоча перстом не кивав, щоб наблизитися до неї самому, тихо пив її ласку, кожною клітиною тіла відчуваючи присутність тіла її. Ішла обертом йому голова й легка, гарна, заколислива музика звучала навкруг; прочинявся його зір: бачив луг зелений, яскраво-синю річку і гурт дівчат, що Легко, зграбно і спокійно танцювали. Бачив одну з тих танцюристок, бо тільки одна із них повертала голову туди, де заховався він у кущах; важке волосся відтягло ту голову назад, а вуста світилися в любій усмішці. Тоді підходив упритул до тієї, що вийшла йому назустріч із кола танцюристок, до тієї, котра лежала оце обіч нього й тихо його гріла. Брав ту голову шкарубкими руками і пив з її вуст молоко. Відтак наливався і сам молока по вінця, як глек, і засинав повільно, входячи в гойданку теплих, синіх, колисливих хвиль, у ніч, повну зір і затаєного таємничого дихання — те, що відбувалося потім, було вище його сили й омеження — біль гострий виростав у ньому, як кущ; біль, що плив від серця і зціплював та корчив тіло. Вона ніжно цілувала його обличчя, крапаючи вряди-годи пекучими, як вогонь, слізьми.
      — Бідний ти, бідний, — шепотіла палко. — Як змучуєш себе і як зневажаєш! Як віддаєш себе в поталу, і все через страх свій нерозумний! Глянь-но, сонце надворі стоїть велике, а ти у темряві корчишся. Забув про голоси солов'їні і про ніжне кування зозулі в травневий вечір. Забув про розкішну гру роси на світанні і про молодий дощ, який для землі те саме, чим би для мене ти мав бути. Бідний ти, бідний. Заснулий і замерзлий. Прокинься, коханий, і прийди до мене справжньої…
      Але він уже лежав на своєму ложі, як шматок криги, тіло його було нерушне, а вуста сухі, очі примружилися і стали порожні, в роті чорні вуженята почали плодитися. Гостре омерзіння він відчував до себе і до срібної красуні, яка незвідь-як тут опинилася, чорні вужі почали виповзати з його рота: кидав він брутальними і хрипкими, як гавкіт, словами. Чорні вужі кидалися на красуню, і мав осолоду бачити, як гасне на її обличчі усміх, як примеркають зористі очі, як хапає вона, перелякана, білу мантію і похапцем накидає на себе. Бачив він, що боїться вона й озирається, що обличчя в неї тривожне, а може, й переполохане; вуста ж його плювали й плювали гадюченятами, захлинаючись од проклять і поганих слів. Знову гасилося тіло під тою білою одежею, а сама одежа сіріла. Пальцями затуляла вуха, і великі срібні сльози котилися по її обличчі. Але не відчував до неї ні жалості, ні співчуття, а гахкав і хрипів поганими словами, що вже гадюками повзли до тої переляканої красуні. Тоді одіж на ній темно-синя ставала, і відступала дівчина в глибину, протягуючи перед себе срібну долоньку, наче захищаючись від тих гадюк, що стали рядом перед нею й люто шипіли. Одежа на ній чорна була, і сама вона ледве виднілася десь глибоко-далеко; тоді замовкав він і заплющувався. Чорна жаба росла в його грудях, чорна жаба смоктала з його серця кров, а він відчував од того втіху. Коли ж приходив до нього печерник, принісши хліба й води, відсилав його геть, не беручи ні хліба, ні води. Одного ж разу наказав принести для себе важкі вериги, одяг їх, натомість скинув із себе все до останньої нитки.
 

7

 
      Але й це не понесло йому полегші, бо таки приходила до нього Настка і плакала над ним, обсипаючи гарячими слізьми, і від тих сліз зарубцьовувались і заживали рани, натерті веригами. Відтак нерідко приходили й хвилини, коли відчував, що несила боротись із її любов'ю, і знову дозволяв лягати біля себе, чув її тепло і те, як тонко тремтить усім єством. Бачив той-таки ясно-зелений луг і юних танцюристок на ньому, пив молоко із Настчиних вуст, від чого нова сила прибувала до його згніченого й замордованого тіла.
      — Покинь цю яму,— не втомлювалася переконувати Настка.— Прийди до мене справжньої, й досі тебе чекаю. Досі ще туга моя — як квіти чорні, а біль мій — як листя зів'яле. Таку саму тугу відчуваю по тобі, як оце ти по мені, ну скажи нарешті, навіщо і для чого мучитися нам і доки зневажатимемо любов свою, доки палитимем у собі цей вогонь нестерпущий.
      Але він уже побачив там, у синій ночі, перекинутий глек з молоком, бачив молоко, вихлюпнуте в темряву, як летить воно срібним сувоєм, через це і сам порожнів, як дуплаве дерево. Знову напливало на нього оте гидке, і знову відходила вона зі сльозами, почорніла й опечалена, хіба вряди-годи лице в його бік повертала; ні, не осуджувала його за брутальні й непоштиві слова, а тільки жаліла. І від того ще більше несамовитів він, а коли заплющував очі, знову відчував чорну жабу в грудях, знав, що самотою вона називається і що вона вип'є із нього кров. Тоді думав, яку ще тяготу учинити власному тілові, щоб той вогонь, яким так нестерпно воно палає, таки пригас.
      В одну із порожніх ночей, коли спалив він останній недогарок, а до ранку було ще далеко, в одну із тих ночей, коли не прийшла, як завжди, Настка, надумав він таке, що мало б його врятувати: тіло своє надумав від неї сховати. Через це взяв рискаля, який кожному затворнику дається, і почав копати серед келії глибоку яму. Хоч було вислаблене його тіло, але велике піднесення відчував, копаючи яму; земля вилітала завзято з-під рискаля, наче був кротом, і рив, виштовхував від себе землю, поступово закопуючися все глибше й глибше. Дихав вогким духом свіжої глини, часом йому паморочилася голова, і він спинявся, але знову набував сили і починав рити. Так рив він цілий день і цілу ніч, доки не впав, знесилений, обличчям та руками на свіжу глину і, вдихаючи її гострий запах, засміявся, водячи лицем по землі.
      Тоді й побачив він Настку, яка стояла віддалік у темній одежі і сумно за ним стежила.
      Він розсердився.
      — Геть! — закричав люто і замахав із тої ями кулаками. І висипав усю лайку, яку звик до неї прикладати. Вона ж не рухнулася з місця, тільки похитувала там, у глибині, головою, і срібні сльози полискували на її лиці…
      Коли ж прийшли дні святого посту, ввійшов він у яму, а була вона глибиною до пліч, і руками почав засипати себе в ній так, що тільки руки й голова були вільні. І так під цим важким гнітом пробув цілий піст, не маючи змоги рухатися. Але й тут не покинула його Настка. Вона підходила до нього, ставала навколішки, гладила йому волосся і давала персо, щоб напився він і не помер-із голоду. Спершу він мотав головою, і відмагався, і відштовхував її геть, але одного разу заплакав чорними сльозами і таки прийняв її ласку. Відтак взяв чорними губами її срібне персо і випив із нього тепле вино. Захитався і загойдався перед ним світ, і все навколо світанком тихим повилось. Почув він раптом голосні солов'їні трелі і побачив безліч кульбаб, що ними позаростала трава. А ще побачив сизе молоко туману над річкою, із того туману кукнула тільки раз зозуля, кукнула і поперхнулася, наче щось гостре у горло їй потрапило. Відтак великий жах напав на Іоанна.
      — Це ти, ти на мене її накликала? — прошипів він і, розмахнувшись, вперше вдарив у те ніжно нахилене над ним обличчя.
      Відсахнулася вона від нього і, плачучи, відійшла, і чим далі вона відходила, тим більший неспокій почав відчувати. Спершу це було як свербіж, він виник саме там, де були його засипані ноги, потім з'явилося тепло, яке посилювалося в міру того, як віддалялася від нього чорна, похилена постать. Коли ж потемніла вона зовсім і тільки неясний силует її маячів вдалині, справжній вогонь обхопив його ноги. Він відчув, як скорчилися йому жили і як затріщали кістки. Здалося йому, що й не живе на світі і що в пекло люте потрапив; довкола хиталися чорні юрливі тіні, бекали, кричали й танцювали, а полум'яне вже й до живота добиралося — починали горіти його уди. Там, далеко, в глибині, повернулося в його бік бліде заплакане Настчине обличчя, наче сподівалася вона, що він таки прикличе її, щоб рятувала його, і дві срібні доріжки, де текли сльози, замиготіли й заіскрилися на блідому обличчі. Тоді закричав він страшно і замолив бога врятувати його, не відаючи, що бог уже не раз пробував його рятувати, посилаючи до нього янгола свого, і був той крик такий страшний, що прибігли до його віконечка Марко-печерник та Ісакій, які потайки пили в печері питний мед.
      — Що з тобою, брате? — гукнув у віконечко Марко. — Може, тебе відкопати?
      — Ні, ні, бога ради, ні! — закричав Іоанн, бо йому страшно стало, що, відкопавши, побачать спалені ноги й вуди його.
      Марко— печерник та Ісакій відійшли від віконця, бо їх тягло допити рештки з барильця, принесеного сьогодні Марком, то й сіли вони при вогнику каганця і почали пити по черзі, передаючи один одному кухля, в той час як страшного змія побачив Іоанн, лютого й дикого, котрий кинувся на нього, щоб пожерти. Дихав просто в лице Іоаннові полум'ям, обсипаючи іскрами і голосно ляпаючи хвостом об стіну. Лютий біль відчув знову Іоанн і заскімлив тихенько, просячи бога врятувати його від диявольського нашестя. Коли ж настала ніч воскресіння Христового, раптово скочив на нього той лютий змій, і за мить руки й голова Іоаннові опинились у його пащі, а волосся почало з тріскотом спалюватися.
      — Господи-боже, властителю мій, — волав він у тій пащі, — навіщо ти мене залишив? Зжалься наді мною, владико, і спаси мене, грішного! Збав мене від вогню цього пекучого і від звіра, цо поїдає мене!
      По тому залишив його змій і з гарчанням відповз від нього — спалахнула блискавка, а був це золотий бич, що його тримала в руках жіноча постать у білій мантії. І мала та жінка те ж таки Настчине обличчя, тільки не всміхалося воно, а було незмірно печальне. Знову мигнула блискавка, і пропав зовсім лютий змій, провалившись крізь землю, а тихий срібний Настчин голос проспівав чи проплакав над ним:
      — Іоанне, Іоанне! Проти великої сили божої ти постав, мене зневаживши, а значить, і природу свою поправши… Запам'ятай: однаково грішний той, хто надмірно хіті піддається, як і той, хто природу свою зневажа…
      Тоді приступила Настка до нього і почала розгрібати срібними руками сіру глину. Він же спустив голову на груди і тільки постогнував тяжко. Зрештою розгребла вона яму, при тому зробила це швидше, ніж копав її рискалем. Затим узяла за руку й вивела його.
      — Ти хто? — хрипко запитав її Іоанн.
      — Я покинута в світі любов твоя, — сказала дівчина. — Приходжу до тебе, щоб розбудити сумління твоє.
      Він стояв перед нею й відверто її розглядав.
      — Не може бог посилати мене в нечестиві обійми, — сказав він, і в його очах запалилися раптом блудливі вогники. — Ти нечиста сила!
      — Іоанне, Іоанне! — аж головою захитала дівчина з Настчиним обличчям. — Той, хто не знає, де слово боже, а де дияволове, святий не може бути.
      Тоді подивився він на неї так, як дивиться самець на самку.
      — Спокушаєш мене, значить, ти сила диявольська… Настка всміхнулася гірко.
      — Я кличу тебе до призначеного тобі.
      Він стояв насупроти неї і вже почав важко дихати. Дивився спідлоба, похітливим поглядом, аж відступила на крок назад вражена дівчина. Вона стояла перед ним чиста, срібна, осяйна, повна чару й неземної краси, а він темнів проти неї темною брилою, брудний, замазаний у глину, зарослий, з розкритим ротом і з палючими очима. Хижо оскалився і ступнув до неї, як ловець до дичини, загнаної в забіччя. На те зойкнула вона і кинулася від нього. Але не змогла вивернутися від чіпких і жадібних рук. Він схопив чорними пальцями за срібну мантію і роздер її, кинувши собі під ноги. Срібне тіло безпомічно забилося в його руках, захарчав він і почав кусати її обличчя й губи, хоч як вона відверталася від нього. По тому кинув її на свіжу землю і впав чорною брилою на те срібне, звинне й чисте тіло, роздираючи його і пожадливо мнучи. Вона закричала тонко, але він покрив її крик чорними, шкарубкими вустами і почав творити над нею насилля. Вона не пручалася. Сльози текли по запорошеному обличчі, а тілом проходили корчі. Він встав і якийсь час дивився на це розпластане перед ним, розтерзане й знівечене тіло. Не було воно срібне й чисте, а так само потовчене і брудне, як і його. Темна хвиля піднімалася йому від стіп до грудей, чорна жаба прокидалася. Він здригнувся від тяжкого обридження, і раптом прокинулася в ньому лють. Схопив те тіло, яке вже не було срібне і осяйне, й жбурнув у яму. Гарячково нагортав руками й ногами землю, доки не зарив яму геть. Тоді почув з-під землі стогін, і плач, і голос, який просив у нього милосердя.
      Але він не зважив ні на стогін, ні на плач. Не зважив і на болісний голос, що просив у нього милосердя, а почав втоптувати насипану щойно землю. Спершу притупував однією тільки ногою, відтак почав вминати землю ногами обома, ще мить — і почав танцювати на могилі, і чим більше танцював, тим радісніше і легше на серці йому ставало. Засміявся голосно і почав уже шалені скоки. Гецав, хекав і топтав. Сміявся, хитав головою і топтав. Топтав доти, доки чулися з-під землі стогони, плач і моління. Топтав, і піт стікав йому по тілі, начебто потрапив він під водограй. Спливав потом, розставав і тоншав. З грудей його виривалися хрипкі, спазматичні вигуки, і не міг він ані на хвилю зупинитися.
      Тільки коли витекла з нього вся сила, припинив свій несвітський танок. Впав на ложе і відчув нараз, що зовсім омертвіли уди його, і що він порожній, наче висохлий гарбуз. Почув навіть вітру завивання, повіяло на нього продувом і поніс на нього той вітер пісок. Крупини билися об його тіло і сікли обличчя. Півмертвий лежав він під тим вітром і піском, а коли прокинувся, уздрів біля себе ігумена, Марка-печерника, Ісакія та іншу братію. Вони стояли біля нього півколом, і кожен тримав у руках свічку.
      — Чи не хочеш, брате, сповідь прийняти передсмертну?
      — Хочу, — сказав він і оповів цю історію, що записав я з вуст Ісакія, того, хто захотів пізніше померти, винесений під сонце.
      Я ж кладу цю історію, не змінивши в ній ні слова, хоч, може, і є тут щось неправдиве. Одне я знаю напевне: лихі привиддя мучили Іоанна, і привиддя ці — мова душі його була. Не міг він відрізнити, де слово боже, а де дияволове, бо не пізнав істини, що любов до бога любов'ю до світу та життя вимірюється, добрими вчинками вона важиться, а той, хто у темряву себе вкидає, темряви сином стає. Не осуджую я його за облуду його неперейдену, несвідомий він її був, але, страх свій за волю вишню прийнявши, волю вишню тим самим поправ.

Розділ X, в якому розповідається про Григорія, який дива творив і холопів тим самим для монастиря здобував

1

 
      Троє татей стояли в затінку дерев і дивилися, як ішли ченці на вечірню службу. Голосно кликало било, і звуки ті лунко дзвонили у вечірній тиші. Вийшов зі своєї келії і Григорій, худий, згорблений дідок, дибав повільно, на патерицю спираючись і в землю дивлячись. Виходили й інші ченці і мовчки ладнались у вервечку, один за одним ідучи і в землю дивлячись. Одноманітно похитувалися і начебто пливли над землею, чорні й упокорені.
      — Дивіться, — сказав один із татей, високий і дужий чолов'яга. — На такого простачка й бідолаху той Григорій скидається.
      — Маючи таке багатство, для чого йому в ченцях сидіти? — озвався другий, облизуючи вуста, було в той вечір парко, а його мучила після випитого меду спрага.
      — Кожен по-своєму дуріє, — озвався третій, ще зовсім молодий. — Хіба йому тут погано? Має все, що хоче, а молитися, певне, полюбля!
      — Чи зачиняє він келію, як іде? — спитав перший.
      — Казав Іван, що ні. Але до замків немає за мене кращого, — похвалився той, що спрагу терпів. — Звіщав Іван, що скарбу в тій келії не перечислити.
      — На монастир, бач, не віддав, — мовив молодий.
      — Здохне, то саме туди перекотиться, — криво всміхнувся високий.
      Ченці входили один по одному у церкву, часто хрестячись, не пішов із ними тільки Єремія Прозорливий, який і підслухав розмову татей, але не поспішив, як то годилося б, попередити Григорія — приховану-бо ворожнечу до нього відчував. Таті ж почали крастись у затінні дерев до Григорієвої келії, а Єремія послав хлопця до ігумена передати, що він нездужає і на вечірню сьогодні не прийде.
      Таті йшли так тихо, що й пісок не рипів у них під ногами. Біля Григорієвої келії озирнулися: не було навколо ні душі.
      — Може, залишимо когось на чатах? — спитав високий.
      — Доки не кінчиться служба, ніхто з них не прийде, — відказав той, що спрагу відчував. — А що вже цей Григорій!…
      Високий смикнув двері — були зачинені. Той, що спрагу відчував, підійшов і придивився.
      — Тут у нього проста засувка, — сказав і просунув у отвір зігнутий шматок дроту. Натис, щось у дверях рипнуло, і вони подалися.
      Таті знову озирнулися і ступили через поріг. Крізь віконце з воловим пухирем цідилося скупе вечірнє світло, і його вже було не досить, щоб роздивитися;
      — Світи свічку! — наказав високий.
      Келія виглядала убого. Ложе, заслане темним укривалом, голий стіл і один ослінець. Шматок стіни було завішено полотниськом.
      — Де ж тут скарб? — розчаровано протяг молодий.
      — Так він тобі в руки й полізе, — озвався високий. Той, що спрагу терпів, зазирнув під стіл.
      — Овва! — сказав він. — Тут, братове, скриня… Теж на засувку зачинена. Ану присвіти!
      Молодий присвітив, ставши на коліна. За мить скриню було відчинено: звідти смачно запахло смажениною.
      — Еге! — сказав той, що спрагу відчував. — Тут, браття, гуска печена і мед у сулії.
      Він витяг сулію і, відкинувши закривку, жадібно приклався.
      — Не час тепер пити, — суворо сказав високий. — Це ми потім заберем, коли посилимо.
      — Згагу вгамовую, — озвався пияк, віддихуючись. — Мед, браття, — не пив такого!
      — Недаремно він колись княжим ловчим був, — озвався високий і підійшов до полотниська. Відкинув і задоволено засміявся.
      — Двері, братва!
      Той, що спрагу відчував, поставив сулію у скриню і за мить оглядав двері.
      — Тут якийсь чудний замок, — сказав він і потяг за паса, прибитого замість ручки. — О, та вони відчинені!
      Двері відчинялися натужно. Щось їх з того боку затримувало.
      — Тримай, а ми пройдемо, — наказав високий. Перший проліз із свічкою молодий, за ним високий.
      — Ходи сюди, — сказав із середини високий. — Тут, брате, таке! Той, що спрагу відчував, проліз у отвір і від здивування відпустив двері: вони лунко хлепнули.
      — Тихо, ти! — озвірився високий.
      Вони стояли й дивилися. Перед ними висів різьблений мисник, заставлений дорогоцінним посудом. У нерівному світлі свічки той посуд матово полискував.
      — Це, браття, його кліть. Тут і вікон нема. Гляньте, яка скриня! У кутку стояла окута сріблом скриня. Той, що спрагу відчував, кинувся до неї.
      — Цей замок я знаю, — сказав він радісно. — Нелегка, правда, штука.
      
      — Відчиняй, а ми посуд зберемо.
      Молодий приліпив свічку до вільної полиці, а високий витяг з-під одежі лантуха.
      — Тримай!
      Він укладав посуд швидко й обережно.
      — То що? — спитав, коли мішок було відставлено вбік.
      — Зараз відчиню, — сказав той, що спрагу відчував.
      — Задовго возишся…
      Але замок уже хряпнув, а віко скрині було відкинуто. Зсередини холодно заблищав метал.
      — Золото і срібло! — в три голоси вигукнули вони, і їм аж дихання заклало.
      — Я візьму мішка, а ви обоє скриню! — наказав високий. — Треба нам тікати звідсіля найшвидше. Ану завдайте!
      Молодий завдав, а високий кинувся до дверей. Однак їх було міцно запечатано.
      — Кириле! — зойкнув високий. — Іди-но подивися, Кириле! Кирило кинувся до дверей. Ручки він не побачив та й взагалі не знайшов і отвору для ключа.