Марадона
ModernLib.Net / Поэзия / Сергей Жадан / Марадона - Чтение
(Ознакомительный отрывок)
(стр. 2)
У нас тут серйозний район, сам бачив, нещодавно спалили заправку, причому – міліція там усіх і накрила, вони навіть заправитись не встигли, так хотіли її спалити. І ось одна бригада вирішила на нас наїхати, вирішила забрати наші гриби, ти уявляєш? Я думаю, на нашому місці будь-хто прогнувся б, такий порядок – прогинаються всі, кожен у міру свого соціального статусу. Але ми зібрались і подумали – добре, гриби – це добре, але справа не в грибах, і не в почутті ліктя, і навіть не в насосному цеху, хоча це був аргумент. Просто ми подумали – ось зараз зійдуть врожаї, виростуть наші гриби, виростуть і, умовно кажучи, заколосяться, і що ми скажемо нашим дітям, як ми подивимось їм у вічі? Просто є речі, за які ти маєш відповідати, від яких ти не можеш просто так відмовитись. Ось ти відповідаєш за свій пеніцилін, а я відповідаю за свій. Одним словом, забились просто на грибних плантаціях. Там ми їх і повалили. І коли вони падали на теплі серця грибів, ми думали — Все, що ти робиш своїми руками, працює на тебе. Все, що ти пропускаєш крізь власну совість, б’ється в такт із твоїм серцебиттям. Ми залишились на цій землі, щоби нашим дітям недалеко було ходити на наші могили. Це наш острів свободи, розширена свідомість сільського господарства. Пеніцилін і Калашников – два символи боротьби, Кастро Донбасу веде партизанів крізь туманні грибні плантації до Азовського моря. – Знаєш, – сказав він мені, – вночі, коли всі засинають і темні ґрунти всмоктують у себе туман, я навіть уві сні відчуваю, як земля рухається навколо сонця, я слухаю, слухаю, як вони ростуть — гриби Донбасу, нечутні химери ночі, виходячи з пустоти, виростаючи з кам’яного вугілля, доки серця стоять, ніби ліфти в нічних будинках, гриби Донбасу ростуть, ростуть, не даючи померти від туги усім зневіреним і пропащим, тому що, чувак, доки ми разом, доти є кому переривати цю землю, знаходячи в її теплих нутрощах чорний колір смерті, чорний колір життя. Сезонна робота в Карпатах
В Карпатах повітря прогрівається швидше, ніж усюди, ясна річ – гори, ліс, зелений туризм, але навіть тут трапляються речі загадкові й моторошні. Скажімо, рік тому на лісовій дорозі, за пару кілометрів звідси, вбили жінку. Поліція намагалась когось знайти, але кого ти в горах знайдеш – найближчі потенційні вбивці живуть за двадцять кілометрів звідси, себто в Словаччині. Але щось вони собі там винюхали, натякали, що знають убивцю, але не скажуть – аби не заважати слідству. Не знаю, не знаю, що вони досліджували, але слідству справді краще не заважати. І тепер всім, хто проходить цією дорогою, скажімо о пів на першу ночі, обов’язково стає моторошно, ця атмосфера смерті, хапає тебе за волосся і підіймає над деревами, і ти бачиш всіх потенційних убивць, і боїшся ступити на землю, яка вже прогрівається, вже прогрівається. Давайте подумаємо, радились поліціянти поміж собою, як це могло бути. Ось вона вийшла на дорогу і побачила цих похмурих чоловіків, які переганяли глухими дорогами свої отари. І ось вона стала просто проти них і кожен із них подумав – ось ця жінка, яка несе сум’яття у наші душі, яка внесе розбрат поміж наших овець, яка дістане флейту і наші вівці, гордість сільського господарства республіки, підуть за нею в безчасся і морок. І що в такому разі було далі? – далі намагались докопатись до правди поліціянти. А далі один із них заговорив: браття, я знаю, що ви думаєте, ви думаєте, чи стане у нас снаги зупинити її, цю жінку, яка хоче забрати наші душі і наших овець, то ось що я вам скажу – подих туману стоїть за цією жінкою, вільгість і тьма пливуть з-під її повік, трепет огортає мене, коли я дивлюсь їй у вічі. Ну, а після цього вони, мабуть, і проламали їй череп сокирою. Так, погодились усі поліціянти, мабуть, так воно і було. А потім, коли вони лишили її посеред дороги і пішли далі зі своїми отарами, з лісу сторожко почали виходити духи, чорні духи туману, почали виходити потопельники із найближчого озера, за ними вийшли дзвонарі з найближчих церков і крадії побутової техніки з найближчої станції, за ними йшли одинокі рибалки, котрі виловлювали в гірських потоках мертвих птахів, йшли монстри з найближчих урочищ, тягнучи за собою возики з супермаркетів, ішли трактористи, які вивозили ліс і платили за нього золотом і дизельним паливом, за ними виходили лемки – ці растамани Карпат, з усім своїм крамом, з клунками, грамофонами, файками і молоком, виходили, мовчки ставали над нею і говорили — джа проклав цю дорогу між теплих буків, джа поклав тобі серце між лопаткою і лівим соском, дихаймо, сестро, разом, співаймо разом — це небо Карпат, синє, мов кольори пепсі, зелене, мов океан, пливімо, сестро, разом, в теплі нори Гарлему, в наш тихий лемківський Гарлем, з його димами і соусами, з чорних портів Гамбурга, з барвистих портів Амстердама. Ага, скоріше за все, так воно все і було — хитали головами поліціянти, мабуть, саме так, інших варіантів просто немає. Ох, – додавали, – це таємниче життя, невмотивовані вчинки. Трава обплітала їхні черевики, і лісові жуки заповзали їм до кишень і мучились там від самотності. Mercedes-Benz
Глибока ніч стояла над нами, і зорі світили нам із піднебесся. І ось саме цієї глибокої ночі ми вибирались із бундесу. І коли така ніч і нікого навколо, і по радіо всі говорять лише польською мовою, на крайняк – німецькою, завжди згадуєш усіх рідних і близьких. Ось і я згадував собі, згадував, і не міг згадати. Як же так, думав, все життя – як оце польське радіо: жодної тобі поваги до православних, демократія, думав я, їбав я таку демократію. Що приховувала ця ніч? З чого все почалось? Партнери в Берліні, стрілки під російською синагогою, нормальний курс, гарантія на півроку з правом продовження. І оця ось жінка, ці ночі, повні вогню, готель, в якому вона працювала, і я шепотів їй: Натаха, твоє серце зараз у моїх руках, я відчуваю, яке воно ніжне й гаряче, і вона сміялась, відводячи очі: придурок, ну це ж не серце, це силікон, відпусти його, це зовсім не серце, серце у мене тверде і холодне, таке, як хокейні шайби. І ось ми разом вибирались із бундесу, з її документами і моїми боргами, наче Марія і Йосип на двох віслюках, купуючи на заправках лише найнеобхідніше — консерви і презервативи. Вже десь під Варшавою, коли і консерви не лізли, і радіо глухло від утоми, я почав засинати, підіймаючись у піднебесся. І тоді на трасі з’явився мотель. Вона його помітила першою. Першою вона до нього і увійшла. Натаха, просив я її, тільки не радіо, лише пару годин, Натаха, дай охолонути своєму силікону, вимкни на хуй це радіо «Марія», що ти хочеш почути? Які новини можуть бути у католиків? В них немає новин з часу останнього хрестового походу. Дай відпочити своєму серцю, шепотів я, дістаючи свої пилки і ножиці, дай йому відпочити. За дві години, прокинувшись, витягнув її з душу і переніс до машини. Ну, думаю, справді – не ховати ж її до багажника, тупо якось: кохану жінку совати в багажник, хай уже сидить поруч зі мною, доїду до Мостиська – поховаю по-людськи. І вже на самому кордоні, не знаю, що зі мною трапилось, ранок був холодний і свіжий, і я на якусь мить відійшов собі відлити. І саме тоді вони й випасли наш мерседес — троє берлінських знайомих, котрі йшли по сліду, винюхували нас серед темних доріг, тепер стояли біля машини і говорили: тихо, говорили один до одного, тьолка спить, він десь поруч, тихо, не розбудіть тьолку, не розбудіть тьолку. Що такий смурний, братішка, – запитав український таксист, вже на виїзді з Мостиська, – що за діла? А що я міг йому сказати? Я ніби пілот Люфтваффе, так ніби юнкерс мій підбили, а сам я встиг вистрибнути. Мені б тішитись, а я стою посеред лісу і лише повторюю: блядь, ну звідки тут стільки білоруських партизанів? Ну що, далі водій почав співати, ясна річ – бандитські пісні, такі поморочені, що їх жодними словами не перекажеш, але приблизно таке: не плач, моє серце, не плач, не муч душу свою картонну, ми ще зустрінемось з того боку кордону. з того боку життя, з того боку державної митниці. ми ще побачимось де-небудь в районі Вінниці. я люблю цю країну навіть без кокаїну, небо це березневе, без тебе, серце, без тебе. кину все, що виніс, перепродам свій бізнес, вийду на берег Дунаю, там і сконаю. Із зашморгом на шиї
Жіноча агресія, – сказав він, – жіноча агресія, ось чого потрібно боятись. Чому? – спитався я. – Чому я маю чогось боятись? Тому, – відповів він, – що жіноча агресія – це те, що не залежить від тебе. Більше того – від неї вона теж не залежить. Жіноча агресія – це як місячні, це диво фізіології, яке викликає подив і ненависть, проте ніколи не викликає бажання з ним боротись. Хоча би тому, що боротись із місячними, це те саме, що боротись зі стигмами святого Франциска – він же не винен, що вони в нього відкриваються, вірно? Він просто живе собі, уживаючись зі своїми стигмами. Це речі, які від нього не залежать. Те саме з жіночою агресією: жінка слабка істота з сильними рефлексами, навіть уві сні вона пам’ятає всі образи, котрих ти їй завдав, тому, прощаючись із жінкою, ніколи не розслабляйся. Розслабишся – обов’язково залишишся без яєць. В якому сенсі? – не зрозумів я. – В переносному, звісно, – пояснив він. – І в прямому теж. Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.
Страницы: 1, 2
|
|