Святослав (укр.)

Малуша не знала нікого з них, але Пракседа, горда з того, що знає більше, ніж Малуша, і що може цим похвалитись, пояснювала:

– Ота жінка – княгиня, воєвода – Свенелд, у чорному – бояри, а юнаки – княжичі: з світлим волоссям – Святослав, темний – Уліб… який тобі більше подобається? Мені – Уліб… Адже він кращий від Святослава!

Малуша нічого їй не відповіла, бо з стравниці до кухні раптом вбігла ключниця Ярина.

– Чого ви шепчетесь? – гримнула вона на них. – Давайте ложки, ти, Пракседо, наливай миски. Та хутчіш, хутчіш!

Так того ранку Малуші й не довелося ще раз кинути погляд у стравницю. Діла у них на кухні вистачало.

Невдовзі після цього Ярина захворіла. Звичайно, причиною цього була старість, літа, але найбільше важило, мабуть, те, що почалась осінь, негода, сльота. То для Малуші в хлівині ключниці був рай, а Ярині з хворими кістьми слід було б жити вже в теплі та дозвіллі. Не в теремах, а бодай у теплій хижі. В одну з ночей Ярина почала нестримно кашляти, горіла вогнем.

Малуша доглядала стару, всю ніч не спала, подавала їй воду, клала до голови мокрий убрус.

Пізно вночі ключниця сказала:

– Мабуть, доведеться тобі, Малко, стати на моє місце в стравниці.

– Що ти? Що ти? – спробувала заперечити Малуша.

– Мовчи! – суворо промовила Ярина. – Знаю, що говорю. Скажи краще, чи зумієш?

– Коли велиш, все зроблю.

І, лежачи на твердому своєму ліжку, Ярина довго розповідала, як годиться входити до стравниці, вклонятись князям, подавати їм страви.

Малуша сиділа біля ліжка, все слухала й запам’ятовувала, хоч часом їй здавалося, що ключниця Ярина розповідає все це їй не при своєму умі, а марить у тяжкій хворобі.

Проте тільки за стінами Гори почало дніти, Ярина встала, одяглась, помолилась і пішла до кухні. Малуша пішла слідом за нею і, помітивши, що ключниця аж хитається, кілька разів подавала їй руку: вона боялась, що стара жінка впаде.

Поратись того дня ключниці Ярині було дуже важко. І сталось все зовсім не так, як гадала Малуша. Вони всі разом вчасно приготували страви; коли князі увійшли до стравниці, їм, як і завжди, назустріч рушила Ярина, але одразу ж повернулась, сказала:

– Малушо! Іди за мною і роби, як я говорила.

Малуша зрозуміла, що їй доведеться вийти до стравниці, швидко причепурилась, пішла слідом за ключницею. У стравниці вона стала біля порога, низько, як веліла Ярина, вклонилась княгині й княжичам, потім підвела голову.

Вона вперше стояла так близько перед княгинею й княжичами. Було страшно, але Малуша примусила себе дивитись в обличчя княгині, побачила сиве волосся, гострі очі, стиснуті уста.

– Як тебе звуть? – запитала княгиня.

– Малуша, – відповіла дівчина.

– Що ж, спробуємо, – промовила княгиня. – Наша Ярина хвора, нехай вже буде там, на кухні, а ти порайся тут, у стравниці.

Малуша ще раз низько вклонилась князям.

І вона цього дня робила все так само, як і Ярина, а може, й краще, бо довгий час стежила за старою ключницею, мала міцні руки, швидкі ноги.

Подаючи страви й приймаючи посуд, Малуша спочатку відчувала на собі гострий погляд княгині Ольги, розуміла, що вона слідкує за нею. Молода дівчина ніяковіла, тремтіла, боялась, бо знала, що від одного її невдалого руху, найменшої помилки залежить життя, щастя. І все ж вона владувала собою, швидко, метко, легко, нечутно бігала з стравниці до кухні, носила сніданок, приймала посуд. Нарешті вона помітила, що княгиня вже не слідкує за нею, і їй стало набагато легше, вільніше. Наприкінці ж снідання княгиня обернулась до неї, сказала, ніби гривну подарувала:

– Либонь, ти зумієш, дівчино, працювати. Так і роби надалі.

І навіть Ярина, що сиділа й спочивала в кухні увесь час, поки молода її помічниця прислужувала князям, сказала їй, коли стравниця спорожніла і коли всі вони – Путша, Малуша, Пракседа – сіли снідати:

– Що ж, Малко, урок ти витримала. Так тепер і буде. А коли б то ти знала, – додала вона, – як важко потрапити робі до стравниці, а ще більше – служити князям. Колись, ще за князя Олега, коли я сюди прийшла…

Ярина не кінчила своєї думки, бо раптом сталось щось незрозуміле й дивне: дворянка Пракседа-переяславка, що замислено сиділа за столом, сьорбаючи юшку, випустила з руки ложку, якось дивно хлипнула, схопилась і притьмом вискочила з кухні.

Усі дивились їй услід, а Малуша хотіла взяти кухоль води, щоб дати напитись Пракседі.

– Вона, либонь, подавилась.

Ключниця Ярина похитала головою.

– Не треба… Вона не подавилась. Це не те, не те, Малушо!

Але вона так і не знала, що ж сталось з Пракседою, і Малуша цього не знала.

– Ти, Малко, про це не думай, – тільки й промовила ключниця. – Працюєш ти і працюватимеш. На тобі ось ключі, піди в кліті, принеси веприни й борошна.

І вона дала Малуші ключі від клітей. Це не лякало Малушу – вони вже не раз ходили туди разом, піде тепер і все зробить сама.

Після смерті Анта у житті любечан сталося щось значиме. На перший погляд здавалось, не змінилося нічого. Що могли важити життя й смерть однієї людини – Анта чи когось іншого?!

У Любечі і навкруг у землях були брані, що забирали багато сміливих, звитяжних людей, – а хіба це впливало на життя?

Над Любечем прокочувались важкі морові хвороби, що косили безліч люду, та й без того що не літо загибали й загибали люди – хто в Дніпрі, хто на ловах, хто під деревом у лісі, а хто – звичайною правдивою смертю. І знову ж це не зупиняло життя, живі швидко забували мертвих, молоді росли на зміну старим.

І те, що Ант був старійшиною, також нібито нічого не важило, бо він давно вже не робив суду людям, не він від роду свого, а княжі мужі збирали з Любеча дань, не він, а знову ж княжі мужі ставили уроки й устави, не він, а княжі мужі кликали людей на брань, робили суд і правду.

До Анта, коли він був живий, звертались тільки тоді, коли треба було принести жертву богам, та ще на свята, які водилось зачинати комусь із старших. Ант умів принести жертву, на святах він стояв попереду всіх із посохом у руках і на коляду запалював коло, перший закликав весну. Проте в Любечі все менше й менше приносили жертв старим богам, все менш і менш людей збиралось на старі свята, бо багато любечан вже носили хрестики на шиї, а було ще багато й потайних християн – їм Ант з його старими поконами стояв на заваді.

І так було не тільки в Любечі, айв усіх селах над Дніпром – нижче, де здавна сидів рід хоробричів, вище – у сварогів, що одвіку кували мечі, за Дніпром – у рудаків, які збирали на болотах руду, і на високих горах правого берега, де жив славетний рід Турів.

Тож, коли Ант помер, усім здавалось, що з його смертю нічого особливого не трапилося, – була людина – і не стало її, хіба смерть одного може змінити життя?

Нікому на думку не спадало, що помер не Ант, а вмерло щось більше – старі закони й покон батьків. Не Ант забрав їх з собою в землю – їх давно вже підточувала й руйнувала якась сила, що увірвалася, як тать, у село над Дніпром і невблаганно змінювала основи життя, змінювала людей, їхні душі.

Так буває, коли на Дніпрі часом застоїться крига. Вже немилосердно пече сонце, вже вітер рве й вихрить над льодами, вже потріскались, покололись вони, але Дніпро не може скинути крижаного покрову, жде.

І раптом у безмов’ї над рікою лунає тріск і гук – одна якась крижина одривається від берега, летить на інші, підіймає сліпучу хмару бризок, розколюється, тріщить, зникає в глибині.

Досить було цій одній крижині одколотись, рушити, загинути, як прокидається, приходить у рух все громаддя криг, вони розколюються, тріщать, лізуть одна на одну, разом летять по Дніпру й знову стикаються, знову кришаться, руйнуються і нарешті тануть, осідають на дно.

А там минає короткий час – і спокійно линуть води Дніпра, під сонцем блищить рівне плесо, тиша й спокій панують навкруг.

Так після смерті Анта декому здалося, що без нього жити в Любечі стало навіть легше, краще, бо він був живим свідком минулого, а такі свідки зайві. Тінь його сягала в далеку, забуту вже давнину, а люди рвались і мчали кудись уперед.

Багато діла було в Бразда. Тепер він, як ніколи раніше, кожному хвалився, що його батько – старійшина Ант, дід – старійшина Уліб, прадід – старійшина Воїк… Бразд не тільки хвалився, а показував: он, дивіться, лежать вони, пращури наші, на високих могилах, ніби кличуть: «За Русь! За Русь!» Тож хіба можу я, син таких славетних батьків і дідів, не дбати про Руську землю!

І Бразд дбав. Тепер, після смерті батька, ніхто в Любечі не міг сказати, коли щось траплялось, що треба піти до старійшини Анта. Ант умер, старійшини немає й не буде. Є великий князь у Києві, князь Оскол у Чернігові, волостелин у Острі Кожема, княжий муж, його посадник Бразд у Любечі.

У посадника було багато діла. Це він за княжим загадом давав людям устави й уроки. З Києва, Чернігова й волості приїжджали на замилених конях, возами й лодіями княжі тіуни, ябетники, мечники[53]. Вони веліли посаднику гнати на брань людей, давати коні й воли, жито, хутра, мед, віск.

І Бразд виконував княжий загад. Він ставив тіунів, ябетників і мечників на покорм по хижах і велів давати, поки вони стоять, по барану або ж гов’яда на тиждень, по дві кури на день, а ще й хліба, пшона, сиру, меду, гривню за в’їзд і окремо за виїзд.

Весь німіла – не мали чого дати князеві, страшний був покорм, бо в самих нічого їсти; у дворах не тільки баранів чи гов’яда, а й кур немає.

Однак знаходили, несли, давали – все на двір по посадника Бразда. Краще вже нехай він має справу з тіунами, ябетниками, ніж ходитимуть ті з двору до двору.

Проте Бразд втішав людей, говорив, що за все це вони сповна одержать подяку – дань на війні, честь від князя, славу на Русі.

Сам же Бразд не міг мати дані від ворога, честі від князя, слави в землі, і про це він не раз говорив волостелину своєму воєводі Кожемі. Бразд говорив не тільки про це, прикладаючи руки до серця й підіймаючи очі д’ горі. Він нарікав, що в цей важкий час і йому, і волостелинові Кожемі однаково – дані вони не матимуть, бо не ходять на брані, честі від князя не здобудуть, бо, крім них, є багато волостелинів, посадників, а де вже їм обом думати про славу в рідній землі?

Розуміючи все це, Бразд дбав, щоб життя волостелина було кращим, і кожного разу, коли приїжджав до волості, привозив Кожемі дарунок – сотню вевериць[54], кілька кадей меду, кілька кругів воску, додаючи до цього ще й міх з кунами, рєзами чи, коли траплялись, динаріями або солідами.[55]

Кожема приймав дарунки нібито неохоче.

– Добре, – говорив він, – візьму, либонь, бо… – він схиляв свою голову ближче до Бразда й таємниче шепотів: – бо мушу дати щось і князю чернігівському… У нього, знаєш, також – ні дані на брані, ні честі від князя, ні слави на Русі.

– Хіба ж я не знаю, – посміхався на це Бразд. – Саме тому я додав трохи динаріїв.

Волостелин Кожема, звичайно, говорив правду: князеві чернігівському він мусив дати багато, князь вимагав від Кожеми дедалі більше й більше. І Кожема йому давав, як і всі волостелини. Звичайно, князь чернігівський не забував і Кожему – на шиї у волостелина була не срібна, а золота гривна, знамена[56]. Кожеми – око з трьома рисами й променями над ним – все частіше й частіше можна було зустріти на полях, в лісах, на гонах над Десною.

Кожема ж, бажаючи допомогти своїм посадникам, дозволяв усім їм, а також і Бразду, мати свої знамена.

– Яке ж знамено хочеш ти мати? – запитав він у Бразда.

Бразд був задоволений і, подумавши, сказав, що коли судилося йому мати знамено, то він хотів би мати місяць під сонцем, бо, мовляв, ходить під волостелином, як під сонцем.

– Буть по цьому, – згодився волостелин Кожема. – Роби таке знамено…

Кожема замислився.

– …І постав своє знамено, – додав він, – на землі під Любечем: від оскола Дніпра до двох рядових могил…

– Уліба і Воїка, – підказав Бразд.

– Ти їх знаєш ліпше, – махнув рукою Кожема. – У нас під Остром свої могили. А від тих рядових могил на північ до випаленого лісу, звідти ж через березову діброву знову до Дніпра, де Княжий брід.

Бразд низько, скільки дозволила йому спина, вклонився.

– А від Княжого броду, – вів далі Кожема, – назад до березової діброви, на південь сонця до трьох могил і на захід до Дніпра стоятиме моє знамено, – так велів князь чернігівський.

– Скільки маю сил, берегтиму, – ще раз вклонився Бразд.

Але не тільки землю мав тепер Бразд. Як посаднику, йому не личило жити в якійсь хижі. Мав же Кожема цілий терем!

Бразд почав будуватись – на власній землі, на найкращому місці, звідки видно було Дніпро, всі свої добра. І не землянку чи хижу, а рублений з товстих соснових колод, з дахом із драниці, не з вогнищем, а з піччю, з комином, обмащений зокола і всередині білою глиною терем.

Будувати його Бразду було не так вже важко, – ліс він мав, купу в нього брав не один десяток людей. Тільки Бразд кликнув – всі вони з’явились: нарубали лісу, потесали, склали, вивершили, перекрили, накрили, – добрий терем мав тепер Бразд. Здалеку видно було його з Дніпра!

Закупи ж обробляли йому й землю. Взявши купу, мусили вони робити на себе й Бразда. Строк купам минав, але Бразд давав новий строк. Коли б Бразд мав інше серце, він би всіх оцих закупів зробив обельними холопами[57]. Але Бразд цього не робив!

І вже почав замислюватись Бразд над тим, у якого ж він має вірувати бога. Досі думка про це йому ніколи не приходила в голову, він вірив у богів своїх отців – Перуна, Дажбога, Сварога, Волоса, а крім того, в духів предків свого роду – домовиків.

Коли Бразд пішов з дому своїх отців, то відчув, що духів предків у нього не стало. Він не переніс вогнища, під яким вони жили, духи залишились там, де й були, – в хижі Микули. Але вони й Микулі тепер не допомагали; він жив бідно, голодував, мерз. Ні, щось сталося з духами предків, вони, либонь, пішли зовсім з роду. Бразд у них вже не вірив.

Замислювався він і над небесними богами – Перуном і іншими. Колись, у давні часи, Бразд часто до них звертався, але тоді вони йому нічого не давали, він тільки боявся їх.

Пізніше Бразд перестав до них звертатись, бо переконався, що може дещо зробити сам, власними руками. І він робив це потай від богів, щоб вони навіть не бачили. Бо, збираючи з людей, дещо брав собі, даючи князям, дещо собі залишав, а старі боги, як те достеменно знав Бразд, цього не любили.

Тепер Бразд боявся помсти богів. І коли стояв під час грози на дворищі, або, що набагато гірше, їхав з чимсь до Остра, чи був на Дніпрі, то, почувши далекий грім і побачивши блискавиці, які вціляли в землю, тікав, ховався, ліз у нору, під скелю, бо гадав, що це його шукають і хочуть покарати всемогучі.

– Чур, захисти мене, – шепотів, ляскаючи зубами, Бразд.

Боги не покарали його. У Бразда стало легше на душі. Він зрозумів, що богам не до нього. Поглянь навкруг – скільки є таких посадників, волостелинів, князів земель, воєвод, бояр, тіунів, огнищан… Їх – як піску над Дніпром. Та хіба ж може Перун усіх їх вибити? І хоч він і надалі ховався від грому й блискавиць, але тримався спокійніше, бо менше вірив у силу старих богів, тільки йому було якось порожньо на світі без бога.

Тоді Бразд почув про Христа. Власне, про Христа й християн він чув уже раніше. У самому Любечі, як він знав, були вже таємні християни, тільки він не цікавився ними.

Почув же він нове про Христа й християн саме від волостелина Кожеми, коли одного разу приїхав до нього й привіз кілька возів усякого добра, а на додачу трохи золота і срібла.

– От і гаразд, – сказав Кожема, – а я оце збираюсь поїхати до Чернігова, бо сам знаєш: князеві – княже…

Він помовчав, прикидаючи, скільки важить вузлик з золотом та сріблом, який йому привіз Бразд, а воднораз і зазирнув, скільки там золота, а скільки срібла.

– Треба було б більше золота покласти, – докірливо сказав Кожема, – бо надумав я, та й князь велить, у Острі храм будувати…

– Храм? – не зрозумів, про що йде мова, Бразд.

– А так, – відповів Кожема, – храм во славу богородиці, для християн. Я ж то сам також християнин… Невже не знав?

– Не знав, – відповів Бразд.

– Дивно! – промовив Кожема.

– І мені дивно, – тихо прошепотів Бразд. – Адже християни – поганини, не богу моляться – древу, пісні їхні – грецькі, і самі вони аки гречини…

Волостелин Кожема, примруживши очі, подивився на Бразда, потім запустив усю п’ятірню правиці в волосся на голові, ніби щось йому там свербіло.

– Дивно ти говориш, посаднику, – сказав нарешті він. – Хто ж ці поганини – княгиня Ольга, князь чернігівський Оскол, бояри, воєводи, я і множество людей, які вірують у Христа?

– Що ти, волостелине, що ти? – скрикнув перелякано Бразд.

– Я також, як і ти, вірив у Перуна, – вів далі Кожема, – вірив у Дажбога, Сварога – богів моїх отців. Але як я можу вірити їм днесь, чим вони мені допоможуть? Грім та блискавку нашлють на ворогів? Ні, посаднику, громом та блискавкою людей не скориш, уроку не візьмеш. Подивись на мене, дай мені в руки грім та блискавку, – що я ними вдію? А от золотом, сріблом, добрим хутром, медом одолію я кожного. Адже так?

Кожема замислився, посміхнувся й додав:

– З усіх старих богів найбільше любий мені Волос – він хоч худобу благословить, благословить торг. Але ж не токмо однією худобою я живу, є в мене терем, земля, ліси… і золото, й срібло такожде. Тепер мені потрібний не Волос, а бог з двома чи й трьома головами.

З великою тривогою й страхом слухав Бразд слова волостелина, а вони чимдалі були сміливішими і грізнішими.

– Я довго мучився й страждав, – говорив Кожема. – Вірити хочу, бо без бога, як і отці мої, жити не можу. А який бог мене захистить і благословить? Токмо Христос. Він не один, а одразу в трьох лицях: Бог Отець, Син, Дух. Він захищає й благословляє багатого, він допоможе бідному, – є ж бо не тільки земля, а й небо, а на небі всі ми, а такожде і бідні, будемо рівні. Я небагато хочу, я нікого не уб’ю, я не хочу добра ближнього мого, я сам знайду, що мені треба, нехай тільки бог благословить мене… Господи, благослови! – з великим почуттям промовив Кожема й перехрестився. – Благослови, боже, і прийми мене в царство твоє…

– Я, волостелине, дам тобі ще трохи грошей, – сказав Бразд і, вийнявши баранячий міхур, заходився рахувати динарії. – Багато не можу, а трошки дам… Десять, два-десять… Господи, благослови!

Але в цей час трапилось те, чого зовсім не ждав Бразд і що на смерть перелякало його, – над самим теремом загримів грім, вдарила блискавиця, і в світлиці стало видно, як удень.

– Перун! – крикнув Бразд, який подумав, що це, либонь, Перун почув їхню розмову, бачив, як він дає гроші на християнську кумирню, й вирішив його покарати. – Перун, чур мене! – ще раз крикнув він, схопився на ноги, підскочив на місці, бо над теремом знову загриміло і знову вдарила блискавиця, а потім, нічого вже не тямлячи, випустив з рук міхур із грішми, а сам кинувся під лаву.

Бразд чув, як по дерев’яній підлозі терема котяться й брязкотять його гроші, як щось кричить волостелин Кожема, але страх перед Перуном і його помстою був такий великий, що він нічого не тямив та й не міг тямити.

Тільки тоді, коли Перун став бити далі й далі й не видно вже було блискавиць, Бразд висунув голову з-під лави й подивився по світлиці.

Він побачив, що Кожема встиг викресати вогонь і запалити свічку, розчинив вікно, стоїть перед ним, дивиться, говорить:

– Ілля проїхав… Ну, посаднику, вилазь. Так хто, по-твоєму, дужчий – Перун чи Христос?

– Динарії я розсипав, – глухо відповів Бразд, якому шкода було грошей і який не хотів признатись, що й досі боїться Перуна.

– А я зберу їх… зберу, – заспокоїв його Кожема.

Все це й згадав посадник любецький Бразд, стоячи у вечірню годину над Дніпром і думаючи над тим, з якими ж богами йому жити?

Коли три сини старійшини Анта ділили між собою спадщину, середульший син Сварг недаремно взяв собі всяку кузнь.

На дворищі, де жив Ант, а до нього ще чимало попередніх поколінь, споконвіку працювали самі на себе. Випалювали ліси й сіяли зерно, плели сіті й ловили рибу, ставили борті в лісі й брали мед, ходили гуртом на звіра і гуртом також для потреб своїх варили залізо.

Ще бувши малим, Сварг бачив, як це робилось. Тоді, найчастіше під осінь, коли закінчувалась робота на полі, чимало чоловіків збирались, сідали в лодії і їхали понад берегами, ходили по затоках, де були кручі, й болотах і або ж брали руками, або діставали черпаками з дна важку, червонувату, жорстку руду.

Вони немарно називали її рудою[58]. Як кров наповнює й живить тіло людини, так, думали вони, й ця руда є кров’ю землі, влитої в неї богами. І людина мала право взяти цю кров у землі для своєї потреби.

Проте примусити руду служити людині було нелегко. Повернувшись до селища на лодіях, навантажених рудою, чоловіки вигортали її на берег, сушили, іноді, якщо починались дощі, й обпалювали.

А далі вони варили залізо. Чоловіки робили з твердої червоної глини домниці[59] з горловиною вгорі, з дірками для сопел у денцях, засипали туди впереміш з вугіллям руду, накладали під домниці сухих дров, міхами через сопла нагонили дух. І після довгих годин гасили вогонь, розбивали домниці, де вже була не руда, а криця.[60]

Що робилося в домницях, коли закипала руда, чому червонкувата жорства з болота перетворювалася в залізо, чому з цього заліза, коли його знову розпекти й загартувати у воді або, ще краще, в сечі чорного цапа, виходить оцел[61], – цього ніхто не знав. Думали всі, переконані були, що біля домниць ходять і люди, й боги; це вони, а найбільше бог Сварог, перетворюють руду землі на залізо.

Через те в ночі, коли варилось залізо, на берег Дніпра виходили тільки старійшини та кузнеці. Усі ж люди оддалік дивились, як палає вогонь під домницями над Дніпром, як червоні відблиски його грають на плесі, відсвічуються в хмарах, що низько звисли над рікою.

– Сварожичі варять залізо, – говорили люди й намагались побачити, як боги сходять на землю, допомагають кузнецям.

У такі ночі й середульший син Анта дивився на далекі вогні, хотів бути там – разом з богами й кузнецями.

Бачив він пізніше, як уже на дворі в корчениці[62] кузнеці робили всілякі речі: серпи й мечі, лемеші й шоломи, ножі й підкови. А були в роду й такі кузнеці, що вміли виливати не тільки з криці, а й з золота та срібла лунниці й усерязі, обереги, персні, – добрі майстри були в Любечі, як і скрізь на Русі.

Для середульшого сина Анта не було більшої розваги, як піти до корчениці, сісти там у куточку, дивитись, як кузнеці сиплють вугілля в горна, надувають міхи, розпікають крицю, б’ють, крутять, перекручують на ковадлі, роблять з неї всіляку кузнь. За те, що цей середульший син день і ніч сидів у корчениці, його й Сваргом прозвали, – адже бог Сварог, як його уявляли люди, був весь у вугіллі, чорний, страшний. Ім’я Сварг для чорнявого, з гострими темно-карими оченятами хлопця цілком личило.

Але незабаром тут, у Любечі, покинули варити залізо. Точилися жорстокі брані – князь Ігор кілька разів ходив на Царгород, разом з ним ходили сіверяни, пізніше примучували деревлян. І тоді дуже багато людей з Любеча пішло на брань, а мало повернулось. З тих, що повернулись, ніхто не пішов на старе городище, розтеклися гніздами понад Дніпром, поставили свої хижі. Не стало й кузнеців – вони були сміливі люди й полягли головами. Так і їла іржа всяку кузнь на дворі батька Анта, а в кого з любечан була потреба в залізі, той возив його з Києва-города.

Сварг також ходив на рать і, повернувшись звідти, збудував собі хижу, але не над Дніпром, а далі від берега, на узліссі. Спочатку ніхто не розумів, чому він пішов далі від людей і навіщо йому потрібен ліс.

Незабаром все з’ясувалось, особливо ж тоді, коли якось уранці від хижі Сварга на узліссі долетіли удари молота по ковадлу. Що ж це надумав Сварг, дивувались люди, що він там кує, для кого?

А ще через якийсь час люди валом пішли до Сварга, – він, виявилося, поставив недалеко від своєї хижі, над шляхом, що вів до Остра, невелику корченицю, і туди до нього чи то підкувати коня, чи наварити леміш, зробити серп а чи щит, та навіть коли треба було дістати гак на рибу, замок чи голку, ішли й ішли люди. І кожен, звичайно, щось йому ніс – той хутро, той жита чи горнець меду, а хто куни чи й гривню. Коли ж у когось не було чого дати, Сварг і не вимагав, а лише ставив умову: тепер він кує лемеші, серпи, прийде час – і йому допоможуть, одроблять.

І нагода одробити Сваргу трапилась одразу ж після смерті батька Анта, коли три брати поділили між собою спадщину і коли Сварг узяв те, що нібито нікому не було потрібне, – всяку кузнь.

Він приїхав на старе дворище наступного ж дня після похорон і возив цю кузнь з раннього ранку до пізнього вечора. І вночі не спав, а все ходив при світлі місяця біля своєї корчениці, розкладав кузнь, гримів залізом так, що луна котилась аж до Дніпра.

Над осінь, коли любечани закінчили роботу на полі, Сварг пішов до тих, що завинили йому за всяку кузнь. Він не турбував людей, коли вони порались на полі: у рільників дорога своя година, у кузнеця своя. Але зараз він просив їх поїхати з ним по Дніпру вище від Любеча й допомогти набрати руди. Хоч у людей ще було багато свого діла – йде осінь, за нею зима, треба збирати гриби, шукати бортів, возити дрова, бити звіра, – але вони мусили їхати з Сваргом.

Правда, Сварг довго їх не затримав. Він знав, де брати руду. Обминув соснові бори й зупинився там, де росла береза й осика. Він знав такі кручі, де важку, червону, як кров, руду можна було брати просто руками. За кілька днів він привіз шість лодій руди. Люди ж перенесли її до самої корчениці.

Потім Сварг заходився ставити домниці. Ніхто, крім нього, не знав тепер, як викладати зводи, робити верх, бити внизу парні[63], перемішувати шари вугілля й руди. Та й сам Сварг не міг з дитячих років цього пам’ятати. Але немарно бував він у Києві, придивлявся до роботи спритних київських кузнеців.

Тепер йому знадобився й ліс, що ріс біля самої хижі. Разом з людьми він звалив чимало дубів, напалив вугілля.

В одну з ночей з усіх гнізд Любеча побачили, як під лісом, там, де йде шлях на Остер, спалахнув вогонь. Думали, що це, може, крийте нас боги, загорівся ліс, повисипали з хиж і землянок, щоб бігти й гасити пожежу.

Але не пожежа то була – там, під лісом, недалеко від корчениці Сварга, горіли три вогнища. Біля них стрибали, кричали кілька чоловік, тривожна луна котилась у лісі, червона заграва встала під небом.

Ніхто не пішов до лісу. Уже здавна чули, що кузнеці – то страшні люди. А в цю годину, коли вони варили залізо разом із своїми сварожичами, й поготів страшно було до них підступитись.

Відтоді кузнець Сварг час від часу їздив і брав руду, розкладав вогнища попід лісом, варив залізо. Тепер вже любечанам не доводилось везти з Києва-города шматки криці, щоб кувати з них лемеші, серпи. У Сварга була своя криця, її вистачало на всіх.

Про самого Сварга йшло дедалі більше чуток. Колись, говорили люди, на отчому городищі, де зараз лишився Антів Микула, варили гуртом залізо, з кузнецями були всі сварожичі, пращури дому. Але ті кузнеці повмирали, сварожичі одвернулись, пращури пішли в ліси чи поля.

А Сварг зумів скликати пращурів, він добився до сварожичів, він один на весь Любеч вміє варити залізо, але знає не тільки це – він все знає, все може, все вміє, – страшний, однак дуже потрібний чоловік.

До Сварга йшли тепер кувати, варити, загартовувати всяку кузнь. На дворі в нього було кілька коней, биків, корів і два чорних цапи – гартувати залізо. В корчениці його була не тільки всяка кузнь. Він мав трави, всяке каміння, обереги, причари.

Микула не міг зрозуміти, чому все йдеться на зле. Але нещастя, як пізньої осені жолуддя з дуба, сипались і сипались на нього.

Здавалося, він жив по правді, вчасно приносив жертви богам, раніше ніж самому щось з’їсти кидав у вогнище перший кусень чурам, але ніхто тепер йому не допомагав, життя важчало, двір убожішав, йшлося зовсім на зле.

Звичайно, смерть Анта завдала великої й непоправної шкоди роду. Поки старий жив, всі до Микули ставились з пошаною, ніхто його не чіпав і ніхто йому не шкодив. Хоча й з батьком було не легко, але вони все ж були вдвох, коло них була й Віста, на дворі в них ходив батьківський бойовий кінь, час від часу вони випалювали шматок лісу над Дніпром, корчували пні, щовесни проходили з ралом, кидали в землю зерно.

Був, до того, Ант ще й добрим, тямущим мисливцем, рибалкою, знав, де можна знайти в лісі борті, де живе звір, водиться риба. Разом із ним ходив і Микула, – вони ніколи не повертались до своєї хижі з порожніми руками.

Після смерті Анта все змінилося, тепер двір Микули став таким, як і інші в Любечі, що було кращого на дворі – взяли Бразд і Сварг. Коли після тієї страшної тризни брати приїхали кіньми й забрали своє добро, Микула аж за голову схопився – адже вони взяли все, у нього лишились тільки кінь, віз та рало.

Проте Микула ще тримався. Він має руки, має руки й Віста, удвох вони посіють, скільки їм треба, у лісі ще від батька знає Микула бортні захожаї[64], у Дніпрі є риба! Восени, коли прийшов час, Микула опорядив старе рало, взяв борону, запріг коня й поїхав за Любеч до лісу, де колись вони з батьком випалили шматок, викорчували пні й рік за роком сіяли жито.