– Так і так, – сказав, – староста хоче, аби я приніс йому персня з пальця лівої руки його покійного батька, а якщо не принесу, то забере мою жінку і завалить хату. А я навіть не знаю, де те пекло.
– Не журися, зятю, – заспокоїв його Батько вітрів. – Я пошлю з тобою свого найменшого сина, він знає туди дорогу.
Батько вітрів тупнув ногою, і з’явився Вихорець, який пританцьовував і вельми тішився, що вже і йому дадуть якусь роботу.
– Поведеш Тимофія до самої брами пекла, – промовив Батько вітрів до найменшого.
Вихорець подався вулицею. Там, де він проходив, здіймалася хмарка пороху, а як біг по полю, то трава ніби танцювала. Тимофій ішов слідом за ним і незабаром дійшов до темної печери. Там Вихорець почав кружляти на одному місці.
– Ге-ге-ге-е-ей! – крикнув Тимофій.
У темряві печери дзенькнув замок і показався чорт.
– Чого ти хочеш, Тимофію?
– Витягни сюди на хвилину батька нашого старости.
Чорт зник, та через якусь мить знову з’явився, тримаючи батька старости за чуприну. Той був у вовчій шкурі. Тимофій кинувся до нього і зняв з його пальця золотого персня.
Повернувся до старости і простягнув йому золотий перстень.
Староста розглянув персня і спитав:
– А що робив мій батько?
– Що мав бідний робити? Лежав у соломі і блохи зубами ловив. Просив, аби прийшли до нього в гості разом з онуками.
Староста дуже зрадів, що побачить тата, який залишив йому повну бочку золота. Він покликав сина і сказав:
– Готуйся, поїдемо до твого дідуся в гості.
Вони натовкли у кілька мішків всілякого добра, одягнули святкове вбрання і запрягли до брички четверо коней.
– Бери віжки в свої руки, бо ти знаєш дорогу, – промовив староста до Тимофія.
Коні так рвонули, що за ними тільки закурилося. За кілька днів Тимофій опинився перед входом до пекла.
– Ге-ге-ге-гей! – крикнув.
У темряві печери дзенькнув ключ, і в ту ж мить з’явилося кілька чортів.
– Чого тобі треба, Тимофію? – спитали.
– Пани просяться до вас, прийміть молодих до старих.
Чорти аж підскочили від радощів. Накинули на старосту і його сина вовчі шкури і затягли їх у пекло.
Коли знову дзенькнув ключ, Тимофій сів у бричку, ляснув батогом і понісся, як вітер, до своєї жінки, за якою весь час тужив.
Але корчмар і жандарм не давали йому ні одної світлої днини – ладні були втопити його в ложці води.
Якось вони прийшли і сказали:
– Ти повіз пана старосту на той світ у гості, а тепер мусиш і нас повезти.
– Добре, поїдемо, – згодився Тимофій.
Корчмаревими кіньми повіз їх у дубовий ліс, вибрав найвище дерево і промовив:
– Лізьте… Як прилетять ангели, я закричу: «Плигайте!»
Корчмар і жандарм роззулися і почали дряпатись один за одним на стовбур високого дуба. Коли схопилися за гілляки, корчмар спитав:
– Плигати?
– Ні, лізьте вище! Звідси ангели не схоплять вас.
Коли вони добралися до середини дуба, жандарм злякався й спитав:
– Плигати?
– Ні, лізьте ще вище! Звідти ангели вас ще не схоплять.
Нарешті дісталися з гіркою бідою на саму верхівку дуба.
Тимофій крикнув:
– Ангели вже прилетіли! Візьміться за руки і плигайте.
Корчмар скочив першим і потягнув за собою жандарма. Ангели взяли їх на крила і понесли до Бога вівці пасти, а Тимофій ляснув батогом і вернувся до Вітрової доньки. Прожив з нею багато років, діточок годував і ніколи їх не покидав.
Дурні чорти та хитрий наймит
У попа був наймит і гонив товар[18] пасти. Вигнав товар пасти, сів, плете собі постоли, виходить до його чортик і питає:
– Що ти, Іване, робиш?
Каже:
– Плету сітки, щоб виловити усіх чортів.
– Ех, – каже, – зроби милість, усіх лови, тільки мене не лови.
– Еге, – каже, – тебе на самий перед зловлю.
– Еге, – каже, – зроби милість, не лови. Я тобі, що хоч, те й дам.
– Що ж ти мені даси?
– Я тобі дам мішок грошей.
– Ну, – каже, – добре, іди, – каже, – принеси.
Приходить він до батька і каже:
– Там Іван сидить, плете сітки, щоб виловить усіх чортів, то я йому обіцявся мішок грошей, щоб він мене не ловив.
– Іди, – каже той, – у поле, там стоїть озеро, і коло озера стоїть кобила. Хто тую кобилу не обнесе кругом озера, той тому дасть мішок грошей.
Приходить чортик до Івана та й каже:
– Ходімо, Йване, там коло озера стоїть кобила. Хто не обнесе кругом озера тую кобилу, той тому дасть мішок грошей.
Прийшли. Чортик узяв ту кобилу, обніс кругом озера й поставив коло Йвана. Іван і каже:
– Е, дурню, дурню! Я, – каже, – між ноги візьму та й обнесу.
Сів Іван на ту кобилу, об’їхав кругом озера.
Приходить чортик до батька та й каже:
– Я взяв кобилу на руки та насилу обніс, а він узяв між ноги і духом обніс її кругом.
– Іди, – каже, – до його: котрий котрого поборе, то той тому дасть мішок грошей.
Той прийшов да й каже:
– Ну, давай будемо бороться.
– Ех, – каже, – дурню, дурню! Що мені з тобою бороться! В мене, – каже, – батько старий єсть, і то він тебе поборе.
– А де він? – каже, – покажи його.
А з ним був ведмідь.
– Бери, – каже Іван, – зачинай, бо він тебе не візьме, а треба, щоб ти роздражнив його.
Він як почав дражнить, а ведмідь як схватиться да як почне давить! Да тільки що його живого пустив.
Приходить чортик до батька да й розказує все, як було.
– Ну, – каже батько, – іди. Котрий котрого пересміє, то той тому оддасть гроші.
Прийшов чортик до Івана да й каже:
– Давай будем сміяться – хто кого пересміє.
– Е, – каже, – дурню, дурню! В мене, – каже, – мати старая і то тебе пересміє.
Найшов кобилячу голову, привів до неї чортика та й каже:
– Смійся!
Скільки не сміявся той, а не міг пересміяти кобилячу голову. Прийшов чортик до батька та й каже:
– Його мати стара, та й то я не міг пересміяти.
– На ж, – каже, – сюю булаву, котрий вище підкине.
Приніс чортик тую булаву та як кинув, то й не видно. А далі каже до Івана:
– На, – каже, – кидай!
Той узяв у руки і насилу з місця зворухне та й дивиться на небо, а чорт його питає:
– Чого ти дивишся на небо? Кидай уже!
– Е, я, – каже, – дивлюся на небо, там на небі мій брат, я, – каже, – дивлюся, щоб він її вловив.
– Ей, – каже, – не кидай, а то мені шкода буде. На, – каже, – тобі дудочку.
(У нього така дудочка була…)
Той узяв дудочку, а оддав булаву.
Приходить чортик знову додому, а батько його й питає:
– А що, – каже, – хто вище підкинув?
Він каже:
– Я кинув, то вона зараз же упала, а він хотів кинуть на небо до свого брата, да я не дав, а оддав йому свою дудочку.
– На ж, – каже, – неси йому мішок грошей та хай тільки не ловить нас.
Той приніс тії гроші та й каже:
– На гроші да тільки нас не лови.
– Як тебе не ловити? Коли занесеш мішок до мого дому, то тоді не буду ловить.
Каже:
– Занесу, тільки не лови вже.
Заніс він йому тії гроші, поставив, а той каже:
– Тепер не буду вже тебе ловити, іди.
Той пішов, а Іван на другий день гонить собі товар пасти і бере з собою дудку тую, що чортик йому дав.
Понаїдався товар, полягав оддихать, а Іван як заграв на тую дудку, так увесь товар почав гуляти. Він радується, що товар так гуляє.
Товар так повигулювався, як наче усю неділю стояв голодний – так повитрухувався.
Пригонить увечері товар додому, піп вийшов подивиться, чи понаїдався товар. Каже:
– Де ти його пас так, що він такий голодний, наче увесь день нічого не їв.
– Я не знаю, чого він такий, я його пас увесь день.
На другий день знов бере товар, гонить пасти.
Товар понаїдався і тільки хотів лягать, а він знов давай грать на дудку.
Увечері пригонить додому, а товар ще гірший, як був першого дня.
Піп вийшов, глянув на товар і нічого вже не сказав йому.
На третій день гонить той пасти, а піп каже:
– Піду подивлюсь, що він йому робить, що товар такий худий.
Товар пасеться, а піп сів у терні. Тільки товар понаїдався да хотів лягать, а той як заграв!
А товар давай підскакувать, а піп у терні давай і собі танцювать та вигукувать: «Гу, гу!»
Іван побачив, як піп поліз у терен та навмисно грав, грав і не переставав до самого вечора. У попа обідрався увесь одяг, і він сам обдерся об терен, увечері приходить додому, а його попадя побачила да й питає:
– Що це, – каже, – тобі зробилося?
– А се, – каже, – душко, у нашого Івана є така хороша дудка. Я засів його підглядіть, як він товар пасе, а він як заграє на ту дудку, то увесь товар і я гуляли до самого вечора. От, – каже, – скажи йому, нехай він тобі заграє, то ти послухаєш.
Увійшов Іван у хату, а піп каже:
– Ану, Іване, заграй-но попаді, нехай послухає, як ти граєш. А я вилізу на гору, а ти накриєш мене солом’яником, щоб я не чув, як ти гратимеш.
Виліз піп на гору, він накрив там його солом’яником. Увійшов Іван у хату, – попадя діжу місила, – як заграв! А попадя як ухватить діжу да й пішла з діжею гулять, а піп як схватиться да давай і собі гулять!
Гуляв, гуляв, а далі як полетить з гори разом із солом’яником.
– Нехай, – каже, – тебе чорт візьме з твоєю дудкою! Трохи, – каже, – не вбився!
Жона над чорта
Ішли два хлопці глядати роботу. І коли були в столичному місті, увиділи царську доньку.
– Якби узяв її за жону, то аж би мене чорт потому взяв.
На ті слова підійшов до них панок і каже:
– Що, хлопці, роботу глядаєте?
– Атож!
– То йдіть мені в котел води наносити.
Відійшли трохи вбік – там на них чекала кочія.[19]
Сіли на кочію й поїхали, їхали довго лісами, а далі – між скелями, доки дорога не стала тунелем. У тому тунелі зупинилися. Там стояв величезний котел.
– Наносіть у сей котел води! – каже пан.
– Ачей купіль? – зазвідав один.
– Купіль, – каже панок.
– То великі пани мають тут купатися? – зазвідав другий.
– Великі. Сам цар.
Криниця була в тому ж тунелі, недалеко. Але добре наробилися, доки наповнили котел. Панок дав їм по золотому й каже:
– Сідайте в кочію, та відвезу вас назад. Час і мені на роботу.
Виїхали із тунеля, а то вже ніч. А в тунелі було світло електричне, то вони й не думали, що вже так пізно. Привіз їх панок на одне роздоріжжя й каже:
– Злізайте! Звідси недалеко до міста, дійдете.
Злізли вони, бо почали догадуватися, що неладно походили. Пан поїхав, а вони дорадилися накласти там ватру і переночувати, вранці увидять, що робити.
Пригрілися коло ватри і поснули. І тому, що хотів царську доньку взяти, сниться сон, ніби до нього підійшов панок, якому воду носили, й сказав: «Іди у місто і дуже реви коло гроба царського. Сяк вженишся на царській доньці й проживеш із нею тридцять років. Через тридцять років я за тобою прийду».
Проснувся леґінь, але нічого не розказує про свій сон. Думає: «Провірю чи збудеться». І каже товарищу:
– Тут розпуття – тут і наші дороги розходяться. Ти собі, а я собі.
Прийшли оба у місто, ніби й не були товаришами. А там усе в чорному: цар уночі вмер. Перший побіг до гроба плакати, а другий пішов свічку глядати. За той золотий, що заробив, купив свічку і запалив коло царського гроба. Перший то увидів – і теж купив свічку за свій золотий та й далі реве коло гроба. Царська донька увиділа, що леґінь дуже плаче за її вітцем, підійшла до нього, взяла за руку й каже:
– Будеш моїм мужем.
Так простак став царем. Живе собі, не журиться. Пройшло десять років, і той панок, якому він колись воду носив, вночі покликав:
– Час у дорогу!
– Та ти ж обіцяв мені тридцять років! – каже цар.
– Обіцяти обіцяв, бо в тому котлі, що ви з товаришем водою наповнили, старий цар мав варитися тридцять років, а потому міг собі вибрати у пеклі місце, яке захоче. Але ви з цімборою запалили мертвому дві свічки, куплені за мої гроші, і тим скоротили йому муки на двадцять років. А котел не може бути порожнім.
– Не можна нарушати договір! – розсердився цар.
– Знаєш що? Дай мені три завдання. Коли їх зроблю – йдеш зі мною в котел. А коли хоч одне не виконаю – ти вільний.
– Най буде! – пристав цар і почав думати, яке перше завдання дати чортові. А перед садом була велика гора.
– Сюю гору зрівняй, аби завтра на тому місці ріс сад і в ньому аби співали райські птахи.
Встає вранці – все зроблено, як він розпорядився. Цариця чудується, весело бігає доріжками саду. А її чоловікові не до сміху.
Другої ночі чорт знову з’явився. Вони, осика би їм, мають силу від одинадцятої до першої години по півночі.
– Давай друге завдання!
– Аби за садом було величезне озеро, наполовину вкрите льодом, а в другій половині вода аби була теплою.
Вранці встав цар і видить чудо: на одній половині озера крига, а на другій – лебеді плавають. Зажурився він, аж почорнів. Жона се помітила й каже:
– Чи не з чортом ти зв’язався?
– З чортом. Коли не дам йому таке завдання, яке він не зробить, то завтра мене вже не буде.
– Не журися. Я вже придумала, – і вона вирвала волосок з голови. – Най чортяка зробить із нього стометровий.
Прийшов чорт опівночі – а на нього вже чекає завдання. Узяв волосок і поніс у пекло. Почали чорти мудрувати, як би той волосок витягнути у стометровий. Нагрівають – волосок корчиться, натягають – рветься. Прибіг чорт до царя, доки когути не запіли, й каже:
– На свій волосок, та живи собі скільки хочеш і зможеш. Пропав ти від нас.
Що то жона може!
Залізноноса баба
Десь за темними лісами, за глибокими морями, від нас на сімдесят сім держав, а ще далі – на десять горобиних кроків і на двадцять блошиних скоків жив-був один чоловік, який мав стільки діточок, як на решеті дірочок, і ще одним більше. Діти такі, ніби хто з лантуха картоплі насипав: малі, більші, ще більші.
Журився чоловік, що йому робити з діточками, бо був такий бідний, як церковна миша. Коли дивився на дітей, то серце його розривалося: бліді, голодні й такі слабенькі, що хиляться від вітру. Думав, думав чоловік, як зарадити біді, але ніяк не зміг щось надумати. Ще доки жила жінка, сяк-так тягнули з дня на день, а як померла, то всі біди посипалися на його бідну голову. Крутив, вертів на всі боки, як жити далі, але тільки гірше виходило.
Каже собі чоловік: «Гей, та цього вже не можна терпіти! Піду світом, щастя пошукаю, бо як удома сидітиму, усі згинемо».
Так і зробив. Нагодував дітей, чим було, взяв на плече сокиру і пішов широким шляхом.
Іде, йде, йде. І зайшов до глибокого лісу. Застала його така ніч, що в темряву можна було сокирою встряти. Але чоловік не зупиняється, а все далі йде. Коло півночі вже й сили не має іти, але боїться лягти відпочити, щоб звір його не розірвав.
Раптом далеко перед ним щось блиснуло. Чоловік – за світлом, за світлом і дійшов: світло лилося з маленької хижки, що була серед лісу.
Чоловік заглянув у вікно: лампа світить, і вогонь у пічці горить, аж іскри розлітаються, начебто якась невидима сила гребе там жар.
Чоловік подумав: «Ото б добре зігрітися й просушитися». Бо падав дощ, і одяг подорожнього геть-чисто промок. Тут і грім так вдарив, що душа із чоловіка мало не вискочила.
– Нехай буде, що буде, а зайду я до хижі. Може-таки, мене не вб’ють, а як будуть бити, то і я маю сокиру!
Погрюкав у двері. Ніхто – нічого. Погрюкав удруге. Тиша. Натиснув на двері – вони відчинилися. Переступив поріг, а в хижі тепло-тепло, і чимось приємно пахне. Але хижа порожня. Розглядає, ходить чоловік по хаті, але ніде живої душі!
Став коло вогню, сушить одяг. Потім сів на лавицю і гріється. Тут так добре, а надворі темна ніч, дощ ллє, грім бухає! Чоловік думає собі: «Хто тут живе й чим так гарно пахне?..» Подивився на стіл, а там усяка їжа й пиття: м’ясо печене, курка, калачі – що лише загадати!
«От, – каже собі чоловік, – вже нагрівся, а тепер наїмся…»
Сів до столу й почав уплітати, їсть то одне, то друге, й попиває. Їв і пив доти, доки в нього лізло. А потім набив люльку, запалив її та й палить…
Раптом дивиться, а поряд на лавці паскудна чорна кішка на нього очі витріщила. Хотів відігнати, а вона тієї ж хвилини щезла.
«Гм! – думає чоловік, – не бачив, коли з’явилася, не бачив, куди й зникла. Здається, на своє нещастя потрапив я у чортову хижу».
– Так і є… – озвався голос.
Бідолашний чоловік глянув у той бік, звідки почув голос, а там таке собі бабище сидить, що на неї й дивитися страшно: стільки на ній зморщок, як у циганки на спідниці зборок, носище такий довгий, що коли голову схиляє, то в землю впинає. А той ніс із заліза: коли по ньому ударити, то гуде, як дзвін… Баба говорить:
– Так, так, чоловіче, потрапив ти до чортової хижі. Я чортова мати. Зараз прийде із пекла мій син і візьме тебе в руки. А коли я йому скажу, що ти його обід з’їв, то ніхто тобі не позаздрить!..
Примечания
10
Цизорик – складаний ножик.
13
Гарапник – довгий батіг.
17
Борошно особливого, дрібного помолу.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.