Современная электронная библиотека ModernLib.Net

По вогонь

ModernLib.Net / Исторические приключения / Рони-старший Жозеф Анри / По вогонь - Чтение (стр. 1)
Автор: Рони-старший Жозеф Анри
Жанр: Исторические приключения

 

 


Жозеф Роні
ПО ВОГОНЬ

Частина перша

Розділ перший
СМЕРТЬ ВОГНЮ

      Уламри бігли вночі, охоплені жахом. Їм, збезумілим від страждань і втоми, все здавалося дрібницею перед найбільшим нещастям: у них помер Вогонь. Вони доглядали його в трьох клітках, відколи існувало їхнє плем'я; чотири жінки і два воїни годували його і вдень і вночі.
      За найтяжчих часів він завжди мав від них поживу; вкритий від дощу, негоди, поводі, він подорожував через річки и болота, синіючи вранці та червоніючи ввечері. Його могутнє лице гнало від себе чорного й жовтого лева, печерного й сірого ведмедя, мамонта, тигра й леопарда; його червоні зуби боронили людину від усього широкого світу. Всі радощі життя втілювалися в ньому. Він надавав м'ясу смачного духу, гартував списові його вістря, колов тверде каміння; руки ноги поблизу нього почували в собі приємну міць; він бадьорив плем'я в повних різного страхіття лісах, безкраїх степах, у глибинах холодних печер. Це був Батько, Вартовий, Рятівник, однак лютіший і страшніший за мамонта, коли виплигував з клітки і починав жерти дерева.
      Він помер! Ворог встиг знищити дві клітки, а в третій під час утечі Вогонь на очах зблід і зменшився. Він так ослаб, що не міг уже гризти болотяної трави; він тремтів, як хворе звірятко. Нарешті вогник зменшився до розмірів червоної цяточки, яку добиває вітер своїми подихами… І потім він зник… Уламри, приголомшені горем, бігли в глуху осінню ніч. Зірок не було. Важко небо нависло над важкою водою; болотяні рослини простягали назустріч свої холодні галузки; різне гаддя булькало у воді; вода непомітно ковтала чоловіків, жінок, дітей. Прислухаючись до голосів провідників, уламри силкувалися простувати найтвердішим шляхом по острівцях та бродами.
      Троє поколінь знало цей шлях, але спробуй знайди його, коли навіть зорі на небі не світять. Та все ж на ранок вони вийшли до лугу.
      Холодне світло цідилося крізь сірі хмари. Вітер кружляв над масною, як гірська смола, водою; ряска напиналася, наче гнійна болячка; задубілі плазуни ворушилися поміж білого латаття та човників. Чапля знялася з попелястого дерева… Перед уламрами розляглася безмежна рівнина, вся вкрита туманом, під холодом якого тремтіла рослинність. Люди звеселіли, випросталися, перешили останні мочарі й ступили на тверду землю.
      Вони опинилися серед високої трави. Коли небезпека смерті минула, багато уламрів цілком втратили свою жвавість; вони попадали на землю і тієї ж миті поснули. Жінки трималися краще за чоловіків; декотрі з них втратили дітей у болоті й скиглили, наче вовчиці. Всі вони розуміли, що плем'я має великі втрати, що настають тяжкі часи: ті, хто врятував своїх дітей, на радощах підносили їх угору до хмарного неба.
      В світлі ранку Фаум перелічив своє плем'я, вживши для цього пальці і гілки. Кожна гілка йшла за число пальців на двох руках. Він не дуже добре рахував, однак побачив, що ще лишилося чотири гілки воїнів, більш як шість гілок жінок, близько трьох гілок дітей і кілька дідів.
      А старий Гун, вміючи рахувати краще за всіх, заявив, що з чоловіків урятувався один на п'ять, із жінок – одна на три, а з дітей – одно на гілку. Тоді всі, хто не спав, відчули безмежність свого лиха. Вони збагнули, що їхнім поколінням загрожено в самім корені, що сили природи стануть для них убивчими; голі й безпорадні, мусять вони тепер блукати по широкому світу.
      Незважаючи на всю його мужність, Фаума опанував розпач. Ні його могутня постать, ні велетенські руки не тішили його більше; на широкому обличчі, укритому шорстким волоссям, у жовтих, як у леопарда, очах була гнітюча втома; він поглядав на свої рани від ворожих списів та інколи злизував кров, що ще й досі текла з рани на руці.
      Як усі переможені, він пригадував ту хвилину, коли сам міг перемогти. Уламри жваво стали до бою, сам він трощив ворожі голови своїм кийком. Знищивши чоловіків, забравши жінок та вбивши ворожий Вогонь, вони здобули б собі право полювання на нових рівнинах та в невичерпно багатих на дичину лісах. Але звідки ж тим лихом повіяло? Чому уламри у відчаї почали тікати, чому захрустіли їхні кості, чому розпорото їхні животи, чому передсмертний зойк линув з їхніх грудей, в той час як ворог захопив їхній табір і руйнував священні Вогні? Так запитувала темна й безпорадна думка Фаума. Ця думка вперто переслідувала його. Вона не хотіла гинути, вона відчувала, що ні енергії, ні мужності, ні лютості у неї не поменшало.
      Сонце тим часом почало пригрівати сильніше. Воно пливло понад болотом, пронизувало воду, сушило рівнину. З ним линула радість ранку, рослини оживали під його промінням. Вода здавалася легшою, менш зрадливою, прозорішою. Вона грала сріблястими хвильками поміж яскраво-зелених острівців, одбивала блиском малахіту та перлів, м'якими тонами сірки, плівочками слюди, та й дух від неї з-під верб та вільх ішов ніби легший, Граючи відблисками, пишалося баговиння, полискувало жовте латаття, маячили сині півники, болотяні молочаї, кривавники, цілі затоки козельців з листям цар-зілля, плакуна, росянки; нетрі з очерету й лози, де плодилося водяне птаство – чорні кулики, чирки, сивки, чайки нефритових кольорів, важкі дрохви та довгоногі погоничі. По берегах рудих заводей нерухомо стояли чаплі, вистрибували, плещучи крилами, журавлі на косах, зубата щука кидалася на линів, а останні метелики миготіли в повітрі зеленими й блакитними вогниками.
      Фаум почав оглядати своє плем'я: лихо лягло на нього, мов гадюче кодло. Від жовтих, як лимон, і зелених, як баговиння, закривавлених хворих, що трусилися у пропасниці, ішов важкий дух гнійних ран. Деякі скорчилися, ніби удави, інші випросталися, наче великі ящірки, дехто хрипів, здавлений смертю. Рани почорніли, огидні й жахливі на животах і особливо на головах, де кров зліпила волосся в одну суцільну червону губку. Майже всі поранені мусили одужати, бо найслабкіші або лишилися на тім боці, або загинули в болоті.
      Одвівши очі від сплячих, Фаум став допитливо розглядати тих, що дужче, ніж утому, відчували лихо втрат. Це були найміцніші воїни, краса племені уламрів. Суворі обличчя, низькі лоби, звірячі щелепи. Шкіра у них була руда, не чорна; майже у всіх тулуби, руки й ноги позаростали волоссям. Їхній нюх міг змагатися із нюхом звірів. Їхні великі очі світилися то люттю, то сумом, сяяли особливою красою у дітей та деяких молодих дівчат.
      Фаум звів руки до сонця й заголосив.
      – Що робитимуть уламри без Огню? – вигукнув він. – Як житимуть воші в степах і лісах? Хто оборонить їх від темряви й зимового вітру? Вони муситимуть їсти сире м'ясо і гірке коріння; вони більше не грітимуться біля багаття, не гартуватимуть вістря своїх списів. Лев, звір із страшними іклами, ведмідь, тигр, велика гієна жертимуть їх живцем серед ночі. Хто знову дістане Огонь, той стане Фаумові братом; він матиме три частки в полюванні, чотири – здобичі; він візьме собі Гамлу, дочку моєї сестри, і палицю ватажка після моєї смерті.
      Тоді підвівся Нао, син Леопарда, і промовив:
      – Хай дадуть мені двох прудконогих вояків – і я піду здобувати Огонь чи у синів мамонта, чи у людожерів, що полюють на берегах Подвійної річки.
      Фаум не кинув йому прихильного погляду. Своєю постаттю Нао був більший за всіх уламрів. Його плечі ще росли. Не було спритнішого й здатнішого до тривалого бігу вояка. Він перемагав у боротьбі Му, сина Тура, чия сила майже не поступалася Фаумовій. І Фаум стерігся його. Він давав Нао небезпечні доручення, усуваючи його від племені подалі та посилаючи майже на смерть.
      Нао не любив ватажка, але він захоплено задивлявся на Гамлу – ставну, гнучку й таємничу, з густим волоссям. Коли б вона була йому жінкою, він не поводився б із нею грубо; він не любив бачити на обличчях людей виразу страху, що робить їх чужими.
      Іншим разом Фаум поставився б до слів Нао дуже вороже. Але тепер лихо скрутило його. Може статись, що спілка з сином Леопарда буде йому на користь; коли ж ні – Фаум завжди зуміє спекатися його. І, звернувшись до юнака, він відповів:
      – У Фаума язик один. Коли принесеш Огонь, матимеш Гамлу, і то без жодного викупу. Будеш Фауму за сина.
      Він говорив з піднесеною рукою, повагом, суворо і пихато. Потім Фаум покликав Гамлу. Та підійшла, тремтячи, й звела свої мрійні очі, повні вогкого блиску.
      Важка Фаумова рука лягла дівчині на плече, з дикою пихою він почав гукати:
      – Хто з дівчат має кращу постать? Вона може нести сарну на плечі, не втомлюючись іти з ранішнього сонця до вечірнього, терпіти голод і спрагу, вичиняти шкуру, перепливати озеро. Від неї будуть діти незламної сили. Коли Нао здобуде Огонь, він візьме її, не даючи ні сокир, ні рогів, ні черепашок, ні хутра.
      Тоді, пожадливо зиркаючи, виступив і Агу, син Зубра, найволохатіший з усіх уламрів, і сказав:
      – Агу хоче здобути Огонь. Він піде зі своїми братами шукати ворогів по той бік річки. І він або загине від сокири, списа, зубів тигра чи пазурів лева-велетня, або ж дістане уламрам Огонь, без якого вони безсилі, як олені чи сайгаки.
      З-під густого волосся на обличчі у нього можна було побачити лише рот, наче стулений із шматків сирого м'яса, та люті очі душогуба. Його кремезне тіло дивувало велетенськими плечима та руками, довшими, ніж звичайні; весь він являв собою дику, невтомну й нещадну міць. Ніхто не знав меж його силі: він не мірявся нею ні з Фаумом, ні з Му, ні з Нао. Знали тільки, що вона величезна. Він не вживав її для мирної боротьби, – хто тільки ставав йому поперек шляху, всі гинули: він або калічив їх на смерть, або ж просто вбивав, приєднуючи їхні черепи до інших своїх трофеїв. Агу жив окремо від решти уламрів із своїми двома братами, волохатими так само, як і він, та кількома жінками, яких він тримав у лютому рабстві. Навіть серед жорстоких один до одного і нещадних до інших племен уламрів сипи Зубра вирізнялися своєю кровожерністю. Приглушений гомін осуду поширився між уламрами – перша ознака єднання юрби проти надто загрозливої небезпеки.
      Прихильники Нао раптом згуртувалися навколо нього, хоч більшість а них за інших часів і мала звичку докоряти йому за милосердя до переможених ворогів. Але ця вада, бувши прикметою непереможного вояка, дужо подобалася тим, кому доля не дала ні дужих м'язів, ні прудких ніг.
      Фаум ненавидів Агу не менш, ніж сина Леопарда, проте боявся ще більше. Прихована сила волохатих братів здавалася йому непереможною. Коли один з трьох бажав смерті якоїсь людини, того бажали всі троє. Коли б хто розпочав протії них війну, той мусив би або загинути, або ж знищити їх усіх трьох.
      Ватажок шукав з ними дружби, але вони ухилялися, нездатні вірити ні слову, ні ділу людей, усяка доброзичливість здавалася їм підозрілою, вони хотіли тільки, щоб усі трепетали перед їхньою силою. Такий же несамовитий і лютий, Фаум мав, проте, всі якості ватажка: він дозволяв собі інколи потроху зважати на своїх прихильників, відчував потребу їхньої згоди і творив біля себе вузький і іііцгшй товариський гурток.
      З образливою доброзичливістю він відповів:
      – Якщо син Зубра дістане уламрам Огонь, він візьме Гамлу без викупу і буде другим після мене в племені. Його слухатимуть усі воїни, коли ватажок буде відсутній.
      Агу вислухав це з лютим виглядом; повернувшись обличчям до Гамли, він пожадливо розглядав її; його круглі очі ховали погрозу.
      – Дочка Болота належатиме синові Зубра; всякий іншй, хто простягне до неї руку, буде знищений.
      Ці слова обурили Нао. Він жваво підхопив виклик на боротьбу і гукнув:
      – Вона належатиме тому, хто дістане Вогонь!
      – Агу дістане його!
      Вони зміряли один одного очима. Досі у них не було жодного приводу до боротьби. Певні своїх сил, та не мавши ні спільних інтересів, ні приводів до суперництва, вони не зустрічалися, навіть не полювали разом. Слова ж Фаума породили обопільну ненависть.
      Агу, який вчора ще навіть не помічав Гамли, коли вона полохливо блукала в лузі, нині засуджував на смерть усякого супротивника; йому не доводилося й вирішувати справу – її вирішила вже кожна клітинка його істоти.
      Нао знав це. Він ухопився за сокиру лівою рукою і за списа правою. На поклик Агу мовчки з'явились його похмурі й грізні брати. Вони були схожі між собою: вогненно-руді, волохаті, з очицями, тьмяними, наче надкрилки жужелиці. Їхні хитрощі були небезпечні так само, як і їхня сила.
      Всі троє, готові до смертельного бою, чекали на Нао. Та серед воїнів знявся гомін. Навіть ті, що докоряли Нао за м'якосердя, не хотіли його смерті після загибелі стількох уламрів, та ще в ту хвилину, коли він обіцяв здобути Вогонь. Про нього знали, що він дуже добре розуміється на військових хитрощах, ніколи не втомлюється, вміє ходити за ослаблим Вогнем, викликати його з попелу; багато уламрів вірило в його щастя.
      Та й Агу теж не був позбавлений упертості й спритності, без чого жодної справи не доведеш до кінця, тому уламри розуміли користь такої подвійної спроби. Вони в галасом посхоплювалися; прихильники Нао, підбадьорюючи себе бойовими вигуками, ладналися до бійки.
      Не знаючи, що таке страх, син Зубра, проте, це був позбавлений обережності. І він відклав бійку до іншого разу.
      Тим часом Гун-Сухі Кістки висловив розпливчасту думку юрби:
      – Невже уламри хочуть зникнути з світу? Невже вони забувають, що ворог і вода знищили багатьох воїнів? Адже з чотирьох лишився тільки один. Всі, хто може орудувати сокирою, списом та києм, усі мусять жити. Нао й Агу – найдужчі з усіх, хто може полювати в лісах і на луках. Коли один з них помре, уламри ослабнуть більше, ніж загинуло б чотири інших… Дочко Болота служитиме тому, хто поверне нам Огонь. Така воля племені.
      – Хай буде так! – ствердили хрипкі голоси. А жінки одностайно загукали:
      – Гамла належатиме тому, хто завоює Огонь!
      Агу знизав своїми волохатими плечима. Кленучи юрбу, він, проте, не вважав за корисне дратувати її саме тепер. Певний того, що він випередить Нао, Агу ухвалив розправитися з ним і знищити його згодом, коли трапиться Слушний випадок. І його груди сповнилися впевненістю.

Розділ другий
МАМОНТИ Й ЗУБРИ

      Настав ранок другого дня. Вгорі вітер гнав хмари, а понад землею та болотом повітря було нерухоме, важко й задушливе. Все небо, тремтячи, як озеро, ніби одбивало в собі і баговиння, і блідий очерет. Зоря розкидало по ньому свою піну. Вона розпливлася жоптими, як сірко, озерцями, затоками, струмочками кольору перлів.
      Хворі стогнали від спраги. Один воїн лежав мертвий випроставши своє посиніле тіло; вночі якийсь хижак вигриз йому лице.
      Гун пролопотів кілька невиразних, майже ритмічних уболівань, і Фаум наказав кинути тіло в воду. Тепер увага племені зосередилась на завойовниках Огню, Агу й Нао, вже готових до важкої дороги. З волохатих братів кожен мав кия, сокиру, вила та списи з крем'яними чи нефритовими вістрями. Нао, покладаючись більше на хитрощі, ніж на силу, визнав за краще замість дужих чоловіків узяти з собою двох моторних, здатних до довгого бігу юнаків. Кожен з них мав сокиру, вила й спи си. Нао додав сюди дубові киї, звичайні гілляки, ледве оброблені огнем. Озброєний цим києм, він не боявся стати на прю з найбільшим хижаком.
      Заговорив Фаум, звернувшись спочатку до синів Зубра.
      – Агу з'явився на світ перше, ніж сип Леопарда. Хай же Агу вибирає собі путь. Якщо він піде до Дворіччя, Нао поверне до боліт на захід сонця. Коли ж Агу вибере собі болота, Нао піде до Дворіччя.
      – Агу не знає ще своєї путі! – заперечив син Зубра. – Він шукає Огню; він може йти вранці до річки, а ввечері – до болота. Чи ж знає мисливець, який переслідує кабана, де він його вб'є?
      – Агу змінить свою путь потім, – втрутився Гун підтриманий гомоном племені. – Але він не може піти і на захід сонця, і до Дворіччя одночасно. Хай вибирає!
      В глибині своєї похмурої душі син Зубра зрозумів: своїм сперечанням він збудить сумніви в Нао, що було б більшою небезпекою, ніж роздратованість ватажка.
      Отже, зиркнувши вовкувато на юрбу, він одрубав;
      – Агу піде на захід!
      І одразу, подавши знак своїм братам, він вирушив у дорогу берегом болота.
      Нао не зразу пішов за його прикладом. Він хотів іще раз, подивитися на Гамлу. Вона стояла під ясеном за гуртком ватажка – Гуном з дідами. Нао підійшов і побачив, що вона нерухомо й задумливо дивиться на луг. Дівчина прибрала собі голову квітками та лататтям, що ясніло, як місяць. Шкіра в неї ніби сяяла, одлискуючи, наче поверхня річки чи зелене листя дерев.
      Побачивши її, Нао раптом відчув жагу життя, бурхливе й невгасиме бажання жити. Груди йому так стиснуло, що від ніжності й гніву він ледве міг дихати: всі, хто стояв між ним і Гамлою, були йому так само ворожі, як сини мамонта чи людожери.
      Він звів озброєну сокирою руку і сказав:
      – Дочко Болота! Нао або не вернеться й зникне в землі, воді чи в череві гієни, або ж поверне уламрам Огонь. Він принесе Гамлі черепашок, блакитних камінчиків, зуби леопарда і роги зубра.
      На ці слова вона звернула на нього очі, повні тремтячої радості дитини. Але тут Фаум нетерпляче гукнув:
      – Сини Зубра вже зникли за тополями! Тоді Нао рушив на південь.
      Нао, Гав і Нам ішли степом уже цілий день. Степ був ще зелений, вітер перекочував смарагдові хвилі, наче морські вали. Його трава гнулася під вітром, тріскалася під сонцем, сіяла в повітря незліченне багатство пахощів. Степ був грізний і плодючий, суцільний у своїй масі, різноманітний у подробицях; він плодив звіра не менше, ніж квіток, а птахів – як і різного насіння. Поміж зелених просторів та острівців дроку й ялівцю маячили подорожники, васильки, шавлія, козелець, деревій, смілка й жеруха. Подекуди гола земля жила ще повільним життям мінералів, виставляючи первісну голизну, де рослинність ще не могла вчепитися своїм цупким корінням. Потім знову миготіли рожі, шипшина, волошки, конюшина та кущики зірчастого глоду.
      За горбами йшли долини; по болотах снували комахи и плазуни; наче гори, висували свої спини велетенські валуни; гасали сарни, зайці, сайгаки; пробігали вовки й собаки; знімалися дрохви й куріпки; пливли в повітрі дикі голуби, журавлі й ворони; бігли табуни коней, онагри та лосі. Сірий ведмідь з вдачею великої мавпи й носорога, дужчий за тигра і майже однаково небезпечний, як і лев-велетень, блукав по зеленому лугу; на обрії виднілися зубри.
      Нао, Нам і Гав отаборилися на ніч під одним з горбів. Вони не пройшли ще й десятої частини степу, його трава хвилювалася перед ними, наче море. Місцевість була рівна, одноманітна, сумна; хмари в вечірніх сутінках спливалися і знову розпливалися, щоб утворити інші фантастичні фігури. Дивлячись, як жевріють вони в промінні сонячного заходу, Нао мріяв про маленький вогник, здобувати який він оце вирушив. Досить було, здавалося, лише зійти на горб і простягти соснову гілляку, щоб ухопити іскру з небесного багаття, яке палало на заході.
      Хмари пригасали. Рожеві відблиски ще довго мерехтіли на обрії, а потім один по одному почали спалахувати блискучі камінчики зірок. Подих ночі пронісся над землею.
      Звикши на варті до огнища, до цієї Вогненної загорожі від моря темряви, Нао відчував тепер своє безсилля. Щохвилини могли з'явитися сірий ведмідь або леопард, тигр, лев, хоч вони й рідко заходили в глиб степу; череда зубрів могла жартома затоптати тендітне тіло людини; зграя вовків відчувала в собі силу великих хижаків, а голод надавав їм сміливості.
      Воїни повечеряли сирим м'ясом. Вечеря була сумна: вони звикли до запаху смаженого м'яса. Нао став на першу варту. Весь він був сповнений враженнями ночі. Син Леопарда являв собою якесь дивне створіння, що відчувало найтонші процеси життя світу: своїм зором він схоплював ледве помітні бліді контури, політ нічних птахів і комах, ходу звірів і плазування гаддя; він здалеку відрізняв скавчання шакалів, регіт гієни, виття вовків, клекіт орла, сюрчання коників; носом він ловив аромат закоханої квітки, бадьору свіжість трави, сморід хижаків. Шкіра відчувала в найменшому подиху вітерця хвилю прохолоди або віяння сухого жару. Він жив усім, що сповнювало собою Простір і Час.
      Та це життя було зовсім не безжурне; воно було тяжке, повне загроз. Все, що творило його, могло його й зруйнувати; воно ж могло встояти лише обережністю, силою, хитрощами, невтомною боротьбою проти ворожих стихій.
      Нао щохвилини вичікував з темряви гострих ікол, вогненного ока плотожерних хижаків. Більшість їх уже знала людей за звірів дужих і не спинялася біля них. Пробігли гієни із страшнішими, ніж у левів, щелепами: вони не любили боротьби, звикши до стерва. На хвилинку спинилася зграя вовків; вовки знали, що їхня сила в численності, й оцінювали її майже як рівну силі уламрів. Однак вони не були надто голодні і побігли слідом за сарнами. Потім з'явилися схожі на вовків собаки; вони довго гавкали навколо горба, а декотрі нишком підкрадалися ближче. Вони не дуже охоче нападали на двоногих звірів. Колись їх дуже багато було біля табору племені. Вони їли різні недоїдки і брали участь у полюванні. Двох з них Гун приручив був, годуючи їх кишками та кістками. Але вони загинули під час полювання на кабана, а приручити інших не довелося, бо всіх їх було винищено з наказу Фаума, коли він став ватажком племені.
      Спілка з собаками дуже цікавила Нао; в ній він вбачав нову силу, більшу безпеку, новий засіб поширити могутність людини. Але тут, у степу, лише з двома воїнами, він мусив стерегтися собак. Він охоче уклав би з ними спілку, коли б їх було лише кілька, а не ціла зграя.
      Тим часом вони звужували своє коло і гавкотня стихла, так що можна було чути уривчасте дихання. Це стурбувало Нао. Він схопив камінь і шпурнув його в най-сміливішого пса, гукаючи:
      – У нас є списи й киї! Ними можна вбити ведмедя, зубра й лева!
      Наляканий каменюкою, що поцілила йому просто в морду, та звуками людського голосу, пес утік. Інші почали гавкати, ніби заохочуючії себе зважитись до нападу. Нао ще раз кинув камінь із словами:
      – Ви надто дрібні, щоб боротися з уламрами! Ідіть шукайте собі сайгаків, воюйте з вовками! Коли ще якийсь собака наблизиться, йому буде розпорото живота.
      Тут підвелися з землі розбуджені голосом ватажка Нам і Гав. Побачивши нові тіні, собаки кинулися врозтіч.
      Тиждень уже йшов Нао, обминаючи всякі перепони, уникаючи різних небезпек. А вони траплялися тим частіше, чим ближче ставав ліс. І хоч до нього треба було йти ще кілька днів, але він уже подекуди виказував себе окремими невеличкими гайками та появою великих хижаків. Уламри мали вже нагоду бачити тигра й велику пантеру. Ночі стали дуже неспокійні: воїни ще за дня мусили багато працювати, щоб забезпечити собі спочинок на ніч; вони вишукували щілини в скелях, стрімчаки та густі нетрі; ночувати під великими деревами вони уникали. На восьмий і дев'ятий день їм почала допікати спрага. Кринички й озерця зникли; перед очима розляглася пустиня жовтої трави; змії полискували між ка мінням; безліч комах найрізноманітніших кольорів сповнювали повітря неспокійним тремтінням; вони сідали на тіло мисливців і боляче кусали їх.
      Коли дев'ятого дня вже подовшали тіні, воїни дісталися до ніжної й свіжої трави; з горбів линув дух води, а в далечині було видно стадо зубрів, що сунули на південь. Тоді Нао сказав своїм товаришам:
      – Ми нап'ємося ще до заходу сонця!.. Зубри йдуть до води.
      Нам, син Тополі, і Гав, син Сайгака, змучені спрагою, тепер повеселішали. Це були хлопці хоч моторні, але нерішучі. Необхідно було завжди підтримувати їхню мужність, витривалість, треба було навчити терпіти болі, зміцнити їхнє довір'я; зате вони були слухняні, як глина, і швидко захоплювались усім, забуваючи різні прикрощі і стаючи веселішими. Залишаючись віч-на-віч з пустинею і звірами, вони охоче корилися чужій волі. Отже, Нао бачив у своїх товаришах продовження своєї власної енергії. Вони мали жваві руки, гнучкі ноги, далекозорі очі й гострий слух. Своєму ватажкові вони повсякчас могли стати у великій пригоді, аби лише бачили його мужність і знали його волю. Від самого початку вони віддали свої серця Нао; він був зразком їхнього роду, зразком могутності людини супроти жорстоких таємниць світу, їх ватажком і оборонцем у боротьбі списом і сокирою. І не один раз, ранками, упиваючись свіжим повітрям, милуючися кремезною постаттю та могутніми грудьми Нао, що йшов попереду, вони тремтіли природним і майже ніжним захопленням, тягнучись до свого ватажка, як бук до сонця.
      Більш відчуваючи, ніж розуміючи це, Нао використовував цих зв'язаних з його долею людей, щоб бути впевненим у своїй перемозі, борючись з різними перешкодами. Нао без них почував себе слабшим.
      Довгі тіні тяглися від дерев, налита свіжим соком трава хилилася до землі, і сонце, все дужче червоніючи, котилося до провалля. Під його промінням табун зубрів був наче якась руда річка.
      Останні сумніви Нао розвіялися. Там, за розривом горбів, неодмінно мусила бути вода. Це говорило йому чуття, це ж стверджувало йому й велике число різного полохливого звіра, що теж ішов слідом за зубрами. Нам і Гав були тієї ж думки, втягуючи в себе через розширені ніздрі свіжу вологість повітря.
      – Треба випередити зубрів, – сказав Нао.
      Він боявся, що вода лежить у невеличкому озерці і зубри обступлять береги з усіх боків. Мисливці прискорили свою ходу, щоб дістатися першими долини між горбами.
      Через свою численність, обережність старих бугаїв і втому молодих зубри сунули повагом. Уламри випередили їх. Тієї ж тактики дотримувались і інші тварини: перед зубрами бігли вже гірські козли, муфлони та онагри, а навперейми біг табун коней. Деякі із звірів уже перебігали перевал.
      Нао набагато випередив зубрів, напитись можна було не кваплячись. Коли він з товаришами дійшов до перевалу, зубрам треба було йти ще з тисячу ліктів.
      Нам і Гав пішли ще швидше; спрага прискорювала їх ходу. Обійшовши горб, вони вступили в прохід і побачили воду, творчу матір, благотворнішу за сам Вогонь і не таку жорстоку. Вона лежала ніби в озері, що розляглося посеред кільця горбів; праворуч в озеро текла вода з річки, зникаючи ліворуч у проваллі. Доступитися до озера можна було лише трьома шляхами: самою річкою, тим проходом, звідки прийшли уламри, і другим проходом – поміж скель та одним з горбів; в інших місцях озеро обступали базальтові стрімкі стіни.
      Мисливці бадьоро привітали водяне поле. Червоне від проміння сонця, що ховалося за обрій, воно заспокоювало спрагу струнких сайгаків, низеньких кремезних коненяток, тонкокопитних онагрів, бородатих муфлонів, кількох полохливих, як збитий з дерева лист, кізочок, старого оленя, голова якого була прикрашена розлогими рогами.
      Похмурий задира кабан один пив воду, нічого не боячись. Всі ж інші нашорошували вуха, неспокійно бігали очима і були готові кожної хвилини тікати, виявляючи тим суворий закон життя – одвічну обережність слабших.
      Раптом усі голови й вуха повернулися в один бік, а далі всі звірі якнайшвидше сипнули врозтіч; коні, онагри, сайгаки, муфлони, козулі й олень побігли через західну ущелипу, протії червоного проміння сонця. Не побіг лише один кабан, що поводив під щетиною повік своїми вузькими, налитими кров'ю очима. З'явилися великі лісові вовки, більші від вовків степу, з високими ногами, міцними щелепами та близько зсунутими жовтими очима; їх погляди не бігали туди й сюди, як у полохливих травоїдів, а одразу вчіплювалися в здобич. Нао, Нам і Гав ухопилися за вила й списи, кабан вишкірив свої ікла і почав погрозливо хропти. Змірявши ворога своїми хитрими очима та почувши тонкими ніздрями його дух, вовки визнали його за небезпечного і побігли навздогін утікачам.
      Після них запанувала тиша, і уламри, вгамувавши свою спрагу, почали радитися. Скоро мало смеркатись; сонце ховалося за скелі; було вже надто пізно, щоб іти далі; де ж спинитися на відпочинок?
      – Зубри підходять! – сказав Нао.
      Але тієї ж миті він повернувся до західної ущелини. Всі троє уважно слухали, потім припали вухом до землі.
      – Це не зубри, – стиха вимовив Гав. А Нао ствердив:
      – Це – мамонти!
      Мисливці швидко оглянули місцевість. Річка пливла поміж базальтовим горбом і стіною з червоного порфіру, звідки стримів досить широкий виступ, на якому міг би вміститись і великий хижак.
      Уламри вилізли на нього.
      Під виступом у напівтемному проваллі текла вода, горизонтально нависли дерева, зрушені обвалами та власною вагою. З глибини тяглися до тьмяного світла вершечками з купками блідого листу, витрачаючи на це всю свою життєву енергію, інші дерева, надзвичайно високі й тонкі, борючися з густим, наче ведмеже хутро, мохом, з ліанами, що душили їх, та губками, що обліплювали їх стовбури; вони вперто боролися й далі за життя, за місце під сонцем.
      Нам перший помітив у скелі печеру. Низька й неглибока, вона мала отвір неправильної форми. Уламри не одразу вступили до неї, спочатку вони довго її оглядали. Нарешті Нао повів своїх товаришів, зігнувшись та нюхаючи повітря; тут вони побачили кістки, шматки шкури, різні роги, щелепи. Господар печери був, очевидно дужий і небезпечний хижак. Нао захотів пізнати його нюхом.
      – Це печера сірого ведмедя, – нарешті заявив він. – Вона порожня вже чимало днів.
      Нам і Гав зовсім не знали цього лютого хижака, бо уламри блукали по місцевостях, де водилися тигр, лев, зубр і навіть мамонт, але де сірий ведмідь траплявся дуже рідко. Нао зустрічав його лише в далеких подорожах. Він знав його сліпу, як у носорога, злість, його силу, майже рівну силі лева-велетня, його люту, непереможну мужність. Печера була порожня, бо ведмідь або покинув її зовсім, або ж подався на кілька тижнів, а може, й на довший час, полювати в іншу місцевість; могло бути, нарешті, що його спіткало лихо на переправі через річку. Певний, що звір їх не застукає цієї ночі, Нао вирішив використати його печеру для відпочинку. Коли він доводив це до відома своїх товаришів, над річкою й скелями розлігся дужий галас: прийшли зубри! їхнє могутнє, як левовий рик, мукання різноголосою луною відбивалося від скелястих стіп цього похмурого закутка.
      Нао прислухався до гамору цих великих звірів з деякою тривогою. Люди рідко коли полювали на турів чи зубрів. У ті часи ці звірі були такого зросту, сили й жвавості, яку не могли вже мати їхні нащадки. Їхня поведінка була хоч, може, й не така тонка, проте жвавіша й хитріша; вони знали свою силу й боялися великих хижаків лише тоді, коли були хворі, приставали в дорозі чи коли зважувалися вибігати в степ поодинці.

  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10