Третя вежа

Помітно було, що розказує це проповідник не перший і навіть не десятий вже раз, що йому це смертельно набридло, але й водночас — що й у користі цієї роботи він не має ні найменших сумнівів.

— …Довкола цієї кулі літає також й те, що ми називаємо Гласом Божим. Насправді це називається штучним супутником. Запустили його люди за допомогою ракети — тільки великої. Такої, як чотири оцих будинки, один на оден поставлені. Раз на чотири роки ця штука наближається й починає випромінювати на Землю… ну, тобто світити на Землю таким світлом, що вбиває всіх, хто має агресивні думки.

— А що таке агресивні думки ?

— Це думки.. ну, наприклад, ти ніколи не хотів кинути сніжка в товариша ?

— Хотів. — хлопчина шмигнув носом.— Але мама казала…

— Отож. Тобто ти не дуже хотів. А ті, хто дуже хотіли — залишились на майдані.

Хлопчина аж на обличчі змінився, уявивиши, очевидно, до чого призводить невинне бажання покидатись сніжками або поганяти шайбу по кризі.

— Дядьку… — запитав він по тривалій паузі. — А що, хіба раніше краще було ?

— Краще, — глухо віповів проповідник. — Раніше люди жили у великих містах, де завжди було світло й тепло. По воду не треба було ходити до річки — вона сама приходила у будинки. Люди вміли розмовляти з друзями на такій відстані, що й не бачили один одного, літати по небу, плавати під водою… Але Глас Божий все те знищив.

— Дядьку ! — перебив його інший хлопчак, що до того весь час мовчав. — А хіба не можна цього… супутника…

Хлопчик затнувся.

— Збити ? — підказав проповідник. — Раніш було можна. Але з того часу всі люди, що вміли робити це, повмирали. Він їх убив.

Знову запалу пауза.

— Коли я виросту… — повільно стис кулаки хлопчина. — Коли я виросту… я його.. вб'ю !

— Молодець ! — посміхнувся проповідник. — Спробуй. Можливо, тобі це вдасться.

Десь за годину, коли діти й двоє жінок полишили шинок, а інші вже розбились по парах, цю ж тему підняв хтось із чоловіків.

— Збити ? — проповідник голосно засміявся. — Так погань літає по сильновитягнутій еліптичній орбіті навколо Сонця, й до Землі наближається раз на чотири роки. Навіть якщо ми почнемо просто зараз, за чотири роки створити космічну промисловість нам аж ніяк не вдасться. Єдина надія, що коли-небудь та погань або залишиться без енергії, або… втім, он сидить людина, яка розуміється на цьому краще за мене.

— Не набагато й краще, — мисливець знизав плечима. — На жаль, енергія в нього скінчиться не скоро — ядерний ізотопний реактор розрахований на двісті років роботи. Конденсатори, в якиї вні накопичує заряд всі чотири роки — практично вічні. Єдине, що може глюконути — це гіроскопи системи орієнтації… але, як бачите, за дванадцять років ще жодного збою.

— А скільки взагалі може праціювати космічний аппарат ? — запитав один з чоловіків.

Мисливець знову знизав плечима.

— Якийсь з американців... запущений в сімдесят дев'ятому році... До речі, він має трохи не такий реактор, гірший... Все ще працює. Тобто ще працював дванадцять років тому. Зараз — не знаю. Так що…

Один з чоловіків підвівся й, похитуючись, підняв над головою масивного табурета.

— То це ти… — прохрипів він.

— Не раджу, — спокійно посміхнувся мисливець. — Одна справа балачка, а от після бійки — наступного свята ти точно не переживеш.

Чоловік із стогоном опустив стільця й знову припав до сулії. Жінка, що сиділа поруч, прихилилась до його спини.

— Крім того, — мовив мисливець по тривалій паузі. — Мого там — ну, може тисячна частка, а може й менше…

— Як ти гадаєш — запитала його вранці жінка. — Ми доживемо до кінця цього кошмару ?

— Ні ! — впевнено відповів колишній конструктор. — Хіба що оті хлопчаки.

На зворотному шляху він зламав лижу, три дні брьохав лісом майже по груди у підталому снігу, весь змок, замерз, застудився й ще за два дні помер.

15.11.98 — 06.12.98