Щасливий Принц
Над містом, на стрункому п’єдесталі, височіла статуя Щасливого Принца. Вона була вкрита тонким шаром щирого золота, очима були два блискучі сапфіри, а на ефесі меча палав великий червоний рубін.
Усі милувалися статуєю Принца. «Він такий гарний, як флюгер, – зауважив один із Міських Радників, який прагнув репутації людини з художнім смаком. – От тільки далеко не такий корисний», – додав він швиденько, боячись, щоб люди не вирішили, ніби він непрактичний, бо насправді він був дуже практичним.
– Чому ти не такий, як Щасливий Принц? – питалася одна розважлива мамуся у свого синочка, який плакав, сам не знаючи чого. – Щасливий Принц ніколи не плаче і нічого не вимагає.
– Радий, що бодай хтось у цьому світі цілком щасливий, – пробурмотів розчарований чоловік, дивлячись на чудову статую.
– Він схожий на справжнього янгола, – казали діти з сирітського притулку, виходячи з церкви у своїх червоних пелеринках і чистих білих фартушках.
– Звідки ви знаєте? – спитав Учитель Математики. – Хіба ви бачили янгола?
– Бачили, бачили – уві сні, – відповіли діти, а Учитель Математики суворо набурмосився, бо не схвалював, коли діти мріяли або бачили сни.
Одного вечора у місто залетіло Ластів’я-Серпокрилець. Його друзі вже шість тижнів тому відлетіли у теплі краї, до Єгипту, а він залишився, бо був закоханий у найпрекраснішу Очеретинку. Він побачив її ще навесні, коли літав над річкою, ганяючись за великим жовтим метеликом. Він замилувався її тоненьким станом і заговорив до неї.
– Закохатись у тебе? – запитав Серпокрилець, який любив одразу переходити до суті справи, й Очеретинка злегка вклонилася йому. І він літав і літав навколо неї, торкався крилами води, й від цього розліталися срібні бризки. Так він залицявся до неї, і тягнулося це ціле літо.
– Яке сміховинне захоплення, – цвірінькали інші ластівки. – У неї зовсім немає грошей, а от родичів – ціла купа.
І дійсно, у річці було повно очерету. Потім, коли прийшла осінь, усі ластівки відлетіли.
Щойно вони відлетіли, Серпокрильцю стало дуже самотньо, і йому трохи набридла його кохана.
– Вона зовсім не вміє вести бесіду, – казав він, – і, боюся, вона кокетка, бо безупинно заграє з вітром.
І справді, коли віяв вітерець, Очеретинка дуже граційно йому вклонялася.
– Треба визнати, що вона домосідка, – вів далі Серпокрилець, – а я люблю подорожувати, отже моя дружина теж мусить любити подорожі.
– Ти полетиш звідси зі мною? – спитав він її врешті-решт, але Очеретинка похитала головою, бо була прив’язана до своєї домівки.
– Ти просто гралася зі мною! – вигукнув Серпокрилець. – Я відлітаю до Пірамід. Прощавай! – і полетів геть.
Летів він цілісінький день, а проти ночі опинився у тому-таки місті.
– Де ж мені переночувати? – спитав він. – Сподіваюся, місто попіклувалося про гідну зустріч.
І тут він побачив статую на високому п’єдесталі.
– Влаштуюся тут, – вирішив Серпокрилець, – гарне місце, і багато свіжого повітря… – і вмостився у ногах Щасливого Принца.
– Я маю золоту спальню, – тихо мовив він до себе, озираючись, і був умостився спати, та тільки-но він сховав голову під крило, як на нього впала велика крапля води. – Що за дивина? Адже в небі ані хмаринки, зорі великі і яскраві, і все-таки падає дощ. Клімат Північної Європи просто жахливий. Очеретинка любила дощ, але це дуже себелюбно з її боку.
І тут упала друга крапля.
– Яка користь від статуї, якщо вона не захищає від дощу? – спитав Серпокрилець. – Треба пошукати собі гарненький димар, – і він налаштувався відлетіти.
Та тільки-но він розправив крила, як упала третя крапля; він підвів очі й побачив… ох, що ж він побачив?
Очі Щасливого Принца були повними сліз, сльози котилися по золотих щоках. Обличчя в нього було таким гарним у місячному сяйві, що Серпокрильця охопила жалість.
– Хто ти? – запитав він.
– Я – Щасливий Принц.
– Чому ж тоді ти плачеш? – здивувався Серпокрилець. – Я через тебе увесь мокрий.
– Коли я був живий і мав людське серце, – відповів Принц, – я не знав, що таке сльози, бо мешкав у чудовому палаці Сан-Сусі, куди не пускали сум і смуток. Вдень я грався зі своїми товаришами в саду, а ввечері вів у першій парі танці у Великій Залі. Сад був огороджений високою стіною, але я ніколи не цікавився, що простирається за нею, бо все, що оточувало мене, було прекрасним. Придворні нарекли мене Щасливим Принцом, і я дійсно був щасливий, якщо забави – щастя. Так я жив, так я помер. А тепер мене підняли так високо, що я бачу всі недоліки і всі нещастя свого міста, і хоча моє серце тепер зі свинцю, я не можу не лити сліз.
«Що? Значить, він не з суцільного золота?» – подумав собі Серпокрилець. Але він був надто чемним, щоб робити зауваження вголос.
– Далеко звідси, – вела далі статуя тихим мелодійним голосом, – далеко звідси, на маленькій вуличці, стоїть бідна хатка. Одне з вікон відчинене, і мені видно жінку, що сидить за столом. Обличчя в неї худе і змучене, а руки загрублі, червоні, поколоті голками, бо вона швачка. Вона розшиває квітами атласну сукню найвродливішої з фрейлін Королеви для наступного придворного балу. А в ліжечку в кутку кімнати лежить її хворий хлопчик. У нього гарячка, і він просить помаранчів. Матері немає чого йому дати, крім річкової води, і він гірко плаче. Ластів’я, Ластів’я, любий Серпокрильцю, благаю, віднеси їм рубін з ефеса мого меча. Ноги мої прикуті до п’єдесталу, я сам не можу рухатися.
– На мене чекають у Єгипті, – відповів Серпокрилець. – Мої друзі-ластівки літають туди-сюди понад Нілом, розмовляють із великими лотосами. Невдовзі вони вкладуться спати біля гробниці великого Фараона. Сам Фараон лежить у пишно оздобленій труні. Він закутаний у жовту тканину і набальзамований прянощами. На шиї у нього – намисто з ясно-зеленого нефриту, а руки – як сухе листя.
– Ластів’я, Ластів’я, любий Серпокрильцю, – просив Принц, – благаю, залишися зі мною на одну ніч і будь моїм посланцем. Хлопчик потерпає від спраги, і мати його так тужить!
– Не дуже-то я люблю хлопчаків, – відповів Серпокрилець. – Минулого літа, коли я жив біля річки, двоє нахабних недолітків, сини мірошника, завжди жбурляли в мене каміння. Звісна річ, у мене вони жодного разу не влучили: ми, серпокрильці, надто добре для цього літаємо, та я ще й походжу з родини, яка славиться своєю спритністю, проте це була неповага.
Але Щасливий Принц дивився так сумно, що Серпокрилець зглянувся.
– Тут уже зовсім холодно, – зауважив він, – але я зостануся заради тебе на одну ніч і буду твоїм посланцем.
– Дякую тобі, любий Серпокрильцю, – сказав Принц.
Тоді Серпокрилець виклював з ефеса Принцового меча великий рубін і, тримаючи його у дзьобі, полетів понад дахами міста.
Він пролетів над вежею собору зі скульптурами мармурових янголів. Він пролетів над палацом і почув звуки танцювальної музики. Юна красуня зі своїм коханим вийшли на балкон.
– Які прекрасні зорі у небі, – сказав до неї коханий, – і яка прекрасна влада кохання!
– Сподіваюся, моя сукня буде готова до королівського балу, – відповіла красуня. – Я замовила розшити її квітами страстоцвіту[1], але швачка така ледаща.
Серпокрилець пролетів понад річкою і побачив ліхтарі на високих щоглах кораблів. Він пролетів через єврейське гетто і побачив старих юдеїв, що торгувалися між собою і зважували монети на мідних вагах. Нарешті він долетів до бідної хатинки і зазирнув усередину. Хлопчик розметався на ліжку, а мати заснула, бо смертельно втомилася. Влетів Серпокрилець до кімнати і поклав великий рубін на стіл біля наперстка жінки. Потім він тихенько політав над ліжком, обмахуючи крильцями хлопчикове чоло.
– Як мені прохолодно, – прошепотів хлопчик. – Вочевидь, я вже одужую.
І він заснув солодко і міцно.
Тоді Серпокрилець повернувся до Щасливого Принца й розповів йому про все, що зробив.
– Цікаво, – зауважив він, – мені зовсім тепло зараз, хоча надворі так зимно.
– Це тому, що ти зробив добру справу, – пояснив Принц. І Серпокрилець задумався, а там і заснув. Думки завжди навіювали на нього сон.
Коли розвидніло, він полетів до річки і викупався.
– Що за дивовижне явище! – вигукнув Професор Орнітології, який якраз перетинав місток. – Серпокрилець узимку!
І він написав про це в газету довгого листа. Усі його цитували, бо там було багато слів, яких ніхто не розумів.
– Увечері я полечу до Єгипту, – оголосив Серпокрилець, і від цієї перспективи у нього одразу поліпшився настрій. Він відвідав усі міські пам’ятники і довгий час просидів на верхівці церковного шпиля. Де б він не з’являвся, всюди цвірінькали горобці і перешіптувалися між собою:
– Який вишуканий іноземець!
Отже він був дуже собою задоволений.
Коли зійшов місяць, він знову прилетів до Щасливого Принца.
– У тебе немає доручень в Єгипет? – гукнув він. – Бо я якраз вирушаю у путь.
– Ластів’я, Ластів’я, любий Серпокрильцю, – молив Принц. – Благаю, залишися зі мною ще на одну ніч.
– На мене чекають у Єгипті, – відказав Серпокрилець. – Завтра мої друзі летять на Другий Водоспад. Там, серед очерету, ховається гіпопотам, а на великому гранітному троні сидить бог Мемнон. Всеньку ніч дивиться він на зірки, а коли загоряється вранішня зоря, у нього вихоплюється вигук радості, а потім він знову замовкає. Опівдні приходять жовті леви на водопій. Очі в них – як зелені берили, а ревіння голосніше за гуркіт водоспаду.
– Ластів’я, Ластів’я, любий Серпокрильцю, – мовив Принц. – На околиці міста я бачу на горищі юнака. Він схиляється над паперами на столі, й у склянці біля нього стоїть букетик засохлих фіалок. Юнак має темне жорстке волосся, губи його червоні, як гранат, а очі великі та мрійливі. Він намагається закінчити п’єсу для Режисера Театру, але дуже змерз і не може писати далі. Його грубка холодна, і він мало не непритомніє з голоду.
– Я залишуся з тобою ще на одну ніч, – погодився Серпокрилець, який мав по-справжньому добре серце. – Віднести йому ще один рубін?
– Гай-гай! Я більше не маю рубінів, – відповів Принц. – У мене залишилися тільки очі. Вони зроблені з рідкісних синіх сапфірів, які привезли з Індії тисячу років тому. Виклюй один із них і віднеси йому. Він продасть самоцвіт ювелірові, купить дрова й допише п’єсу.
– Дорогий Принце, – заперечив Серпокрилець, – я не можу так учини ти, – і розплакався.
– Ластів’я, Ластів’я, любий Серпокрильцю, – сказав Принц. – Чини, як я звелів.
І Серпокрилець виклював око у Принца й полетів до горища студента. Залетіти всередину було дуже легко, бо у даху зяяла дірка. Через неї він увірвався до кімнати. Юнак схилив голову на руки, отже не почув тріпотіння пташиних крил, а коли підвів голову, то побачив, що на зів’ялих фіалках лежить прекрасний сапфір.
– Мене починають цінувати, – зрадів він, – це подарунок якогось великого шанувальника. Тепер я зможу дописати свою п’єсу, – і він засяяв од щастя.
Наступного дня Серпокрилець полетів до гавані. Він умостився на щоглі великого судна і дивився, як матроси витягають тросами важкі скрині з трюму.
– Раз-два – вгору! – вигукували вони, тягнучи чергову скриню.
– Я лечу до Єгипту! – крикнув Серпокрилець, та ніхто не звернув уваги, а коли зійшов місяць, полетів він назад до Щасливого Принца.
– Я хочу попрощатися з тобою, – гукнув він.
– Ластів’я, Ластів’я, любий Серпокрильцю! – молив Принц. – Благаю, залишися зі мною ще на одну ніч!
– Вже зима, – відповів Серпокрилець, – і скоро тут літатиме холодний сніг. У Єгипті сонце гріє зелені пальми, і крокодили вилежуються в глині, озираючись спроквола навкруги. Мої друзі-ластівки в’ють гнізда у храмі Юпітера в Баальбеку, а рожево-білі горлиці споглядають на них і туркочуть. Дорогий Принце, я мушу тебе покинути, але ніколи не забуду, і наступної весни принесу тобі два прекрасних самоцвіти замість тих, що ти віддав. Рубін буде червонішим за червону троянду, а сапфір – синій, як море.
– Внизу на площі, – мовив Щасливий Принц, – стоїть дівчинка, що продає сірники.
Вона впустила сірники в калюжу, і ті зовсім розмокли. Батько відлупцює її, якщо вона не принесе додому грошей, тож вона плаче. В неї немає ні черевиків, ні панчіх, а на голові – ні хустинки, ні капелюшка. Виклюй у мене друге око і віддай його дівчинці, і тоді батько її не битиме.
– Я залишуся з тобою ще на одну ніч, – погодився Серпокрилець, але не можу виклювати тобі око. Адже ти осліпнеш!
– Ластів’я, Ластів’я, любий Серпокрильцю, – сказав Принц. – Чини, як я звелів.
І Серпокрилець виклював друге око Принца і полетів з ним униз. Він пронісся повз дівчинку і встромив самоцвіт їй у долоньку.
– Яке гарненьке скельце! – зраділа дівчинка і побігла сміючись додому.
Тоді Серпокрилець повернувся до Щасливого Принца.
– Ти тепер сліпий, – мовив він, – і я залишуся з тобою назавжди.
– Ні, Серпокрильцю, – заперечив бідолашний Принц, – ти мусиш летіти до Єгипту.
– Я залишуся з тобою назавжди, – твердо сказав Серпокрилець і заснув біля ніг Принца.
Увесь наступний день він сидів на плечі Принца й оповідав йому про те, що бачив у чужих краях. Він розказував про червоних ібісів, що стоять довгою шерегою уздовж берегів Нілу і ловлять золотих рибок своїми дзьобами; про Сфінкса, старого як світ, що живе у пустелі і знає все-все: про купців, що повільно ступають поруч зі своїми верблюдами, з бурштиновими чотками в руках; про Царя Місячної гори, чорного як смола, котрий молиться на величезний кришталь; про велику зелену змію, яка спить у пальмовому дереві і годувати яку медовими пряниками приходять двадцятеро жирафів; про пігмеїв, що плавають великим озером на гігантському пласкому листі та постійно воюють з метеликами.
– Серпокрильцю, друже мій милий, – перебив його Принц, – ти розповідаєш про дивовижні речі, але найдивовижніше у світі – це страждання людські. Немає Таємниці більшої, ніж ця Таємниця. Політай над містом, любий Серпокрильцю, і розкажи про все, що побачиш.
І Серпокрилець літав над великим містом і бачив, як веселяться багатії у своїх розкішних будинках, коли під їхніми дверима сидять жебраки. Він залітав у темні провулки й бачив бліді личка голодних дітей, що байдуже позирали на чорні вулиці. Під аркою мосту лежало двійко хлопчаків – вони міцно обнялися, щоб хоч трохи зігрітися.
– Як їсти хочеться, – жалілися вони.
– Тут не можна лежати! – загорлав на них вартовий, і вони вийшли з-під мосту просто в дощ.
Потім Серпокрилець прилетів назад і розповів Принцові все, що бачив.
– Я весь вкритий листковим золотом, – сказав Принц, – ти мусиш його обірвати, клаптик по клаптику, і віддати отим бідолахам; живі завжди гадають, що золото може їх ощасливити.
Клаптик по клаптику відривав Серпокрилець щире золото, поки Щасливий Принц не зробився зовсім тьмяним і сірим. Клаптик по клаптику віддавав Серпокрилець щире золото біднякам, і личка дітей потроху розрум’янились, і вони сміялися та гралися в різні ігри на вулиці.
– Тепер у нас є хліб! – вигукували вони.
А потім випав сніг, а за снігом ударив мороз. Вулиці здавалися вилитими зі срібла – такі вони були яскраві та блискучі; довгі бурульки звисали, як кришталеві кинджали, з краю дахів; усі одягнулися в хутро, а хлоп’ята у червоних шапочках каталися на ковзанах.
Бідолаха Серпокрилець замерзав дедалі більше, але не збирався залишати Принца, бо дуже його любив. Він клював хлібні крихти біля пекарні, коли пекар не дивився, і тріпотів крилами, аби зігрітися.
Й от прийшов час, коли він збагнув, що помирає. Востаннє злетів Серпокрилець на плече Принца.
– Прощавай, любий Принце! – прошепотів він. – Дозволь мені поцілувати тобі руку.
– Радий, що ти нарешті вибираєшся до Єгипту, – мовив Принц. – Ти пробув тут надто довго. Але поцілуй мене у вуста, бо я тебе люблю.
– Не до Єгипту я вибираюся, – сказав Серпокрилець, – а до Оселі Смерті. Смерть – сестра Сну, правда ж?
І він поцілував Щасливого Принца у вуста і впав мертвий до його ніг.
І тої самої миті пролунав дивний звук усередині статуї, мовби щось розбилося. То свинцеве серце Принца розкололося навпіл. Очевидячки, мороз і справді був лютий.
Рано-вранці наступного дня Мер міста йшов через площу разом із Міськими Радниками. Проминаючи п’єдестал, він поглянув на статую.
– Господи, який жалюгідний вигляд має отой Щасливий Принц! – вигукнув він.
– Геть-чисто жалюгідний! – підхопили Міські Радники, які завжди погоджувалися з Мером. І всі вони залізли нагору роздивитися як слід.
– Рубін випав із його меча, очі десь загубилися, і він більше не золотий, – оголосив Мер. – Власне, він не кращий за жебрака.
– Не кращий за жебрака, – підтакували Міські Радники.
– А тут іще якась мертва пташина у нього під ногами! – вів далі Мер. – Треба видати розпорядження, що птахам забороняється тут помирати.
І Міський Писарчук занотував Мерове розпорядження у записнику.
Статую Щасливого Принца зняли з п’єдесталу.
– Оскільки він уже не прекрасний, то й не корисний більше, – проголосив Професор Мистецтвознавства в Університеті.
Статую розплавили у ливарні, й Мер провів нараду Корпорації, щоб вирішити, як учинити з металом.
– Нам, певна річ, потрібна інша статуя, – сказав Мер, – і це мусить бути моє зображення.
– Моє, моє! – закричав кожен із Міських Радників, і всі пересварилися. Коли я востаннє їх чув, вони й далі сварилися.
– Що за чудасія! – здивувався старий майстер у ливарні. – Це розбите свинцеве серце не плавиться у печі. Його треба викинути.
І серце викинули на смітник, де вже лежав мертвий Серпокрилець…
– Принеси мені дві найдорогоцінніші речі з того міста, – наказав Господь одному зі своїх янголів, і янгол приніс йому свинцеве серце і мертвого птаха.
– Ти зробив вірний вибір, – погодився Господь, – бо у моєму Райському Саду це мале пташеня співатиме вічно, а у моєму золотому місті Щасливий Принц возсилатиме мені хвалу.
Соловушка і троянда
– Вона пообіцяла, що танцюватиме зі мною, якщо я принесу їй червоні троянди, – вигукнув молодий Студент, – але в моєму садку немає жодної червоної троянди.
Зі свого гнізда на дубочку його почула Соловушка, визирнула з листя й замислилася.
– Жодної червоної троянди, хоч увесь сад обійди, – простогнав юнак, і його гарні очі налилися слізьми. – Від яких дрібниць залежить людське щастя! Я перечитав усе, що написали мудреці, мені відомі усі таємниці філософії, але через брак однієї червоної троянди зруйнується ціле моє життя.
– Нарешті я зустріла справжнього закоханого, – мовила Соловушка. – Ніч у ніч я оспівувала його, не знаючи, чи існує він насправді. Ніч у ніч я оповідала його історію зіркам – і от нарешті я бачу його самого. Волосся в нього темне, як бутон гіацинта, а вуста червоні як троянда, якої він прагне; пристрасть зробила його обличчя блідим, як слонова кістка, і туга наклала відбиток на його чоло.
– Принц влаштовує бал завтра ввечері, – шепотів Студент, – і моя кохана буде серед запрошених. Якщо я принесу їй червону троянду, вона танцюватиме зі мною до світанку. Якщо я принесу їй червону троянду, я триматиму її в обіймах, і вона схилить голівку мені на плече, і я стискатиму її ручку. Але в моєму садку немає червоної троянди, тож я сидітиму тут на самоті, і вона пройде повз мене. Я буду для неї порожнім місцем, і це розіб’є мені серце.
– О так, це справжній закоханий, – мовила Соловушка. – Те, про що я співаю, змушує його страждати; що для мене радість – для нього біль. Звісно, кохання – чудове почуття. Воно цінніше за смарагди і дорожче за коштовні опали. Його не купити ні за перли, ні за гранати, ним не торгують на ярмарку. Купці його не продають, і на золото його не обміняють.
– На галереї сидітимуть музики, – вів далі Студент, – і гратимуть на своїх інструментах, а моя кохана танцюватиме під мелодії скрипок та арф. Танцюватиме вона так легко, що її ніжки майже не торкатимуться підлоги, а розчепурені придворні юрмитимуться навколо неї. От тільки зі мною вона не танцюватиме, бо я не маю червоної троянди, щоб їй подарувати.
І він кинувся на траву, затулив обличчя руками й розридався.
– Чого він плаче? – спитала Зелена Ящірка, пробігаючи повз Студента, задерши хвостика.
– І справді, чого? – прошепотів Дзвоник своєму сусіді лагідним, тихим голосом.
– Він ридає через червону троянду, – відповіла Соловушка.
– Через червону троянду? – обурилися вони.
– Це просто безглуздя! – і мала Ящірка, яка була дещо цинічною, розреготалася від душі.
Проте Соловушка розуміла причину страждань Студента; вона принишкла на своєму дубочку і замислилася над таємницями Кохання.
Раптом вона розправила свої брунатні крильця для польоту та зірвалась у небо. Вона промайнула гаєм, як тінь, і, як тінь, закружляла над садом.
У центрі галявини росло прегарне Трояндове Деревце, й коли Соловушка побачила його, то підлетіла й усілася на тоненьку гілочку.
– Подаруй мені червону троянду, – заблагала вона, – і я заспіваю тобі найкращу зі своїх пісень.
Але Деревце похитало головою.
– Мої троянди білі, – відповіло воно, – білі, як піна морська, біліші за сніг гірський. Лети до мого брата, що росте біля старого сонячного годинника, може, він дасть тобі те, чого ти бажаєш.
І Соловушка полетіла до Трояндового Деревця, що росло біля старого сонячного годинника.
– Подаруй мені червону троянду, – заблагала вона, – і я заспіваю тобі найкращу зі своїх пісень.
Але Деревце похитало головою.
– Мої троянди червоні, – відповіло воно, – червоні, як ніжки горлиці, червоніші за розлогі гілки коралів, що коливаються в океанських гротах. Але зима застудила мої вени, мороз побив мої бруньки, а буря поламала моє віття, і не буде у мене троянд цього літа.
– Але мені потрібна одна-однісінька червона троянда! – молила Соловушка. – Одна-однісінька червона троянда! Невже я ніяк не зможу її роздобути?