Дерева на дахах

Олександр Вільчинський

Дерева на дахах

наші арійські гоп-гопаки,

наші варязькі забави…

…відпливає

похитуючись на рейках

Віктор Неборак«Повторення історій», «Актор»

діагональна композиція

Коли Анжелка якось обмовилася, що ніколи в житті не була в Івачеві, не бачила ні того величезного ставу, ні старого соснового лісу над ним, я запропонував їй зробити туди екскурсію вихідного дня. А з новою роботою вихідних тепер у мене більше ніж треба. І я сказав їй, що взагалі нема ніякої проблеми кудись поїхати: чи то в Івачів, чи до Почаєва, а чи й навіть до найдовшої у світі печери в Кривче. Або просто до Проскурова на базар.

– До пещери я сі бою! – виповіла Анжелка своїм милим прононсом а-ля коропецький інтернат, а я полегшено зітхнув, що вона пропустила повз вуха базар.

Про базар у мене вирвалося просто так.

– Ну, тоді на Івачів, – заспокоїв я її.

– Шо-шо?

– Печер я і сам не люблю. На Івачів, – повторив я ще раз, тим більше, що після «бундесу» і всіх цих проблем з головою вже й забув, коли туди востаннє їздив.

Відтак ще звечора попросив у Інки ключі від машини, мовляв, на рибалку, й із самого рання повіз своє шоколадне щастя ближче до природи, до води і сосен. А щоб приємне з приємним, то й спінінги свої прихопив і, звичайно, друзяку «Нікона», як же без нього?

– А чо’ така маленька? – перше, що сказала Анжелка, побачивши Інчину «туфельку». – О, то ти навчиш мене знимкувати? – це вже після того, як сіла на фотоапарат. – Видиш, який ти!.. – не давши відповісти. – Ти обіцяв?

– Звичайно, навчу.

– А видиш! Я зберегла, – пошарудівши у сумочці, з посмішкою витягла пакетик ароматизованих «Contex XXL».

– Ага!

– Шобись знову не казав, шо забув.

Коли я продемонстрував їй нову упаковку таких же, то вже її черга була вигукувати: «Ого!» – хоча, чесно кажучи, у наших з Анжелкою сексуальних експериментах не завжди до презервативів і доходило. А оте своє неперевершене «ого!», я вже знав, вона пізніше повторить ще разів зо двадцять. Утім, мені було навіть приємно ось так постійно її чимось дивувати.

– Ого, яка у тебе колюча борода! І вже сива… Місцями руда, місцями сива! – як почалося з першого ж вечора, так триває й досі.

Але тут вона не виняток. І вона, і всі інші мої жінки, і обидві дружини також помічали у моїй бороді саме те, чого й самі найбільше боялися. Анна-Марія Кі то радила просто вищипувати ті тоді ще поодинокі сивинки, зрештою, вона і сама так робила. А вже просто Марія, навпаки, вважала, що сивина у бороді додає моїй селюцькій пиці інтелігентності. Це вже потім до неї дійшло, що сивію я винятково від горілки. Анжелці про те, що у мене з горілкою особливі стосунки, я поки що промовчав. Думав, може, сама здогадається, але бачу, їй і діла нема до моїх фобій. Може, так і краще. Вона живе у своєму світі, де від своїх проблем зашкалює, і мої їй ні до чого.

До заправки Анжелка весело розповідала, як любить природу і як їй, з її кольором шкіри, буває непросто у сільській місцевості. Бо ж і гід підходящий не часто трапляється, та й народ у нас ще не позбавлений расової бацили – і щоразу якісь місцеві уроди починають зачіпати: «О-о, диви-диви! Жива негритоска!»

– Нібито я маю вмерти, і вже тоді вони нарешті сі вспокоят! – зітхнула Анжелка. – Я колись одному заледве носа не відкусила, зшивати возили, – похвалилася, поправляючи окуляри.

– Ти не хвилюйся, – вирішив я попередити її одразу. – У мене також не все добре з головою, але я тоді просто зупинюсь. Головне, щоб була вода запити пігулки. Бо може раптово початися головний біль… А у мене сьогодні і вода, і пігулки, так що не хвилюйся, – сказав я, краєм ока милуючись її стильними окулярами.

Ці продовгуваті окуляри-лектори настільки пасували до її кругленького шоколадного личка, що спершу я навіть запідозрив, чи вони, бува, не іграшкові. І ще я подумав, як їй і справді може бути нестерпно серед усіх цих наших білих недоумків.

– Я сі й не хвилюю, – відповіла Анжелка.

Мабуть, вона мені і не дуже вірить. Я ж її уже не вперше лякаю своєю хворою головою, але при ній мене ще жодного разу не клинило.

На заправці вона попросила дві гривні й вернулася із пластиковим стаканчиком чорної кави, сказала, що без цукру.

– Хочеш? Я і тобі принесу?..

Я залив на тридцятку дев’яносто п’ятого, і вусатий заправник, в очах якого читалося німе, риторичне: «І де таку чорну мавпу взяв?» – побажав нам щасливої дороги. Колись я за такий погляд міг і між роги ввалити. Втім, колись усіх цих старіючих мачо, що знімали молоденьких, я і сам вважав довбаними кретинами. Проте тепер, відколи знайшлася Анжелка і моє життя начеб наповнилося якимсь дивним теплим світлом, якого я вже давно не відчував, мені вже просто начхати, хто там і що подумає чи як подивиться.

– Компактне, затишне місто, повне зелені і води, – жартома кинув я, коли поминули бляху з перекресленим червоною рискою написом «Тернопіль», бо вже й не пам’ятаю, коли востаннє проводив екскурсію за місто.

Але Анжелка мовчки слухала «Ретро-FM» і дивилася на прилеглі поля й села, і мої заліпухи, здавалося, пропускала повз вуха… Сіра стрічка шосе, дерева, хати, люди, корови, кури, гуси, собаки, коти – все, як завжди. На котів я взагалі намагався не звертати уваги. А коли ми вже повернули з головної на Івачів-Горішній, раптом запитала, чи не хочу, аби вона залишила мені трохи кави? Я сказав, що хочу. І додав: «Щоб знати усі твої грішні думки», – дебільний жарт, особливо перед тими знаменитими ямами, що там починаються. І ніхто й ніколи мені з таким старанням ще не беріг ковток кави на дні стаканчика, і ніколи ще та кава з автомата не здавалася такою смачною, як тоді з рук Анжелки над плесом івачівського ставу.

Спінінгів можна було й не розмотувати, але я все ж розмотав і закинув, а за годину змотав. Навіть швидше, ніж за годину. Ото й уся риболовля. В Івачеві, якщо не рахувати плит біля греблі, мені рідко щастить. Але на плитах завжди повно народу, постійні сварки за місце, важко вклинитися, що я вже навіть зарікався сам туди їздити, не те що з Анжелкою. І ми поїхали на понтон. Це трохи далі, зате краєвиди кращі, а комарі й жаби в Івачеві скрізь пречудові!

Ми купалися на безлюдній, як на таку ранню годину, складеній із секцій старого понтона пристані. Анжелка стояла на руках, а тоді стрибала у воду, і я фотографував її в польоті. Мені у бороду набилося трохи ряски, і вона допомагала її вищубрувати. А потім ми пробували будувати композиції. Почали з фактурної. Водяні лілії на весь об’єктив і тому подібне. А коли перейшли до діагональної, я поставив Анжелку біля машини, а на соснову колоду перед колесами – стаканчик від кави. Якщо від її голови до фари, а потім і до стаканчика, то виходила майже пряма діагональ, чого й треба було досягти. Діагональ по спадаючій, щось у стилі провінційної Англії 50-х років.

Після лінійної композиції з трьома соснами та їх тінями на піску, де я під радісне «О-у!» почав колоти їй шию своєю бородою, Анжелка раптом захотіла ще покататися. Я також був не проти й вирішив показати їй старі, ще з Першої світової, окопи, на які сам колись випадково натрапив у лісі під Манюками, ще як возив Кі по наших околицях. Хто у тих шанцях сидів: австріяки чи москалі – нині вже важко сказати, та й яка різниця? Хоча якщо міркувати логічно, то на цьому лівому березі все ж мали б окопатися москалі. До самої річки звідси, навіть якщо по прямій, не менше трьох кілометрів. Але ж, ураховуючи, що фронт стояв тут не один рік, австріяки спокійно могли відвоювати собі плацдарм?

Ми заїхали туди хвилин за двадцять, і в тому старому лісі, на краю старого окопу, уже Анжелка цілилася в мене «Ніконом», будуючи діагональ – від всохлого дубового одземка, що стирчав на місці колишнього чи то бліндажа, а чи вирви, через мою голову до великого мухомора на патичку. Діагональ по висхідній – це вже виглядало веселіше.

На галявині знайшлося трохи старого сіна, а я завбачливо прихопив із багажника покривало, хоча, якщо відверто, завжди харило займатися коханням у лісі. І не так через комах, як через відчуття, що з-за кущів от-от вийде загін партизанів. Мабуть, і Анжелці передався мій настрій, бо довго вона мене не мучила. А коли вже лежали на покривалі обоє очима до неба, начеб під високим зеленим шатром, то раптом запитала, чи літав я колись у снах, бо їй нещодавно приснилося, що вона летить.

– Добре тобі, ти ще ростеш, – сказав я.

– Ти що! Куди вже далі? – смикнула мене за бороду Анжелка, і я зойкнув від болю. – То не я росту, а хіба мій Василько…

Гаряча кров мулатки! Колись ще дограється.

– А хто такий Василько?

– Василько – то мій синочок, зараз він із моєю хазяйкою, пані Марією. А можна я колись візьму його з нами в Івачів?

– Звичайно, можна, – я й раніше не мав звички відмовляти жінкам, а тут така справа.

І все ж я був дещо заскочений тим її зізнанням про синочка. Залишилося запитати, де його татко? Нехотячи й запитав. Коли вже їхали назад і я пригальмовував на звивистому шосе через Ігровицю.

– А ти була замужем?

– Ні.

– І де він тепер? Ну, той…

– Відки я знаю, десь є. То сі довга історія. Колись, може, й повім. А може, й ні, – Анжелка явно не хотіла продовжувати цієї теми.

– А в мене он із головою також лажа… Це після травми, – почав було я, але осікся, бо згадав, що вже мінімум тричі розповідав їй про це.

– Вспокойся. Минеся.

– Думаєш?

– Будеш видіти. Ще будеш сі женив!

– На кому?

– Вспокойся, для мене ти застарий, – засміялася вона. – А у тебе є діти? – це вже після паузи.

– Так. Є дочка, у Польщі. Точніше, зараз у Лондоні…

– А ти шо сі поляк?

– Та ні. Жінка була полька, точніше – українка польського походження, але ми там жили.

– Де?

– У Варшаві.

– А шо вона там робит?

– Хто?

– Твоя дочка у Лондоні?..

– Студентка.

– Ясно. Добре тобі.

– Так, тепер я це часто чую, – погодився я.

От і поговорили. Я тоді ледь корови не збив на узбіччі, чомусь понесло вправо, начеб і не бачив її за кілометр! Може, того, що переднє праве трохи спустило, а я полінувався заїхати підкачати, і тепер воно тягло вбік. За такої голови лише самого себе і боятися.

дитячі сни

І то правда, тепер мої польоти хіба що за кермом. Це коли присниться, що раптом відмовляють гальма. Та й з дитячих снів мені також більше запам’яталося не як літав, а як падав. Чомусь саме це. І щоразу як крок у порожнечу. Все у сірих тонах, і провалля також весь час те саме, десь у глинянику за нашим городом. Останній змах рук, я навіть не встигав оглянутися і… раптом лечу, падаю! Відчуття польоту і падіння. У такі моменти я завжди просинався, чув поряд татове похропування, і це заспокоювало.

Як і тоді, коли снилася та стара з кошиком і насунутою на очі хусткою, що заходила на наш подвірок і манила мене до себе, а я не міг утекти. Ноги ставали наче ватяні… А ще траплялися сни, у яких моє тіло раптом починало роздуватися. Всі залишалися нормальними, а мене роздувало до неймовірних розмірів, урівень з грушею, вище хати! Якесь ну вже зовсім нестерпне відчуття порожнечі всередині себе. Тоді вже й тато просинався й буркав щось крізь сон, надто я вже починав чеберятися ногами.

До другого класу я спав з татом. Але після тієї ночі, коли я проснувся від його криків, а потім його, зігнутого навпіл виразкою, що прорвалась, забрали на операцію, а згодом кволого привезли з лікарні, мені вже почали стелити окремо на вузькому залізному ліжку на кухні. Аж поки не купили розкладного дивана, і я перебрався у велику кімнату з телевізором… Я і зараз, коли приїжджаю до села, то на тому дивані сплю.

Диван усередині вже трухлявий, і в мене від нього якась наче ядуха. Раніше, коли приїздив рідко на тверезу, то й не помічав, а тепер-то просто душить-додушує… Після Праги, коли відлежувався у селі в мами, то у перервах між задухою до мене знову почали вертатися мої дитячі сни, і мої дитячі страхіття у снах також. І якось, у тому ж таки сні, я ще навіть встиг злякатися, що знову став маленьким і сплю з татом.

У руках, ногах, у всьому тілі знову з’явилося відчуття важкості й порожнечі водночас, що наче розпирало мене зсередини. І все на тому ж місці, що й колись, – на подвір’ї, за льохом, поряд з грушею… Моє тіло розросталося до неймовірних об’ємів і ваги, я ставав огрядним і важким, як скеля, вищим за хату і навіть за грушу, десь врівень з тичкою телеантени, поки не прокидався в холодному поту… Мабуть, травма таки щось серйозно пошкодила у моїй голові. Мені ж от навіть розповідати про ці сни важко. Хоча це ще може бути пов’язано зі слабким розвитком логічного мислення чи якимось схожим недоліком, бо зв’язно висловлюватися мені завжди було значно важче, ніж писати чи, скажімо, малювати. Може, колись це і привело до захоплення фотографією…

Правда, коли Інка забрала мене до себе, то ці сни враз припинилися. Але від того не набагато легше, тепер я просто не сплю. І якщо не на варті, а вдома, то йду на кухню і нюхаю сушений кріп, або п’ю відвар із глоду, або заливаю окропом калину й також п’ю. Мама надавала того й того, то я їх чергую: раз глід, раз калину. Або просто зелений чай.

А ще краще сало – з цибулькою і чорним хлібом, але тут уже Інка береться мене виховувати, коли зранку знаходить на кухні сліди моїх нічних вилазок. Каже, що то самогубство – серед ночі пакуватися, та ще й салом із цибулею, і що через це всі жінки мене й покидають. Часом від її моралей уже починає підхарювати, та загалом у мене найкраща у світі сестра. І я, як можу, її заспокоюю, що цей період об’їдання скоро мине, що «він їсть, і його біда їсть», і що й раніше у мене були часи, коли понад усе хотілося їсти.

кулінарія. бананова дієта

Ще після того свого першого повернення із «бундесу», пригадую, ніяк не міг наїстися. Не те щоб їжа у німецькій в’язниці була погана, там навіть банани щодня давали, але хотілося чогось нашого, рідного, якогось сала з цибулею й чорним хлібом чи печеної картоплі з квашеною капустою в олії, аби та олія по пальцях стікала й тому подібне… І коли нас із Міхалом Петриком, моїм польським другом і братом, депортували літаком до Лємберга, а звідти додому я вже мусив добиратися сам, то одразу почав своє повернення із «Львівських кручеників». А потім ще був борщ у «Молочарні» на Коперніка й котлети по-домашньому у вокзальному кафе, хоч і підгорілі, але рідні до запаморочення. З того всього я тоді навіть Яркові забув зателефонувати.

Ярко, повне ім’я – Ярополк (тато – професор історії), а ще інколи – Ярило, – мій давній друзяка, разом служили ще у Радянській армії в Карелії, і пиво з сєльодочкой – це така наша фішка ще звідти. Він, як і я, пізніше чим тільки не займався (хоч фотосправа його таки минула), а тепер на спілку ще з одним придурком тримає ресторанчик на самому початку Личаківської. Ресторанчик на в’їзді, а сам мешкає у центрі, біля оперного, і пише книжечки для дітей та дорослих. Каже, що хобі! Пам’ятаю, він ще в армії щось там весь час пописував. Принаймні до армійської газети – то точно. Я фоткав, а він писав. Правда, я також писав, але більше все-таки фоткав.

Ось так і знаходить хобі людину, варто лише кинути пити. Втім, то я вже пізніше згадав, що Ярко років зо три як у зав’язці, і йому тепер канає хіба лише сама сєльодочка. Може, якби їхав біля цирку, то таки не забув би його набрати, але я сів у «дев’ятку», що пензлює по колу через Франка і Підвальну… Хоча в літаку ще деякий час навіть із брателою Міхалом ділився мріями, як ми з Ярком знову десь собі зависнемо, почавши, як завжди, із пива з сєльодочкой! Бо ж тоді, після «бундесу», я думав лише про хавчик. Ну і не про хавчик також…

– Яцеку, радій! В Україні таке дешеве пиво! – ще від трапа, коли його вели до воронка, на прощання встиг мені гукнути Міхал.

До кручеників, борщу і тих котлет на вокзалі я наливав собі соточку «до» і соточку «після», й мені було вже, чесно кажучи, пофіг в’юга куди їхати! Але, як не дивно, опинився все ж у Тернополі. Правда, у лінійному відділенні міліції, та то вже несуттєві деталі. А потім це тривало ще тижнів зо три – я просто не міг наїстися. Після ніякої, хоч і збалансованої по калоріях та вітамінах, але на смак наче силікатної німецької їжі я не міг натішитися нашими нехай і холестериновими, і важкими для шлунка, але божевільно смачними наїдками, не кажучи вже про бухло.

Шкодую й досі, що не дзенькнув тоді до Ярка. Може, якби я тоді до нього заїхав, то все пішло б інакше. І не було б ні клятої Праги, ні всього іншого… «Або хто його знає?» – як каже мій тернопільський приятель, колишній балерун Ігорчик. І згадував я не лише Ярка, а й бідаку Міхала, з яким ото звела доля у німецькій тюрмі. Його разом зі мною доправили під конвоєм з Німеччини до Львова, але не для того, щоб випхати на всі чотири, як мене, а з тюрми в тюрму, бо ж тут за ним ще більше, ніж там, і німці його просто передали нашим.

Міхал обрав собі небезпечний бізнес: він був підривником вітрин… У вільний від розпивання спиртних напоїв, швендяння по джаз-барах та знайомств із дівчатами час цей веселун і майстер з тату, як виявилося, ще деколи висаджував у повітря вітрини ювелірних крамниць, і це його, врешті-решт, привело туди, куди й мало привести… У «бундесі» він підірвав лиш одну, а в нас, ще у 90-х, йому вдалися три чи чотири спроби у Львові та Дрогобичі, і тут йому світило сісти надовго і без бананів.

Хоча, наприклад, сам я, відколи ото в мене сталося з головою, на банани вже просто дивитися не можу. Але був час після німецької тюрми, коли ще за інерцією щодня з’їдав мінімум три штуки. Зранку, в обід і після вечері, якщо не забував. Ще навіть зараз часом шпортаюся на тому місці у центрі на Йосифа Сліпого, де поруч з газетною розкладкою повновида молодичка торгувала бананами. Ну, не тільки бананами, але й ними теж… Я називав це тоді банановою дієтою, хоча й сала з цибулею також не цурався. Закусувати все ж краще салом, хоча й бананом кльово. Це, до речі, також від Міхала, його рецептура.

– Коли будеш на волі, – каже, – спробуй бананової горілки. Шматочок банана в рот, розжував і ковтнув, тоді горілка, а тоді знову банан – розжував і ковтнув, от і виходить бананова горілка, – щоразу веселився Міхал.

Дещо тупувато, але йому було весело. І мені з ним також. Я й досі його згадую, особливо за сніданком чи обідом, бо у тюремній їдальні ми сиділи поряд за одним столом, але де він тепер і що з ним, не знаю. Тату розпластаної ящірки на карку – його автограф і єдине, що у мене від нього залишилось…

І Міхал, і Ярко, й усі інші, з ким мене зводила доля, я часто всіх їх перебираю у пам’яті. Я згадую всіх, і, може, й про мене хтось із них часом згадує незлим тихим, і, може, саме це й тримає нас на світі, коли ми ще маємо бажання щось згадувати. Це як медитація, майже як обов’язковий післяобідній ритуал за кавою у «Пінгвіні». Тоді, після «бундесу», я тільки й робив, що їв, п’ять разів на день. Їв і ніяк не міг наїстися. Пиріжки, пончики, булочки з повидлом і без. Я їх жував безперестанку.

А якщо мав гроші, то лазив снідати у «Нашу кухню» на Руській. Це недалеко від студії, яку ми орендували на пару з Орком у «Пензі-Роксолані» (за совєтів – будинок побуту «Пенза», за незалежності перейменували у «Роксолану») і де я, повернувшись у місто, й оселився. У «Нашій кухні» я замовляв котлету по-домашньому на перше, голубці на друге, а яєчню з беконом на десерт, запиваючи все це великою гальбою пива… Але через годину знову хотів їсти.

Здавалося, що мій шлунок тоді почав перетравлювати все за якоюсь дуже скороченою програмою. І ще одна моя тогочасна аномалія – хоч як я напихався за сніданком, обідом і вечерею, вже не кажучи за улюблене сало з цибулькою перед сном, але ваги не набирав. Може, тому, що багато рухався, а ще, може, через горілку. А Орко ще підцикував, що в мене, як у бузька, одна пряма кишка.

Після кави у «Пінгвіні» я зазвичай брав курс на «Анастасю», де ставив на піднос борщ із пампушками та часником або солянку, і це я називав ланчем. До речі, такої убойної солянки, як в «Анастасії», я давно ніде не зустрічав. Але до неї я ще доставляв два пластикових коритця – з холодцем і хроном та із салатом з капусти. Могли бути й інші варіанти. Відтак після двох обідів на вечерю я вже падав на хвіст Оркові, і ми йшли у його улюблену «Пиріжкову» на бульварі, де брали по порції вареників. А звідти знову попід каштанами повз «Пінгвін», де до того часу вже назбирувалося трохи більше народу, і тоді, власне, й починалося те, що ми називали «фестом», і вже настільки, наскільки вистачало бабла і здоров’я. Нерідко й до ранку. Тоді це вже стало майже звичкою, а зараз краще не згадувати про той тупий рік!.. Скільки бабла було просцяно.

Я почав тоді жити з однією заочницею. Вона мала гарні великі груди і була не проти мені позувати, тільки лице закривала, щоб чоловік колись випадково та не впізнав. Але вона забагато бухала. Принаймні одне з нас точно мало би бухати менше. Інакше ми б не забули закрутити воду у вмивальнику і не затопили б нашої студії й сусідів-взуттьовиків піді мною також. Скандал, смердьож, якого давно не було! Тоді й проблеми з орендою почалися, що я мусив урешті-решт урити на чехи, в ту пензлювату Прагу.

Ця цицьката мені тоді дорого обійшлася. Зопалу я стер усі її фотки, а під гарячу руку й кілька інших файлів, серед яких були й особливо дорогі мені рибальські роботи, за деякими й досі шкодую…

Ну, а вже після того, як минулої зими мене привезли із Праги з тріщиною в черепі, а моя рідна сестра Інка до того часу вже встигла вернутися з Італії та купити собі не лише стоматкабінет, а й квартиру на Новому Світі у двох рівнях, то вона взяла мене до себе. Все, що можна було на той час зіпсувати у своєму житті, я вже зіпсував, і в мене просто не було іншого виходу, ніж упасти на милість сестри.

Тієї зими я взагалі не хотів нікого бачити, навіть Орка. З обпатраною «під нуль» головою і шрамом до потилиці, то вже тепер все прикрила грива, а найсумніше – з відчаєм та нудотою на душі. А коли зрідка й виходив у місто, то брав «Нікона» й просто вештався по набережній чи парком «Топільче». І якось, коли з мосту фотографував диких качок (там, де за шлюзом вода не замерзає, їх просто тьма), то за поворотом ріки, коли йти від центру до «Маяка», мені раптом відкрився купол нового собору. Дивно, але раніше я його просто не помічав. Можливо, з того часу я й почав потрохи одужувати. Тоді я ще цього не знав, це тепер я так думаю.

Цей овальний купол із крилатим архангелом на маківці, що тримає хреста, начеб висів у повітрі над парком, над старими вербами вздовж бетонованого незамерзаючого русла і взагалі над усією долиною Серету. А що може бути краще, коли церква серед старих дерев? Це, можливо, взагалі найкраще з усього коли-небудь мною баченого поєднання. Стара дерев’яна церква в оточенні двохсотлітніх лип і берестів, як колись було у нашому селі, поки їх не спиляли. Лише одна липа залишилася, і я ще тоді подумав, що давно вже її не провідував. І ще вирішив колись при нагоді обов’язково наблизитися до того нового собору за рікою з архангелом на куполі… Втім, ця нагода так не трапилася й досі.

Спочатку я навіть не уявляв, як житиму далі. Тим більше, після травми у мене різко пропав апетит, і часом я просто-таки змушував себе проковтнути шматок. Проте в мого племінника й похресника, а Інчиного сина Івана Івановича (Джона-молодшого) апетит був за двох. Нічого дивного, хлопчина розвивався, починав не на жарт цікавитися дівчатами, і, з одного боку, це навіювало на мене оптимізм, а з іншого – мені було шкода дивитися на його напівголодне існування. З Інки куховарка ніяка, і хоч-не-хоч, а до цієї справи довелося взятися мені самому. А для кухаря відсутність власного апетиту річ навіть корисна. Ось так, крок за кроком, тієї довгої зими я поступово повертався до самого себе.

Інка каже, що цей куховарський талант передався мені від татового тата, нашого діда Сянька, що десь там служив куховаром, а Джон-молодший з радістю уминав і мої рагу, і картоплю з оселедцем, і салати, кожному з яких я вигадував назву, як от: «Останній спалах літа», чи там «Рання осінь», наприклад, – це з останніх моїх шедеврів. Та й усе інше «від дядька Яші», як він сам каже, ішло за перший сорт. І хоч вибір страв у мене, відверто кажучи, невеликий, зате я більш-менш досконало освоїв кожну з них: і картоплю смажену, і пюре, і рагу, і смажену яєчню з цибулькою, і, звичайно, рибну юшку, і супи різних видів також. До того ж, експериментую з різноманітними приправами. А часом саме життя допомагає експериментувати. Одного разу, коли з’явилися кабачки, у нас закінчилася мука. То я спочатку спробував на крохмалі, а потім знайшов трохи кукурудзяної муки, і яка смакота вийшла! Відтоді я кабачки лише на кукурудзяній муці і смажу.

За великим рахунком мої кулінарні витвори можна назвати «здоровою селянською їжею», хоч інколи мені приходили в голову абсолютно божевільні ідеї. Наприклад, зварити коропа у молоці. Інка на це сказала, мовляв, лише молока шкода, і відмовилася їсти. Зате племінникові сподобалося, та й відбувся він лише легким проносом, хоч, може, навіть і не від цього. То ще не доведено.

Єдина серйозна проблема – це мій склероз. Час від часу забуваю виключити плиту і вже спалив Інці казанка, чайника зі свистком, ще одного старого чайника без свистка і навіть жезву, де варив каву. Але Інка лає мене не так за зіпсований посуд, як за кіптяву на стінах та меблях, бо ще один ремонт їй зараз не по кишені. Мені також не по кишені, отож просто мовчу й сопу у дві дірочки. А з першої зарплати відкупив їй китайського під німців «Отто Штекера», що сам виключається, і тепер з чайниками чистий спокій. Зате окріп із присмаком. Дідько його знає, з чого ту свою пластмасу роблять ті йохануті китайці.

– До чорта! Ти ще спалиш тут усіх нас нафіг, братику! – кричить на мене Інка і забороняє навіть близько підходити до кухні.

Коли вона кричить, я просто мовчу. Останнім часом з нею частенько істерики. Можливо, то все від нерозділених почуттів, принаймні цим можна хоч щось пояснити. Була ж зв’язалася із якимось молодим, та ще й жонатим. А потім, мабуть, для контрасту, двічі приїздив старий скандинав, а після скандинава ще якийсь напівіндус із Лондона, який тепер начебто запрошує її туди на Різдво. Але ж напівіндус – і раптом на Різдво?.. Не дуже я у це вірю і, суто як сестрі, інколи висловлюю свої сумніви вголос, але це її ще більше бісить.

Може, й із Джоном у них із самого початку дало тріщину, бо вона і від життя, і від Джона завжди хотіла по максимуму, а йому завжди було все по цимбалах… І якщо брати за її, Інчиним, максимумом, то все ж дещо їй вдалося. З того, що реально було досяжним, дечого вона таки добилася. Заробітчанка, що повернулася із нікуди у власний стоматкабінет, плюс шикарна квартира «з балконом на море», тобто з видом на озеро. І ще й на «туфельку» залишилося, і мене прилаштувала максимально можливо, як могла…

І все ж Інці не завадило б хоч трохи підлікувати нерви! Бо друга серія – це коли треба платити за кредитом. Із 7-го по 12-те кожного місяця двісті чотирнадцять доларів. Начебто і небагато, як для такої крутої стоматолужки, як моя сестра.

– Щомісяця, як мінімум, одна новорічна подорож до Кракова! – щоразу приповідає Інка одне й те ж.

Але чому саме до Кракова і чому новорічна, я не допитуюсь. Єдине, що її у таких ситуаціях ще трохи відволікає, як я помітив, – це Джонове хропіння з диска. Ще хтозна-коли вона його записала, а потім переписала собі на комп’ютер. І тепер, як особливо голосно починає верещати, я вмикаю те Джонове хропіння – і вона тоді кричить, що поб’є компа, і мою дурну голову також відірве, і кудись там викине до собачої сраки, але невдовзі таки вгамовується, починає рюмсати і просить пробачення.

Та й заборона не підходити до кухні триває також недовго, і через день-два моя сестра сама просить мене приготувати їм щось смачненьке. Або купить мексиканський чи італійський набір овочів з тих заморожених сумішей і пропонує мені розвагу.

– Давай, – каже, – братику, сьогодні я є вдома. Зафігач-но нам своє рагу, тільки не переперчи, як завжди.

Я і радий старатися. І до овочевої суміші завжди додаю ще щось від себе, і перцю також, як завжди, – і чорного, і червоного, і тертого базиліку, звичайно, кілька дрібно порізаних печериць з холодильника і навіть пучку мівіни, щоб це було справді схоже на рагу, а не на просто варені в олії та сметанці овочі… Втім, від того, що я тепер сам почав куховарити, мій власний колишній апетит так і не вернувся. Більше того, тепер це стало майже фобією: їсти чи не їсти? І що буде з головою? Через той дикий головний біль, що з’являється завжди несподівано, проте щоразу обов’язково мусить впасти в око щось із городини: або розтрушене на тротуарі цибулиння, чи якась гнила морквина під базарним прилавком, чи огризок кавуна в урні… Через це й на банани дивитися не можу. Але то таке: хоч їж, хоч не їж – все одно не врятуєшся.

Відколи ото у Празі отримав пустою бомберою по голові й зав’язав з алкоголем, то начеб відмотав касету на двадцять років назад… Мимохіть згадалися речі, на які, здавалося, вже давно поклав. Наприклад, знову згадав, як грати у волейбол, і міг спостерігати за ластівками так, наче бачу їх уперше, і так само слухати дощ, скапування крапель зі стріхи, а ще я згадав смак смородинового варення, яке у дитинстві любив найбільше. І всі свої дитячі риболовні місця я, звичайно, також одразу згадав. Тим більше, що про них я й так ніколи не забуваю.

А ще робота на городі – це й справді наче повернення у дитинство і юність… Десь із сьомого-восьмого й особливо дев’ятий і десятий класи це була моя справа, і я з них майже не вилазив, з наших обох городів – бабиного і татового. Тоді у нас була велика сім’я, але ми мали лише два городи. Тепер мама, якщо не рахувати тітки Мартохи, сама, але у неї вже цілих чотири у чотирьох місцях – це якщо без тітчиного, якого вони здають в оренду. Цієї весни й літа з бухлом я вже зав’язав остаточно, і багато працював на усіх городах, і, не буде перебільшенням, працював, як ніколи, із задоволенням. І в селі на городах, і в місті біля плити.

Бо ж Інка часто у роз’їздах – як не з малим по дитячих санаторіях, то із своїми залицяльниками по дорослих, а квартиру без нагляду надовго залишати також ризиковано. Тим більше тепер, коли у нас з’явився ще й містер Шон – капловухий шотландець. То я цього літа і в селі, і в місті встигав. Матінко моя! Давно я вже не отримував від звичайних речей такого кайфу. І головне – за весь рік ні грама алкоголю, просто так вийшло, хто б міг подумати! А коли я якось сказав Оркові, що, мовляв, усе, баста, так воно тепер і буде, то спершу в його очах майнув такий щирий переляк, що я такого вже давно ні в кого не бачив. А потім з’явилося просто співчуття, яке він із душевного благородства начеб ще й приховував, начеб почав мене ховати ще живого. Так ще ставляться до невиліковно хворих.

Коли я залишив студію на Орка, а сам урив на чехи, то все ж не забував щомісяця пересилати йому свою долю за оренду. І Орко таки протримався до мого повернення, хоч і з перебинтованою головою, і ми ще навіть навесні будували якісь плани, і я ще навіть устиг заманити туди Анжелку, аж поки цього літа ми програли останній суд, і невдовзі прийшли ті дві тьолки-лякачки із золотими фіксами. Мабуть, там у них в судовиконавцях навмисне таких лякачок тримають.

шоколадне щастя

Якщо вірити науці антропології, то всі ми колись вийшли з африканського континенту, всього лиш якихось сорок тисяч років тому. З погляду вічності – це ніщо, навіть менше, ніж мить! Але з погляду вічності й усе інше ніщо, і взагалі все ніщо. І хто його знає, може, невдовзі настане час, коли всі ми туди й повернемося, назад до Африки, або ще простіше – Африка сама прийде до нас. Глобалізація плюс глобальне потепління, а далі – греби, чувак, звідси, поки не пізно, і це також буде стосуватися всіх без винятку.

Раніше я про це не задумувався, та й тепер, якщо чесно, не так, щоб дуже, але нічні серіали по «National geographic cannel» свою роботу роблять. Бо хоч-не-хоч, а щось та відкладається, навіть у таку діряву макітру, як моя.

Після травми й лікування я намагаюсь нічим таким важким голову не забивати, та й узагалі якомога менше нервувати, особливо через такі дурниці. Втім, хотіти – це одне… Як каже мій двійник Вікя, з яким ми ще з початку літа на пару сторожуємо у редакції: «Все, що добре, приходить саме». Як і те, що зле, також. Але це вже не Вікя, а я сам. Мабуть, просто звичка старого циніка забігати наперед і все псувати сумнівами.

Бо коли я тільки зустрів Анжелку і трохи згодом, коли вперше пригощав її гарячим шоколадом у «Кав’ярні на Валовій» і слухав жахливу галицьку говірку з уст цього пухкенького чорноокого дівчати в стильних окулярах, яке щиро й невимушено посміхалося мені після кожного слова, то вперше за багато днів просто забув про всякі там сумніви. Мені було просто приємно слухати її, і дивитися на неї, і ловити її посмішки. І може, єдине, про що я тоді думав, – про витоки. Про те, що рано чи пізно, а все повертається до витоків – це я про Африку. Може, й у Сьєрра-Леоне нас із Йосипом Джон тоді не випадково випхав. Ні фіга собі прелюдійка вийшла. Бути серед чорних, прилетіти, щоб зустріти чорну тут… Орко каже, що це у мене лікарі після травми, коли зашивали голову, відщипнули шматок мозку. Та це не важливо.

За тими думками про африканські витоки я навіть не здивувався, коли Анжелка попросила позичити їй чотириста гривень, за тодішнім курсом – майже сто баксів. Того дня на моїй картці саме з’явився аванс і я вже навіть устиг дещо зняти, щоб віддати борг Оркові й заплатити за телефон, бо з сестрою ми так і домовлялися, що місяць – вона, а місяць – я.

– Зроблю сі зачисон, абись видів!.. – щиро посміхалася шоколадна дівчинка, і я так само просто віддав їй тоді усе, що мав у кишені, – двісті гриваків, рівно половину з того, що вона хотіла.

Але найбільше було моє здивування, коли за тиждень вона з’явилася у «Пензі-Роксолані» на порозі студії з цілою купою потрясних африканських кісок на голові й двома сотками у жмені, прийшла віддавати.

– Краще вже натурою, – перевів я на жарт.

– А що, мона? – сміливо переступила поріг дівчина, від неї пахло шоколадом, і сама вона була схожа на смачненьку шоколадку.

– Як тобі сказати? У тому сенсі, просто як фотомодель для журналу, чому б і ні? – спробував було дати задній хід, але було вже пізно. – Хочеш, зроблю тобі шикарний портрет для найкращого журналу? – воно якось само з мене полізло, та й навряд чи який інший фотограф на моєму місці втримався б від цього, хоч і заїждженого, але все ж дотепу.

Вона тоді майже одразу роздягнулася і, мабуть, правильно зробила, й у перервах між позуванням читала вірші, щось про дорогу на захід, незасмаглу долоню і клаптик прозорих небес…

– Це ти сама написала?

– Нє, то їдна молода дівчина.

– Часом точно не ти?

– Нє, не я, – гаряче видихнула Анжелка, поправляючи свої моднячі окуляри.

Я попросив не знімати, і вона не знімала їх навіть тоді, коли прислухалася, як гупає у мене серце, торкаючись гарячою щокою моїх волохатих грудей і живота… «О-у! Сонечко, серце не там», – перебирав я пальцями її африканські кіски. І де вона тільки навчилася ось так, не знімаючи окулярів? Сам же її і навчив. Я й досі не можу отямитись, за що мені тоді впало таке шоколадне щастя, все й одразу. Втім, питання: а в кого ж вона позичала на ту зачіску інших двісті – час від часу таки поколювало. «А якби я сі захтіла треди», – начеб угадує мої думки Анжелка.

– Треди чи дреди?

– Може, й дреди. Такі грубі ковбаски з волосся, – пояснювала вона мені. – То це обійшлосі б іще наполовину дорожче.

З того всього я повів її тоді у «Классік» на олів’є. Там і справді колись подавали найкраще у Тернополі олів’є. Але я не заходив туди сто років і трохи ризикував, а раптом все змінилося?.. На щастя, і олів’є, і жива музика, та й сам «Классік» залишилися такими ж, як я їх пам’ятав.

Анжелка глянула на салат, колупнула його виделкою:

– А я мнєса на ніч не їм, – ще раз здивувала вона мене.

Крім нас з Анжелкою, ще була одна молода компанія, святкували день народження. І спершу навіть сприйняли нас за іноземців. Хвостатого бороданя з красунею-мулаткою, і, мабуть, дуже здивувалися, почувши нашу українську. Врешті-решт я не стримався і назамовляв там усяких смаколиків. Але вже без м’яса, звичайно, і, як завжди, на всі гроші.

історія хвороби

Інколи мені здається, що усі ми представники якогось вимираючого виду, начеб динозаври серед людей. Але насправді ми, мабуть, більше нагадуємо звичайних недобитків, що вернулися невідомо звідки. Недобитків нікому невідомої армії й невідомо якої війни. А тепер кожен, як може, маскується під нормального. Інколи сторонньому навіть не просто здогадатися, хто ми і що ми. Наше минуле у наших очах, але десь там, на самому дні зіниць, можливо, ще трохи в інтонаціях, у жестах, але то лише для спостережливого. Бо з вигляду ми цілком нормальні й часто виглядаємо навіть краще, ніж, знаючи наше минуле, можна було б від нас очікувати.

І хоч війна триває (вона й не закінчувалася ніколи, та й коли почалася – вже також ніхто не пам’ятає), нас, тих, хто вирвався звідти, вона вже начебто й не обходить. Нехай як цинічно це виглядає, але тепер ми просто спостерігачі, ми своє відвоювали і, як і всі фронтовики, не любимо про ту війну згадувати, і все, що нас із нашого ж минулого ще трохи цікавить – це хіба що статистика. Хоч, за великим рахунком, усе в нашому житті статистика. Як і те, скількох ми вже поховали.

Трапляється, ми навіть сперечаємося, наприклад, чи міг Рома Куций, відомий у 90-х завсідник «Пана Юзика» і знаменитого «Підводного човна», пивного підвалу на місці, де колись були катівні НКВС, а тепер ресторан «Асторія», банячити сорок п’ять днів поспіль, потім упасти в кому, вийти з неї і ще раз знову ввійти у штопор рівно на сорок, поки не забрали з «білочкою» просто з-під «Реанімації» на Валовій, як ми називали столики у відділенні гастроному, де тепер відкрили магазин взуття, у ті палати за Об’їзну, звідки він, бідака, вже так і не вернувся. Сорок п’ять – це й справді не кожен потягне. А два рази по сорок п’ять!..

З тих, що вернулися з Об’їзної, хіба наш великий художник Яким зі своєю йогою. Лікування йогою – це його метод? Він зі запою входив одразу у нірвану, аж поки не пропав із-під «Пінгвіна» назовсім. Я вже його там не бачу роками. Тепер він зі свого вікна на Брюкнера гукає хлопцям якісь нісенітниці на кшталт: «Чого ви там йдете? То моя земля! І мої дерева!..» – але ми з Орком стараємося повз його вікно над старою столярнею не ходити.

Сам я найчастіше залягав на тиждень-півтора, рідко надовше. Може, робота рятувала, може, жінки?.. Хіба що вже останнім часом, то все було по барабану. А в Орка рекорд – сімнадцять днів, так, щоб без передиху! Хоча яке то має значення? День туди, два назад, якби ж то ми все пам’ятали!.. З Орком на ці теми краще не розмовляти: чувака не на жарт заводить. Він, схоже, й досі не змирився, що своє уже відвоював. Коли виникають подібні теми, він нервує. І коли у мене часом виривається, мовляв, усе, свою цистерну ми вже випили, я помічаю, що Орко при цих словах начеб скрючується, а його червоне лице гіпертоніка, особливо на тлі незмінного, також червоного, як і лице, куртяка, стає аж бордовим. І це мені вже не подобається. Бо друзів треба берегти, і тоді краще вже про курвів або про машини.

Про те, що він більше року провів у ЛТП, куди його запроторила його перша дружина, ми також намагаємося не згадувати. Зараз Орко живе з якоюсь пишногрудою офіціанткою з «України», і також на Новому Світі, тільки з іншого кінця, але про ту його офіціантку я також нічого не запитую. Одного разу я зрозумів, що Орко не любить, коли я його про неї запитую, і закрив тему. А в усьому іншому з ним просто і легко. Ми здибуємося майже щодня, і він у курсі всіх моїх справ, він, як і раніше, приходить на всі мої дні народження і щоразу приносить мені якісь рибальські штучки: набори гачків, поплавців, блешень і таке інше.

Проте, коли він дізнався про Анжелку, то десь із тиждень, якщо не більше, уникав мене!.. А коли я через якийсь час випадково зустрів його біля критого ринку «Темза», куди і він, і я часом ходимо на закупи, то Орко після довгої паузи, не дивлячись мені в очі:

– Кажуть, ти вже на чорненьких перейшов?

– Оресте Петровичу, а ви що – расист?

– Та ні, то я із заздрощів… Щастить же людям! Я б також, може, від чорненької не відмовився, але де їх на всіх набрати?

– І що, це тебе два тижні мучило, що ти пропав і не обзивався?

Орко не відповів, але напругу було знято. Потім ми ще пройшлися трохи, і він нарешті показав мені своє нове обійстя, куди перебрався до своєї офіціантки. Стара хата з великою тріщиною від фундаменту і вище, похилений штахетник.

– Навесні займемось, – перехопивши мій погляд, кинув він, хоч за тональністю це прозвучало приблизно так: головне – перезимувати, а там видно буде. – Параша, як бачиш, також у дворі, і це, я тобі скажу, найгірше… Знаєш, я вже почав було відвикати від такого.

– Ну, а кобіта нормальна?

– Нормальна, – показав Орко великим пальцем кудись у сіре небо.

І, може, просто щоб підняти настрій, я пообіцяв йому ще одну «мензурку» до колекції. Звичайно, це гра з вогнем, і все ж. Інколи я дарую Оркові ці маленькі стограмові пляшечки, що ото в літаках, буває, роздають. Якось випадково дізнався, що він їх колекціонує, а на своє п’ятдесятиліття погрожує всі випити… Але то ще не скоро, і це заспокоює. А він мені навзаєм – поплавки й гачки, і це також непогано.

Здається, лише тільки раз я зустрічав свій день народження без Орка. Нас тоді раптово розкидало. Його – в ЛТП, а мене, можна сказати, взагалі в нікуди. Так глибоко у лайно, як тоді, я ще не вгрузав. Коли мені впало тридцять три, я зустрічав свій день народження з випадковими людьми на якихось задвірках і вирішив собі, що це має бути важкий рік. І він і справді став важким, найважчим… Коли удар за ударом і самі лише поразки. Це у наших головах не припиняється ніколи. Хоча у кожного, хто вирвався звідти, своє маленьке Ватерлоо.

А наші теперішні розмови на свіжому повітрі чи й навіть під рідним «Пінгвіном» – це найчастіше наші хвороби і наші наміри. Ми звикли жити намірами, ілюзіями, а тепер додалися ще й хвороби. От і вся правда про нашу війну. Це як друге життя. Чи життя після життя?.. Але до цього не так легко звикнути. Тобто не всім легко. Хтось не витримує і зривається, «розв’язує», а невдовзі знову повертається, наче з ворожого полону, з якоїсь гнилої, смердючої ями, й потім довго-довго зализує рани. Таке траплялося майже з кожним із нас, і ніхто наперед не знає, скільки разів це ще може повторитися. Бо якщо навіть ми врешті-решт якось і випливали, і далі випливаємо, і пливемо, хто як може, кожен сам по собі, прибиваючись до якогось тихого бережка, то ніколи нема певності, що і цей бережок надовго, і чи й він рано чи пізно не обсиплеться.

Багатьох рятує робота, але декого саме вона й губить. Для інших – суєта суєт, якісь милі дрібниці, звички й прив’язаності… Кожен рятується, як може. Дехто знаходить розраду у каві й цигарках, так, щоб без міри, хтось – у жінках або азартних іграх. Нам важко жити без пристрасті, ми звикли до безмірності всього, до адреналіну і відповідних чуттєвих асоціацій, що з’являються швидко й без зусиль. Я навіть думаю, що у кожному з нас без винятку, хто був там і вернувся, вже сидить готова шиза. І не лише наш бідолаха Сашуня ходить над тією прірвою. Ніхто не знає, звідки воно береться і куди дівається, а часом воно просто десь діває нас самих.

Взяти хоча б Орка!.. Завтра, наприклад, він може стати вбивцею. Бо якщо ми знайдемо тих хлопців, що його обчистили й позбавили зубів, я за нього не ручаюсь, і за себе не поручуся, а за Сашуню, то тим більше. Поручитися можу хіба за Вікю, бо він не може без своїх дівок з нету, і це вже сильніше за нього. Втім, можливо, саме це ще й тримає його на цьому світі. А я скоро взагалі можу залишитися без голови. Бо з кожним новим ударом біль стає все нестерпнішим, здається, ще мить – і моя голова, мов глиняна, лусне, вибухне зсередини, розколеться навпіл… Мабуть, таки точно якийсь нерв защемило.

Останнього разу все почалося через шматочок помідора на дні тарілки: серединка розчавленої м’якоті та кілька жовтих насінин – краще б я туди не дивився… Бо ж давно вже нічого такого, думав, і цього разу пронесе. У маркеті на розі купив собі пакетик сметани і три помідори-«пальчики», подумав: літо минає, а я ще свіжої помідори не пробував! Усі проблеми – через дурні думки. Спершу начеб і нічого, а потім… Воно завжди починається несподівано, коли найменше чекаєш. І вже через хвилину у скронях починає бриніти, і поступово цей тупий біль стає нестерпним – голова просто розколюється, розламується навпіл. Стискає, наче обручами, одночасно від лоба і потилиці, тисне й не відпускає, а перед очима щоразу те саме, завжди якісь городи, парасольки кропу і тому подібне… Парасольки кропу – це моє дитяче. Клапті дитячих спогадів і не більше. Наче з того далекого літа, коли на грядці мірявся до кропу і одного дня таки його переріс.

Воно може наздогнати коли завгодно. Побачив огірка, навіть не цілого, а так, наче розчавлену шкірку, – і почалося… Тоді через огірок, а тепер от через насінинку помідора у сметані така лажа!.. Хоча помідори у нас на городі раніше ніколи й не росли, тобто росли, але ніколи не достигали. Бабуня їх зривала ще зеленими, і вони вже доходили десь на підвіконні. А тепер ось – не те що їсти, навіть дивитися!.. Може, тому, що салат мій був без кропу, про найголовніше я і забув. Кріп – це моє спасіння, а запах кропу – найприємніший з усіх ароматів. Я вже весь пропах тим кропом, він у мене всюди. Часом уже сам собі нагадую квашеного огірка.

А останнім часом із запахом огірків примарюється ще й стара автобусна станція у Ланівцях, напроти млина, яку вже років із двадцять п’ять як знесли, її брудно-рожеві стіни, задуха й навіть лице касирки у віконці – старої в окулярах. Я згадую все це таким, яким бачив у дитинстві, звичайно, ця касирка здавалася мені старою, хоч, може, їй було тоді стільки ж, як мені зараз. Чомусь до запаху огірків завжди ця стара автобусна, і задуха, і запах дощу знадвору, коли всі довго чекали автобуса…

Це не епілепсія, а щось інше, лікарі й самі точно не знають. Правда, у мене і раніше іноді голова боліла, наприклад, на зміну погоди, але то не зрівняти. А тепер, після травми, щось у голові защемило, та так, що й не придумав би! Чи то алергія, чи фобія, і то ще й з ускладненнями. І до чого? До городини! Огірок, насіння помідора, цибулиння… Хоч на базар не ходи і взагалі всі ці овочеві розкладки обминай. І взагалі все обминай і під ноги не дивись… Ну, можливо, все, окрім кропу.

І все ж два-три рази на місяць відчуття розколотого черепа – то ще помірна плата, то взагалі муйня, якщо подумати, що міг би вже й не жити, якби та пляшка з-під вина, якою мене втулили по тім’ї майже у самому центрі Праги, виявилася не порожньою. З-під якого вина – не знаю, мені не сказали, та я й не запитував. Тепер би, може, і запитав, хоч і не дуже знаю чеську, просто цікаво. Калібр пляшки і таке інше… Звичайно, трохи допомогла ще й шерстяна шапочка, та й мої патли також пом’якшили удар. Тепер я і вина не п’ю, й узагалі не п’ю нічого міцнішого за кефір.

Це сталося напередодні католицького Різдва неподалік будинку улюбленого співака моєї мами Карела Гота, на який я, власне, і ходив дивитися… Раніше я почував себе просто гнилим. А тепер додалося ще й це. Сестра моя Інка каже, що то у мене панська хвороба, жартує. Найкраща у світі сестра. Востаннє, коли їздив у село, врятували пігулки цитрамону з тітчиних запасів, хоч узагалі-то я шукав спазмалгон. Там у нас ціла сімейка хворих. Одна сестра ще ніби здорова, на ній усе і тримається. Із сестрою мені й справді пощастило, через свою подругу, дружину головного редактора, вона мене й на цю нічну роботу запхала, і навіть до знайомого психіатра водила. Він довго про все розпитував, задавав якісь тести, брав аналізи й урешті-решт сказав, що все гаразд. А зорові галюцинації, мовляв, можуть бути наслідком сильної інтоксикації організму. Таке трапляється, коли людину піддавати дії наркотичних речовин… Ото залупив, як їй-бо!..

– Скажи правду, скажи правду! – присікувалася потім Інка. – Ти що, ще й досі ту траву куриш?

– Та вже давно – ні, ніколи, що ти! Що я – пацан чи ібанат? – коротко і ясно, щоб відчепилась.

Той лікар сказав, що найкраще такі хвороби лікує час і позитивні емоції. Але я поки що сподіваюся лише на цитрамон, тепер він у мене по всіх кишенях. Ну і, звичайно, на кріп… Шість пігулок цитрамону в упаковці і пучка кропу, звісно, засушеного. Навіть у нарукавну кишеню своєї рибальської куртки про всяк випадок також поклав, хоч уже й забув, коли востаннє рибалив. А якось і ангальгін допоміг у «Пінгвіні», Сашуня поділився. Але ж лякають, що анальгін на серце впливає. А цитрамон, мабуть, на все інше. Ги! Тим більше, що у мене своя рецептура, однієї пігулки мені вже давно мало. А якщо однієї мало, то можна взагалі без пігулок. Це я одного разу відкрив для себе зовсім новий метод, як позбутися головного болю. Без пігулок, зате на ноги важко.

Це трапилося за Об’їзною, де Західний ринок. Чогось я там тинявся, і мені випадково впало в око розсипане на тротуарній плитці лушпиння цибулі, і цього виявилося досить… Де воно там, те лушпиння, взялося? На Західному ж в основному будматеріали та автозапчастини. А тут знову у скронях загупало, й ті парашутики кропу перед очима, і брудно-рожеві стіни старої лановецької автостанції також… І я зрозумів, що то воно і що я знову попав, несподівано й по-дурному. Бо ж пігулки тоді з собою ще не завжди носив, а кріп без них не допомагає. А до аптеки ще треба добігти. Ну я й побіг, куди бачив, уперед!

Але я не думав, що той ринок вже аж настільки розрісся! Кудись біжу, а воно ні кінця, ні виходу! А голова розколюється… Десь колись бачив тут аптеку, а де – одразу й не пригадаєш. Десь справа долітає гуркіт Об’їзної. І я згадав, що напроти ринку, за Об’їзною, є супермаркет «Торговий світ», там колись за касою одна моя симпатія сиділа, вона ще пригощала мене булочками з молоком, ну а поряд – аптека…

Я стогнав від болю й біг щодуху безконечними, білими від ролетів лабіринтами. Де та симпатюлька? Де ті булочки тепер? І які ще до біса булочки?.. Я біг, а виходу не було. А біль ставав настільки нестерпним, що я вже просто не бачив, куди біжу… Мій гортанний стогін перелякав якусь чувиху під стіною:

– Ой, дивіться, мужчині погано! – крикнула вона.

З вагончика просто на мене вивалилася дебела тітонька.

– О, ще з ніг зіб’є!..

– Послухайте, де тут аптека? – запитав я, не зупиняючись.

– Наркомани!.. – крикнула вона мені услід. – Бач, неформал!.. – винесла вердикт і ще щось, але я не розібрав.

Мабуть, моєї зібраної у жмут сивої гриви, й бороди, і двох кульчиків у лівому вусі, як для «неформала», – цілком достатньо.

А голова, здавалося, ось-ось лусне!.. І у той момент, коли я, вчергове завернувши за ріг, перестрибнув купу сірого щебеню, й далі також по щебеню, і нарешті, здавалося, таки вирвався з базару, але де та аптека – все одно не бачив, раптом наче якась лагідна тепла хвиля почала огортати мене з ніг і до шиї. Я побіг ще швидше, але відчув тепло вже й на шиї, і за вухами, і на скронях, і на вилицях. На лобі холодний піт умить став гарячим… Я захекався і врешті-решт зупинився, й аж тоді почув гуркіт фур по шосе. І зовсім близько, навскіс через дорогу, побачив велику зелену вивіску «Аптека доброго дня» і двох даїшників з ручним радаром на узбіччі. Потім ще одна така ж хвиля приємного тепла, але вже з голови й до ніг, огорнула мене й не відпускала, і я став як укопаний. Бо зрозумів, що цього разу ще таки не помру.

– Гей, мужик! – вигук із-за пліч, сигнал і гуркіт синього «Запорожця» – і де він тільки взявся тут. – Зійди з дороги! Знайшов, де стати!

– Ага!.. – тільки й зміг я видихнути з себе до зморшкуватої, мов сушена груша, голови старого над опущеним склом «запора».

– Ти що, слабий?

– Ага! – і як він тільки здогадався, опудало?

Я відскочив з дороги й так і стояв, притиснувши, наче у молитві, руки до грудей, і лише посміхався услід старому, й навіть даїшникам, що оглянулися на сигнал. Тепло з грудей швидко розійшлося тілом, і через хвилину я вже не відчував нічого: ні тепла, ні холоду, як і головного болю, що так само раптово як узявся, так і відпустив. Тільки серце калатало, виривалося з грудей… Я там ще присів на якусь плиту біля дороги і трохи посидів, поки віддихався. Але потім все одно ще три дні всі кістки боліли.

Після того випадку я навіть спробував потренуватися бігом, зробив кілька пробіжок набережною, хоч з моєю роботою, коли ніч і день зміщуються в часі, дотримуватися якогось режиму не так уже й просто. Орко каркає, що одного разу серце може не витримати. Зате Сашуня якось навіть бігав разом зі мною. Він ішов по греблі назустріч уже з центру, але розвернувся й підтюпцем пробігся поряд кількасот метрів назад аж до острівця.

Сашуня у своєму смішному в клітинку піджаку із секонд-хенду, і в таких же штанах, і в кашкеті над самі очі був схожий на тренера. Із Сашунею приємно бігати: він мовчазний бігун, може, найбільш мовчазний з усіх. Коли його не зачіпати, він просто плямкає губами, але звуку не чути.

Але експерименти з бігом довелося припинити, коли одного разу після вечері у редакції серце й голова хапонули одночасно. Стиснуло так, що вже думав – амба… І цитрамон, як завжди, десь в іншій сорочці, а той, що був у шухляді, також десь подівся. Я вже бачив, що його там нема, але принести нову упаковку забув. Лажа, гірше не придумаєш. Склероз – то також моя проблема, і не така вже й нова. І голова, і серце, оте поколювання зліва. Колись воно й справді може не витримати.

У Джона також проблеми з серцем, і в Орка, і в Йосипа після Африки також почалося, у нього ще й із підшлунковою. Ми з Йосипом разом літали у те Сьєрра-Леоне, Джон нам зробив поїздочку до українських льотчиків у гості. До льотчиків-нальотчиків. Через Дакар і далі на Фрітаун. Та поїздка Йосипові щодо здоров’я взагалі дорого коштувала. Він ще там щось схоже на малярію підчепив, хоч начебто усі необхідні щеплення ми отримали. А Джон про своє серце то найбільше боїться, аби це не сталося, коли лежатиме на якійсь дівці, як колись пішов Бодьо-Бадьо. Хоча Бодьо-Бадьо – то взагалі легенда! А мені то вже начеб і однаково, тобто все одно. Точніше, було все одно, поки не з’явилася Анжелка.

Найгірше, коли одного разу почало хапати і при Анжелці. Добре, що пігулки вже були при мені, і я навіть не сказав їй нічого. А востаннє у редакції – то вже таки й справді дзвіночок з того світу?.. Хоча почалося, як завжди, з потилиці, і одразу – макітра навпіл. Я не чекав такого різкого болю. Начеб і був готовий, бо ж завжди готовий, але все одно не чекав. Найближча аптека – на бульварі, і вже на сходах я хрипів, і стогнав, і ледь не збив з ніг Вітю, свого напарника. Він же – Вікя (Яків – навпаки) – мій «двійник», це я так собі його називаю. Ми чергуємо на зміну: добу – Вікя, добу – я. Крім нас двох, згідно з інструкцією, мав би бути ще й третій, щоб ми працювали добу через дві, але на третьому редакція економить.

А Вітя-Вікя, щоб посидіти у неті на своєму улюбленому сайті знайомств, часто прилазить і під час мого чергування. Той сайт – його найбільша пристрасть… І ще я помітив, що останнім часом він і собі почав відрощувати косу, хоча я свою вже, може б, і обтяв. Стримує лише, що потім усім знову доведеться щось вигадувати й пояснювати.

жінки і машини

Вікя також мовчун. Витягнути щось із цього блідолицього блідуна то марна справа. Він вдає, що не чує, не все чує, а може, й справді недочуває? Якщо й так, то майстерно шифрує свою глухоту. Яйцеголовий шифрувальник, інколи я називаю його ще й так. Але він і цього не чує. Зате Оркові, навпаки – їсти не дай, а про своїх сидорових кіз потріпатися. Хоча мене ті його рефлексії вже давно не надихають, від своїх би утекти! Бо рано чи пізно вони таки доб’ють мою хвору голову.

Варто було ото вже після Праги і відлежування у селі раз чи два засвітитися під «Пінгвіном», як знову почали дзвонити всі мої старі дзиґотухи. Коли вони мені були потрібні, то чорта лисого знайдеш, а тепер, коли вже клямка, то всі як одна… Орко каже, що у таких випадках треба ділитися. Він би, міфотворець, очима всіх передер.

Орко любитель побалакати. Йому якось так вдається самому себе накрутити: очі блищать, плечима смикає, руками розмахує. Гриць Драпак відпочиває!.. Чувака прориває на весь «Пінгвін», аж у кут до архітекторського столика луна йде. Тепер, правда, відколи втратив зуби, то балакає вже тихіше і наполовину менше. З того часу й у «зав’язці»! І це добре. Рождьонний пити літать не може, кому не ясно? Хоча часом і в Орка щось трохи цікавіше, ніж завжди, виривається.

Якось у «Пінгвіні», ще як мав зуби, а отже напідпитку, він зізнався мені, що одна з його колишніх мешкала на Східному у «китайській стіні» – тій довгечій панельці вздовж проспекту Бандери, – а виходячи від неї, він і свої використані презервативи також виносив. А як часом забував одразу викинути, то міг півдня проносити у кишені, звичайно, у щось там похапцем замотані, але все одно компромат.

– Розумієш, мої презервативи були тоді по всьому Східному, – підняв пальця до стелі Орко. – Я розкидав сім’я, можна сказати, мітив територію. Я їх сіяв, не жалів. На Східному – в кожній урні, – стишивши голос, начеб видавав велику таємницю. – І на бульварі Данила, і на Лесі, і на Слівенській, не кажучи вже за проспект Бандери і Збаразьке кільце. На кільці – то найбільше! Не те що я хвалюсь, але!..

– Орку, я все знаю.

– А якщо в якійсь урні ще його не було, то я не лінувався зайвий квартал пропензлювати, але таки кинути саме в ту урну.

– Добре, що в урну.

– В цьому є щось сакральне і символічне! – стискав долоню у кулак п’яний Орко.

– Яке-яке?

– Ну, символічне.

– А я колись, до речі, ще мріяв оселитися на Східному. Ті старі «хрущовки», старі дерева… Я люблю старі дерева. А тепер, коли ти там порозкидав свої гандони, то вже й не знаю.

– Та ні. Просто як уявлю, що моє сім’я там по всіх урнах побувало… Це підносить, старий!

– Ну й насмітив ти, голубе.

– Я не смітив. В урну – це не смітити!.. – тихо заперечив Орко. – Хоча… Може, це й до кращого? Це я про те, що дітей мені вже не треба, – так само тихо відповів він мені після деяких роздумів, і пізніше ми до цієї теми більше не поверталися. Про дружин та дітей – ці теми ми обидва намагаємося оминати.

Та все ж деколи Орко так нависне зі своїми одкровеннями, що й мене пробиває, за язик тягне. І тоді випливає в голові щось таке, чого й сам від себе не чекаєш. Я йому якось сказав, що більше ніколи не одружусь, бо якось уночі на порожньому пероні мене обмело одразу три тьотки-прибиральниці, хоч зазвичай, щоб не збулося, вистачає і одної. Я вже й думати забув про це, і де, і що, а тут раптом – чим не аргумент? Можливо, воно десь у моїй голові і раніше сиділо, але просто не було нагоди комусь виповісти?..

Вже й не пам’ятаю, чого я туди серед ночі поперся, мабуть, зустрічав якогось чергового клієнта на Почаїв від Джона. Але спочатку попав на якийсь такий «мертвий час», десь одразу після першої ночі: на пероні ні душі, на вокзалі одні бомжі… Лише ті три тьотки з мітлами. А потім враз три потяги прибули одночасно, на кожну тьотку по потягові. І людей одразу набігло, як комашні, і звідки вони всі взялися?

Я ж розклад давно напам’ять вивчив, то вже тепер став забувати. Але ще дещо пам’ятаю: о 01.31 – «Софія – Київ», о 01.34 – «Чоп – Київ» і о 01.36 – «Київ – Чернівці» (він ще по парних чергується із «Київ – Ів. – Франківськ»). Але потяги – то не для Орка. Коли він вже надто впадає у меланхолію свого пензлюватого страдальства, то, оминаючи потяги, я різко переходжу на машини. І це спрацьовує.

Бо ж то треба знати Орка! Не менше, ніж про тих своїх сидорових кіз, він любить згадувати про драндулети, якими їх возив. Якого з них побив, а якого продав або купив… Ми обоє любимо перебирати у пам’яті наші колишні авта. Дивно, але це трохи лікує. Ну, а потім уже він декламує. Це вже, можна вважати, під завісу. Але порядок черговості завжди один і той же: спочатку – жінки, потім – машини, ну, і нарешті – Вінграновський. Усього два рядки – Орко зазвичай далі не йде.

– Ти ж повір! Я знаю напам’ять усього Вінграна, – каже він.

– Ану давай із Вінграновського! – Я ніколи не гальмую процес, принаймні на цьому етапі.

– Лошиця нюхає туман, з туману пахне їй туманом… – каже Орко і повторює це ще разів із вісім у різних інтонаціях.

– Лошиця нюхає туман, – буває, слідом підхоплюю і я, але Орко того не любить.

– Ти – як рвотний порошок, їй-бо! – кидає він на те, бо я, на його думку, тільки все псую.

Може, й так, бо п’яна Оркова дикція по-своєму мила й зворушлива. Чого не скажеш про його набридливі історії… Я ж то знаю, на що максимум спроможний Орко – це залицятися до практиканток у «Пінгвіні», що їх улітку направляють туди з кооперативного коледжу, і він зі своїм червоним писком й у червоній куртці на додачу бовваніє там між столиками, наче старий когут. Хтось йому бовкнув, що у червоній куртці він виглядає молодшим, то тепер її взагалі не знімає… А щодо машин, то у цьому з Орком краще не сперечатися. Тут він ас! І водій, і механік. Якби ще й не пив. Бо коли п’є, то завжди потрапляє в історії – це вже така у нього карма.

Як почали ми наше знайомство з того історичного падіння з підвісного мосту у Серет навесні 90-го, то так і досі. Ми тоді з Крохою ледь його витягли. Кроха тоді ще у якомусь ресторані лабав, здається, у «Калині». А тепер він велика людина, працює на телебаченні, часом пересікаємося в центрі, але рідко… А Орко досі як не з мосту, то без зубів. І ще терендить мені про якогось бусіка.

Це у нього тепер нова ідея-фікс: хоче зайнятися перевізництвом, хоч водійських прав тим часом уже більше двох років як позбавлений, сам казав. Десь за Козовою зупинили його у середньому ступені. То він ще й почав залупатися, як результат – три роки без прав, і той термін ще не вийшов. Хоча, якби було бажання, інші ж якось вирішують… Тим більше, що у Інки тепер і там, у державто, хтось з’явився. Але Орко – то є Орко! Сьогодні він на все готовий, а завтра готовий, але вже по-іншому. Я йому навіть як приклад свого друзяку Ярка ставлю, який вже також був докотився, а тепер он зав’язав і є у Львові шанованою людиною… Орко все те слухає, але своє знає. На «Пінгвін» він час завжди знаходить, а піти права викупити, як люди роблять, звичайно, ніколи. Але!.. «Пінгвін» без Орка також не «Пінгвін», принаймні для мене. Тоді, може, краще хай буде так, як є?

Ще як Орко хіпував на тому своєму драному кабріолеті і часом зранку не пам’ятав, де залишив його звечора, то від «Пінгвіна» ми й починали пошуки. У «Пінгвіні» й закінчували! А одного разу так набралися на радощах, що не могли згадати ні він, ні я, де його знову залишили, вже знайденого… «Опель-тігер», класна була машинка. І тоді ми знову почали з бульвару, напроти арки, перед «Перемогою», на Грушевського, біля медіну.

Улюблене Оркове місце було саме там, перед головним корпусом медуніверситету, під вікнами ректора! Потім по діагоналі – майдан Волі, і на паркувальний майданчик перед готелем «Тернопіль» також заглядали. Якщо й там не знаходили, тоді вже по іншій діагоналі – через двір третьої школи – на Словацького, у дворик за театром, де колись було бюро екскурсій і подорожей. То вже моє пам’ятне місце! Тепер там одна на одній агенції нерухомості, але широкий двір той самий. Якщо й там мимо, то метр за метром починали прочісувати всі прилеглі вулички вздовж бульвару.

А якось, коли ми вже все облазили й Орко навіть намірився писати заяву про викрадення, а я просто радив йому піти перевіритися на склероз, то, лише завернувши у «Пінгвін», шляхом дедуктивного методу, логічних конструкцій і тому подібного, ми знайшли його «тігера» на найвиднішому місці, на платній стоянці перед головним входом на залізничний вокзал. Правда, машина була вся в болоті, та ще й права фара розбита.

Де взялося те болото і розбита фара, Орко, либонь, і досі згадує. Він по п’яній без халепи не може. Але що мені дивуватися, хіба не такий самий? Коли одного разу я й сам так припаркував свою «сімку», що аж на третій день згадав де. Добре, що взагалі згадав. Тепер он таксує десь у Копичинцях… І вилізло, що зробив я одну велику дурницю, що продав її якомусь діловому фуцану без переоформлення, а просто за дорученням. Мовляв, менше мороки. Звичайно, менше, особливо йому, а мені тепер за старою адресою на гуртожиток комбайнового заводу (вахтерка зателефонувала) приходять постанови суду про штрафи… Біля якогось Сухоставу сфоткали мої номери і швидкість за сто, а машина ж досі на мені рахується. Поштою прислали виписку із суду. Інка потім ще тягала мене у прокуратуру, аби оскарження писав.

Краще вже було на запчастини віддати. У мене чомусь мало ностальгії за колишніми машинами, хоч кожну з них я у свій час і любив, і навіть вважав своєю рідною. Може, тому, що ніколи не думав робити з водіння професію. За кермом я тепер просто відпочиваю. А коли це вже професія, то який кайф?

Дивуюся з Інки, бо колись вона й авто – то було щось із серії фантастики, а тепер її із-за керма не витягнеш, і до своєї «туфельки» вона – як до живої. Машинка й справді нічогенька і трасу хаває незгірш якогось «опеляки». Інка називає її ніжно «цьопою-мацьопою» й каже, що це її найкраща подруга: «І моя радість, і мої сльози…»

– Тьху, тьху, тьху!.. Про сльози не треба, – завжди зупиняю я її на цьому місці.

У сенсі професії я більше згадую старі фотоапарати. Як для Орка машини, так для мене – фотики! Бо ж за кожним з них також своя окрема історія. До речі, той мій найперший – «Чайка-2М» – ще донедавна десь валявся у селі на горищі, і я навіть збирався привезти його Джонові-молодшому замість іграшки, аж поки племінник вже не виріс із іграшок.

чайка-2м

Це й фотоапаратом назвати важко, така собі просто забавка на 72 кадрики, дитяча модель, татів подарунок на день народження, коли мені виповнилося дванадцять. Якраз той вік, як он тепер у Джона-молодшого, коли ми тільки-но почали цікавитися дівчатами, і кращого подарунка годі було й вигадати.

Для початку ми не придумали нічого кращого, як фотографувати дівчат через щілину у дощатій стіні шкільного туалету. Ідея, як для такого віку, не така вже й погана, але чи то щілинка була завузька, чи то ми забагато гамору створювали, бо все, що з того вийшло, – то лише скандал на цілу школу. Тата до директора викликали, а мама при всіх у класі лупила мене по руках лінійкою, чого я їй потім ще довго не міг пробачити ні як мамі, ні як педагогу. Та й фотоапарат, з формулюванням «поки не порозумнішаю», у мене одразу відібрали.

Проте порозумнішав я навіть швидше, ніж сам сподівався. Здається, десь за тиждень, не більше, коли у школі потрібно було сфоткати якусь урочистість, а наш шкільний фотограф Улян Іванович з похмілля засвітив єдину плівку. От тоді хтось і згадав про мою «Чайку-2М» на 72 кадрики, і послали мене бігом додому… А трохи пізніше, завдяки фотику, я і омріяний перший поцілунок отримав. Від прищуватої Галі з Гірки. Просто на фотографії, яку я зробив, не було видно жодного її прищика. Вона була на два роки старша і вже цілком дозріла дівка, з гарними стегнами, високими грудьми й довгою косою. Може, через ту Галю мені потім довгий час лише старші дівчата і подобалися.

Тепер уже, звичайно, все мало б бути навпаки. Після Праги й пляшки по голові мене жінки якось враз перестали цікавити. Нуль реакції. І коли це з’явилося, я навіть не злякався, мені стало просто байдуже… Мабуть, уся ця лажа справді від голови, хоча раніше мене хтось переконував, що від хребта. Хоча, з іншого погляду, ще начебто і ранувато до стариків записуватися, коли тобі тільки сорок два. І тільки ця думка мене дещо й бентежила, а ще звична ранішня ерекція, але то вже таке, швидкоплинне.

А от Анжелка взяла й не повірила, вона просто не повірила у те, що жінки мене вже не цікавлять. Я її фоткав, а вона мене цілувала. Не я її, а вона мене: «Чорна кішка у темній кімнаті»… Хто ж знав, що ця моя тема знайде таке продовження? А тепер я задумав нову персоналку в «Узвозі», і якщо кум допоможе мені (а хто ж іще допоможе, як не кум?), то це може бути найкраще, що у мене взагалі коли-небудь виходило. Темношкіра дівчинка і чорна кішка… Найважче було знайти кішку. З тих трьох фотографій, які мені поки що вдалися, – «Чорна кішка» й «Тітка Мартоха», – то це і є та третя, поки що без назви. Був, правда, ще «Котячий хвіст», точніше три хвости в одному, але також десь пропав, з негативом разом, ще тоді у Варшаві. Мабуть, у якійсь кнайпі й досі висить.

Отож Анжелку з чорною кішкою у кошику я навіть на дах шістнадцятиповерхової монолітки, тієї, що на Алясці, вивозив, ліфтом, звичайно. І довго крутив ними там на тлі панорами міста й даленіючих найближчих наших гір. Аж поки кішка не витримала і втекла, кудись поділася, залізла у якусь дірку, ми її потім так і не знайшли і про всяк випадок залишили вхід на дах відкритим, аби вона могла вибратися.

А з дахами – то також окрема тема. То моя київська просто Марія навчила, фотомодель усе ж таки!.. Просто Марія одного разу навіть витягла мене на дах київського цирку. Там, під небом, ми були удвох, унизу – машини і люди, а над нами – лише хмарки. Я повернув її обличчям до Брест-Литовського проспекту, поцілував, а потім брутально нагнув до якогось комина, і вона не впиралася… А потім ще й сама просила знову зробити це з нею на даху вже її будинку, але, відверто кажучи, кулачки її сідниць мене не дуже-то й надихали. Ні на цирку, ні на її даху. Важко жити з моделями, хто не жив, той не знає. Мені більше подобається скупчення маси у певних місцях, яким би примітивом я після цього не виглядав.

Якщо за останні півроку нашого спільного життя просто Марії хоч із десяток разів удалося мене осідлати (улюблена її поза – зверху), то це була її перемога, а моє щастя. Мені подобалося, як вона це робила, хоч я й уникав цього. Врешті-решт їй просто набридло мене перемагати. Здається, весь цей час вона була мені вірною. Але навіть таким відданим жінкам, як просто Марія, це рано чи пізно набридає.

Може, я просто перегнув з її оголеними фотографіями, що були тоді не лише на всіх моїх виставках, а й у нашій спальні, вітальні, коридорі, ванній і навіть у туалеті: і боком, і скоком, із поливанням вершками з шоколадом її сосків, із поливанням шампанським живота, а пивом сідниць і без поливання, звичайно, також, а ще – з банальною полуничкою в роті. Як же без полунички?.. Так багато і страшно, як тієї зими, коли ми розлучалися з просто Марією, я ще ніколи не пив ні до, ні після.

Якщо по шосе через Ланівці – Любар – Житомир, то до моєї просто Марії тепер рівно 417 кеме.

– Я не збираюся прожити життя з людиною, яка почала гнити вже!.. – це стало її улюбленою приповідкою в останній наш рік.

Спочатку вона робила спроби мене вилікувати, а потім – уже просто позбутися. Доки міг, намагався не звертати уваги, а коли нарешті вирішив, що пора допомогти їй в цьому, то просто пішов. Тієї ночі я приплівся десь аж під ранок, і вона, правда, ще мені відкрила, але з порога попередила, що більше не може мене бачити.

Для кожної жінки трохи скандалу – це різновид розваги. Можна було б не зважати, якби не мої валізи у коридорі і поверх них ще пакет з речами. Втім, вона й валізи вже не раз ось так виставляла. За великим рахунком, на це також можна було не зважати, і все ж… Щось було таке у голосі цієї тендітної жінки, що навіть такого амбала, як я, змусило здригнутися. Рішучий спокій, з яким це було сказано і від якого віяло цвинтарем, на якусь мить цілком протверезив мене.

– Забирайся, у мене є інший, – сказала вона.

– Добре, я піду… Але, якщо можна, трохи пізніше, – попросив я, бо понад усе мені у той момент хотілося спати.

– Ні, ти підеш зараз. І манатки свої забирай, – кинула вона так само спокійно. – І більше сюди ніколи не приходь.

– Добре, – я також намагався бути спокійним. – За речами пришлю пізніше, – розвернувся і пішов назад, до ліфта.

Вона ще щось кинула про манатки, але мені було не до того. Я просто валився з ніг, доїхав першим тролейбусом до «Героїв Дніпра», і добре, що кінцева, було місце сісти. І якась тітка мене розштовхала вже аж на «Либідській». Там я перейшов до іншої колії і знову – кінцева ж бо – примостився у кутку вагона й проспав назад до «Героїв», а там уже мене розрухала «червона шапочка», з тих працівниць метро, що заглядають у вагони перед наступним колом.

– Це що, «Герої Дніпра»? – я почувався гірше розвареної сосиски.

– Слухай, ти, герой Дніпра, вимітайся нафіг, а то міліцію позову!.. – Дівчина у червоній шапочці зверталася до мене, як до алконавта, і я, звичайно, цього заслуговував.

Потім знову була «Либідська», і бадьорий голос із репродуктора: «Пасажири! Кінцева, поїзд далі не їде. Звільніть, будь ласка, вагони…» – і знову «червона шапочка», тільки стара. Але я вже спав не так міцно. І ще раз – від кінцевої і до кінцевої, мабуть, разів із вісім, не менше. Катаючись, трохи поспав. Просто намагався кінцеву не просипати й уже від «Мінської» чи від «Палацу “Україна”» готувався думками на вихід, і більше нікому до мене не було діла… Ось так і виспався у київському підземеллі.

Монотонний гуркіт метро мене й раніше не раз заколисував, а тут така ломота… Найбезглуздіші мрії, як правило, і збуваються. Нарешті й у метро поспав, і навіть щось снилося, хоч час від часу доводилося підніматися й, почуваючись все тією ж розвареною сосискою, вилазити з вагона. Я пам’ятав, що мені попала для спання найкоротша із трьох гілок київського метро, але встати й перейти на «Майдані Незалежності» на довший маршрут, який все ж тримав у голові: «Академмістечко – Лісова» – не було ніяких сил… А коли нарешті-таки виліз, то знову на «Героїв Дніпра» й одразу ж почалапав до Оболонського ринку на пиво.

Перше, що впало в око на поверхні, – це тлусті київські горобці, що купалися у калюжах. Поки я відсипався у метро, над цією частиною міста прокотилась гроза. А коли підходив до віконця з написом «Пиво», над Оболонню визирнуло сонце, я вирішив, що це починається новий день, хоч насправді було вже по обіді, і вже з пивом сів набирати Джона.

– Гальо-у, старий, слухай… Ти не міг би поїхати до моєї моделі на Сошенка, адресу ти знаєш, і забрати мої речі до себе?

– А що сталося? – ікнув у слухавку Джон.

– Та нічого не сталося, а просто так треба. Моя моделька вже не моя, – відповів я йому. – Тобто я вже не її.

– А чий?

– Нічий ще. Поки що…

– А ти сам де? – начеб почав кривитися з мене Джон.

– Ще поки що тут… А у вашем городє єсть нєвєсти?..

– Куди ж вони дінуться? А ти зараз де?

– Я поки що лікуюсь пивом, – сказав я йому правду. – А ти поїдь, будь ласка, а потім я приїду до тебе, – давав я йому вказівку за вказівкою, хоч колишній мій шваґер, і кум, і найкращий друг у той момент, як пізніше з’ясувалося, перебував у приблизно такому ж стані, як і я.

Збиралися ми за тими речами ще тижнів зо два, аж поки нарешті Хельга-Ольга, вона ж Вєра Мансурівна, судовий експерт з Вишгорода, що звідкись тоді знайшлася, на своєму «Хюндаї» перевезла мені їх на тодішню Джонову квартиру, яку він знімав на іншій околиці, на Борщагівці. Вєра Мансурівна катала мене нічним Києвом у свій улюблений Наводницький парк, лікувала мій герпес поцілунками й погрожувала вивезти у ліс і четвертувати. Це в них, нащадків Чингісхана, мабуть, у крові час від часу когось четвертувати.

Я міг стати її третім чоловіком, але подумав, що це вже занадто… До моїх ста ще і її сто живої ваги – два центнери в одному ліжку – це вже явний перебір. Крім того, їй більше подобалися лисі й коротконогі, мовляв, у них в організмі більше тестостерону, і для чого їй стільки того тестостерону? На прощання вона ще й сфоткала мене зненацька своїм цифровим «Олімпусом», чим здивувала й зворушила водночас.

А була ж іще і Таша-Таїса – технолог по соках-водах, яка для підвищення потенції підгодовувала мене вареною кукурудзою, молодими качанами, й Жанка – редакторка журналу по коньяках, яка швидко п’яніла, а тоді казала: «Роби зі мною, що хочеш». Щастило мені того літа на спеціалісток із напоїв. Напевне, то був сигнал, знак зверху, тобто ще один знак, але що з того?..

Досі шкодую, що довелося втягнути у ті свої тодішні переїзди і друзяку Джона, але що вже тепер?.. Я і самому Джонові про це казав, на що він мені не без дотепу відповів, мовляв, якщо вже шкодувати, то треба починати із самого початку, або ще краще – одразу повіситися. Або не шкодувати ні про що і ніколи. Тоді я не надав цим Джоновим словам значення, але трохи пізніше таки згадав, що коли вони з Інкою розлучалися, то й справді була якась темна історія зі спробою повішання. Деталей не знаю, та і не хочу знати.

А моя київська просто Марія й досі живе під тим самим дахом на своїй Сошенка, викладає хореографію у приватній школі і, мабуть, так само, як я її привчив, у вихідні від кінцевої тролейбуса ходить гуляти до соснового лісу і в інший бік – до Дніпра, де ми ловили на спінінг густеру. У період моєї душевної рівноваги ми, пригадую, якось навіть через усе місто їздили у Голосіїв. Але там, у парку, надто вже смердючий ставок, та ще й під кожним кущем бухаловка.

Частіше обирали маршрут на лівий берег чи у ботанічний сад. У скверику напроти будинку із куполом на Грушевського також є пам’ятний для мене дуб; це коли ми з Орком їздили на Помаранчеву революцію, то я тоді обрав собі місце стояння коло нього, а Орко – біля мене. Тоді й Джон, і Паша, і Йосип з Ростиком, звичайно, і Вершенко, і лікар Сашко Ляшко, й інші – всі ми там були, під тим дубом і помаранчевими стягами довкруг нього… Але зараз там забагато очей, та й відеокамер також. А ще мені, коли якось із Марією заходили до її колєжанки на філфак, упав в око дуб у дворі жовтого корпусу університету, також нічогенький, років під сто п’ятдесят, як мінімум. Але що, як там охорона на вході? І краще, звичайно, це той наш ліс за Об’їзною. Від кінцевої тролейбуса і до кінця по Сошенка, а потім пішохідним місточком, з обов’язковим поцілунком на його серединці, над машинами, що шуготять по шосе, – і таких столітніх дубів і сосен навіть у ботанічному не побачиш.

Ось така-от лажа. Травити душу спогадами – тепер це виглядає саме так. Можливо, і хвороба моя саме від спогадів? І не лише моя. Хоча дехто, це я точно знаю, тільки спогадами і лікується.

янгол на снігу

У десятому класі я зламав свої лижі на самому початку зими, точніше, зламав лише одну, але що ж тоді робити з другою – також невідомо? Зламав по-дурному, коли пізно увечері, можна сказати, навіть уночі, такої собі, майже за Гоголем, ясної зимової ночі надумав, поки ніхто не бачить, потренуватися у «стрибках із трампліна», що був на горбі за нашим городом. Хлопці там зробили щось схоже на трамплін: наморозили снігу з льодом десь на метр заввишки, а при стрімкому розгоні із вершечка горба в напрямку лісу – це ще й як підкидало, летів метрів до десяти, а то й більше. Але за дня, при збіговиську, мені ті стрибки не дуже вдавалися, й пару разів я таки добре зарився носом у сніг, що при малечі старшокласникові зовсім не пасувало. Втім, якщо врахувати, що мої лижі – подарунок бабуні на моє 16-річчя – були зовсім не для стрибків, це я вже й тоді знав, а звичайні бігові, то ті нічні тренування нічим добрим і не могли закінчитися. І просто щастя, що лише зламаною лижею обійшлося, ну, і ще снігу наївся, але то вже таке.

Проте надалі доводилося обходитися без лиж, добре, що снігу тієї зими було небагато. Пригадую, навіть у самий кінець соснини за Поповою Горою доходив, а якби був нормальний сніг, то навряд чи захотілося б аж так далеко йти. Бо у дев’ятому, а особливо – десятому класі я тоді узяв собі за правило кожної неділі по обіді ходити до лісу. Маршрут був один і той же – через Позіхайло, повз Попову Гору й далі сосниною. Трохи бавився у слідопита, але більше полював за гарними кадриками, а на заячих стежках при нагоді ще й сільця зривав, розставлені сільськими браконьєрами із тонкого стального дроту. І тоді у мене вже був старий «Зеніт» у футлярі з грубої шкіри: сусід Петруша дав покористуватися.

Взимку ліс виглядає порожнім, хіба дятел своїм стукотом чи якась залітна ворона порушить тишу, а чи ще зграйка зябликів заметушиться на старій березі… Ото й усі враження. І все ж «Зеніт» все одно висів у мене на грудях завжди напоготові. Бо часом все ж щастило натрапити на білку або сполохати зайця з льожки. Але без відповідного об’єктива і заєць, і білка потім на фото все одно переважно виходили цятками на білому тлі… То я просто ходив собі лісом і ходив, читаючи сліди й ловлячи язиком сніжинки чи кидаючи ножем у стовбури дерев, а потім довго того ножа шукаючи. А часом лягав спиною на сніг і так, лежачи на снігу, робив рухи руками, наче птах крильми. Виходив дивний відбиток, що називався «Янгол на снігу».

Але одного разу мені таки неймовірно пощастило. Вже десь на самому кінці зими. Напередодні випав густий сніг, а потім настала відлига й рілля на городах перетворилася на болото. І тієї неділі я змінив маршрут, пішов не через городи, а вулицею, тобто асфальтом, до самого лісу. Наша вулиця також плавно переходить у ліс, що починається одразу за плотом крайньої хати, а шосе розтинає його на дві частини: Грубий Ліс і Пеньки. Ці Пеньки ще з Першої світової – пеньки. Кацапи рубали тут дуби собі на бліндажі, від цього дальший ліс так і називається – Кацапщина. Там і досі, хоч майже сто років минуло, ще деінде стирчать старі трухляві пеньки, на яких опеньки цілими гронами. А поля ближче до села – Рублики. Тут колись також був ліс, який рубали й, вочевидь, продавали за руські гроші, від того й назва.

Ліс починається одразу за крайньою хатою. І тільки-но я порівнявся з нею, як побачив табунець козуль, що перебігли через дорогу… Я погнав уперед і довго роздивлявся відбитки їхніх ратичок і на узбіччі, і на снігу… Обабіч мокрого шосе у лісі ще сніг, бо там він завжди лежить довше, й мені неважко було простежити за тими козулями. І я, як і належить за Сат Оком[1], слинив пальця, щоб угадати вітер, а відтак заходив трохи збоку, щоб він був мені в лице. Старався ступати тихо, обережно обминаючи гілки, що виглядали з-під снігу, і подумки готувався до довгого маршруту, а виявилося, що козулі тут-таки, у видолинку, і повлягалися на сніг.

В однієї були ріжки з трьома відростками, і я визначив, що це цапок, а інші три безрогі, й усі з такими великими очима, що після цього я, здається, більше таких і не бачив. І тепер, коли я про це згадую, то очі цих козуль здаються мені все більшими й більшими, аж до нестерпності… А ще, як мені тоді здалося (чи це я вже також пізніше додумав?), принаймні в однієї кози боки були роздуті, наче у тільної.

Лежала собі на снігу і жувала жуйку. На щастя, та частина лісу при дорозі мало змінилася, хіба дерева погрубшали, і я добре пам’ятаю те місце, де, причаївшись за ялинкою, стояв я, і де побачив їх… Мені й досі приємно повторювати цей похід. І навіть тепер, хоча б раз на рік, я завертаю від дороги спершу до дуба на початку Грубого Лісу, а потім через видолинок, попри стару яблуню-дичку і далі до того місця, де тоді наприкінці зими по слідах наздогнав тих козуль.

Я міг тоді наклацати кадриків, але, як на зло, того дня я вирушив у ліс без фотика. Пізніше я не раз шкодував про цю свою необачність. І хоча наступного дня, а потім, іще за день, я знову ходив у кінець вулиці вже із «Зенітом» у кишені й подовгу стояв на узліссі за видолинком та вдивлявся у сіру смугу шосе, козулі його більше не перебігали.

Це був один з тих життєвих уроків, які мало чого вчать, але просто дають зрозуміти, що по-справжньому щастить лише тоді, коли цього не сподіваєшся.

найближчі гори

З меншого вікна мансарди, де мене поселила Інка, що виходить на північ, звідси, з Циганського горба, також добре видно початок шосе, що начеб навпіл розсікає горбаку з полями і ліском біля підніжжя. Кажуть, на тому горбі колись стояв кам’яний хрест, що символізував кордон між Волинню і Галичиною. Але пізніше, вже за Австрії, кордон пересунувся далі на північ. А попід горбом – річечка Гніздечна і село Шляхтинці, як намальоване, а далі – Лозова, Курники, дачне селище і… гори Товтри, найближчі наші гори.

На тих дачах ми з Орком колись гуділи у його кума-професора. А якось взимку, ще перед моїм «бундесом», а її Італією-Грецією, Інка відправила мене, п’яного, метрисою до мами, але я доїхав лише до Шляхтинців, там зійшов і звідти пішки через засніжені поля знову вернувся до міста допивати. Але я міг зійти й не у Шляхтинцях, а, скажімо, ще через дві зупинки – у Курниках – і міг би вже тоді попасти у наші найближчі гори. Ну, або десь замерзнути по дорозі. Але тоді мені пощастило не замерзнути. Правда, тоді я про ці гори і не думав.

А тепер з мого вікна за ясної погоди це хвилясте смарагдове прядиво, вервечка горбів на самому обрії часом нагадують мені хребет якогось доісторичного динозавра, що начеб вріс у землю і сам став землею. Орків знайомий професор-географ, бо ж там за Лозовою професорські дачі, казав, що це чи не найдавніші в Європі гори, яким скількись там сот мільйонів років. І це за якихось п’ятнадцять кілометрів від міста. А ще туристів завжди дивувало, коли я, підпрацьовуючи у міському бюро екскурсій і подорожей, згадував, що Тернопіль – найбільш «високогірний» обласний центр, у середньому – 325 метрів над рівнем моря, а БАМ і Аляска – північні околиці, то, вважай, майже чотириста. Для нашої в цілому рівнинної країни це таки немало, а у поєднанні з вологим кліматом ще й шкідливо для здоров’я.

Доволі довго я й сам про ці гори нічого не знав, крім того, що це вододіл між басейнами Дністра і Дніпра. Пологі горбаки вздовж шосе і тільки. Де-не-де на зрізі трохи крейди чи сірого каміння з-під трави – оце й усе, нічого особливого. Там – Волинь, тут – Галичина. Правда, була колись горілка «Товтри», з дешевих. Тепер ту саму перейменували у «Медобори» – ці гори ще й так називають – і ціну поставили більшу. Авратинська височина, міоценові рифи – це також про ці гори. Якщо вірити тому професорові, Орковому знайомому, то все це було колись рифом на дні доісторичного моря.

А ще, відколи пам’ятаю, на тому рифі, на Об’їзній біля Збаража, на самій його маківці, стоїть огрядна цегляна будівля – склад міндобрив – або те, що від нього залишилося. Колись, ще студентом, біля того складу під кусючою осінньою мжичкою я довго спиняв попутки, аж поки не дочекався рейсового автобуса на Ланівці.

І скільки б тепер не проїздив повз руїни цього складу, щоразу про це згадую і, якщо хтось «голосує», обов’язково зупиняюсь. Одного разу підібрав двох жіночок, а вони виявилися Свідками Єгови й до самих Ланівців втирали мені щось про земні гріхи.

А кілька років поспіль на початку жовтня, коли ще мав колеса, але не мав часу їхати до села, їздив просто у ті наші найближчі гори, шукав там опеньки. Брав попри Чернихівці прямо на північ, не доїжджаючи відомого ресторану «Стожари», залишав машину на узбіччі і заглиблювався в ліс. Якраз у тому місці на гребені і випирають з-під землі сірі кам’яні брили. Довкруж тих брил, в радіусі ста метрів, буває повно опеньок, а часом, якщо вересень дощовий, то ще й пізніх бабок-підберезників.

Я збирав і ті, й ті, донесхочу шурхотів листям і знову на якийсь час наче повертався у якусь із тих далеких осеней, коли ходили по гриби всі разом: мама, тато, тітка Мартоха, дядько Ігор, дуже худий і хворобливий, його я майже не пам’ятаю, й, можливо, ще хтось, і, звичайно, Інка – як же без неї?.. І подумки я знову линув туди, за гребінь Товтрів, у ліс свого дитинства, що починався одразу за нашим городом… Тепер у мами аж чотири городи, і всі під лісом. Там і досі росте найдухмяніший у світі кріп, і ще там тітка Мартоха й усі наші коти.

Тітка Мартоха серед котів. Я тепер фотографую їх у кожен свій приїзд. Фоткати котів мені завжди подобалося навіть більше, ніж дерева, і більше, ніж людей, вже не кажучи про собак. Колись мене один псюра укусив за литку, може, через це я їх і недолюблюю досі? Ну, не те щоб недолюблюю, але остерігаюсь. Моя просто Марія також про це знала й у перервах між своїми ідіотськими дієтами часто мені погрожувала, що, мовляв, заведе собі великого пса.

Вона просто хотіла мене трохи подратувати, часом їй це вдавалося, але чомусь мені на неї важко гніватися. Мабуть, я ще й досі її кохаю, і якби вона погодилася жити зі мною без сексу, може б, я і вернувся до неї і ми знову гуляли б разом по Сошенка від кінцевої тролейбуса і далі у старий ліс аж за Об’їзну. Переходили б місточком через шосе й обнімали, шукаючи зв’язку з космосом, усі зустрічні дуби. Це я її навчив, а потім вона сама мене уже заставляла водити її до тих дубів і фотографувати там, коли вона їх обхоплювала руками.

Але якщо чесно, то лише дві фотки за все моє життя і можна вважати вдалими. Тобто я вважаю, що вони мені вдалися: це та, яку всі називають «Чорною кішкою», і та, де тітка Мартоха на рядні посеред подвір’я. Наш натхненник і вчитель В’ячеслав Петрович тієї другої, «Моєї тітки Мартохи», ще й не бачив і, мабуть, буде здивований, коли повернеться з Лондона і побачить, що дещо з його портретної науки таки не пішло в ліс.

чорна вдова

Крім «Чорної кішки», є ще у мене і «Чорний кролик», і «Чорна вдова» – це та павучиха, що поїдає своїх самців. Мені її у Сьєрра-Леоне один місцевий князьок подарував у пляшці з-під кока-коли. Але павучок – він і в Африці павучок… А в редакції майже одразу, як влаштувався нічним сторожем, чи то пак – вартівником, то ще одну «чорну вдову» зустрів. Жіночку одну, журналістку, то її у редакції позаочі всі також «чорною вдовою» називали. Вона й справді чорна, з тієї циганської породи, одні очі чого варті, а дехто каже, що й піднебіння також чорне. Але насправді вона ніяка не вдова і взагалі замужем не була, хоча і має доньку. Таке теж буває. І неважко було здогадатися: вона мужиків таки поїдає, декого й живцем. Тепер-от, наскільки я зрозумів, проти редактора якусь коаліцію збирає і мене агітувала. Знайшла кого!

У редакцію мене Інка через свою колєжанку і її чоловіка-редактора влаштувала, по великому блату, виходить. То хіба я піду проти редактора, тим більше, наче мені не все одно, що там у них. Зате тепер я маю трохи часу, щоб перевертати в голові увесь цей мотлох нікому не потрібних спогадів. І про котів, і про дуби, і навіть про Сьєрра-Леоне… Наче мотаю касету, немов німе кіно. Кадрики, правда, часом сповільнюються до неможливого, а деколи і зовсім… Наче плівка обривається… З того всього я навіть взяв у бібліотеці Джойса, думав, нарешті з’явився час дочитати.

Часом, коли йду з редакції на Новий Світ додому, то роблю велике коло. На базарчику, що на Привокзальній, купую хлібину і далі попри павільйони піднімаюся на пішохідний міст над коліями. Наприкінці травня я ходив на той міст нюхати цвіт акацій, що ростуть просто під ним уздовж вулиці імені Дивізії «Галичина». Там просто божевільно пахне акаціями. А згодом трохи вище, у Старому Парку, ще й знайшов собі «свіжого» дуба.

У парку зазвичай малолюдно, а то враз якась кістлява задрочка стала й вилупилася, поки я свого дуба обнімав. А коли наші погляди зустрілися, чкурнула не озираючись… Зазвичай я обираю найгрубшого, середнього із п’яти, що ростуть півколом на початку алеї, одразу за шеренгою лип. Йому ще далеко до столітнього, і, як не крути, дивно виглядає, коли обнімаєш такого ще нестарого дуба. І хоч начебто кому яке діло, але я все одно стараюсь, аби менше хто бачив. А тут та жінка наче з-під землі. І потім, буває ж таке, я зустрічаю її у нашому вузькому редакційному коридорі.

– О, то ви наш новий працівник! І за що нам така честь? – почала вона, і я зрозумів, що це та сама, що бачила мене у парку.

Струнка, чорноока, чорноволоса – я завжди таких боявся. Ще бабуня у дитинстві все циганами лякала. Але було щось у ній і принадне, може, високі груди під тонкою кофтинкою, а чи тонка довга шия, і я незчувся, як через хвилину уже сидів у її кабінетику з вікном у двір, на гаражі, слухав булькотіння електрочайника і слухав слова цієї жінки. Ми були приблизно ровесниками.

Виявилося, що вона мене впізнала і взагалі навіть згадала одну мою давню виставку у фойє краєзнавчого музею, про яку я вже й сам забув. Здається, і я також десь її раніше бачив, але так і не міг згадати ні де це було, ні навіть її імені. Одночасно з чайником, що закипів, загурчала за вікном машина.

– О, приїхали! – зиркнула у вікно і гидливо скривила губки. – Шефуньо і його сраколиз! – випалила різко, але через мить її голос знову став вкрадливо-єлейним. – А ви знаєте, у мене в шафці дещо є і, здається, коньяк. За ваш прихід, до чаю? – пронизувала вона мене своїми чорними очиськами, так і вректи можна.

– Я не п’ю…

– Та до чаю!..

– Навіть до чаю.

– І я не п’ю, але ж за ваше вливання у колектив то як же не випити? – щебетала щебетушка, спокушала, просто гріх відмовити, і все ж я повторив:

– Я своє вже відпив, – вирішив я одразу розставити всі крапки. – Тим більше за вливання.

– О, наш шеф також не п’є, а зранку від перегару хоч вішайся!.. – показала своє чорне піднебіння вдова.

І справді, що за натяки? Я просто встав і вийшов, насерумамі, по-англійськи. На цьому наше спілкування і закінчилося. Але відтоді ця редакційна «чорна вдова», мабуть, і мене записала у якісь там свої вороги. Бо коли тепер десь у коридорі й перетинаємося, то у поведенції – повний ігнор, а мені тільки того й треба. Принаймні хоч не врече.

двійник вікя

Але найчастіше на роботі я просто дивлюся телевізор, благо, є кабельне й мої улюблені канали: «National geographic channel», «Discovery», «Animal Planet» – мій традиційний набір. Ну, і кулінарні ще, та деякі спортивні також. І мовчазний напарник, мабуть, також найкращий з тих, що могли мені трапитися. Він – майже як я чи, точніше, наче зворотний бік мого «я». Але якби мені зняти років десять, то і сам, швидше за все, був би саме таким. І якби він ще не чіплявся зі своїм нетом, то йому б узагалі ціни не було. «Вікя, – кажу, – відгребися! Мене баби вже не цікавлять», – але він сміється, не вірить. Що ж, у кожного свої бзіки.

У мене – риболовля й чорна кава без цукру, а ще – ум’яти перед сном скибку хліба з салом і цибулею. Без цього я також не можу, й Інка кпинить з мене, і обидві мої дружини сердилися. Моєму напарникові мої запізнілі вечері, мабуть, також не подобаються, але він мовчить. Бо я їм лише у свою зміну, а тоді він у мене в гостях і, отже, не має права голосу. Хоча час від часу я, буває, сам прошу його про заміну, і він ще ні разу не відмовив. Здається, йому тільки того й треба – три доби поспіль у неті! Це для нього свято. Назбирує телефонів, а потім ходить на побачення. Таким чином, мій Вікя на сайті знайомств шукає собі подружок, завів їх уже цілий гарем.

А якось приступ почався, як ніколи, із самого ранку, десь близько дев’ятої. У редакції ще нікого, а мій блідолиций Вікя вже спозаранку у свій нет носа упхав. І, як завжди, ні таблеток, ні фіга. Я схопився й – у двері.

– Ти куди? – підняв голову Вікя.

– Голова!.. – тільки й устиг видихнути у відповідь.

– Ок! Я на місці! – кинув він діловим тоном мені навздогін, і це просто щастя, що його тоді принесло.

Бо ж заступник шефа, пан Ярослав, щоранку забирає у нас ключі, а я, вибігаючи з редакції, що була на третьому поверсі старого триповерхового будинку, стрибаючи униз гвинтовими французькими сходами, навіть не пам’ятав, чи зачинив за собою вхідні двері… Втім, цього разу до аптеки на розі бульвару я добіг швидше, ніж перестала боліти голова, і першу пігулку лиґнув навіть без води. Другу запив склянкою боржомі у «Пінгвіні», де зустрів тимчасово беззубого Орка, який тепер не говорив, а шамкав. Але на розмову все одно не було часу.

– Зуби вже робляться, – вважав за необхідне заспокоїти мене Орко. – То як, на завтра знов?

– Так, на завтра! – Оркові я по-любому не міг відмовити. – Вибач, сьогодні знов щось з головою, – сказав я йому правду.

– Тшимайшя, шувак! – підбадьорив мене Орко.

Ми ще раніше вирішили, а тепер звечора лиш підтвердили домовленість, що завтра зробимо ще одну спробу пошукати тих пацанів, які минулого тижня у темному проході біля Головпошти вибили йому передні зуби. Оркові й раніше найбільше діставалося, але так, щоб із втратою зубів, принаймні на моїй пам’яті, то вперше…

Для третьої таблетки я взяв у маркеті пляшку мінералки, а для напарника півторачку його улюбленої «Коли-лайт» і, начеб нічого не сталося, з «бомбами» попід пахвами, ще встиг до приходу шефа вернутися в редакцію.

– Так скоро? – здивувався Вікя моєму поверненню. – І як, попустило? – це він про голову.

– Перестало, – відповів я йому.

– А може, то від телевізора? – висловив він чергове припущення. – Я, коли довго посиджу за компом, то також, буває, заснути не годен.

– Гоніш, брате? Я ж ледь не здох!

– Ну, але ж урешті-решт є у нас якась медицина?.. Що сестра каже? – згадав про Інку Вікя і раптом сам себе перебив: – Слухай, а як ти до консервованих ананасів? Кружальцями, мені тут спрезентували.

– Консерви? – перепитав я. – Консерви можна. Та воно і не буває, щоб два рази підряд хапало.

Вікя поставив переді мною півбляшанки ананасів «Чемпіон». Під такі ананаси добре йде серіал по «Discovery» про виживання, наприклад, у джунглях із Перлом Грілсом, а ще краще – під манго або манго з ананасами і шматочками кокоса. Спочатку з’їдаєш шматочки, а потім випиваєш компот. Дешево і поживно! Я тут за ці ночі все перепробував… Але на цьому нашу розмову того ранку можна було вважати закінченою, бо у дверях з’явився наш начальник, пан Ярослав, а в коридорі позад нього промайнула тінь «чорної вдови».

Ми побачилися аж увечері, коли я вже сходив додому і відіспався, і Вікя також відіспався й, посьорбуючи ту саму колу, знову до ночі бовванів у неті, а я з пультом у руці – знову біля телека. П’ятдесят один канал, поки всі переклацаєш! Рекламні паузи на «Animal Planet» зазвичай заповнюю або кулінарними програмами, або якоюсь екзотикою на кшталт жіночого боксу. Ну, а вже потім черга нічного трилера по «плюсах».

Коли взимку відлежувався у селі, то без кабельної мережі мусив разом із тіткою Мартохою балдіти від серіалу про Мухтара… Правда, був ще біатлон, тоді якраз транслювали кубки світу. Вболівав не так за наших, бо що від них чекати, як проти москалів, і часом від того отримував неабиякий кайф. Бо «проти москалів» – це, можна сказати, наше сімейне. Ще колись, як у нас тільки-но з’явився перший телевізор і почалися трансляції хокейних матчів, то тато, наприклад, коли москалі грали з чехами, завжди вболівав за чехів. Тато за чехів – це було настільки звично, що я навіть не задумувався чому. І вже значно пізніше, коли не стало тата, а я перебирав у пам’яті все, і ті його вболівання також, то згадав, що у 68-му, під час придушення Празької весни, його ненадовго мобілізували в автобат. Хоча він тоді до Чехії так і не доїхав, обійшлися без нього. А я от доїхав, і навіть назад привезли…

У липні почалися велогонки «Тур де Франс», а ночами повторювали прямі трансляції… І так цілих три тижні, ніби і сам Францією трохи попоїздив. А взимку знову почнеться біатлон. Втім, до зими ще треба дожити. Хоча інколи буває, що й одразу вкладаюся спати. І Вікя зі своїм нетом мені не заважає. Тихо назбирає свіжих телефонів і відвалює. Бідний редактор, чоловік Інчиної колєжанки, навряд чи й здогадується про наше з Вітьком райське життя.

– У нашого редактора одна проблема, – якось ще у перші дні, тільки я прийшов, пожартував Вікя. – З вусами він був схожий на Розенбаума, а тепер, відколи поголив, – на Жванецького!..

– То він що, єврей? – запитав я.

– У тому-то й справа, що ні, – відставивши убік слухавку, відповів мій напарник, бо, розмовляючи зі мною, він час від часу ще щось вуркотав у свою мобілу.

То він уже пізніше мені зізнався, що вечорами йому, трапляється, телефонує одна жіночка з Козови й мастурбує під оте його вуркотання.

– Хіба мені важко допомогти кобіті? – погладжував кінчик свого довгого носа Вікя. – Тим більше, вона мені також приємні речі говорить.

– Слухай, кіно! – такі приколи навіть мене здивували. – А чого не через Інтернет?

– Просто у неї вдома нема Інтернету, тільки на роботі, вона держслужбовець. От вона мене вечорами й видзвонює, – не без задоволення в голосі уточнив Вікя.

А ще зізнався, що одну малу манду із Чорткова уже з півтора місяця через нет позбавляє цноти. Каже, просто розтягує задоволення, описує їй, смакуючи, увесь процес, як буде її взувати, а мала розпусниця десь там, мабуть, аж до підлоги стікає мокротами. Після цього хоч-не-хоч, а почнеш придивлятися. І на початках до «двійника», навіть більше, ніж до редактора. Втім, самого редактора ми й так рідко бачимо, нами керує його заступник – вічно надутий, круглий, як м’ячик, крикливий стариган – пан Ярослав, що зазвичай першим приходить на роботу і лякає нас, мовляв, колись був боксером. Формально, о 9.00 наша служба як би і закінчувалася. Пану Ярославу, подейкують, при всіх режимах було не зле, й редактор тримає його, вочевидь, лише як закінченого трудоголіка.

У заступника також був диван, і його кабінет, на відміну від редакторового, не замикався, і, як правило, саме там я вкладався спати, та й Вікя також. Пан Ярослав про це здогадувався, але впіймати нас не міг, ми ж на ніч замикали редакцію ізсередини на засув, так що зненацька не наскочиш. А ще Вікя деколи і під час мого чергування, звісно, завчасно попередивши, приводив на цей диван своїх інтернет-подруг. А я раз чи два приводив Анжелу. І, звичайно, не лише для того, щоб вона читала мені вірші. Хоча й вірші вона читала також.

На початках Вікя і мене агітував зареєструватися на сайті. Це свого роду гра: вибираєш собі тьолку, вішаєш їй локшину на вуха, а вона – тобі. За вечір у мене назбиралося п’ять телефончиків, з однією навіть зустрічався. На вигляд виявилася коровою. «Коровою – до всього готовою», – як пізніше підсумував мої враження Вікя.

Наступного дня я вибрав собі ще одну 32-річну «неслухняну дівчинку», як вона сама себе назвала. Слово за словом, спершу вона мені, тоді я їй… А тоді я й отримав: «Ти!!! Дядя з трудоднями!!! Яйця ще цілі?..» Що тут скажеш? Мабуть, Вікі ще й не таке пишуть, але він якось те переварює, а мені на хріна воно?..

– Розумієш, Вікя, мені ніколи не подобалися легкодоступні, – зморозив я йому тоді, аби лише відчепився. – Дешевий секс рідко буває якісним.

– Яшо, тобі просто не щастило! Буває, такі тьолки приходять, що аж ну! – заохочував мене Вікя.

– Слухай, Вікя, якщо мені треба буде баби, я і без Інтернету обійдуся. Тим більше, тепер мені вже не дуже й треба, – відповів я йому тоді, аби не чіплявсь.

А якось я не стримався і про Інку йому бовкнув. Можливо, навіть трохи перебільшив, бо злився тоді на неї, вже й не пригадую за що, мабуть, знову «зажала» машину… Я сказав йому, щоб був обережним, бо моя сестра Інка також собі у неті женихів шукає, але все більше іноземців. Часом їздить до них, а якийсь червонощокий англієць навіть сам приїздив. То я напарника просто попередив, що, як попаде йому Інка, вважай, гаплик.

– Якщо щось не по її, вона тебе, голубе, просто розчавить…

– Вагою? – перепитав Вікя.

– Та ні, авторитетом, – відповів я йому.

Потім він ще кілька днів підкликав мене до монітора й показував фотки своїх знайомих із сайту, запитуючи, чи це не моя сестра. Але її там не було. А невдовзі він якось застав у мене Анжелку і заспокоївся. Тобто спочатку у нього, як і у всіх, хто вперше її бачить, відвисла щелепа, а особливо коли Анжелка заговорила своєю щирою галицько-українською… Це його, мабуть, потрясло до глибини. Більше зі своїм сайтом не чіплявся.

– Так, екзотична штучка! Дитя Африки! – ділився потім враженнями Вікя, хоч я його про це і не просив. – І де ти її знайшов?

– Сама знайшлася, – постукав я кулаком спочатку по дереву стола, потім себе по лобі, ще й сплюнув тричі через ліве плече. – Тьху-тьху-тьху!

– Чого ти так? І тут нічогенькі трапляються, – стенув плечима Вікя. – Бувають, правда, і мразі. Одна мене навіть обікрала. Але в основному нормальні жінки, тільки самотні… А буває, навіть у шампанському мого хлопчика купають.

– Що, води не було?

– Не для цього, розумієш, просто дєвочки люблять шампанське…

– Ясно. А ти запропонуй їм з медом. З медом не пробував?

– З медом? Та воно ж, напевне, пекти буде?..

– Повір, що не буде.

– А ти що, пробував?

– Подивися на мене, голубе! Та ще я, і щоб не пробував? – Інколи, щоб закінчити дискусію, давив я на свій вік.

Ось які у нас трапляються розмови з напарником, коли він відривається від свого нету, а я від телека, просто щоб відпочили очі. Але бувають години чи й навіть дні, коли у редакційного провайдера з Інтернетом щось там не контачить, а два чи три рази редакцію просто відключали від мережі за несплату, і тоді мій блядолиций «двійник» відверто нудився. А якщо це траплялося під час мого чергування, то просто робив мені каву й нарікав на скнару-редактора та пакісного заступника.

В основному журналістами працює молодняк, дітиська, якщо чесно. Самі пишуть, самі фотографують. Інколи приходять за порадами, рідко. Хоча є кілька панночок бальзаківського віку, але Вікя тут дотримується відомого принципу: де працюєш, там не пхай, і я у цьому з ним цілком солідарний.

З редакційними ми майже не спілкуємося. Мене ці їхні сикавки то просто дратують, коли вечорами, трапляється, засиджуються й заважають дивитися телевізор. Та й Вікя, як я помітив, також уникає і їхніх перекурів, на які вони його тягнуть, і нав’язливої уваги з боку однієї редакційної індички. Мені навіть натякали на якусь нехорошу історію, з цим пов’язану, але я не допитувався.

А час від часу, особливо напередодні вихідних, Вікя раптом починав бути схожим на змовника. Це коли на його чергування припадали вихідні і він починав дивитися на мене майже благально, начеб від мене і справді щось починало залежати у його долі. І я вже знав, що далі буде, і сам просив Вікю не тягти кота за хвоста.

– Ну, кажи, що? Замінити на вихідні?..

– Так, маю відрядження, на тижні відпрацюю, – підтверджував мої здогади Вікя і пропадав на кілька днів.

Це у нього називалося «відрядженнями». Повертався, як правило, вимучений, невиспаний, часом аж світився якимось внутрішнім сяйвом, але частіше все ж без світіння. Інколи злий. І майже одразу з порога знову кидався до компа. Це вже й не хвороба, а щось інше, на рівні інстинкту, це вже просто одержимість, що не піддається лікуванню.

А коли я в один із таких моментів поділився з ним своїм горем, що, мовляв, знову у сестри спалив каструлю, Вікя запитав, чи доводилося мені за один вечір спалити спершу каструлю, а тоді ще й чайника.

– Два тижні тому я так зробив, спалив… А у тебе вдома, напевне, також є комп’ютер й Інтернет?.. – сказав він, і я зрозумів, куди він гне.

– Ні, це не комп’ютер і не Інтернет, це просто голова дірява, – сказав я.

Я не маю звички розпитувати, але мій «двійник» час від часу сам починає розповідати про свої «відрядження» в інші міста, в основному, я так зрозумів, до Києва і до Львова. Про якусь дружину генерала, що зняла йому номер у «Президент-готелі», і ще про якусь фірмачку-дизайнерку, що заробляла на етикетках до горілок. Вона закривала його у своїй майстерні, прив’язувала до ліжка і шмагала батіжком, а потім наказувала її шмагати, а після того ґвалтувала. Приносила йому дороге бухло і хавчик і дві доби не випускала.

По-моєму, від того всього у нього потроху починає їхати дах, повна лажа. То він від телефонних дзвінків шарахається, а то щохвилини вибігає з мобілою в коридор. І ні хліба, ні сала, лише свою дієтичну колу безперестанку дудлить… А колись мені розповідали, як він стояв у «Зустрічі» на дверях (ще коли «Зустріч» була!) і у стані повної нірвани спиняв кожного, вимагаючи плату за вхід. Ніколи б не повірив, що мій тихий, сумирний блядолиций Вікя на таке здатний.

дієтична кола

Спостерігаючи за зосередженою серйозністю свого «двійника» перед монітором редакційного компа, я розумію, що для нього головне – не жінки, яких він там знаходить, а таки сам процес цих пошуків. Схиблений на процесі – це вже точно. Часом під настрій мимоволі починаю його підцикувати. Кажу, шеф заходив і казав, що у компі знову якийсь вірусяка поселився.

– І його звати Вікя? – легко підіграє мені він.

Іншим разом я згадую про генеральшу, мовляв, скоро генерал приїде на побачення, а чи про ту з Козови, що вечорами маструбує під його вуркотання. Але генерала Вікя пропускає повз вуха, а про Козову каже, що нарешті треба зібратися і поїхати.

– Наприклад, ти був у Козові? – перепитує він мене.

– Вважай, я там народився, – відповідаю йому щоразу одне і те ж.

А чи, наприклад, починаю про його улюблену дієтичну «Колу-лайт». І на колу він реагує жвавіше, ніж на генеральшу з мастурбаторшею.

– А знаєш, любий друже Вікя? – я йому, начеб між іншим. – Хіміки недавно дослідили, що твоя дієтична кола вбиває всіх сперматозоїдів через хвилину після того, як вони у ній опиняються.

– Це ти сам придумав? – буркає він мені.

– Та ні, вчені довели… Коли сперматозоїди потрапляють у Колу, вони здихають.

– І в дієтичну?

– Нема різниці. Так написано.

– Чувак, вони що, ті твої хіміки, кінчали у колу, чи як?..

– Не знаю. Але твоя дієтична кола – непоганий контрацептив, май на увазі.

– Оцет все одно краще, – вдає байдужого Вікя, і розмова начеб забувається, але після того весь наступний тиждень я не бачу у нього на столі «Коли-лайт».

А потім, що б я не казав, він уже просто не чує. Але хіба то новина, вдавати глухого?

найкращий стимулятор

Проте найбільш прикольно вийшло (десять – нуль, тільки невідомо, на чию користь), коли якось пізнього вечора до мене в редакцію без попередження завітала Анжелка, а Вікя тоді ще не встиг піти. Остовпів хлопака. Але на його місці я і сам не знав би, що казати. Мулатка-шоколадка зі шкірою, трохи світлішою, ніж його дієтична кола, просто прийшла і сіла мені на коліна, заступивши телевізор…

Вікя, звичайно, одразу ж злиняв, а дитя Африки – хоч би що, свята простота!

– Слухай, хтіла-м троха тебе використати, – як завжди, своїм коропецьким діалектом випалила Анжелка, коли мій розгублений напарник, з другої спроби втрапивши у двері, таки пішов. – У мене ше-м ніяк сі не почне те, шо вже третий день мало би сі почати…

Навіть я був здивований її безпосередністю, хоча, здавалося б, а що тут такого? Є у дівчинки проблеми, то треба помогти. Звичайно, завдяки обом своїм дружинам і не тільки їм, для мене не було новиною, що секс є найкращим стимулятором місячних. А в Анжелки, виявляється, з цим якісь проблеми, постійно невчасно. То зарано, то запізно. Колись ще у «Пензі-Роксолані» у неї все це почалося одразу ж, як вона осідлала мене. Гарно влаштувалася, просто пречудово! Приємно було стати у пригоді такій манюсі у ролі надійного стимулятора.

Але на той момент у нашій студії вже відрубали воду. У Анжелки, правда, були якісь вологі салфетки, але ж без води все одно не те. То я ходив митися аж за два квартали у туалет «Кози». Ще був вибір: «Мемфіс» чи «Княжий», що під краєзнавчим музеєм, а чи «Коза»? Але у «Козі» офіціанти приємніші і в туалеті завжди є мило, принаймні рідке.

Проте того вечора у їхньому туалеті перегоріла лампочка, і я приймав водні процедури у суцільній темряві. Відтак вийшов із вбиральні у мокрих штанях, чим налякав двох молоденьких білявок, що тупотіли під дверима. Після того я туди з місяць не показувався, аж поки Джон не підсунув мені тих ненормальних сценаристів.

електрик сідоров

У Інчиній квартирі також із лампочками не все зрозуміло. Мабуть, під час ремонту щось пошкодили. Інка навіть когось там кликала, якогось майстра. Відтоді у її лексиконі і з’явилося те словосполучення – «електрик сідоров» – на означення чогось вічно п’яного і бридкого.

Тепер вона так навіть Орка називає і навіть мене у минулому часі. «Ти був, як електрик Сідоров», – каже. Бо оте «п’яне і бридке чмо» електрик Сідоров і робив їй у новій квартирі електропроводку, точніше не робив, а переробляв. І де вона його такого викопала? Каже, за оголошенням у газеті. Я того чувачка вже не застав, але лампочки продовжували перегорати. Майже через день у якійсь кімнаті чи коридорі, а найчастіше – у туалеті. Це давало привід Джону-молодшому час від часу пускати струмінь повз унітаз, й Інка потім просто бісилася від люті, що, мовляв, живе у хліві разом із худобою, і змушувала малого, коли пісяє, сідати… Правда, я і сам часом у темряві промахувався, але старався одразу ж за собою витерти.

– Тільки на одні лампочки і працюю! – кричала Інка, не зважаючи на мою хвору голову.

А потім мене гахнуло током, коли поліз у щиток спробувати, наприклад, переставити дроти. Забув заземлитися… Дивно, але після цього лампочки світили аж до літа. Не перегорали. І ми вже навіть почали забувати про того «електрика сідорова», однак влітку, коли я вже працював у редакції, знову почалося. Але тоді я вже познайомився з «двійником»-напарником і тоді вже знав, що мій Вікя за професією електрик, і коли Інка була у від’їзді, я привів його до нас на Новий Світ. «Ти тільки заземлися!» – напучував молодого. І Вікя прийшов, і Вікя зробив! Добру годину прововтузився і біля щитка, і в підвалі, але лампочки відтоді ще жодного разу не перегорали.

Інка потім ще передала йому пляшку справжнього ямайського рому, що залишився у неї з Італії, і хоч він сам не вживає, але подарункові зрадів. Відтоді Інка, по приколу, Вікю інакше як «електриком сідоровим» не називає.

– Слухай, Вікя, ти не тільки мій двійник, тепер ти ще й двійник електрика Сідорова! – Від пафосу в моїх словах аж зашкалювало. – Моя сестра від тебе просто в захопленні.

– М-м? – У блакитних очах напарника спалахують грайливі іскорки.

– І не думай, сучий сину, попереджаю! – зупиняю я його млисті думки кулаком біля носа. – Вибачай.

– Та нічого, я розумію, – каже він.

– Хоч вона й сама у неті женихів шукає, але краще тобі на неї не потрапляти. Дружня порада. У твоїх же інтересах.

– Слухай, а твоя молоденька мулатка, – переводить він тему на інше. – Просто пі… пі… – витягує він уперед щелепу. – Просто пісня!

– Я їй обов’язково передам.

– Ну що ж. І передай.

– Я навіть можу передати, як ти це сказав.

– Серйозно? Ну, а це вже не обов’язково, – нерішуче буркає мій «двійник», а це, ця нерішучість, вже йому зовсім не пасує.

дитя африки

Щастя, що Вікя ще не чув тоді Анжелиних віршів. Ні її власних, ні чужих у її виконанні, які вона мені тоді у редакції читала ледь не до ранку, і можна тільки уявити, який би ступор у голові бідного Вітька це могло викликати!.. А під ранок у неї таки почалося те, чого вона так довго чекала.

Анжелка виросла у містечку Коропець Монастириського району, що ото недавно постраждав він повені, в інтернаті для круглих сиріт. Вона не тільки ні разу в житті не бачила свого батька, але й маму, що відмовилася від неї одразу після народження. Знала тільки, що мама з Києва, а тато, судячи із шоколадної шкіри та чітко виражених негроїдних рис обличчя, явно нетутешній.

Любов до поезії залишилася від колишнього її вчителя Василя Васильовича. Він рік чи два викладав у них рідну мову та літературу – українську, а іншої Анжелка ніколи і не знала. Потім той учитель кудись пропав, а чи то виїхав, а любов до поезії у дівчати залишилася. Вона вже тоді почала щось там римувати, але показати свої перші спроби вчителеві не встигла, а після 10-го класу, як і більшість інтернатських, вступила до професійно-технічного училища і обрала собі фах кухаря.

Примечания

1

Cam Ок – польський письменник індіанського походження, автор повісті «Земля солоних скель».

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.