Вождь червоношкірих (збірник)

О. Генрі

Вождь червоношкірих

Вождь червоношкірих

На перший погляд план був бездоганний. Але стривайте, я все вам розповім. Ідея з викраденням вперше спала нам на думку, коли ми, тобто я та Білл Дрискол, саме були на Півдні, в Алабамі. Трапилося це, як потім висловився Білл, «під час тимчасового потьмарення розуму», та це до нас дійшло тільки згодом.

Було там містечко – пласке, як тоненька перепічка. Була у нього, як водиться, і назва – Верховина. Ну, а мешканці – найтиповіші представники миролюбного і вдоволеного собою селянства, які зроду-віку танцювали навколо Мейпола[1].

Наш із Біллом спільний капітал дорівнював приблизно шестистам доларам. Нам потрібні були всього лишень зайві дві тисячі, щоб прокрутити одну цікаву і не зовсім законну справу в Західному Іллінойсі. Обговорення відбувалося на парадних східцях місцевого готелю. Чадолюбство, вирішили ми, в заміських умовах є значно міцнішим; тому, а також із деяких інших міркувань, проект викрадення дитини ліпше втілити в життя у маленькому містечку, поза межами інтересів газет, котрі миттю вишлють перевдягнених репортерів нишпорити і підігрівати плітки. Ми знали, що Верховина не могла виставити проти нас нічого серйознішого за констеблів, можливо, кількох вайлуватих шпиків і парочки розгніваних статей у тижневику «Фармерс Баджет». Тож усе начебто складалося добре.

Жертвою ми обрали єдину дитину непересічного мешканця на ім'я Ебенезер Дорсет. Батько був поважним і економним фахівцем з іпотеки, незворушним і твердим збирачем коштів за борговими документами, ним самим попередньо викупленими, і спеціалістом із питань відмови у праві викупу застави через прострочення. Малий – хлопчик років десятьох із видатними веснянками і волоссям кольору обкладинки журналу, який ви купляєте на лотку в очікуванні потяга. Ми з Біллом вирахували, що Ебенезер не пошкодує віддати за хлопця дві тисячі доларів і ні центом менше. Але чекайте, я все вам розповім.

Десь за дві милі від Верховини стоїть невелика гора, поросла густими кедровими хащами. Зі зворотного її боку, ближче до верхівки, є печера, де ми припасли провізію. Одного вечора після заходу сонця ми проїжджали в кабріолеті повз будинок старого Дорсета. Малий був надворі – жбурляв камінцями в кошеня, що сиділо на паркані на тому боці вулиці.

– Агов, малече! – каже Білл. – Не хочеш отримати пакет цукерок і промчати з вітерцем?

Хлопчисько уламком цеглини поціляє Біллу прямісінько в око.

– Це коштуватиме старому зайві п'ятдесят доларів, – буркоче Білл, вилазячи з кабріолета.

Хлопчисько бився незгірше за дорослого ведмедя, та врешті-решт нам пощастило закинути його в кабріолет і забратися геть. Ми привезли малого до печери, я прив'язав коня в кедровій гущавині. Коли зовсім стемніло, я відігнав кабріолет назад у маленьке селище, де ми напередодні його винайняли, і пішки повернувся до гори.

Білл саме ліпив собі лейкопластир на подряпини й синці на обличчі. За великим каменем, що лежав біля входу в печеру, палахкотів веселий вогонь. Малий спостерігав за горщиком із паруючою кавою. У рудому волоссі красувалися дві пір'їни з хвоста американського грифа.

Підходжу я ближче, а він тицяє в мене палицею і заявляє:

– Гей! Клятий блідолиций, як смієш ти заходити до табору Вождя Червоношкірих, жаху довколишніх рівнин?

– З малим усе гаразд, – каже Білл, закочуючи холоші штанів і оглядаючи синці на гомілках. – Він грається в індіанців. З цим хлопцем і шоу Буфало Білла[2] здасться дрібничкою на кшталт магічного ліхтаря з краєвидами Палестини у міському палаці. Я – Старий Генк Трапер[3], полонений Вождя Червоношкірих. На світанку з мене знімуть скальп. Хай йому грець! Цей малий добряче буцається!

Малий, здавалося, переживав найкращі моменти свого життя. Захват від того, що він опинився в таборі у печері, змусив його забути, що насправді це він полонений. Він одразу охрестив мене Зміїним Оком, шпигуном, і оголосив, що тільки-но його хоробрі воїни повернуться зі стежки війни, мене з першими променями сонця зварять живцем.

Потім ми сіли вечеряти. Він натоптав повний рот бекону з хлібом і підливкою та заговорив. Застільна промова звучала приблизно так:

– Мені тут подобається. Я ніколи не ночував у таборі, але у мене колись жив ручний опосум, і мені вже виповнилося дев'ять років. Ненавиджу ходити до школи. У тітки Джиммі Телбота пацюки з'їли шістнадцять яєць крапчастої курки. А в цих лісах є справжні індіанці? Я хочу ще підливи. Вітер дме від того, що дерева колишуться? У нас було п'ятеро цуценят. Чому в тебе такий червоний ніс, Генку? У мого батька багато грошей. А зірки гарячі? В суботу я двічі хльоснув батогом Еда Вокера. Я не люблю дівчисьок. Без ремінця жабу не зловиш. А які звуки видає бик? Чому апельсини круглі? А у вас у цій печері є ліжка? Де я спатиму? В Амоса Мюррея на ногах шість пальців. Папуга вміє говорити, а мавпи і риби – ні. Скільки треба додати, щоб вийшло дванадцять?

Кожні кілька хвилин малий згадував, що він – страхітливий червоношкірий, хапав палицю-рушницю і навшпиньках скрадався до виходу з печери, щоб не проґавити розвідників ненависних блідолицих. Час від часу він видавав бойовий клич, котрий змушував Старого Генка Трапера тремтіти. Хлопчисько залякав Білла з самого початку.

– Вождю Червоношкірих, – запитав я, – тобі не хочеться додому?

– З якого б це дива? – відповідає він. – Вдома зовсім не цікаво. Я терпіти не можу ходити до школи. А в таборі мені подобається. Ти ж не відвезеш мене додому, Зміїне Око, правда ні?

– Просто зараз – ні, – кажу я. – Ми ще трохи поживемо в таборі.

– Чудово! – радіє малий. – Мені в житті не було так весело!

Спати ми лягли годині десь об одинадцятій. Розстелили широкі ковдри та покривала і поклали Вождя Червоношкірих посередині. Ми не боялися, що він утече. Хлопчисько три години не давав нам заснути, підстрибуючи, хапаючи «рушницю» й пронизливо волаючи по черзі нам у вуха: «Тихо, брате!» – коли уявний тріск гілки чи шелест листя підказували його юній багатій фантазії, що до нас потайки наближається жорстока банда. Коли я нарешті забувся в неспокійному сні, мені примарилося, що мене викрав і прив'язав ланцюгами до дерева рудочубий кровожерливий пірат.

На світанку мене збудила серенада переляканого Біллового вереску. То були не крики, не вигуки, не ревіння, не хрипи, не гарчання, тобто не ті звуки, котрі ви очікуєте почути із чоловічої горлянки, – то був просто до непристойності пронизливий нажаханий вереск, який видають жінки, забачивши привида чи гусінь. Моторошно почути в печері на світанку, як отак верещить дужий, відчайдушний, кремезний чоловік.

Я схопився на ноги, щоб з'ясувати, в чому річ. Вождь Червоношкірих сидів у Білла на грудях, схопивши його однією рукою за чуприну. В другій хлопець тримав гострий похідний ніж, яким ми краяли бекон. Малий заповзято і дуже реалістично намагався зняти з Білла скальп – згідно з проголошеним учора ввечері вироком.

Я відібрав у малого ніж і змусив його знову лягти. Та Білл уже зламався. Він ліг на своєму боці лежанки, але відтоді завжди, доки хлопчик залишався з нами, спав із розплющеними очима. Я трохи задрімав; утім, ближче до сходу сонця я згадав, що з першими його променями мене мають прив'язати до стовпа та спалити. Ні, я не хвилювався, не боявся – я просто підвівся, сів, запалив люльку й обперся об камінь.

– Чого так рано підвівся, Семе? – поцікавився Білл.

– Я? – перепитую я. – Щось у мене плече ниє. Гадаю, коли трохи посиджу, воно відпустить.

– Ти брехун! – каже Білл. – Ти боїшся. Тебе засудили до спалення живцем на світанку, і ти злякався, що малий виконає обіцянку. Він би так і вчинив, якби зміг знайти сірники. Слухай, Семе, ну хіба не жах, га? Думаєш, є на світі людина, яка б заплатила гроші за те, щоб повернути додому таке чортеня?

– Звісно! – відповідаю я. – Таких малих розбишак батьки на руках носять. Підводьтеся і готуйте разом із Вождем сніданок, а я піду на розвідку.

Я видерся на самий верх невеликої гори й окинув оком усю видиму околицю. З того боку, де розкинулася Верховина, я очікував побачити озброєних косами і вилами міцних сільських парубійків, що прочісують місцевість у пошуках підлих викрадачів. Натомість мені відкрився цілком мирний пейзаж із цяточкою у вигляді самотнього орача і мишастого мула. Ніхто не тягав сіті в струмку; жодні посильні не шастали туди-сюди, несучи розгубленим батькам звістку про відсутність результатів. Безтурботна пасторальна сонливість ідилічного лісу оповивала частину зовнішнього світу і зокрема Алабами, відкриту моєму погляду. «Можливо, сказав я собі, – людям досі невтямки, що вовки забрали зі стада ніжне ягнятко. Боже, поможи вовкам!» – подумав я і попрямував униз на сніданок.

Коли я дійшов до печери, загнаний у кут Білл важко дихав, а хлопчисько збиралося розмазати його по стіні каменем завбільшки з кокос.

– Малий поклав мені на спину гарячу картоплину, – пояснив Білл, – а потім розтовк її ногою, за що я нам'яв йому вуха. У тебе є з собою револьвер, Семе?

Я забрав у малого камінь і наче залагодив конфлікт.

– Ти ще пошкодуєш, що ударив Вождя Червоношкірих! – каже хлопчисько Біллу. – Це нікому ще так не минулося. Начувайся!

По сніданку малий дістає з кишені клапоть шкіри, обв'язаний ремінцями, і виходить із печери, розкручуючи саморобну пращу.

– Що він замислив? – нетерпляче вигукує Білл. – Семе, ти не думаєш, що він збирається накивати п'ятами, га, Семе?

– Аж ніяк, – кажу я. – Щось він не схожий на маминого пестунчика. Але нам слід доопрацювати план щодо викупу. Я не помітив пожвавлення у Верховині з приводу відсутності малого; може, батьки ще просто не усвідомили, що він зник. Хтозна, може, вони думають, він заночував у тітки Джейн або в когось із сусідів. Так чи так, сьогодні вони про все знатимуть. Увечері ми повинні підкинути батькові листа з вимогою віддати дві тисячі доларів за повернення сина.

Враз ми почули бойовий клич. Схожий звук, певно, видав Давид, коли могутній Голіаф упав на землю. А все через пращу, яку Вождь Червоношкірих витягнув із кишені й наразі розкручував над головою.

Я відхилився, почув глухий удар і зітхання Білла, щось на кшталт того, як зітхає кінь, коли з нього знімають сідло. Камінь завбільшки з яйце зацідив Біллу за ліве вухо. Дрискол хитнувся і впав прямісінько у вогонь – на сковорідку з гарячою водою для миття посуду. Я витягнув його і півгодини відливав йому макітру холодною водою.

Ось Білл потихеньку підводиться, обмацує себе за вухом і запитує:

– Семе, ти знаєш, хто мій улюблений герой у Біблії?

– Заспокойся, – кажу я. – Ти живий, отямився, все гаразд.

– Цар Ірод, – провадить він. – Ти не втечеш і не залишиш мене з ним, правда, Семе?

Я вийшов із печери, схопив малого і потрусив його так, що в того ледве не відпали веснянки.

– Якщо не будеш добре поводитися, відішлю тебе додому, – пояснив я. – Ну то як, будеш хорошим хлопчиком?

– Я тільки бажав повеселитися, – похмуро відповів він. – Я не хотів зробити боляче Старому Генкові. За що він мене вдарив? Я добре поводитимуся, Зміїне Око, якщо ти не відправиш мене додому і дозволиш сьогодні погратися в Чорного Розвідника.

– Я такої гри не знаю, – кажу я. – Вирішуйте з містером Біллом. Ви з ним сьогодні залишитеся вдвох. Мені треба ненадовго піти у справах. Зараз ти зайдеш у печеру, помиришся з містером Біллом, попросиш у нього пробачення за те, що зробив йому боляче. А якщо ні – марш додому.

Я змусив їх із Біллом потиснути один одному руки, потім відкликав Білла вбік і пояснив йому, що збираюся в Тополину Ущелину, маленьке село за три милі від печери, аби дізнатися, що у Верховині думають стосовно викрадення. Я вважав за краще того ж таки дня надіслати старому Дорсету безапеляційного листа з вимогою викупу й умовами його передачі.

– Ти знаєш, Семе, – каже Білл, – я горою стояв за тебе під час землетрусів, пожеж, повеней, гри у покер, динамітових феєрверків, поліцейських рейдів, пограбувань потягів і ураганів. Я ніколи не втрачав голови, аж доки ми не викрали цю двоногу ракету, замасковану під хлоп'я. Він мене зводить з глузду. Ти не залишиш мене з ним надовго, Семе?

– Я повернуся сьогодні по обіді, – відповів я. – Постарайся, щоб малий не нудьгував і не бешкетував, доки мене не буде. А зараз нумо писати листа старому Дорсету.

Ми з Біллом узяли папір і олівець і заходилися працювати над листом. Запнутий у ковдру Вождь Червоношкірих поважно походжав туди-сюди, охороняючи вхід до печери. Білл слізно канючив, щоб ми зменшили викуп до тисячі п'ятиста доларів.

– Я в жодному разі не намагаюся піддати сумніву загальновідомий факт палкої батьківської любові й відданості, – переконував він, – та ми маємо справу з людьми, а хіба людина зможе розпрощатися з двома тисячами доларів заради сорокафунтової тушки вкритого ластовинням дикого кота? Я не ризикнув би просити понад півтори тисячі. Різницю можеш вирахувати з мене.

Щоб заспокоїти Білла, я пристав на його пропозицію, і ми спільними зусиллями створили таке послання:

Ебенезеру Дорсету есквайру[4]

Ваш син у нас, у надійному місці далеко від Верховини. Шукати його немає сенсу Не допоможуть вам і найдосвідченіші нишпорки. Для вас єдиною можливістю повернути його є виконання наших умов. Ми вимагаємо тисячу п'ятсот доларів великими банкнотами; гроші мають лежати сьогодні опівночі у тій самій скриньці на тому ж таки місці, що і ваша відповідь, про яку мова йтиме далі. Якщо ви згодні виконати зазначені умови, надішліть письмову відповідь одним посильним сьогодні ввечері о пів на дев'яту. Якщо перетнути Совиний Струмок по дорозі на Тополину Ущелину, праворуч від дороги побіля паркана на пшеничному полі, близько ста ярдів одне від одного, ростуть три великі дерева. Внизу біля стовпчика, що стоїть навпроти третього дерева, лежатиме маленька картонна скринька.

Посильний має покласти в неї вашу відповідь і негайно повернутися у Верховину.

Якщо ви здійсните спробу нас ошукати чи не виконаєте вищезазначених вказівок, ви ніколи більше не побачите свого сина.

Якщо ви віддасте гроші в описаний спосіб, син повернеться до вас живий і неушкоджений протягом трьох годин. Наші умови остаточні, якщо ви не приймаєте їх, жодних подальших переговорів не буде.

Двоє відчайдухів

Згори я написав адресу Дорсета і поклав листа до кишені. Тільки-но я зібрався вирушати, як до мене підходить малий і каже:

– Зміїне Око, ти казав, що я можу погратися в Чорного Розвідника, поки тебе не буде.

– Грайся собі на здоров'я, – відповідаю я. – Містер Білл з тобою побавиться. А що це за гра?

– Я буду Чорним Розвідником, – пояснює Вождь Червоношкірих. – Мушу мчати до форту і попередити поселенців про наближення червоношкірих. Я стомився бути індіанцем. Хочу бути Чорним Розвідником.

– Гаразд, – кажу я. – На чергову капость наче не схоже. Думаю, містер Білл допоможе тобі завадити підступам жорстоких дикунів.

– А що я маю робити? – запитує Біля, підозріливо косуючи оком на малого.

– Ти будеш конем, – каже Чорний Розвідник. – Хутко ставай навкарачки. Як я можу мчати до форту без коня?

Білл стає навкарачки і дивиться на мене зовсім як кролик, який спіймався в сильце.

– А звідси далеко до форту, малий? – запитує він хрипким голосом.

– Дев'яносто миль, – відповідає Чорний Розвідник. – Тобі доведеться показати все, на що ти здатен, аби ми дісталися туди вчасно. Вйо, пішов!

Чорний Розвідник стрибає Біллу на спину і буцає його п'ятами в боки.

– Заради всього святого, Семе! – схлипує Білл. – Чимшвидше вертайся назад. Шкода, що ми не визначили викуп у тисячу доларів. А ти, малий, тут-таки мені пообіцяй, що перестанеш буцатися, бо я скину тебе і дам добрячого прочухана.

Я попрямував до Тополиної Ущелини і примостився біля пошти й крамниці, теревенячи з місцевими просторіками, що прийшли у торгових справах. І от один хлопець з бакенбардами й каже: він чув, буцімто вся Верховина стугонить через те, що в Ебенезера Дорсета-старшого зник малий. Це все, що я хотів почути. Я купив трохи тютюну, наче ненароком поцікавився ціною на квасолю в чорну цяточку, таємно надіслав листа і залишив село. Поштар сказав, що за годину приїде поштовий кур'єр забрати пошту до Верховини.

Повернувшись до печери, я не побачив там ані малого, ані Білла. Я уважно оглянув усе навколо, навіть ризикнув заспівати кілька йодлерів[5], але не отримав жодної відповіді.

Тож я запалив люльку і вмостився на вкритому мохом підвищенні в очікуванні подальшого розвитку подій.

Приблизно за півгодини у кущах почувся шелест, і Білл, ледве стоячи на ногах, виповз із заростей на невелику галявину перед печерою. За ним сторожко, як справжній розвідник, вигулькнув хлопчисько, радісно шкірячи зуби. Білл зупинився, зняв капелюха і витер обличчя червоною хустинкою. Малий завмер на крок позаду.

– Семе, – каже Білл, – гадаю, ти подумаєш, що я – звичайнісінький відступник, але це було понад мої сили. Я – дорослий чоловік із нормальними чоловічими звичками і навичками самозахисту, але інколи бувають такі миті, коли пиха і самовпевненість де й зникають. Хлопця немає. Я відіслав його додому. Це кінець. У давні часи були мученики, – веде далі Білл, – котрі ладні були радше померти, ніж відмовитися від переконань, що тішили їхнє серце. Жоден із них не зазнав таких нелюдських мук, як я сьогодні. Я намагався не порушити нашого плану викрадення, але всьому є межа.

– Що трапилося, Білле? – запитую я його.

– На мені проїхали дев'яносто миль до форту, і ні на дюйм менше. Потім, після порятунку поселенців, мені дали «вівса». І пісок, до речі, геть не смачний його аналог. По всьому я годину намагався пояснити малому, чому дірки порожні, як дорога може йти в різні боки та що робить траву зеленою. Я кажу тобі, Семе, більше людина витримати не здатна. Я хапаю малого за комір і тягну вниз, до підніжжя. Дорогою він буцається так, що у мене нижче колін не ноги, а один суцільний синець, поминаю вже покусаний великий палець і обпечену руку. Та хлопця вже нема, – веде далі Білл. – Він пішов додому. Я показав дорогу на Верховину і дав йому добрячого копняка, тож він одразу опинився на кілька ярдів ближче до домівки. Мені шкода, що ми втратили викуп, але в іншому разі Білл Дрискол опинився б у божевільні.

Білл був засапаний і важко дихав, але на його червоному, сяючому невимовним щастям обличчі дедалі більше проступав задоволений вираз.

– Білле, – цікавлюсь я, – у тебе в родині ніхто не слабував на серце?

– Ні, – каже Білл, – жодних хронічних хвороб, тільки малярія і нещасні випадки. А що?

– Тоді можеш обернутися і поглянути, хто стоїть позаду тебе, – кажу я.

Білл обертається, бачить хлопця, миттєво блідне, осідає просто на землю і починає неуважливо скубати траву й молоді пагінці. Минула година, перш ніж я впевнився, що Білл при здоровому глузді. Аж тоді я сказав йому, що планую закінчити справу якнайшвидше, що ми отримаємо викуп і зникнемо звідси до полуночі, тільки-но старий Дорсет пристане на наші умови. Тож Білл зібрався на силі й навіть криво всміхнувся малому та пообіцяв зіграти росіянина у японській війні, щойно йому трохи полегшає.

Я розробив схему, як забрати викуп без небезпеки опинитися в полоні ворожих сил; такого плану не посоромився б жоден професійний викрадач. Дерево, під яким мали залишити відповідь (а потім і гроші), росло біля паркана, який тягнувся вздовж дороги, обабіч оточеної неозорими полями. Якби загін констеблів чатував на того, хто прийде по скриньку, помітив би сміливця здалеку – хоч на полі, хоч на дорозі. Але дзуськи вам, панове! О пів на дев'яту я вже був на дереві, непомітний як деревна жаба, й очікував на прибуття посильного.

Точно у визначений час хлопець-підліток їде по дорозі на велосипеді, визначає місцезнаходження картонної скриньки біля стовпа, просовує в неї складений аркушик паперу і крутить педалі назад до Верховини.

Я почекав годину і вирішив, що все чисто. Спускаюся з дерева, беру лист, прокрадаюся вздовж паркана до лісу і ще за півгодини повертаюся до печери. Розгортаю лист, підношу поближче ліхтар і читаю Біллові вголос нерозбірливим почерком написану олівцем записку. Основна думка і зазначена сума були такі:

Відчайдухам

Панове!

Сьогодні я отримав поштою вашого листа. Що стосується викупу, який ви бажаєте отримати за повернення мого сина, то я вважаю ваші вимоги дещо завищеними. Хочу зробити вам зустрічну пропозицію, на яку, як я схильний вважати, ви пристанете. Ви повертаєте Джонні додому і приносите двісті п'ятдесят доларів готівкою, а я погоджуюся забрати його від вас. Вам краще прийти вночі, адже сусіди вважають його зниклим, і я не можу нести відповідальність за те, що вони зроблять із будь-ким, хто на їхніх очах приведе Джонні назад.

З повагою

Ебенезер Корсет

– Щоб мене пацюки з'їли! – вигукнув я. – Цей нахаба…

Втім, поглянувши на Білла, я завагався. У нього був такий благальний погляд, якого мені зроду не траплялося бачити ні у без'язикої, ні в язикатої істоти.

– Семе, – каже Білл, – ну врешті-решт, що таке двісті п'ятдесят доларів? У нас вони є. Ще одна ніч поруч із цим малим – і мені гарантоване місце в жовтому будиночку. Крім того, що містер Дорсет – гідний джентльмен, думаю, він чинить дуже марнотратно, роблячи нам таку щедру пропозицію. Ти не втратиш такого шансу, друже?

– Правду кажучи, Білле, – зауважую я, – це маленьке безневинне ягнятко і мене вже добряче дістало. Відведемо його додому, заплатимо викуп і згинемо звідси.

Ми повернули малого додому тієї ж таки ночі. Переконати його піти вдалося, лише розповівши, що батько купив посріблену рушницю і пару мокасинів, тож наступного дня ми йдемо полювати на ведмедів.

Була рівно дванадцята, коли ми постукали у двері Ебенезера. Саме в той час, коли, згідно з початковим планом, я мав виймати півтори тисячі доларів зі скриньки під деревом, Білл відраховував Дорсету двісті п'ятдесят доларів.

Коли малий утямив, що ми збираємося залишити його вдома, то зчинив страшенний ґвалт і вчепився Біллові в ногу як п'явка. Батько поступово відірвав його, як шпаристий пластир.

– Як довго ви зможете його втримати? – запитує Білл.

– Я не такий дужий, як раніше, – відповідає старий Дорсет, – але, гадаю, хвилин десять ви маєте.

– Цього вистачить, – каже Білл. – За десять хвилин я перетну центральну, південну і середню частину Західних штатів і швидко наближатимуся до канадського кордону.

І незважаючи на темряву, Біллову вагу і те, що я прудкий бігун, я зміг наздогнати друга лише за півтори милі від Верховини.

Останній листок

У невеличкому квартальчику на захід від Вашингтон-сквер вулички наче з'їжджають з глузду і, розділяючись на маленькі провулки, розбігаються навсібіч, перетворюючись на так звані «суточки». Ці суточки утворюють дивні кути і вигини. Одна вулиця кілька разів перетинає сама себе… Й ось перший художник зрозумів усі принади і переваги такого місця проживання. Ви лишень уявіть собі кредитора з рахунками за фарби, папір і полотно, який, ідучи по вулиці, враз усвідомлює, що повертається назад, не отримавши жодного цента!

Тож незабаром до химерного старого Гринвіч-Віледж у пошуках вікон, що виходять на північ, фронтонів вісімнадцятого сторіччя, голландських мансард і помірної орендної плати почали звідусіль зліталися люди мистецтва. Вони принесли з собою кільканадцять олов'яних горняток, одну чи дві старенькі жаровні з Шостої авеню і назвалися «колонією».

Студія Сью і Джонсі прилаштувалася попід самісіньким дахом приземкуватого триповерхового цегляного будиночка. Джонсі – то пестливе від Джоанни. Одна з дівчат була родом зі штату Мен, друга – з Каліфорнії. Звів майбутніх співмешканок табльдот[6] забігайлівки «У Дельміко» на Восьмій вулиці. Схожість смаків у царині мистецтва, салату з цикорію і широких, звужених біля зап'ястка рукавів підштовхнула дівчат зняти одну студію на двох.

Це було в травні. В листопаді холодний невидимий мандрівник, якого лікарі називають Пневмонією, блукав колонією, тут і там хапаючи когось крижаними пальцями. У східних кварталах цей невтомний жнець ступав широко і сміливо, рахуючи жертв дюжинами, але сповільнив ходу в лабіринті вузьких і вкритих мохом суточок.

Пана Пневмонію навряд чи можна було назвати галантним літнім джентльменом. Крихітна тендітна жінка, ослаблена каліфорнійськими західними вітрами, не могла протистояти задишкуватому старому негіднику із залізними кулаками. Він звалив Джонсі з ніг. Ледве здатна поворухнутися, вона лежала на фарбованому залізному ліжку, споглядаючи крізь шибки голландського вікна глуху цегляну стіну сусіднього будинку.

Одного ранку заклопотаний лікар порухом кущистих сірих брів закликав Сью до вітальні.

– Джонсі має один шанс зі, скажімо так, десятьох, – повідомив він, струшуючи ртуть у термометрі. – Цей шанс – у її волі до життя. Коли люди так от налаштовують себе на похоронний лад, жодна фармакопея не допоможе. Ваша подружка забрала собі в голову, що не одужає. У неї є заповітне бажання?

– Вона… вона хотіла намалювати Неаполітанську затоку, – відповіла Сью.

– Намалювати? Які дурниці! Невже у неї немає чогось істотнішого, що змусило б її замислитися над доцільністю смерті, – чоловіка, наприклад?

– Чоловіка? – прогугнявила Сью, ніби хтось їй притиснув дримбу до рота. – Хіба чоловік здатен… ні, ні, лікарю, у неї нічого такого немає.

– У тім-бо й біда, – сказав лікар. – Я зроблю все, на що здатна наука… втілена у моїх вміннях, звісно. Та коли пацієнт починає рахувати екіпажі у власній поховальній процесії, я віднімаю п'ятдесят відсотків від цілющої сили ліків. Якщо ви спонукаєте подругу поцікавитися модним фасоном рукавів у зимових плащах, я скажу вам, що шанси збільшилися до одного з п'ятьох.

Коли лікар пішов, Сью попрямувала до робочого кабінету і добряче виплакалася, сякаючись у японську серветку замість носової хустинки. Потім вона повагом, насвистуючи регтайм, запливла у кімнату Джонсі з мольбертом у руках.

Джонсі лежала обличчям до вікна. Від її дихання заледве підіймалася ковдра. Сью припинила насвистувати, гадаючи, що подруга спить.

Вона встановила мольберт і почала працювати над ілюстрацією до оповіданнячка з журналу. Молодим художникам доводиться торувати шлях до Мистецтва, створюючи ілюстрації до журнальних історій, які пишуть молоді письменники, що торують ними шлях до Літератури.

Коли Сью робила замальовку вишуканих наїзницьких штанів для родео на фігурі головного героя, ковбоя з Айдахо, і монокля на його носі, до неї долинув тихий звук, і вона хутко підійшла до ліжка.

Широко розплющеними очима Джонсі дивилася крізь вікно і рахувала, рахувала у зворотному порядку.

«Дванадцять», шепотіла вона, «одинадцять» – на хвильку пізніше, потім «десять», «дев'ять», далі майже одночасно – «вісім» і «сім».

Сью стурбовано визирнула надвір. Що там можна було рахувати? За вікном було порожнє похмуре подвір'я, а за півдюжини кроків – глуха стіна цегляного будинку. Старий-престарий плющ, сучкуватий і напівзасохлий, видерся до половини стіни. Холодні осінні вітри здмухнули з нього листя, лише голий скелет із лози чіплявся за виїмки у цеглі.

– Що ти кажеш, сонечко? – запитала Сью.

– Шість, – промовила Джонсі майже пошепки. – Тепер вони облітають швидше. Три дні тому їх була ціла сотня. У мене голова розболілася їх рахувати. А зараз це не складно. Ось іще один упав. Залишилося тільки п'ять.

– П'ять чого? Скажи твоїй Сьюзі!

– Листків. Листків на плющі. Коли відлетить останній, я теж відлечу. Я знаю, це вже п'ять днів. Хіба лікар не сказав тобі?

– В житті не чула такої нісенітниці! – вигукнула Сью з неперевершеною глузливістю. – Який зв'язок між листям на старому плющеві та твоїм одужанням? До того ж ти так любила лозу, прикре дівчисько! Не будь дурненькою. Знаєш, лікар сказав мені сьогодні вранці, що шанси на те, що ти скоро одужаєш… зараз я точно повторю його слова… так, він сказав: десять до одного! Ти маєш не більше шансів померти, ніж усі ми в Нью-Йорку, коли їдемо в трамваї чи проходимо повз новий будинок. Постарайся з'їсти трохи супчику, а Сьюзі тим часом повернеться до малюнка, який вона продасть редакторові й купить трішки портвейну для хворого маляти і дрібку свининки для свого жадібного животика.

– Тобі не доведеться купляти портвейн, – сказала Джонсі, не відриваючи очей від вікна. – Іще одного не стало. Ні, мені зовсім не хочеться супу. Лише чотири листочки. Я хочу побачити, як упаде останній, перш ніж надворі стемніє. Тоді я полечу за ним.

– Джонсі, сонечко, – сказала Сью, схиляючись над нею, – пообіцяй мені, що ти заплющиш оченята і не дивитимешся у вікно, поки я не закінчу малювати! Я мушу віддати ілюстрації не пізніш як завтра. Мені потрібне світло, в іншому разі я б опустила штору.

– А ти не можеш працювати в іншій кімнаті? – холодно поцікавилася Джонсі.

– Я радше побуду тут, із тобою, – відповіла Сью. – До того ж я не хочу, щоб ти і далі дивилася на те дурнувате листя плюща.

– Скажеш мені, коли закінчиш, гаразд? – попросила Джонсі, склеплюючи повіки й лягаючи, незворушна і біла, як мармурова статуя. – Я хочу побачити, як упаде останній листок. Я стомилася чекати. Стомилася думати. Хочу звільнитися і вирушити в останню подорож, наче один із бідолашних змучених листочків.

– Постарайся заснути, – сказала Сью, – я мушу збігати вниз по Бергмана. Він мені позуватиме для старого рудокопа-відлюдника. Я повернуся за хвилину. Лежи і не рухайся, доки мене не буде.

Старий Бергман теж був художником і мешкав на першому поверсі – під студією дівчат. Йому було за шістдесят; він міг похвалитися кучерявою бородою Мікеланджелівського Мойсея, що спускалася з голови сатира на тіло гобліна. Бергман нічого не досяг у царині мистецтва. Сорок років тримав він пензель у руках, але йому не вдалося навіть діткнутися до тасьми шат Пані Слави.