Проби. Вибране

Вільгельм[43], останній дук Гієнський, батько тієї самої Альєнори, від якої це герцогство перейшло до французького, а потім до англійського дому, останні десять чи дванадцять років свого життя носив під чернечою рясою лицарію для покути. Фульк[44], граф Анжуйський, подався аж до Єрусалима, щоб там його, з поворозкою на шиї, шмагали двоє його пахолків перед Гробом Господнім. А хіба ми не бачимо, як у Страсну п'ятницю юрми чоловіків та жінок батожать себе так, що шматують своє тіло аж до кісток? Я дивився на це не раз, але без усякої втіхи. Кажуть, серед них (вони ходять туди замашкаровані) трапляються заробітчани, які за гроші таким робом підносять благочестя інших: із презирством до болю, бо рвія побожності дужча за рвію грошолюбства.

Квінт Максим поховав свого сина консула, Марк Катон – свого свіжопризначеного претора, а Люцій Павло – двох, одного по одному, синів, і всі вони попри це поводилися спокійно, нічим не виявляючи своєї жалоби. Колись жартома я сказав про когось, що він ухилився від Божого бича; справді-бо, коли одного дня ґвалтовна смерть забрала у нього трьох дітей (у чому можна було легко побачити кару небесну), він був недалекий від того, аби прийняти це як особливу ласку! Я сам утратив двох-трьох дитяток, у першому їхньому немовляцтві, як і не без жалю, то принаймні без нарікання. А проте ніщо так не допікає людині, не допікає до живого, як ця біда. Я бачу чимало іншого бездолля – джерела мук для людей, мук, що їх я сам ледве б відчув із такого приводу, отож коли мене спіткала згадана біда, я прийняв її з цілковитою погордою, хоча ішлося про речі, настільки страшні для інших людей, що я не наважився похвалятися такою своєю реакцією перед кимось без краски сорому на обличчі. З чого випливає, що гризота породжується не природою, а нашою думкою. Цицерон, Тускуланські розмови, III, 28.

Думка – це спонука могутня, ґвалтовна і незмірна. Хто у світі коли так завзято шукав спокою і безпеки, як Олександер і Цезар шукали небезпек і мозолів? Терес[45], батько Ситалка, любив говорити, що коли він не на війні, то не бачить різниці між собою і своїм машталіром.

Коли Катон, ще консулом, бажаючи убезпечити свою владу в деяких містах Гишпанії, заборонив мешканцям носити зброю, чимале число їх одібрало собі життя. Дикий люд, що не уявляє собі життя без зброї. Тит Лівій, XXIV, 17. А скількох ми знали таких, хто втік від хатнього затишку, від життя у колі близьких, щоб зашитися у грізні й безлюдні пустелі, хто наражався на огиду, погорду і ненависть світу і в цьому кохався до самозабуття! Кардинал Борромео[46], померлий недавно у Мілані, в цьому гніздовищі багатства і розкошів, до яких його штовхали і високе коліно, і заможність, і небо Італії, і молодість, обмежував себе у всьому, одну й ту саму одежину носив і влітку, і взимку, і не мав іншої підстилки, опріч соломи, а вільні від тяжких обов'язків години проводив за наукою, вічно навколішки перед книжкою, маючи при собі лишень кварту води та шмат хліба: єдиний харч, який можна споживати, не гаючи часу.

Я знаю таких, хто цілком свідомо наживався зі свого рогальства, слова такого страшного для багатьох людей.

Якщо зір і не найнеобхідніший з наших змислів, то він серед них принаймні те, що наймиліше; а з наших членів найлюбіший і найкорисніший, як на мене, той, що служить дітоплодінню. А все ж стільки людей дихають на них лихим духом лише через те, що вони дають нам насолоду, і відкинули їх саме тому, що вони надто важливі й цінні. Так само міркував і той, хто повидирав собі очі.

Більшість людей, і то найздоровіших, вважають за велике щастя мати численне потомство. Натомість я і ще дехто вважаємо за велике щастя не мати його. Коли спитали Талеса, чому він не жениться, він відповів, що не має охоти плодити дітей.

Що вартість речей залежить від нашої думки про них, видно бодай з того, що ми на більшість із них дивимося не лише з тим, щоб оцінити їх, а й з тим, аби оцінити їх для себе. Ми прикидаємо не їхню якість чи їхню корисність; для нас важить лише те, у що вони нам обійдуться, ніби ця їхня сторона головна. І вартістю їхньою ми називаємо не те, що вони нам дають, а те, що ми за них даємо. З чого я висновую, що ми дуже дбайливі господарі й грішми не розкидаємося. Наскільки дорого вона нам обійшлася, настільки ми нею й дорожимо. Наша думка ніколи не може ошукатися щодо вартості. Діамантові надає гідності попит, чесноті – важкий жереб її пильнувати, набоженству – біль, лікам – гіркота.

Один чоловік, щоб зубожіти, кинув свої таляри до того самого моря, в якому скрізь снує стільки інших людей, щоб виловити багатство. Епікур мовить, що багатство не зменшує наших клопотів, а замінює одні клопоти іншими. Справді-бо, не убозтво, а радше достаток породжує захланність. Я хочу поділитися своїм досвідом щодо цього.

У мене було троє різних життів відтоді, як я розпрощався з дитинством. Перший віковий відтинок, до двадцяти років, я прожив, позбавлений будь-яких інших засобів, опріч випадкових, залежний від чужої волі та помочі, без певного стану і грошового рахунку. Я витрачав кошти недбало й весело, тим паче, що їхню суму визначала примха фортуни. Зроду я не почував себе краще. Ні разу не траплялося, щоб кабза моїх приятелів виявилася зав'язана для мене.

Тоді я найбільше дбав про те, аби вчасно, коли минав призначений від мене таки термін, облічитися. Тому вони тисячу разів мені його продовжували, бачачи, яких зусиль я докладаю для повернення боргу; отож, я розраховувався буцімто і чесно і водночас по-шахрайському. Уморюючи борги, я неабияк тішився: з моїх пліч спадав докучливий тягар і ярмо моєї неволі. Та ще й приємно лоскотала думка, що я роблю щось справедливе і вдовольняю інших. Я поминаю тут виплати, коли треба торгуватися і проводити підрахунки, отож якщо не знаходилося нікого, кому можна б довірити цей клопіт, я боягузливо і ганебно відкладав їх надалі з обави перед суперечками, до яких ні моя вдача, ні язик мій аж ніяк не зугарні. Найбільшу нехіть я відчував до торгу, це забава для крутіїв і страмників; після цілої години змажок і плутні обидві сторони ламають навзаєм своє слово і присягу за п'ять грошів різниці. З тієї самої причини я завжди позичав на невигідних умовах: не наважуючись просити особисто, я звертався письмово, а папір не дуже дбалий клопітник і часто наражається на відмову. Зіркам я колись доручав вести свої справи куди охочіше й сміливіше, ніж пізніше своєму здоровому глуздові та передбачливості.

Більшість добрих господарів вважає за суще жахіття жити в такій непевності. Проте вони забувають, по-перше, про те, що більшина людей саме так і живе. Скільки достойних панів покладаються у всьому на відчай, напропале, і щодня чинять так само, ганяючись за вітром милості королів та фортуни! Цезар заборгував мільйон золотом – неоплатну для себе суму, – аби стати Цезарем. А скільки купців починають гендель від продажу власного фольварку, щоб послати виторг до Індій!

Від ваших скель, через моря бурхливі…

Катулл, IV, 18

Попри нинішній занепад побожності тисячі чернечих братств розкошують, чекаючи щоденного обіду від гойності небес. По-друге, вони не замислюються над тим, що певність, на яку спираються, така сама нестала і така сама випадкова, як сам випадок. Зі своїми двома тисячами з гаком талярів доходу я бачу себе таким убогим, ніби убозтво вже оселилося в мене. Бо доля завиграшки проламає сто вирв у нашому добробуті, часто не роблячи жодного переходу між цілковитим гараздом і страшними нестатками.

Доля якась скляна, мов скло, блищить, але крихка.

Публій Сір, Апофтегми

А що вона шле к бісовій матері всі наші шанці та оплоти, то я вважаю, що скрута з різних причин буває гостею як тих, хто має всі блага, так і тих, хто їх не має; і може, вона не така тяжка, коли сама, ніж коли приходить у компанії багатства. Достаток тримається більше порядком, ніж великими прибутками: кожен – коваль свого щастя. Саллюстій, Листи про державу до Цезаря, І, 1. Заклопотаний, заморочений своїми справами багатій мені видається жалюгіднішим, ніж той, хто просто злидар: Нужденник, що сидить на своїх скарбах, – найважчий рід нужди. Сенека, Листи, 74.

Найбільших і найбагатших княжат нестатки і безгрішшя доводили до ганьби. Бо що може бути гіршим, ніж перетворитися на тирана і беззаконного узурпатора добра своїх підданців?

Другий віковий відтинок мого життя – це той період, коли я вже мав гроші. Навчившись розпоряджатися ними по своїй уподобі, я незабаром нагромадив значні, як на мої статки, заощадження. Я вважав, що «мати» можна лише одне: те, що набігло над звиклі видатки, і що ніколи не можна покладатися на маєток, який ще буцімто на пню, хоч би яким певним він нам здавався. А що як, казав я собі, мене заскочить та чи та випадковість? Заполонений цими марними і недоречними фантазіями, я крутив на всі боки мозком, як нагромадити такі запаси, щоб запобігти всім можливим труднощам. А тому, хто мені казав, що халеп ніколи не збуватиме, я відповідав так: як це не відверне їх усіх, то хоч частину, а відверне. Ох, і клопітне ж пішло у мене життя! Я з усього робив секрети. Я, хто так легко щирував з усіма, брехав про свою готівку, як це роблять ті, хто, ходячи у дукачах, удають бідарів, а, поневіряючись у бідарях, удають дукачів, але зроду не признаються щиро, які в них кошти. Кумедна і ганебна обачність! А то ще таке. Коли я вирушав у мандри – мені завжди здавалося, ніби я не досить усім запасся, та що більше я брав із собою грошей, то дужчі були мої побоювання: чи не пограбують мене у дорозі, чи можна вірити слугам, що пильнують мого багажу; ніколи я не був спокійний, не мавши речей перед очима, схожий у цьому на інших моїх знайомих. Якщо ж я залишав свою шкатулку вдома, – скільки підозр і турботних думок, якими (лихо, та й годі!) ні з ким поділитися! Я сидів як на жару. Зрештою зберегти свої гроші важче, ніж заробити їх. Якщо я чинив не зовсім так, як тут розказую, то в кожному разі мені коштувало чималих зусиль утриматися від цього. Вигоди від своїх нових правил я не мав, а як і мав, то небагато. Хоча гроші в мене водилися і більші, всякі видатки мені боліли. Як казав Біон, патлач казиться не менше, ніж голомозий, коли йому мнуть чуба. Щойно тільки ви до чогось призвичаїлися й усвідомили себе власником певної суми, вона перестає бути вашою рухомою власністю; ви не зважуєтеся її ущербити: це вже будова, яка (так вам видається) уся обвалиться, якщо ви її рушите. Ви підете на витрати лише тоді, як вас візьме за горлянку мус. Давніше я з меншим болем і нехіттю заставляв манатки чи продавав коня, ніж тепер сягав по свого укоханого капшука, прихованого в тайнику. Та лихо в тім, що важко покласти собі в цьому край (адже нелегко дати берега тому, що вважаєш за добро) і визначити крес ощадливості. Людина без упину повнить цей шпихлір, усе докладаючи і докладаючи до нього, аж поки, немов який паскудний скнара, позбавляє себе всякої користі з власного достатку, знаходячи радощі лише в тім, щоб його берегти без усякого вжитку.

За цим дурним звичаєм виходить, що найбагатші люди – це ті, кого поставлено стерегти браму та мури багатого міста. Як на мене, всякий грошовик – жмикрут.

Платон подає перелік тілесних або людських благ: здоров'я, врода, сила, багатство. Багатство (твердить він) аж ніяк не сліпе, а, навпаки, дуже видюще, коли його освітлює тямущість.

Діонисій Молодший дотепно закпив із одного скупердяя. Йому доповіли, що один сиракузець закопав у землю скарб. Діонисій наказав принести його до нього: копач виконав розпорядження, приховавши дещицю для себе. З цією часткою він перебрався до іншого міста, де, втративши смак до нагромадження, зажив на всю губу. Довідавшись про це, Діонисій звелів повернути йому решту скарбу, мовивши так: оскільки чоловік навчився порядкувати грішми як слід, він охоче віддає йому забране.

Кілька років я сидів у цьому болоті. Не відаю, який добрий дух, на моє щастя, випер з мене, як це сталося із тамтим сиракузцем, моє скнарування. Урвати нитку цієї химери допомогла мені втіха, спізнана під час однієї подорожі, допомогла, відчутно надвередивши мого гаманця. Відтоді у мене пішла третя смуга життя (так, принаймні, мені здається), напевняка приємніша і впорядкованіша. Свої видатки я узгоджую з прибутками. Якщо одне випереджає інше, а іноді – навпаки, то я великого розриву не допускаю. Живу собі з дня на день і вдоволений тим, що маю чим заспокоїти щоденні потреби; що ж до потреб надзвичайних, то тут усіх скарбів світу не стане. Безумом було б сподіватися, аби сам льос озброїв нас засобами проти самих себе. Змагатися з ним треба нашою власною зброєю. Випадкова зрадить нас у вирішальну хвилю. Якщо я і відкладаю гроші, то лише в надії на якийсь близький видаток, видаток не на те, щоб купити маєтки та землю, з якими я не знаю, що робити, а на те, щоб купити задоволення. Не бути захланним – уже багатство; не бути марнотратником – зиск. Цицерон, Парадокси, VI, 3.

Я не відчуваю ні страху, що мені забракне мого маєтку, ані охоти його примножувати. Плід багатства – достаток; про достаток свідчить ситість. Цицерон, Парадокси, VI, 2. Я дуже тішуся, що схаменувся у найсхильніших до скнарості літах і звільнився від цього шаленства, звичного у старих і найсмішнішого з усіх людських вад.

Фераулес[47], який відбув обидві ці стадії, викрив, що зі зростанням багатства охоти їсти, пити, спати і кохатися не більшає; з другого боку, він відчував, який тягар накладає на нього керування маєтком, як це було зі мною. Він мав вірного приятеля, убогого молодика, жаждивого забагатіти, і постановив його уконтентувати. Він подарував йому весь свій величезний маєток, угіддя та статки, невпинно нагромаджувані завдяки гойності Кіра, свого доброго пана, а також військові трофеї. Натомість той зобов'язався гідно утримувати і годувати його, як свого гостя і приятеля. Відтоді вони жили собі щасливо, обидва однаково задоволені з одміни свого стану. Ось оборудка, на яку б я пішов вельми охоче.

Мені хочеться похвалити одного старого прелата за те, що той геть збувся своєї кабзи, зисків і видатків, передаючи все до рук то одному своєму довіреному служникові, то другому, і прожив довгий вік у цілковитому невіданні стосовно господарчих справ, ніби був гостем у своєму домі. Віра у порядність іншого є чималим доказом власної чесноти, і довірливій людині зазвичай сам Бог помагає. Що ж до того прелата, то я зроду не бачив дому та господарства, які б велися пристойніше і статечніше, ніж його. Щасливий той, хто так докладно розрахував свої потреби, щоб його достатку старчило йому без усякої мороки та клопоту; кого турбота про витрати і придбання не відриває від інших занять, гідніших, спокійніших і любіших його серцю!

Отож достаток і нужда залежать від нашого уявлення про них. Так само і багатство, слава та здоров'я чудові і принадні лише настільки, наскільки вони здаються такими тим, хто їх має. Все добре чи погане залежно від нашого сприймання. Потішений не той, кого інші вважають за потішеного, а той, хто сам себе вважає за такого. Відчуття достеменного і правдивого дає тільки наше переконання.

Доля не підтверджує нам ні зла, ні добра, вона лише постачає сировину і того і того, а також насіння для плоду. Наша душа, потужніша тут за долю, крутить і заряджає ними по своїй уподобі, вона єдина причина і пані власного щастя чи неталану.

Зовнішні обставини набувають барви та колориту під впливом нашого внутрішнього стану, достоту, як одежа гріє нас не своїм теплом, а нашим, яке вона вдатна лише оберігати і підтримувати. Той, хто окрив би нею холодне тіло, достоту таким самим робом підтримав би в ньому холод: саме так і ховають від танення сніг та лід.

Як наука – мука для ледаря, а повздержливість від вина – мука для пияка, так і поміркованість є карою для ненажери, а фізичні вправи – тортурами для пестуна тощо. Речі самі собою не є ні важкими, ні дошкульними, то тільки наша легкодухість чи слабкість робить їх такими. Щоб судити про великі й високі справи, треба і душу мати таку; інакше ми приписуємо їм наші власні хиби. Весло, впущене у воду, здається нам кривим. Отож ідеться не лише про те, що ми бачимо, а й про те, як ми його бачимо.

А раз це так, то чому б зі стількох усіх доказів, що на різні способи навчають людей зневажати смерть і терпіти біль, не знайти нам чогось догідного і для нас? Чому б зі стількох міркувань, переконливих для когось іншого, не обрати собі бодай одного найсподобнішого? І якщо ти не здатний перетравити ліків, міцних і радикальних, то заживи тоді слабших, хоча б для полегші. Як про гостроту болю, так і про гостроту радощів, судить нашарозм'якла і зжіночена уява: коли вона позбавить нас гарту, навіть жало бджоли змушує нас зойкнути. Усе зводиться до того, аби навчитися панувати над собою. Цицерон, Тускуланські розмови, II, 22.

Зрештою і той, хто підноситиме дошкульність наших мук і людське безсилля, не відхреститься від філософії. Вона підкине нам таку неспростовну сентенцію: «Якщо відчувати потребу погано, то немає ніякої потреби відчувати потребу».

Усяк, хто довго страждає, винний у цьому сам.

Хто не має відваги витерпіти ні смерті, ані життя, хто не хоче ні змагатися, ні тікати, чим такому зарадиш?

Я чув колись від одного принца і славного отамана, що за легкодухість вояка не треба карати горлом; так він висловився за столом, коли йому розповіли про справу пана де Вервена[48], засудженого на смертну кару за те, що здав Булонь.

Справді, як на мене, цілком слушно, що кладуть виразну межу між хибами, породженими нашою слабкістю, і тими, які спричинені злою волею; адже, допустившись цих останніх, ми свідомо бунтуємося проти приписів розуму, вщеплених у нас самою природою, тоді як чинячи перші, ми могли б, здається, покликатися на ту саму природу, яка створила нас такими недосконалими та немічними. Ось чому багато хто вважає, що нам можна ставити за провину лише сподіяне нами проти сумління. На це правило спирається почасти і думка тих, хто проти страти схизматиків і недовірків, а також тих, хто виступає проти закону, за яким адвокат і суддя не відповідальні за помилки, допущені несвідомо під час судочинства.

Щодо боягузтва, то річ очевидна, що найпоширеніший звичай карати за нього – це вселюдна ганьба та огида. Вважається, що перший його запровадив праводавець Харонд[49], а доти грецькі закони карали горлом тих, хто тікав із бойовища. Натомість цей реформатор звелів тільки садовити втікачів на три дні на міському майдані, вбраних по-жіночому, маючи надію, що це їх провчить і що сором поверне їм відвагу. Хай ліпше кров грає на щоках, а не з жил цебенить. Тертуаліан, Апологетика, IV. Давні римські закони також карали смертю втікачів із бойовиська. Амміан Марцеллін розповідає, що цезар Юліан здеградував і стратив, згідно з давнім правом, десятеро вояків за те, що тамті показали тил під час атаки на партян. Одначе в іншому разі схожу провину він скарав лише тим, що перевів винуватців у валку до бранців. Хоча римський люд суворо покарав жовнірів, зацілілих під Каннами, а також на тій самій війні тих, хто тікав разом із Гнеєм Фульвієм, проте своєї голови боягузи не позбулися. А втім, слід боятися, що ганьба не лише доведе скараних у такий спосіб до розпуки і не лише остудить їхній запал, а й оберне їх на ворогів.

У добу наших отців пан де Франже, колись поручник сотні маршала де Шатійона, якого маршал де Шабан настановив намісником Фуентарабії на місце пана де Люда, здав фортецю гишпанцям, за що його позбавлено шляхетства, отож як сам він, так і його нащадки попали у хлопи, платники данини і не мали права носити зброю. Такий суворий вирок, складений йому, виконано в Ліоні. Згодом аналогічної кари зазнала вся шляхта, яка була в Ґізі, коли туди ввійшов граф Насаутський; таке саме безголов'я іншого разу спіткало не одного.

Хоч би там що було, у випадках надто вже грубого й очевидного неуцтва чи боягузтва ми можемо вбачати в цих вадах достатній доказ злосливості і злочинства і карати їх як такі.

Я обімлів, стало дибом волосся, й заклякнув мій голос.

Верґілій, Енеїда, ІІ, 774 Пер. Михайла Білика

Я не є добрий натураліст (як то мовиться) і не відаю, через які пружини діє на нас страх; але принаймні це почуття особливе, і лікарі твердять, що нема на світі іншого, яке б так вибивало наш глузд із природної рівноваги. І справді, я бачив чимало людей, просто ошалілих зі страху; ба, під час його пароксизму і на вельми розсудливих спадають страшні замороки. Не кажу вже про люд посполитий, чиїм очам страх являє то посталих із гробу предків у покрівці, то вовкулаків, краснолюдків чи інших хох. Але навіть серед вояцтва, там, де це почуття має знаходити найменше місце, скільки разів страх обертав овечу отару в ескадрон панцерників; очерет і трощу – в теляжників і списоборців; комбраття – в супостата; білий хрест – у червоний?

Коли пан де Бурбон здобував Рим, одного хорунжого, поставленого на варту в передмісті святого Петра, ошанув за першим алярмом такий перестрах, що він випав зі штандартом у руках через якусь пробоїну в мурі й погнав просто на ворога, гадаючи, ніби дає дьору до міста; і лише постерігши військо пана де Бурбона, що шикувалося, аби дати йому відсіч (переконане, що то залога робить вилазку), схаменувся, змінив напрямок і повернувся тією самою дірою, якою був пустився бігти, загнавшись більше як на триста кроків у чисте поле. Не так щасливо повелося хорунжому капітана Жюїля, коли граф де Бюр і пан де Рю брали штурмом у нас Сен-Поль. Хорунжий так перепудився, що зі своєю корогвою шарахнув з міста через стрільницю, і обложники пошаткували його на капусту. Під час тієї самої облоги наскочив пам'ятний для всіх випадок, коли серце одного шляхтича стис, пойняв і заморозив такий жах, аж він упав мертвий на землю біля вилому, не діставши жодної рани.

Подібний шал огортає іноді цілий тлум. Ув одній битві Германіка[50] з германцями два великі загони з ляку тікали у двох різних напрямках, один із них дмухнув туди, звідки вирушив другий.

Страх окрилює п'яти, як у двох згаданих випадках, а іноді пригнепує і сковує нам ноги, як це читаємо про цезаря Теофіла[51], який, програючи битву з агарянами, був так ошелешений і впав у таке остовпіння, що не зумів кинутися навтікача, страх паралізує навіть думку про порятунок. Квінт Курцій, III, 11; аж поки Мануїл, один із верховод, заходився термосити його і шарпати, нібито будячи з глибокого сну, і сказав: «Якщо не підеш зі мною, я тебе вб'ю; бо краще стратити життя, ніж, попавши у полон, згубити царство».

Найвища міра страху виявляється в тім, що до нас, нажаханих, вертається та звага, яку забрав у нашого гонору та почуття обов'язку цей жах. Так, за першої великої поразки римлян від Ганнібала, загін у яких десять тисяч душ під орудою консула Семпронія, опанований переляком і геть розгублений, не бачачи порятунку, кинувся в найбільшу гущу ворогів і пробився крізь неї з дивовижною зухвалістю, поклавши трупом чимало картагенців. Таким робом він купив собі змогу ганебно втекти за ту саму ціну, за яку міг би здобути славну перемогу.

Я сам з усього найбільше боюся страху, він-бо дошкульніший від усякого іншого безголов'я. Які страждання можуть бути гострішими і глибшими, ніж уболівання Помпейових друзів, які з борту свого корабля спостерігали за жахною різаниною? А проте, коли вони побачили, як до них наближаються єгипетські вітрила, страх прибив їх так, що вони тільки й думали, як би швидше втекти, і знай підганяли моряків: допіро прибувши до Тиру і звільнившись від страху, вони усвідомили, якої втрати зазнали, і вибухнули лементом та голосінням, доти тамованими через сильніші переживання.

Так моя вся душа зі страху у п’яти тікає.

Енній у Цицерона. Тускуланські розмови, IV, 7

Тих, кого добре пошарпали в якійсь сутичці, зранених і закривавлених, назавтра можна знову повести в атаку; але тих, кого облягав великий страх перед супротивником, не зневолиш, щоб вони йому бодай глянули в очі. Усі, кого гризе постійний ляк утратити майно, опинились у вигнанні чи попали в неволю, усі вони ненастанно побиваються, забуваючи про їдло, питво та сон; зате бідарі, вигнанці й невільники живуть часто не менш весело, як решта. А скільки було таких, яких так діймав страх, аж вони повісились, утопились чи кинулись у провалля, давши нам доказ, що страх іще докучливіший і нестерпніший, ніж сама смерть.

Греки розрізняють ще й іншу одміну страху, незалежну від засліплення розуму; вона приходить (як вони кажуть) без видимої причини і ніби з навіяння небес; їй улягають іноді цілі народи, цілі війська. Така була паніка, яка завдала в Картагені страшливого лиха: чути було лише репет і розпачливі голоси; видно було, як мешканці вискакували надвір, ніби на алярм, як вони накидалися одне на одного, калічачи і вбиваючи, немовби на їхнє місто напав якийсь супостат. Сум'яття і шаленство панувало, аж поки молитвами та офірами вони злагодили гнів богів. Такий страх греки називали панічним.

Цицерон твердить, що філософувати – не що інше, як готувати себе до смерті. Чому? Бо роздуми і споглядання у певному розумінні виводять нашу душу поза межі нас самих і завдають їй праці поза тілом, тобто пропонують якусь нібито школу та подобу смерті; іншими словами, вся мудрість і весь розум світу, зрештою, націлені на те, аби навчити нас не боятися смерті. І справді, або розум сміється з нас, або, якщо це не так, повинен мати лише одну мету – служити нашій утісі й усе робити для того, аби, зрештою, навчити нас гаразд жити і справляти нам утіху, як вістить Святе Письмо. Мислителі всього світу сходяться на тому, що приємність – наша мета, дарма що йдуть до неї різними стежками; якби вони заспівали іншої, їх одразу прогнали б геть: хто ж би слухав того, хто накреслює для нас шлях гризот і страждань? Розбіжності між філософськими школами під цим оглядом лише вербальні. Облишмо ці мудровані дрібнички. Стека, Листи, 117. Тут більше упертості та дріб'язкової перекори, ніж це випадає людям такого високого лету. А втім, хоч би там що людина вдавала, вона завжди гратиме і саму себе.

Що не кажіть, але навіть у цноті остаточна мета – насолода. Я навмисне дратую цим словом вуха тим панам, кому воно страх не до шмиги, бо якщо воно означає якесь найвище щастя і особливий задовіл, то людина більше завдячує їх упливові, власне, цноти, ніж будь-чого іншого. Так, насолода живіша, гостріша, дужча і мужніша, але не перестає бути від цього насолодою. Власне, ми радніше назвали її любістю, словом чарівнішим, лагіднішим і простішим, ніж грубіша назва, якою ми її охрестили. Натомість ота інша, ниціша насолода, якщо й заслуговує на свою гарну назву, то хіба лише поруч із першою, а не єдино сама. Я вважаю, що вона, ота інша насолода, пов'язана з прикрощами і недогодами ще більше, ніж цнота. Мало того, що її смак минущий, хвилевий і зникомий, так вона ще й має свої чування, пости та труди, має свою кров і свій піт, ще й до того свої терпкі досади, докуки, озлості, а потім і пересит, пересит тяжкий та лютий, до пари справжній покуті. Ми глибоко помиляємося, думаючи, ніби ці недогоди загострюють і роз'ятрюють її солодощі (як подекуди у природі одну протилежність загострює інша); з другого боку, помиляємось і тоді, коли, – повертаємося знов до цноти, – доводимо, ніби подібні труднощі та перешкоди обтяжують її і роблять суворою та неприступною для нас. Навпаки, у цноті, куди більше, ніж у насолоді, вони ушляхетнюють, загострюють і підносять божисту і досконалу любість, джерелом якої вона, цнота, є. Далебі, не гідний спілкування з цією останньою той, хто труд протиставляє тут плодам: він не оцінює ані принад цноти, ані її благодії. Ті, хто нас усе повчає, ніби дбання про цноту річ прикра та морочлива і ніби лише посідання її приємне, тим самим доводять, що вона завжди немила. Бо ж які людські зусилля коли-небудь допомогли досягти її цілком? Навіть найдосконаліші з нас задовольняються лише тим, аби добиватися цноти і бодай трохи наблизитися до неї, без надії колись її посісти. Але помиляються ті, хто так нас повчає. Адже у всіх знаних нам утіхах саме домагання їх приємне: всякому починанню надає смаку вартість того, що ми маємо на меті; саме в цьому криється і з цим нерозлучна значна частка того, що ми відчуваємо. Щастя і блаженство, якими сяє цнота, заповнюють усі її знадоби та шляхи, від першої брами аж до останньої межі. А одним з найголовніших добродійств цноти є зневага до смерті; вона надає нашому життю супокою та безжурності і всолоджує його чистими і мирними радощами, без яких решта втіх в'януть.

Ось чому всі школи зближуються і сходяться в цьому пункті. І хоча вони незгірш одностайно закликають нас зневажати і страждання, убозтво та всякі інші знегоди, яким підвладне життя людське, а проте з меншим запалом: тому, бо знегоди ці не такі вже й неминучі (більшість людей може звікувати вік, не зазнавши убозтва, а дехто не зазнавши навіть болю та хвороб, як-от Ксенофіл, музика, що жив сто шість років, здоровий, як дзвін), а надто тому, бо в найгіршому разі, коли ми не від того, смерть може покласти край усім прикрощам і перетяти їх пасмо. Що ж до смерті, то вона неминуча:

Туди, до нього, суджено всім піти

Стрясають урну – жереб і наш колись

Із неї випаде – і човен

Нас повезе у вигнання вічне.

Горацій, Оди, Кн. II, З, 35Пер. Андрія Содомори

а отже, якщо костомаха нас лякає, то стає джерелом постійного страждання, полегшити яке годі. Страх смерті підкрадається до нас звідусіль; доводиться без упину крутити туди-сюди головою, як у підозрілій околиці: смерть – те, що завжди висить над нами, як скеля над Танталом. Цицерон, Про найвище благо і найвище зло, І, 18. Трибунали часто посилають страчувати злочинців у те місце, де вони вчинили злочин: і хоч би ви дорогою заводили їх до пишних палаців, частували їх усім, чого душа забажає,