Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Казка про Правду та Кривду

ModernLib.Net / Мирний Панас / Казка про Правду та Кривду - Чтение (стр. 2)
Автор: Мирний Панас
Жанр:

 

 


      - Еге! А хочеш - навчу?
      - Навчи, сестрице! Навчи, голубко! - аж пада коло неї Правда. А Кривда й каже:
      - Знаєш,- каже,- сестро, що колись нам розказував Сум про дядька Огневика?
      - Пам'ятаю.
      - За тридев'ятьма глибинами та за тридесятьма днами живе він, сердешний, в тяжкій неволі конає. Сам огняний - огнем і живе: огонь їсть, огонь п'є, огнем і дише… Колись я гуляла по глибинах безодніх, опускалася аж на саме дно. І чую - під дном тим щось гуркоче-стукоче, аж дно вгинається - двигоче.
      От я припала до дна ухом, слухаю - що воно. А там шкварчить, шипить та гамселить! Я візьми постукай та й гукни:-Легшенько,-кажу,-легшенько! Чи бач,- кажу,- як розходилися,- покою нікому немає! - "А ти хто такий?" - звідтіля глухо доходить до мене.- Хто б я,- кажу,- не була, а ви чого там такий гармидер підняли? Глядіть,- кажу,- як доберусь до вас - знатимете, хто я! - "Ану,-каже,- доберись, доберись. Як то ти доберешся?.." Знаєш: дратує мене.- Не дратуйте мене,- одказую їм,- бо я Чорториєві як накажу,- зразу він до вас докрутиться. А як добереться, то глядіть, щоб, бува, й душами не наложили! - "Накажи,- регоче,- накажи. Ми ще йому звідсіля й помочі дамо…" Взяло мене, знаєш, зло. Прикликала я Чортория: "Крути дно!" А він зразу беркиць догори ногами! Угородив свої роги в землю та як поверне, так і забулькотіло навкруги. "А що,- питає звідти,- вже почали?" - Почали,- одказую,- починайте й ви! - Коли це - як загуде, як бухне! - кругом усе так і затремтіло… Раз! Удруге! Утретє! Дно так ходором і ходить, устояти не дає. А Чорт^рий з цього боку одно крутить, одно крутить, аж вода піниться-булькоче. А це - як скрикне Чорто-рий, як ухопить мене щось, як підніме вгору, так я і опинилась поверх води. Дивлюся: мій Чорторий у хвилях головою мотає та кричить-кричить! А так гін з троє від мене, серед пінявого моря, десь узялася гора висока-страшенна; на самому шпилі дірка, і звідти щось дише. Дише-дише, аж вода кругом кипить, а воно не перестає. Вергає піском, камінням, слинить шевською смолою, вонючою парою дух забиває… Коли це - вилазить з дірки страшенна вогняна голова, показує довгого-довгого язика й регоче-регоче… "А що,- каже,- злякалась? та й мене налякала, нехай тобі всячина… Ачхи-и!" -і як чихоне, так димом та попелом і покрилася. "Оце,- каже,- видно, трохи води в ніс набрав, що так закрутило. А давно вже я з водою знався, давно і світа бачив. Іч, який став! Ану, вище підсунуся та погляну". Та й почав вилазити. Кругом огонь так і паше, а він лізе: "Оце,-каже,- яка мала дірка. Ану - роздайся!" Та стук у боки гори ліктями!.. Так гора ходором і заходила, ЛУЩИТЬ, роздається, а він лізе-лізе… Виліз, сів, ноги звішав, з ніг гаряча смола ллється. "Отак,- каже,- саме добре. Що-то давно світа не бачив,- як радісно серце забилося! А тут тепер перемін-перемін… Що то таке?" - показує на Землю.- Земля,- кажу. "Чого ж вона,- питає,- така зелена та пишна?" - Так і так,- розказую йому все,- як жили колись, як тепер живемо.- "То ти, значить, мені й родичка,- далі каже.- Я,- каже,- Огневик, рідний брат твоєї матері, ти, значить, мені племінницею доводишся".- Може,- одказую,- й так.- "Еге,- каже,- так, так… Спасибі тобі, що ти хоч нехотя допомогла мені, старому, світа побачити; я вже думав - сконаю в тій глухій неволі. Я тобі,- каже,- поки й мого віку, дякувати за це буду. Я б тобі й тепер оддячив, та не знаю чим".-Он,-кажу йому,-сестра моя на землі яких собі іграшок наробила, а мені,- кажу,- ні з чого.- "Ні з чого? - питає.- А візьми лиш грудку глею". Я взяла.- "Ліпи з неї, що хочеш". А я розплескала-розплескала ту грудку та й кажу: - Вже! - Думаю:
      "Що то воно буде?" - "Уже? - пита.- А ке сюди!.. Держи,- каже,- в руках, я дихну". Та й дихнув на ту грудку. А та грудка як затріпається та плюсь із рук у воду… Дивлюся - невеличка рибонька у воді грає, срібна луска, золоті пірця… Так і біга біля мене, так і ходить; я за нею, а вона від мене; я від неї, вона за мною… Плещемося у воді, граємося, а дядько регоче.- "Оце,- каже,- тобі й іграшка. Схочеш,- каже,- ще чого, скажи мені: зараз буде. А тепер,- каже,- прощай, бо, довго не бувши на свіжому повітрі, чогось мені моторошно стало". Та й посунувся вниз і дірку шевською смолою зверху заліпив, щоб то до нього те свіже повітря не доходило…
      - То у тебе,- пита Правда,- й рибонька є? А покажи мені, яка вона?
      - Добре,- каже,- сестро, ходімо до берега. Пішли. Правда стала на бережку, а Кривда плюснула у воду та як заплеще в долошки, як скрикне:
      Рибонько, рибонько, Срібная лусочко, Золотії перця, ^ Плинь до мене, мов серце!
      А рибонька з глибу й виплила. Сама невеличка, очиці червоненькі; срібна луска на ній так і грає, золотими пірцями водицю перебиває.
      Угледіла Правда та й не стямилася… Все їй своє - зелені долини, пишні квіти, ліси буйні - все те зразу померкло, спротивіло; все це рибонька собою заслонила, від любого й дорогого очі одвернула. Скрикнула тоді Правда, до Кривди повертаючись:
      - Сестро! - каже,- що хоч бери, тільки намнож мені життя на землі! А Кривда їй і одказує:
      - Нічого мені, сестро, не треба. Дозволь тілько мені купно з тобою тим, що намножимо, володіти, над усім живим і свою волю мати.
      - Добре,- каже Правда,- хай буде так, як ти кажеш.
      От згодилися, ото й почали вони з землі всяку всячину ліпити. Правда ліпить метеликів цвітних, бджілок та комашок всяких, а Кривда - пташок-польоту-шок, звірів-гризунів, зайчиків-лапанчиків, бобрів-стрибунів, кротів-вертунів. Наліпили їх цілий ворох. Правда, не довго думавши, понесла їх до дядька Огневика, і той удмухнув кожному життя.
      Зразу все те й розкотилося по всій землі… Правди-ні ж сотворіння нікому нічого: метелики тілько літають по квіточках та набираються краси з них, різні комашки лазять по травиці та п'ють свіжу росу, а Кривдине сотворіння накинулося на луги зелені, квіти пишні, ліси буйні: лист гризуть, корінь січуть, стовбур точать… Наробили такого дешпоту на землі, що страх! Усе знівечили, усе попсували. Дійшлося до того, що й їсти вже стало нічого. Нараяла Кривда одно одного їсти. І от кинулися пташки ловити метеликів та дзьобати козявок всяких, а звірі пташок. Розпочалася між усім живим війна страшенна; одно одного підсідає, стереже, де б його краще згарбати. Наплодилися всякі бойовики: котики-братики, лисиці-сестриці, вовки-сіроманці, ведмеді-небреді… Почалося таке, що вже й не розбереш, хто правий, а хто винуватий. Той правий - хто кого здолав, а той винуватий - що подався.
      Тоді Правда побачила, як її Кривца обійшла, та так гірко засмутилася, а Кривда рада-рада!
      Отоді саме знайшовся й Чоловік. Правда, як угледіла, так і кинулася до його.
      - Тепер,- каже,- лукава сестро, все тобі віддаю, припоручаю все. Одного тільки його не віддам. Виховаю його та вигляджу, напою його серце чаром-лю-бов'ю, натопчу його голову розумом добрим, натхну в його душу правду святую і настановлю царем на землі. Хай усім заправляє, над усім володіє.
      От і почав Чоловік порядкувати на землі. Зараз зробив такий наказ: щоб ніхто нікого не зобиджав, щоб всі в миру жили.
      Коли на другий день доводять Чоловікові, що ніхто його наказу не хоче слухати.
      - Як не хоче слухати? Хто не хоче слухати?- скрикнув Чоловік.
      - Так і так,- кажуть йому.- Ведмідь коня розірвав, вовк вівцю задрав, собаки зайця розметали, лисиця курей поїла, кури траву поклювали…- Всяке чим-небудь переступило його наказ.
      - Ведіть мені злочинців на суд! - скрикну" Чоловік.
      Нагнали винуватих з усякого роду й плоду,- всяке чим-небудь провинилось, закон переступило.
      - Як ви сміли, сякі-такі, не послухатися мого наказу? - пита грізно Чоловік.
      - Царю наш, розпоряднику наш! - повинилися перед ним злочинці,- винуваті ми, ніде правди діти. Тільки ж і ти нас розсуди по правді, по закону: як нам жити, чим годуватися? Ми ж усі з голоду помремо, а як нам з голоду помирати, то краще повели нам голови поодтинати.
      От і почав Чоловік думати та гадати, як тих винуватих розсудити.
      Правда на одно ухо йому шепче:
      - Суди! Карай! Як вони сміли таке вчинити, других зобиджати, другим життя коротити? Хіба вони те життя давали їм?
      А Кривда з другого боку в друге ухо нашіптує:
      - Ану,- суди! ану! - карай! Кого ж ти будеш судити? Кого карати? Усіх повинно судить - всі винуваті… Всіх виполони до ноги, до колін"!.. Яке ж ти маєш право їх виполонювати? Хіба ти їм життя давав?.. А жити їм як? Годуватися чим? Хіба вони винні, що такими вродилися?.. Ну - перероди їх, перероби!
      Подумав-погадав Чоловік, розкинув думками і сяк і так; і покарати б, щоб не робили злочинства… Та чим же вони винуваті, що такими вродилися?.. Махнув рукою та й звелів всіх випустити, і не сказав нікому нічого…
 

XI

 
      На одно тільки здався перший Чоловік. Більше винуватив тих хижаків, що одно другого їли, ніж тих, що травою годувалися. Ті життя другим коротили, а ці їли, що сира земля ростила. І взяв він всіх гризунів та шипунів під свій призор, до свого догляду, боронив од хижаків. Намножив черед всяких, сам став пастухом.
      Зажив перший Чоловік, на всю губу зажив. Переганяє череди з долини на долину, з одного випасу на другий, скотину множить і сам множиться. Діждав він багато синів і дочок, онуків і правнуків, дожив до старості - старий та древній! І от, чим більше він жив та старівся, тим більше почали клопотати його думки: "Що буде, як його не стане? Як те життя свого коліна впорядкувати, щоб не було між ними сварки, та бранки, та лихого розладдя?.. Поділити? - думав він.- Розійдуться вони по всій землі широкій, розтечуться по країнах далеких, позабувають, якого роду й плоду, і, стрінувшись, почнуть ворогувати… Не ділити, зоставити вкупі? На кого ж їх зоставити, на кого припоручити? Припоручити на якого сина - Другі будуть ремствувати, а на всіх разом - не помиряться".
      Пристали до нього Правда та Кривда, кожна свов доводить. Кривда радить: поділи!.. Правда рає: не діли… Не знає Чоловік, що йому робити, так і вмер, не зробивши нічого.
      Як умер та поховали його, то зараз усі сини й зійшлися на раду:
      - Що робити, як їм бути?
 

XII

 
      От самий старший і каже їм:
      - Брати мої милі! Вмер наш батько, не зоставивши нам розпорядку ніякого… Як тепер будемо жити?
      - Як жити? - питають другі.- Ну, кажи!
      - По-моєму,- каже старший,- як жили, так і жити вкупі.
      Мовчать менші, тільки голови посхиляли.
      - Укупі? - замовив підстарший.- А хто ж буде старшинувати та розпорядок давати?
      - Та вже ж хто старший, то не менший,- каже найстарший брат. | - То себто ти?- спитався підстарший.- Що ж ти за цяця така, що нами будеш верховодити? -! скрикнув він. ' - А ось яка я цяця: раніше родився від тебе.
      - То що, що ти раніше родився? А в нас хіба не один батько був? Не одна мати родила?.. Чого ж ми будемо тобі коритися?
      Другі собі гудуть:
      - Справді, справді! Одного батька однакові діти. Чого ж одному все, а другому нічого? Почали змагатись.
      - Ну, як хочете, так і робіть,- каже старший брат.
      - А як,-кажуть,-робить? Ось як зробить: ділиться - всіх порівну ділить, щоб нікому не було завидно.
      Почали ділитись. Лічать, ділять, дивись,- одно зостається лишне або кому одного не дістає. Як ти поділиш, як помириш? Усяк кричить: "Моє!" - або:
      "Мені не стало!" Знову почали змагатись. Спершу змагались на словах, а далі дійшло діло й до бійки. Устав рід на рід, коліно на коліно, розпочали січу душогубну, згубу са-мосічну; вибили народу чимало, вигубили цілі роди, виполонили цілі коліна. Зосталося небагато нащадків, що розтаскали начисто добро батьківське й порозтікались мерщій одно від одного в різні краї, несучи в своєму серці ненависть люту та ворожнечу тяжку на тих, від кого одрізнялися…
      Так та Кривда знайшла ярміс приступити й до чоловіка і через його вже опанувала всім світом.
 

XIII

 
      З того часу пройшло багато літ, минуло чимало віків; розкорінилися люди, вкрили всю землю собою, мов та мурав'я, наробили царств і царів, панств і панів, та Правди не залучили до себе. Чим далі, то все та Кривда розкоріняється та шириться, старшинує та панує на землі, а Правда голодна та холодна сновигає по світу, горем сита, сльозами полита… Ніхто її знати не хоче. Часом тілько старі сліпці, божі люди, згадують її в своїх важких піснях:
      Та вже ж тії Правди, Правди не зіськати, Бо стала та Кривда тепер панувати…
      - Бабусю! а настане коли такий час, що Правда одоліє Кривду й почне на землі панувати? - спитався бабусі білолиций Івась.
      Усі діти уп'яли очі в бабине обличчя, дожидаючи, що та скаже. Бабуся нічого не одказала, тільки низько-низько склонила голову, і та стара голова на тонких в'язах чогось дуже хиталася.
 
      [1889]
 

This file was created

with BookDesigner program

bookdesigner@the-ebook.org

04.07.2008


  • Страницы:
    1, 2