Франкенштайн. Ґотичні повісті (збірник)

Роберт Луїс Стівенсон, Мері Шеллі, Джон Вільям Полідорі

Франкенштайн. Ґотичні повісті

Роберт Луїс Стівенсон

Химерна історія доктора Джекіла і містера Гайда

Історія дверей

Містер Атерсон, правник, був людиною з суворим обличчям, яке ніколи не осяювала усмішка. Воно було холодне, малоемоційне, не виказувало ані думок, ані почуттів, вузьке, видовжене, без особливо виразних рис, однак чимось привабливе. На дружніх вечерях, коли містеру Атерсону смакувало вино, щось надзвичайно людяне починало виблискувати в його очах, щось невловиме, котре ніколи не втілювалося в розмові; однак це «щось» промовляло не лише німими знаками пообіднього виразу обличчя, а набагато частіше і гучніше – щоденними вчинками правника. До себе він був суворий: пив джин на самоті, аби подолати любов до добрих вин, і хоч любив театр, не перетинав дверей жодного впродовж двадцятьох років. До інших він ставився з великою толерантністю, тільки іноді дивуючись; і майже з заздрістю ставився до людських помилок, завжди прагнучи радше допомогти, аніж ганити.

– Я шаную каїнову єресь, – любив казати він дещо пафосно, – я визнаю право за братами своїми іти до диявола власним шляхом.

Таким чином, його доля була стати останнім благочестивим порадником і останньою надією в житті людей, що котилися вниз. І коли б вони до нього не прийшли, його ставлення до них залишалось незмінним.

Понад усякий сумнів таке ставлення було нескладним для містера Атерсона, він не прагнув демонструвати свої успіхи, навіть його дружба, здавалось, була заснована на простому благочесті та добрій вдачі. Ознакою скромної особи є те, що вона приймає вже готове коло друзів із рук випадку, так було і з правником. Його друзями були або родичі, або ті, кого він дуже давно знав, ця дружба проростала, наче плющ із ґрунту часу, не маючи жодного стосунку до рис людини. Щось таке, безперечно, пов’язувало його з містером Ричардом Енфілдом, дальнім родичем, людиною досить відомою в місті. Для багатьох було загадкою, що ці двоє знаходять один в одному і що в них спільного. Ті, хто випадково зустрічав їх під час недільних прогулянок містом, розповідали, що йшли вони мовчки з насупленими обличчями, і з помітною радістю вітали появу ще одного друга. Незважаючи на все це, обидва отримували величезне задоволення від прогулянок, вважаючи їх головною прикрасою тижня, і відкладали не лише інші розваги, а й важливі справи, щоб їхньому відпочинку ніщо не заважало.

Під час однієї з таких прогулянок дорога завела їх на бічну вуличку в діловій частині Лондона. Вуличка була маленькою і, як то кажуть, тихою, незважаючи на те, що в будень тут кипіла жвава торгівля. Мешканці зробили її дуже гарною, але прагнули зробити ще кращою, виставляючи напоказ крихти своєї гордості. Вітрини магазинів дивились на вулицю, запрошуючи перехожих, наче усміхнені продавці. Навіть у неділю, приховавши свої найяскравіші барви та залишаючись порівняно порожньою, вуличка висяювала, наче багаття в лісі, поміж своїх неохайних сусідів. Вона миттю привертала увагу перехожих своїми свіжопофарбованими віконницями, блискучими ручками на дверях та загальною атмосферою чистоти й веселості.

Через двоє дверей від рогу, по ліву руку на схід, лінія будинків розривалася входом у двір, і саме в цьому місці стояв похмурий будинок, що виходив причілком на вулицю. Це була двоповерхова будівля, яка не мала жодних вікон, лише двері на нижньому поверсі. Над ними була глуха стіна, що несла на собі сліди тривалої недбалості та занепаду. На дверях не було ані дзвоника, ані дверного молотка, і не було схоже, щоб ними користувалися. Волоцюги знаходили собі притулок під ними, діти гралися в «крамницю», школярі точили ножі об східці. Не було схоже, щоб хтось намагався відігнати цих випадкових відвідувачів або полагодити зіпсоване майно.

Містер Енфілд та правник ішли другим боком вулички; коли вони минали вхід у двір, Енфілд підняв свій ціпок і зауважив:

– Чи помічали ви колись ті двері? – і, коли його компаньйон стверджувально кивнув, додав: – Вони нагадують мені одну дивну історію.

– Справді? – спитав містер Атерсон із ледве помітною зміною в голосі. – І яку ж?

– Вона трапилась на цьому-таки місці, – почав містер Енфілд. – Темної зимової ночі, приблизно о третій годині, я повертався додому з одної місцини на краю світу. Мій шлях пролягав через ту частину міста, де о цій порі було видно лише ліхтарі. Я минав одну по одній сплячі вулиці, освітлені наче караван і порожні наче церква, поки не дійшов до того стану, коли людина починає вслуховуватися в тишу і палко бажати зустріти полісмена. В цей момент я побачив дві фігури: одна належала чоловіку, невисокому на зріст, який швидко шкандибав на схід, а друга – маленькій дівчинці, років вісьмох, може, десятьох, яка щосили бігла через вулицю. На розі вони зіштовхнулись. І тут трапилась найжахливіша річ – чоловік спокійно наступив на дитину і пішов далі, залишивши її на землі; дитина кричала. Почути і побачити – це різні речі. Той чоловік був жахливий. Він не був схожий на людину, він був схожий на клятого Джаґернаута[1]. Кілька разів я гукнув його, потім наздогнав та привів до місця, де вже зібралися люди навколо нещасної дівчинки. Негідник був абсолютно спокійний, не чинив мені жодного опору, лише одного разу глянув, і погляд той був такий бридкий, що піт покотився з мене градом. Люди, що оточили дівчинку, були її родичами, і невдовзі з’явився лікар, від якого, власне, і бігла тоді дівчинка. Дитина була майже неушкоджена, більше налякана, заспокоїв усіх лікар. Ви, мабуть, гадаєте, що це вся історія. Та була ще одна дивна обставина. З першої хвилини я відчув огиду до того пана. Сім’я дівчинки також, що й не дивно. Та поведінка лікаря здивувала мене. Він був звичайнісіньким аптекарем, невизначеного віку, з сильним единбурзьким акцентом, мало емоційний, наче та волинка. Та, як і всі ми, щоразу, коли він дивився на мого бранця, він робився то білим, то червоним від бажання вбити негідника. Я чудово знав, що в нього на думці, і він так само бачив, про що думаю я, однак ми знайшли кращий вихід. Ми сказали тому містеру, що можемо й обов’язково зробимо так, що його ім’я матиме ганебну славу по всьому Лондону. Якщо він має друзів чи вплив, ми гарантуємо, що він утратить їх. Весь той час, поки ми роз’яснювали ситуацію, доводилося тримати жінок подалі від нього, бо вони були розлючені, мов гарпії. Я ніколи не бачив стільки облич, повних ненависті, а поміж них стояв чоловік із виразом спокійної зловісної глузливості на обличчі, наче позиченому в самого сатани.

– Якщо ви хочете нажитися на цьому випадку, – сказав він, – тоді не можу нічим допомогти. Однак кожен джентльмен хоче уникнути розголосу. Назвіть вашу ціну.

Ми назвали йому суму в сотню фунтів для сім’ї дівчинки. Вочевидь, він хотів протестувати, та всі ми були налаштовані вельми рішуче, і він здався. Тепер нам потрібно було отримати гроші, і як ви думаєте, куди нас привів той чоловік? Саме до цих дверей. Дістав ключа, увійшов усередину і незабаром повернувся, тримаючи в руках 10 фунтів золотом і чек до банку Кутса, підписаний людиною, ім’я якої я не можу назвати, але можу сказати, що воно досить відоме в наших колах. Цифри були непевними, але підпис був настільки чітким, що міг бути лише справжнім. Я взяв на себе сміливість зауважити, що все це видається підозрілим, зазвичай люди серед ночі не заходять у будинок через задні двері і миттю не вертаються з чеком майже на 100 фунтів, підписаним іншою людиною. Та чоловік був спокійним і лише глузливо посміхався.

– Заспокойтеся, – сказав він, – я залишуся з вами, поки не відкриються банки, і власноруч зніму гроші.

Тож всі ми: лікар, батько дівчинки, наш друг та ваш покірний слуга, – провели залишок ночі в моїй вітальні. Вранці, після сніданку, ми вирушили до банку. Я віддав чек і попередив, що маю всі підстави вважати його підробкою. А ось і ні! Він виявився справжнім.

– Не може бути! – сказав містер Атерсон.

– Я розумію ваші почуття, – відповів містер Енфілд. – Так, це кепська історія. Бо той мій парубок – особа, з якою ніхто не став би мати справу, клята якась людина; а той, що підписав чек, – чоловік вельми пристойний, знаний, і, що найгірше, один із ваших приятелів, із тих, хто, як кажуть, чинить добро. Мабуть, це шантаж. Чесна людина має платити, щоб уникнути розголосу пригод її молодості. «Будинок шантажу», так після того випадку я називаю будинок із дверима. І все ж таки залишається ще багато незрозумілого, – додав він і занурився у думки.

Від думок його відірвав містер Атерсон, що несподівано запитав:

– А ви не знаєте, саме тут живе той, хто підписав чек?

– Було б цілком можливо, – відповів містер Енфілд, – але я випадково бачив його адресу. Він мешкає на якійсь площі.

– І ви ніколи не розпитували про цей будинок із дверима? – сказав містер Атерсон.

– Ні, сер, я шаную чужі таємниці, – була відповідь, – я маю суворе правило щодо запитань. Це занадто нагадує Судний день. Ви ставите запитання, і вони – ніби лавина. Ви тихенько сидите собі на пагорбі, десь поряд котиться камінчик, зачіплює інший, і ще один, і ще… І навіть стріляний горобець (останнє, про що ви можете думати) вдаряється об власний паркан, і його сім’я повинна змінювати прізвище. Ні, сер, моє правило: що більше справа схожа на неприємності, то менше запитань.

– Дуже гарне правило, – мовив правник.

– Але для себе я оглянув це місце, – вів далі містер Енфілд. – Воно мало схоже на жилий будинок. Він не має інших дверей, ніхто туди не заходить і звідти не виходить, лише зрідка той чоловік із моєї нічної пригоди. Там є три вікна, які виходять на подвір’я, вони завжди запнуті занавісками, але чисті. А ще з труби постійно іде дим. Отже, хтось має там мешкати. Та все ж таки я не впевнений. Будівлі розташовані так близько одна до одної, що важко сказати, де закінчується одна і починається інша.

Друзі пройшлися ще трохи мовчки, а тоді:

– Енфілде, – сказав містер Атерсон, – у вас дуже гарне правило.

– Так, я теж так вважаю, – відповів Енфілд.

– Та все ж таки, – продовжив правник, – є одна річ, яку я хочу у вас запитати: як ім’я тої людини, що наступила на дитину?

– Що ж, – сказав містер Енфілд, – я не бачу в цьому шкоди. Ім’я того чоловіка було Гайд.

– Гм, – відповів Атерсон. – А який він був на вигляд?

– Його нелегко описати. В його зовнішності є щось неправильне, щось неприємне, щось відразливе і навіть огидне. Я ніколи не зустрічав людини, яка б мені так не подобалась, навіть не знаю чому. Є в Гайдові щось бридке, але не зрозуміло, що саме. Він має дуже незвичайний вигляд, і це все, що я можу сказати. Я не можу описати вам того парубка. І це не через пам’ять, бо він ніби зараз стоїть у мене перед очима.

Ще деякий час містер Атерсон ішов мовчки, вірогідно, обмірковуючи почуте.

– А ви впевнені, що він скористався ключем? – нарешті запитав він.

– Мій дорогий сер… – почав Енфілд, дивуючись сам собі.

– Так, я знаю, – сказав Атерсон, – це може здатися дивним. Але я не питаю у вас імені людини, що підписала чек, тому що вже знаю його. Знаєте, Ричарде, ваша історія дуже доречна. І якщо ви часом припустилися неточностей, вам ліпше виправити їх.

– Вам слід було попередити мене, – озвався компаньйон похмуро. – Та я був педантично точним, якщо хочете знати. Той парубок мав ключа і має його й досі. Я бачив його тут щонайбільше тиждень тому.

Містер Атерсон глибоко зітхнув, але не сказав ні слова, а Енфілд додав:

– Буде мені наукою: не казати ані слова. Мені соромно за мій довгий язик. Давайте укладемо угоду ніколи не повертатися до цієї історії.

– Усім серцем погоджуюсь, – відповів правник. – Потиснімо руки, Ричарде.

В пошуках містера Гайда

Того вечора містер Атерсон повернувся до свого холостяцького будинку в похмурому гуморі та сів вечеряти без особливого задоволення. Зазвичай у неділю по вечері він сідав біля вогню з богословською книгою і читав, доки годинник на сусідній церкві не проб’є північ, а тоді лягав спати тверезий і задоволений. Однак цього вечора, щойно закінчив трапезу, містер Атерсон узяв свічку та пішов нагору, в свій кабінет. Та м він відімкнув сейф, дістав конверт із написом на звороті «Заповіт доктора Джекіла» і, насупивши брови, сів вивчати його зміст. Заповіт був написаний самим Джекілом, і хоч містеру Атерсону було доручено опікуватися ним, Джекіл відмовився від допомоги правника при складанні документа. В ньому зазначалося, що не лише у разі смерті Генрі Джекіла, доктора медицини, доктора права, доктора цивільного права, члена Королівського товариства тощо, все його майно передається в руки його «друга та добродійника Едварда Гайда», але й у разі його «зникнення чи непоясненної відсутності протягом трьох календарних місяців» вищезгаданий Едвард Гайд набуває право власності на майно Генрі Джекіла без будь-якого зволікання та без додаткових витрат чи зобов’язань, окрім виплати платні челяді.

Цей документ давно був для Атерсона наче більмо на оці. Він ображав його і як правника, і як прихильника нормального, звичайного життя без зайвих примх та нескромності. Досі те, що він нічого не знав про містера Гайда, викликало у нього обурення, а тепер він випадково дізнався правду. Це ім’я дратувало його, коли було просто іменем, а коли воно почало обростати подробицями, через рухливий тендітний серпанок раптово вималювався чіткий образ лиходія.

– Я вважав це божевіллям, – сказав він, ховаючи неприємний документ назад до сейфа, – але зараз я починаю побоюватися ганьби.

Він задув свічку, надів пальто і вирушив у напрямку Кавендиш-сквер, до цитаделі медицини, де мешкав і приймав пацієнтів його друг, видатний доктор Леньйон.

«Якщо хтось знає, то це безперечно Леньйон», – думав правник.

Серйозний дворецький був знайомий із містером Атерсоном, тож привітав його і, не гаючи часу, просто від дверей провів у їдальню, де на самоті сидів Леньйон із бокалом вина. Це був міцний, здоровий, жвавий червонолиций джентльмен із передчасно побілілим волоссям та бурхливими і рішучими манерами. Побачивши правника, він підскочив зі свого крісла й пригорнув його обома руками. Його привітність могла б здатися стороннім трохи награною, але насправді його почуття були цілком щирими. Ці двоє були давніми друзями, вони приятелювали і в школі, і в коледжі, були людьми поважними і, що трапляється вже досить рідко, цілком насолоджувались товариством один одного.

По короткій світській бесіді правник перейшов до питання, яке не йшло йому з думки.

– Леньйоне, мені здається, – сказав він, – що ви і я – найстаріші друзі доктора Джекіла.

– Якби ж друзі були молодшими, – посміхнувся доктор Леньйон. – Але так і є. І що ж із того? Останнім часом я рідко його бачу.

– Справді? – здивувався Атерсон. – Я гадав, що у вас із ним чимало спільних інтересів.

– Було колись. Але вже років із десять, як із Генрі Джекілом почало щось коїтися. Він схибнувся, з’їхав із глузду, і хоча я в пам’ять про нашу давню дружбу цікавлюся іноді, що з ним, але бачу його дуже рідко. Така ненаукова маячня, – закінчив доктор, почервонівши від гніву, – посварила б навіть Дамона з Піфіасом![2]

«Вони всього-на-всього не зійшлись у поглядах щодо якоїсь наукової теорії», – подумав правник і як людина, що не відчуває пристрасті до науки (за винятком складання актів на передачу майна), докинув:

– Немає нічого гіршого за це.

Він дав своєму другові кілька секунд, щоб повернути самовладання, і потім поставив запитання, з яким прийшов.

– Чи зустрічалися ви коли-небудь із протеже Джекіла, чоловіком на ім’я Гайд? – спитав він.

– Гайд? – повторив Леньйон. – Ні, ніколи не чував про нього. Скільки себе пам’ятаю.

Ось і вся інформація, з якою правник вкладався в своє величезне темне ліжко, в якому перевертався з боку на бік, поки вранішні промені не перетворилися на денне світло. Це була нелегка ніч для його мозку, який у темноті посилено працював, переповнений питаннями.

Дзвони на церкві, що розташувалася поблизу будинку містера Атерсона, пробили шосту годину, а він усе ще обмірковував проблему. Спочатку вона захоплювала його лише на інтелектуальному рівні, але зараз була також залучена чи навіть поневолена його уява. Він лежав і міркував у щільній темряві ночі та заштореної кімнати. Історія містера Енфілда в його голові перетворилася на яскраві картини. Загрозливі ліхтарі нічного міста, далі фігура чоловіка, що йде похапцем, далі дитина, що біжить від лікаря, потім вони зіштовхуються і той Джаґернаут у людській подобі переступає через дівчинку, незважаючи на її крики. Ще він бачив кімнату в заможному будинку, де спить його друг, усміхаючись своїм снам, потім двері тієї кімнати відчиняються, пелена ліжка відсувається – і ось! Там стоїть постать того, хто має владу навіть у цю мертву годину потривожити та змусити платити. Ці дві картини переслідували правника всю ніч, і навіть поринаючи у дрімоту, він бачив, як той негідник крадькома пливе крізь сплячі будинки, або швидко, дуже швидко, аж до запаморочення, шкандибає крізь лабіринти освітленого ліхтарями міста та на кожному розі штовхає дітей і залишає їх плакати. Та досі постать не мала обличчя, щоб правник міг впізнати її, обличчя або зовсім не було, або воно мерехтіло і розпливалося перед очима містера Атерсона. Таким чином у мозку правника виникло і швидко росло шалене бажання побачити справжнього містера Гайда. Якби він міг хоча б одним оком побачити його, тоді б таємниця розвіялася, і, можливо, все стало на свої місця, як трапляється з усіма таємницями, коли вони добре досліджені. Може він зрозумів би і дивну прихильність або залежність його друга (називайте це, як вам заманеться) і дивний зміст заповіту. Зрештою, варто було побачити обличчя людини, що не мала ані крихти співчуття, обличчя людини, що викликала хвилю обурення і ненависті у невразливого Енфілда.

З того часу містер Атерсон почав стежити за дверима в бічній вуличці з крамничками. Вранці, коли вони ще зачинені; вдень, коли кипить жвава торгівля; ввечері, коли на небі лише затуманений місяць; тож у години, коли безлюдно і коли кипить натовп, можна було знайти правника на обраному посту.

«Якщо він містер Загадка, – думав він, – тоді я містер Розгадка».

Кінець кінцем його терпіння було винагороджене. Це була гарна морозна ніч, вулиці висяювали, ніби бальна зала, а незворушні ліхтарі вимальовували картини зі світла й тіней. О десятій годині, коли крамниці вже були зачинені, вуличка була порожньою та, незважаючи на гуркіт Лондона, тихою. Тихі звуки розносились далеко, хатній гомін було чути по обидва боки вулиці, а звуки кроків заздалегідь сповіщали про появу перехожого. Минуло заледве кілька хвилин, як містер Атерсон з’явився на своєму посту, коли він почув відлуння дивної легкої ходи неподалік. Під час своїх нічних патрулів він призвичаївся до приємного ефекту, який справляє виразне відлуння кроків людини, що виринає поміж гомону та гуркоту міста, навіть коли людина ще далеко. До сьогодні ніщо так гостро не привертало уваги правника; це було сильне забобонне передчуття успіху, і він відійшов від входу у двір.

Кроки швидко наближались і ставали дедалі гучнішими, й ось хтось вийшов із-за рогу. Правнику було дуже добре видно, з якою людиною йому доведеться мати справу. То був маленький на зріст чоловік, просто вдягнений, і навіть здалеку він викликав у спостерігача почуття, цілком протилежне прихильності. Він попрямував до дверей, перетнувши вулицю, щоб зекономити час, а коли наблизився, дістав ключа, ніби прийшов до себе додому.

Містер Атерсон підійшов і торкнув його за плече.

– Містер Гайд, якщо не помиляюся?

Містер Гайд відступив назад, ковтаючи повітря. Та його переляк був лише тимчасовим. Не дивлячись в обличчя правника, він досить холодно відповів:

– Так. Це моє ім’я. Чого ви хочете?

– Я бачу, ви йдете в дім, – відповів правник. – Я – старий друг доктора Джекіла, містер Атерсон з Ґаунт-стріт, мабуть, ви про мене чули. Ми так зручно зустрілися, може, ви запросите мене?

– Доктора Джекіла немає вдома, – промовив містер Гайд, встромляючи ключ. І раптом, так і не поглянувши на співрозмовника, запитав:

– Скажіть, звідки ви мене знаєте?

– А ви, зі свого боку, зробите мені маленьку послугу? – запитав містер Атерсон.

– Із задоволенням, – сказав той. – Яку саме?

– Чи дозволите ви мені побачити ваше обличчя? – попросив правник.

Містер Гайд завагався, а потім несподівано з викликом повернувся до правника. Кілька секунд вони дуже пильно дивились одне на одного.

– Тепер я зможу вас упізнати знову, – сказав містер Атерсон, – це може стати у пригоді.

– Так, – відповів містер Гайд, – дуже добре, що ми зустрілися, між іншим, моя адреса також стане вам у пригоді, – і він назвав адресу на вулиці Сохо.

«Боже мій! – подумав містер Атерсон. – А якщо він знає про заповіт?»

Але стримав свої почуття і пробуркотів подяку за адресу.

– А тепер, – сказав Гайд, – скажіть, як ви мене впізнали?

– За описом, – відповів правник.

– Хто вам мене описав?

– Ми маємо спільних друзів, – була відповідь.

– Спільних друзів, – повторив містер Гайд трохи захриплим голосом. – І хто ж вони?

– Джекіл, наприклад, – промовив правник.

– Він ніколи не казав вам про мене, – закричав містер Гайд, вибухнувши гнівом. – Не думав я, що ви здатні брехати.

– Досить, – сказав містер Атерсон, – це нечемна розмова.

Його співрозмовник дико зареготав і вже наступної миті з вражаючою швидкістю відчинив двері і зник у будинку.

Потому як містер Гайд залишив його, правник стояв кілька хвилин, наче втілення розгубленості. Потім він повільно пішов угору вулицею, зупиняючись на кожному кроці та підносячи руку до брів, як людина у глибокій задумі. Проблема, яку він прокручував у голові, належала до класу тих, що вирішуються вкрай рідко. Містер Гайд був блідий і куций, справляв враження якоїсь потворності, хоч не мав жодних видимих вад; у нього була неприємна посмішка; з правником він поводився, поєднуючи переляк і зухвалість, говорив глухим, тихим, надтріснутим голосом – усі ці ознаки свідчили проти нього, але навіть узяті разом, вони не могли пояснити досі не відомої Атерсонові, відрази, огиди й страху, що їх викликав у нього цей чоловік.

– Тут має бути щось інше, – думав спантеличений джентльмен. – Тут криється щось більше. Якби я міг зрозуміти, що саме! Прости мене, Господи, він здається майже нелюдом! Щось у ньому від троглодита, якщо можна так висловитись. Може це старі витівки доктора Фела? А може просто брудна душа пробивається крізь оболонку і так спотворює зовнішність. Єдине, про що я можу думати, то це про мого бідолашного старого Генрі Джекіла. Якби сатана мав підпис, то він би стояв на обличчі у його нового друга.

Просто за рогом бічної вулички розкинулася площа, на ній стояли, гарні давні споруди, що зараз здебільшого позбулися своєї величі та перетворилися на квартири й апартаменти для людей різного ґатунку і статків: картографів, архітекторів, нелегальних юристів та агентів сумнівних компаній. Але один будинок, другий від рогу, досі був зайнятий повністю. Біля дверей, від яких навіть у темряві віяло заможністю і добробутом, містер Атерсон зупинився і постукав. Йому відчинив гарно вбраний літній служник.

– Доктор Джекіл удома, Пуле? – спитав правник.

– Зараз подивлюся, містере Атерсон, – відповів Пул, проводжаючи відвідувача у велику залу з низькою стелею, прикрашену гобеленами і вмебльовану дорогими дубовими меблями, де, наче в заміському будинку, палав вогонь у відкритому коминку.

– Почекаєте тут, при вогні, сер? Чи принести вам світло до їдальні?

– Тут, дякую, – відповів правник і, підійшовши ближче до вогню, зіперся на коминкову решітку.

Зала, в якій він залишився на самоті, була предметом гордості його друга доктора, та й власне сам Атерсон вважав її найприємнішим місцем у всьому Лондоні. Та сьогодні його кров кипіла, обличчя Гайда стояло перед очима, і ще він почував нудьгу та відразу до життя (що траплялося вкрай рідко). Душі правника вбачалася загроза в мерехтінні язиків полум’я на відполірованих меблях і здриганні тіней на стелі. Було соромно, але він відчув полегшення, коли з’явився Пул і оголосив, що доктор вийшов.

– Я бачив, як містер Гайд заходив через двері лабораторії. – Та к буває, Пуле, коли доктора Джекіла немає вдома?

– Трапляється, містере Атерсон, сер, – відповів служник. – Містер Гайд має власного ключа.

– Здається, ваш хазяїн дуже покладається на того молодика та довіряє йому, – вів далі правник.

– Це так, сер, – сказав Пул, – нам усім наказано слухатися його.

– Здається, я ніколи не зустрічав тут містера Гайда, – додав Атерсон.

– Ні, що ви, сер. Він ніколи тут не обідає, – сказав дворецький. – Взагалі ми його дуже рідко бачимо в цій частині будинку. Зазвичай він входить і виходить через лабораторію.

– Що ж, зрозуміло, на добраніч, Пуле.

– Добраніч, містере Атерсон.

Правник вирушив додому з важким серцем. «Бідолашний Генрі Джекіл, – думав він. – Моє серце підказує, що він у халепі! Замолоду він мав буйну вдачу, хоч було це так давно, що ніхто вже і не пам’ятає, та для законів Божих немає строку давності. Напевно, це привид давнього гріха, прихована провина, та покарання приходить pede claudo[3], коли минають роки, все викреслюється з пам’яті, а любов до себе вибачає провину». І правник, наляканий такими своїми думками, занурився у власне минуле, зазираючи в кожний закуток пам’яті, щоб часом і в нього не з’явилась якась «несподіванка-з-коробочки». І хоч його минуле було чистим і бездоганним, і небагатьом таланить похвалитися таким життєвим шляхом, усе-таки він ладен був розсипатися на порох від численних хибних учинків, що їх колись припустився, а потім дякувати, що уник багатьох інших, до яких був близький. Та зрештою правник повернувся до попередніх роздумів про Джекіла, і в ньому запалилася іскра надії.

«Якщо вивчити цього містера Гайда, – думав він, – то в ньому можна віднайти стільки таємниць, чорних таємниць, що найгірші Джекілові вчинки порівняно з ними видаватимуться сонячним світлом. Так далі тривати не може. Мене проймає холод, коли я уявляю, як ця істота крадеться до ліжка бідного Генрі. Що то має бути за пробудження! Це все небезпечно! Якщо цей Гайд знає про існування заповіту, він може зажадати успадкувати все якнайшвидше. Так, я маю взятися за цю справу, щоб допомогти Генрі, – вирішив правник, – якщо він дозволить мені. Тільки б він дозволив».

І знову перед його внутрішнім зором чітко постали дивні умови, записані в заповіті.

Доктор Джекіл був спокійний

Два тижні потому видалася чудова нагода: доктор Джекіл давав один із тих прекрасних обідів для п’ятьох-шістьох близьких друзів, людей розумних і поважних, поціновувачів доброго вина. І містер Атерсон замислив залишитися після того, як усі інші роз’їдуться. В цьому не було нічого незвичного, таке траплялося безліч разів. Там, де Атерсона любили, його любили щиро. Господарям подобалось затримувати спокійного правника, провівши веселих і велемовних гостей за поріг; приємно було посидіти годинку в його ненав’язливій компанії, зібратися з думками в неоціненній чоловічій мовчанці після виснажливих веселощів. Доктор Джекіл не був винятком із цього правила; нині він сидів навпроти правника біля вогню, – крупний, ставний, ретельно поголений чоловік років п’ят десятьох, в обличчі якого, можливо, й було якесь лукавство, але поза тим воно світилося розумом і добротою, – з погляду можна було зрозуміти, що він відчуває відверту й теплу прихильність до містера Атерсона.

– Я чекав нагоди, щоб поговорити з вами, Джекіле, – почав правник. – Ви пам’ятаєте про той ваш заповіт?

Уважний спостерігач помітив би, що ця тема неприємна докторові, однак він продовжив її жартівливим тоном:

– Мій сердешний Атерсоне, – сказав він, – вам страшенно не пощастило з таким клієнтом, як я. В житті своєму ніколи не бачив людини нещаснішої, ніж ви після прочитання мого тестаменту; за винятком хіба що того нікчемного педанта Леньйона, коли він ознайомився з моїми, як він каже, науковими єресями. Я знаю, що він добрий хлопець – не насуплюйте брови! – чудовий хлопець, я завжди радий почути щось про нього; але ж він – невиправний педант, нетямущий, галасливий педант. Ніколи і ні в кому я так не розчаровувався, як у цьому Леньйоні.

– Ви знаєте, що я ніколи не схвалював того заповіту, – перервав його Атерсон, безжально нехтуючи новою темою для розмови.

– Мого заповіту? Певно, що знаю, – сказав доктор різкувато, – ви мені про це вже казали.

– І скажу ще раз, – вів далі правник. – Я дещо довідався про вашого юного Гайда.

Відкрите, привабливе обличчя доктора Джекіла пополотніло до самісіньких вуст, навколо очей з’явилися темні плями.

– Я не хотів би далі про це говорити, – промовив він. – Мені здавалось, цю тему ми вже обговорили і полишили.

– Те, що я почув, було вельми мерзенне, – сказав Атерсон.

– Я не можу нічого змінити. Ви не розумієте мого становища, – відказав доктор трохи непослідовно. – Я потрапив у неприємну ситуацію, Атерсоне. Моє становище делікатне, вельми делікатне. Це така справа, яку не виправиш розмовами.

– Джекіле, – мовив Атерсон, – ви мене добре знаєте, і знаєте, що я людина, на яку можна покластися. Довіртеся мені, і я впевнений, що допоможу вам знайти вихід із цієї ситуації.

– Мій добрий Атерсоне, – промовив доктор, – це дуже люб’язно з вашого боку, це страшенно люб’язно, і я не можу знайти слів для подяки. Я цілком вам довіряю, довіряю більше, аніж будь-кому з живих, більше, аніж самому собі, і все розповів би, якби міг. Та насправді все не так, як ви собі уявляєте, все зовсім не так кепсько. Щоб дати вашому доброму серцю спокій, я скажу вам одну річ: коли я вирішу, то зможу тієї ж хвилини позбутися містера Гайда. Тисну вашу руку, і ще раз дуже й дуже дякую. І ще хочу додати одне слово, Атерсоне, я впевнений, що ви зрозумієте мене правильно: це – приватна справа, й благаю вас облишити її.

Атерсон трохи поміркував, дивлячись на вогонь.

– Я не маю жодних сумнівів у тому, що ви знаєте, що дієте, – сказав він, підводячись на ноги.

– От і добре, та коли ми вже торкнулися цієї справи (і сподіваюся, востаннє), – вів далі доктор, – я хочу, щоб ви зрозуміли одне. Я справді дуже цікавлюся бідолахою Гайдом. Я знаю, що ви з ним бачилися, він розповів мені про це, і, боюся, він був із вами нечемний. Але кажу вам щиро: я дуже, дуже опікуюся цим юнаком і хочу, щоб ви, Атерсоне, пообіцяли мені його підтримати й допомогти йому вступити в права спадщини, якщо зі мною щось станеться. Певен, що ви зробили б так, якби про все знали; якщо ви пообіцяєте мені, великий тягар впаде мені з серця.

– Але я не обіцятиму, що він мені колись сподобається, – відповів на те правник.

– А про це я і не прошу, – наполягав Джекіл, поклавши свою руку на руку друга. – Я прошу лише про правосуддя. Допоможіть йому заради мене, коли мене вже тут не буде.

Атерсон не стримав важкого зітхання.

– Що ж, – промовив він, – я обіцяю.

Вбивство Кер’ю

Приблизно за рік, у жовтні 18… року, Лондон здригнувся від злочину надзвичайної жорстокості, який привернув особливу увагу ще й через високе суспільне становище жертви. Подробиці були скупі та приголомшливі. Служниця, що проживала сама в будинку неподалік від річки, близько одинадцятої години піднялася нагору, збираючись спати. І хоч над ранок над містом клубочився туман, вечір був ясний, і провулок, на який виходило вікно її кімнати, заливало світло повного місяця. Схоже, що дівчина була особою романтичною – вона сіла біля вікна та поринула в мрії. Ніколи до того (говорила вона крізь сльози, згадуючи побачене) світ не здавався їй таким мирним, а люди в ньому такими добрими…

Сидячи біля вікна, вона помітила ставного сивого джентльмена, що прямував провулком, а назустріч йому просувався куций чоловічок, на якого вона спершу не звернула уваги. Вони зустрілися (це трапилося просто перед її очима), старший пан, чемно уклонившись, дуже ввічливо привітався з другим. Не було схоже, щоб він питав про щось важливе, з його жестикуляції можна було зрозуміти, що він запитує дорогу. Місяць освічував його обличчя, і дівчина замилувалася ним: здавалося, що воно дихає невинністю, порядністю, доброчесністю та якоюсь величчю. Потім її погляд спрямувався на другого чоловіка – і вона впізнала в ньому такого собі містера Гайда, який одного разу навідував її хазяїна і до якого вона почувала відразу. У руці в того був важкий ціпок, який він ніс задля розваги. Він нічого не відповідав і слухав співрозмовника з неприхованим роздратуванням. Раптом його охопила сильна лють: він затупотів ногами, замахав своїм ціпком і став поводитися, як це описала служниця, наче причинний. Літній джентльмен відступив на крок із виразом подиву та образи на обличчі, тоді містер Гайд перебрав усякі межі: кинувся на нього й повалив на землю. Наступної миті він із мавпячою злістю став топтати жертву ногами, обрушив на неї зливу ударів, від яких затріщали кістки і тіло підскакувало на бруківці. Нажахана побаченим і почутим, дівчина знепритомніла.

Лише за дві години вона отямилася й викликала поліцію. Вбивця давно зник, але якраз посередині вулиці лежало неймовірно спотворене тіло жертви. Палиця, за допомогою якої було скоєне вбивство, хоча й зроблена з якоїсь рідкісної твердої деревини, переламалася навпіл, не витримавши безглуздої жорстокості: одна половина закотилася в сусідню канаву, другу, безперечно, вбивця забрав із собою. У жертви знайшли гаманець і золотий годинник, але жодних документів чи карток, лише конверт із печаткою, що його, певно, той ніс на пошту; на конверті стояло ім’я та адреса містера Атерсона.

Його принесли правникові наступного ранку, коли ще він не встиг встати з ліжка. Тільки-но він поглянув на листа і почув про те, що трапилося, зміг промовити лише:

– Нічого не можу сказати, доки не побачу тіла. Це може виявитися дуже серйозним. Будьте такі ласкаві зачекати, поки я вдягнуся.

Зі скорботним виразом обличчя він швидко поснідав і вирушив до поліційного відділка, куди перенесли тіло. Щойно правник ввійшов до камери, він кивнув.

– Так, – сказав він, – я впізнаю його. З прикрістю мушу повідомити, що це сер Денверс Кер’ю.

– Боже правий, сер! – вигукнув офіцер. – Як таке можливо?

Та вже наступної миті очі його запалали професійним азартом:

– Це наробить чимало галасу, – сповістив він. – Можливо, ви змогли б допомогти нам, – і він коротко розповів, що бачила служниця, й показав зламаний ціпок.

Містер Атерсон уже роздумував над іменем Гайда, а коли перед ним поклали палицю, в нього не залишилось жодних сумнівів. Незважаючи на те, що вона поламана і зношена, він упізнав у ній ту, яку особисто подарував Генрі Джекілу багато років тому.

– Той містер Гайд на зріст маленький? – розпитував він.

– Дуже маленький і дуже лихий, як сказала про нього служниця, – відповів інспектор.

Містер Атерсон про щось поміркував, а потім, піднявши голову, промовив:

– Якщо ви поїдете зі мною в екіпажі, то, гадаю, зможу показати вам, де він мешкає.

Було близько дев’ятої години ранку, стояла пора перших осінніх туманів. Широчезна шоколадна завіса опускалася з небес на землю, але вітер увесь час атакував та роздирав цей щільний туман, тож поки екіпаж ледь повз вулицями, містер Атерсон помічав неймовірну кількість барв й відтінків, що їх має напівтемрява: ставало то темно, як уночі, то раптом небо жевріло багряними відблисками, як від дивної велетенської пожежі, а то крізь розрив у тумані прохоплювався невеличкий промінчик світла і блискотів крізь клубочіння пари. Гнітючий квартал Сохо з його брудними дорогами, неохайними перехожими, ліхтарями, яких чи то ніколи не гасили, чи то засвітили знову – змагатися зі скорботною навалою темряви, – у цих мінливих спалахах здавався містерові Атерсону районом із нічного жахіття. Крім того, думки правника ставали ще похмурішими, коли він дивився на свого супутника, тоді його охоплював той страх перед законом і його охоронцями, що часом вражає навіть найчесніших.

Коли екіпаж прибув за названою адресою, туман трохи розвіявся, відкриваючи брудну вуличку, пивну, низькопробну французьку їдальню, дешеву крамничку, де все коштувало щонайбільше кілька пенні, багато неохайних дітлахів, що визирали з кожних дверей; жінки різних національностей проходили повз за ранковою чаркою, тримаючи в руках ключі. Наступної миті брунатний туман опустився знову, сховавши занедбані околиці. Саме тут жив улюбленець Генрі Джекіла, спадкоємець чверті мільйона стерлінгів.

Двері відчинила жінка з сивим волоссям. Її обличчя кольору слонової кістки було зле і лицемірне, однак манери були бездоганними. Так, повідомила вона, це помешкання містера Гайда, однак його немає вдома, увечері він повернувся дуже пізно, та менш ніж за годину знову пішов; у цьому не було нічого дивного, бо звички в нього зовсім погані, він часто буває відсутній: наприклад, вона не бачила його близько двох місяців до вчорашнього вечора.

– Дуже добре, ми хотіли б оглянути його кімнати, – промовив правник, і коли жінка стала наполягати на тому, що це неможливо, додав: – Мені слід було б сказати вам, хто цей джентльмен. Це інспектор Ньюкамен зі Скотленд-Ярду.

Зловтіха спалахнула на обличчі жінки.

– А! То в нього неприємності! Що ж він накоїв? – спитала вона.

Містер Атерсон з інспектором обмінялися поглядами.

– Не схоже, що він тут улюблений пожилець, – зробив висновок полісмен. – А тепер, люба пані, дозвольте нам тут роздивитися все.

У всьому будинку окрім літньої жінки не було нікого; містер Гайд використовував лише кілька кімнат, однак вони були умебльовані з розкішшю й добрим смаком. Комірчина була заповнена винами, тарілки були срібними, столова білизна – вишуканою, на стінах висіли гарні картини – подарунки (припустив Атерсон) від Генрі Джекіла, що знався на мистецтві, килими було ретельно дібрано за барвами. Однак зараз кімнати мали явні сліди недавніх квапливих зборів: одяг із вивернутими кишенями був розкиданий на підлозі, шухляди були відчинені, а в коминку лежала купа сірого попелу від спалених паперів. Зі ще теплих жаринок інспектор видобув товстий корінець зеленої чекової книжки, що не піддався вогню, а під дверима знайшлася друга половина палиці. Це закріпило підозри, й офіцер був цілком задоволений. Візит до банку, де на рахунку вбивці виявилося декілька тисяч фунтів, доповнив його радість.

– Ви можете покластися на мене, сер, – сказав він Атерсонові, – він у наших руках. Напевно, він зовсім утратив голову, в іншому разі він ніколи б не залишив ціпка вдома, а до всього ще й спалив чекову книжку. Без грошей він ніхто. Нам лишається тільки чекати його в банку та розвішати всюди його прикмети.

Однак зібрати їх виявилось непросто, бо в містера Гайда було мало знайомих, навіть хазяїн служниці (що була свідком убивства) бачив його лише двічі; слідів його родини знайти не вдалося, він ніколи не фотографувався, а ті кілька свідчень людей, що змогли описати його зовнішність, сильно розходились. Збігалися вони лише в одному: на тих, хто бачив утікача, він справляв враження якоїсь непоясненної потворності.

Епізод із листом

По обіді містер Атерсон попрямував до оселі доктора Джекіла. Біля дверей його зустрів Пул і провів через кухню та подвір’я, що колись було садком, до будинку, який мав назву «лабораторії» чи «анатомічної». Доктор придбав цей будинок у спадкоємців відомого хірурга, та оскільки він цікавився більше хімією, ніж анатомією, призначення будинку з садочком змінилося. Друг правника вперше приймав його в цій частині свого будинку, тому правник із цікавістю роздивлявся темну споруду без вікон, з огидою проходив повз анатомічний театр, колись наповнений завзятими студентами, а нині порожній і мовчазний. Столи були заставлені хімічними приладами, а підлога вкрита розкиданою соломою для пакування; дерев’яними ящиками; зі склепіння на все це падало тьмяне світло. У найдальшому його кутку сходи вели вгору, до дверей, оббитих червоним сукном; через них містер Атерсон нарешті потрапив до докторового кабінету. Це була простора кімната, заповнена скляними приладами, обладнана, крім іншого, великим напільним дзеркалом і робочим столом, що виходила на подвір’я трьома запиленими вікнами з ґратами на них. У коминку палав вогонь, на коминковій полиці стояла засвічена лампа. Туман, здавалось, оселився навіть у будинках. Біля коминка сидів доктор Джекіл, і мав він вигляд смертельно хворого. Не підвівшись назустріч гостеві, він лише простяг йому холодну руку і запросив правника почуватися як удома.

– А тепер, – промовив містер Атерсон, щойно Пул залишив їх самих, – скажіть мені: ви чули останні новини?

Доктор здригнувся.

– Про це кричали на площі. Я чув із вітальні.

– Лише одне питання, – вів далі правник. – Кер’ю був моїм клієнтом, але ви також мій клієнт, і я хочу знати, як мені діяти. Сподіваюся, ви не настільки божевільний, щоб переховувати цього хлопця?

– Атерсоне, Богом присягаюся, – простогнав доктор, – Богом присягаюся, я більше ніколи його не побачу. Клянуся вам честю, з ним на цьому світі покінчено. Все вже позаду. Він справді не потребуватиме вже моєї допомоги, ви не знаєте його так як я, він безпечний, цілком безпечний, запам’ятайте мої слова, ніхто ніколи про нього не почує.

Правник похмуро слухав, йому не подобалася гарячкова мова друга.

– Здається, ви занадто впевнені у ньому, – сказав він. – І заради вас самого… я сподіваюся, що ви маєте рацію. Бо якщо дійде до суду, ваше ім’я може випливти.

– Я абсолютно в ньому переконаний, – відповів Джекіл. – Я маю всі підстави, однак не можу розповісти про це нікому. Та є одна справа, з приводу якої я б хотів отримати вашу пораду. Я… Я отримав листа і не знаю, чи варто його показувати поліції. Я хочу віддати його вам, Атерсоне, і ви, я впевнений, мудро розсудите, що з ним робити. Я цілком вам довіряю.

– Мабуть, ви боїтеся, що лист призведе до його викриття? – спитав Джекіла правник.

– Ні, – відповів той, – мене більше не обходить, що станеться з Гайдом. Із ним покінчено. Я думав про власну репутацію, якій ця огидна справа може зашкодити.

Атерсон деякий час міркував. Він був уражений егоїзмом свого друга, та незважаючи на це відчув полегкість.

– Що ж, – нарешті сказав він, – дайте-но мені поглянути на цього листа.

Лист був написаний чудернацьким прямим почерком і підписаний «Едвард Гайд». У ньому стисло сповіщалося, що благодійник відправника, доктор Джекіл, якому він так нікчемно відплатив за тисячі щедрот, може не тривожитися за безпеку відправника, оскільки він уже знайшов надійну місцину, щоб переховуватись. Правнику лист видався цілком прийнятним, він пролив світло на зв’язок, який той шукав, Атерсон навіть дорікнув собі за минулі підозри.

– А конверт у вас залишився? – запитав він доктора.

– Я спалив його, – відповів Джекіл, – перш ніж зрозумів, що й до чого. Але поштового штемпеля на ньому не було. Його хтось приніс.

– Можна я візьму листа з собою, вранці рішення ухвалюються легше?

– Покладаюся повністю на вас, – повторив доктор. – У собі впевненість я втратив.

– Я над цим поміркую, – пообіцяв правник. – Але в мене є ще одне запитання: то Гайд диктував вам умови в заповіті щодо вашого зникнення?

Правнику здалось, що доктора це питання захопило зненацька; він зціпив зуби та кивнув:

– Я так і знав. Він хотів убити вас. Ви легко відкараскалися.

– Я отримав набагато більше, – сумно проказав доктор. – Я отримав урок! О Боже! Атерсоне, яку я дістав науку! – і він на секунду затулив обличчя руками.

Виходячи надвір, Атерсон зупинився перемовитись кількома словами з Пулом.

– Між іншим, Пуле, сьогодні вашому панові доставили листа. Який був кур’єр на вигляд?

Однак Пул цього дня не отримував нічого, крім звичайної пошти та рекламних проспектів на додачу.

Ця новина знов повернула правникові сумніви. Звісно, листа могли принести й до дверей лабораторії, а можливо, могли написати й у самому кабінеті; і якщо це справді так, слід було оцінювати ситуацію по-іншому й використовувати листа з більшою обережністю. Коли він ішов тротуаром додому, його обганяли хлопчаки з газетами, хрипко вигукуючи: «Екстрений випуск! Приголомшливе вбивство члена парламенту!» Ось така поховальна промова про його друга й клієнта, але правник не міг допомогти слідству, не штовхнувши доброго імені свого іншого клієнта й приятеля у вир скандалу. Він мав ухвалити делікатне рішення, і хоч як він звик покладатися на себе, зараз йому хотілося почути чиюсь пораду.

Незабаром він сидів удома зі своїм старшим клерком містером Гестом, що сидів по другий бік коминка, а поміж ними, якраз на належній відстані від вогню, стояла пляшка особливого старого вина, що довгий час не бачило світла в підвалі Атерсонового будинку. Туман усе ще накривав своїми крилами потопаюче місто, ліхтарі мерехтіли, наче карбункули. Але незважаючи на важкі задушливі хмари життя струмувало артеріями міста з шумом потужного вітру. Однак у кімнаті було затишно завдяки вогню в коминку. Кислоти в пляшці давно вже розклалися, імператорське забарвлення з часом пом’якшало, як змінюються з часом кольори вітражів. І відблиск спекотних осінніх днів на схилах виноградників готовий був вивільнитися і розсіяти лондонський туман. Непомітно правник почав м’якшати. Не було людини, якій довіряв він більше, аніж містеру Гесту, від нього в Атерсона майже не було таємниць, а може, їх зовсім не було. Він був ознайомлений зі справами доктора Джекіла, знав Пула і не міг не чути про приятелювання містера Гайда з хазяїном і, мабуть, зробив для себе певні висновки. Тож хіба не природним було б показати Гесту листа, що проливав світло на таємницю? Крім того, Гест, великий знавець почерків, вважатиме це прохання абсолютно природнім. До того ж клерк – людина прониклива і, читаючи такий дивний документ, неодмінно щось зауважить, і з того зауваження Атерсон вирішить, як далі вести розмову.

– Яка сумна історія трапилася з сером Денверсом, – сказав правник.

– Дійсно, сер. Вона наробила багато галасу, – відповів Гест. – Той убивця, понад усякий сумнів, божевільний.

– Я хотів би почути вашу думку щодо цього, – провадив Атерсон далі. – Я маю документ, написаний його рукою. Хай це лишиться між нами, бо я ще не знаю, що робитиму з цим документом далі. Неприємна справа, м’яко кажучи. Ось він перед вами – автограф убивці.

Гестові очі спалахнули, він сів і з запалом почав вивчати листа.

– Ні, сер, – підсумував він, – це писав не божевільний. Але почерк дуже дивний.

– Судячи з усього, і написала його дуже дивна особа, – додав правник.

Саме тоді ввійшов служник із запискою.

– Вона від доктора Джекіла, сер? – запитав клерк, ледве глянувши на папірець. – Почерк наче мені знайомий. Щось особисте, містере Атерсон?

– Лише запрошення на обід. Хочете поглянути?

– Одну хвильку. Дякую, сер, – клерк поклав обидва аркуші поруч і став прискіпливо їх порівнювати. – Дякую, сер, – нарешті сказав він, повертаючи обидва папірці, – дуже цікавий почерк.

Виникла пауза, впродовж якої містер Атерсон боровся з собою.

– Навіщо ви порівнювали їх, Гесте? – не витримав він.

– Річ у тому, сер, – клерк підшукував слова, – що між ними існує дивовижна схожість, обидва почерки майже ідентичні, єдина різниця – нахил літер.

– Дуже дивно, – вимовив Атерсон.

– Справді, як ви кажете, дуже дивно, – погодився Гест.

– Я б не згадував більше про цю записку, ви розумієте, – сказав господар.

– Так, сер, – промовив клерк. – Я розумію.

Щойно містер Атерсон залишився сам, він замкнув записку в глибині свого сейфа назавжди.

«Невже, – подумалося йому, – Генрі Джекіл підробив лист убивці!» І кров похолола в його жилах.

Епізод із доктором Леньйоном

Збігав час. Тисячі фунтів обіцяли у винагороду тому, хто знайде вбивцю; вбивство сера Денверса викликало обурення громадськості, та попри все поліція не могла знайти жодного сліду, містер Гайд зник так, начебто його ніколи й не існувало. Розкопали багато з його минулого, звісно, все те було ганебне. Розповідали про його жорстокість, бездушну і несамовиту, про безпутне життя, про його дивних компаньйонів, ненависть, що оточувала кожну його дію. Але про його теперішнє місцеперебування не було відомо нічого. Відколи він полишив своє помешкання в Сохо вранці після вбивства, він наче випарувався. Плинув час, і поступово містер Атерсон став звільнятися від пекучого почуття тривоги і приходити до ладу сам із собою. Смерть містера Денверса, як на нього, повністю спокутувалася зникненням містера Гайда. Тепер, коли лихий вплив містера Гайда був у минулому, для доктора Джекіла почалось нове життя. Він перестав бути відлюдником, поновив стосунки з друзями, знову став жаданим гостем і жартівником. Відомий своїм доброчинством, став також відомий своєю побожністю. Він був завжди при ділі, полюбив довгі прогулянки, робив добрі справи, обличчя його посвіжішало та стало відкритішим, наче він здобув внутрішню злагоду сам із собою, й понад два місяці він тішився спокоєм.

Восьмого січня Атерсон обідав у доктора Джекіла в невеличкій компанії. Був там і Леньйон, і господар поглядав на одного та другого точнісінько так, як у ті давні часи, коли всі троє були нерозлучними друзями. Але дванадцятого січня, а далі й чотирнадцятого двері будинку виявилися замкненими для правника.

– Доктор не виходить, – пояснював Пул, – і нікого не приймає.

П’ятнадцятого Атерсон спробував іще раз – і знову отримав відмову. Правник звикнув протягом останніх двох місяців майже щодня бачитися з другом, тому повернення до самотності дуже гнітило його душу. На п’ятий вечір він запросив на обід Геста, а на шостий – сам вирушив до доктора Леньйона.

Тут нарешті йому не відмовили, та коли він увійшов, то був приголомшений зміною, яка сталася із зовнішністю доктора Леньйона. Смертний вирок був виразно написаний на його обличчі. Рум’яний здоровань поблід, схуд, полисів і постарішав; та навіть не ці ознаки фізичного занепаду найбільше вразили правника, а погляд, у якому відбивався глибоко прихований жах. Не схоже, що доктор боявся смерті, однак це було перше, що спало на думку Атерсонові.

«Так, – думав він, – Леньйон – лікар, він повинен знати свій стан і скільки йому лишилося жити, але усвідомлювати це йому над силу».

Однак коли правник зауважив, що доктор має хворий вигляд, Леньйон спокійно оголосив, що він людина приречена.

– Я зазнав великого потрясіння, – промовив він, – і вже ніколи не одужаю від того. Це питання кількох тижнів. Що ж, життя було приємним, воно мені подобалось, так, сер, я любив його. Іноді я думаю, що якби ми знали все, то були б раді прощатися з ним.

– Джекіл теж захворів, – перевів розмову на інше Атерсон. – Ви з ним не бачилися?

Цієї миті Леньйонове обличчя змінилося, і він підняв тремтячу руку.

– Я не бажаю ніколи більше ані бачити доктора Джекіла, ані чути про нього! – прокричав він з тремтінням у голосі. – Я цілком порвав із цією особою і благаю вас не нагадувати мені про того, кого я вважаю мертвим.

– Он воно як… – вимовив Атерсон і по чималій паузі запитав: – Можливо, я щось можу зробити? Ми – троє дуже давніх друзів, Леньйоне, ми вже не проживемо стільки, щоб знайти нових.

– Нічого вже не виправиш, – відрізав Леньйон. – Запитайте в нього.

– Він не приймає мене, – відповів правник.

– Це мене не дивує, – пролунала впевнена відповідь. – Колись, Атерсоне, після моєї смерті, ви, можливо, дізнаєтесь, мав я рацію чи ні. Але не зараз. Я не можу вам нічого сказати. До речі, якщо ви можете посидіти зі мною й поговорити про щось інше, заради Бога, залишайтесь і поспілкуймося; та коли вам несила полишити цю кляту тему, заради всього святого, ідіть, бо я не можу цього витерпіти.

Щойно повернувшись додому, Атерсон сів і написав Джекілові листа, висловлюючи незадоволення, що його більше не приймають, і запитуючи про причину, з якої той так сильно посварився з Леньйоном. Наступного дня прийшла довга відповідь, дуже зворушлива, але сповнена таємничих натяків. Сварку з Леньйоном він назвав непоправною. «Я не звинувачую нашого давнього друга, – писав Джекіл, – але поділяю його думку про те, що нам не слід більше ніколи бачитися. Відтепер я вестиму надзвичайно усамітнене життя, і ви не повинні ані дивуватися, ані сумніватися у нашій дружбі, якщо мої двері виявляться зачиненими навіть перед вами. Ви маєте дозволити мені іти власним темним шляхом, бо я сам накликав на себе кару й небезпеку, про які не можу говорити. Коли вже я найбільший грішник, то водночас я й найбільший мученик. Не думаю, що десь іще на землі є місце для таких мук і страхів; і ви, Атерсоне, можете полегшити мої страждання лише одним: шануючи моє мовчання».

Примечания

1

Джаґернаут – одне з імен Кришни, восьмого втілення бога Вішну, а також одна з його статуй, вона за легендою містить кістки Кришни та має душу. Носить негативний релігійний характер. – Тут і далі прим. пер.

2

Дамон і Піфіас, нерозлучні друзі в Сиракузах, що ладні були навіть пожертвувати життям один заради одного.

3

Pede claudo – «кульгавим кроком», тобто неквапливо. Горацій, «Оди».

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.