Блукаюча Іскра - Мідний король

Щодня повз маяк проходили кораблі. Старий дивився на них оцінливо, іноді плював услід, іноді махав рукою, але нічого не казав уголос. Розвіяр бачив, як пішла «Крилама». Йому дивно було згадати, як сам він стояв на її палубі, і страшно – як проз нього рухався порослий черепашками борт.

Він не знав, хто там тепер, на «Криламі». Пасажири давно розчинилися в місті, лишилися на кольорових мостах під золотими банями. А капітан на судні напевно той самий, і команда також… Вони підуть і повернуться. І знову підуть. Вони можуть пливти й бродити по всьому світу, а він, Розвіяр, не вміє ходити по воді!

Він проводжав кожний корабель із жагою й надією. Він міг би відплисти, він міг би повернутись на материк; якби ж хазяїн Агль знав, що Розвіяр вижив! А він би точно розщедрився на човен, щоб забрати з маяка «своє багатство». Але хазяїн, звісно, не знав; можливо, він і сам давно поїхав із Мірте, може, вертаючись, «Крилама» відносила і його…

Далеке місто щоранку вставало на видноколі, ширяло над водою, мінилося веселково, поблискувало золотом, міняло кольори й запалювалося вогнями, і так світилося до ранка. Розвіяр не раз і не два намагався уявити, що за люди там живуть. Високі, сухорляві, зі смаглявою шкірою й золотим волоссям; от би подивитися на їхніх жінок.

Дивно, що, сидячи на камені посеред моря, обвітрений, змучений, напівголодний Розвіяр уперше, мабуть, у житті так багато думав про жінок. Може, так діяло на нього прекрасне й неприступне місто. А може, ніколи давніше у Розвіяра не було стільки вільного часу.

Добувати їжу і їсти. Більше нічого. Розвіяр бродив по острову, збираючи уламки мушель, але їх було мало, тьмяних, некрасивих. Він допомагав старому розчиняти рибу та – іноді, коли пощастить, – патрати спійманих птахів. Старий мовчав. Розвіяр дивився на риб'ячу луску, що складалась у візерунки, і в нього перед очима виникали сторінки переписаних книг – він пам'ятав їх майже всі.

Якось удень, сховавшись у затінку маяка, Розвіяр став читати вголос – не останню книгу про «Подорож на Осиний Ніс», а ту, що переписував раніше, коли «Крилама» тільки вийшла з порту Фер. Це була історія про фаворитку самого Імператора, дуже рідкісна у Фер і заборонена в Імперії. Хазяїн Агль збирався продати переписаний примірник у Мірте – за великі гроші. Розвіяра зовсім не цікавили походеньки фаворитки: вона однаково обходилася з усіма чоловіками. Його цікавили картини чужого життя, прикрашені, але все-таки схожі на правду.

Розвіяр читав, приплющивши очі, подумки перегортав сторінку й читав далі: місто біля підніжжя вулкана… темні лабіринти зі сліпими вартівниками… спочивальня Імператора, білі і сині вогні… довга зала, басейни, підсвічені згори та знизу, натовпи придворних, музики з морськими мушлями…

Тінь маяка перейшла. Розвіяр перебрався, доганяючи її, на інший камінь. Тінь подвоїлася й злилася знов; піднявши голову, Розвіяр побачив старого – той сидів на камені, дивлячись на далеке місто Мірте.

Розвіяр знітився. Він довго мовчав, перш ніж знову почав читати вголос. Чи то від спеки, чи то від монотонного плеску хвиль пам'ять у нього потьмарилась – він кинув книгу про фаворитку й подумки розгорнув іншу. Це були «Повчальні казання про людей, звірів та інших тварей» – усілякі історії, записані одна по одній, і неможливо було відрізнити вигадку від правди. Про те, як вірні дружини літають на свято до королеви квітів, але палуба повітряного корабля проломлюється під ногами невірних дружин. Про те, як ситуха забажала стати криламою. Як дочка лісоруба вирішила вийти заміж. Про вогняних личинок, що живуть у чорному яйці: «Як лусне шкаралупа – вийде вогняна тварюка на волю і стане служити тобі три дні й три ночі, скоряючись словам і бажанням. її не вразить ні стріла, ні клинок…»

Розвіяр водив пальцем по долоні, виписуючи невидимі знаки; книги оповідали про все, але в жодній із них не було слова «гекса».

Тінь знов переповзла. Розвіяр сидів на сонячнім пригріві, а поряд, також на пригріві, сидів старий і дивився на горизонт.

* * *

Старий і досі нічого не казав. Щодня, загасивши маяк і закінчивши клопотатися про їжу, він сідав у затінку, і трохи далі сідав Розвіяр. Уважно дивився на свою ліву долоню – рано чи пізно на ній з'являлись уявні знаки, тоді Розвіяр водив по них пальцем і читав уголос.

Інколи старий сидів довго. Інколи скоро піднімався й ішов геть. Розвіяр читав сам собі, потім, коли спека ставала нестерпною, занурювався в море. Його одяг зашкаруб від солі, він ходив гольцем, як старий. Біла шкіра облуплювалась на плечах і руках, облізала клаптями, але Розвіяр уже не відчував болю.

– А що таке «гекса»? – спитав він якось у старого. Надія на відповідь була слабкенькою. Проте Маяк озвався майже відразу:

– Це плем'я.

– Де вони живуть? – спитав Розвіяр, зраділий з успіху. Але цього разу старий не відповів.

* * *

Минуло багато днів. Розвіяра нудило від вареної риби, він дивитись не міг на водорості. Кусник хліба снився йому вдень, коли він засинав під стулками величезної мушлі, і вночі, коли полум'я в маяку стугоніло і билось на вітрі.

Він переповідав усі, що їх переписав, книжки, деякі двічі або й тричі. З нудьги він згадав книги чужими мовами; їх було небагато, усього лише три чи чотири, зате вони були товсті. Гачки на жовтих сторінках нічого не значили, вони чергувалися без будь-якого смислу, і тільки деякі були схожі на букви. Розвіяр придумував звучання кожній букві й промовляв їх уголос. Виходило дуже смішно, якесь риб'яче булькання впереміш із пташиним свистом; іноді, промовивши фразу-другу, Розвіяр валився на спину й починав реготати, і старий дивився на нього, як на божевільного.

Одноманітність життя на острові, стогін маякового полум'я, книжки, прочитані вголос і перелиті у сни, сни, які стали маренням у спекотний полудень, – усе це могло відбити глузд. Але страшніше за все для Розвіяра була здогадка, що стала підозрою, стала жахіттям і переросла в певність: усе його життя мине тут, на острові біля підніжжя маяка. Рік у рік він буде, як і старий, вештатися гольцем, варити рибу на олійній горілці, запалювати й гасити маяк. Імені в нього не залишиться; він стане Маяком, а тоді помре, і його тіло скинуть у воду – нарешті море дістане його, як і звелено. Це присуд, а острів – відстрочка, довга й нудна. І повіривши в це, Розвіяр вирішив піднятись на верхівку маяка й кинутися звідти сторч головою.

Невідомо, здійснив би він свій рішенець, а чи ні, але дві події стались одна по одній, і все змінилося.

* * *

– Фру!

Щури в колесі вповільнили хід. Човен розвернувся кормою до берега, знайомий бакенник піднявся, утримуючи рівновагу, і склав долоні рупором.

– Гей! Маяче! Забирай паливо!

Розвіяр лежав в укритті, у хижці під дахом із мушлі. Старий звелів йому забратися з очей, щойно стало зрозуміло, що якийсь човен іде прямцем до острова.

Старий, крекчучи, спустив у воду широку темну дошку – єдину дошку на острові, що правила й за стіл, і за ліжко. По цій дошці належало вкотити нагору бочку з ліхтарною олією для маяка.

– А де малий? – крикнув бакенник. – Клич, хай допомагає!

Розвіяру було видно зі свого укриття, як старий повернув голову, запитливо дивлячись на бакенника.

– А що? – здивувався той. – Утопив ти хлопчиська, чи як?

– Іди! – гукнув старий.

Тоді Розвіяр вийшов. Удвох зі старим вони вкотили бочку по дошці й залишили в ямці серед каміння. Бакенник, не приховуючи цікавості, роздивлявся на голого засмаглого Розвіяра; старий тим часом сходив по порожню бочку, скинув у воду, вона захиталась на хвилях, і бакенник спритно підчепив її багром.

– Гей, гекса, – гукнув бакенник, – та ти роз'ївся на вільних харчах!

– Іди, іди, – пробуркотів старий.

Бакенник весело крикнув своїм щурам:

– Ну! Пішли, хороші, пішли, до обіду встигнемо!

І поплескотів у напрямку міста.

* * *

На сонці залізна бочка розпалилась так, що обпікала долоні. Розвіяр і старий закотили її нагору. Це була непроста робота: Розвіяр не розумів, як раніше старий міг сам з нею вправлятися. Прокотити по дошці, залишити в ямці, перенести дошку вище, підсунути під бочку. Знову перекотити, лишити на уступі, перенести дошку вище… Нарешті бочка стала на своє місце біля підніжжя маяка, старий витягнув чіп і просунув в отвір масний, засалений кінець ґнота.

– Посмажимо рибу сьогодні, – сказав, звертаючись до бочки. – Ти трубочку-бо візьми і паливця відціди… Покажу як.

Уперше старий заговорив сам. Уперше запропонував узятись господарювати; раніше він усе робив сам, а Розвіяр допомагав як міг і як сам розумів. Розвіяр і здивувався, і побачив у цьому добрий знак.

Старий навчив його відціджувати оливо з бочки (з незвички декілька краплин попало Розвіяру в рот, він з огидою сплюнув). Потому Маяк велів нашкребти солі з каміння, а сам підсмажив рибу на залізному деку, щедро здобрюючи олією і посипаючи сіллю. Коли сонце схилилось і з моря подув прохолодний вітер, Розвіяр і старий, улаштувавшись біля берега, їли смачну, у ніжній скоринці рибу, запивали її дощовою водою і дивилися на Літаюче Місто Мірте.

– Може, ти маг? – спитав старий.

– Я? – Розвіяр здивувався. – Якби я був маг, ходив би по воді!

Далекі бірюзові мости міняли барву, стаючи смарагдовими.

– І пішов би звідси?

– Так.

– Якщо ти не маг, звідки все це знаєш? Ти мариш чужими словами. Може, ти зачаклований?

– Ні. Я переписувач книжок.

– Одне другому не шкодить, – завважив старий.

– Хазяїн Агль, – сказав Розвіяр, – мало все волосся в себе не вирвав, коли мене веліли викинути. Я можу за три ночі переписати книгу, що коштує сто імператорських реалів! А він же купив мене за нещасних кілька монет, сам розповідав!

– Себто ти раб?

Розвіяр задумався.

– Не знаю. Тепер хазяїн Агль думає, що я помер, а значить, я вільний…

– Тільки мерці вільні, – старий розтягнув в усмішці чорні засмаглі губи. – Ми обидва мерці, синку. Радій.

Розвіяр відкинувся на плаский теплий камінь і заплющив очі. Смачна вечеря ладно лежала в животі. Старий назвав його «синку», Розвіяр пам'ятав, що й давніше його так називали… Дуже давно…

Можливо, мені сподобається бути мерцем, подумав Розвіяр і задрімав ненадовго – усього лише на декілька хвилин.

А коли він розплющив очі, старий уже стояв, спершись босою ногою об камінь, і дивився на обрій з-під долоні. Напруга була в його позі, у натягу м'язів, навіть у рідкому волоссі та здибленій бороді: перше старий ніколи так не дивився.

– Що там? – спитав Розвіяр.

* * *

Невелике судно, гребне, чорне, підійшло дуже близько. Ніколи великий корабель не опинявся так близько від острова – напевно, галера була плоскодонною і не боялася підводного каміння.

Розвіяр за наказом старого сховався в хатці й лежав не рухаючись. Він майже нічого не бачив, зате чув кожне слово.

– Гей! – гукнув з води молодий хрипкуватий голос. – Маяче!

– Чого тобі? – сварливо озвався старий.

– Віддай гексеня. Дуже треба.

Розвіяр замлів під склепінням із мушлі.

– Якого? – гаркнув старий із ненавистю. – Греби звідси до Шуу в дулу!

Людина на кораблі розсміялася:

– Маяче, ти дурень. Баки-Баки обмовився в таверні, не сьогодні-завтра тут буде патруль. А Золотим не подобається, коли їх посилають до Шуу! Давай, мені гребець потрібен, у мене Череваня порснули в плавучій корчмі.

Стало тихо. Сонце сідало в море, Розвіяр не міг його бачити, але за поблисками на воді, за кольором повітря відчував: сонце потонуло рівно наполовину.

Старий мовчав. Плескалися хвилі біля берега.

– Гей, Маяче, ти заснув?

Плутаючись у просоленому ганчір'ї, Розвіяр вибрався з-під мушлі. Він не до кінця розумів, спадає на нього щастя чи біда, але не міг залишатися на місці. Майже біля самого берега похитувався темний корабель, він стояв до маяка кормою, розчепіривши весла, і здався Розвіяру схожим на чорного птаха – пластуна.

На кормі, спершись ногою в барильце, височів молодий чорнобородий чоловік у білій сорочці, заплямованій, здається, кров'ю. Його ліва рука лежала на перев'язці. Він першим побачив Розвіяра.

– Худющий, – оголосив свій висновок. – Але гекса всі витривалі, навіть напівкровки. Хлопче, давай на борт!

На ходу, спотикаючись у камінні, Розвіяр натягнув сорочку й штани, зашкарублі, колючі, але ще не дуже рвані. Старий не озирнувся. Розвіяр зупинився поряд, запитально зазирнув у обличчя, облямоване, як вінчик, білим волоссям.

Старий подивився йому просто в очі – уперше за весь час, що Розвіяр прожив на острові.

– Слухай, – сказав старий ледь чутно. – Кладеш на камінь, рукою малюєш отак, – він чиркнув у повітрі правою рукою, склавши пальці пучками, – і кажеш…

Його голос із шепоту перетворився на ледь чутний шелест, але Розвіяр почув.

– Кажеш: «Мідний королю, Мідний королю. Візьми, що ціную, подай, що потребую». Запам'ятав?

– Мідний королю…

– При людях не повторюй!

– А що кладеш? – Розвіяр насупився, він хотів попрощатися і сподівався від старого інших слів. Але той, схоже, ніколи не робив того, що від нього чекали.

– А що ти цінуєш, те й кладеш, – різко сказав старий і відвернувся.

– Гей, хлопче! – квапив чорнобородий у білій сорочці. – Довго тебе ждати?

– І що буде? – Розвіяр ближче нахилився до старого.

– Нічого не буде! – вигукнув той із незрозумілою злістю. – Іди!

Більше з нього не можна було витягти й слова. Зважившись-таки, Розвіяр увійшов у воду, вплав дістався до галери, і його підняли на борт.

* * *

Галера називалася «Луска».

Усю ніч Розвіяр веслував, сидячи на лавці між лисим, голим до пояса чоловіком і другим, зовсім молодим, балакучим і липучим. Розвіярові трудно було розмовляти на веслах – він не умів, не звик гребти і швидко втомився, а молодий сусіда знай розпитував його, хто він і звідки, і вимагав нових деталей, поки й собі не виснажився і не замовк.

Розмірена робота, розгойдування, поскрипування увігнало Розвіяра в транс. То йому здавалося, що він знов на борту «Крилами», треба закінчувати книгу, а пальці не тримають пера. То ввижався Мірте, що бовванів на видноколі стільки довгих днів, а тепер згинув у тумані. То пригадувався старий на ім'я Маяк, і Розвіяр знову дивувався й ображався на його прощальні слова. «Мідний королю…» Стариганя вважали за божевільного, та так воно, мабуть, і було.

Уранці піднявся ходовий вітер, і веслярі склали весла. Розвіяр не одразу зміг піднятись із лавки: спина боліла, ноги затерпли, а долоні виявилися стертими до крові. На палубі розливали суп і роздавали хліб; побачивши, як довгий ніж накраював рум'яні кусні, Розвіяр забув про втому й біль.

Він сів біля борту, поклавши миску на коліна. Ложки не було – кожен із веслярів звідкись дістав свою; Розвіяр розгубився, аж тут поруч усівся чорнобородий у білій сорочці. Мовчки простягнув Розвіяру дерев'яну ложку з різьбленими візерунками.

– Спасибі!

Суп заструменів, здається, по жилах замість крові. Запах наповнив горлянку й ніс – юшка виявилася такою смачною, якої Розвіяр не куштував навіть в оселі хазяїна Агля, навіть на борту «Крилами». Але головне – хліб – Розвіяр залишав на потім.

– Утомився? – спитав чорнобородий. – Це з незвички. Не бійся: гекса міцні, з них можна шкуру дерти, потім нова виростає.

Розвіяр перестав хлептати. Глянув з підозрою.

– А ти не надто й схожий на гекса. – Чорнобородий підбадьорливо підморгнув. – Тільки Золоті бачать, у них око на такі діла нагострене… та й підзолотці, котрі з правом на проживання, теж помічають, їм належиться. Ти був раб, чи не так? Слуга?

– Переписувач.

– Письменний? – Чоловік насупився. – Це забудь, нам воно безпотрібне. Нам іти супроти вітру двадцять днів… Якщо пощастить. Так що старайся, хлопче, вигрібай як слід, і буде тобі нагорода… Унизу гамаки висять, поїси – і на боковеньку. А ложку собі залиши, потім віддаси… До речі, звати мене Арві.

І він пішов, зоставивши новачка з пустою мискою на колінах.

* * *

Юшка, зігрівши зсередини, розпалила Розвіярів голод. Ані дивні слова чорнобородого Арві, ні все більша хитавиця, ані змора не могли цей голод притлумити.

Другої миски не передбачалось. Розвіяр умостився на кормі посеред згорнутих канатів і взяв обома руками хлібний кусень.

Цей хліб вийшов із пекарні зовсім недавно. Він не скидався на сухарі, якими задовольняються матроси в морі. Він був подарунком із Мірте, летючого міста, що назавжди зникло за кормою. Розвіяр, заплющивши очі, вдихнув хлібний запах.

Знову згадався старий. Ніхто не привезе йому хліба, старий Маяк давно забув, що це таке. «Візьми, що ціную, подай, що потребую». У старого дико горіли очі, коли він промовляв ці слова. Його звичайно тьмяні, байдужі очі…

Що потрібно Розвіяру?

Не багато. Хай перестануть горіти долоні, нехай не ниє спина. Добре б іще один окраєць хліба, і миску супу теж непогано. Добре б утекти з цієї галери, Розвіяру тут не подобається, хоча чорнобородий Арві здається добрим. Добре б знайти нового хазяїна, щоб не тягав за вуха, як майстер Агль…

Він мріяв – і вже не міг спинитися. Ніколи в житті він так не мріяв; почавши з малого, він усе бажав і бажав, і вже бачив себе посеред Імператорської бібліотеки, де зібрано всі книги світу і він, Розвіяр, їхній хоронитель і переписувач…

Чи міг старий сам виявитись магом? Чи міг він навчити Розвіяра чарівного замовляння?!

Хлібний кусень був дорожчим за все на світі. Так здавалось Розвіяру; він вибрав на палубі чисте місце і поклав перед собою хліб.

Озирнувся. Ніхто не дивився: люди відпочивали після тяжкої роботи, хтось спустився в трюм, хтось лаштувався на палубі. Арві стояв поруч стернового; над головами в них надималося косе вітрило, колись чорне, а тепер вигоріле й укрите соляними розводами. Усім було байдуже до новачка: мабуть, веслярі на «Лусці» часто міняються…

Розвіяр підняв руку – і точнісінько повторив той рух, якого навчив його старий.

– Мідний королю, Мідний королю… Візьми, що ціную! Подай, що потребую! Я хочу…

Але решта слів стали йому руба в горлянці, тому що хліб раптом здригнувся, немов оповитий серпанком, і зник. «Луску» сильно хитнуло; покотилося незакріплене барилко, лайнувся стерничий, завив вітер у снастях. Галера йшла неспокійним морем, за кормою здіймалося сонце, і все було, як і перше, але хліб зникнув, не лишилось ані крихти, і Розвіяр дарма водив рукою по тому місцю, де лежав дорогоцінний кусень.

– Як це може бути?!

Він жодного разу в житті не бачив магії в дії. Але те, що сталося, було саме чарами, незбагненними й лихими. Як старий, якому він допомагав збирати водорості, ловити рибу, викочувати нагору бочку, – як старий, до якого Розвіяр майже прив'язався, міг утяти йому такий жорстокий жарт?! Він не втримався й заплакав – уперше з того дня, як хазяїн Агль ні за що ні про що віддер його за вуха.

* * *

Гамаки висіли в три яруси вздовж бортів. Розвіяр знайшов собі місце в самому низу. Світло пробивалося крізь щілини палуби. Розвіяр ліг і, провиснувши в гамаку, спиною торкнувся холодного дерева.

Над ним погойдувалось у сітці важке тіло гребця – Розвіярів сусіда спав у своєму гамаку, мов у коконі, і здавався личинкою величезної комахи. Харчання, сопіння, сонне бурмотання утомлених людей уплітались у гомін хвиль і скрип щогли. Розвіяр заплющив очі, але не заснув.

Йому привиділося поле, поросле зеленим колоссям, оточене лісом. Величезні дерева, набагато вищі за маяк, стояли щільно, стовбур до стовбура, зчепившись гілками. Світило сонце. Колоски ворушились під вітром, і вздовж обніжка – а стежка вподовж поля називалась «обніжок» – бігла людина на ходулях.

Це було дуже давно. А може, й не дуже.

Його батько служив обхідником на полі, бігав на ходулях, відганяючи в ліс паразитів. Ходулі його були вищі за людський зріст, вгорі держальця для рук, а внизу – витнуті з дерева два здоровенних копита. Земля дрижала, коли батько біг на цих ходулях, і кожен крок його був – як десять звичайних кроків; батько гучно говорив, гучно сміявся, багато їв, а коли був у доброму гуморі, підкидав Розвіяра до стелі їхнього дерев'яного будинку… Значить, у них був дім. Точно, був: поріг на дві камінні сходинки, сіни без стелі – з них видно двосхильний солом'яний дах, темний, дуже високо над головою. Направо й наліво двері, направо до дядькової половини, наліво до татової, і ось там уже була стеля. Розвіяр, злітаючи, реготав, а жінка з волоссям до підлоги кричала, що він заб'ється…

Жінка?

Спогади виявлялись не просто приємними – чарівними. Розвіяр злякався, що зараз от вони підуть геть. Може, це сон? Але чому очі розплющені?

У трюмі хропли. По палубі хтось пройшов, сонячні смужки в шпаринах погасли і знову зайнялися. Розвіяр міцно зажмурився. Знову, наче не вірячи собі, викликав у пам'яті батькове обличчя… І роздивився – під закритими повіками! – його колючу щоку, залізну сергу в маленькому темному вусі, веселе зелене око…

Жінка! Поряд із ним жінка з чорним волоссям до підлоги. Мати: білі щоки, високі вилиці й темні очі, на шиї намисто зі зміїної шкіри. Батько казав, її вкусила білка. І мати сама перетворилася на білку й утекла до лісу. З тих пір як батько оббігав поля на своїх ходулях, за ним інколи чіплялися білки. Стелилися по землі, одна по одній, і не вистачить пальців, щоб їх злічити. Так розповідав батько, сам Розвіяр ніколи не бачив…

Картинки з'являлися перед очима, як раніше з'являлися букви в книжках. Варто було тільки про щось подумати. Ось і тепер: б'ють у землю дерев'яні копита. Біжить людина на ходулях, а за нею, розпушивши хвости, шлейфом струменять білки… Яскраво-руді, темно-руді, і кольору піску, і кольору вогню, вони схожі на хвилі. На текучі, осяяні сонцем хвилі.

Розвіяр облизнув пересохлі губи. Бочка з водою там, на палубі… Він вибрався з гамака, устав, похитуючись сунувся до сходів, спотикаючись об чиїсь руки, повз усіх, хто сопів і марив уві сні, туди, де був люк у щілястій стелі.

Навкарачки вибрався на палубу. Тут було краще: свіжий вітер, солоні бризки, сонце на воді. Зачерпнув води з бочки, загримів ланцюгом, захлинаючись, випив – один кухоль й одразу другий.

Не хотілося назад у трюм. Розвіяр умостився біля борту, скрутився калачиком, поклавши під голову кулак. Заплющив очі – і знов побачив, як біжать по полю сотні білок.

Його дім згорів. Чужі крики лускали у вухах, мов бульбашки в калюжах. Майже людським голосом ревіло полум'я. Це було далеко після того, як мати стала білкою. А що сталось із батьком? Може, він урятувався з полум'я? Може, він досі живий?

Розвіяр із силою потер обличчя. Що з ним відбувається? Чому він давніше нічого цього не пам'ятав і згадувати не намагався?!

У нього були дім і родина. Стара бабця, батькова мати, розповідала про те, що робилось колись. Про камінного велетня, якого називали «мертвою статуєю»… Давним-давно, ще коли Розвіярів дід не народився, хтось підбив на роздоріжжі камінного велета. Кажуть, великий чарівник підбив. Велетень упав на коліна, повалився на бік, але не вмер до кінця: ще Розвіярова мати, коли була маленька, на власні очі бачила, як статуя піднімає камінні повіки і глядить…

Розвіяр спробував уявити бабчину розповідь, як рядки в книзі, – і не зміг. Вона розповідала, як корчували ліси, як палили їх, відвойовуючи землю для колосків, а погорілі пні приходили ночами до села й витягали з ліжок заснулих людей. Маленький Розвіяр лякався таких розповідей, батько лаявся і казав, що тепер уже, коли людей стало багато, жоден шурпак на таке не зважиться…

І ще бабка розповідала, як у лісі з'явилася Розвіярова мати. Вона ходити не вміла, а їхала на двоногій ящірці верхи. Ящірка потім здохла, хотіли опудало зробити, та опудальник усе зіпсував сп'яну. А дівчинка здорова виявилася, ходити навчилась і бігати, виросла красунею, ну, Розвіярів батько й узяв її за себе…

– Тільки не в Мірте, де кожний раб порахований, – сказав знайомий голос. Розвіяр розклепив повіки.

Біля протилежного борту стояли Арві та його помічник, широкоплечий білястий чоловік на ім'я Лу. Вони розмовляли, чи то не помічаючи Розвіяра, чи то не звертаючи на нього уваги.

– Ти ж знаєш, утеклих у них нема, – продовжував Арві. – Самі рабами не торгують, а наші, з Фер, за ліцензією. На ринку за одного весляра заплатиш, як за півгалери, а найманому теж плати… Та чого там – удало вийшло, воно однаково на користь.

Розвіяр знову заплющив очі. Побачив ящірку завбільшки з людину, що стоїть на двох ногах, і на спині в неї в малесенькому сідлі – дитинка…

– Слухай-но, – сказав глухий голос, напевно, говорив Лу. – Ми добре сходили цього разу. Більше такої фортуни не буде.

– Хочеш зістрибнути? – голос Арві неприємно потоншав, став колючим.

– Ми багаті. Досить, Арві.

Довго тривала мовчанка. Розвіяр майже заснув.

– Востаннє, – сказав Арві. У Розвіяровому півсні його слова розляглися луною: «Востаннє… станнє…»

– Усі так кажуть. А потім їх зжирає ця тварюка. Або бере патруль. Або вони вмирають уже в Мірте з невідомої причини. Не знаю, що гірше.

– Одна шкура – це дім на узбережжі, Лу.

– Ми вже продали півтори шкури. Нам вистачить.

– Якщо ти боїшся, іди, – голос Арві небезпечно понизився. – Тільки частки твоєї в новій ходці не буде.

– Моя частка в галері. Дві десятини віддай.

– Ні десятини, Лу. Адже це мене зжере тварюка, чи розстріляє патруль, чи вб'ють у Мірте. Я викуплю в тебе галеру, і тікай.

І знов зробилось тихо, тільки шуміло море.

– Востаннє, – зі злістю сказав Лу. – Шуу з тобою, капітане.

* * *

«Луска» йшла на захід. Вітер рідко бував погожим, працювати доводилося день і ніч, веслярі змінювалися що кілька годин. Розвіяр зміцнів; щоправда, замість хліба тепер роздавали сухарі, але зате міцні й смачні, та й суп варили жирний. Розвіяр наїдався не завжди – він став ненажерливим від тяжкої роботи, а може, через те, що пустився рости. А в тому, що він ріс, не було сумнівів – витягався, роздавався в плечах і начеб розширявся зсередини. Чи працював він на веслах, чи лежав у гамаку, чи сидів біля борту, підставивши обличчя вітру, – він повсякчас бачив картинки, чіткі, яскраві.

Він бачив ліс, схожий на лабіринт із багатьох кімнат. Гілки утворювали склепіння, а стовбури й ліани, чагарник із м'ясистим листям був непролазний, як стіни. Людина, не знаючи лісу, губилася в ньому за хвилину, але Розвіяр у своїх споминах був жителем цього дому і знав його як свою долоню.

Увечері під склепінням загорялися світляки: блідо-голубі, зеленкуваті, матово-білі. Кожен листок відкидав тіні за числом вогнів. У мислях своїх Розвіяр лежав на березі крихітного озерця й дивився на світлячка, який завис на павутинці. Світлячок був самкою, готувався відкласти яйця і тому повільно міняв колір – від зеленого до рожевого, через багато опалових відтінків.

Море говорило водою та вітром, скрипом снастей, ударами весел. Розвіяр, бувало, так занурювався в мрії, що тільки грубий штурхан міг повернути його до реальності. Він веслував і їв, лежав у смердючому трюмі, погойдуючись у гамаку і слухаючи хропіння; він подумки піднімався по двох камінних сходинках, проходив через прохолодні сіни, відчиняв двері. Бувало, що будинок порожнів, тільки загорнутий у ганчірочку чавунок стояв на столі, запрошуючи пообідати. А траплялося, що його зустрічали батько, чи мати, чи бабця, чи всі разом; а ще бувало, приходила з дядькової половини двоюрідна сестра – руда, як білка…

Інколи Розвіяру ставало недобре, його морозило, і крутилась вечеря в животі. Тоді йому ввижались язики полум'я і чорний дим: горів дім і горіло все село, а хто їх підпалив, Розвіяр не міг згадати. З переляку він кинувся в ліс і там бродив багато днів, харчуючись равликами, грибами та ягодами, поки його не підібрали проїжджі чужі люди й не продали, за кілька місяців, хазяїну Аглю…

Де це було? Що за ліс? Де шукати батька, якщо він уцілів, і дядька, якщо його не вбили?

Тим часом «Луска», швидка і легка галера, бігла все далі й далі на захід. Усе частіше набігали хмари, ночі ставали прохолодніїпими. Розвіяр потроху зцілявся від задумливості: тепер він більше розмірковував, аніж мріяв.

Його долоні вкрилися жорсткими, мов дерево, мозолями. Він потроху став водитися з іншими веслярами – не дружив, звісно, але і не уникав, як спершу. Виявилося, що сидіти в гурті з іншими, слухати розмови, часом докидати слово й сміятися разом з усіма – не тільки весело, але й дуже корисно. Ці люди знали більше, ніж звичайно казали, але Розвіяр навчився з малесеньких обмовок добудовувати невисловлене.

Половина гребців давно плавала з Арві та Лу. Друга прийшла на галеру тільки на цей рейс. Усі були вільні, за домовою. Усі лишилися задоволені оплатою рейсу, і тільки двоє збирались зійти з «Луски» в порту Фер. Галера побувала в «небезпечному ділі» – про нього згадували з гордістю, але вголос не розмовляли, а запитувати навпростець Розвіяр не наважувався. Його чомусь уважали за раба. Розвіяр не поспішав нікому доводити зворотне.

Він дивився на себе одсторонено і бачив вухастого, з потрісканими губами, ротатого підлітка. Зрозуміло, навіщо його підібрали Арві та Лу, – весляра-новачка не довелось купувати на ринку Мірте, і йому не треба платити за домовою. Але що з ним робитимуть далі? Що робив би Розвіяр, якби він був Арві й міркував, як він?

Продати дарованого раба на ринку у великому місті. От що якнайперше мало спасти капітанові на думку. Весляр із підлітка поганий, дарма що зміцнів у дорозі. Але молодий, здоровий, письменний – за виторгувані гроші можна найняти за домовою трьох дорослих чоловіків… Так, певне, міркували інші веслярі – вони давно вирішили долю Розвіяра. Його продадуть у Фер і на виторгувані гроші наймуть людей замість тих, хто забажав піти з галери.

Зовсім недавно Розвіяр готовий був попрохати зрадницького «Мідного короля» про нового доброго хазяїна. Тепер йому неприємно було про це думати – по-перше, тому, що жарт стариганя не забувся й не стерся. По-друге, Розвіяр тепер згадав, що не завжди був у рабстві, і те, що перше здавалося природним, тепер лякало й обурювало.