Знамениті українці - Григорій Квітка-Основ'яненко

Леонід Володимирович Ушкалов

Григорій Квітка-Основ'яненко

* * *

Один із найвидатніших українських письменників ХІХ ст. Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко народився 18 (29) листопада 1778 р. в селі Основа, яке було тоді за дві версти від слобожанської столиці – Харкова. Майбутній автор «Марусі», «Конотопської відьми», «Шельменка-денщика» й багатьох інших знаних усіма творів походив з давнього роду слобідсько-української козацької старшини (герб Квіток має елементи шляхетських гербів «Боньча», «Погонь», «Шеліга», а російське дворянство Квітки отримали в 1782 р.). Сам письменник у нарисі «Основание Харькова» подав родовід Квіток так. Мовляв, десь за часів Івана Грозного чи Бориса Годунова жив у Москві опальний боярин Афанасій, який змушений був тікати в Річ Посполиту. У Ризі він одружився з якоюсь німкенею і мав від неї двох синів: старшого Андрія та молодшого Григорія. Одного разу син поважного місцевого шляхтича дозволив собі непоштиво відгукнутися про росіян. Боярин викликав того чоловіка на шабельний поєдинок і вбив його. Афанасія кинули до в’язниці, де він і загинув, а його сина Григорія віддали як служку батькові загиблого шляхтича. Там він і зростав, терплячи всілякі знущання й приниження, аж поки не втік із захожими московськими ченцями, які відвели його в Коломну, в Богоявленський Старо-Голутвинський монастир (наприкінці XVIII ст. настоятелем цього монастиря буде дядько нашого письменника Наркис Квітка), де юнак постригся в ченці під ім'ям Онуфрія. За якийсь час молодий чернець вирушив до «руського Єрусалима» – Києва, та по дорозі затримався в безлюдній мальовничій місцині Дикого Поля. Тут отець Онуфрій збудував собі скит (перегодом, у 1673 р., на цьому місці виникне Старо-Харківський Преображенський, або Курязький, монастир). Тим часом доля його старшого брата Андрія була не менш карколомна. Коли польська влада почала переслідувати боярина Афанасія, його вірний слуга сховав Андрія й під виглядом прошака сяк-так допровадив до Києва. Там їх прийняв добрий пан Ясенковський. Старий слуга невдовзі помер, так і не встигнувши розповісти, що вони за люди. Сам же хлопець знав про себе тільки те, що звати його Андрієм, а батька всі звали «боярин». При хлопцеві був «довгий ланцюжок із чистого золота» (цю сімейну реліквію все життя буде носити сам Квітка-Основ'яненко), а на хресті, даному йому при хрещенні, можна було прочитати, що ім'я боярина – Афанасій. Ото й усе. Ясенковський ніяк не міг вирішити, як же наректи хлопця. І тоді його донька запропонувала назвати малого Квіткою, бо він був красивий, мов квітка. Ясенковський доповів про цього прибульця київському воєводі, якому хлопець дуже сподобався, і він мав намір зробити його своїм ловчим. Та ще більше хлопець припав до душі пані воєводовій, що була православною руською шляхтянкою. Вона випросила малого Андрія для розваги своєї трирічної донечки Масі. Відтоді Андрій і Мася зростали разом і, коли стали дорослі, палко полюбили одне одного. У цей час несподівано помирає пані воєводова, а батько хоче видати панночку Масю заміж за якогось старого краківського сановника. Юнак і дівчина тікають із Києва, таємно вінчаються в Борисполі, а далі разом із дрібкою вірних козаків, переживши чимало пригод, вирушають у Дике Поле. Аж тут Масі прийшла пора народжувати, і валка зупинилась на тій місцині, яка отримає назву Основа. Люди почали потроху обживатись на новому місці, а одного разу Андрій Квітка з Божої ласки зустрів біля лісового джерела свого брата Григорія – теперішнього отця Онуфрія. І цього ж таки дня в Андрія та Масі народився син. Григорій порадив назвати його Афанасієм, адже це було 5(18) липня, коли Церква вшановує пам'ять преподобного Афанасія Афонського. Ось від цього сина Андрія та Масі, який згодом став суддею Харківського слобідського полку, і походить рід Квіток. Так завершує свій «старовинний переказ» Квітка-Основ'яненко.

Не підлягає сумніву, що цей пригодницький сюжет – плід поетичної фантазії. Принаймні він явно суперечить тому, що писав про свій рід дядько Квітки-Основ'яненка Ілля Іванович Квітка у своїх «Записках о слободских полках с начала их поселения по 1766 год», надрукованих у типографії Харківського університету 1812 р. За його словами, засновником роду був Опанас Квітка, який походив «з польського шляхетства». За часів царювання Олексія Михайловича він покидає «Польське королівство», стає підданим московського царя й служить йому як полковник Гадяцького полку. Там-таки, «на тогобічній Україні», у місті Умані, народився й син Опанаса Квітки – Семен. У 1666 р. Семен Опанасович (чи Афанасьев) переселяється з Гадяча в Харків, де 1673 р. стає одним із сотників Харківського полку, а перегодом – полковим суддею (перші згадки про Семена Опанасовича як про полкового суддю припадають на 1697 р.). За часів полковництва Федора Донця-Захаржевського, того самого, що йому 1705 р. чернігівський поет Іван Орновський присвятив пишний польсько-латинський панегірик під назвою «Багатий сад…»[1], де вперше було подано розкішний опис Слобідського краю, Семен Опанасович Квітка зібрав собі чималі маєтності довкола Харкова й Золочева, що стали основою статків роду Квіток. Очевидно, Федір Донець-Захаржевський усіляко підтримував свого полкового суддю, тим паче що той доводився йому шуряком. Семен Опанасович був, окрім усього іншого, добре освіченим чоловіком – недарма він дарував книжки бібліотеці Курязького монастиря. Серед синів Семена Опанасовича, мабуть, найдіяльнішим був Григорій, який спершу служив писарем Харківського полку, потім осавулом, а в 1713 р. став харківським полковником.

Він буде полковникувати в Харкові аж до 1734 р. Саме цей чоловік – прадід Квітки-Основ'яненка – почав підписуватись подвійним прізвищем Квітка-Афанасьєв. Його брати теж обіймали високі посади в слобідських полках: Петро сотникував у Хорошеві, а Олексій – у Деркачах. Одного зі своїх синів – Романа – Григорій Семенович оженив на доньці вже покійного на ту пору Федора Донця-Захаржевського. Мабуть, саме тому село Основа (від початку воно називалось Основка), яке було власністю Донця-Захаржевського, у 1713 р. перейшло до Квіток. Щоправда, у нарисі «О Харькове и уездных городах Харьковской губернии» Квітка-Основ'яненко стверджує, що Григорій Семенович купив Основу в Донця-Захаржевського. Роман спершу був золочівським сотником, потім полковим хорунжим та суддею. Старший син Григорія Семеновича – Іван, дід майбутнього письменника – одружився з онучкою відомого сподвижника гетьмана Мазепи Дмитра Горленка Парасковією Андріївною (її батько – прилуцький полковник Андрій Горленко, а мати – донька гетьмана Данила Апостола Марія). Спочатку він обіймав посаду валківського сотника, потім – обозного Харківського полку. 22 грудня 1737 р. був «пожалуваний полковником», тобто призначений на вакансію слобідського полковника, а 22 листопада 1843 p., згідно з грамотою імператриці Єлизавети Петрівни, став полковником Ізюмського полку. Іван Григорович мав добру освіту, вів власний щоденник («Літопис»), започаткований, певно, ще його батьком. Цей щоденник перегодом стане важливим джерелом інформації для Квітки-Основ’яненка. Наприклад, сaме звідти він узяв сюжет своєї повісті «Панна сотниковна», а 11 червня 1832 р. у листі до Михайла Петровича Погодіна писав: «Газетні звістки про те, що в 1835 році має з’явитись якась жахлива комета, котра була в 1744-му, та породжені ними балачки, що вона пройде над нашими головами, розчахне навпіл землю, заллє водою й таке інше, що в іноземних краях уже можна бачити її хвіст, змусили мене точнісінько скопіювати із нотаток мого діда її зображення й виписати всі події, які сталися того року. Чи не хотіли б ви, щоб заспокоїти марний страх, подати в „Молве“ замість паризьких мод портрет майбутньої комети…»[2]. А якщо, мовляв, схочете, то вкажіть, що це взято з нотаток, «писаних у Харкові полковником Ізюмського слобідського полку Іваном Григоровичем Квіткою». Іван Григорович помер 14 лютого 1751 р. Його відспівував у Харківському соборі Успіння Пресвятої Богородиці преосвященний Йоасаф Горленко. По собі Іван Григорович залишив шестеро синів: Григорія, Василя, Івана, Олександра, Федора та Іллю.

Батько Квітки-Основ’яненка, Федір Іванович, народився десь у 1744-му або 1745 р. У 1756 р., іще дитиною, завдяки дідовим та батьковим заслугам, а також клопотам рідні, він розпочав службу в Харківському козацькому полку в чині підпрапорного. Потім Федір Іванович стане суддею Харківського полку, а після скасування слобідських полків маніфестом Катерини ІІ від 28 липня 1765 р. перейде на цивільну службу. Кажуть, що якийсь час він був навіть городничим.

У 1783—1798 pp. Федора Івановича обирали харківським повітовим предводителем дворянства. Крім того, він числився старшиною Чорноморського козацького війська, а також армійським полковим квартирмейстером. За свою ревну службу був нагороджений орденом св. Володимира 4-го ступеня. Федір Іванович мав неабиякі статки – тільки в основ'янському маєтку було близько шести сотень підданих, а його будинок, як свідчив протоієрей Микола Лащенко, «був цілком панський: великий, красивий і розкішний». Цікавився він і літературою. Скажімо, в листі до Погодіна від 3 травня 1841 р. Квітка-Основ'яненко писав про те, що в 1783 p., коли з'явилась віршована повість Іпполіта Богдановича «Душенька» (вільний переспів повісті Лафонтена «Les amours de Psyche et de Cupidon»[3]), його батько мешкав у Санкт-Петербурзі. І він свідчив, що цей твір справив на публіку просто приголомшливе враження, а Богдановича зразу ж почали називати «генієм». Але вже тоді, мовляв, ходили чутки, що «Душеньку» написав не Богданович, а його юний протеже, якого той видавав за переписувача своїх творів. До кола приятелів Федора Івановича належали такі непересічні люди, як філософ Григорій Сковорода й військовий суддя (згодом – кошовий) Чорноморського козацького війська Антон Головатий. Сини Головатого під час навчання в «додаткових класах» при Харківському колегіумі жили в родині Квіток, а сам Головатий не раз бував у основ'янському маєтку, де його завжди радо зустрічали. Наприклад, коли він у 1792 р., повертаючись із Санкт-Петербурга до свого війська, заїхав на Основу, Федір Іванович зустрів його «по-старовинному, з гарматною стрільбою та хором музики». Узагалі, батько Квітки-Основ'яненка був дуже привітним чоловіком. Уже в 1817 р. Іван Вернет у статті «Мысли о Харькове», надрукованій на сторінках «Украинского вестника», згадував: «Я не бачив старого, схожого на нього за люб'язністю характеру, рідкісною простотою норову та вмінням, ніби жартома, виказувати корисну правду, а також за чудовим даром пристосовуватись до всякого віку». Федір Іванович помер 1807 р. в чині колезького радника.

Мати майбутнього письменника Марія Василівна (1746—1828) так само походила з давнього й заможного роду слобідської шляхти – Шидловських. Очевидно, вона була донькою поручика Василя Шидловського, згаданого 1767 р. в реєстрі дворян Ізюмської провінції. Це була жінка добре освічена (недаром вона стане однією з директрис Харківського інституту шляхетних панночок), а крім того, вольова, горда й самолюбива. Квітка-Основ'яненко в нарисі «Головатый» згадував, що в молодості вона не цуралася навіть суто чоловічих розваг: чудово їздила верхи, а ще «мала власну маленьку гвинтівку, вправно стріляла з неї й не раз влучала в птахів на льоту більш вдало, ніж мій батько та її брати – великі мисливці й вправні стрілки». Про цю її незвичну як для жінки пристрасть знали всі. Принаймні, вперше в житті побачивши Марію Василівну, Головатий одразу ж спитав: «Так се ви, пані, їздите на конях і лучче стріляєте, чим ваш Федор Іванович, се-бо і брати ваші, Николай Васильевич і Орест Васильевич?». А з другого боку, Марія Василівна була дуже набожна. Уже не схилі віку, 28 лютого 1814 p., вона подала єпископу Слобідсько-Українському та Харківському Аполлосу Терешкевичу ось таке прохання: «За християнським обов'язком, я маю щонайбільше бажання для порятунку своєї душі та для поминів свого чоловіка слухати в храмі божественну службу, але через слабкість мого здоров'я, пов'язану з літнім віком, не можу взимку бувати в прихідській церкві… Тому уклінно прошу ваше преосвященство звеліти мені влаштувати в моєму будинку церкву во ім'я Покрови Пресвятої Богородиці». 8 серпня 1814 р. Священний Синод дав відповідний дозвіл, а вже 27 вересня протоєрей Андрій Прокопович освятив розкішну домашню церкву й відправив тут першу літургію. Ця церква існувала аж до смерті Андрія Федоровича Квітки й була закрита за розпорядженням преосвященного Інокентія Борисова 11 квітня 1844 р. Зрештою, рід Квіток узагалі славився своєю набожністю. Досить пригадати хоч би те, що бабуня письменника, дружина Івана Григоровича Квітки, Парасковія Андріївна Горленко, доводилася рідною сестрою видатному церковному діячеві, проповідникові й поету, авторові драми-мораліте «Війна семи рятівних чеснот із сімома гріхами смертними» святителю Йоасафові Горленку Горленко був вихованцем Києво-Могилянської академії, після закінчення якої тут-таки викладав, потому став настоятелем знаменитого Лубенського Мгарського Спасо-Преображенського монастиря, потім з волі імператриці Єлизавети Петрівни – намісником Троїце-Сергієвої лаври, і нарешті – єпископом величезної Бєлгородської та Обоянської єпархії, в якій було понад тисячу приходів. За часів свого архіпастирства Горленко часто гостював у сестри. Наприклад, у 1751 р. він тривалий час жив на Основі, оскільки сюди прибула його мати Марія Данилівна Апостол-Горленко. Саме сестрі Йоасаф Горленко незадовго до смерті признавався, що суворі аскетичні подвиги юності підірвали його здоров'я й не дають тепер змоги дожити віку. Улюбленим племінником святителя Йоасафа був син Парасковїї Андріївни й рідний дядько Квітки-Основ'яненка Микола, який 1 березня 1752 р. постригся в ченці під ім'ям Наркис (цього ж таки року Горленко висвятив його в ієродиякони), а впродовж 1770—1788 pp. був настоятелем Курязького монастиря й чимало зробив для процвітання цієї обителі. Як писав Квітка-Основ'яненко в 1838 p.: «Іконостас Преображенської церкви з прикрасами, які збереглися й дотепер, дзвіниця та огорожа довкола всього монастиря створені стараннями й коштом останнього архімандрита того монастиря Наркиса Квітки…». А ще він залишив прецікаві «келійні записки» про святителя Йоасафа. Останні роки життя (1789—1792) Наркис числився «на покої» в Харківському Покровському монастирі, а жив на Основі. Очевидно, саме в цей час він не раз спілкувався з майбутнім письменником, справивши на його світогляд помітний вплив. Тут-таки, на Основі, Наркис Квітка й помер 23 березня 1792 р. (похований за дозволом преосвященного Феоктиста Мочульського під алтарем прихідської церкви). Додаймо й те, що доньки Григорія Семеновича Квітки – Марія, яка постриглась у черниці після смерті свого чоловіка – бунчукового товариша Василя Андрійовича Гамалії, та Феодосія – були ігуменями Хорошівського Воскресенського монастиря, розташованого неподалік Харкова. Вступаючи до цієї обителі, вони, як свідчив Квітка-Основ'яненко, «приносили із собою значні кошти», зважаючи на що Хорошівський монастир був «благоподобно влаштований».

З раннього віку Квітка-Основ'яненко мав дуже слабке здоров'я. Особливо діймала його золотуха. Ця хвороба зрештою призвела до того, що хлоп'я, ще бувши немовлям, утратило зір. Кажуть, що причиною сліпоти став ячмінець, з яким необережно повелася годувальниця малюка. Ні медики, ні знахарі не могли зарадити лиху. Зір повернувся до хлопця тільки десь у 1784 р. Тоді, як переказував відомий харківський поет і видавець Олександр Корсун, котрий близько знав Квітку-Основ'яненка, Марія Василівна повезла хлопця на прощу до Озерянської Богородичної пустині, що була розташована верстах у тридцяти від Харкова, за Мерефою, і де зберігалася чудотворна ікона Озерянської Божої Матері. Опинившись у храмі, Гриць раптом тихо спитав: «Матусю, а що то за образ?» «Хіба ж тобі видно?» – зойкнула Марія Василівна. «Так, мені розвиднілось!» – відповів малюк. Ця історія справила на Квітку-Основ'яненка невигладне враження. У всякому разі, до кінця своїх днів він залишався надзвичайно набожним чоловіком. Між іншим, з очима нашому письменникові не таланило й перегодом – уже в юності він, маючи якийсь просто нездоланний потяг до вогню («Нехай мій біограф не забуде цього дивацтва…» – любив казати Квітка), таки втратить ліве око від вибуху пороху під час підготовки домашнього феєрверка.

Як стверджував палкий шанувальник таланту Квітки-Основ'яненка Пантелеймон Куліш, родина Квіток жила «просто, по-старосвітськи, по-козачи», тож Гриць змалечку «чув у отецькій господі і всюди по околиці щиру українську мову… Звичаї ж у панів були, в щоденній жизні їх, ті ж самі, що й у посполитих; і родини, і хрестини, і весілля, і похорони одбувались так само в панському домі, як і в простацькому, хіба з більшою пихою та достатком». Не дивно, що Квітка-Основ'яненко чудово знав і українську мову, і старі українські звичаї та обичаї.

Спочатку хлопець навчався вдома. Слід сказати, що в основ'янському маєтку Квіток була гарна бібліотека, де зберігалися, зокрема, документи з історії України доби Хмельниччини (чи навіть ранішого часу), родинний «Літопис», рукописи творів Йоасафа Горленка, частина так званого «Чугуївського листування», тобто офіційні папери чугуївського воєводи з другої половини XVII ст. (їхнім власником згодом стане саме Квітка-Основ'яненко). За якийсь час хлопець продовжить своє навчання в Курязькій монастирській школі, де ним буде опікуватися сам архімандрит Наркис. Костянтин Сементовський свідчив, що вже тоді Наркис Квітка «старався розвинути в дитини бажання вступити в монастир», тим паче що «після закінчення уроків усі діти мали бути присутні при богослужінні». Зрештою, Квітка так-таки й не спромігся на систематичну освіту. Уже будучи літнім чоловіком і відомим літератором, 15 березня 1839 р. у листі до Петра Олександровича Плетньова він напише: «Я й народився в той час, коли освіта не йшла далеко, та й місце було для цього не надто вигідне; а ще хвороби з дитинства, бажання зректися світу, а може, і безтурботність та лінь, властиві тодішнім літам, – усе це спричинилось до того, що я не клопотався про майбутнє й легковажив навіть тим, що було під рукою й що міг би пізнати. Навчившись ставити карлючки, я подумав, що й так умію писати, що для мене цього досить; у подальші премудрощі я не входив і про називні, родові та інші відмінки чи про дієслова й вигуки не міг слухати терпляче. З такими знаннями письменників „не буває“. Молодість, пристрасті, обставини, служба змусили писати; але як? Я цим не переймався. Еже писах, писахі..»[4]. Це, звісно, перебільшення. Наш письменник, за слушним зауваженням Сергія Єфремова, був чоловіком «з добрими культурними традиціями». Людям, які особисто знали Квітку-Основ'яненка, найперше впадала в око його «духовна вченість», зокрема те, що він чудово розумівся на церковних книжках, а маючи просто феноменальну пам'ять, знав «не лише звичайну службу Божу, але навіть чимало святкових канонів». Крім того, він дуже любив історію. Недаром у своїх творах Квітка-Основ'яненко з неабияким знанням справи відтворює старовинний український побут, жваво переповідає слобідські легенди з доби колонізації краю, згадує чимало пам'яток української книжної старовини, наприклад, «Києво-Печерський патерик», «Книгу житій святих» Дмитра Туптала, акафіст святій великомучениці Варварі, духовні пісні Сковороди. Аж ніяк незгірше Квітка знав і народні пісні, думи, перекази, приказки, прислів'я тощо. А ще була музика. Недаром у нарисі «Головатый» Квітка згадував, як колись давно, ще в дитинстві, одна з його сестер виконувала на фортеп'яно сонату улюбленого учня Гайдна Ігнаца Плеєля. Та й сам письменник чудово грав на фортеп'яно й флейті.

Коли хлопцеві виповнилось п'ятнадцять років, батьки, за порадою лікарів («для зміцнення здоров'я та для розради»), записали його на військову службу. Відтак з 11 грудня 1793 р. Квітка числиться вахмістром лейб-гвардійського кінного полку. Всього через три тижні, власне кажучи, 1 січня 1794 p., він стає капітаном. Потім «за слабкістю здоров'я» переходить на цивільну службу й два роки перебуває «не при справах» у харківському департаменті герольдії. 13 жовтня 1796 р. Григорій Квітка знов повертається до війська, ставши ротмістром Сіверського карабінерського полку, після цього указом імператора Павла І від 5 січня 1797 р. був переведений до Харківського кірасирського полку, а 27 січня цього ж таки року назавжди залишає військову службу. Зрештою, усі ці перипетії були чистою формальністю – насправді юнак ніде не служив, а тільки числився на службі в різних офіційних паперах. На ту пору йому вже виповнилося дев'ятнадцять років. І ось тоді він, здається, вперше виказав серйозний намір відійти від мирської суєти й прийняти чернечий постриг. Мабуть, до такого кроку Квітку-Основ'яненка спонукали і сімейні традиції, і релігійне виховання, і його власна глибока набожність. Певну роль могла відіграти тут і моральна наука Григорія Сковороди, цього справжнього «ченця в миру», з яким Квітка не раз бачився в батьківському домі на Основі. Кажуть, що сам письменник перегодом полюбляв розповідати про своє знайомство з мандрівним філософом, а бувши в доброму гуморі, дотепно імпровізував у сатиричному ключі його славнозвісну псальму «Всякому городу нрав і права». Утім батьки були проти, мотивуючи свою незгоду на постриг сина тим, що він іще надто юний задля того, щоб приймати таке відповідальне рішення. Подейкують, що Федір Іванович не тільки не дав на постриг свого благословення, але навіть заборонив синові ходити на його могилу, якщо він усупереч його волі таки стане ченцем. Так чи ні, молодий чоловік залишився жити на Основі. У цьому його житті був і основ'янський аматорський театр, і веселі розваги з товаришами, і приємне спілкування з жіноцтвом. Здається, одне-єдине, до чого прагнув у цей час наш письменник, – жити вільно й спокійно. Принаймні саме цим він пояснював своє небажання одружуватись. 7 грудня 1803 р. в листі до старого приятеля Андрія Владимирова Квітка писав: «Хто знає нас, той дивується, що я ще й досі не одружений. Відчуваю, що мати гарну дружину – велика втіха в цьому житті, але це не моя справа!.. Я бачу, як багато тих, хто кається після одруження, але ж, гадаю, не може бути в природі того, щоб розумний чоловік каявся…». І трохи далі: «Жінок люблю як людей, а не як жінок. І, здається, цим їх не ображаю. Гідним віддаю належне, та не хочу ризикувати власним спокоєм.

У ньому все моє щастя в цьому житті, а в майбутньому, сподіваюсь, і без них буде добре. Живу собі як хочу й, дякувати Богові, ніхто мене не силує змінити спосіб життя. Бачу мавп багато, та, на жаль, людей мало…».

Судячи з усього, Квітка просто чекав слушного часу, щоб постригтися в ченці. Невдовзі такий час настав. 4 травня 1804 р. Квітка подає єпископу Слобідсько-Українському й Харківському Христофору Судимі прохання, в якому сказано: «Я народився 1778 року, перебував на військовій службі, від якої в 1797 році за власним бажанням був звільнений. З того самого часу в мене з'явився намір прийняти чернецтво, але батьки та інші мої родичі, зважаючи на мій 19-літній[5] вік, радили мені утриматись від такого кроку. Тепер же, коли я досяг 26-літнього віку й маю дозвіл від батьків…, прошу згідно з моїм бажанням призначити мене в Старо-Харківський Преображенський братський монастир на послух у надії отримати чернечий чин…».

Того ж таки дня преосвященний Христофор доручив Слобідсько-Українській духовній консисторії негайно розглянути «прохання капітана Квітки про прийняття його в Старо-Харківський монастир». У свою чергу консисторія, згідно з вимогою Духовного регламенту, направила в губернське правління запит, «чи нема бува в Квітки якихось важливих боргів або інших обставин, що стоять на заваді його вступу в чернецтво», а самого Квітку зобов'язала подати письмове свідоцтво, що «батьки не забороняють йому й не силують його йти в чернецтво». ЗО травня 1804 p. губернське правління повідомило консисторію, що «жодних казенних чи партикулярних боргів за Григорієм Квіткою нема і що його батько, Федір Квітка, у поданому до земського суду поясненні написав, що ніяких причин, які б забороняли його синові вступити в чернечий чин, не існує, і він вступає туди з його дозволу». Тим часом до консисторії батьки подали окреме письмове свідчення, де сказано таке: «…Бачивши ще з 1797 року бажання нашого сина, відставного капітана Григорія, вступити в чернецтво, а також те, що воно й досі лишається незмінним, ми дозволили йому подати відповідне прохання на ім'я преосвященного Христофора». Далі йшли підписи «з прикладенням герба домашньої печатки». Свідками в цій справі виступили рідний дядько майбутнього письменника Ілля Іванович Квітка та старший брат Андрій, який на ту пору був майором.

Слід сказати, що, приймаючи чернечий постриг, Квітка-Основ'яненко, крім усього іншого, прагнув у такий спосіб посприяти кар'єрі свого старшого брата, якого він з дитинства просто обожнював і який справді сягне неабияких висот, ставши таємним радником[6], цивільним губернатором Пскова, сенатором. А ще дворянство Харківської губернії вісім разів буде обирати його своїм предводителем. У листі до Сергія Тимофійовича Аксакова від 3 жовтня 1831 р. Квітка-Основ'яненко з гордістю напише: «Учора в нас розпочалися дворянські вибори… Цього дня мій брат, який сім триріч поспіль служив губернським предводителем, потім був узятий у Псков губернатором і звільнився звідти минулого року, одностайно обраний і проханий прийняти посаду губернського предводителя на восьмий курс. Гадаю, це приклад унікальний!». Не випадково після батькової смерті наш письменник зречеться на користь брата своєї частини спадку. Син Андрія Федоровича Валер'ян Квітка розповідав про це так: «Спадок мого діда…, хоч і доволі значний, не був достатній для підтримання вимог щодо посади, яку обіймав мій батько…, якби його поділили порівну між обома братами. Дядько мій, без примусу й жодних вагань, відмовився від своєї частини… Ця жертва задовольняла, з одного боку, його сімейне честолюбство, а з другого – його любов і відданість братові. Старший брат був у його очах вищою істотою». Саме ці кошти дозволили Андрію Федоровичу Квітці облаштувати собі на Основі розкішний будинок, мати картинну галерею, кріпацький оркестр тощо. Коли в 1817 р. імператор Олександр І завітав до основ'янського помешкання Квітки, де все сяяло бронзою, дзеркалами й мармуром, він, подейкують, з посмішкою спитав: «Чи я бува не в палаці?». А поруч буяв зеленню чудесний мальовничий сад, куди любили ходити на прогулянку харків'яни. Як писав перегодом сам Квітка-Основ'яненко: «Неподалік міста знаходиться село Основа поміщика, таємного радника Андрія Федоровича Квітки, де сосновий гай, приємний для прогулянок, приваблює багатьох міських мешканців усіх станів, а ще більше – сад, у якому росте чимало екзотичних рослин, почасти призвичаєних до тутешнього клімату. Серед багатьох рідкісних є „oxalis crenata“, ще недавно відома в Європі, а за своєю родючістю та смаком варта того, щоб бути культивованою для вживання в їжу»[7]. Цей сад був настільки багатий, що в 1823 р. друкарня Харківського університету навіть видала французькою мовою книжку під назвою «Каталог рослин саду пана предводителя дворянства Андрія Федоровича Квітки». Словом, старший брат Квітки-Основ'яненка, як казав Григорій Данилевський, «до кінця життя належав до кола найбільших харківських магнатів». І в місті, і в околицях його інакше й не називали, як «Андрій Федорович» – будь-хто знав, про кого мова. Тим часом сам письменник жив дуже скромно, займаючи невеличкий будиночок, який стояв окремо від панських палат…

24 червня 1804 р., отримавши доповідь консисторії та відповідні офіційні документи, преосвященний Христофор задовольнив прохання Квітки. Через кілька днів, 29 червня, згідно з консисторським наказом № 1254, він стає послушником Старо-Харківського Преображенського монастиря, розташованого за вісім верст од Харкова по дорозі на Полтаву та Київ у надзвичайно мальовничій місцині. З серпня ігумен монастиря Іларіон доповідав консисторії, що її указ про призначення сюди Квітки «одержаний, і йому, Григорію Квітці, за трапезою при всій братії прочитаний».

Утім до Курязького монастиря Квітка-Основ'яненко переселився значно раніше. Принаймні ще 6 травня 1804 р. він писав Андрію Владимирову: «Театр переміняється і являє собою Старо-Харківський монастир. Ось де я опинився…». А далі просить приятеля не ображатись за те, що довго йому не писав. Це тому, каже Квітка, що «я був у безугавній тривозі аж до тих пір, поки справа не вирішилась. Я ще не постригся, живу в монастирі. А чи скоро буду пострижений, про те владика зна; цими днями, згідно з порядком, подав йому прохання про постриг. Ось як наші комедійними роз'їхались – усе комедія в цьому житті». А закінчує свого листа Квітка грайливо: «Пиши мені. Знаючи твою посаду[8], не кажу – часто, а як тобі час дозволить. Ти не Савич Коренєв[9]. Дуже хочу бути архієреєм у Воронежі, приїду в Острогозьк, то і його проклену разом з Пугачовим, сиріч віддам його сатані на погибель тіла, щоб дух спасся[10]. Не май через мене спокуси[11]. Ченцям не заборонено жартувати». До речі, оцю звичку грайливо поєднувати крайнощі письменник збереже на все життя. Кажуть, нібито на його робочому столі в основ'янському кабінеті поруч з молитовником красувалася чорнильниця, що зображала ченця-пустельника, який несе сніп, а звідти виглядають ніжки юної селянки. Та й Квітчине послушництво було досить-таки «вільним». У його келії стояло фортеп'яно, на якому молодий послушник, котрий дуже любив музику, особливо ніжні звуки флейти, складав духовні концерти. Квітка часто бував удома, брав участь у всіляких громадських заходах. Наприклад, 17 січня 1805 р. він був присутній на пишній церемонії відкриття Харківського імператорського університету: феєрична ілюмінація, розкішне пошанування публіки, чудова ораторія, емблематичний апофеоз – імператор Олександр І у шатах Марса подає руку Аполлонові… Напевно, на цю урочистість його взяв із собою Христофор Сулима, з яким молодий послушник не раз їздив з монастиря до міста. У 1866 р. Григорій Данилевський писав, що харківські старожили ще й досі пам'ятають, як Квітка «в чорному смиренницькому вбранні їздив, стоячи на позадках карети преосвященного».