Готується вбивство (на украинском языке)

      Коваль кивнув:
      - Справдi, я не дуже iз стародавньою латинською, я весь у часi теперiшньому, але, гадаю, древнiх можна розумiти й iнакше. Стережись не тiєї, котру ти кохаєш, а тiєї, яка в тебе закохана, тебе покохала, тобто "Стережись закоханої!" Древнi римляни були люди мудрi...
      Третяк засмiявся.
      - Ну, можна й так.
      Дмитро Iванович розмовляв з лiкарем, а з думки не йшло: "Хто ж цей "домовик", цей "дiдько", за яким Лiда сохне?! Чи не чорнявий красень Грицько Ковтун, який хоч i працює в Кобеляках, але живе у Виселках i частенько стовбичить неподалiк Пiдпригорщукiв? Чи, може, нежонатий, енергiйний i ставний голова колгоспу, з яким жiнка часто бачиться, працюючи у конторi правлiння, а буває, i затримується там допiзна?"
      Коваль губився у здогадах. Вiн розумiв, що Лiдiя Антонiвна уже дiйшла, як кажуть, "до ручки", коли побiгла iз своєю бiдою до лiкаря. Певно, перед цим їй довелося випити повний келих гiркого, щоб переконатися, що треба рятуватися вiд нестерпного почуття...
      Зрештою, любовнi страстi Пiдпригорщукової його не обходять. Вiн прохання Петра Кириловича виконав, звернувся до професора, а бiльше що може вдiяти?! Та i як же пояснити чоловiковi, яка то недуга у його жiнки? Абсолютно неможливо. Та й навiщо йому знати!
      - Я просто передам чоловiковi, що був у тебе, але ти приватнj не приймаєш, - сказав полковник Третяку, - i якщо Лiдiя Антонiвна схоче, то нехай бере у райлiкарнi направлення i записується на чергу.
      - Думаю, вона до мене бiльше не приїде, - вiдповiв лiкар, ховаючи журнал у шафу. - Однак, здається, я тобi багато зайвого наговорив i повнiстю порушив лiкарську етику, але, враховуючи твоє професiйне вмiння тримати язика за...
      - Не хвилюйся, - перебив його, не дослухавши, Коваль. - Iсторiя Лiдiї Антонiвни нiяк не стосується справ, що тримають мене у селi.
      Вiд вечерi, на яку запрошував Дмитра Iвановича Третяк, полковник вiдмовився, пообiцявши ще раз приїхати. Вiн поспiшав встигнути на останнiй автобус, що йде з Полтави повз Виселки.
      6
      У Виселки Коваль повернувся пiзнього вечора. У хатах бiля дороги на станцiю ще свiтилося, та й шлях вiд зупинки автобуса до сiльради i правлiння колгоспу освiтлювали поодинокi, ще не розстрiлянi юними виселчанськими розбишаками стовповi лiхтарi. Далi горби i шлях поглинало близьке небо, але повiтря було прозоре, небо зоряне i добре висвiчувало i обриси будинкiв, i жовтуватий глинистий шлях. Полковник, незважаючи на те, що цiлий день провiв у Полтавi на ногах, йшов iз слiдчим чемоданчиком у руках бадьоро, з насолодою вдихаючи чистi пахощi холонучої пiсля спекотного дня землi. Було тихо, тiльки то з одного, то з другого подвiр'я чулося глухе собаче гарчання або раптовий брех.
      Весь час пiсля того, як покинув професора Третяка, його облягали думки про Лiдiю Антонiвну, i вiн нiяк не мiг позбутися їх. Нова загадка постала перед Дмитром Iвановичем - загадка Лiди, i, оскiльки вона не заважала головному розшуку, вiн придiлив i їй свою увагу. Це, звичайно, не було простою чоловiчою цiкавiстю, швидше допитливiсть, звичка нiчого не пропускати повз свою увагу, що виробилося у Дмитра Iвановича протягом довгих рокiв служби. Вiн перебирав у думцi все, що знав про цю скромну, симпатичну жiнку, яка, проте, з самого початку звертала на себе увагу своєю нервознiстю, неврiвноваженiстю, раптовими змiнами настрою... Бiльше нiчого не мiг би про неї сказати, хiба що тiльки якимсь внутрiшнiм чуттям вiдчував настороженiсть її i холоднiсть до себе. "А чому? - думалося полковниковi. - Адже не вона мусила потiснитися з чоловiком i дiтьми i вiддати йому окрему кiмнату". Коваль жив на половинi Петра Кириловича, i опiкувалася ним Оля Пiдпригорщук. Дiтей уже вiдвезли до пiонертабору, i тепер на кожнiй половинi величенького будинку Пiдпригорщукiв не було тiсно. Так що особливого клопоту Лiдiї Антонiвнi вiн не завдавав. Але, стикаючись з ним на спiльному подвiр'ї, жiнка уникала його погляду, а якщо була застукана зненацька, то посмiхалась нiяковою посмiшкою. Тепер припускав, що Лiда боялася, аби знаменитий сищик, шукаючи того, хто загрожує братовi чоловiка, мимохiть не розкрив i її сердечну таємницю.
      "Все ж таки: хто так збаламутив душу ще молодої, нiби серйозної жiнки?"
      З цими думками Дмитро Iванович дiйшов до подвiр'я Пiдпригорщукiв.
      Свiтилося лише на половинi Лiди i Петра, друга була темною, i Коваль вирiшив, що Василь чергує у сiльрадi або рейдує у полi, а Оля, не дочекавшись постояльця з Полтави, лягла спати. Не буде вiн її турбувати своєю вовтузнею i вiдбитки пальцiв на аркушi iз зошита знiме завтра вранцi.
      Дмитро Iванович пiдiйшов до лави на краю урвища i опустився на неї. Тiльки зараз вiдчув, як гудуть ноги. Проте не хотiлося ховатися у задушну кiмнату, i вiн ще довго сидiв над схилом, нiби врiвень iз зорями, що кришталево мигтiли у небi. Воно було невагоме, так нiби його зовсiм не було i зорi трималися хтозна на чому. Пахло скошеною травою i луговими квiтами. Дихалося i мiркувалося легко...
      Уранцi, коли Пiдпригорщуки розбiглися з дому по роботах, Дмитро Iванович вирiшив узятися до свого дiла. Вiн розкрив, свiй "дипломат" i раптом остовпiв: зошиткового аркуша iз наклеєною погрозою не було! Полковник ще раз переглянув вмiст свого "дипломата": свiжа тенiска, майка, труси, шкарпетки, носовички... Вiн добре пам'ятав, що поклав аркушик у окреме вiддiлення...
      Хто ж мiг його узяти? О, тут, виявляється, не все просто! Не буденна сiльська ворожнеча. Тут усе глибше i складнiше, i, певно, заплутанi в цю справу i самi Пiдпригорщуки, бо хто, крiм них, має доступ у хату, хто, крiм них, мiг розкрити його "дипломата" i викрасти речовий доказ. Це його "прокол": як же вiн так сплохував iз своїм досвiдом, чому не захопив з Києва ключi вiд "дипломата", щоб замкнути його при потребi?.. А втiм, подумав Коваль за хвилину, може, це й на краще. Ясна рiч, тепер не зможе пiти прямим шляхом: знявши вiдбитки на аркушi, порiвняти їх з слiдами кiлькох пiдозрюваних. У такий спосiб мiг вiдразу знайти винуватця, звичайно, якщо коло їх вiн правильно окреслив. Але ця несподiвана подiя все одно працює на нього. Вона звужує коло розшуку. Тепер принаймнi вiн знає, що ходити далеко не треба, все крутиться тут, у самому домi Пiдпригорщукiв.
      Звичайно, мiркував далi Дмитро Iванович, з самого початку мiг дiяти iнакше, мiг би й не їздити за слiдчим чемоданчиком i випрошувати його. Мiг би вiдвезти на експертизу саму записку. Але в такому разi йому для iдентифiкацiї вiдбиткiв довелося б везти у Полтаву i бiдончик з-пiд молока, з яким ходив до "iталiянця", просити у Полiщука заяву Бондаря не на п'ять хвилин, а на день-два i таким чином вiдкрити таємницю Пiдпригорщукiв. А цього йому не хотiлося робити. Та й вiдбиткiв пальцiв молодого Гриця Ковтуна у нього ще не було. А тут, на мiсцi, вiн якось примудрився б добути i їх. Але головне - щоб здати все це до лабораторiї, мусив би надати справi офiцiйний хiд, чого Пiдпригорщуки якраз i просили його не робити. Дмитро Iванович весь час вiдчував себе тут, у Виселках, нiяково. I не тiльки тому, що живе у чужих людей, хоч i за їхнiм проханням, i вони приймають його з усiєю сердечнiстю. Вiн просто не звик вести розшук неофiцiйно, наче якийсь приватний детектив. I хоч не надавав своїм дiям офiцiйного характеру, на душi було часом незатишно, так нiби порушував закон.
      Дмитро Iванович ще раз заглянув у "дипломат", немов не вiрив своїм очам. Таки не побачивши там злощасного аркуша, застебнув його, поклав на старе мiсце, на диван, i вийшов з хати. Полковниковi згадався десь прочитаний вислiв, здається, Стендаля: "Щоб рухатися, треба вiдчувати опiр". Тепер вiн його вiдчув.
      На подвiр'ї панувала тиша, на iнших подвiр'ях теж було тихо i безлюдно - кiнчалися жнива i люди були у полi вiд зорi до зорi. Скiсне промiння ранкового сонця визеленило i визолотило горби, скрадалося до верболозу над Ворсклою, до її срiбної води. Дмитро Iванович, мiркуючи, за звичкою походжав подвiр'ям. Подумав, що, певно, й зараз вiн не обiйдеться без свого графiка: розписати усе на паперi, усi "за" i "проти", окреслити кожного з дiйових осiб. А поки що вiн складав цей графiк у головi, а як не допоможе, тодi вже засяде над папером з олiвцем у руцi. Тепер вiн уже бiльш детально обмiрковував факт спiльного володiння обома Пiдпригорщуками батькiвської хати, у якiй двом сiм'ям, що розрослися, й справдi стало тiснувато, мiркував про можливiсть схованого конфлiкту, який викликала ця спадщина i внаслiдок якого молодшi Пiдпригорщуки "випихали" старших. Але чого у такому разi до нього у Київ приїхала не тiльки перелякана на смерть дружина Василя, а й Петро Пiдпригорщук? Та й дружнi взаємини родичiв, як вiн бачив, не давали достатнiх пiдстав на таке. Хiба що тiльки Лiда чомусь уникає дiвера, хоч з його жiнкою Олею щиро дружить...
      Дмитро Iванович повернувся до хати, розкрив слiдчий чемоданчик i став напилювати порошком на своєму "дипломатi" слiди дотикiв. Намагався зрозумiти "куї продест", як сказано у правi, тобто "кому це вигiдно". Так би мовити, пряма вигода у крадiя не складала таємницi. Аркушик вкрала людина, що боялася викриття: Коваль не приховав вiд Пiдпригорщукiв мету своєї поїздки у Полтаву. Людина, яка клеїла записку, залишила вiдбитки своїх пальцiв на паперi i, природно, сполохалася...
      Хто ж це може бути?
      Дружина Василя - Оля?
      Нi в якому разi! Адже вона сама, злякавшись за чоловiка, благала його приїхати i знайти того, хто погрожує її Василевi. Начитавшись книжок про сищика Коваля, вона i умовила Петра поїхати з нею до Києва i знайти його.
      Брат Василя - Петро? Але вiн так само, як i Оля, затурбувався i кинувся по допомогу... Втiм, можливо, раптом змiнилися якiсь обставини i Петро... Далi Коваль не додумував своєї пiдозри - у нього на це не було жодної пiдстави.
      Але все ж таки "куї продест", все ж кому вигiдно було, щоб Василь Пiдпригорщук виїхав з Виселок? Такого не може бути, щоб нiхто з цього не мав вигоди, нехай не якоїсь прямої, матерiальної, а, скажiмо, моральної... Адже моральна вигода може бути так само i доброю, i злою.
      Коваль закiнчив знiмати вiдбитки пальцiв на "дипломатi", склав слiдчий чемоданчик i знову вийшов на подвiр'я. Вiн сiв на лавочку i, механiчно окидаючи оком чудовий краєвид, що розлiгся перед ним, Ворсклу, далеку заворсклянську далину з пiсками, луками та сосновим бором, ясне прозоре небо над нею, витяг з кишенi "Бiломор-канал" i закурив, мiркуючи й далi над головоломкою.
      "Пiдiйдемо, - сказав собi, - до проблеми ще раз з усiх бокiв: кому вiн таки заважав тут, у Виселках, цей Василь Пiдпригорщук?"
      Ну, звiсно, мiсцевим п'яницям, хулiганам, злодiям. Вiн вирiс на цих виселчанських схилах, всiх знає, його не обдуриш, до всього затятий, твердого характеру, вiд нього не викрутишся, не вiдкупишся... Вiн, Коваль, уже бiльш-менш повно визначив коло найбiльш "скривджених" командиром сiльської дружини i, здавалося, був близький до розгадки, але несподiвана втрата записки зупинила його на пiвдорозi. Тепер йому треба шукати обхiдних шляхiв, щоб знайти автора погрозливого послання.
      З Грицьком Ковтуном вiн iще не розмовляв, бачив тiльки на вулицi. Йшли повз Ковтунiв, i раптом Оля ненависно поглянула на чорнявого, гарного з лиця парубка, який хвацько сiдав у свої "Жигулi", мовби стрибав на коня.
      - У-у... - просичала завжди стримана Оля.
      - Хто такий? - спитав Дмитро Iванович, хоч уже здогадався, бо "Жигулi" стояли бiля брами "iталiянця".
      - Вiн самий, - тихо вiдповiла жiнка, - бандит. Ковтун.
      Дмитро Iванович зрозумiв, що саме у цьому хлопцевi Оля вбачає найбiльшу загрозу чоловiку.
      - Вiн уже кiлька днiв крутиться бiля нашого двору, певно, виглядає Василя, ще якусь капость надумав, - додала Оля, проводжаючи тяжким поглядом коричневу машину, яка, нiби глузуючи, пахнула на них сивим димком, пiдморгнула червоним оком i побiгла по шляху...
      Думки Коваля йшли по колу й, природно, раз у раз поверталися на круги свої. Вiд згадки про Грицька Ковтуна вiн знову подумав про Пiдпригорщукiв. Хтось чужий навряд чи знав мету приїзду його до Виселок. Знову виходить: тiльки свої! Здурiти можна вiд цього, скрушно думав Дмитро Iванович. - Хто ж цей "свiй"?!
      Кому Василь заважав у своєму домi?
      Молодший брат Петро нiбито виключається з такого списку, так само, як i дружина Василя - Оля. Хто ж залишається?.. Лiда? Тiльки Лiда. Нею i закiнчується маленький список мешканцiв будинку над схилом Ворскли... Але якi претензiї можуть бути у цiєї жiнки до брата чоловiка? Та ще такi, якi спонукали б її на страшну погрозу? Може, й справдi Лiда хоче вижити Василя та його сiм'ю з родового дому? З двома дiтьми i чоловiком їй i справдi тiснувато у двох кiмнатах?.. Iншої причини для ворожнечi вiн не бачить... Але як дiяти у такий спосiб?!
      Перед очима полковника постала, нiби випливла з кучерявої туманної далини, смуглява жiнка з довгою косою, обвиненою круг голови пишним кубельцем, темнi очi її були повитi смутком, час вiд часу в них пролiтали то якiсь боязливi, то раптом рiшучi iскорки. О, тепер Дмитро Iванович знав, чим пояснюється така знервованiсть Лiдiї Антонiвни! Муки неподiленого кохання, постiйнi терзання совiстi i шал нездiйсненних бажань, поривань, мрiй. Найтяжче для людини то кидатися у надiю, то тонути у безнадiї, хитатися вiд вiри i солодких мрiй до вiдчаю, вiд прагнення звiльнитися вiд тяжких тортур неподiленого кохання до жадiбного пориву не втратити їх, кидатися вiд любовi до ненавистi. Яке серце може таке витримати?!
      Та яке вiдношення мають цi катування до справи Василя Пiдпригорщука? Аж нiякого!
      Дмитро Iванович знизав плечима, сам дивуючись, куди його занесло у думках.
      "Слухайте, - раптом звернувся вiн сам до себе, - а чи не Василь, якому набридла метушня навколо його особи, сам тихцем забрав записку?"
      Ця думка спочатку здалася безглуздою. У такому разi даремний i безцiльний його розшук пiдозрюваних, поїздка до Полтави по слiдчий чемоданчик, уся ця морока з дактилоскопiєю, хвилювання за невдячного Василя.
      Пiдозра про невдячнiсть людини, яку вiн оберiгає i до якої прихилився душею, Дмитру Iвановичу завдала болю. Отже, виходить, нема чого йому бiльше робити у цих Виселках!..
      Але полковник Коваль не був би Ковалем, якби легко зрiкався задуманого. Перепони тiльки розпалювали його енергiю. Заспокоїв себе думкою, що перебуває тут зрештою не тiльки заради Пiдпригорщука, але й насамперед в iм'я справедливостi, виборювати яку є його обов'язком, байдуже яким: службовим чи просто людським.
      ...Цього дня на обiд зiбралися усi Пiдпригорщуки. Василь Кирилович тепер працював не у полi, а в майстернi, на ремонтi, Лiдi вiд контори колгоспу до дому було близенько, а городники - Оля та Петро Кирилович - вивiльнили собi хвилину, щоб забiгти додому.
      Усi знали, що вночi Коваль повернувся з Полтави, куди їздив у їхнiй справi, i привiз iз собою якийсь туго набитий таємничий чемоданчик. Тому, незграбно пояснюючи одне одному i водночас Ковалю, чому вони опинилися вдома удень, кожен знаходив для себе якусь приключку.
      Дмитро Iванович їх розумiв, i його цiлком влаштовувала їхня цiкавiсть.
      Обiд, хоч i нашвидкуруч зiбраний надворi, на дерев'яному столику пiд акацiєю, виявився, проте, непоганим. У Олi у холоднику був борщ, Лiда миттю напряжила яєчню з салом i поставила на стiл узвар.
      - Ну то як з'їздили, Дмитре Iвановичу? - першим спитав Василь Пiдпригорщук, коли посiдали за стiл. - Усi таємницi розкрили? - вiн посмiхнувся, даючи зрозумiти, що, як i ранiше, метушня, яку зчинила Оля навколо пiдкинутої записки, його не обходить.
      Полковниковi схотiлося цiєї митi спитати при всiх, чи не вiн, Василь, забрав погрозливий аркушик з "дипломата", але якесь внутрiшнє почуття зупинило його вiд прямої розмови. Вiн удав, нiби зайнятий незапеченою яєчнею, яка нiяк не бралася на виделку, i не поспiшав вiдповiдати. Нi, вiн не збирався признаватися у своєму прорахунковi i розповiдати про зникнення речового доказу.
      Не кваплячись, вiдклав виделку, нащось поглянув навкруг, немов хотiв видивитися когось.
      - Це не так просто, Василю Кириловичу, - зауважив. - Але усе скоро з'ясується. Скоро, скоро, - повторив вiн, миттєво обвiвши поглядом присутнiх: хто як реагує на його слова?
      Оля полегшено зiтхнула i ледь чутно прошепотiла:
      - Слава богу!
      Голодний Петро сьорбав борщ, не пiдводячи голови. Тiльки Лiда запитливо глянула на нього, певно, її здивувала така тверда вiдповiдь Коваля. Дмитро Iванович перехопив цей погляд. Вiн i ранiше помiчав, що його поява у Виселках чомусь не викликала радостi у цiєї жiнки, тому i недовiрливий її погляд зараз не здався несподiваним.
      - А на кого ж ви думаєте? - спитав Петро, вiдриваючись вiд тарiлки.
      - Отакої! - скривилася Лiда до чоловiка. - Вiдразу тобi й скажуть, щоб ти пiд чаркою розплескав усьому свiтовi.
      Уражений її словами i тоном, Петро мляво огризнувся:
      - Що, й спитати не можна?
      - Звичайно, можна, - заспокоїв його полковник. - Але справа у тому, Петре Кириловичу, що я й сам поки що не знаю.
      - То це значить, все-таки довго, а не "скоро, скоро", - схопилася Оля, i на обличчя її набiгла хмарка.
      - Нi, недовго, - запевнив Коваль. - Недовго... Сьогоднi не знаю, а взавтра, дивись, i знатиму.
      Лiда хмикнула.
      - Та не завдавайте собi мороки, Дмитре Iвановичу, - заблагав старший Пiдпригорщук. - їй-богу, менi незручно, що таке сколотилося... А воно ж дурниця!
      - А якщо не дурниця? - з викликом спитала Лiдiя Антонiвна.
      - Однаково я нiкого не боюсь, Лiдо, - з притиском вiдповiв дiвер. - А ви, Дмитре Iвановичу, вiдпочивайте, прошу вас. Годi з тим розшуком, для нас велика честь, що ви живете у нас... У Виселках, - усмiхнувся, - якось уже взнали, якого знаменитого маємо гостя... Пустили чутку, що забираєте ви мене у мiлiцiю працювати на високу посаду... Смiх, та й годi!
      Коваль теж посмiхнувся:
      - А чого ж!..
      - Так що вiдпочивайте - i все. Ось у суботу вiдкривається полювання на качок, я вже вам обiцяв - попрошу у когось, хто не йтиме з ночi, рушницю - i наб'ємо качок... Це справа веселiша, нiж якiсь там дурнi записки!
      - Значить, будете iндетен... тьху, язик зламати можна, - тобто слiди визначати отiєю штукою, - Петро кивнув на хату, маючи на увазi слiдчий чемоданчик, який там стояв.
      - Так, так, - пiдтвердив полковник. - Це справа нескладна. Порiвняємо вiдбитки пальцiв на записцi з вiдбитками тих, кого пiдозрюємо... Це зветься iдентифiкацiєю, а наука - дактилоскопiєю. На пучках пальцiв у кожної людини є вiзерунок рельєфних лiнiй, властивий тiльки їй...
      - Це вiдомо, - сказала Лiда. - I дуже просто, якщо б ви знали, кого пiдозрювати. А ви кажете, що й самi досi не вiдаєте... Хiба що усi Виселки будете перевiряти... А цього, певно, не можна робити...
      - Звичайно, не будемо турбувати цiлi Виселки, хiба що кiлькох чоловiк, - вiдповiв Коваль. - Та й вiдбитки їхнi у нас уже є.
      Лiда знову недовiрливо хмикнула.
      - Скажiть, сюди, до вас, нiхто учора не приходив, якiсь знайомi, у справах тощо? - звертаючись до всiх, спитав полковник.
      - Наче нiхто, - здвигнула плечима Лiдiя Антонiвна.
      - Як нiхто?! - скрикнула Оля. - Що ти кажеш, Лiдо! Ти була у правлiннi, на роботi, i нiчого не знаєш. До Василя приходив той розбишака, Гриць Ковтунiв.
      - Ковтун? - Дмитро Iванович насторожився. Здається, таки без сторонньої особи iсторiя iз запискою не обiйшлася. Знову уявив собi того хвацького чорнявого господаря рудих "Жигулiв".
      - А чого приходив? - спитав Пiдпригорщука.
      - Ет! - махнув рукою Василь. - Просився, щоб простив, не передав протоколу про крадiжку зерна дiльничному... Вибачався, що вдарив...
      - Ну, а ви?
      - Що я? Я, Дмитре Iвановичу, не раз жалiв його... А вiн своїх звичок не кидає... Правду сказати, i цього, разу жаль стало. Думаю, молодий, потрапить за грати, зв'яжеться з рецидивiстами i занапастить життя... Та вiн менi став десятки тицяти... Купувати. "Вiзьми" та й "вiзьми"! "На дружбу". Таке мене зло узяло! Мало не влiпив межi очi!..
      - А я дав би! - буркнув Петро. - Та так, щоб надовго запам'ятав. Це було б йому i суд, i право.
      - Вiн i так з вулицi кричав Василевi: "Начувайся!" - захищала чоловiка Оля, видно було, що молодого Ковтуна вона найбiльше боялася.
      - Коли це сталося? - спитав полковник. - О котрiй годинi?
      - Десь пiд обiд. Я була вихiдною, поралася вдома, а вiн прителiпався: дай йому Василя, i все!
      - П'яний?
      - Трохи пiд газом, - пiдтвердив Пiдпригорщук.
      - Кажу. "Василя немає, на роботi", - говорила далi Оля. - А йому хоч з кишенi вийми. Сiв отут, на лавi, i не йде. "Я, - каже, почекаю". - "Та вiн, - кажу, - не скоро прийде". - "А на обiд же", - "На обiд не приходить".
      Може, той бандит посидiв би та й пiшов, а тут Василь. Майже нiколи додому в обiд не приходить, а тут як на зло! Спочатку було нiби тихо й мирно, а потiм зчепилися...
      - Годi, Олю, - промовив Пiдпригорщук, - годi розводитися з цим. - Вiн пiдвiвся. - Робота чекає.
      - А до хати вiн не заходив, цей Ковтун? - поцiкавився Коваль. - Вiн довго чекав?
      - Нi, недовго. I до хати не йшов, сидiв отут, на лавочцi, i щось бубонiв собi.
      - Що ви робили тодi?
      - Прала.
      - У хатi?
      Записка була, подумав Коваль, у квартирi старших Пiдпригорщукiв, на другiй половинi.
      - Навiщо у хатi? Надворi. Там, - Оля показала край двору.
      - А брудну воду куди виливали?
      Здивована жiнка пробурмотiла:
      - В урвище. Не серед двору ж!
      Чи не заскочив Ковтун у хату, коли Оля з вiдрами вiдiйшла подалi? Так. Але звiдки вiн мiг дiзнатися, що погрозлива записка у "дипломатi"?
      Новi i новi загадки тiснилися у головi Коваля.
      Василь Пiдпригорщук запалив сигарету i повiльно попрямував до хати. Лiда провела його довгим поглядом. Вiд спостережливого ока Дмитра Iвановича не сховалося, що то був незвичайний погляд: пристрасний вогонь в ньому змiшувався iз гарячим, злим полум'ям. Радiснi спалахи й iскри ненавистi в одному вогнищi! Щомитi цей погляд змiнювався, то здавався лагiдним, теплим, то бурхав пожежею! Очi жiнки зблиснули раз, другий i враз погасли. Лiда пiдвелася i, опустивши погляд, стала збирати посуд.
      Усi вiдiйшли вiд столу. Кури, якi товклися бiля нiг, немов за сигналом, здичавiло пострибали на лави i стiл, видзьобуючи крихти.
      Петро, вибравши хвилину, коли бiля Коваля нiкого не було, притьмом пiдiйшов i тихо спитав:
      - Дмитре Iвановичу, ну що там, у Полтавi? Бачили професора?
      Полковник кивнув.
      - Вiн полiкує Лiдусю? Я нiяких грошей не пошкодую.
      - Справа не у грошах, - зауважив Коваль. - Не знаю, чи допоможе його лiкування, але вiн спробує...
      Дмитро Iванович не хотiв, щоб чоловiк довiдався, що за "хвороба" напала на його дружину i що Лiда уже пробувала лiкуватися у Третяка.
      - Велике вам спасибi, Дмитре Iвановичу, - гаряче промовив Петро, шукаючи руку Коваля, щоб потиснути. - Дуже велике... Для мене Лiдуся - все моє життя... А коли? Коли приїхати?
      - Трохи згодом, - ухильно вiдповiв полковник, - не знаючи, як викрутитися iз становища, яке склалося. - Вiн сам сповiстить коли... Тiльки поки що Лiдiї Антонiвнi нiчого не кажiть. Ви мали рацiю. Те, що я був у Третяка, їй i справдi не треба знати...
      - Звичайно!.. - вiдповiв чоловiк. - Я не хочу бентежити її наперед, хто зна, як вона до цього поставиться...
      7
      Данi експертизи приголомшили Дмитра Iвановича. "Дипломат" його, виявляється, розкривала... Лiда. Дактилоскопiя вiдбиткiв показала, що, крiм нього, до "дипломата" торкалася тiльки її рука. Отакої! Чому Лiдiя Антонiвна? Навiщо їй було викрадати цю записку? Для кого? В iм'я чого? Що-що, а такого повороту подiй вiн аж нiяк не чекав.
      Тепер усе, що вiн досi робив у Виселках, начебто втрачало будь-який сенс: не могла ж Лiда рятувати якогось самогонника Бондаря чи Ковтунiв!
      Якийсь час Дмитро Iванович ходив сам не свiй, думки були хаотичнi, весь час обривались, не маючи логiчного закiнчення. Версiї, що крутилися в головi, були одна вiд одної карколомнiшi, вони швидко народжувалися i так само блискавично зникали.
      Раптом спалахнув здогад: безтямно закохана у Грицька Ковтуна, Лiда допомагала йому вижити Василя Пiдпригорщука з Виселок. Це для свого коханого викрала вона записку, побоюючись, що полковник виявить слiди його пальцiв на паперi i наклеєних лiтерах. Того й прибiгав до них Ковтун, нiби перепрошувати Василя за свiй вчинок. Лiда вiддала йому викрадену записку, i в такий спосiб вони сховали кiнцi у воду...
      Дуже гарно складалася у головi Коваля ця версiя, коли раптом вiд одного запитання розсипалася: "Навiщо було Ковтуновi прибiгати до Пригорщукiв за своєю запискою?" Адже Лiда, узявши її вранцi, потай, коли на своїй половинi не було нi Олi, нi Василя, а вiн, Коваль, поїхав до Полтави, вiддала б по дорозi на роботу або в правлiннi колгоспу, куди мiг зайти той самий Гриць. Або й просто знищила б!... Тому-то у той час, коли приходив до Пригорщукiв п'яний Ковтун, Лiдiї вдома не було... Та чи доведено, що жiнка закохана саме у молодого Ковтуна? Це його, Коваля, довiльнi мiркування... Доказiв поки що нiяких...
      Дмитро Iванович дуже розхвилювався вiд усiєї цiєї кашi в думках. Виявляється що в очiкуваний злочин вплутано ще й iнтимнi справи, в якi стороннiй людинi, можливо, й не слiд втручатися...
      Але хоч як там, але полковник мусив в усьому розiбратися. Доведеться ще пильнiше придивитися до всiх Пiдпригорщукiв, особливо до Лiдiї Антонiвни, познайомитися так само i з молодим Ковтуном, i, дивись, якась краплина, якась малюсiнька деталь пiдштовхне його iнтуїцiю, як це траплялося ранiше, i раптом освiтлить все ясним свiтлом. З багаторiчної своєї практики та багатьох спостережень вiн переконався, що наперед нiхто не знає, коли спрацює iнтуїцiя i спалахне у свiдомостi вiдкриття, бо нiяких певних правил прояву iнтуїцiї у людини немає. Уся iнформацiя залежить вiд окремих деталей, незначних, на перший погляд, подiй, нiби випадкових асоцiацiй, що викликають раптовий спалах вiрної думки...
      Минуло iще декiлька днiв. У домi Пiдпригорщукiв все було як i ранiше: працювали, зустрiчалися вечорами, говорили про усяку всячину, i всi нiби забули, для чого приїхав до Виселок полковник Коваль. Та й вiн нiкого нi про що бiльше не питав, поводився, як звичайнiсiнький дачник: ходив на Ворсклу, купався удосвiта або увечерi, iнший раз просиджував на березi з вудочкою по кiлька годин, i нiхто не знав, про що думалося йому у такi години.
      Те, що записка зникла i що забрала її Лiда, знав тiльки вiн. Жiнка, у свою чергу, трималася так, наче нiчого не сталося, звiсно, вона не здогадувалася, що Коваль зняв на "дипломатi" вiдбитки її пальцiв. Як i ранiше, була дуже дразлива, може, навiть бiльше, нiж завжди, особливо коли стикалася з Василем. З чоловiком вона не розмовляла, тiльки "так" або "нi". Але раптом могла круто змiнитися, почати леститися до свого Петра, немов хотiла загладити свою холоднiсть, пiдiйти i несподiвано при всiх, не соромлячись нi Василя, нi навiть стороннього чоловiка, Дмитра Iвановича, почати цiлувати його.
      Були спекотливi серпневi вечори, i все життя проходило на вулицi, на подвiр'ях, де пiсля гарячої задухи люди спрагло чекали хоч якогось вiтерця вiд долини, з-за Ворскли. Вдень вiд спеки усi чманiли, у повiтрi була розлита якась знемога, млiсть, i тiльки вечорами усi трохи опритомнювали. Щодня здавалося, що збирається на грозу, на бурю, але минав день, легкi хмарки танули в небi, гроза не вибухала, i на землю знову лягав теплий вечiр, який не тiльки заспокоював, а, насичений якоюсь невизначенiстю, чеканням, тривогою, здавалося, ще дужче збуджував людей. Досить було необережного слова, щоб спалахнула сварка.
      Ось у такий день, коли розпечене сонце ще тiльки сiдало десь за асфальтовим шосе, Василь прийшов зрання i принiс рушницю.
      - Дмитре Iвановичу, - сказав Ковалю, розвiвши руками, - даруйте, але нiчого у мене не вийшло. Думав, хто-небудь не пiде, полiнується у нiч, на зорю, але, видно, спека усiх жене до води... Так i не знайшлося вiльної рушницi... Але ось моя, хочете йдiть, я вам гарне мiсце покажу...
      Коваль замахав руками:
      - Нi в якому разi! Зiзнаюсь, Василю Кириловичу, я нiколи не полював, хоч стрiляти нiби вмiю. - Вiн посмiхнувся. - Я тiльки рибалка, чистий рибалка, це - моє... А полювання!.. Нi, нi...
      Василь змушений був погодитися.
      - Ми встановили правило для мисливцiв рушницi тримати у сiльрадi, пiд замком, патрони набиваємо вдома, а рушницi беремо тiльки на полювання... Думав, може, хтось сьогоднi не вiзьме, - повторив вiн, ще раз провинно посмiхнувшись...
      - Нiчого, нiчого, - заспокоїв його Коваль. - Все добре. Я удосвiта пiду на рибалку... Якщо качок не буде, - пожартував, - то хоч юшку з риби зваримо...
      - Значить, змагання? - спитав Пiдпригорщук.
      - Нехай i так.
      - Тiльки знаєте що, Дмитре Iвановичу, - зауважив Василь, - не радив би вам iти удосвiта на Ворсклу.
      - Чому?
      - Усяке буває, - повiльно промовив механiзатор. - Сезон вiдкривається, на перельотi стрiлянина така буде, наче на вiйнi. Поночi погано видно, та ще й азарт. Минулого року у нас ненароком вчителя пiдстрелили...
      - Та я не дуже схожий на качку, - засмiявся Коваль. I вже серйозно додав: - Гадаю, що ви у бiльшiй небезпецi... - Вiн подумав про погрозливу записку, i Пiдпригорщук зрозумiв його. - Як ви на це?
      - Пусте... - як завжди, махнув той рукою.
      Раптом полковник вiдчув, що за ними стежать. Неподалiк стояла Лiдiя Антонiвна i, здавалося, прислухалася до їхньої розмови.
      Тим часом Пiдпригорщук понiс рушницю у хату. Братова провела його поглядом, у якому, як i того разу, за обiдом, Дмитро Iванович помiтив божевiльний вогонь... Вогонь спалахнув i враз погас, примусивши Коваля ще раз здивуватися.
      Потроху пiдкралися присмерки. Заглиблений у думки, полковник потинявся по двору, потiм сiв на свою улюблену лавочку над схилом. Посидiв, механiчно закурив свiй "Бiломор".
      З'явився Петро, вiн ледве тримався на ногах. Не помiчаючи Коваля, мотнувся в хату, потiм вийшов i, побачивши полковника, причiпливо спитав: