50 хвилин трави

Все, Київ. Метро, пальтовий натовп, відключення сигналізації в квартирі й обривки подарункових загорток. Запах Дані і речі, які він так чи отак поставив. Євчині сльози і дзвінки у Те Місто. Все знайоме. Зимова сесія і зимова апатія. Бридка шмарката відлига. Бридкі відлигові люди. „А відлижіть мені всі!” — навіть це їй було сказати

"… впадло. Впадло кудись їхати, з кимсь зустрічатися. Пішли вони. Хочу спати довго-довго-довго. Щоби не вставати, а надворі холодно. Буду валятися вихідні, виключу телефон. Хочу в гори. Там не гірчиця росте, а гіркий ісландський мох. Від нього припиняє текти іржа з рота. А в мене щоранку з рота тече іржа. Поки не розтулю фіранок у хаті. Боюсь людей, що стоять у мене під під‘їздом. Хворий асфальт — у нього соплі. Все пливе при такій картинці, знаєш. І букви стають курсивом, і волають усі без кінця змінними транспозиціями. Я. Ми. Ями. І плями. Десь на животі. Чи там, нижче, звідки в чоловіків росте дерево з крислатими гілками. Потім на них дозрівають плоди, що їх жіноцтво пожирає ось вже скільки тисяч літ. А смерть — то початок іншого кола. Число 13. Табула раса. Крізь сонце сочилася сіль. Крізь мене зілля. Злокривалазлива. Змив. Привіт твоїй Тіні. "

* * *

Так. Вхід істерично заборонено. Стій, де стоїш, істото. Не торкайся мене своїми масними щупальцями, збагнула? То йди до сраки. Так. Правильно.

* * *

… Принаймні, в роті тепло. Після перцю. І руки болять. Цікаво, чого: від копирсання вилкою в сухій, загрітій в мікрохвилях, гречці, чи від переписування чужого, нікому не потрібного конспекту. Маленькі гречинки. Напевно, по ним можна ворожити на своє існування. Вони саме того кольору. І тої ж нульової вологості. Тих же глухих і болючих фрикцій. А виделка шкрябає тарілкою, як санчата асфальтом напровесні.

…як нестрижені нігті білим простирадлом у темряві.

Євка розважалась тим, що вгадувала Данине географічне переміщення країною — вона кидала дротики у карту, а потім надсилала у діряве місто чи село телеграму „до запиту”.

* * *

Євка зайшла на пошту. Вона хотіла було відіслати Дані телеграму, але ніяк не могла придумати цивільної версії їх дурнуватих таємних імен. І тому купила конверта. З марками. Б і Д. По Україні. З п’ятизначним індексом бридкого індустріального міста, де, як гадала Євка, дихає, сцить, їсть надворі шаверму, дивиться старі фільми по кінотеатрах, курить гашиш і читає Юнга Даня. "Чорти б тебе вхопили, коханий…" — Євка відірвала шматок від паперу з записом свого сну.

…І з’явиться з темряви гігантська моделька машинки за 180 грн, чи ще, чого доброго, гола лялька "Золушка" моєї сестри?…

Євка розписала клаптик найпохабнішими зізнаннями в коханні і погрозами настання клімаксу, якщо він, сучий син, не з’явиться. "Ти найкраща шмата цього світу. Амінь", — закінчила вона і повільно стала запихати у конверт гроші, фотографію немитих після них із Данею чашок, пляму крові з місячних на доказ невідомо чого (просто кров на бинтах видалась їй схожою на борщ на снігу — колись вони жили в горах у будиночку, перед ганком якого котромусь їх попереднику стало зле буряковим борщем. Певно, то була квасівка, бо пора була Різдвяна).

Все. Синя скринька. Бувай, Данечко.

Cause this is free love

Євка витягла з сумки пожмаканий листок, котрий щойно побував донором Даниному листові. Це зовсім не запис сну. І зовсім не лист 82-річній жінці у Францію. Напряжний лист тоді Євці не вдався, бо…

Бо:

В тунелі метро таки був сильний запах лялькового волосся. Так, ніби береш ляльчину голову і нюхаєш її дірявий гумовий скальп із рівними рядами синтетичної парості.

— Ти нюхав лялькам голови? — питаю я у Даника.

— Ні… — дивіується Даник втраченому дитинству. А я ще напруженіше вдивляюся в тунель і щосили тягну ніздрями брехливо-перукарський запах. Ану ж-бо дивись… — кінець історії був запханий в конверт. Його читатиме Даня. Або, якщо Даня помер, перша-ліпша сволота, що не полінується роздерти конверта з марками Б і Д.

Євка йшла далі вулицею. Погода стояла не по-лютневому нешмарката, тому навіть чаю (вічного зеленого чаю!) не дуже хотілося.

Понакривані тарілочками горнятка. Хвилю назад вони давали невисокий звук. Звук у темряві, доки я несла у них до спальні чай. То був найпрекрасніший діалог у нашій грі спокою.

— Я зробила чай. Он він, зліва на тумбочці.

Ти треш обличчя і мовчки дивишся на мене. Ти сидиш на тому ж ліжку, де я лежу.

— Дякую, Сонце.

На тобі чорні теплі шкарпетки…

— Пий!

… і жовта, з двома дірочками, футболка. На мені чорні шкарпетки.

— М? — (ти щось прошепотів)…

…і вечірня сукня.

Ти ліг головою до моїх шкарпетів і сказав, на них дивлячись:

— Сьогодні день траурних ніг. — Ти чомусь не хтів пити чай, тільки щось незрозуміле шепотів собі у дзеркало.

Я по черзі кладу голову на тверде (папка з паперами на пружинах стертого матрацу) і м’яке (простирадло в клітинку, зібгане на понищеній м’якості чужого матрацу).

Твоя голова лежить на моїх сідницях. Ти начебто спокійний, але раптом починаєш принюхуватись, заважаєш мені писати. Ти нюхаєш і нюхаєш, залізаючи мені під руки і під шию, мені лоскотно…

Я втомилась.

I`m tired.

I am tired.

Я закапую очі візином. Наркотикам — ні. Але стало легше. Нанюхавши щось цікаве, ти починаєш підкоп під мої статеві органи. Успіх не приголомшує: матрац хоч і убитий, та все ж не розсипчастий. Я пишу муру. НЕХОЧУПИСАТИ. — Останнє нашкрябано лівою. Євка отак була одного разу вирішила писати геть усе, що зринає в вечірніх мізках. Просто так наче фотографувалось життя. Наче цьому шмату дня, як потрібному мерцю, поклали пам’ятник, тоді як інших просто поховали і деколи згадуватимуть за простибіг.

Пізніше Євка вирішила розмножити на ксероксі цей листок дня. Однаково фраза про візин і втому універсальна. Світ смердів, і Євка з того реготала. Даня жив лише на листах без зворотку. Він був занадто легким, щоб присилати відповіді. Він був лише пунктом В. Повернення в пункт А в Євчиній задачі не передбачалось. Її тішила безсюжетність і лесбійські сни. Її лякали нічні крики під вікнами і лесбійські сни. Вона ненавиділа жінок і дітей, бо сама була жінкою і дитиною водночас. Нероблена робота муляла між ногами і під грудями, температура ненависті сягала подвійної норми.

Який, до сраки, звіт “по практиці”! Євці ламало руки і нудило — вертольоти (це слово їх і не снилося б написати) літали й літали, ніяк не бажаючи зупинитися. Ще б пак — вирішити спробувати ледь не всю можливу наркоту за один вечір. А чом би й ні: “Я вже достатньо свідома, мені не 16, просто отруюсь разок і спостерігатиму всі наявні процеси в організмі… Як же можна виступати проти наркотиків, навіть не спробувавши їх дію?” Вінт не погріб. Людської дискотеки у місті Д. не виявилось. Здавалося, що вони впятьох (після вінта, маріхуани і чорт зна скількох пляшок пива) десь із тиждень валанцаються нічними вулицями під крижаним вітром чомусь південного міста. “Давайте візьмемо ще шмалі і підемо в сауну!” — запропонувала Євка. Ексгібіціонізм брав усе до рук.

… Банани астудітє і пасиптє сахарнай пудрай, — облизувалась тьотька по радіо…

“А що, давайте… І так уже кругом пізно… Дискотека — гівно, якого хєра в суботу “Плотина” не працює?…”

Ну, а потім ще пробували поїхати в сусідній обласний центр, потім — до моря і назад, ще пізніше — на ще якусь дискотеку, а в результаті пішли забирати пяного друга з гральних автоматів. Друг Драгер зірвав джек пот і з автоматів забиратись не хотів. Всі впятьох його довго увіщували і гладили по голові. Драгер поривався всіх убити, але сказав, що любить Євку і таки пішов додому. Правда, його похід супроводжувався віддиранням Драгера від кожних наступних автоматів. І все те зверху смачно поливалось пивом. Найсвіжішим, ще не звареним, завтрашнім ранковим пивом міста Д. — І чьо у нас такой дурной горад? — зітхав Микола.

— У нас такий самий, — заспокоювала його Євка. — Живеш собі, звикаєш… Клуби — гівно, народ — убитий, ну, хіба що якась вечірка зрідка трапиться, або робота журналістська змусить піти-писнути щось.

“Нє вєрь таму, кто гаваріт “Вихада нєт…” — то також нило радіо.

“Чорт забирай, воно краде думки!” — думала про нього Євка. Хоча її думки були зараз доступніші і легші до брання за шльондру з молодим задом і старим передом. Така в них вчора просила вогню. “Оле Лукойє…” — пробубніла Євка. — “Ненавиджу Скандинавію… А може, і люблю”.

Ех, паті. Вечірка, так би мовити. “Sorry, baby, I’m terribly smoked…” — ці слова Євка носила в голові вже от який день, збираючись надіслати листа у Берлін. Їй чомусь то ніяк не вдавалося, і вона вже слабо вірила в існування Інтернету як глобальної мережі. Вона просто лежала на спині і відчувала свої капіляри, невпинний рух крові по них, і думала: “Ну от вона, от — ця глобальна мережа. Коли я помру — не стане ніякого Інтернету. А помирати треба разом з Даньою…” І вона написала йому трикутну записку, що її заклала під подушку: “Сподіваюсь, ми помремо так, як кінчаємо — РАЗОМ”. О, то був цілий ритуал — залишати Дані під подушкою якісь шматки паперу зі шматками думок.

ХХДДЖ — Характерний Хід Для Даного Жанру. Євку це втомлювало. Вона не бачила зв’язків між частинами, вона й не намагалась їх підібрати — незв’язане тіло видавалось більш пластичним. Як і незв’язаний текст. Береш собі і переставляєш частини, як тобі заманеться. Нічого нового, зате не втомлюєшся із запам’ятовуванням.

“Хто я така, і що я про це думаю.” — Євка ставила крапки і нюхала свої пальці. Вони щоразу пахли по-різному, в залежності від крапки: то сушеними грибами, то теплими яблуками, то громадським виходком — ненавистю Євчиного життя, то просто Даниним милом. По радіо була одна зараза, — так хтось, здається, вже співав, — а за вікном самі протяги і плани, плани, плани… Євка ніяк не могла почати писати свою наукову роботу — все, як завжди, на останню добу. Вся робота за місяць. Кілька безсонних ночей — і наркотики здаються смішнішими за безалкогольне пиво.

Євка присіла над діркою громадського туалету. Євровідремонтованою діркою. Вона простягнула долоню, щоб відчути тепло випаровування власної сечі. „О так, приємне з корисним. Листа почитаю пізніше…” Їй прийшов товстенний лист від коханця з Берліну. Ще один лист від іще одного коханця. „Ех, Білявчику… Ще одна твоя іпостась…” Євці не хотілося підводитись — у калюжі сечі відбивався світильник денного світла. „Зовсім як вікно готичного храму…” — милувалась Євка.

…Коханець надіслав кілька чорно-білих еротичних фоток і книжку Ернста Яндла “Sprechblasen”.

Sprechblasen… Напередодні Євка написала:

Die Gesichstzuge

Потяги твого обличчя

(в сенсі)

поїзди твого обличчя -

die Gesichstzuge

Сильно

відрізняють ся

від іншого

і

brechen— brach.

Gebrochen

Написала вона це актуальному коханцеві — доволі похмурому персонажеві „з підвищеним еротизмом, літаючою нудьгою і культовим статусом”. Так він сам про себе казав. так казали його 38 років, з яких Євка повсякчас стьобалась. Але він направду був культовим чуваком і його можна було гарненько ви-ко-рис-то-ву-ва-ти. Головне — то вмілі лестощі. Такі, як сказав мудрець, сподобаються й найскромнішому. Євці просто бувало смішно. Звісно, як завжди, на початку кожних нових стосунків, хапав стрьом, що не вистачить цинізму, і вона закохається. Поряд з ним вона відчувала такий наплив енергії і збудження, що інколи навіть було важко ходити. Його похмурість і відсутній вигляд видирали з Євчиних глибин цілу лавину божевілля й пристрасті. О так, у ліжку він вмирав від неї, вмирав і відроджувався знову. Йому ж-бо було 38, а їй — 21, тож 17 років невтомно ганяли між ними під час того, як вони кохалися. Хоча… Так, певно, такому коханню більше підходить слово „трахалися”. Брутально, голосно, довго, різко, різно і розбещено. А інколи зовсім без слів. Тоді Євка злісно сама собі всміхалася. „Знаєш, я завжди мріяв знайти дівчину, котра б у ліжку розмовляла українською”, — казав він. Казав, коли Євка якраз мовчала українською. Казав, зрозуміло, російською. А писав обома. Дуже модно і дуже кічувато. Може, то був його стиль. Зате любив Джойса. Може, то була його перевага. А зранку, щоб прокинутися, вмикав Моцарта. Жив один з двома комп’ютерами, одним телевізором, одним музичним центром, одним ліжком, 275-ма журналами і 467-ма книжками. А ще в нього був телефон, глобальна мережа і локальний світ. Людей він поділяв на „космосів” і „штірліців”. „Космоси завжди торочать про чакри і пориваються всадити тебе на свою ракету і відправити в космос на зустріч з Богом, а штірліци ходять нашугані, шепочучи, що всі довкола змовились і світ загине…” — казав він. А от Кастанеду він не любив. І навіть не читав. „Ну і пес з тобою,” — подумала Євка.

— Сам ти дебільна ізотерика… Ще скажи, що це книжка про наркоту… — Але зрештою, невдячна то справа — вчити 38-річного чоловіка. Так… Але звідки ж тоді бралися у ній материнські інстинкти до нього? „Тварюка, поміняй монітор, в тебе й так одне око 0,3… Слухай, як ти можеш їсти таку гидоту?! Ходім, я щось вигадаю вдома…” і таке інше.

Якось зранку він, після проведеної бозна-де й бозна-з ким ночі, подзвонив Євці. Рештки шарової наркоти й туманних галюцинацій приємно погладили Євку через слухавку.

— Ти знаєш, -сказав він, — Я згадав ще про третю категорію людей. Я їх називаю якось типу Фрейди.

— Фройди, — виправила Євка.

— Не важливо. Вони пхають свій галімий психоаналіз, куди він тільки лізе…

— Це типу я?

— От чого ти все до себе ліпиш — що, інших людей нема?! Так от, ці підараси умудрилися залізи навіть в літературу. В літературу — цю сакральну річ!

— Так, — погодилась Євка, — інколи це ідіотсько. Я скажімо, не можу збагнути, що викладають на курсі „Психоаналіз в літературі” в моєму університеті. Просто модна фішка. І дуже мало компетентних людей.

Взагалі, вона часто пропонувала йому сходити до її знайомого аналітика, щось вирішити з цими депресіями нізвідки і впаданнями в прострацію ні з того ні з сього. Він ні в що не вірив. Йому було багато років. Він зустрів достатньо пафосних нікчем по дорозі, щоб викохати в собі такі „стійкі” позиції. Він не вірив ні Євці, ні в Євку.

— Знаю я тебе: сьогодні любиш, завтра — ні…

Євка на те промовчала: то ж дійсно була правда. Але правда передчасна й нецікава. Правда, яку його шлунок буде перетравлювати важко й нешвидко. Хоча… його буде шкода. І, як не дивно, шкода саме за те, що він у неї не повірив. Він не бачив у ній ні розуму, ні обдарованості, ні духовної сили.

— Красива замозакохана дівчинка… — казав він, проводячи пальцями по її тілу. Воно, мабуть, було останнім гачком, за який могли вчепитись підсліпуваті очі його збитої на старий матрац душі.

А Євка особливо й не напружувалась із цього приводу. Він будив у ній „домогосподарські інстинкти”: їй хотілося для нього готувати, створювати затишок, відкладати інтелектуальні амбіції в задню кишеню спокусливих штанців і зваблювати, зваблювати…

— Бачиш, яка я ідеальна? — питала вона, прикрашаючи чергову страву.

— Ти завжди така, чи тільки на початку?

— Ну… Я ж казала тобі, що почуття обов’язку в мене повністю відсутнє. Тож усе, що я роблю — мої найщиріші устремління. Все по-чесному, без моралі…

А потім він сказав, що вона вміє любити. „О, так, це я справді умію…” — гірко подумала Євка, а вголос промовила:

— На те я й 90-60-90.

— Хвалько… — зітхнув він. — І що ж мені з тобою робити?

— Ну нічого собі! Як то — що робити? Їсти я не прошу, поливати мене, як твій кухонний лопух, також не треба.

— О так, ти й сама кого хоч полиєш… — примружився він на згадку про свіжий секс у душі.

— Ну от. Бач, яка я самостійна. Так що все нормально… — Євка стояла в коридорі зовсім гола, обмотуючи шию його шарфом. — Личить?

— Так, дуже. Не знаю, куди дивився фотограф з тої твоєї еротичної сесії. Стільки класних речей можна було використати… — Він розмотав шарф із Євчиної шиї. — А з приводу того, що все нормально… Уже той факт, що ти звідкись взялася в моєму житті, уже щось ненормальне, ех…

Яка патетика.

* * *

Їх стосунки були схожі на один довжелезний буро-червоний шарф. Буро-червоним шарфом Євка обмотувала своє гарне тіло й бігала помешканням. Він на те дивився й придумував концепцію рекламної лінії шарфів.

— Все так еротично — нічого відверто не видно, і шарф ти просто ненавидиш за те, що він щось від тебе приховує, і…

Євка цілувала його. Їй було з ним добре. Настільки добре в ліжку, що вона з задоволенням стирчала на кухні, фаршируючи для нього шампіньйони. Потім вони їли шампіньйони в ванній. Придумали собі таку розвагу: він відкушує від гриба і дуже повільно жує, а вона в цей час пестить йому прутня.

— Який він насправді красивий! — чудувалась Євка, котра ніколи раніш не бачила обрізаних. — Ні, все дуже естетично — нічого зайвого!

Фразу „нічого зайвого” вони постійно крали один в одного.

— Я знаю, в чому прикол 90-60-90, — казав він, лежачи в ліжку й дивлячись на Євку, що вигиналася в дверному пройомі проти світла, — Як би ти не стала — нема нічого зайвого, і в той же час всього вистачає в тому просторі, який ти ділиш…

А потім, впродовж дня, зміни Євчиних думко-станів:

„Так, так, так.

Така от циклічність. Ледь не циклотомія. Троє чоловіків — три зовсім різні темпераменти. Три зовсім різні лінії стосунків. Одного з них кохаєш. От вона — російська рулетка. От вона — повнота проживання і пожирання. От тонкощі прожовування…”

Ще пізніше:

„О. О! Безпредметне кохання! Добре, Боже, як мені добре! Я легка, я вся лише з носків, і ці носки, ці шпиньки не торкаються асфальту!!! НЄЄЄЄЄЄЄЄ!!! А що, коли мене спитають, як я відношусь до наркотиків? Ну, на презентації спитають якій-небудь чого-небудь? Я їм скажу: ”А що ви хочете почути? „Наркотики — це зло”, чи „Ні, без мері-джейн я не видусила б і сторінки?” Га? Ну чого ви хочете, ви, підари? Ні, я ліпше скажу так: „Наркотики слід вживати для вивільнення несвідомого… Мені ж дай Боже його приборкати…” Е-е-е… Яка ж я марнославна. Зрештою, все пусте. Життя не лайно”.

Наркотиків Євка насправді не вживала. Чи майже не вживала. Однаково її життєвий уклад виглядав доволі непривабливо з позиції здорової психіки і стилю життя доморощеного супермена. Часом їй здавалось, що це в неї, а не в нього проявляється маніакально-депресивний синдром. Врешті, Євка хворобливо полюбляла сама собі ставити діагнози…

„Бля… Нам всім погано. Ми розповзлися по різних кутках, аби кривитися, крючитись від болю в середині і цідити крізь зуби: ”Боже, як все брудно… Все. Все. Все. Навіть те, що здавалось завжди чистим…” Я йду на побачення з ворогом, більше того — я сама прагну його зустріти після того… А-а-а… НАЩО?! Даню, коханий мій, чому ти так далеко?! Може, якби був тут, нудьга від одноманітності зафарбувала б увесь той бруд, як замальовують нудотно-зеленою дешевою фарбою матюки на паркані. Ми би просто їли і дивились дебільні фільми по тупих каналах. Ми би просто спали і змучено трахались… Так вимушено, щоб потім десь в метро ти сказав: „Ну от, в нас уже навіть сексу нормального не виходить!” І знову… О, Боже, ти знов би поїхав геть! Пані та панове, ЦЕ — ЛЮБОВ!”

Євка ні з ким не розмовляла. Вона знала, що треба ні з ким не розмовляти. Говорила і якось поводилась лише її зовнішня оболонка. Та не зважаючи й на це, Євка ковзала тінню повз усіх: університет, робота, міські тротуари, під’їзд… Останнім островом чуттів залишались ритми. Євка не розлучалась із плейєром: „О так, у мене теж з’явився свій фетиш…”, він-бо завше був слухняним, і грав тільки те, що вона хотіла від нього. Ритми були глухо-німими. Вони жили під асфальтом і тиснули на очі з середини… Євка вкотре звертала думки до Друга, і ті думки прожерли нори в заокругленій каменюці її душі.

„…Був поганий час… І друг помер… Тепер він у моїй крові…” — це те, що Євці чулося в піснях.

„Коли я йду вулицею, довкола всіх світить сонце. Але ж я йду. По вулиці. Поверх землі йду. ЇМ світить сонце. А довкола мене здіймається вітер, і пісок б’є в обличчя, і очі вирізають сутінки… Мене навіть не видно з цієї бурі… Тут, усередині, можна заховати будь-що. Так, будь-що, мій єдиний Друже.

Але найстрашніше, це коли я просинаюсь. Знаєш, начебто прокинулась, а на лице налипло трохи ночі… Зовсім нічого не видно. Темрява заплуталась у волоссі, ледь стає сили витрусити її впродовж дня…

От так і приходить цей солодкавий жах, це його передчуття, ця пародія на сексуальне збудження… Коли я йду тією ж дорогою, тією ж вулицею, що й тисячу разів до того, і просто боюся закрити на хвильку очі… Бо знаю, що вже не зможу їх відкрити, а цю саму дорогу, цю ж вулицю, доведеться все одно проживати далі. Далі!!!!!! Тисячі і тисячі, тисячі іти…”

У Євки вже не на жарт розпочиналась великомасштабна параноя. Що дивно, вона в ній знаходила повну гармонію: папір, як і розчинені на сьомому поверсі вікна, прекрасно виконував роль провідника всіх напівреалій. На папір, як і в розкриті вікна, можна було зливати листа до коханця чи просто клеїти відгризені нігті. Можна, як розкішна жінка, можна, як прищавий підліток.

„Я прокинулась від лопотіння воронячих крил за вікном. Крізь їх воронячий візерунок ледь пробивалось у кімнату сонце. Я підійшла до вікна, й з’ясувала, що всі ворони міста і країни літали виключно на рівні сьомого поверху. Навіть не літали, а висіли у повітрі, як мільйон чорно-сивих гелікоптерів… Певно, вони щось хотіли мені принести або мене забрати з собою, та вікна мого помешкання заклеєні прозорим скотчем… Крізь мене (а я теж прозора) завжди було видно, що відбувається, і які предмети де стоять. Так було завжди, і тому, окрім того, що відбувалося за мною, і предметів, що там знаходились, нічого видно не було. Мене видно не було! І мене не чіпали. А цієї ночі я спала зі шматком твого холодного серця в кулаці. Воно було геть чорнокровне і забарвило мені пальці. А ще додало мені запаху. Не знаєш, що ліпше помічають ворони? Не знаєш… Певно, не треба було насильно видирати з тебе серце. Хай би собі, як і завжди, біля мене дрижало твоє тіло. Лише тіло. Тепер уже прозоре тіло.

Хм, тіло… Його ж-бо ти завше віддавав мені залюбки”.

* * *

Затримка. Ділей. Віддалення від наближення. Частина від цілого. Від наближення місячних, від цілого світу. Євці трусилися руки, то вібрувало очікування. Євка хапала свої думки, викладала з них цегляну кладку і ліпила зверху дах:

ГОНИТВА ЗА КЛЕЙОНЧАТИМИ ВІДЬМАМИ

Тетрадь общая. Танцуют все.

Боже мій, combien de маячні безплатної!

Тетрадь общая.

Тетраєдр кєрамічний.

Щц. Кц. Кыш.

Йогурт з малюнками. Надірвати-ісмоктати. Як життя.

Ооранжева. Кофта

Кофтина

Кофтуня.

Надірвати і плакати.

І злягти навіки.

(А Коля каже, що на віках лежати може не кожен: дуже сильні треба мати вії. І ніс короткий, щоб усе влаштовисько не попсував).

Йогурт помирає. Шлунок в коматозі. Ромео і Джульєта. Спррравжній сум.

Блювати вечорами по вечірні на знак очищення.

Читати скандинавські казки в туалеті й дивитися скандинавську знимку над письмовим столом.

* * *

В обід їла перці. То були таки не помідори — це розкрила тужлива відрижка. Перці не травляться. Мачі не плачуть.

* * *

— I remember the time we used to be together… — Каже колишній коханець і виходить, зачиняючи двері. А потім за мить додає:

— Slim.

Двері закриті, Євка витирає сумну посмішку з брів і вагається, чи дивитися в словнику ще якесь значення слова “slim”. Ні, не дивитися, бо яка їй різниця. Неділя. У студії грає Стінґ, переспіваний тим самим колишнім коханцем. Суцільний блюз. Тобто, сум, і нуль на фінансовому балансі. Даня не приїхав. Укотре. Цього разу все було якось дуже очікувано і Євка навіть так хотіла. Вона залишала записки привиду, вона купляла для нього круасани, щоб потім роздавати їх наче за простибіг. Так, це добре, що коханий не приїхав. Бо Євка була вагітна. Не від коханого. Тому їй здавалося краще не бачити Дані „до того, як…” А в день аборту якраз мав приїхати коханець із Берліну. „Яка гидка маячня. Ма-я-чччч ня”, — думала Євка. Її дуже часто нудило, усе боліло і не хотілось прокидатися і рухатись. Істота, що вчепилась до неї зсередини — інакше, як чужим, Євка її не називала — випивала із неї життя. Ввесь час їй хотілося плакати і ховатись, жодна робота не йшла, люди, і без того осоружні, тепер завдавали буквально фізичних страждань. Однак це не заважало їдкій природній Євчиній іронії робити дірки в чім завгодно: “ Їде дівкка на узі, хлебче воду і свистить”. Це вона собі мугикала в метро ще до того, як.

“Знаття. Це й справді страшно. Страшно, коли маєш позитивний ВІЛ-результат і знаєш це. Страшно, коли знаєш, хто ти. Страшно, коли знаєш, хто в тобі”.

Операція була доволі складною через специфіку розміщення органів.

— Я би на вашому місці народжував… -сумно сказав лікар, — Бо потім хто зна, чи вийде завагітніти. А чого ви не хочете, бо ще вчитесь?

Євка промовчала. Добре, коли люди самі собі відповідають. А вона зовсім не вагалась, робити чи не робити. „От вона, радість аборту”. Час від часу вона починала іронізувати, й раділа, що знов стає сама собою.

— Принаймні, це досвід, — сказав друг-психоаналітик.

На досвід доведось чекати більше тижня. Євка нервувала, що будуть ускладнення і не буде грошей. „Ну ж не від мастурбації я завагітніла… Чом би йому не заплатити половину?” — уламувала вона кострубату гордість. Зрештою, всі гонорари затримували, і вибору не лишалося. Але все ж комедію „Та що ти, як я можу взяти в тебе гроші?!” розіграти вдалось. Все вийшло з точністю до гривні, з точністю до відображення пачки банкнот у дзеркалі, на яке її поклали, з точністю до двох телефонних дзвінків (1: „Я їду в Одесу, писати про фестиваль. Подзвоню тобі, коли все у тебе пройде…” І 2: „Ну що, як ти?… — (дуже жалібно) — Я дуже радий, що почув тебе…”) Другий і останній в їх житті дзвінок відбувся десь о 2.30 ночі того дня, „коли вже все…” О так, пізніше Євка називатиме ту п’ятницю найщасливішим днем за останні кілька місяців. „Які у вас гарні блакитні очі…” — це було перше, що вона сказала сусідці по палаті, відійшовши від анастезії. Та жінка мала дві геть чисто скандинавські пшеничні коси, займалася вишивкою, була християнкою і в молодості зробила три аборти. З нею було цікаво розмовляти — сп’яніла від наркозу і віднайденої свободи Євка жваво патякала про дибільність французів і комплекс меншовартості українців. А ще там була дівчина років сімнадцяти (від інтоксикозу вона виглядала на тридцять), котра переривала на 19-му тижні. Це було страшенно довге тягання операційними столами з капельницями і без наркозу. Коліжанка цієї дівчини, коротко пострижена особа з обличчям радянської наркоманки, змірявши Євку очима, процідила: “Ну, да, кому простой вакуум, а кому и…” І вони пішли палити у двір роддому. Євка визирала з вікна у пошуках свого ліпшого товариша Димка, що привів її на цю “ти знаєш, просту операцію на якийсь із бабських органів”. З подружками і з традиційною в таких випадках жіночою солідарністю в Євки якось не склалося. А він схотів піти сам, і ні про що не здогадувався. Принаймні, вдавав це, бо кохав її ще з першого курсу, і завжди витягав з халеп, за що Євка неодмінно платила черговим кидаловом. Він щиро вболівав за Євчин добробут і будучи в курсі геть усіх її амурних походеньок, частенько їй вичитував мораль. Кілька разів він навіть сам купляв їй квиток і відправляв побачитися з Данею: „Боже, яка ж ти дурна! Ти ж кохаєш його, а розкидаєш себе наліво й направо, роздаючи всяким уродам те, що має належати йому одному!” — „Я нічого не роздаю, я збираю з них…” — тупо відмовляла Євка.

Того дня Димко спізнився на роботу, ходячи попід вікнами гінекології, а Євка врешті решт залишилась без грошей, бо в останню мить впихнула гаманця до рук Димкові. Він таки поїхав, дико за це себе картаючи, а вона спокійнісінько, без зайвих понтів подзвонила подружці й попросила за нею заїхати. Почувалась Євка напрочуд звільнено і вдоволено, наркоз продовжував приємно розслабляти, і вони почимчикували до супермаркету за глобальними покупками. До приїзду Генрі.

— О так, він обожнює кабачкову ікру!

* * *

Євка закінчувала пакувати валізи. Точніше, одну валізу, а ще точніше, один рюкзак, бо інший Генрі пакуватиме сам. Чорт зна як він познаходить свої речі серед усього цього паперово-шматяного завалу. Євка стояла з роззявленою сумкою в руках, і вагалася між важкуватим ноут-буком і вірним пошарпаним записником.

— А там папір продається? — спитала вона в чоловіка. Той спершу глянув на неї, як Миклухо-Маклай на дикуна, але враз засміявся:

— Там і ноут-бук продається, і пиво дешеве. От тільки тепле, правда…

Вони збирались до Африки. Ще точно самі не знали, до якої країни (Євка наполягала на більш аутентичній Північній Африці, тоді як Генрі тягнув ковдру на Південь, де в нього були друзі). Остаточне рішення прийметься лише в берлінському аеропорту, а зараз Євка поспіхом втікала з Києва. Вона нікому не дзвонила, не повідомила про своє одруження навіть найближчим друзям. Не було і ніякої церемонії — просто зверхшвидкісне оформлення відносин. Відносин як документів. Євка не кохала Генрі і мала сильний сумнів щодо оригінальності його варіанту почуттів. Їм просто було комфортно разом, їй подобалося просинатись, вдихаючи запах його волосся, а йому подобалось фотографувати її груди. Вони прочитали ті ж книжки і прослухали ті ж диски, живучи по різних країнах. Вони говорили тими ж мовами, за винятком рідних мов кожного — Генрі, правда, вдалося вивчити кілька життєвоважливих українських патернів, тоді як у Євки фінська мова викликала геть не коректний регіт.