Люлька пирата (на украинском языке)

      - Паурки! Тутаї оурi! Свиня! Нiкчемна тварюко! Iта маїтаї нуї! Пiдлий брехун! Кутуї франi кархоурi! Боягузливий бiлий француз! Вiн так кричав, що здавалось, от-от задихнеться.
      Несподiвано оголосивши себе братом маленького Тома, Девiс, звичайно, не думав, що його хитрiсть викличе у Тукопани такий скажений гнiв. Сталося так, що Девiс, сам того не бажаючи, перед усiм племенем виставив великого й мудрого вождя людиною, яка варта, за уявленням полiнезiйцiв, зневаги...
      Рiч у тiм, що на Фату-Хiвi та багатьох iнших островах Океанiї, де iснував канiбалiзм, родинним зв'язкам надавали дуже великого значення. Щоб хтось iз родичiв члена касти безстрашних не попав часом до нього на стiл, треба знати не тiльки всiх членiв свого роду, але й тих, хто так чи iнакше з ним породичався. Якщо виявлялося, що хтось не знав навiть свого десятиюрiдного брата, в очах одноплемiнникiв вiн втрачав усяку повагу.
      Ось чому перш нiж когось усиновити, майбутнiй прийомний батько повинен добре вивчити весь родовiд годованця. Звiсно, в даному разi Тукопана зробити цього не мiг, та й сумнiвно, що на його мiсцi хтось про це подумав би. Але, почувши ритуальну фразу Девiса, всi навколо завмерли - маркiзанцiв вразила саме кричуща необiзнанiсть вождя. Нiби вони не розумiли цього з самого початку. Адже ясно, що про родичiв юнги вождь нiчого не знав i знати не мiг, але... Зганьбив себе, осоромився великий Тукопана. А "подарунок" вождевi воїнiв франi?
      Не пошле ж йому Тукопана тiло свого сина. А все ж уже вирiшено. Як може Тукопана тепер скасувати своє власне рiшення? Де це чувано, щоб великий вождь сказав слово i не дотримав його! Крiм того, якщо цей червонобородий став сином Тукопани, тодi взагалi нiкого з полонених чiпати не можна. Вони ж воїни сина Тукопани... А яка була сутичка i яка перемога! Не втiк жоден кархоурi, всi попали в клiтку.
      Так, у складне становище поставив червонобородий Тукопану. Але хто з вождiв визнає свою помилку? Що ж тодi буде з його авторитетом?
      Проте спростувати заяву полоненого Тукопанi було нiчим, i вiн, побачивши, що червонобородий збирається щось пояснювати, кричав, не тямлячись вiд лютi:
      - Замовкни, нiкчемна тварюко! Нiчого не кажи, ми тебе не слухаємо! Нiхто тебе не слухає! Ти брехун, ти мерзенна свиня!
      Увесь внутрiшньо зiщулившись, Девiс благав бога допомогти йому не послабити волю. Вiн розумiв, що не можна мовчати, бо iнакше кiнець, i усвiдомлював, що зараз усе залежатиме тiльки вiд його самовладання, вiд того, наскiльки переконливо вiн продовжуватиме цю смертельну гру.
      - Пробач, великий батьку, - мовив вiн сумно, - твiй негiдний син розгнiвав тебе, покарай його. - Девiс добре знав, що полiнезiйцi своїх дiтей нiколи не карають.
      Тукопана схопився, хотiв кинути в обличчя полоненому ще якесь звинувачення, але вiдразу ж знову сiв, вигукнувши з радiсним осяянням:
      - Х-хе, ти коричневий! Шкiра в тебе коричнева! Ти сам казав, га, казав? Що? Х-хе, коричневий!
      - Це правда, великий батьку. - Девiс вiдчував, як його лоб зросило потом. - Мiй молодший брат бiлiший за мене, його навiть сонце не робить коричневим. А це тому, що до тебе у нас були рiзнi батьки. Мiй перший батько був коричневим, а перший батько брата - бiлий. Але мати в нас одна, i ти, великий батьку, бачиш це по наших очах. Подивися, хiба в нас в обох не очi братiв?
      Все ще оточений жiнками, якi тепер принишкли, юнга напружено стежив за розмовою. Як i всi полоненi, вiн нiчого не розумiв, але голос, здавалося, спокiйного капiтана вселяв надiю. Хлопець вимушено всмiхався. Решта пiратiв сидiли в клiтках похмуро зосередженi, мовчки чекали, чим усе це скiнчиться. Коли старий маркiзанець скаженiв, вони мимоволi зiщулювались, але мужнiсть юнги i капiтана змушувала джентльменiв удачi тримати себе в руках. Якщо цей татуйований диявол кричить, то ще не все втрачено. Кричить, аби щось довести, значить, торгується. Капiтан зумiє якось заговорити йому зуби. Девiс - та не зумiв би?!
      Дивлячись то на хлопчика, то на червонобородого капiтана, Тукопана дедалi помiтнiше хвилювався. Безперечно, вiн був збентежений. Справдi, очi в обох зовсiм однаковi, яскраво-голубi i нiби в променистих росинках... "Х-хе, дурниця! Он у того полоненого очi теж голубi... Нi, наче не дуже, трохи сiруватi..."
      Мабуть, велелюбний Тукопана охоче взяв би в сини й Девiса, але... Припустiмо, на його необачнiсть одноплемiнники подивилися б крiзь пальцi. Ну, поквапився трохи Тукопана, не розпитав усього вчасно. Невелика бiда, адже ритуал усиновлення ще не закiнчено, тож не пiзно виправити помилку. Але хiба безстрашнi погодяться позбавляти себе такої здобичi? Та вони роздеруть Тукопану, якщо через нього доведеться вiдпустити на волю всiх полонених... А якщо цi двоє все-таки брати? Впаде тодi на Тукопану гнiв найвидатнiшого з великих богiв, ясновельможного володаря Землi i Неба, могутнього i непереможного Тiкi. Дозволив убити сина, свою дитину... Пiдлий, гидкий, зневажений Тукопана!.. "Нi-нi, не може цього бути. Червонобородий усе бреше, вiн брехун, боягузливий бiлий француз! Удає з себе безстрашного воїна i плеще язиком, щоб урятувати свою шкуру... А що як?.."
      I вождь прийняв соломонове рiшення.
      - Гаразд, - сказав вiн сердито. - Коли мiй син навчиться говорити, я запитаю в нього. А до того часу ти сидiтимеш у клiтцi. Я тебе не бачив, мої вуха тебе не чули.
      Похмурим натовпом маркiзанцiв прокотилося полегшене зiтхання. Мудрий Тукопана мiркував правильно. Поки його молодий син навчиться говорити, мине чимало часу, й весь цей час червонобородий йому буде нiхто. Вiн його не бачив i не чув, так, не бачив i не чув. Червонобородий - невiльник племенi, а всi його воїни - здобич.
      I знову радiсний вибух!
      - Тукопана таа-хi-туе! Тукопана великий, як океан!
      Тiєї ж хвилини до Джона кинулись чотири дужих воїни. Вони пiдхопили його клiтку i, гортанне щось прокричавши, вистрибом кудись побiгли.
      Все сталося так швидко й так несподiвано для пiратiв, що вони не зразу отямилися.
      - Капiтане! Капiтане! Бруднi таїш! Бруднi таїпi! - iз запiзненням почулися на площi розпачливi крики маленького Тома. Вiн, мабуть, хотiв бiгти слiдом за капiтаном i люто з кимось боровся, але не мiг вирватися.
      - Томмi, руде ангелятко... - тамуючи ридання, шепотiв Джон.
      Потiм з нього зiрвали одяг i голим пiдвiсили в клiтцi, немов папугу, пiд якимось гiллястим деревом. Разом з одягом забрали i нiж, на який вiн так розраховував.
      Така ж участь, крiм юнги, спiткала всю команду "Флайїн стар". Клiтки з полоненими вiднесли в рiзнi кiнцi селища, пiдвiсили їх на дерева i пильно охороняли, але й без цього про втечу годi було й думати. Зробленi з мiцного залiзного дерева клiтки голими руками не зламаєш.
      Доля перестала бути ласкавою до хоробрих джентльменiв. Кого ранiше, кого пiзнiше, але на всiх чекала загибель. Загрожувала вона й Джону.
      Там, на площi, Джон не наважився натякнути Томовi, щоб вiн постарався пояснити маркiзанцям, нiби вони брати, хоч тодi це було неважко зробити. Достатньо було, розмовляючи з вождем, частiше вставляти в полiнезiйську мову англiйське слово "брат", i Томмi б усе зрозумiв. Але ж i решта пiратiв усе б чула. I якби всi полоненi збагнули, що їхнiй капiтан хоче видати себе за брата усиновленого вождем юнги, вони, не знаючи звичаїв полiнезiйцiв, вирiшили б, що вiн рятує тiльки себе, i, напевно, збунтувалися б.
      Обман вiдразу б розкрився. Тому нiяких натякiв юнзi Джон не робив. Вiн був певен, що, коли маркiзанцi почнуть Тома допитувати, той сам здогадається, як треба вiдповiсти.
      На жаль, Томмi дав маху. Вiдiрваний вiд своїх недавнiх товаришiв, вiн одразу став вимагати дозволу бачитися з червонобородим полоненим i при цьому вперто називав його вiдомим усiй Океанiї словом "капiтан". Тодi до нього пiдвели двох дуже схожих хлопчикiв, напевно, братiв-погодкiв, i знаками запитали: мовляв, ви з червонобородим, як цi двоє?
      Юнга зневажливо пирхнув:
      - Вигадали казна-що! Вiн мiй капiтан, зрозумiли, дурнi вашi голови, мiй капiтан!
      Усi, звичайно, зрозумiли, одначе вождь, здавалося, вiдповiдi Тома не надав значення. Насупившись, вiн довго щось буркотливо говорив старiйшинам племенi, пальцем показуючи то на юнгу, то на свiй язик. Мовляв, у хлопчика ще язик нiмий, вiн не вмiє поки що говорити, тому питати в нього рано.
      Тома така, як вiн думав, нахабна зарозумiлiсть вождя обурила:
      - Ти сам нiмий, брудний старий таїпi! Червонобородий - мiй капiтан! Мiй капiтан.
      Для палко закоханого в свого капiтана юнги Девiс був найдорожчою людиною на свiтi. З ним не можна було порiвнювати нiяких братiв, тим бiльше, що їх у Тома нiколи не було. "Капiтан, мiй капiтан!" У цьому було все життя юнги.
      I життя Джона повисло на волосинi. Розправитися з ним, як згодом з'ясувалося, збиралися того ж дня, але Тукопанi раптом сяйнула блискуча iдея.
      - Х-хе, послухайте! - вигукнув вiн на радi старiйшин. - Цей червонобородий - скарб! Посилати його тiло вождевi воїнiв франi не треба. Ми вiдрiжемо йому бороду, борода виросте нова. Чудово! Х-хе, еге ж, так буде довго.
      У безбородих маркiзанцiв жорстке волосся з чоловiчої бороди вважалося великою цiннiстю. I чим воно було незвичайнiшого кольору, тим вище цiнилося. Фатухiвцi робили з нього браслети, якими всi, хто їх мав, дуже пишалися.
      Червоних браслетiв на островi нiхто не мав.
      На жаль, мудрий Тукопана не знав, що бороди iнодi фарбують.
      Коли полоненого поголили гострим, як бритва, уламком морської черепашки i на його обличчi, де ранiше красувалася розкiшна червона борода, з'явилася звичайна чорна щетина, вождь, побачивши таке неймовiрне, на його погляд, диво, сторопiв. Вiн уп'явся очима в Девiса, думаючи, мабуть, що перед ним iнша людина. Але нi, це був той же, тепер уже колишнiй червонобородий. Вождь усе ще не вiрив.
      - Бура артуа! Бура артуа!- забубонiв вiн. - Великий боже, помилуй! Великий боже, помилуй!
      Щетина все-таки лишалася чорною, а очi - голубими, такими ж, як були. Для бiльшої певностi Тукопана посмикав щетину нiгтями. Так, справжня, росте iз шкiри... Ще хвилина вагання - i, захлинувшись раптовим вибухом гнiву, вождь люто продекламував:
      А харрi та фоу,
      А торо та фарраро,
      А iта та тарарта!
      Пальма ростиме,
      Корал розгалузиться,
      Людини не буде!
      Цi слова прозвучали як смертний вирок. То й справдi була одна з ритуальних форм вироку. Але навiть при найбуйнiшiй фантазiї, яка була у Девiса, вiн не мiг би здогадатися, про що думав тiєї хвилини Тукопана.
      Виявляється, коли старий маркiзанець зрозумiв, що червонобородий полонений i всиновлений юнга нiякi не брати, вiн замiсть того, щоб негайно стратити Джона, як треба було чекати, пройнявся до нього такою симпатiєю, що вирiшив урятувати його. Серце вождя, який зневажав усяку брехню, скорила, мабуть, дотепнiсть Девiса, його дивовижне самовладання i, звичайно, знання полiнезiйських звичаїв. Навряд чи Тукопана усвiдомлював себе патрiотом, але, як i бiльшостi полiнезiйцiв, це не заважало йому бути ним i почувати вдячнiсть до чужоземцiв, хоч би й ворогiв, якi розумiли звичаї та мову його батькiвщини. Вiн не мiг дозволити умертвити такого полоненого. Проте влада вождя не безмежна. Показати свої справжнi намiри перед одноплемiнниками, якi звикли вважати найтяжчим злочином брехню, для Тукопани означало настроїти проти себе все плем'я.
      Про чорну щетину Девiса говорили на радi старiйшин як ще про одну брехню пiдлого франi.
      Уважно вислухавши всiх, Тукопана похмуро пiдбив пiдсумки:
      - Паурки роа iта пана вау, кай-кай ахура, нуї, нуї кай-кай. Довга свиня охляла, треба її вiдгодовувати, довго вiдгодовувати.
      ...Через двадцять сiм днiв пiсля катастрофи "Флайїн стар" Джон, юнга i Апоро - молода дружина Тукопани, втекли з Фату-Хiви.
      Поки приреченого полоненого посилено вiдгодовували, вождь з допомогою надiйних воїнiв, якi по черзi стерегли Девiса, таємно спорудив катамаран, здатний до плавання у вiдкритому океанi. Вiн хотiв, щоб Джон тiкав один, але залишати острiв без юнги Девiс вiдмовився. Нi, жертвувати собою вiн не збирався. Вiн просто зрозумiв слабiсть старого маркiзанця i хитро використав її. Нехай краще його з'їдять чи засмаженим вiдiшлють французам, нiж вiн лишиться без хлопчика, котрий йому дорожчий, нiж воля i навiть життя.
      Нi на секунду не сумнiваючись у щиростi Джона (адже їх зараз єднало взаємне довiр'я змовникiв), Тукопана був зворушений. Вiн не думав, не уявляв, що на свiтi буває така любов. Вони ж з юнгою чужi, зовсiм не брати. I юнга - не дiвчина. Товариш йому дорожчий за життя! Це так чудово, так чудово! Тукопана - старий дурень, жирний, слiпий бовдур, який нiчого не розумiє в людях... Йому здавалося, що всi чоловiки люблять спочатку своє життя, своїх рiдних, люблять молодих жiнок, а потiм уже друзiв, якщо боги дали їм любовi бiльше, нiж потрiбно для себе й тих, кого не можна не любити.
      Великий, страшний у примарному свiтлi мiсяця iз своїм дикунським татуюванням, вiн простягав у клiтку до Джона розмальованi фантастичними узорами руки i плакав, як дитина.
      - Нуї, нуї ое маїтаї ената. Ти дуже, дуже добра людина. Е мауру аое, а ханна-ханна аое. Я нещасний, я не знаю, що робити.
      Вiн говорив, що по справедливостi, якщо маленький Том не хоче жити на Фату-Хiвi, його треба вiдпустити. Але вiн же тепер його син. I як же батько може розлучитися з сином, не знаючи, чи завжди хлопчик буде ситий i доглянутий? Так, старший товариш у нього дуже хороший, але дiтей мають доглядати жiнки. У чоловiкiв руки грубi, а дiтям потрiбнi м'якi, дiти нiжнi. А у Джона жiнки немає. I матерi в країнi Паумоту у Тома немає... Неможливо, це неможливо, у Тукопани розiрветься серце...
      Потiм у вождя сяйнула думка: можливо, Джон погодиться взяти з собою його жiнку? Вона ще не стара, все вмiє робити, i руки у неї дуже, дуже м'якi. Йому шкода, дуже шкода розлучатись i з Апоро, але вiн буде поганий, негiдний, зневажений, якщо заради себе забуде сина. Хлопчиковi потрiбна мати. А вiн уже старий, якось доживе свого вiку. Напевно, недовго лишилося... Вранцi Апоро прийде. Джоновi треба на неї подивитись i тодi сказати. Апоро що-небудь запитає, i Джон скаже "так" чи "нi"... А вона? Що вона! Апоро добра, вона зрозумiє, що iнакше не можна... Тiкати треба завтра, коли всi заснуть... Так, пiслязавтра буде пiзно...
      Вiн ще трохи постояв, покректав i, згорбившись, мовчки пiшов геть. Бiльше Джон його не бачив.
      Уже в океанi, коли Фату-Хiва зникла за обрiєм i катамаран iз сходом сонця взяв курс на архiпелаг Паумоту, Апоро сказала:
      - Вiн багато плакав, йому погано...
      В самiй тiльки коротенькiй спiдничцi iз розпущених пальмових волокон, простоволоса, вона сидiла на кормi катамарана засмучена i прекрасна, як русалка, їй не було ще й двадцяти.
      Джон дивився на неї, розумiв, що все це не сон, а жива правда, i мав би радiти, дякувати боговi й долi, але в грудях щось нило, мучила туга...
      Потiм вiн раптом iз жахом подумав, що на ньому так безглуздо, так нерозумно мiг обiрватися рiд Девiсiв, уся його трьохсотлiтня iсторiя! Адже вiн останнiй, останнiй з усiх Девiсiв...
      Пiсля всього, що трапилося на Фату-Хiвi, Джон назавжди покiнчив з професiєю пiрата. Добравшись до атолу Тiкахау, де була одна з його берегових баз, вiн незабаром разом з Апоро i Томом вирушив на Вогняну Землю. Був там шукачем золота, звiробоєм, потiм купив невеличке китобiйне судно i почав промишляти китiв.
      На Вогнянiй Землi Апоро народила йому двох синiв, уже знайомого вам Джека й Рiчарда. Поки дiтям не минуло по двадцять рокiв, Том жив з ними, а тодi поїхав у Австралiю.
      У 1938 роцi вогняну Землю Девiси помiняли на Сан-Францiско.
      Друга свiтова вiйна забрала у Джона молодшого сина, Рiчард служив на американському пiдводному човнi, який захопили японцi. Перебуваючи в полонi, вiн попав пiд атомне бомбардування Хiросiми. Лишився живий, повернувся додому, але незабаром помер вiд бiлокрiв'я.
      Розповiдi Рiчарда про Хiросiму i його передчасна смерть так потрясли Джона, що вiн, уже дуже старий, вирушив блукати по свiту в пошуках мiсця, де можна було б заховатися на випадок нової вiйни. Слово "вiйна" стало для Джона символом усього, що вiн чув вiд сина про Хiросiму. Воно таїло в собi жахливий змiст тiєї катастрофи, яка, вiдгримiвши за океаном, у рiдному домi вбила його Рiчарда. Це було страшнiше, нiж полон у канiбалiв, нiж усi минулi пiратськi бої.
      Старий боявся за другого сина. Джековi тодi минуло п'ятдесят шiсть рокiв, але вiн тiльки одружився, i його молода дружина чекала першу дитину. А що як знову посипляться з неба цi бомби, впадуть на Америку, на Сан-Францiско! Або знову їх десь кинуть самi американцi й неминучий бумеранг ударить по них же, як ударив вiн по Рiчарду i сотнях, а може, й тисячах iнших американцiв, котрi вернулися з японського полону тiльки для того, щоб померти дома.
      Нi-нi, подалi вiд Америки, подалi вiд Сан-Францiско...
      Саме в той час мiж Аргентиною i Англiєю почалася суперечка за право володiти Фолклендськими островами.
      Цей субантарктичний архiпелаг, вiддалений на двiстi шiстдесят миль на схiд вiд атлантичної горловини Магелланової протоки, довго вважали нiчийним. Крiм самих Девiсiв, якi iнодi знаходили тут схованку вiд правосуддя i припливли сюди наприкiнцi свого життя, щоб кинути тут останнiй якiр, Фолклендами нiхто не цiкавився. Нiкому не потрiбнi були цi похмурi, холоднi острови.
      Тiльки в 1763 роцi "нiчийну" землю вирiшила колонiзувати Францiя (може, знадобиться). На березi затоки Барклi (острiв Схiдний Фолкленд), де стоїть нинiшня столиця архiпелагу, французи заснували невелике селище. Але через два роки, розчарувавшись у своєму новому придбаннi, продали острови Iспанiї.
      В той перiод у водах, якi вiдокремили Фолклендський архiпелаг вiд пiвденно-схiдного узбережжя Америки, дiяли невловнi пiрати пiд командою Дональда Девiса, правнука Джеремi Девiса. Як i його прадiд, Дональд полював на багатi iспанськi кораблi, котрi, йдучи з портiв Перу i Чiлi в Європу, проходили через Магелланову протоку.
      Щоб покiнчити з пiратським розбоєм, iспанцi вирiшили побудувати на Фолклендах велику вiйськову морську базу. З другого боку, їм потрiбна була iзольована вiд зовнiшнього свiту територiя, куди вони могли б висилати небажаних осiб з бунтiвної Аргентини, населення якої боролося проти iспанських колонiзаторiв за свою незалежнiсть.
      На мiсцi колишнього французького селища iспанцi побудували форт, портовi споруди i заклали мiсто. Проте незабаром їм довелося все покинути. Здобувши нарештi у 1816 роцi незалежнiсть, аргентинцi примусили Iспанiю вибратися з Фолклендських островiв. Бiльшу частину споруд, якi нагадували їм про недавню жорстоку каторгу (все будiвництво тут велося руками засланцiв з Аргентини), вони знищили, а сам архiпелаг продали якомусь дiлковi.
      Потiм, через два десятирiччя, коли в Пiвденнiй пiвкулi почали розвиватися китобiйний промисел i добування морського звiра, Фолкленди впали в око Англiї. Це було зручне мiсце для берегових промислових баз.
      Щоб заволодiти архiпелагом, Великобританiї не треба було вдаватися до якихось баталiй. На Схiдному Фолклендi разом з двадцятьма втiкачами-злочинцями iспанського походження i трьома жiнками патагонською iндiанкою та двома негритянками, жив англiєць, якийсь Генрi Дженiсон, колишнiй пiрат, що не помирився з Алеком Девiсом сином Дональда Девiса. Дженiсону дали королiвський прапор, наказали пiдняти його якомога вище i пильно охороняти. На тому вся процедура з органiзацiєю британської опiки над островами i скiнчилася. Архiпелаг почали заселяти англо-iрландськi колонiсти.
      Пiзнiше, вже пiсля другої свiтової вiйни, в Буенос-Айресi заговорили, що дiлок, якому уряд Аргентини пiвтора столiття тому продав Фолкленди (аргентинцi називають їх Мальвiнами), був аргентинським громадянином. Зазiхнувши на приватну власнiсть громадянина суверенної країни, Англiя тим самим вчинила недружнiй акт по вiдношенню не тiльки до цiєї людини, а й до його вiтчизни. А якщо так, то Фолклендськi острови треба повернути Аргентинi. Тим бiльше, що й мiстяться вони в її територiальних водах.
      Коли у 1833 роцi Англiя пiдняла над Фолклендським архiпелагом свiй прапор, вона не збиралася виправдувати цi дiї. Британська iмперiя була найсильнiшою державою свiту. Хто їй мiг перечити? Але пiсля другої свiтової вiйни сили у великого Альбiона стало менше i йому не лишалося нiчого iншого, як ритися в архiвнiй курявi, силкуючись знайти докази, що коли в iсторiї Фолклендських островiв i була якась вiроломнiсть, то тiльки з боку Францiї. Вона, мовляв, незаконно захопила й так само незаконно продала Iспанiї архiпелаг, на який мала юридичне право тiльки Англiя.
      I знову, через три з половиною столiття, на свiт з'явилося давно забуте iм'я Джеремi Девiса, або Джона Фредерiка Девiса. Колись прокляте, воно звучало тепер як найпереконливiший аргумент в утвердженнi прав Великобританiї на Фолклендський архiпелаг. Хiба Девiс не був англiйцем? То кому ж, крiм Англiї, повинно належати його вiдкриття?
      - Як це - кому? - обурилися в Буенос-Айресi. - Звiсно, Францiї!
      Як вiдомо, задовго до вiдкриття Фолклендського архiпелагу англiйський королiвський суд присудив горезвiсного Джеремi Девiса, або Джона Фредерiка Девiса, до страти через повiшення. Отже, визнати його, Джона Фредерiка Девiса, громадянином Великобританiї нiяк не можна, бо за всiма минулими й нинiшнiми законами, в тому числi й законами Великобританiї, людина, засуджена до смертної кари, нiяких прав громадянства не має. Не мали таких прав i iншi члени команди "Блек дез", оскiльки бригантина була кораблем пiратським. А пiрати в усiх країнах свiту завжди були поза законом.
      На час вiдкриття Фолклендського архiпелагу на борту "Блек дез" була тiльки одна людина, чиї права громадянства залишалися в силi, - французька графиня Тереза де Будже. Згодом, ставши дружиною розбiйника Девiса, вона їх втратила, оскiльки сама, незважаючи на своє шляхетне походження, перетворилась у жорстоку пiратку, вiдому пiд прiзвиськом Бiлява Бестiя. Але тодi, в день вiдкриття архiпелагу, вона, графиня Тереза де Бурже, ще була повноправною громадянкою Францiї, бо на розбiйницький корабель її взяли силомiць i перебувала вона там як полонянка. Отже, юридичне тiльки Францiя може сказати, що Фолкленди вiдкрив її громадянин. Тому французька колонiзацiя названих островiв була обгрунтованою i законнiсть франко-iспанської угоди про перепродаж архiпелагу не викликає сумнiву. Що ж до Аргентини, то в пiвденно-схiднiй частинi Америки, куди прилягають i Фолклендськi острови, вона є законною спадкоємницею Iспанiї. Як колишня колонiя, що скинула ярмо тиранiї.
      Таким був меморандум аргентинських юристiв у вiдповiдь на архiвну довiдку англiйцiв.
      У Лондонi, однак, з цим не погодились. Британському уряду було вигiдно поселити Девiса на Фолклендах (живий нащадок першовiдкривача), i вiн дешево продав йому безлюдний на той час Нью-Айленд.
      У Джека i Агнес тут народились Еннi i Редмонд. I ось тепер, коли довгожданi онуки виросли, у сiм'ю Девiсiв прийшло нове горе.
      Вiд матерi Редмонд i Еннi чули розповiдi про Велику землю, про той, невiдомий юним Девiсам свiт, де живуть тисячi й мiльйони таких же, як вони, дiтей. Мати навчила їх грамоти, i вони зачитувалися тими небагатьма книгами, якi Агнес привезла з собою на острiв. Життя на Нью-Айлендi стало для них нестерпним. Вони вимагали вiд батька i дiда залишити остобiсiлий їм острiв i поїхати куди завгодно, аби там були люди. Але слухати їх дiд не хотiв, а вiн був головний у сiм'ї.
      Двiчi на рiк до Девiсiв приходив рефрижератор з Монтевiдео, забирав вовну i м'ясо, натомiсть лишав замовленi товари i пошту комплекти журналу "Iлюстрованi лондонськi новини". Редмонд i Еннi вирiшили на цьому суднi втекти в Уругвай. Однак у них нiчого не вийшло. Пiдвела Еннi, закохавшись у матроса, який спокусив її i зразу ж став над нею насмiхатися. Розгнiваний батько дiвчини прогнав з острова всю команду.
      Через дев'ять мiсяцiв Еннi народила дочку i заспокоїлась, зате Редмонд нi за що не хотiв лишатися на островi. Виїхати йому не дозволили, i вiн перерiзав собi вени.
      Коли я зустрiвся з Джоном, йому було сто три роки, Джеку сiмдесят чотири. Редмонд - єдиний продовжувач прiзвища. Поселившись на Нью-Айлендi, Джон думав про онукiв, про майбутнє поколiння Девiсiв. Саме прагнення зберегти рiд Девiсiв, а не тiльки турбота про старого Джека, дало йому сили диявольською працею освоїти суворий субантарктичний острiв. Тепер втратити Редмонда для нього означало втратити все, заради чого вiн жив i трудився.
      Вiдчайдушний вчинок онука примусив старого переоцiнити, переосмислити все, що досi видавалося йому безперечним. Пам'ятаю, на прощання вiн сказав менi:
      - Я був нерозумний, Алеку, забрав свою сiм'ю iз свiту людей, щоб заховатись вiд їхнього безумства, але люди повиннi жити серед людей, життя без життя не буває. Так, Алеку, я це зрозумiв. - Вiн подав менi глиняну iндiанську люльку - люльку Джеремi: - Вiзьми, Алеку, ти подарував нам свою кров i тепер маєш право на цю люльку...
      По вибоїнах його зморщок текли сльози - сльози змерзлого старого. Вицвiлi вiд довгих рокiв бiлястi очi дивилися з похмурою тугою.
      ...Люлька пiрата - одна з найдорожчих моїх релiквiй. Беручи її в руки, я знову бачу себе на Фолклендах, у Девiсiв. Чи там вони ще, не знаю. Старий казав, що виїдуть.
      До людей...