Холодний Яр

      — От що, товаришу! Товариш Сім'янців має в тих селах своїх вірних людей — комсомольців. Вони нас інформують про що треба. Він у них буває потайки. Як хочете — він вам допоможе. Підете собі вдвох, розвідаєте, що треба, а тоді до Чигирина. Так буде безпечніше, бо бандити мають у Чигирині свою агентуру і коли б хто з неї побачив вас у Чигирині, а потім ви з'явилися у селах — булоби підозріло. До Кам'янки теж не заходьте. Як це для вас підходить — зачекайте отам на залізниці, т. Сім'янців передягнеться і прийде до вас.
      — Я вам дуже вдячний! Це дійсно буде добре.
      Коли поверталися до міста, Андрій глянув мені в очі.
      — Ну, браток, «на ловця і звір біжить»... Заведеш його на Мельничанські хутори до наших хлопців. Там візьмете добре за горло — розкаже, що то за справа у нього. Це дуже добре. Видно, щось чека задумала робити. Тільки живим з твоїх рук він вже не вийде — зрозумів?!
      Передягаюся і сховавши в кишені револьвера та гранату, виходжу на залізницю до «товариша» чекіста.
      Польовою доріжкою йдемо в напрямку села Грушівки. У полі «товариш» повчає мене:
      — Отож, від цієї хвилини я — хорунжий Жілінський. Служив у петлюрівському полку ім. Богдана Хмельницького. Зимою захворів на тиф і залишився під час партизанського рейду петлюрівських частин на Херсонщині. Тепер шукаю якогось повстанчого відділу або організації щоб приєднатися.
      Я не стримався і усміхнувся. Хорунжий Богданівської кінної сотні Жілінський — мій товариш по полку і сотні, який під час зимового походу дезертував з частини.
      — Ми, товаришу, зайдем до своїх хлопців-комсомольців, які вірні совітській владі, але разом з тим на доброму рахунку у місцевих бандитів, які не знають про їх настрій. Для них це маскування не потрібне. Але як ви схочете безпосередньо зійтися з бандитами, то попереджую, що серед них є багато колишніх петлюрівців. Хто небудь може знати, чи такий хорунжий був у тім полку. Зрештою, як у вас є документ, то хтось може знати підпис командира.
      — Хорунжий такий був. Документ у мене правдивий. Булоби тільки зле, якби знайшовся хтось з того полку або з сусідніх. Про це треба «рознюхати» заздалегідь.
      — У хлопців довідаємося. Вони знають усіх.
      «Товариша» це заспокоїло і він, набравши гумору, починає оповідати мені про свої минулі пригоди між «бандитами». Оповідає про сцени розстрілів у київській ЧК, в яких брав безпосередню участь, вихваляючися своєю сміливістю та жорстокістю. З цієї розмови видно, що розуму у хлопця не багато, але нахабної сміливости, дійсно, не бракує, доказом чого була ця «прогулька» зо мною до «Холодного Яру». Каже, що походить з Києва, але говорить з виразами, яких уживають селяни на Чернігівщині.
      Обійшовши полем Грушівку, йдемо лісом в напрямку Мотриного манастиря.
      Розпитує мене, чи в манастирі є тепер бандити. Висловлює бажання оглянути манастир, але я, не бажаючи гаяти часу, відмовляю його. Не доходячи до манастиря, беремо напрямок на Мельничанські хутори.
      Балакучість «товариша» зникла. Йшов задуманий, час до часу запитуючи, чи ще далеко. З наближенням до цілі ставав все сумніший. В задумі машинально обмацував і розправляв ковнір своєї блюзки. Коли я сказав, що лишилося йти не більше кілометра — став.
      — Відпічнемо трохи.
      Ліг горілиць на траву і якийсь час лежав мовчки, закривши очі руками.
      Коли я запропонував іти дальше, він підвівся на ліктеві і сумно подивився на мене.
      Сказав:
      — Знаєте, нам, певне, не пощастить. У мене передчуття якесь недобре... чогось серце ниє...
      — Дурниці. Я певний, що все буде добре.
      — Бачте, я вірю в передчуття. У мене вже був такий випадок. Щоби був не вернувся, вже давно зігнивби. І от тепер таке саме почуття, як тоді. Знаєте що? Краще вернемося, і я поїду до Чигирина на Олександрівку. Потім побачу, що робити. На всякий випадок дасте мені записку до кого-небудь із ваших хлопців.
      Пробую ще вговорювати його, але він постановлює таки вернутися і завертає по просіці назад.
      Плян завести його до хлопців і дещо випитати — пропадав.
      Треба кінчати справу в лісі.
      Побалакавши трохи про своє «бажання перейти з міліції на службу до чека», пускаю його на крок вперед і витягаю свого «Кольта». Коли наблизив револьвер до його потилиці, готовлючися до стрілу — він нагло обернувся, доторкнувшись виском люфи. Натискаю язичок. Підскочивши, впав наперед, навзнак, широко розкинувши руки. Якийсь час дивлюся в його злякано-розкриті мертві очі. Передчуття не обдурило... Тільки не сказало, що небезпека була з ним, а не перед ним.
      Забираю йому з кишень два револьвери з великим запасом набоїв і старенький цератовий портфель. У портфелі три посвідки, видані в різний час Богданівським полком Жілінському, декілька світлин-груп українських старшин і козаків, його фотографія в українському військовому однострою. Зроблена видно недавно, та нарочито потерта і побруджена. На одній світлині записані на другому боці дві адреси без прізвищ в Одесі. Крім цього в портфелі декілька тисяч гривень, трохи «миколаївських» грошей, трохи совітських і чотири золоті п'ятки. Посвідки київської губчека, яку він показував нам на стації, при нім не було. Видно знищив, коли очікував на мене.
      Не знайшовши при ньому жодного папірця, яким він міг би вилегітимуватися в чигиринській чека, пригадую собі те машинальне обмацування ковніра в задумі. Розрізую той ковнір і виймаю з нього зложений пасмою кавалок тонкого полотна. Друкований на машині шифрований лист. З смертю «Жілінського» зникла можливість довідатися щось про заміри чека.
      Знайшовши на Мельничанських хуторах отамана, оповідаю йому про випадок і передаю забрані у чекіста річі і гроші. В поворотну дорогу відпроваджують мене два хлопці з рискалями, які ідуть закопати в лісі «товариша». Чорнота був дуже не задоволений, що я не зумів доставити «товариша» до штабу бодай раненим.
      Поза «службовими обов'язками» проводжу час у Кам'янці досить симпатично. У місті було багато свідомої української інтелігенції, був добрий хор, аматорський театр. Відбувалися виступи, концерти.
      Під час однієї вечірки познайомився з гарненькою інтелігентною дівчиною. Надзвичайно симпатична, щиренька Галочка, як то кажуть, припала мені до душі. Не минуло багато часу і я «захворів» на перше серіозне молоде кохання. Сталося те саме і з Галею. По кількох вечорах, проведених в роскішному парку графів Давидових — «признаємося до вини» (навзаєм). Сталося це в історичному гроті, викопаному під одним іх схилів, в якому століття назад відбувалися таємні зібрання південної організації «Декабристів». Хтось із місцевих «істориків» оповідав мені, що у тому гроті Пушкін написав кілька найкращих своїх віршів.
      В кожному разі, для побачень та відпочинку після прогульки по гористому парку кращого місця не треба було. Сівши на мальовничому відламку скали, мріяли ми із Галею про час коли Україна стане вільною, мріяли про одруження,— та чи мало про що мріють закохані весняного вечора! На овиді була боротьба, була непевність за завтрашній день і життя — та хто, під час життєвої весни, задумується над такими речами?!
      Не марнуючи часу, нав'язуємо з Чорнотою у Кам'янці політичні зв'язки з своїми певними людьми і розставляємо їх на «бойові пости» на випадок коли нам прийдеться покинути місто.
      Втаємничена частково в нашу справу (після бурного «конфлікту» з Андрієм) Галя робила нам цінні послуги. Під виглядом відвідування родичів у Медведівці, не викликаючи підозрінь, виконувала обов'язки зв'язкової між нами і штабом Холодного Яру. Було рішено, що коли покинемо Кам'янку, будемо держати зв'язок з своїми людьми там через неї.
      Кам'янка готовилася до прийняття повітової влади з Чигирина. Її переїзд затримався, бо затягнувся ремонт помешкань для установ. Із намічених будинків господарів просто викинули, залишивши потрібні меблі.
      Приїхав уповноважнений чека, який став налагоджувати агентурний апарат. Пропозицію давати відомості про міліцію одержали під секретом три наші хлопці, які, звичайно, «з охотою» на це погодилися і під диктовку Чорноти строчили для уповноваженого «характеристики» службовців міліції, в тому числі і його. В день, коли ми очікували вже приїзду «влади», Чорнота прийшов до управи міліції нахмурений. Уважно оглянув кулемети і перевірив, чи у всіх гранатах є запальники. Віддавши розпорядження, щоби хлопці не відходили далеко від управи, покликав мене і Оробка до кабінету.
      — Мені, хлопці, сьогоднішнє повітря у Кам'янці не подобається. І Вишневенький, і воєнком дуже зо мною милі стали, але я нюхом чую щось у них змінилося. Чекіст, зустрівши мене, мало цілуватися не поліз. Сказав, щоб я і ви оба зайшли до нього на кватиру як тільки стемніє. Та щоб заходили непомітно, по одному. Має обговорити з нами якусь дуже важну справу. Це щеня і брехати ще добре не навчилося. Зайти — зайдем, та «не по одному...» Діло, хлопці, смердить. Видно щось вже дізналися. Сьогодні ж, як тільки поприїжджає начальство із Чигирина, — по головах, і тікати треба. Караульний баталіон має лишитися у Чигирині. Кількадесять озброєних прийде, та з такими вояками раду дамо. Там половина шмуликів, які від гуку одної гранати повмирають. Треба, щоби хлопці трималися купи та були готові і до бою, і до відступу на Грушківку. Як «товариші» щось пронюхали, то можна ще у день дожидати якоїсь несподіванки. Треба стежити за станцією. Може прибути якась частина. Пустіть два обходи по місті і нехай хлопці притримують і ведуть сюди, якби з'явилася яка нова особа.
      Обговорюємо те, що Лещенко вів себе сьогодні теж підозріло. Був зранку схвильований і більше не з'являється.
      По обіді приїхав із Чигирина міліціонер, що їздив у відпустку до дому, і привіз новинку. Повітові установи в Чигирині зранку готовилися переїжджати до Кам'янки, майно спакували вже на підводи. Потім несподівано дістали наказ, що сьогодні переїзду не буде.
      Під вечір атмосфера недвозначно напружилася. Місцеве начальство, яке в цей час завжди проходжувалося коло міліції на головній площі міста — не показувалося.
      Довідуємося, що ні Вишневецького, ні уповноваженого чека, ні воєнкома в помешканнях нема і невідомо де поділися. Жінки їх також зникли.
      Хлопці, що наглядали за стацією, притримали і привели до управи міліції якогось елігантно одягненого типа, який приїхав паровозом із Бобринської і питав, де примістилася уєздчека. Забрали у нього револьвер, портфель з документами і велику пачку совітських грошей. Приведений до кабінету, в якому був Чорнота, я, Оробко і Соловій, притриманий відразу взявся до Чорноти «з баса».
      — Таваріщ! У вас нє міліціонери, а політіческі неграмотниє ідіоти! Я ім показиваю мандат, что я черезвичайний уполномочений ВЧК, а ані меня обезоружівают і тащат в міліцію? Ето чорт знаєт что!
      Андрій глянув з під лоба на «черезвичайного».
      — Добре зробили!
      — Таваріщ! Нє шутіть с «красним мандатом»! За такіе шуткі, сєводня-же, можете ачутітся в подвалє чека!
      Яке ж було його здивовання, коли «начміл» не злякався дійсно грізного мандату на червоному полотні, підписаного самим Дзєржинським, перед яким тремтіли навіть голови уєздчека, а наказав «міліціонерам» обшукати і зв'язати «товариша уполномоченого». Поклавши зв'язаного на тапчан в арештантській кімнаті, виходимо на двір.
      Вже темніло. Коло нас перейшла Галя і жартівливо потягла мене за руку.
      — Ходім, Валя, перейдемося.
      — Не заходь далеко! — сердито буркнув Андрій.
      Відійшовши кілька кроків вхопила мене за руку:
      — Тікайте скоріше. У парку в кущах чоловік з двісті червоноармійців і все наше начальство. Мають зараз іти сюди обеззброювати вас. Мене отой придуркуватий кацапчук з воєнкомату, що пристає все до мене, зустрів в парку і сказав, щоб я йшла до дому бо може бій буде. Я його «ласкавенько» розпитала — він мені і розляпав усе. Сказав, що сьогодні рано вони довідалися, що в міліції самі холодноярські бандити. Зателефонували до Чигирина, щоб установи не їхали, а прислали караульний баталіон. Оце як почало темніти, він непомітно увійшов із за річки до парку і чекають поки добре стемніє, щоби оточити вас. Я сюди просто звідти. Але спішіться...
      Попрощавшись з дівчиною, вертаюся до Чорноти і передаю йому новину.
      Збираємося. Перевіривши чи всі є, не знаходимо двох хлопців: Запорожця і Семена Залізняка, які мусіли бути в управі.
      Довідавшись про це, Чорнота на хвилинку нахмурено задумався.
      — Так... Від кулі не втечуть. Збиратися! Зараз відходимо. Гранати і набої розберіть усі. З кулеметів забрати механізми. Йосипе, Юрку,— кликнув він нас з Оробком, — ходім попрощаємося з гостем. Шкода, що нема часу розпитати його трохи, а тягнути з собою — нема рації.
      Заходимо до арештованого. Він видно зрозумів вже, що попався у ворожі руки і, сівши на тапчані, мовчки залякано дивився на нас.
      Чорнота поклав руку йому на плече.
      — Ну, товариш чекіст, прийшов час розлічитися за кров, якої ти пролив певно немало.
      Обличчя чекіста жалісно скривилося.
      — Товаріщі! Нє убівайте меня! Я сдєлаю для вас всьо, что хатітє... Я с Дзєржінскім в харошіх атношеніях... Я нє хатєл служіть в чека... меня заставілі... Я уйду оттуда, нє буду больше... Только нє отнімайте жізні... У меня жена молодая... ребьонок...
      — А ви наших жінок і дітей жалієте?!
      Побачивши, що Чорнота, а за ним і я, поклали руки на ручки кинджалів, що їх звичайно не носили, та сьогодні одягли, готовлячись до відходу, — чекіст закричав не своїм голосом про рятунок.
      Кинджали коротко блиснули під світлом каганця і душа «черезвичайного уполномоченого Всеросійской Черезвичайной Комісії», який мав право розстрілювати своєю владою кого завгодно, розлучилася з тілом.
      Вся «міліція», за вийнятком двох зрадників і трьох чоловік «невтральних», яких з наказу Чорноти залишили зв'язаними у помешканні, вирушила поміж будинками в напрямку поля. В помешканні уповноваженого чека було темно. На дверях висіла колодка. Чорнота глянув на двері і зітхнув.
      — Запросив, та не дожидає нас. Не старчило духу. Шкода... Вчора можна було виглушити хоч цих. А так і повітових не діждалися, і ці вимкнули.
      З місцевими хлопцями, принятими Чорнотою до міліції і нашими по духу, було нас двадцять три. Йти було тяжко, бо ми несли з собою запасову зброю і набої.
      Коли перейшли вже залізницю і рушили полем на Грушківку, в місті розляглися стріли. Караульний баталіон воював з порожною управою міліції...

V

      Лісовими доріжками сходилися до Мотриного манастиря гуртки озброєних людей. Коло десятої години понад вісімсот чоловік, весело розмовляючи, розляглося на траві між церквами і попід валом. Штаб Холодного Яру сидів на лавочці коло могили Компанійця. Весна вже вступила в свої права і холодноярці весело поглядали на свого старого приятеля — зеленіючий навкруги ліс.
      Коли гуртки перестали прибувати, залунала команда зібратися всім до могили.
      Отаман Іван Деркач став на лавку.
      — Товариство! Я зібрав вас, щоби поділитися з вами радісними новинами. Ми отримали відомості, що наше військо, в союзі з Польщею, розпочало з Заходу широкий наступ на большевиків.
      Сотні рушниць і шапок знялося над натовпом і весело-гучне «Слава» перебило отаманові мову.
      Як і на похоронах Компанійця його підхопили луною яри. Отаман заспокоїв рукою натовп.
      — На Півдні теж щось заворушилося. Прийшла так очікувана нами всіма весна, а з нею воскресла надія на визволення України від тяжкого ворога. Най ніхто не думає що це вдасться легко. Червоні зайди будуть завзято боронитися. Голодна Москва не відмовиться від українського хліба. Нас чекає запекла боротьба та до неї нам не призвичаюватися. Вона нас не лякає.
      Армія наша, розбита в минулому році через байдужність українського народу до боротьби за власну хату і державу, не має тепер подостатком сил для боротьби з зміцнівшим ворогом. Ту силу мусить дати сам український народ. Мусимо дати ми! Ті села, які минулого року, слухаючи брехливих большевицько-московських агентів, відверталися від свого уряду і дожидали червоних «визволителів», вже переконалися, що це за приятелі. Одностайно повинні встати під жовто-блакитний прапор села України, а серед них почесне місце займе Холодний Яр. Цей, може найтяжчий для України рік, коли в селах та льохах чека ріками розливається українська кров, мусить стати щасливим і радісним роком, — роком здобуття волі! Готовтеся до останнього бою! Готуйте зброю! Готуйте до боротьби серця своїх сусідів! Наближається час, коли Мотрин дзвін покличе вас під прапор Холодного Яру. Покличе здіймати терновий вінок з голови батьківщини!
      Його слова знову покрило буйне «Слава». По юрбі передавали наказ отамана, щоби не розходилися, поки штаб відбуде нараду.
      Нарада зібралася в трапезній.
      Обговорено декілька справ, серед яких було приняття до складу штабу бувшого коцуровця і члена чигиринського ревкому Ільченка. Винесли постанову про організаційний суд. Цей суд має виносити смертні вироки членам організацій за зраду, в якій би то не було формі.
      Останньою обговорювано справу збільшення запасів зброї. По одержаним відомостям большевики збираються організувати у Ново-Миргороді, кілометрах у тридцяти від Холодного Яру, караульний баталіон, для чого привезли до того міста понад чотириста рушниць. Ці рушниці треба захопити. Постановляємо зробити нічний напад на Ново-Миргород невеликим відважним відділом. Операцію отаман доручив сотникові Зінкевичеві. За помішників йому призначив Чорноту і мене. По нараді вибрано із всіх зібраних шістьдесять найвідважніших козаків. Ціль вибору козаків була затримана в таємниці.
      Після обіду до манастиря прийшла Галя, яка поверталась вже з Мельників, не знайшовши нас там. Принесла новинки від наших людей із Кам'янки. Наш виступ наробив там чимало переполоху. Приїхала комісія із Києва на розслідування. Арештували Лещенка, та на другий день звільнили. Виправдався, що він і не підозрівав, що до складу міліції пролізли «бандити», — у всіх були добрі совітські документи. Найбільше допоміг йому наш грушківський Залізняк, що як виявилося, відкрив Вишневецькому таємницю міліції. Тепер Залізняка призначено старшим міліціонером. Другий наш зрадник — Запорожець — теж працює надалі в міліції. Новий склад міліції — майже всі комуністи, переважно жидки. Всіх підозрілих з установ повикидали, а на їх місце приняли інших. Завдяки цьому один із завербованих нами у Кам'янці наших людей попав на відповідальну посаду до ревкому, що Галю надзвичайно веселило.
      Після спільної розмови з отаманом і Чорнотою ідем з нею перейтися трошки у манастирський сад, бо вона спішила, щоби завидна ще повернутися до Кам'янки. Коли зайшли між дерева, подала мені якийсь пакуночок.
      — На. Носи здоровенький. Вона тебе буде від куль охороняти, бо я про це Бозю просила як вишивала.
      Розгортаю папір. Мистецько вишита українська сорочка. Відпроваджую Галю пару кілометрів лісом. Коли прощалися — припала до грудей.
      — Мені чось тяжко... Бережи себе Юрасю, бо як тебе вб'ють — я не переживу цього...
      Повернувшись до манастиря, йду готовитися до вечірнього вимаршу.
      Коли стемніло, вирушаємо взявши із собою чотири ручні кулемети.
      Верхових коней не брали, бо умови нічного нападу на місто вимагали пішого ладу. Їхали на чотирьох тачанках і шести підводах, на які передбачувалося навантажити після нападу захоплену зброю. Зінкевич, Чорнота і я були на передній тачанці. Весняний шум великого лісу і зоряне небо розмріяли хлопців. Позаду на возах сумні тужливі пісні зміняли одна одну. Наша трійка мовчала, і кожний зокрема обдумував подробиці нападу.
      Кожний з нас мав своє завдання на чолі групи із двадцяти боєвиків. Зінкевич мав казарму караульної роти, яка мала переформуватися на баталіон. Чорнота мав ревком, воєнкомат і партячейку. Я — міліцію і чека.
      Обороняти місто мали 160-180 чоловік озброєних, з них третя часть невійськових. Приймаючи під увагу боєздатність одиниць кожної сторони (між іншим і значний відсоток «хоробрих Янкелів» в складі ворога), моральну перевагу нападаючого несподівано в ночі і розпорошення значної частини оборонців міста по приватних мешканнях, - ми мали всі шанси на успіх. Гірше булоби, колиб червоні пронюхали про небезпеку, та зосередилися в трьох головних будинках, що їх нам треба було захопити. Але тоді мали через вікна «взяти слово» наші ручні і рушничні гранати, яких ми мали поважний запас.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.