Альфонс Цiттербаке (на украинском языке)

      Ми повправлялися перед килимом-водою. Все йшло блискуче. Тато дав менi ще кiлька порад. Наприклад, пальцi нiг повиннi мiцно обхоплювати край дошки -- це щоб можна було краще вiдштовхнутися. Так ми вправлялися цiлу годину. Це було просто чудово. Тут, у кiмнатi, я сам собi здавався одним iз найкращих стрибунiв у воду.
      Наступного дня пiшов я на безплатний пляж. Робив усе так, як пiд час тренування з татом. Виходило все, аж до того моменту, коли менi починало здаватися, що я ось-ось складуся, мов кишеньковий ножик. А що, як усе-таки плюснуся животом? I я знову випростовувався.
      Кiлька менших хлопчакiв звернули на мене увагу.
      Вони загукали:
      -- Ну, стрибай уже! Хочеться почути, як ти гепнешся животом.
      Я кинувся до хлопчакiв, прогнав їх геть, озирнувсь, а вишка далеко позаду. Так я й пiшов додому, не зробивши жодного стрибка.
      Може, тато уже й забув про тi стрибки. Я так сподiвався на це. I справдi, за весь вечiр тато нi разу не запитав мене про мої успiхи пiсля наших вправ коло килима.
      Кiлька наступних днiв я не ходив купатися. Все мiркував, чи взагалi потрiбне менi те свiдоцтво плавця. Може, краще зайнятися легкою атлетикою? Я так нiчого й не вирiшив, бо в суботу за вечерею (мама подала смажену картоплю з маринованим оселедцем -- мою улюблену страву, i я був у чудовому настрої) тато раптом згадав про стрибки вниз головою.
      -- Ну, як. Альфi, ти вже стрибав?
      Я кивнув i напхав собi повен рот картоплi. Хоч вiдповiдати не доведеться. Бо мамi дуже не подобається, коли розмовляють iз повним ротом. Тато почекав i, коли я пережував ту картоплю, що мав у ротi, запитав:
      -- Ну то як? Виходить у тебе стрибок головою вниз?
      Та в мене рот знову був повний. Я жував i жував.
      -- Ну то як? Виходить за нашим методом?
      Я нiчого не мiг вiдповiсти, бо якраз одкусив чималий шмат оселедця та ще й кiлька зерняток гiрчицi застряло в зубах.
      -- Ти нiмий, чи що? -- запитав тато, i на його чолi залягла зморшка.
      -- Ти ж бачиш, у хлопця повно в ротi, -- втрутилася мама.
      Певно, вона помiтила, що я в скрутному становищi й вирiшила допомогти менi. Я тiльки промимрив "угу".
      -- Гаразд, зачекаю, поки ти доїси. Та я й так здогадуюся, чому ти мовчиш, -- мабуть, знову не наважився стрибнути.
      Я ще раз щось промимрив iз повним ротом, але тато махнув рукою.
      -- Одинадцять рокiв хлопцю, i вiн не може стрибнути вниз головою.
      -- Менi тiльки десять, -- заперечив я. Завжди, коли тато присiкується до мене, то додає менi рокiв.
      -- То незабаром буде одинадцять, i вже треба вмiти стрибати вниз головою.
      Тато помiркував трохи i сказав:
      -- Завтра недiля, тож ходiмо разом на пляж. Повiр менi, ти навчишся стрибати головою вниз.
      Я здригнувся. Мама теж.
      -- Ти ж нiчого йому не зроби, -- попрохала мама.
      А тато сказав:
      -- Тiльки навчу його стрибати головою вниз i бiльше нiчого.
      Хоч би цiєї недiлi пiшов дощ. Чи заради мене хай би снiг випав у липнi. Покатався б я на ковзанах чи зайнявся б чимось iншим. Та, на жаль, погода не зiпсувалася.
      Тато був у чудовому настрої. Вiн голився i наспiвував.
      -- Ну, Альфi, тепер ми побушуємо у водi.
      Мама дала нам два рушники та чималого пакунка з їжею, а коли вийшли надвiр, помахала нам рукою. Я помiтив, що вона трохи потерпає за мене.
      Дорогою тато жартував i розповiдав паромниковi, який вiз нас через рiчку на пляж, що я нова олiмпiйська надiя у стрибках iз вишки, а вiн -- мiй тренер.
      На пляжi спочатку все йшло добре. Ми плавали кролем i на спинi. Я не вiдставав вiд тата. Потiм ми змагалися, хто далi пiрне, i тут тато перемiг, та ще й як! Вiн довго не виринав, i я вже злякався, чи вiн, бува, не втонув. Раптом тато виринув далеко позад мене. Ой же й здивувавсь я! А тато був такий гордий, що я ним захоплююсь.
      Весь цей час я пильнував, щоб ми не пiдпливли надто близько до вишки. Я все ще мав малесеньку надiю, що тато забуде про тi клятi стрибки вниз головою.
      -- А зараз чи не зробити б нам по красивому стрибку? -- запитав тато, пiдморгнув i поплескав мене по спинi. Поволi пiшли ми до вишки.
      Я вилiз на вишку, пальцями нiг вчепився в край дошки, витяг руки над головою, зiгнув ноги в колiнах i вiдразу ж випростався.
      -- Так правильно, тату? -- запитав я.
      -- Так, так, -- сказав вiн. -- А тепер треба стрибати.
      -- Знаєш, ноги непокоять мене. Як я їх втримаю вкупi? Коли ж ноги розставленi, всi смiються, -- так я намагався розмовами виграти час.
      Тато наморщив чоло, але спокiйно сказав:
      -- Поглянь, як треба робити стрибок. Показую. Будь уважний, запам'ятовуй усе, тодi й ти зумiєш.
      Тато став на моє мiсце, обхопив край дошки пальцями нiг, повiльно нахилився... Чи то вiн надто повiльно нахилявся, чи з якої iншої причини, цього я не знаю, але тато не стрибнув, а просто звалився у воду, та ще й ударив ногою об ногу. Вiн вирнув i, мабуть, помiтив, що я смiюсь. Я вмить схаменувся i, коли тато знову вилiз на вишку, хотiв уже якось похвалити його. Але тато лише буркнув:
      -- Мабуть, моя поза була не бездоганна. Я покажу тобi ще раз.
      Та й цього разу менi здалося, нiби ноги у тата не були притиснутi одна до одної i трохи зiгнутi в колiнах.
      Я сказав йому це.
      -- Мели, мели -- цього разу стрибок вийшов. Не придирайся, краще сам покажи щось.
      Мусив я знову ставати на дошку. Знову до критичного моменту все йшло добре. Та кинутись одразу у воду я не мiг, немов мене тримала рука чарiвника. Я знову випростався.
      -- Ну, яка тепер у тебе вiдмовка? -- сердито запитав тато.
      -- Та нiякої. Здається, там хтось пiрнув саме -- не можна ж стрибати!
      Тато уважно подивився у воду, потiм на мене.
      -- Тепер стрибай! -- наказав вiн.
      Я обережно нахилився, але не стрибнув. В цю мить тато вхопив мене за кiсточки i пiдняв у повiтря. У нього великi дужi руки.
      -- Нi... -- тiльки й встиг я крикнути, але критичний момент минув, i я плюснувся у воду. А що я не випростався в польотi, то впав, мабуть, як дошка. А знизу саме виринав якийсь чоловiк. Того не бажаючи, я добряче штовхнув його в бiк.
      Потираючи живiт, я швидко лiз драбиною на вишку i чув позаду могутнє сопiння. Той чоловiк, якого я ненароком штовхнув, був обурений i гнався за мною. Я сховався за тата.
      -- Ах ти ж, телепню! Я тобi дам.
      -- Спокiйно, нiхто тут нiкому не дасть.
      -- Слухайте, -- почав той чоловiк. Тепер я помiтив, який вiн гладкий. -- Хiба ви не бачили, як цей хлопець топтався по менi?
      -- Такий малий хлопець? Не смiшiть, -- цiлком правильно заперечив тато.
      -- Ах так? -- не вгамовувався гладкий чоловiк. -- Не втручайтесь у чужi справи!
      -- Нi, це моя справа, -- вiдказав тато. I я так вважав. Зрештою, це ж вiн мене кинув.
      Гладкий чоловiк хотiв обiйти тата. Мабуть, щоб надавати менi. Тато заступив йому дорогу. При цьому вiн вiдтiснив мене до краю дошки, не помiтивши цього. Я впав у воду. Коли я побачив, що падаю, то вiдштовхнувся.
      Важко повiрити, але вийшов чудовий стрибок вниз головою.
      Вода, нiби шовк, облягла тiло. Я розплющив очi й зрадiв: яке все зелене i мчить мимо! "Отже, все так просто", -- подумав я i мерщiй виринув на поверхню. Тато i той гладкий чоловiк все ще сперечалися.
      -- Добрий менi батько -- власну дитину шпурляє у воду, та ще людям на голову.
      -- В мої родиннi справи нiхто ще не втручався, то й ви будь ласка, не втручайтесь.
      -- Але ж хлопець важкий, знаєте, як було боляче... -- почув я, протискуючись мiж ними, i знову стрибнув. Ой, гарно ж! Немов летиш! Яка це насолода -- стрибати у воду сторч головою! Коли я знову виринув, тато i той чоловiк саме злазили з вишки. Я злякався. Чи не йдуть вони в полiцiю через мене? Пiшов за ними назирцi. До моїх вух долинули татовi слова:
      -- Важко повiрити, що ти -- той самий Альфред. Просто неймовiрно. Треба ж було спочатку посваритись, щоб усе отак з'ясувалось.
      Гладкий чоловiк називав тата Паулем, -- таке дозволяла собi тiльки мама. Я вже нiчого не розумiв. Обидва сiли за стiл у прибережному ресторанi, а я повернувся до вишки. Стрибав, поки запаморочилося в головi. Тодi пiшов по тата. Вiн усе ще сидiв iз тим чоловiком за столом. Обидва пили вино.
      -- Дай пановi руку, -- сказав тато.
      Гладкий чоловiк щиро усмiхнувся i показав на свiй правий бiк.
      -- Вибачся.
      Я здивовано подивився на тата.
      -- Але ж ти сам мене... -- почав я.
      Але той чоловiк тiльки засмiявся i сказав:
      -- Забудьмо все.
      Гладкий чоловiк, якого я торпедував, виявився татовим шкiльним товаришем. Колись вони сидiли за однiєю партою, а пiсля школи не бачилися тридцять рокiв.
      -- Який ти став гладкий, Альфреде! -- сказав тато смiючись.
      А той показав на татову голову:
      -- А де твої кучерi, Паулю?
      Я розсердився -- тато ж нiколи не був кучерявий.
      Потiм усi разом пiшли до вишки. Тато i його шкiльний товариш хотiли показати менi, як слiд стрибати вниз головою. Я вибiг наперед, стрiмголов шугнув униз i, не здiйнявши бризок, пiрнув у воду.
      -- Божевiльний! -- вигукнув тато, коли я виринув на поверхню. Татiв шкiльний товариш тiльки схвально кивнув головою.
      Аж увечерi прийшли ми додому. -- Паулю, ти пив пиво? -здивувалася мама. -- Сподiваюсь, ви все ж таки купалися?
      Ми засмiялись. Тато розповiв про свого товариша Альфреда, якого вiн зустрiв на пляжi. Але не сказав, як це трапилось i що тепер я добре стрибаю вниз головою. Тiльки за вечерею, коли мама помiтила мої червонi очi, я похвалився:
      -- Це тому, що я багато стрибав у воду.
      Тато пiдтвердив:
      -- Ось бачиш, Луїзо: пiшов батько, показав, i тепер хлопець умiє стрибати вниз головою.
      Раптом йому щось спало на думку.
      -- Коли ж ти перший раз стрибнув як слiд? -- пiдозрiливе запитав тато.
      Але цього я не сказав. Татовi було б неприємно, якби я розповiв мамi про всi нашi пригоди на пляжi. Хай це буде таємниця мiж нами, чоловiками.
      Що сталося пiсля того, як я вранцi побачив павука
      Того ранку я одягався швидко, бо встав трохи пiзнiше, нiж звичайно. Раптом я помiтив павука -- вiн бiг по ковдрi. Я натяг сорочку на голову i гукнув:
      -- Мамо, мерщiй iди сюди з вiником! Тут павук! Вимети, мамо!
      Я знаю, що мама не терпить павукiв i завжди воює з ними. З кухнi долинув мамин голос:
      -- Ото лихо! Побачиш уранцi павука -- бути прикрощам!
      Вона тут таки прибiгла з вiником у руцi й вимела павука геть.
      Я швидко одягся i вже зашнуровував черевики. Коли це лусь! -перервався шнурок. На однiй нозi я поскакав до мами на кухню. Вона знайшла менi нового шнурка i сказала:
      -- Це ж через того павучиська, правда, Альфонсе?
      Коли панi Еке зробила менi в класi зауваження, що я запiзнився (звiдки їй було знати про мою пригоду з шнурком?), я згадав павука i вирiшив сьогоднi пильнувати як нiколи. Згодом панi Еке викликала мене до дошки -- розказати домашнє завдання. "Красненько дякую, павуче", -розлютився я.
      А що я нiяк не мiг викинути з голови того павука, то весь час затинався, вiдповiдаючи на питання, i одержав слабеньку "трiєчку" та ще одне зауваження вiд учительки. Але це було ще не все. На уроцi нiмецької мови нам повернули вчорашнiй диктант. У мене знову була слабенька "трiйка", бо я забув поставити три коми i в двох словах пропустив по лiтерi.
      На уроцi фiзкультури у мене не вийшла вправа на турнiку.
      -- Клятий павук! -- сердито пробурмотiв я, викинув ноги вперед i напружив м'язи живота. Але це не допомогло. Вправа не вийшла. Нашi спортсмени смiялися надi мною. Забули, що я плаваю краще за них, а ще я чудово стрибаю у воду головою вниз. I, як на те, на уроцi працi я врiзав собi пальця.
      Як же я зрадiв, коли скiнчились уроки! Так зрадiв, що навiть забув сказати "до побачення" панi Еке, коли ми йшли додому.
      -- Цiттербаке, ти став нечемний. Не кажеш "до побачення" i навiть шапки не скидаєш.
      -- Старий отруйний павук, -- буркнув я.
      -- Ти щось сказав? -- сердито запитала вчителька.
      Я почервонiв. Звiсно ж, я мав на увазi не її, а того клятого павука, що з самого ранку приносить менi самi невдачi.
      -- Нi, нi, -- пролепетав я, -- просто я вас не помiтив. Будь ласка, вибачте.
      I я скинув шапку. З неї посипалися шматочки паперу -- певно, Ервiн пiдклав. Вiн мастак на такi речi.
      Я вирiшив сьогоднi не виходити з дому, щоб не дати павуковi нагоди ще якось дозолити менi. Однак мама послала мене в магазин, i я загубив дрiбнi грошi -- 34 пфенiги. А коли повернувся, мама почала вичитувати менi:
      -- Ти, Альфонсе, мов маленький. Вже он який вирiс, а покластися на тебе не можна.
      Я заперечив:
      -- До чого тут я? Ти ж сама казала, що павук...
      Та мама й знати нiчого не хотiла:
      -- Ти просто неуважний, i павук тут зовсiм не винний. Отож, не виправдовуйся!
      Я вийшов у двiр погуляти, бо дома ж самi прикрощi. Хлопцi з нашої вулицi грали в футбол iз командою iз сусiдньої вулицi. Ми програли з рахунком 18:7. Всi казали, що найслабшими гравцями були воротар i я. Воно й правда, адже я весь час думав про того павука. I як тiльки вiн мiг принести менi стiльки невдач за один день! I я сказав товаришам по командi:
      -- Сьогоднi вранцi я побачив павука. Це все через нього.
      Але хлопцi не зрозумiли мене, вилучили з нападу, i я пiшов геть.
      Увечерi тато помiтив, що у мене поганий настрiй, i запитав:
      -- Що скоїлось, Альфонсе? Неприємностi у школi?
      Я кивнув:
      -- Так, неприємностi.
      I я розповiв про все, що сталося протягом дня. Але тато не хотiв нiчого й чути:
      -- Ти погано пiдготувався i був неуважний. Ось де причина. А та вправа на турнiку у мене теж нiколи не виходила.
      Те, що вправа не виходила у тата, втiшило мене, але я залишився при своїй думцi: все було через того павука.
      Тато розсердився:
      -- Невже, Альфонсе, ти серйозно вiриш у цi дурницi?
      А потiм звернувся до мами:
      -- Це ти, Луїзо, збила хлопця з пантелику тим павуком?
      Мама сказала, що павук -- то не дурницi.
      Тато сказав, все це дурнi забобони. Вiн так розхвилювався, що перекинув солянку.
      -- Тепер напевно будуть неприємностi, -- тихо мовила мама.
      -- Оце ж вони й є, -- вiдказав тато.
      Я кивнув:
      -- Ми програли в футбол. У цьому винний павук, а також розсипана сiль.
      Ми ще довгенько сперечалися. Тато дуже сердився. Мама мовчала. А я собi сидiв i думав, що й вечiр не минув без прикрощiв. Розмова так i не вiдновилася. Тато читав газету i час од часу бурчав:
      -- Бiльше б сидiв над домашнiми завданнями... павук вранцi... березової кашi дати б...
      Мама мовчки лагодила татовi й мої шкарпетки. А я сидiв i в альбомi малював страшних, неймовiрно великих. павукiв iз трьома та п'ятьма лапами, з хрестами та ще чимось.
      Ми з мамою таки маємо рацiю -- павуки i розсипана сiль приносять неприємностi й невдачi. Ось ми зараз мовчимо i всi сердитi -- хiба це не доказ?
      Тiльки тато думає iнакше.
      Чому я завжди попадаю в халепу?
      Всi кажуть: я винний, а я зовсiм не винний. Що менi робити? Я ж справдi не винний! Останнiм часом у мене самi невдачi. Почалося з того, що до нас прийшов новий учитель. Гiрцiг його прiзвище. Дуже симпатична людина. Коли вiн зайшов до класу, я подумав собi: у нього на уроках поводитимуся добре. Вчитель розкрив класний журнал i сказав:
      -- Давайте знайомитись. Почнемо з кiнця -- так буде цiкавiше. Хто Альфонс Цiттербаке?
      Це я. Але я так засоромився, що не встав i не вiдповiв. Я ж останнiй за алфавiтом, а мене викликали першого. Запала напружена тиша.
      Вчитель помовчав i сказав:
      -- Отже, першого нема.
      Всi у класi скалили зуби. Менi стало жарко, на лобi виступив пiт, але я так i не наважився встати. Бо тодi пан Гiрцiг сказав би:
      -- Цiттербаке, ти, бува, не заснув?
      Я страшенно засоромився, а вчитель записав у журналi, що мене нема.
      Петер, голова ради загону, поцiкавився пiсля уроку:
      -- Цiттербаке, чому ти не обiзвався? Чому ти викидаєш такi коники?
      Я сказав:
      -- Просто не насмiлився.
      Наступного дня пан Гiрцiг запитав:
      -- А сьогоднi Альфонс Цiттербаке є?
      Я знiяковiло вiдповiв:
      -- Тут!
      Наш новий учитель не помiтив, що вчора я теж був. Вiн ще не знав усiх в обличчя.
      -- А де ти був учора? -- приязно запитав вiн.
      Заїкаючись, я почав:
      -- Я...
      Знову на лобi у мене виступив пiт i, певно, я ще й почервонiв.
      Вчитель насупився:
      -- Ну, Цiттербаке, що сталося?
      Я, нарештi, признався, бо перед цим добре все обдумав:
      -- Я був тут, пане Гiрцiг.
      Вчителеве обличчя спохмурнiло.
      -- Слухай, таких витiвок у нашiй школi не повинно бути. Вчитель -твiй друг, але його не обведеш навколо пальця. Де записка вiд батькiв?
      -- Нема, -- вiдповiв я. -- Та й навiщо вона?
      -- Отже, прогуляв урок, -- зробив висновок учитель. -- Хочу сказати, що я в тобi розчарований.
      Пiсля занять вiн дав менi записку для мами. Я можу тiльки здогадуватися, що в нiй було написано. Вдома я мовчки поклав записку на стiл. Мама прочитала i, мов пiдкошена, опустилася на стiлець. Вона тiльки сказала:
      -- Чим я заслужила таке? Ти ж порядний хлопець, Альфонсе!
      -- Я не... -- почав я знову, але чомусь не закiнчив.
      А мама сказала:
      -- Хлопче, будь правдивий. -- I поклала менi на плечi руки. -- Ти дуже м'який. Альфонсе, -- продовжувала вона. -- Спробуй стати справжнiм мужчиною. Iнколи ти буваєш занадто боязкий, i це тобi шкодить. Я впевнена, ти не сам надумав прогуляти урок. Хто на тебе погано впливає?
      Ми обоє дуже засмутились. Трохи перегодом мама сказала:
      -- Альфонсе, пiди краще купи щось. Набридло менi дивитися на твоє сумне обличчя.
      Треба було принести чаю, масла, хлiба i гiрчицi. Я взяв кошик i пiшов.
      В магазинi було людей -- нiде яблуку впасти. Я нiяк не мiг знайти кiнця черги i крутився помiж людей. Довгенько штовхали мене. Коли я нарештi знайшов кiнець черги i перелiчив свої грошi, то побачив, що не вистачає однiєї марки. Я злякано обернувся i помiтив хлопця, мабуть, на голову вищого за мене, що саме пiдiймав iз пiдлоги марку. Я глянув йому просто в вiчi, а вiн кивнув i сказав:
      -- Тiльки що впустив.
      Я вийшов iз черги, став у кутку i почав спостерiгати за тим хлопцем. Вiн купив цукерок.
      Продавщиця помiтила мене, бо я все крутився у неї на очах, i раптом голосно сказала:
      -- Хлопче, щось ти довго крутишся бiля вiтрини з цукерками. Нiчого не купуєш, а тiльки шастаєш по магазину!
      Всi подивились на мене й загомонiли, а дехто сказав:
      -- Так, так!
      Я почервонiв. Як вони могли подумати, що я збираюся красти цукерки. Я вискочив iз магазину i сховався за колонкою для афiш.
      Той хлопець теж вийшов надвiр. Вiн спокiйнiсiнько ласував цукерками. Я пiшов за ним назирцi. Ось вiн зайшов у високий будинок i грюкнув великими дерев'яними дверима. Я почекав ще якусь мить i пiшов до того будинку. Вiдчинив дверi й налетiв на якогось чолов'ягу.
      Мабуть, то був швейцар.
      -- Ну, хлопчиську, -- сказав вiн сердито, -- нарештi я тебе здибав!
      -- У чому справа? -- спитав я запинаючись.
      -- Це ти так грюкаєш дверима, що весь будинок дрижить?
      На лобi у мене виступив пiт, i я вiдчув, що червонiю. Я мовчав i тiльки кусав собi губи.
      Чолов'яга струсонув мене:
      -- Востаннє кажу тобi: зачиняй дверi як слiд! У цьому будинку живуть люди, якi працюють вночi, а вдень хочуть спати. Розумiєш?
      Я кивнув.
      -- Тепер ще раз зачини дверi, але тихенько, -- сказав чолов'яга.
      Я мусив ще i ще раз тихенько зачинити дверi.
      -- От тепер ти зрозумiв! -- сказав, вiн i вiдпустив мене.
      Ледве я переступив порiг, мама запитала:
      -- Альфонсе, що з тобою? Чого у тебе такий вигляд? Скажи менi.
      Я тiльки здвигнув плечима й показав порожнього гаманця, у якому не вистачало марки. Що я мiг сказати?
      -- Надалi я буду ходити сама до магазину, -- сказала мама.
      Я промовчав, а потiм вибiг надвiр. Лиха година! Я згадав: у нас же сьогоднi пiонерськi збори! Щодуху помчав до школи. Справдi, збори вже почалися. Я став пiд дверима i почув голоси. Ввiйти чи нi? Одному стати перед усiма i пояснити, чому запiзнився. Але ж я напевне заплутаюсь i знову всi подумають погано про мене.
      Я взявся за ручку дверей i не знав, що робити далi. Раптом дверi розчинилися -- передi мною стояв Петер, голова ради загону. Петер i весь загiн дивилися на мене.
      -- Вiн пiдслуховував, -- сказав Петер. -- Я ж казав, що хтось є пiд дверима. Такого я не чекав од тебе, Альфонсе.
      Я вiдчув, що червонiю.
      -- Та я...
      -- Так, -- сказав Петер, -- ти надто боязкий, щоб увiйти i вислухати все, що ми саме про тебе говорили. Що це з тобою коїться?
      Отак i виходить у мене, що я не винний, а завжди попадаю в якусь халепу. Хiба це справедливо?
      Як я впiймав коропа Юмбо та наловив усякої iншої риби
      По суботах тато часто ходить на рибалку. Мене з собою вiн нiколи не бере. Коли я його прошу, вiн каже:
      -- Нi, Альфi, не можна. В човнi ти не всидиш спокiйно, розженеш менi всю рибу i сам нiчого не впiймаєш.
      Днями я написав на "вiдмiнно" контрольну з арифметики, i тато пообiцяв менi:
      -- Наступної недiлi вiзьму тебе з собою на рибалку.
      Ми вирушили з дому в суботу надвечiр i переночували в готелi.
      -- Нам треба встати о пiв на четверту. Отже, негайно лягай спати, -- наказав тато.
      Так рано менi ще нiколи не доводилося вставати. Я боявся проспати. Перший раз прокинувся, коли надворi було зовсiм темно. Я довго сiпав .тата, поки розбудив його. Вiн увiмкнув свiтло i поглянув на годинника.
      -- Повернися на другий бiк i не здумай ще раз будити мене, -сердито сказав тато.
      Годинник показував чверть на першу.
      Згодом я знову прокинувся. Впевнений, що ми проспали, увiмкнув свiтло i подивився на годинника: була друга година.
      -- Хай йому грець, -- позiхаючи, пробурчав тато. -- Ти спатимеш нарештi?
      Я лiг i став мiркувати, чи не краще менi взагалi бiльше не спати до пiв на четверту. Але так не вийшло. Коли задрiмав, менi приснилося, що я впiймав на вудку золоту рибку i вона стала прохати мене подарувати їй життя. За це вона пообiцяла завжди допомагати менi з арифметики. Ледве втяг я золоту рибку у свiй човен, i сон минув, бо я впав з лiжка.
      Тато дуже злякався i вилаяв мене.
      Менi здалося, вiн навiть тихо сказав:
      -- Для чого тiльки я взяв iз собою цього телепня?
      Була без п'яти хвилин третя.
      Ми знову заснули, а коли прокинулися, годинник показував пiв на п'яту.
      -- Проспали! -- крикнув тато. -- Це ти винний. Крутився цiлу нiч, а тепер вугри вже пройшли.
      Ми примчали до човна i попливли. Як це було чудово! Над водою висiла величезна сiра завiса туману, а в лiсi кричала iволга. Я спробував заспiвати iволгою.
      -- Тихiше поводься в човнi! -- гримнув тато. -- Попереджую востаннє, а то прожену.
      Невже вiн мене викине в озеро?
      Тато веслував обережно. Ми прибули на мiсце й прив'язали човна до двох тичок. Тато дав менi маленьку вудочку, наживив дощового черв'яка i показав, як пiдсiкати, коли клює, i як витягати рибу. Собi вiн узяв довгу вудку i закинув далеко.
      Ми стали чекати. Сидiли довгенько. Раптом мiй поплавець смикнуло.
      -- У мене клює! -- крикнув я.
      -- Тс-с-с-! -- зашипiв тато. -- Тягни!
      Я пiдсiк. У водi щось стрепенулося. Потiм над водою показалася чимала гарна рибина. Вудлище зiгнулося. Я розгубився.
      -- Тягни! -- гукнув тато.
      Я тяг репетуючи:
      -- Щука! Ура! У мене щука!
      Тато гримнув:
      -- Тихiше поводься у човнi!
      Я витяг рибину. Вона впала татовi просто на штани й забруднила їх.
      -- Це лин. Добрих пiвфунта буде, -- сказав тато i насупився.
      Знаю, вiн не дуже зрадiв, що я перший упiймав рибину. Тато знову наживив менi черв'яка. Я закинув i знов у мене клюнуло. Цього разу пiдсiк добре. На жаль, рибка була маленька -- окунь.
      -- Спробуй здогадайся, чому вона у нього клює, -- буркнув тато.
      Його поплавець спокiйнiсiнько плавав на водi.
      Згодом у мене знову клюнуло. Я пiдсiк, та, мабуть, заранi. Порожнiй гачок вискочив iз води, пролетiв повз татове вухо i вп'явся йому в куртку. Чудовий був гачок. В тканинi вiн засiв так мiцно, що витягти його ми не змогли. Врештi-решт, нам довелося перерiзати волосiнь ножем. Гачок залишився в куртцi назавжди.
      Ледве встиг я закинути новий гачок iз наживкою, як поплавець вмить потонув. Не гаючи часу, я смикнув, i на гачку затрiпотiла рибина. Цього разу попався жирний окунь. Я показав татовi свої три рибини i сказав:
      -- Правда, чудово?
      Тато ледь кивнув. Вiн пильно дивився на свого нерухомого поплавця. Не пройшло й пiвгодини, як я впiймав ще маленького окунця, двi плiтки i лина. А тато не зловив нiчого. Вiн все частiше витягав свою вудку i уважно оглядав, нiби щось там було не так. Але все було в порядку. Нарештi, клюнуло i в нього.
      -- Пiдсiкай! -- крикнув я.
      -- Нi, -- заперечив тато. -- Я дам їй краще вхопитись. Тодi буде певнiше.
      -- Зiрветься! -- не вгамовувався я. -- Пiдсiкай!
      Тато смикнув, але вудлище не зiгнулось. Рибина, завдовжки з палець, затрiпотiла на гачку. Я зареготався, а тато сердито зиркнув, на мене. Одразу пiсля цього я впiймав ще рибину, втричi бiльшу за татову. Я хотiв знову закинути вудку, i тато теж розмахнувся. Волосiнi заплуталися. Пiвгодини морочилися ми з ними, перш нiж знову змогли закинути.
      Тато гнiвався:
      -- Краще б ти залишився вдома!
      А я казав:
      -- Але ж до мене йде найкраща риба!
      I тато замовкав.
      Потiм я ще впiймав окуня i двi плiтки, а тато знову нiчого.
      -- Ану, давай помiняємося мiсцями. Переходь! -- запропонував вiн. Менi не хотiлося.
      -- Ти менi тiльки рибу розженеш, -- пробурчав я, але послухався.
      Коли ми мiнялися мiсцями, я пiдсковзнувся. Човен сильно захитався, i я випустив з рук вудку, її вмить однесло течiєю геть. Татовi довелося вiдв'язати човна, щоб дiстати мою вудку. Вiн знову дуже розсердився, але сказав тiльки:
      -- Рибалцi край. Ми розiгнали всю рибу.
      Тодi ми попливли в очерети i знову закинули вудки. Тато попрохав мене:
      -- Поглядай на мою вудку, а я налаштую спiнiнг.
      Гаразд. Поглядаю на його вудку. Аж раптом клюнуло. Я смикнув, але вудка й не зворухнулася. Здавалося, гачок зачепився за дно. На допомогу менi прийшов тато з пiдсакою. Витягли ми коропа -- фунтiв зо два було в ньому, не менше.
      -- Це я впiймав, -- кажу татовi.
      А вiн не погоджується:
      -- Але ж моя вудка!
      Справдi, чий же це короп? Чи мiй, бо я його впiймав, чи татiв, адже на його вудку? Ми так i не дiйшли згоди. Посидiли ще трохи, але бiльше нiчого не ловилося. Стало жарко. Знiчев'я вирiшив я дати своїм рибинам iмена. Коропа назвав Юмбо, великого окуня -- Максом, а плiток -- Анною i Петрою. А тато тим часом змотав вудки i запропонував :
      -- Ану, берись за весла. Тiльки веслуй поволi. Сподiваюся, впораєшся. А я закидатиму спiнiнг -- може, впiймаю щуку.
      Вiн узяв маленьку вудочку з котушкою i причепив до неї блискучу металеву рибинку. Яка смiшна наживка!
      -- Це ж як? -- поцiкавився я. -- Зовсiм без черв'яка? Невже щука така дурна, що схопить цей шмат бляхи?
      Тато взявся за голову.
      -- Ой леле! Кого я взяв на рибалку! Це ж блешня.
      Але щуку, мабуть, нелегко ошукати. Я веслував, тато закидав, та нiщо не чiплялось. Раптом тато крикнув:
      -- Альфонсе, зупинимось тут.
      Але човен плив собi далi -- я нiяк не мiг його зупинити. Тато стояв на кормi. Вудлище нап'ялося, нiби лук.
      -- Назад! -- крикнув вiн. -- Ти ж порвеш менi всi снастi.
      Але як подати назад, я не знав i геть розгубився. Одне весло вислизнуло у мене з руки i попливло. Я нахилився, щоб дiстати його, i впустив друге весло. Волосiнь у татової вудки перервалась, i наш човен загойдався на хвилях.
      -- Що робити? -- спитав я тата. -- У нас тепер нема жодного весла!
      Тато тiльки сумно кивнув. Чим же веслувати?
      -- Може, руками? -- запропонував я.
      Ми спробували веслувати руками. Виходило дуже повiльно. Тато мовчав. Я хотiв був утiшити його:
      -- Зате ми наловили такої гарної риби.
      Але тато навiть не поглянув на мене.
      Тiльки десь о другiй годинi нас узяв на буксир якийсь рибалка, що саме пропливав мимо, i вiн дотяг нас до берега. Ми прив'язали човна i пiшли шукати весла. Заради тих весел нам довелось обiйти майже все озеро. Проблукали три години. Нарештi наша згуба знайшлася на другому боцi озера в очеретi.
      Я роззувся, скинув шкарпетки i побрiв у воду по весла. Тато взяв одне весло на плече, я -- iнше. Я крокував попереду, тато за мною. Назад iшли швидше. Дорогою я склав i тут-таки проспiвав пiсеньку про нашу рибалку:
      Ловлю-ловлю, тягаю
      I спритно пiдсiкаю
      Плiток та окунiв,
      Линiв та коропiв.
      Рибинка є i в тата,
      Що я помiг пiймати.
      -- Припини свою дурну пiсню! -- гримнув на мене тато.
      I чого моя пiсенька йому не сподобалася?
      -- Тут же нема риби, щоб я її наполохав, -- вiдказав я.
      Далi я зробив цiкаве вiдкриття. Наче якийсь кумедний сiрий дзвоник прилiпився до стовбура дерева. Що воно могло бути? Я колупнув того дзвоника веслом. Ми й не зоглядiлись, як навколо нас загуло. Звiдки менi було знати, що то осине гнiздо? Тато став вiдмахуватися на всi боки веслом, але це не допомогло. Тодi я кинувся навтiкача, тато за мною.
      Ми ще легко вiдбулися. Одна оса вжалила мене в ногу, а татовi дiсталось у праву щоку. Вiдразу ж пiсля цiєї пригоди з осами поїхали ми додому. Всю дорогу тато мовчав. На кожнiй зупинцi ми вискакували з поїзда i бiгали примочувати вжаленi мiсця.
      Додому прибули не пiзно. Мама дуже зрадiла.
      -- Коли тато їздить сам, вiн нiколи не повертається так рано, -сказала мама.