Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Все ясно

ModernLib.Net / Современная проза / Фоер Джонатан Сафран / Все ясно - Чтение (стр. 1)
Автор: Фоер Джонатан Сафран
Жанр: Современная проза

 

 


Джонатан Сафран Фоер


Все ясно

За сприяння Відділу преси, освіти та культури Посольства США в Україні
Переклад з англійської здійснено за виданням Foer, Jonathan Safran. Everything is Illuminated: A novel. — Penguin Books, 2002.
Згідно з угодою з автором
Перекладач — Ростислав Семків

ПРОСТО Й НЕМОЖЛИВО:

Присвячую своїй сім'ї


Увертюра перед початком дуже жорсткої подорожі

За паспортом я — Олександр Перцов. Але всі другани кличуть мене просто Алекс, бо так набагато легше вимовити моє законне ім'я. Мама мене називає «Льоша-не-нервуй-мене», бо я постійно дію їй на нерви. Якшо хочете знати, чому я так її нервую — то це тому, шо вічно десь лажу з друзями й сію направо-наліво грошовими знаками та роблю ше багато такого, шо може її нервувати. Батя взяв собі за звичку кликати мене «Шапка» — через мою песцеву вушанку, яку я носив би навіть літом. Ну, тепер він уже мене так не називає, бо я його наполегливо попросив перестати. Таке прізвисько здавалося мені якимось дуже вже дитячим, а я звик вважати себе крутим і креативним пацаном. У мене є купа дівчат, можете мені повірити, і кожна з них називає мене якось особливо. Одна каже «Манюня». Це не тому, шо я малий, просто вона дуже про мене піклується. Інша називає мене «Ніч-без-сну». Доганяєте чому? Є ше одна дівчинка, яка кличе мене «Грошзнак». Бо я постійно сиплю перед нею фінансовими асигнаціями.

За це вона на задніх лапках бігає. Ше маю молодшого брата, який називає мене просто «Алік». Це мене не дуже вставляє, але сам брат — класний, і тому все о'кей — я дозволяю йому так на мене казати. Його самого звати Ігорчик, але Батя кличе його «Роззява», бо той вічно у шось улізе. Пару днів тому поставив собі під оком фінгал — невдало пікірував біля стіни. Ше вам може бути цікаво, як звати мою сучку, її собаче ім'я — Семмі Дейвіс Молодший-Молодший, оскільки Семмі Дейвіс Молодший — улюблений співак мого Дєда, а це сучка-поводир, і вона не моя, а Дєдова — це він вважає себе сліпим, не я.

Мене привели на світ 1977 року, як і героя цієї історії. Якшо чесно, то життя моє — нормальне собі життя. Як я вже казав, викидаю багато приколів сам і з іншими; але все це стандартні фішки. Мене вставляють американські фільми. Вставляють нефи, особливо Майкл Джексон. Вставляє сипати бабками в центрових нічних клубах Одеси-мами. Мені подобаються машини типу «ламборджині кунташ» і капучіно. Багато дівчаток хотіли б мати зі мною плотські справи в різних хороших тусовках, у «Ромашці», «Веселих горках» чи в «Бодігарді». Хочете знати, чому стільки дівчат за мною вмирають — через мою унікальну персону. Я простий і страшенно прикольний — а все це забойні речі. Але я знаю купу людей, які тащаться від швидкісних машин і нічних клубів. А тих, хто любить Легкий Ненав'язливий Флірт (який завжди закінчується липкою підстилкою) не порахуєш і на всіх пальцях рук і ніг. Багатьох сьогодні звуть

Алексами. Тільки в моєму домі таких ше троє! Тому я з таким запалом підхопив ідею поїхати в Луцьк у ролі перекладача для Джонатана Сафрана Фоера. То була суперова можливість.

Я розпрекрасно закінчив другий рік англійської філології в універі, шо дивно, бо мозок мого прєпода був переповнений всяким лайном. Мама так пишалася мною, навіть сказала: «Льоша-не-нервуй-мене! Я така рада за тебе». Я зразу спитав її, чи не купить вона мені за це справжні шкіряні штани, але вона скривилася: «Оці колготки?! Ніколи!» Батя теж пижив-ся. Він зразу: «ШАПКА!», — а я йому, — «не називай мене так», — а він мені, — «Алекс, мама так тобою пишається».

Моя мама дуже скромна жінка. Дуже-дуже скромна. Вона паше в маленькому кафе, годину їзди від нашого дому. Подає клієнтам їсти й пити. Каже мені: «Я теліпаюся годину автобусом, шоб весь день робити те, шо ненавиджу. Знаєш нашо? Заради тебе, Льоша-не-нервуй-мене! Колись і ти будеш робити для мене те, шо ненавидиш. Це й називається сім'я». Єдине, шо вона ше не просікла, так це те, шо я вже давно роблю для неї багато того, шо ненавиджу. Слухаю, як вона до мене говорить. Не нарікаю на свої мінімальні кишенькові. А я казав, шо й близько не нервую її так, як би мені хотілося? Нє-а. Не роблю всього цього, бо ми — одна сім'я. Стараюся дотримуватися decencies. Так казати я навчився від героя цієї книжки. Не роблю цього, бо я не big fucking asshole. Ше одна фраза, якої він мене навчив.

Мій Батя вкалує на туристичну агенцію «Дорогами предків», її створили для євреїв, таких, як наш герой, що мають палке бажання покинути благословенну країну Америку й відвідати провінційні містечка Польщі й України. Батіна агенція пропонує послуги перекладачів, гідів і водіїв тим євреям, які хочуть відвідати місця, де колись жили їхні предки. О'кей, от тільки справжнього єврея до тієї поїздки я взагалі не бачив. Але то була їхня, а не моя проблема, бо я весь час хотів і був дуже навіть не проти побачити хоча б одного з них. Чесно кажучи, до тієї поїздки я був упевнений, шо у всіх євреїв повна голова лайна. А як інакше про них думати, якшо вони пересилали моєму Баті дуже конкретні суми валюти, шоб приїхати з Америки в Україну? Та потім я зустрів Джонатана Сафрана Фоера і, правду кажучи, у його голові не помітив ніякого лайна. А він — натуральний єврей.

Ну, а шодо мого братика Роззяви (я, до речі, ніколи його так не називаю, тільки «Ігорчик»), то він — просто класний пацан. Я вже бачу, шо скоро він стане крутим і креативним мужиком, і в його мозку буде багато звивин. Ми ніколи не говоримо на підвищених тонах, бо він тихоня, але я впевнений, шо ми і так з ним добрі другани; я не збрешу, коли напишу, шо ми просто суперові другани. Ігорчика я вчив бути світським чуваком. Наприклад, три дні тому показав йому один журнальчик, шоб він міг оцінити, у яких позах я займався серйозними чоловічими справами. «Оце — шістдесят дев'ять», — сказав я, розкривши перед ним порнографічний журнальчик.

Я показав на картинку двома пальцями, щоб він її не пропустив. «А чому це шістдесят дев'ять?» — запитав він, бо ше з народження був страшенною чомучкою. «Цю позу придумали в 1969 році. Мій друг Гріша навіть знає друга племінника автора цього винаходу». «А що робили до 1969 року?» «Просто брали в рот і облизували, але не одночасно». Раз я взявся за братика, то скоро він у цій справі стане справжнім пацаном.

Звідси й починається моя історія…

Але спочатку я просто не можу не описати свою привабливу зовнішність, шоб ви її оцінили. Я однозначно високий. Нема такої жінки, яка була би вищою за мене. Всі ті вищі за мене жінки, яких я знаю, — лесбіянки, і 1969 рік, звичайно, відкрив для них широкі горизонти. У мене шикарне волосся, з проділом посередині. Це тому, шо Мама, як я був ше дуже маленький, завжди робила мені проділ збоку, а я, шоб її понервувати, став зачісуватися інакше. «Льоша-не-нервуй-мене! — казала вона тоді, — з такою зачіскою ти виглядаєш розумово відсталим». Це вона не спеціально, сто процентів. Мама часто говорить те, чого зовсім не має на увазі. У мене аристократична усмішка, і я люблю підколювати людей. Мій торс виглядає суперкрутим, хоча зараз йому трохи бракує м'язової активності. Мій Батя — товстий, і Мама теж огрядна. Але це мене не хвилює, бо я тільки виглядаю набитим, насправді це м'язи. Ше лишилося описати мої очі, і можна починати розповідь. Очі в мене голубі з блиском. Тепер почну розповідати.

Одного разу Баті подзвонили з американського офісу агенції «Дорогами предків», їм

потрібен був водій, гід і перекладач для хлопця, який приїде в Луцьк на початку липня. Це була проблема, бо в липні [Всі фактологічні дані подано за оригіналом.] Україна готувалася святкувати першу річницю своєї ультрасучасної Конституції, що переповнювало всіх нас патріотичними почуттями, а тому багато хто планував на ці канікули рвонути за кордон. Через це гідів та інших знайти було неможливо, як і тоді, коли в 1984-му відбувалася Олімпіада. Але Батя в мене всіх тримає під каблуком і завжди домагається чого хоче. «ШАПКА! — сказав він мені по телефону, коли я сидів удома й дивився найкрутіший з усіх документальних фільмів „Зйомки тріллера", — яку це ти мову вчив цього року в університеті?» Я відповів: «Не називай мене ШАПКА!!!» «Олександре, — сказав він, — яку мову ти вивчав цього року в університеті?» «Англійську», — відповів я. «Успішно?» — запитав він. «Розмовляю вільно», — сказав я, передбачаючи, шо він буде пишатися цим і таки купить накидки на крісла із зебрової шкури, про які я так давно мріяв. «Прекрасно, ШАПКА», — сказав він. «Не називай мене так!» — ше раз сказав я. «Прекрасно, Алексе! Прекрасно! Ти мусиш скасувати всі свої плани на перший тиждень липня». «У мене немає ніяких планів», — відповів я. «Вже є», — пояснив він.

Настав момент згадати мого Дєда, який теж товстий і навіть товстіший, ніж мої батьки. О'кей, розповім і про нього. У Дєда золоті зуби й густа рослинність на обличчі — кожного дня з самого ранку він довго розчісує своє пишне волосся. Майже п'ятдесят років він горбатився на різних роботах, найбільше — у колгоспі, а потім став водієм. Нарешті його найняли у «Дорогами предків», де він почав пахати ще в 1950-х і працював аж донедавна. Зараз він пішов на заслужений відпочинок і живе недалеко на нашій вулиці. Моя бабка померла два роки тому від раку мозку, і Дєд після того впав у депресію і парить всім, шо він сліпий. Мій Батя не вірить, але все одно купив йому Семмі Дейвіса Молод-шого-Молодшого, бо сука-поводир згодиться не тільки сліпому, а й тому, хто страждає від самотності. (Не треба було писати «купив», бо Батя не купував її, а просто взяв із притулку для неуважних псів. Це не тільки несправжня сука-поводир, а ше й розумово відстала.) Дєд транжирить більшу частину дня в нас удома перед телевізором. Він часто вичитує мене. «Саша! — кричить він, — Саша, не будь таким гниляком! Не будь таким порожнім! Роби шо-небудь! Роби шо-небудь корисне!» Я ніколи не перечу йому й навіть ніколи спеціально його не нервую, але я не розумію, шо може стати зараз таким уже корисним? Поки бабка була жива, він не мав тої страшної звички рипіти на мене чи на Ігорчика. Ми розуміємо, шо це він не навмисно, і вибачаємо йому. Одного разу я з'ясував, шо Дєд часом плаче перед телевізором. (Ця частина розповіді про мого Дєда, Джонатан, залишиться між нами, о'кей?) Якраз транслювали прогноз погоди, тож плакав він явно не через якусь депресивну передачу. Я ж ввічливий і завжди прикидаюся, шо нічого не помічаю.

Мого Дєда також звати Олександр. Як і мого Батю. Ми були первістками в наших сім'ях і пишаємося тим не менше, ніж бейсболом, який (всі це знають) придумали в нас, в Україні. Я теж назву свого первістка Олександром. Як-шо хочете знати, шо буде, якшо в мене народиться дівка, то я вам поясню. Мій первісток дівкою не буде. Мого Дєда привели на світ в Одесі 1918 року. З України він не виїжджав. Найдалі він був у Києві, бо там мій дядько одружився з однією коровою. Коли я ше був паца-ном, Дєд, бувало, повчав мене, шо Одеса — це найкраще місто на світі, бо тут дешева горілка й дешеві жінки. Він всяко приколювався з моєї бабки, коли та ше жила, і натякав, як любив інших бабів. Але бабка знала, шо то були порожні приколи, і голосно реготала. Він казав: «Ганю, я планую одружити он ту, в розовому капелюшку». А вона питала: «З ким ти плануєш її одружити?» А він відповідав: «З собою». Я в цей час тішився на задньому сидінні, а вона казала: «Але ти ж не батюшка». А він: «На сьогодні ним стану». А вона йому: «Ти сьогодні увірував у Бога?» А він їй: «Сьогодні я вірую в любов». Батя просив ніколи не нагадувати Дєду про бабку. Він говорив так: «Це заганяє його в депресію, ШАПКА». А я йому: «Не називай мене так». Тоді він: «Це заганяє його в депресію, Алекс. І заставляє його думати, шо він ше більше сліпий. Хай краще все забуде». Тому я ніколи про неї йому не нагадую, бо якшо я нічого не маю проти, то роблю все так, як каже мій Батя. А ше він крутий в кулачному бою.


Подзвонивши мені, Батя набрав Дєда і сказав, шо фрахтує його водієм для нашої поїздки. І якшо ви хочете знати, хто буде гідом, то я вам скажу, шо гіда не буде взагалі. Батя сказав, шо ніякого гіда не передбачаєтся, бо Дєд наш і так дуже натасканий у краєзнавчому матеріалі за всі роки роботи у «Дорогами предків». Батя назвав його експертом. (Коли він це казав, це звучало переконливо. А зараз, Джонатан, як тобі здається, у контексті всього, шо з нами сталося?)

Коли ми всі троє мужчин на ім'я Алекс зібралися в Батіному домі того вечора обговорити справу, яка на нас навалилася, Дєд сказав: «Я не хочу. Я пішов на відпочинок не для того, шоб витворяти такі гімняні речі. З мене досить». «Мені все одно, шо ти думаєш», — сказав йому Батя. Тоді Дєд зі всьої дурі гримнув рукою по столі й закричав: «Не забувай, хто є хто!» Я подумав, шо розмова на цьому обірветься. Але тут Батя мене шокірував. він сказав: «Прошу тебе», а далі ше дивніше, «Тату». Мушу зізнатися, шо я в це так і не в'їхав. Дєд повернувся і сказав: «Останній раз. Більше я того робити не буду».

Ми розробили план, за яким мали підібрати героя нашої повісті у Львові на вокзалі 2 липня о третій годині. Далі, за планом, два дні мали теліпатися довкола Луцька. «Луцьк? — запитав Дєд. — Ти ж не казав, шо то буде Луцьк». «Так, Луцьк!» — відповів Батя. Дєд потонув у роздумах. «Він шукає, звідки родом його дід, — пояснив Батя, — а ше якусь Августину, яка врятувала цього діда на війні. Хоче написати книжку про село свого діда». «Ага, — сказав я, — то він умний?» «Нє-а, — пояснив Батя, — ум у нього

примітивний. Американський офіс сказав, шо він дзвонить кожен день і ставить сотні дебільних запитань типу, чи знайде він тут нормальну їжу». «Сосиски в нас точно є», — сказав я. «Звичайно! — підтримав Батя. — Так шо він не зовсім умний». І тут я повторю, шо герой якраз виявився навіть дуже нетупим євреєм. «А де це місто?» спитав я. «Воно називається Трохимбрід». «Трохимбрід?» — перепитав Дєд. «Це 50 кілометрів від Луцька, — пояснив Батя, — у нього є карта, і він впевнений, шо він знає розташування. Все має бути чотко».

Батя пішов спати, а ми з Дєдом ше пару годин дивилися тєлік. До нас обох все доходить дуже повільно. (Ледь не написав, шо ми тащи-мося від цього, але то була б неправда.) Ми дивилися американську програму з російськими субтитрами. Показували китайця, який розбирався на гранатометах. Ше ми подивилися погоду. Дядя з екрану сказав нам, шо завтра погода буде несприятлива, але потім нормалізується. Між мною і Дєдом тоді запала така тиша, шо можна було шаблюкою рубати. Дєд заговорив до мене тільки раз, під час реклами гамбургерів з «Макдональдса»; сказав: «Я не хочу трястися десять годин у якесь галіме місто, щоб догодити розбещеному євреєві».

Початок світу настає часто

18 березня 1791 року чотириколісний віз Трохима Б., перевернувшись, притис (а може, й не притис) його до дна річки Брід. Першими побачили уламки возотрощі, які підіймалися на поверхню ріки, малі близнючки В.: у вирі крутилися змійки білих стрічок, подерта вельветова рукавичка з розчепіреними пальцями, порожні котушки з-під ниток, пікантне пенсне, ягоди малини та аґрусу, шматочки лайна, нижня білизна, черепки розтрощеного балона, кровоточні червоні літери на резолюції: «Хай буде…, хай буде…»

Ханна пхинькала. Кана ступила у холодну воду, піднявши над коліньми зав'язки на холошах бриджів, і загрібала до себе уламки потопленого життя, заходячи дедалі глибше. «Гей, що ви там робите?» — волав збезчещений лихвар Янкель Д., кульгаючи до дівчаток і на бігу перечіпаючись об грудки прибережного болота. Однією рукою він схопив Кану, а другою, як завжди, притримував рахівницю, яку за вироком штетля-громади мусив носити на шиї. «Вилізьте з води! Ви поранитесь!»

Чесний торговець свіжою рибою Біцль Біцль Р. спостерігав за цим гармидером зі свого човна, прив'язаного до одного зі своїх ятерів. «І що там таке? — закричав він, обернувшись до берега. — То ти, Янкелю? Що сталося?»

«То близнючки нашого Доброчесного Рабина», — гукнув у відповідь Янкель. «Влізли у воду, ще котрась пораниться!»

«Тут випливають такі чудернацькі речі!» — Кана весело сміялася, плюскаючи водою по багатстві, що множилося довкола неї, як на городі. Вона підхоплювала ручки ляльки, і стрілки прадідівського годинника, і спиці парасольки, і ключ у вигляді скелета. Нові й нові предмети з'являлися в коронах з бульбашок, які розтріскувались, виринаючи на поверхню. Молодша й необачніша з близнючок, загрібаючи воду, за кожним разом вихоплювала щось нове: жовте коліщатко, тьмаве дзеркальце, пелюстки утопленої квітки-незабудки, потрощені зернини чорного перцю, пакетик насіння…

Проте її трохи старша й обачніша сестра Хан-на — геть в усьому схожа на неї, крім зрощених на переніссі брів, — дивилася на все те з берега й плакала. Збезчещений лихвар Янкель Д. обійняв її і притулив головою до своїх грудей, примовляючи: «Ну-ну-ну, заспокойся… — а до Біцля Біцля крикнув, — давай греби і привези сюди Доброчесного Рабина. І ще Менашу, того, що лікар, та Ісаака-правника. Швидко!»

З— за дерева вийшов божевільний поміщик Соф'ювка Н., чиє ім'я штетль пізніше вказуватиме на картах і внесе до Мормонського перепису, вийшов із затінку дерев. «Я усе бачив, —істерично закричав він, — я можу засвідчити. Віз їхав надто швидко, як на таке болото (біда запізнитися на власне весілля, але ще більша біда — запізнитися на весілля твоєї дівчини, яка виходить заміж не за тебе), — і раптом взяв та й перекинувся, а якщо це не зовсім так, то віз не перекинувся сам, а його перекинуто вітром з Києва чи з Одеси, чи ще звідкись, а коли і це вас не переконує, тоді я вам розкажу, як воно було: клянуся своїм лілейнобілим ім'ям, що то ангел з камінними крилами зійшов з небес і забрав із собою Трохима, бо Трохим був занадто хороший чоловік для цього світу. А хто не такий? Всі ми надто хороші одне для одного»,

«Трохим? — перепитав Янкель, дозволяючи Ханні бавитися рахівницею його безчестя, — чи не той це Трохим, що був шевцем у Луцьку і помер півроку тому від запалення дегень?»

«Дивіться!» — загукала хихикаючи Кана й підняла над головою Валета Куннілінгуса з порнографічної колоди карт»

«Ні — сказав Соф'ювка, — того звали Тро-хум, через у. А цього — через и. Трохум помер у Ніч Найдовшої Ночі. Ні, зачекай. Ні. Він помер, бо був митцем».

«Іще!» — Кана вискнула з радості, підносячи вицвілу карту зоряного, неба.

«Вилізь із води! — гавкнув на неї Янкель набагато гучніше, ніж хотів би гавкнути на дочку Доброчесного Рабина чи на будь-яку,іншу дівчинку, — ти поранищся!»

Кана побігла на берег. Зорі Зодіаку розпливалися у глибокій гзеленій воді, а карта поволі опускалася на річкове дно, щоб лягти там вуаллю на конячій морді.

Віконниці штетля розчахнулися назустріч гармидеру (цікавість була єдиною річчю, яку його мешканці поділяли між собою). Пригода ця сталася на малих водоспадах, що правили за межу між двома частинами міста — Єврейським кварталом та трьома Людськими кварталами. Всі так звані священнодійства — навчання релігії, кошерна бойня худоби, переговори і т. д. — відбувалися у Єврейському кварталі. А повсякденна рутина — світське навчання, суддівство, торги та інше — у Людських кварталах. Розкарячена між кварталами стояла Правостійна синагога. (Сам ковчег був встановлений точно вздовж лінії поділу між Єврейським і Людським кварталами з тим розрахунком, щоб один із двох згортків Тори лежав у кожній частині.) Фіктивна лінія поділу, проведена крейдою від Радзивілового лісу до річки, час від часу зміщувалася — утім, не більш як на волосину — у той чи в інший бік, як і співвідношення між святістю та світськістю у містечку, за винятком зміни 1764 року, коли під час Погрому битих скринь все містечко секуляризувалося. Синагогу в таких випадках розбирали й переносили на нове місце. 1783 року до неї нарешті приробили колеса, і це дало змогу спростити вічну тяганину між єврейськістю та людськістю.

«Як я розумію, тут щось трапилося», — сказав, задихавшись, скромний антиквар Шлойм В., який жив на благодійні пожертви, після невчасної смерті своєї жінки ніяк не міг розпрощатися зі своїми канделябрами, античними бюстами й пісковими годинниками.

«А ти звідки знаєш?» — запитав Янкель.

«Біцль Біцль викрикнув мені з човна, як плив по Доброчесного Рабина. По дорозі сюди я стукав куди тільки міг».

«То добре, — сказав Янкель, — треба оголосити по штетлю».

«А ви певні, що він неживий?» — запитав хтось.

«Цілком, — сказав Соф'ювка, — не живіший, ніж був до зустрічі власних батьків. Або й того гірше, бо тоді він, принаймні, був краплиною в батьковім члені та пустотою в материному чреві».

«А ти пробував його рятувати?» — запитав Янкель.

«Ні».

«Прикрий їм очі», — кивнув Шлойм на дівчаток. Тоді швидко роздягся, явивши величезне пузо та спину, щедро вкриту густими чорними кучериками, і пірнув у воду. На гребенях здійнятих ним хвиль застрибали віхті пір'я. Перли без намист та зуби без десен. Закривавлені віхті, «Мерло» та потрощені кришталики канделябрів. Сміття від возотрощі стало стільки, що він не бачив власних рук: «Де ж він, де?»

«Знайшов?» — запитав правник Ісаак М., коли Шлойм нарешті випірнув на поверхню. «Чи відомо, відколи він там?»

«Він був сам чи з дружиною?» — запитала жалібниця Шанда Т., вдова покійного філософа Пінчаса Т., котрий у своїй єдиній значній праці «До праху: з людини ти вийшов і до людини' вернешся» доводив, що життя і мистецтво, бодай теоретично, можна поміняти місцями.

Зі свистом пронісся сильний вітер. Ті, хто у темних закутках вивчав темні тексти, піднесли голови. Коханці, що виправлялися та обіцялися, що ручалися й вибачалися, враз замовкли. Самотній свічкар Мордехай Ц. поволі занурив руки в чан з теплим блакитним воском.

«О, дружина в нього була», — втрутився Соф'ювка, запхнувши руку глибоко в кишеню щганів. «Я добре й пам'ятаю. Такі пишні цицьки. О Боже, які то були пишні цицьку! Як таке можна забути? Просто розкіш! Я б віддав усе, що маю, щоби знову стати молодим, о так, о так, і припасти губами до таких цицьок. О так!»

«А ти звідки все це знаєш?» — запитав хтось.

«Колись, ще дитиною, я їздив у Рівне, батько мене посилав. І був у домі цього Трохима. Його прізвище не тримається голови, проте пам'ятаю, що його звали Трохимом, через и, іщо в нього була молода дружина з пишними цицьками, невеличке помешкання, повне прибамбасів, а ще шрам від ока до рота, чи то від рота до ока. Так або так».

«А ТИ БАЧИВ ЙОГО ЛИЦЕ, КОЛИ ВІН ЇХАВ МИМО?» — зарепетував Доброчесний Рабда, а малі близнючки побігли ховатися під краями його молільного балахону. «ШРАМ БУВ?»

«А далі, ай-яй-яй, я бачив його знову, коли ще молодим крутився у Львові. Трохим тоді постачав персики, а може, сливи, у дівочий пансіон. А він не був поштарем? О, звісно, носив любовні листи».

«Живим він бути вже, вочевидь, не може», — запевнив лікар Менаша, розкриваючи свою, медичну валізку. Він відірвав кілька чистих бланків свідоцтва про смерть, котрі у нього одразу ж вихопив вітер, щоби розкидати їх на гіллі найближчих дерев. Декотрі опадуть з листям у вересні, а інші — разом з деревами кількома поколіннями пізніше.

«Та навіть, як він і живий, ми не зможемо визволити його», — проказав Шлойм, обтрушуючись від води на великому камені. «Доки не спливе все, що в ньому є, добратись до воза неможливо».

«УХВАЛИТИ ПОВИННА ГРОМАДА», — вигукнув Доброчесний Рабин, виробляючи ще авторитетніший тон.

«То як його звати?» — допитувався Менаша, слинячи олівця.

«В нього точно була жінка?» — непокоїлася жалібниця Шанда Т., притискаючи руки до грудей.

«А дівчатка щось бачили?» — раптом запитав золотих справ майстер Аврум Р., котрий сам жодних обручок не носив (хоча Доброчесний Рабин вже й натякав йому на одну дівчину в Лодзі, котра могла б його ощасливити).

«Дівчатка не бачили нічого», — відповів Соф'ювка. «Я бачив, що вони не бачили нічого».

І тоді близнючки, тепер обидві, почали плакати.

«Але ми не можемо покладатися тільки на його слово», — зазначив Шлойм, показуючи на Соф'ювку, який і собі не забарився показати на нього пальцем.

«Не чіпайте дівчаток», — попросив Янкель. «Облиште. З них досить і так».

До того часу майже всі триста з лишком мешканців штетля зібралися навколо, щоб обговорити те, про що нічого не знали. Чим менше знали, тим затятіше сперечалися. Нічого нового у цьому немає. Місяць тому виникла така сама суперечка, про те, чи стане це корисним для дітей — завершилося все діркою від бублика. А ще два місяці до того затято й кумедно сперечалися про вживання латинського або кириличного шрифтів, а ще перед тим — про польську ідентичність, і ця розмова багатьох довела до сліз, декого — до сміху, і породила ще більше запитань. Тим часом, попереду вимальовувалися нові приводи до суперечок. Вічне питання всіх часів — від початку (хай коли б він настав) і до кінця. З праху і в прах?

«А МОЖЕ, — сказав Доброчесний Рабин ще голосніше, піднімаючи вище руки, — МИ НЕ ПОВИННІ ВИРІШУВАТИ ЦЮ СПРАВУ. А ЯКЩО МИ НЕ ЗАПОВНИМО СВІДОЦТВО ПРО СМЕРТЬ? ПОХОВАЄМО ТІЛО, ЯК ГОДИТЬСЯ, СПАЛИМО ВСЕ, ЩО ПРИБ'Є ДО БЕРЕГА, І ХАЙ ЖИТТЯ ТРИВАЄ ДАЛІ ПЕРЕД ЛИЦЕМ ЩЄЇСМЕРТІ?»

«Але ж нам потрібна якась ухвала», — здивувалася цукерниця Фройда Й.

«Не потрібна, якщо громада ухвалить без ухвали», — виправив Ісаак.

«Може, спробувати повідомити його дружину?» — тихо сказала жалібниця Шанда.

«А може, почати збирати всі ці речі?» — перепитав дантист Елієзар З.

У розпалі суперечки старші заледве почули голос юної Ханни, коли вона висунула голову з-під країв батькового молільного покрову.

«Я щось бачу».

«ЩО? — гукнув батько, втишуючи інших, — ЩО ТИ БАЧИШ, ДОЧКО?»

«Отам», — показала вона рукою на шумливу воду.

Посеред білих стрічок і пір'їн, в оточенні свічок та мокрих сірників, пішаків, креветок і шовкових серветок, що колихались у воді, як медузи, лежала дівчинка-немовля, ще окутана слизом і рожева, мов серцевина сливи.

Близнючки зникли під краями батькового балахону, немов привиди. Кінь на дні ріки, сповитий у саван перекинутого у воду нічного неба, назавжди заплющив обважнілі очі. Доісторична мураха в персні Янкеля, що пролежала нерухомо в медвяного кольору бурштині ще від часів, коли Ной прибив першу дошку, сіпнулася і сховала від сорому голову між своїх численних лапок.

Лотерея, рік 1791

Біцль Біцль Р. зумів підняти воза з дна ріки через кілька днів з допомогою кількох міцних чоловіків із сусідніх Колок, і в його ятери тоді, набилося риби більше, ніж будь-коли. Але розбираючи зітліле шмаття, вони не знайшли жодного натяку на тіло. З того часу впродовж наступних 150 років громада штетля влаштовувала щорічне змагання, під час якого охочі могли пошукати Трохима, хоча нагороду за таку знахідку було відмінено ще 1793 року — після того, як Менаша повідомив, що будь-яке тіло через два роки у воді починає розпадатися, а тому пошуки стануть не лише безплідними, але й можуть обернутися новими небезпечними знахідками чи, ще гірше, надто багато учасників стануть вимагати нагороди за знайдене — тож змагання стало чимось на зразок невеличкого фестивалю, на якому темпераментні пекарі з родини П. частували охочих неабиякими тістечками, а дівчатка одягалися, як малі близнючки у той доленосний день: у вовняні шнуровані бриджі та полотнині блузки з блакитними комірцями, схожими Ш метеликів. З найдальших куточків приходили чоловіки, і щоби пірнати за повними землі мішечками, що їх Королева Плаву кидатиме у Брід, — лише в одному було золото.

Дехто вірив, що Трохима вже ніколи не знайдуть, мовляв, вода за стільки часу нанесла достатньо мулу й надійно поховала його тіло. Такі розставляли наїдки на каменях обабіч берегів і поминали Трохима, примовляючи щось на кшталт:

«О; бідний Трохим, його не знав я добре, а знати б міг»

або

«Сумую за тобою, Трохиме. Тебе не знав, та сум із дум не йде»

або

«Спочинь, спочинь, Трохиме, з миром. І бережи наш млин».

Дехто вірив, що Трохима віз не притис і його винесло в море разом з усіма таємницями його життя, як пляшку з любовним посланням, котру молода пара романтиків, прогулюючись замріяно берегом, може знайти одного ранку. Можливо Трохима, чи бодай якусь його частину, викине хвилями десь на узбережжі Чорного моря чи у самому Ріо, а може, навіть донесе до острова Елліс.

Його могла б узяти в прийми якась смутна вдовиця: поставить йому найвигідніший стілець, щоранку подаватиме свіжу білизну, голитиме обличчя, доки на ньому зовсім не перестане рости волосся, щоночі вестиме до ліжка й шепотітиме всілякі милі нісенітниці у те, що залишилося від його вух, сміятиметься разом з ним, попиваючи вранці каву, плакатиме з ним, читаючи сентиментальні історії, м'яко натякатиме йому на своє бажання мати дітей, нудьгуватиме з ним, захворівши, відпише йому все в заповіті й думатиме про нього, коли помиратиме, знаючи, що він лише вигадка, а тому повірить у нього ще більше.

Дехто твердив, що ніякого тіла взагалі не було. Мовляв, Трохим просто хотів, щоби всі довкола вважали його мертвим, — ото комік. Напакував на віз усе майно, приїхав на околицю безіменного штетля — котрий за якийсь час стане відомим по всій Східній Польщі своїм щорічним фестивалем на честь Дня Трохима, і нестиме своє ім'я, як немовля-сирітка (лише на картах і в Мормонському переписі штетль фігурував як Соф'ювка/Софіївка), — поплескав востаннє свого коня по крупу і спрямував його з возом на урвище над рікою. Можливо, він утікав від боргів? Хотів позбутися невигідного шлюбу? А може, його спіймали на брехні? Чи випливала ця смерть зі способу його життя?

Звісно, дехто наголошував на божевіллі поміщика Соф'ювки, згадуючи, як він сидів голим у фонтані на розпростертій русалці, гладячи її лускатий тухес, гладив і свою кращу половину, так ніби не допускався при цьому жодної помилки, ніби це норма завжди і всюди.


  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20