Пафос

В Євангелії від Філіппа говориться, будьте уважні: «67. Істина не прийшла у цей світ голою, вона прийшла в знаках і образах. Світ не отримає її інакше». Повторимо тобі, юначе, щонайбанальнішу з істин: світ і зміст світу існують у вигляді текстів і упроявлені через гливку, задубілу від вживання марнотного, факану-бадану мову.

Нехай вибухне Лінґварна Бомба!

Із державою, юний воїне, із цим горизонтальним монстром Впорядкованого, треба поводитись, як із текстом. Як з великою, розгалуженою до апаратного переситу, до потворності, до мертвості всіх знаків і всіх носіїв знаків, цитатою. Всі держави виникли, як затвердіння помилок, накопичених у первинному тексті. Держава — величезні надими слів. Не мова обслуговує державу, а держава мешкає у Домі Мови, як оскаженілий Мінотавр у Лабіринті. Потвора ходить, бігає, повзає фонетичними коридорами, вигризаючи з їхніх мурів бюрократичні сленґи і кайдани дебільних правописів, правила вмирання і брехливі означення, якими прикриває свою драконячу шкіру. Потвора не здогадується, що кожної миті в неї під ногами може вибухнути Лінґварна Бомба!

Ми створили Бомбу як малу Машину вживання і вжив-лення, замаскували її літературою і голодну випустили на суржикові пасовиська держави-потвори. Література колись породила цю державу (оповідально-сентиментальну, наскрізь літературну, немов педагогічна рада в гуманітарному ліцеї), література її вб'є, відправить панахиду над її прорідженим хробаками фейлетонним трупом і поховає під купою театрального мотлоху.

Історичний час — тяглість розрізнення і розділення. Тому кожна історична мова ховає у своїх зморшках і отворах Чорну Троянду Антихристового Словника. Що ж таке пост-сучасність, у якій ми живемо з тобою, юначе? Теплохолодність і попущення від Учнів Володаря на розквіт Чорної Троянди!

Ви шукаєте проявів, слідів, знаків правічної і страхітливої, як безодня, «таємниці беззаконня»? Хіба може Щось упроявнитись у цьому світі, не створивши для Себе словника? Адже й людина володіє лише тим, що спроможна назвати. Називання — перша передумова влади. Словник — найдовший її нагай. «Ворога не висловлено», — кажуть задовбані еленіумом і маріхуаною носії саморобних істин. Ми, тверезі та незламні, відповідаємо їм:

Нехай вибухне Лінґварна Бомба!

Чому ми спроможні зрозуміти один одного, якщо говоримо мовою, слова якої поліморфні? Пророк Чорної Троянди відповідає: «Від початку всі можливі сенси Сущого співвіднесені з лінійним континуумом Кантора — з числовою віссю «М», що на ній (у зростанні їхніх величин) розташовані всі речовинні числа. Інакшими словами, сенси Сущого спресовані так, як защільнені числа на дійсній вісі. Ущільненість і стисненість сенсів — це й є нерозпакований, пеупроявлений світ. Це — семантичний вакуум. Семантика кожного конкретного тексту (тексту-держави також!) задається функцією розподілення «р(М)». Загально можемо говорити про текст, що визначається цією функцією, котра задається у багатовимірному просторі. Ця функція — вікно; крізь яке ми вдивляємось у строкатість семантичного світу, дивимось на вічно плинне Подвір'я Хаосу, кидаймо у фейлетонну твань суспільного говоріння Лінґварну Бомбу. Еволюція тексту пов'язана із спонтанним випірнанням у певній ситуації «У» фільтра р(Y/М), мультиплікативно пов'язаного з функцією «р(М)». Хто виявиться спроможним накинути свою волю до влади на фільтр, той заволодіє червоною кнопкою Бомби, той колись підірве державу-текст, зітре семантичною ґумкою неоковирну цитату, зліплену конституційними нічвидами з позичених приписів. Нехай усі зрозуміють, що кожне осягнення сенсу — це Переосягнення. Ми володіємо фільтром і МИ ДАЄМО НОВІ НАЗВИ!

Ми дамо вам нову мову, звільнену від родових імен!

Ми навчимо вас Чорного Словника Справжности!

Він зробить вас вільними!

Ви почуєте розквіт Чорної Троянди!

Ви вклякнете перед її метафорами!

Післямодерна Машина вживання і вживлення входить у вашу свідомість нечутною ходою тихого переможця, якому стара мова може протиставити лише кумедну безпорадну старосвітськість. Машина розгортає ваш мозок ключем під назвою «відкритість» і починає вирощувати там Чорну Троянду.

Як рука входить у ґумову рукавичку, наша Бомба увійде в тіло традиційної мови, розірве її товсте, переповнене прикметниками, черево і вистрибне звідти Чужим — апофатичним апокаліптичним апостатичним звіром. Звір посміхнеться недоумкуватості своїх ворогів і відкладе яйця у роззявлені інтелекти продажних псевдоеліт, не спроможних на чин Воїна.

Складена з могутніх кодів, Бомба зруйнує тонкий шар правил і приписів і породить монстрів свавілля. Нова мова буде кохати чудовиськ, і монстри заговорять нею на вулицях наших міст! Письмо стане ліфтом до глибинних печерних схованок етнічної свідомості. Туди чудовиська відправлять на збереження свої ембріони — у первинний епос, у гранітні підвалини єства. Там народиться незнищенний і досконалий паразит, що буде харчуватись відмінністю між добром і злом. З посліду цього паразита ми зберемо колись НОВИЙ СПОСІБ ВИСЛОВЛЮВАННЯ, і тільки тоді Базар загине…

— Зрозуміло, — каже Трах, — С чєго начінаєтся Родіна, с ашібок в твойом букварє…

— С пратівних махнатєнькіх ґоблінов, жівущіх в сасєднем дварє… А мене цей текст чомусь збуджує, — раптом визнає Фіона. — Аж у матці щось скубоче.

— Що ж тут може скуботати? — дивується реввоєнгакер. — Найзвичайнісіньськіша маячня, напомпована забіяцькими претензіями. На сайтах «Червона флора», «Н-18», АNАRН. RU такого розводняка цистернами… Тільки на людських пілінґах немає шифрів.

— Все одно скубоче.

— Може тобі до лікаря треба?

— Риггу!

— Добре що не «баклан».

— А чи існує така ймовірність, — питає Холодна Хвиля, — що вони якимось робом відстежать оце твоє копирсання?

— Сумнівно. При спробі мене вирахувати вони знайдуть лише віртуальну примару гЬаЬоп.сот.

— Що таке «жабонком»?

— Жабон — це великий такий жаб, чоловічої статі.

— Прррррфу!… А якщо вони — профі?

— Якщо за нас візьметься справжня контора, тоді… — Трах підморгує Фіоні крізь тлусті лінзи, і дівчина здригається від глипання глибоководного ока. — Напрасна старушка ждьот дочку дамой, єй скажут — ана заридаєт…

Павза.

— Не бійся, кашалотику, гальмуй адреналін, все буде добре, — перериває мовчанку реввоєнгакер. — Будь ради-кальнішою. Крутим пацанам (таким, як я) подобаються рішучі і безстрашні жінки в стилі Сігурні Вівер. Ми з тобою, мала, ще побачимо нєбо в алмазах…

— Просила ж не називати мене кашалотиком! Лохман! Віззі По!

— Wow! Щось новеньке! — Трах робить Фіоні «козу». — Признавайся, потворо, що таке «віззі по»?

— Скорочення таке. «Візантійський Полковник»… Фіона зістрибує з ліжка і лізе під шафу.

— Обережно! — схоплюється реввоєнгакер. — Дискетки мені потовчеш… Ховаєшся від контори?

— Тут нова ничка в мене… Хочу цурес дунути.

Дівчина витягає зі схованки пакет із шмалярним причандаллям, видобуває з нього люльку, бляшанки з тютюном і ґанджею. Знову застрибує на ліжко. Сріблястим вертким товкачиком трамбує суміш (перехоплений за поперек, товкачик аж танцює над люлькою Холодної Хвилі). Вона нахиляється над черешневим хоботком, втягуючи у завантажений кайф-реактор полум'я запальнички. Завмирає із закритими очима.

— Цурес — це святе, — погоджується Трах і повертається до екрана.

— Нємєєт бошечка, нємєєт… — шепоче дівчина, видихає хмарку і розплющує очі. — Ху! Майже як попустило… Вперед, лохмане Віззі По! Нєбо, кажеш, увідім в алмазах?…

15

Корватові сняться сни.

Він стоїть на пласкому дашку чорної мікросхеми посеред Вселенської Плати. Монтажна збірка недбала, неоковирна, шмаркотлива. Ніжки транзисторів КТ-315 повигинались у п'яному танцюризмі. Зліва — комуністична навала червоних прапорцевих конденсаторів і кілоомних резисторів МЛТ. Над обрієм підноситься радіатор П-212-го, блискучого і величного, як інопланетний корабель. Між діодами тягнеться стежка. Корват посрібленою пелюсткою сповзає з мікросхеми і простує до радіатора, оминаючи озерця застиглої каніфолі. Радіатор оточено нестерпною спекою, але Корват чомусь вперто йде до нього, перестрибуючи і переповзаючи пагорби затвердлої пасти. Від стовбурів реле відокремлюється старий приятель Корвата — величезний павук — серійна нічна примара, з котрою — немов з невиліковною хронічною хворобою — друг реввоєнгакера вже навчився співіснувати. При перших відвідинах павук був збитошнішим: тримав у нещадній облозі будинки й міста, якими блукав переляканий дух Аристида Михайловича, дерся крізь вікна і вентиляцію, народжував соймики поганючих павучат, шкрябав дах і шарудів у пивниці. Потім павук помудрішав, став повільним, статечним, металево-дзеркальним. У це сновидіння павук випірнув у всій своїй зірчасто-симетричній величі — космічною комахою, аборигеном металевих хащ і живицевих озер Плати. «Привіт!» — каже павукові Корват: «Ти якраз вчасно. Тут не дуже приємний світ, і з тобою мені веселіше. Вдвох ми обов'язково подолаємо увесь цей діодно-транзисторний фестиваль, ці слизькі каніфольні відмінки площин, цих припайних оnеwау'них бероузників, цю розчепіреність емітерних ніжок, ми загорнемо це все у… До речі, а де тут трьохсот-вольтовий струм, щоб спалити весь цей мотлох нафіґ?…» Павук не відповідає (у цьому сні він німий), пробігає повз радіатор, червоніє, втрачає металевий блиск, кулястішає і зникає під циліндром електроліту. Спека і задуха застрибують на Корвата разом і раптом. Одяг набрякає вологою.

Він на мить пробуджується, затуляє обличчя від нападу блукаючих світлових плям і знову падає в сон, де на тлі струменів мороку висить скуйовджена туманність світного газу, край хмари темної матерії, підсвіченої густим вогнем метрополії синьо-сапфірового сяйва. На тлі хмари з'являється танцівниця. Вона оголена й темношкіра. Просякнуте сріблястим мерехтінням тло уподібнює її до статуї чорного металу; лише зуби і білки очей спалахують платиновим і сніжним. Танцівниця сплесковим рухом піднімає руки і різко вигинає стегно. її ноги напружуються, м'язами стегон і живота пробігає спазматичне хвиля, що підкочується до перс, напинає їх вітрилами хоті і розгладжує бганки навколо сосків. Танцівниця повертає голову. Корват бачить ЇЇ профіль, бездоганну будову довгастого лівійського черепа, різьблену мушлю вушка і набряклу, нез'єднану спраглу плоть напіврозтулених губ. У такт нечутному ритмові танець починається швидкими пасами рук і жорстко-різкими напівобертами торса. Груди кружляють і рухаються окремо, немов кулясті одноокі істоти, заполонені шкірою. Танцівниця різко присідає, закидує голову так, що кадик виходить з напружених м'язів шиї трикутним виступом, а руки починають безупинно відхиляти невидиме гілляччя, нависле над обличчям. Різкий рух стегон уперед, і порослий волоссям вівтар Божества Оргазмів розкриває свої пелюстки поміж струнами закам'янілих м'язів. Білі звірині зуби стискаються, дівчина стрибає, злітаючи над шерехатим кордоном, і рвучко обертається, відкриваючи сновидцю спину з глибоким хребтовим рівчаком й кальдерами рамен. Спина починає танцювати над завмерлими стегнами, ритм швидшає, хвилі тепер котяться униз, до сідниць і занурюються у рухливу темряву між ними. Корват відчуває спеку, що випромінює чорне тіло, розжарене танцем, і твердий притиск кубелець, котрі вже поряд. Його чоловіче єство напружується назустріч спеці й притиску і витягає його, ніби рибину, у реальність.

Тут, в реальності, його марно збуджене тіло огорнено наскрізь промоклим простирадлом, нічною задухою травневої Галілеї, шкрябанням і шарудінням.

— Кляті голуби… — чути з темряви голос Жури.

На горищі прибудови живе чимала колонія сизих тіверійських голубів. Шарудіння й сморід удвічі знижують орендну плату, але господар твердо забороняє заїжджим зачіпати птахів і вигрібати з горища послід (Божі сотворіння приносять будівлям талан і благословення Правічного).

— Краще б заплатили за готель, — мурмоче Жура, сідаючи біля вікна курити.

— Готель коштує втричі дорожче, — резонує Корват.

— Треба було пошукати дешевший. Ми ж, окрім «Шератону», ніде не питали.

— Йдемо зараз?

— Спи…

— Я ніби вже виспався.

— Щойно дзвонив до «Ла Стради», до центрального офісу. Нічого конкретного. Тільки спалив купу юнітів. Може поліція тут робить «дах» нелеґалам? Всі крутять, не дають інформації.

— Однозначно.

— З тим номером, що в оголошенні знайшли, теж нічого…

— Дзвонив?

— Це не та Анджела.

— Ти казав, що оголошення написане її почерком.

— Ну…Уявляєш… Такі співпадіння. Почерк, місто, ім'я…

— Знаки. -Які?

— Треба чухати звідсіля. Поки не прожились до останньої копійки.

— Чекай ще. Перельман обіцяв попитати в бандитів.

— Та він вже питав.

— Він питав тутешніх ізерів. А тепер спитає арабів і назаретських ізерів. З Ілліту.

— Ще назаретських бандитів нам не ставало. Для повного кайфу.

— Ти б розповів щось, — пропонує видавець. — А то тільки спиш і розводиш панічні настрої.

— А що ж тобі розповісти?

— Вірші ж пишеш, напевне? Запердоль що-небудь.

— Я своїх не пам'ятаю.

— А з Франка що-небудь?

— Не смішно, батьку. Прочитаю тільки один вірш. Як то каже наш професор Боровчук, з тематичною прив'язкою. Про нещасну долю жіночу. Це вірш талановитої та нестримно перспективної дівчини. Затятої трансміґрантки та германофілки:

Назавжди залишитись в борделі поблизу Відня,

трахатись лише з українцями, курвам на подив.

Після оргій писати послання рідним,

питаючи, як їхні виразки і кілько жуків на городах.

Ходити щодня у міні по Schlossbergstrasse ,

звикнути до збоченців, купити авто,

жити з собою у злагоді, складаючи дяку Спасу

за те, що аналіза добра. Йраптом

років через двадцять, коли вже ніхто не буде

впізнавати в тобі чужинку, прокинутись на світанку,

облаяти всіх по-вкраїнськи знову ж на подив людям

і, не знімаючи з себе весь обладунок путанки,

вирушити у дорогу з наміром не повертатись,

дивуючи тих, хто не знав, що збирання жуків має

таку повертальну силу.

І самій здивуватись.

— Жіноче єство тяжіє до розбещеності, — роздумливо прорікає Жура. — Так само, як і жіноча творчість…

— Ну, не погоджуюсь, Борисовичу. Жіноча література, як підказує досвід, утримує в собі преференції цнотливості навіть краще за чоловічу. А цей вірш, до речі, отримав почесну відзнаку одної з модерних літературних академій.

— Як казав один механік: ані там, в ставкє Гітлєра, все малахольпиє… А мій досвід мені підказує: всі жінки — курви…

— Маю з собою текст нової повісті, — перериває мовчанку Корват. — Хочеш почитаю? Все одно ці шкрябучі тварюки нам спати не дадуть.

— Не дадуть… — погоджується Жура. — Ти цю повість постійно з собою тягаєш?

— Постійно. Маленька така письменницька шиза.

— Приймається. Теж про курвів?

— Про лицарів.

— Хто ж це читати буде? Ти б краще про курвів писав.

— Послухай спочатку.

— А про курвів в тебе нічого немає?

— Будеш слухати?

— Хіба маю вибір?

— Тоді не буду читати.

— Не ображайся, Аристиде Михайловичу. Вже й пожартувати не можна. Тонка, я бачу, у тебе письменницька натура!

— Анє…

— Читай.

— Не хочу.

— Я прошу.

Корват витягає стос листів а-четвертого формату, підсувається ближче до нічника і починає читати.

МОРЕ ЯСНОСТИ

Сливе як баси, ці зненавиджені тонкощами хмари, влежалі, означені, ранкові, що ледь випростались з-під тягаря Мардукового Шляху, ще не зігріті Сонцем, вологі на доторк погляду, зашпилені зеленкуватими скошеними променями, сподобились вивільнити центр небокраю і розбрестися надобрійною отарою.

Розбитий Всесвіт — Молох чавлених крашанок — застиг під цим розгромадженим небом, зростаючись після нічного поскиблення, після щоопівнічної аварії буття, коли шестерик Нічних Богів розрізає дишлем сплетені темрявою стихії і чорною хвищею проноситься Сущим, вкриваючи потом зсохлі гросмейстерські тіла таємних володарів підсоння.

На пупці Всесвіту, на вершечку пагорба, подібного до врослого у землю велетенського кадуба, серед ранкової вегетативної сили, котра напинає деревами і травами вітрила збитошної змуленої життєвої послідовності, стояв 23 липня 1649 року старий китаєць Чунь.

Він був одягнений у теплий засмальцьований халат і оновлені гостроносі чоботи: на лівому була латка з видубленої шкіри рабина Тойва, на правому — із свіжої шкіри костянтинівського ксьондза Коцького. Повстяний капелюшок прикривав укладену спіраллю сиву косу і волосяну схованку з діамантом, поцупленим з вівтаря Барської Катедри.

Чунь дивився на північ, де перед мурами Збаража сходила чадом руїна козацького гуляй-города — великого п'ятиповерхового белюарду [38], названого гетьманом Хмельницьким Reqiem'ом. За димовою завісою гострі очі степовика бачили земляний насип і дерев'яну закопчену вежку із штандартом подільського воєводи коронного хорунжого Конєцпольського.

Ближче до пагорба розкинувся строкатий ординський табір, захищений з фронту трьома лініями громіздких маж [39]. На сусідньому узвишші, оточені шкіряними наметами панцерних охоронців-джур, стояли великі кольорові юрти най-шляхетніших ватажків: біла — Великого хана Іслам Ґірея, зелена із золотом — шадхана Чингізида Амурата, червоно-біла, бунчужна — мурзи Тугай-бея, жовта — Карач-мурзи і срібно-чорна — тархана Ісмет-бея. В таборі палали багаття, верещали дівки, ржали коні, сварились перекупники, і сморід виходив з того табору разом з життями конаючих від ран татарських багатурів, у черговий раз відкинутих від контрескарпів упертої польської фортеці.

Китаєць Чунь несхвально похитав головою: така була багата країна, а тепер Небесний Володар Нефритового палацу невдоволений і карає страшними карами — бунтом рабів та ординською навалою — зарозумілих, непоштивих і заблуканих у неправдах місцевих князьків. Всюди одне й те саме. На всіх берегах Великого Степу.

Чунь нахилився і продовжив свою щоранкову справу — збирання корисних і сильних духом трав для Ісмет-бея, для гостей і жінок могутнього господаря срібно-чорної юрти та його шляхетних бранців, постраждалих у цій небаченій за лютістю і зрушеннями посполитих юрмищ війні. Досвітня зволожена герба сама тяглась до шерехатих рук травника; шляхетні трави повставали зустрічати Сонце і піднесли стеблини над сонним та ледачим рослинним непотребом. Ось він підрізав на висоті трьох пальців над ґрунтом Chelidonium majus, ластовине зілля або чистотіл — жовті субтильні хрестики квітів посеред сивуватої порості. Корінь чистотілу Чунь витягнув із землі окремо, проказавши перед тим, як корінь побачить Небо, молитву до володаря лікарських рослин Жовтого Шень-нуна. Потім попростував до лілуватих вінчиків золототисячника. Обережно кам'яним ножем навкіс перерізав стебло, славлячи упівголосу Вісім Безсмертних і, окремо та особливо, Лі Те-гуая, кульгавого і довгокосого батька хінських травників. З сумом згадав, що закінчуються запаси калганового настою, котрим зберігалось від отрут та несвіжого м'ясного духу дорогоцінне тіло тархана. Але де тут знайдеш калган…

Травник зітхнув (коротко-стимано, на хінський штиб) і завернув до табору. З-під найближчої мажі раптом виліз величезний заспаний козарлюга — з предовгим, заплетеним гарматним лонтом [40], оселедцем і товстезним (з католицького паникадила знятим) срібним ланцюгом на волохатих грудях. Козак випростався, перехрестився на схід Сонця і привітав китайця запитанням:

— Все нишпориш, ханська формозо?

Замість травника йому відповів недорізаний алектор [41] з фортечного муру Збаража. Малий Чунь оббіг велетня, а той, обернувшись в бік табору, побачив, як до намету Великого хана суне юрба, протискуючись крізь поставлені сторчма тулумбаси, юрти, загони для ясирних й худоби:

— Га! Диви! Гетьман! — здивувався лицар, забув про китайця і почав чухати груди під ланцюгом.

Хмельницький ішов пішки, у крислатому шведському капелюсі і блискучому панцирі, випереджаючи на три кроки Пушкаря, Зорку та довготелесого Ганжу. Охоронці з відбірної сотні Пушкаревого полку розкидували перед ним войлоки сплячих ординців і розганяли худобу з гетьманового шляху. Обличчя полковників, тверезі та злі, здавались мертвотно-зеленкуватими у рефлексах ранкового світла.

Чунь терпляче перечекав процесію гетьманового почту і прошмигнув до вогнища перед срібно-чорним наметом. Затягнуті у шкіряні панцири найманці-уртаси тільки блиснули очима з-під сталевих мізирок — тарханів травник статечно пройшов між ними у передпокій величезної шістнадцятистовпової юрти, де, впоперек проходу, спав старший охоронець Ісмет-бея Енлюй. Китаєць спритно перескочив через гору м'язів, заліза та вовчого хутра. Гора спросонку спробувала схопити його за ногу, але верткий травник в останню мить висмикнувся із сталевого кільця пазурячистих пальців.

— Старий лис! — схвально промурмотів Енлюй і знов заснув.

Чунь шанобливо привідкрив повстяну завісу.

Тархан, як личить воєначальникові Великого Непереможного хана, вже прокинувся, зробив ранковий намаз і приймав ушанування від наймолодших наложниць.

Нечутно, й ніби зменшуючись, травник пройшов бічним ковдряним проходом до ложа, де відпочивав хворий гість Ісмет-бея — людина з блідим видовженим обличчям, одягнутий у чорний дорожній одяг заможного європейця. Пальці обидвох рук хворого прикрашало з півдюжини великих і чудернацьких перснів з кольоровими каменями й загрозливими містичними символами. Від дорогих простирадел (алтабас, щільний трапезонський вісон, блакитна камка), на котрих лежав гість, смерділо. Чунь запалив ароматичні палички і прислухався крізь подвійну турецьку ковдру: у центральному відсіку юрти наложниця грала на лютні, інша вдоволено хихотіла. Травник відкрив свою скриню, витяг срібний млинок і став перетирати ластовине зілля.

З— за іншої ковдри (червоної кафської) донісся приглушений жіночий вереск. Як завжди, дівчата сварились за подарунки, а п'яний євнух занедбував службу і спав.

Хворий проснувся, застогнав.

Чунь на мить припинив розтирання, глянув на хворого і знову закрутив млинок.

— В ім'я Трипелюсткової Лілії, за що мені все це? — прошепотів власник перснів.

— Fiat voluntas Тuа! [42] — відповів йому веселий молодий голос.

— Міserere mеі! [43] — відізвався хворий. — Невимовно радий Вас бачити й чути, високосяйний пане Ладаре.

Нобільний бранець Ісмет-бея, підкоморій Спіжський Ладар Казуман увійшов до Чуневої лічниці бічним проходом, що вів до його особистого намету. Підкоморія, родича Семиградського деспота Павула і претендента на валаський престол, тархан полонив чи не в перший день облоги і передбачав повернути славетній фамілії не менш як за три тисячі повноважних папських цехінів; тому тримав на правах почесного мілітарного трофею й майже гостя. Ладар не відзначався войовничою вдачею, але родовід вів від Альбанських дуків і князів Колонна.

— Хто-хто, а Ви таки напевне відаєте, мій високовчений і таємничий друже, пане Ґермаго, що я ще не втік з цього смердючого, вбогого й дикунського кубла до славного легіону непереможного Вишневецького тільки з одної причини. Й ця преференційна причина — Ви, мій друже, й та незрівнянна насолода, яку маю від бесід з Вами й від долучення до гідних подиву, безмежних та глибинних знань Вашої честі, — повідомив куртуазний нащадок дуків, підгортаючи під своє широке сідалище величеньку циліндричну подушку з фунтовими китицями.

— На жаль, — відповів на це Ґермаго, підводячись на ліктях і намагаючись хоча б якось вклонитись шляхетному співрозмовникові, — я поки що спроможний лише згущувати сморід у цій вбогій оселі і не заслуговую й на грам тої істинно царської уваги, якою Ваша високоосвічена милість так щедро і милосердно обдаровує упослідженого й невдатного учня справді великих Майстрів Таємного Роблення. Але всі мої знання й уміння з цього часу у повному й нероздільному розпорядженні Вашої милості.

— Не напружуйтесь, мій друже, — підкоморій посміхнувся привітно і щиро, легеньким нахилом голови дозволяючи хворому лягти в його присутності. — Я сподіваюсь, що після перемоги над ордою і хлопами Ви станете бажаним і почесним гостем у моїх володіннях і там задемонструєте всі знання світського етикету, котрі для Вас, людини досвідченої і прийнятої при дворі Імператора Фердинанда, не є таємницею (у чому я щоденно переконуюсь навіть тепер, у гіркому полоні, котрий підлаштувала мені — і Вам у певний спосіб — для випробувань твердосерда Фортуна).

— А для мене, Ваша милосте, цей гіркий полон став солодшим за халву і перські шербети, завдяки зустрічі з таким блискучим співрозмовником і цінителем Прекрасного, як Ви.

— Як поціновувач Прекрасного, мій друже, я скажу Вам, що всі скарби хана не вартують скарбів Вашої пам'яті і Ваших герметичних вмінь. Я вже тепер не можу дочекатись тої миті, коли Ви проведете у моєму палаці повний Ритуал Хімічних Заручин за чином Монсегюрського Майстра. Думаю також, що мої думки щодо Ваших здібностей та знань повністю співпадають з таємними думками нашого теперішнього господаря-тархана, який готовий заплатити велику ціну за доторк до Скарбниці Первісних Знаків.

— Це правда, — погодився хворий і очима показав у бік китайця. — Але я тепер не маю достатньої сили не тільки для Ритуалу, але й для найпростіших чоловічих виправ, які щохвилинно доступні найостаннішому із задрипанців Хмельницького. Навіть якщо незрівнянні ліки цього травника подолають нутряну хворобу, яка жере мій шлунок, то пройде немало часу, доки це слабе тіло, цей прах тванного світу, спроможеться стати достойним вмістилищем неплотських Сил, здатних притягти до Ритуалу ангелів і монстрів Потойбіччя. Жодний мечний двобій з найпотужнішим лицарем Речі Посполитої чи Імперії не відбирає у Майстра стільки сил і життєвої енергії (котру послідовники кабаліста Батауса також іменують вітальною еманацією єства), як кілька миттєвостей спілкування з істотами, яким дозволено за мить перелітати Всесвіт і свідчити перед Паргадом — завісою Господа. Кожна така зустріч відбирає у містаґоґа три-чотири роки життя, і я не помилюся, якщо скажу, що милістю Кетера, Вінця Господнього, це мізерна плата за ті таємниці, які відкриваються у форотичному сяйві і блаженному тріпотінні райдужних ангельських крил!

— Чи не має серед цих дивовижних і наснажуючих таємниць пізнання таємних шляхів, накреслених шляхетній крові у ристалищах світу сього?

— Так, — посміхнувся Ґермаго усмішкою передбачливого розуміння. — Шляхи крові обраних Богом для престолів земних відкриті істотам Потойбіччя, як людині рядки Книги Царств, написаної богонатхненим пророком Самуїлом. Вже тепер накреслені незримі і незнищенні знаки харизми на чолах і долонях тих, хто посяде престоли земних царств майбутнього віку.

— Чи розпізнаються ці Знаки без здійснення містичного Ритуалу?

— Ніколи.

— Тоді я приготую для відновлення Ваших вітальних сил найкращих лікарів, найкрасивіших дівчат і хлопчиків у моїх володіннях. В їхніх гарячих тілах струменить та незборима воскресаюча міць, котрою наснажувався Орфей, цілуючи і пестячи юну Еврідіку.

— Всі ці схованки та вмістилища життєвої енергії дійсно можуть знадобитись для Ритуалу. Перед досконалою світанковою красою юних земних істот схиляються навіть наймогутніші і найстрахітливіші із Князів Потойбіччя.

— Коли Ви побачите цих дівчат, Ви зрозумієте, що я недарма вважаюсь поціновувачем Прекрасного, — гордовито промовив підкоморій. — Наложниці і наложники Великого хана настільки ж поступаються вродою перлинам моєї колекції, наскільки корови поступаються Грацією ланям з імператорського парку.

Ладар Казуман раптом нахилився над ложем хворого і пошепки запитав:

— А Ви ж можете наслати чуму на весь цей охлос [44].

— Реtіtо рrіnсіріі [45], ваша милість.

— Аж ніяк, мій любий друже. Мені відомий Ваш ступінь посвяти. Про Вас свідчив високошановний доктор Теодор Асмус, Великий Коен Трансильванії, який в часи мого перебування в Парижі надавав суто конфіденційні послуги королеві Анні. Я навіть знаю, що в одному з Ваших пречудових перснів заховано краплину крові Гуґо де Пейна [46], а в інший заплавлено попіл з вогнища, на котрому було спалено Великого Магістра Храмовників Жака де Моле.

— Теодор Асмус! — посміхнувся Ґермаго. — Балакучий товстун, який не може вилікувати сам себе від французької хвороби, підчепленої у Луврі… Але, як би там не було, Ваша милість з гідною подиву ретельністю убезпечує себе від пройдисвітів.

Підкоморій розсміявся.

— Якщо Ви, мій високопосвячений друже, вже спроможні дратуватись, то цей дикун-травник, що сидить у кутку і шпигує за нами, недарма їсть ханські пляцки. Ви на шляху до одужання. Моїм красуням і красунчикам варто вже зараз купити нові притирання і гребені. Шкода, що поштові кур'єри не забредають до цього вертепу. Я б офірував талярів десять, щоб попередити свій гарем.

— Щодо чуми, — перейшов на шепіт Ґермаго, — то це було б небезпечно передовсім для Вас.

— Я не страхополох, мій друже, — набундючився підкоморій. — Я нащадок войовничих готських королів і хрестоносців! Невже Ви думаєте, що я не схотів би врятувати мого сюзерена і благотворця Яна Казиміра ціною власного життя?

— Вибачте, Ваша милосте. Бог мені свідком, що мав я, недорікуватий учень славетних риторів, на увазі тільки те, що особи, передбачені у Вищих Промислах для змін земних, не повинні наражатись на небезпеку зайвий раз і тим випробовувати Милосердя Боже.