Грозовий Перевал

Вечеря скінчилася; ніхто не зронив до мене ані слова, тому я підійшов до вікна, щоб подивитись, чи надворі не розвиднюється. Видовище було невтішне: настала темна ніч, і небо та навколишні пагорби змішалися докупи в дикому танку оскаженілої заметілі.

– Не думаю, що зможу дістатися додому без проводиря, – мимохіть вирвалося в мене. – Шлях, мабуть, уже замело; та в будь-якому разі я не знайду дорогу в такій хуртовині.

– Хейртоне, позаганяй вівці до кошари, а то їх за ніч геть засипле снігом, – гримнув Хіткліф. – А двері припни дошкою.

– То що ж мені робити? – я почав дратуватись.

Мені ніхто не відповів; озирнувшись довкола, я побачив лише Джозефа, що приніс собакам цебро вівсянки, та місіс Хіткліф, схилену над вогнищем у немудрящій забавці: та підпалювала сірники, які повипадали з коробки, коли вона діставала з полиці чайного слоїка. Джозеф, звільнившись від свого тягаря, обвів кімнату несхвальним поглядом і проскреготів:

– Це ж з якого дива ви тут розсілися? Чи у вас стиду немає отако байдикувати, як надворі повно роботи? Та ж на вас хоч гавкай – пуття не буде: могила вас виправить! Чорти б вас узяли слідом за вашою любою матінкою!

Я спершу вирішив, що ця пишна промова звернена до мене, і, палаючи обуренням, ступив до старого негідника з наміром виштурхати його за двері; та місіс Хіткліф зупинила мене.

– Ах ти, старий занудо! – вигукнула вона. – А ти не боїшся, що тебе чорти візьмуть, коли ти їх так любо згадуєш? Попереджаю, остерігайся мене розсердити, а то я й справді буду молитися дияволові, щоб він забрав тебе живцем у пекло! Ось подивися, Джозефе, – вела вона далі, знімаючи з полиці велику книгу в темній обкладинці, – зараз ти побачиш, як гарно я розуміюся на чаклунстві. Чого, як ти гадаєш, здохла ота руда корова? А твої напади ревматизму – думаєш, це не потойбічна кара?

– Ох, відьма! – прошипів старий. – Господи, врятуй нас од нечистого!

– Ні, гріховоднику! Немає тобі порятунку! Забирайся звідси, або я прокляну тебе! Я зробила твій зліпок із воску та глею, і якщо ти випробовуватимеш моє терпіння, то… ні, я не скажу, що на нього чекає! Ви побачите це на власні очі! Іди, якщо не хочеш, щоб я тебе зурочила!

Очі малої чаклунки зблиснули недобрим усміхом. Джозеф, затрусившись од непідробного жаху, притьмом почвалав геть, на ходу осіняючи себе хресним знаменням та буркочучи: «Відьма! Відьма!» Я подумав, що вона просто жартує в такий моторошний спосіб; і, коли ми зосталися наодинці, спробував закликати її до співчуття.

– Місіс Хіткліф, – промовив я щиро, – вибачте, що я насмілився вас потурбувати. Та смію думати, що ваша зовнішня краса свідчить і про душевні чесноти. Скажіть, як мені дістатися додому, бо я уявляю це не краще, аніж ви, – як дійти до Лондона!

– Ідіть тією дорогою, якою прийшли, – відповіла вона, згорнувшись у кріслі зі свічкою та великою книгою на колінах. – Це єдина порада, яку ви можете від мене почути.

– Отже, якщо ви дізнаєтеся, що мене знайдено мертвим десь у твані чи у сніговому заметі, ваше сумління не підкаже вам, що в цьому є й ваша провина?

– Чого б то? Я не в змозі вас супроводжувати. Вони не дозволять мені пройти навіть до садової брами.

– Ви! Та я б не смів попросити вас навіть вийти за поріг такої ночі! – вигукнув я. – Я тільки прошу, щоб ви сказали мені, як знайти дорогу, а не вказували її; чи вмовили містера Хіткліфа дати мені когось у проводирі.

– Кого? Тут лише він сам, Ерншоу, Зіла, Джозеф та я. Кого ви оберете?

– А немає на фермі ще якогось хлопчини?

– Ні; це всі.

– Тоді мені доведеться залишитися тут на нічліг.

– Це ви можете владнати з господарем. Мені до цього немає діла.

– Сподіваюся, це вам стане в науку, щоб ви дурно не пускалися в гірські мандрівки, – суворо оголосив Хіткліф із дверей кухні. – Якщо ви тут ночуватимете, майте на увазі, що в мене особливих розкошів немає. Розділите ліжко з Хейртоном або Джозефом.

– Я можу спати в кріслі у цій кімнаті, – відповів я.

– Ні, ні! Чужинець – то чужинець, бідний чи багатий – однаково: мені ні до чого, аби тут хтось нишпорив без мого відома! – грубо мовив він.

Такої образи я не міг стерпіти. Кинувши якісь гнівні слова у відповідь, я метнувся надвір – і в пітьмі наскочив на Ерншоу. Було темно, хоч в око стрель, і я ніяк не міг збагнути, в який бік мені йти; блукаючи подвір'ям, я чув, як вони продовжують змагатись у ґречності одне з одним. Спочатку хлопець нібито зважився мені допомогти.

– Я проведу його до парку, – сказав він.

– До пекла ти його проведеш! – заволав хазяїн. – А коней хто глядітиме, га?!

– Життя людини, мабуть, важить більше, ніж нагляд за кіньми; хтось має його провести, – втрутилася місіс Хіткліф, виявивши більше співчуття, ніж я від неї очікував.

– Та не з твоєї забаганки! – відрубав Хейртон. – Якщо він тобі так запав у душу, краще помовч.

– Ну, тоді я бажаю, щоб тобі колись з'явився його привид! І ще сподіваюся, що містер Хіткліф не матиме іншого орендаря, доки Трашкрос-Грейндж не перетвориться на руїни! – люто огризнулася вона.

– Ти ба, як проклинає! – бурмотів Джозеф, якого я ледь не збив з ніг. Він сидів і доїв корову; я, не вагаючись, схопив ліхтаря, що стояв біля нього, і, крикнувши, що поверну ліхтаря завтра, побіг до найближчої хвіртки.

– Хазяїне, хазяїне, він поцупив ліхтаря! – залементував старий, кидаючись наздогін. – Гей, Вовче, хапай його! Ну-бо, песику мій, взяти його! Взяти!

Я ще не встиг відчинити вузьку хвіртку, як на мене налетіли два кошлатих чудовиська. Вони повалили мене долу, ліхтар погас; я задихався від безсилого гніву й приниження, слухаючи дружний регіт Хіткліфа та Ерншоу. На щастя, собаки лише грізно гарчали, спершись на мене лапами і вимахуючи хвостами, та вочевидь не мали бажання роздирати на шматки свою жертву. Однак підвестися вони мені також не дозволили, і я мусив лежати, очікуючи, поки жорстокосерді хазяї зглянуться на мене. Нарешті звільнений, без капелюха, тремтячи від гніву, я наказав негідникам тієї ж миті відпустити мене – інакше вони страшенно пошкодують про своє нахабство. У розпалі я додав кілька відчайдушних погроз, що прозвучали, мов прокльони короля Ліра.[12] Я так розходився, що в мене пішла носом кров. Поки я лаявся, Хіткліф продовжував реготати. Не знаю, якою була б розв'язка цієї сцени, якби не втручання однієї особи, що виявилася розважливішою від мене та більш доброзичливою, ніж мої мучителі. Це була Зіла, огрядна покоївка; вона вибігла на ґвалт. Вирішивши, що на мене вчинено розбійний напад, і не насмілюючись виступити проти хазяїна, вона спрямувала свою зброю на молодшого з мерзотників.

– Отакої, містере Ерншоу! – закричала вона. – Що це ви таке вигадали, хотіла б я знати! Та що ж це в нас, злодійський вертеп? Бачу, не приживусь я в вашому домі! Гляньте лишень на цього бідаку, він же як з хреста знятий! Ну, годі-бо, годі! Нікуди ви отако не підете. Заходьте в дім, я вам пособлю трохи. Стійте тихенько.

Примовляючи ці слова, вона потягла мене до кухні. Містер Хіткліф пішов слідом. Його раптовий вибух веселощів так само несподівано вщух, поступившись місцем звичній для нього суворості.

Мені було зле, голова паморочилася, і я хоч-не-хоч мав згодитися провести ніч у його страхолюдній оселі. Він наказав Зілі дати мені склянку бренді і пройшов до кімнати; а покоївка, побідкавшись із мого жалюгідного вигляду та виконавши хазяйський наказ, після чого я трохи ожив, повела мене спати.

Розділ третій

Супроводжуючи мене сходами, вона звеліла мені заховати свічку і не шуміти: хазяїн із якоїсь примхи не полюбляє тієї кімнати, до якої вона мене проводить, і, якби на те його воля, нізащо б не дозволив мені там ночувати. Я спитав, чому. Вона відповіла, що не знає; оце тільки другий рік пішов, як вона тут оселилась; а в цім домі все якось не до ладу ведеться.

Надто приголомшений, аби виявляти подальшу цікавість, я замкнув за собою двері й озирнувся довкола, шукаючи ліжко. Все умеблювання кімнати складалося зі стільця, шафи та велетенської дубової скрині, стінки якої попід самим віком були помережані заскленими віконцями. Підійшовши до цієї споруди, я зазирнув усередину і побачив, що це своєрідне старовинне ліжко, покликане замінити окрему спальню для когось із домашніх. Власне, воно нагадувало малу комірчину; виступ під віконцями міг слугувати столом. Я відсунув бічну панель і зі свічкою ввійшов усередину; зачинивши за собою дверцята, я відчув себе надійно захищеним од лихого ока Хіткліфа та його ближніх.

У кутку підвіконня, де я вмостив свічку, лежало кілька поїдених пліснявою книжок; і все воно було пошкрябане якимись написами. Це красне письменство, однак, являло собою лише одне й те саме ім'я, видряпане літерами усіх видів та розмірів: Кетрін Ерншоу. Деінде воно чергувалося з «Кетрін Хіткліф» та «Кетрін Лінтон».

З тупою байдужістю я прихилився чолом до вікна і мляво ковзав поглядом по цих словах: Кетрін Ерншоу – Хіткліф – Лінтон, – доки очі в мене не заплющилися самі по собі. Та їм не судилося спочити й п'яти хвилин: перед ними спалахували й тріпотіли, мов живі, сліпучі літери, і саме повітря аж кишіло міріадами Кетрін. Присилувавши себе розплющити очі, аби відцуратися від настирливого імені, я побачив, що полум'я свічки загрозливо тягнеться до однієї з тих спорохнявілих книжок, і почув сморід паленої шкіри. Я поправив Гніт і, відчуваючи млість від холоду та невідступної нудоти, всівся прямо та відкрив на колінах пошкоджений том. Це було Святе письмо старовинного друку, що тхнуло пліснявою. Титульна сторінка містила напис: «Із книг Кетрін Ерншоу» і дату двадцятип'ятирічної давнини. Я закрив книгу і взявся до іншої, потім ще до іншої – поки не продивився всі до останку. Бібліотека Кетрін була добре підібрана, і заяложений вигляд книжок свідчив про те, що ними користувалися досить часто, хоч і не за прямим призначенням: жодному з розділів не пощастило вберегтися від приміток, зроблених олівцем та чорнилом усюди, де тільки вбачалося вільне місце. Одні з них нагадували просто уривчасті нотатки, інші набули форми щоденника, написаного непевною дитячою рукою. Вгорі якийсь із порожніх сторінок (що, побачена вперше, мала здатися справжнісіньким скарбом) я з превеликою радістю побачив чудову карикатуру на друзяку Джозефа, витворену трохи недбало, але з нишівною дошкульністю. В мені раптом прокинулася цікавість до невідомої Кетрін, і я взявся розшифровувати її збляклі ієрогліфи.

«Жахлива неділя! – виголошували перші рядки. – Якби лишень татко знову був поруч! Мерзенний Хіндлі його не замінить, він лихий до Хіткліфа. Ми з X. хочемо вчинити заколот – і цього вечора зробили наш перший крок.

Весь день дощило; ми не змогли піти до церкви, і Джозефові довелося влаштувати проповідь на горищі. І, поки Хіндлі та його дружина, розкошуючи біля каміна, бавилися чим душа забажає – певна річ, що не читанням Біблії, – Хіткліф, я та бідолашний хлопчина-підпасок мусили взяти Псалтирі і видряпатись нагору. Ми повсідалися на мішки з зерном і, щулячись від холоду та позіхаючи, плекали потаємну надію, що Джозеф також замерзне і знехтує спасінням наших душ заради власного блага. Та марно! Проповідь тяглася три години; а мій брат, побачивши, що ми нарешті спускаємося вниз, іще й мав нахабство вигукнути: «Що, так скоро?» Раніше нам завжди дозволяли гратися недільного вечора – аби тільки ми не здіймали галасу; а тепер досить тихенько засміятись, щоб тебе поставили у куток!

– Ви забули, що у вас є хазяїн, – мовив мучитель. – Я на порох зітру кожного, хто мене розсердить! Мені потрібні повна тиша і спокій. Еге, хлопче! Це ти бешкетуєш? Френсіз, люба, дай-но йому стусана, як ітимеш поруч: я чув, як він клацає пальцями.

Френсіз люто скубнула Хіткліфа за чуба, потім підійшла до чоловіка та вмостилася йому на коліна; і вони сиділи там, мов двійко голуб'ят, цьомаючись та розпатякуючи про щось неподобне, – ми б постидалися верзти такі дурниці. Ми спробували вмоститися зручніше, всівшись під шафою. Тільки-но я встигла зв'язати докупи наші фартушки та зробити з них завісу, як із стайні повернувся Джозеф. Він шарпнув додолу завісу, дав мені ляпаса і зарипів:

– Хазяїна тільки поховали, ще не минув день суботній, і святі слова ще мають звучати у ваших вухах, а ви тута пащекуєте! Ач, сором! Сядьте, капосні дітиська! Краще б почитали якусь гарну книжку – адже в нас їх, слава Богу, досить! Сідайте та подумайте про свої душі!

Проказавши це, він змусив нас сісти біля вогню, тьмяний відблиск якого ледве освітлював сторінки книжкового мотлоху, що він тицьнув нам у руки. Я не змогла витерпіти такого випробування. Схопивши книгу за корінець, я швиргонула її в собачий закапелок, репетуючи, що ненавиджу гарні книжки. Хіткліф пожбурив свою слідом. Тоді й почалося!..

– Містер Хіндлі! – галасував наш проповідник. – Містер Хіндлі, скоріше сюди! Міс Кеті відірвала корінець у «Стерна спасіння», а Хіткліф буцнув ногою першу частину «Шляху до загибелі!» Це ж просто страм, що ви їм дали отако розпаскудитись! Ет! Старий хазяїн відшмагав би їх як годиться – та його вже нема!

Хіндлі облишив своє раювання біля каміна і, ухопивши одного з нас за комір, іншого за руку, виштурхав до кухні; а Джозеф урочисто пророкував, що старий Нік[13] врешті-решт затягне нас у пекло. Після такого лагідного напучування нам, розсадженим по окремих кутках, тільки й лишалося, що чекати диявольського пришестя. Я витягла з шафи цю книгу, зняла з полиці чорнильницю і, розчинивши двері, щоб було хоч трохи світліше, хвилин із двадцять гаяла час за писанням; але мій товариш виявився не таким терплячим. Він підбурює мене нишком позичити у корівнйці свитину і, вкрившись нею, піти на болота. Гарна задумка: зрештою, якщо старий буркотун повернеться, він повірить, що справдилося його пророцтво. А під дощем нам навряд чи буде гірше, ніж удома».

Треба думати, що Кетрін виконала свій намір, оскільки наступний запис свідчив, що вона гірко ридала над книгою:

«Досі я ніколи не думала, що зможу так плакати через Хіндлі, – писала вона. – Мені так болить голова, що я не в змозі підвести її з подушки; і все ж таки я не здамся. Бідолашний Хіткліф! Хіндлі зве його приблудою і більше не дозволяє йому ні сидіти з нами, ні разом з нами їсти; і, як він каже, мені більше не слід із ним гратися, а то він вижене його за поріг. Він весь час проклинає нашого батька (як він сміє!) за те, що той надто розбестив Хіткліфа; і присягається, що таки поставить його на місце».

Я почав куняти над сторінкою; мій погляд перескакував із рукописних рядків на друковані. Я бачив червоні закарлючки назви – «Сімдесятьма Сім, та Перше з Сімдесяти Перших. Божа проповідь, виголошена превелебним Джейбсом Брендерхемом у церкві Гімерден-Слу».[14] І, в сонному напівмаренні намагаючись вгадати, що ж повідав парафіянам Джейбс Брендерхем, я впав на ліжко і провалився в сон.

Та яка це жорстока кара – поганенький чай і кепський настрій! Ясна річ, що саме вони були винуватцями моїх тортур тієї ночі. Не можу згадати бодай ще одну ніч у своєму житті, що принесла б мені такі муки – хоч я завжди був вразливим до страждань.

Я почав марити іще до того, як повністю поринув у забуття. Мені здалося, що вже світає, і я прямую додому, а Джозеф мене супроводжує. Дорога ховалась у глибокому снігу; і, поки ми пробиралися вперед, мій проводир без угаву дорікав мені, що я не взяв із собою паломницького ціпка. Він запевняв, що без ціпка мені не вдасться потрапити додому, і хвалькувато вимахував палицею з важким набалдашником, яка, певно, і називалася ціпком паломника. Якоїсь миті я збагнув усю недоречність потреби в такій зброї для того, щоб утрапити до власної оселі. Тоді мої думки повернули в інший бік. Я йшов уже не додому: ми вирушили в далеку путь, аби послухати проповідь превелебного Джейбса Брендерхема під назвою «Сімдесятьма Сім», і хтось із нас – чи Джозеф, чи проповідник, чи то я сам – вчинив «Перше з Сімдесяти Перших» і засуджений до привселюдного каяття й покути.

Ми прийшли до церкви. Я й справді десь двічі або тричі проходив повз неї під час прогулянки: вона стоїть у долині між двома пагорбами. Ця долина піднімається вгору від торф'яного болота, – кажуть, ніби його вогка твань діє як бальзамуючий засіб на тіла, що знайшли в ній свій останній притулок. Покрівля церкви ще сяк-так тримається; проте, враховуючи, що в цій місцині пастора чекають лише двадцять фунтів платні per annum[15] та благенький будиночок із двох кімнат, жоден служитель церкви не спішить прийняти на себе обов'язки тутешнього пастиря, тим паче, що парафіяни – на загальну думку – скоріш дозволять йому вмерти від голоду, аніж збільшать його статки хоч на одне пенні з власного капшука. Однак у моєму сні Джейбсова проповідь привернула увагу численної пастви, що шанобливо дослухалася до його слів. А він знай собі просторікував, – Господи, яке то було словоблудство! Поділене на чотириста дев'яносто частин, кожна з яких сама по собі була не коротшою за звичайну проповідь і розповідала про окремий гріх! Де він їх стільки надибав – не уявляю. Він тлумачив поняття гріха на свій особливий кшталт, і здавалося, що в нього існує повний набір гріхів на будь-який життєвий випадок. Вони просто вражали своєю різноманітністю: такі чудернацькі провини, яких я б ніколи не вигадав.

О, як я втомився! Як я зітхав, і позіхав, і починав куняти, і знов приходив до тями! Як я щипав себе, і штрикав, щоб не заснути, і тер очі, і вставав з місця, і сідав знову, і термосив Джозефа, присікуючись до нього, чи скінчиться це хоч коли-небудь. Я був приречений вислухати все до кінця; нарешті проповідник доплентався до «Першого з Сімдесяти Перших». У цю вирішальну мить мене раптом охопило натхнення: я схопився з місця і оголосив, що Джейбс Брендерхем вчинив такий гріх, якого не мусить прощати жоден з рабів Божих.

– Сер, – вигукнув я, – сидячи в цих чотирьох стінах, я стерпів і простив чотириста дев'яносто розділів вашої промови. Сімдесят сім разів я надягав капелюха і поривався піти геть – і сімдесят сім разів ви якимсь дивом змушували мене сісти. Та чотириста дев'яносто перший раз – це вже занадто! Друзі-мученики, помстимося ж йому! Стягніть його з кафедри та рознесіть на друзки, щоб по ньому й згадки не лишилось!

– То це ти, нещасний! – прорік Джейбс, спершись на кафедру, після зловісної паузи. – Сімдесят сім разів насмілився ти осквернити позіханням лице своє, і сімдесят сім разів нашіптував мені голос сумління: «Зачекай! Такою є людська слабкість; прости ж його і на цей раз!» І настало Перше з Сімдесяти Перших. То звершіть над ним, браття, праведний вирок! Таку честь покладає Всевишній на вірних слуг своїх!

Почувши цей бойовий заклик, прочани, здіймаючи свої паломницькі ключки, обліпили мене з усіх боків; а я, не маючи ніякої зброї для свого захисту, вчепився у Джозефа – найближчого та найлютішого з моїх ворогів – і намагався видерти у нього палицю. У розпалі запеклої боротьби кілька ціпків сплуталися між собою; удари, що цілили в мене, влучали в інші голови. Церква аж здригалася від шуму бойовиська: брат пішов на брата. Брендерхем також не зволив залишатись осторонь – і виливав свій праведний гнів, щосили тарабанячи по церковній кафедрі. Цей оглушливий стукіт, на моє невимовне полегшення, і розбудив мене. І чому ж завдячувало це примарне бойовище? Хто зіграв роль Джейбса в моєму сні? Не що інше, як ялинова гілка, що торкалася вікна і, гойдаючись під поривами вітру, шаруділа своїми сухими голками. Я мить нашорошено прислухався; та, пересвідчившись, що безпомилково викрив джерело загрози, повернувся на інший бік і знову задрімав. І знов мені наснився сон – незрівнянно гірший від попереднього, якщо тільки це взагалі можливо.

Цього разу я бачив, нібито лежу в дубовому ліжку; я чув стогін вітру та завивання хуртовини; чув також докучливе шарудіння ялинової гілки – і приписав його дійсній причині; та клята гілляка настільки роздратувала мене, що я вирішив утихомирити її, якщо вдасться. І далі мені наснилося, ніби я встав і спробував зачинити вікно. Гачок, здавалося, прикипів до віконниці; насправді ж я виявив це ще тоді, коли прокинувся. «Все одно потрібно це припинити!» – пробурчав я і, виламавши скло, висунув руку назовні, щоб схопити вперту гілку; та замість неї стиснув чиїсь холодні, як лід, тонкі пальці! Мене охопив несамовитий жах. Я пручався, силячись вивільнити руку, та крижані пальці вп'ялися в неї, і чийсь тужливий голос квилив: «Впустіть мене… впустіть мене!» «Хто ви?» – видихнув я, відчайдушно намагаючись звільнитися. «Кетрін Лінтон», – пролунало тремтливе зітхання. (Чому мені ввижалося саме «Лінтон»? Я прочитав разів у двадцять більше «Кетрін Ерншоу!»)

«Я хочу додому! Я заблукала в болотах!» Я розгледів у темряві за вікном її дитяче личко. Страх зробив мене безжальним; і, бачачи, що не можу відштовхнути цю моторошну істоту, я притис її руку до розбитого вікна з такою силою, що кров зацебеніла з неї, заливаючи ліжко; та вона все ще благала: «Впустіть мене!» – і не послаблювала своїх чіпких обіймів, і я млів від жаху. «Як я маю вас впустити? – крикнув я зрештою. – Відпустіть мене, якщо хочете, щоб я вас впустив!» Пальці розтислись, я висмикнув руку і хутко почав зводити перед вікном захисну перепону з книжок; потім я затулив вуха, щоб не чути жалібного квиління своєї гості, і тримав їх затисненими, мабуть, із чверть години. Та коли я став прислухатися, до мене знов долинув ридаючий стогін! «Геть! – скрикнув я. – Я не впущу вас, просіться хоч двадцять років!» «Вже двадцять років! – простогнав голос. – Двадцять років я блукаю в пітьмі!» Потім почулося легке шкрябання, і книжкова піраміда посунулася, ніби її штовхали ззовні. Я схопився тікати, та не міг поворухнути й пальцем. І тоді, шаленіючи від жаху, голосно закричав. На свій сором, я збагнув, що кричав насправді: до дверей наближалися чиїсь швидкі кроки; хтось сильним поштовхом розчинив двері, і у віконцях над узголів'ям заблимало світло. Я все ще тремтів, витираючи спітніле чоло. Той, хто ввійшов, вочевидь вагаючись, щось бурмотів сам до себе. Потім він стиха промовив, наче не чекаючи відповіді:

– Є тут хто живий?

Я визнав за краще не ховатися; знаючи вдачу Хіткліфа, побоювався, що він почне обшукувати кімнату. Тому я відсунув панель убік. Не скоро забуду, що після цього сталося.

Хіткліф стояв на порозі, у сорочці й штанях, тримаючи каганця, що скапував воском йому на пальці; його лице було біле, мов стіна позаду нього. Рипіння дубової панелі змусило його здригнутися, мов удар електричного струму; свічка, вислизнувши з його пальців, відкотилася на декілька кроків, але він так розхвилювався, що насилу зміг її підняти.

– Це я, ваш гість, сер, – голосно озвався я, воліючи вберегти його від принизливих виявів боягузтва. – Я мав таку необережність застогнати уві сні, бо мені примарилося жахливе видіння. Прошу вибачити, що потурбував вас.

– О, трясця вашій матері, містере Локвуде! А щоб вам… – бурмотів мій хазяїн, ставлячи свічку на стілець, бо не міг її втримати рівно. – А хто провів вас сюди? – провадив він далі, стиснувши кулаки, аж нігті вп'ялися в долоні, і зціплюючи зуби, щоб вони не цокотіли, мов у гарячці. – Хто? Я їх до дідька вижену звідси!

– Це ваша покоївка, Зіла, – відказав я, звівшись на ноги та поспіхом напинаючи на себе одяг. – Не заперечую, якщо ви так і зробите, містере Хіткліф; вона на це заслуговує. Мабуть, хотіла зайвий раз переконатися, що це прокляте місце. Та й справді, усілякої погані тут вистачає! Ви добре вчинили, замкнувши цю кімнату. Навряд чи вам хтось подякує за нічліг у відьомському кодлі.

– Про що це ви? – спитав Хіткліф. – І куди це ви збираєтесь? Лягайте й спіть до ранку, коли ви вже тут; тільки, на Бога, не галасуйте так, ніби вам горлянку ріжуть!

– А що, я мав чекати, поки мала відьмачка влізе у вікно і висотає з мене кров? – огризнувся я. – Щось мені не хочеться стати жертвою ваших гостинних пращурів. Превелебний Джейбс Брендерхем часом не родич вам у перших? А ця мила бешкетниця, Кетрін Лінтон, чи Ерншоу, чи як там її, – то, певно, рідня мавкам, теж непогане зіллячко! Вона сказала мені, що вже двадцять років блукає безпритульна. Напевне, то їй справедлива кара за якесь душогубство!

Ледве встигши договорити, я подумав про зв'язок імен Хіткліфа та Кетрін у книзі, – ця обставина дивним чином випала мені з пам'яті. Я зашарівся, соромлячись своєї безтактності; та, вдаючи, що не усвідомлюю завданої мною образи, квапливо додав:

– Відверто кажучи, сер, півночі я провів…

Тут я, схаменувшись, прикусив язика: хотів сказати – «роздивляючись старі книжки», а це свідчило б, що я обізнаний із їхнім рукописним змістом так само, як і з друкованим. Тому, подумки пильнуючи свої слова, я продовжив:

– …перечитуючи імена, видряпані на підвіконні. Нудна забавка, – та чудово присипляє, на зразок лічби, чи то…

– Як ви можете говорити все це мені? – ревнув Хіткліф у нападі дикого гніву. – Як… як ви смієте, тут, у моєму домі?… Господи! Та він, мабуть, божевільний! – і він у розпачі вдарив себе по лобі.

Я вагався, чи сприйняти мені ці слова як кривду, чи то продовжити свою розповідь; але він здавався так глибоко враженим, що я відчув жаль до нього і почав далі розповідати про свої сни. Я запевняв його, що ніколи до цього часу не чув імення «Кетрін Лінтон», та, прочитане багато разів, воно викарбувалося в моїй пам'яті, а потім втілилось у живий образ. Поки я говорив, Хіткліф відступав усе далі від мене, так що зрештою його майже зовсім не стало видно; та з його важкого, поривчастого дихання я зрозумів, що він намагається приборкати свої розбурхані почуття. Не бажаючи показати, що здогадуюсь про його протиборство із самим собою, я почав досить метушливо вдягатися – і, поглядаючи на годинника, розмірковувати уголос про те, як довго тягнеться ніч.

– Ще немає й третьої! А я ладен був присягнути, що вже на шосту. Час наче зупинився: ми ж розійшлися спати десь о восьмій?

– Взимку завжди о дев'ятій; о четвертій встаємо, – сказав хазяїн, тяжко зітхнувши і, як мені здалося, витираючи з очей сльози. – Містер Локвуд, – додав він, – ви можете перейти до моєї спальні; ви тільки станете на заваді, якщо вдосвіта зійдете униз, а мені тепер все одно не заснути.

– Мені також, – відповів я. – Краще я до світанку погуляю надворі, а потім піду; і ви можете не боятися мого нового вторгнення. Я, здається, довіку зцілився від бажання шукати розради в чиємусь товаристві. Розумна людина мусить вдовольнятися тією компанією, яку має у власній особі.

– Мила компанія! – пробурчав Хіткліф. – Візьміть свічку і йдіть, куди хочете. Я невдовзі до вас приєднаюся. Тільки не лізьте на подвір'я, бо я спустив собак із ланцюга; а вдома вартує Юнона, отже… ви можете лише тинятися сходами. Та йдіть-бо скоріше! Я вас наздожену.

Я виконав наказ лише частково – тобто пішов із кімнати; але, не знаючи, куди веде вузький передпокій, я зупинився за дверима і мимохіть підгледів своєрідний вияв марновірства, що дивним чином суперечив розважливій вдачі господаря. Він ступив до ліжка, розчинив дверцята і, захлинаючись слізьми, нестямно вигукнув: «Прийди! Прийди! – ридання душили його. – Кеті, прийди до мене. Прийди – хоч на мить! Люба моя, серденько! Зглянься на мене, Кетрін, хоч цього разу!» Привид виказав звичну для потойбічних мешканців упертість і нічим не давав про себе знати: лише порив снігового вихору, влетівши у вікно, долинув до мене і загасив свічку.

Такий смуток бринів у його розпачливому тужінні, що я у пориві жалю не став засуджувати його за слабкодухість. Я пішов звідти, неприємно вражений почутим, дорікаючи собі за надмірну балакучість – адже такі страждання спричинила моя розповідь про нічний кошмар, хоч я й не розумів, чому. Я тихенько спустився сходами і, вийшовши на кухню, знов запалив свою свічку від тліючого жару у комині. Довкола все ніби завмерло, і лише смугастий сірий кіт, вилізши з попелу, привітав мене голосним нявчанням.

Біля самого каміна стояли дві напівкруглі лави; я розлігся на одній з них, кіт зайняв іншу, і ми обоє мирно дрімали, поки до нашої сонної царини не принесло Джозефа: він спустився по дерев'яній драбині, що вела крізь душник на його рідне горише. Він похмуро глипнув на розпалений мною малий вогник у каміні, викишкав з лави кота і, зайнявши звільнене місце, заходився напихати тютюном свою тридюймову люльку. Моя присутність у його святилищі, певно, видалася йому нечуваним нахабством, на яке бридко й зважати. Він мовчки затис губами люльку і, склавши руки на грудях, вдоволено запихкав. Я не псував йому втіхи. Випустивши останнє кільце диму, він глибоко зітхнув і, підвівшись, покинув кімнату так само урочисто, як увійшов до неї.

Незабаром почулися інші, жвавіші кроки; я вже розтулив рота, щоб сказати:»Доброго ранку!» – та натомість закрив його знову, мовчки проковтнувши своє вітання: Хейртон Ерншоу воздавав вранішню хвалу Творцеві, проклинаючи sottovoce[16] кожну річ, на яку натикався, розшукуючи по кутках лопату чи заступ, аби розчистити стежки від снігу. Зазирнувши за спинку лави, він роздув ніздрі і, здавалося, мав не більше бажання виявляти ґречність до мене, аніж до мого компаньйона-кота. Побачивши його приготування, я зрозумів, що вже можна вийти з будинку, і, покинувши своє жорстке ложе, рушив за ним слідом. Але він, вказуючи кінцем лопати на інші двері, нерозбірливим бубонінням дав зрозуміти, куди я мушу йти, коли мені вже так закортіло перебратися на інше місце.

Я відчинив двері у «дім». Жінки уже повставали; Зіла з усією силою своїх могутніх легень роздмухувала вогонь у грубі, а місіс Хіткліф, стоячи навколішки біля вогню, при світлі полум'я читала книгу. Вона прикрила очі долонею, щоб захистити їх від жару, і з головою поринула в читання, лише деколи відволікаючись, аби насварити служницю, коли та обсипала її іскрами, чи відігнати собаку, що настирливо тицяла їй в обличчя свій слинявий писок. Я з подивом побачив тут Хіткліфа. Він стояв біля вогню, спиною до мене, і тільки-но скінчив вергати громи на голову бідолашної Зіли, що раз у раз полишала свою роботу, із скрушним зітханням підносячи до очей поділ фартуха.