Провалля і маятник (збірник)

На той час його пульс був ледве відчутний, дихання уривчасте, з інтервалом приблизно у півхвилини.

Півгодини проминуло без жодних змін. По закінченні цього періоду з грудей помираючого вихопилося природне, але дуже глибоке зітхання, а уривчасте дихання припинилося зовсім – власне кажучи, припинилася його уривчастість, лишився суцільний інтервал. Кінцівки пацієнта стали крижаними.

За п’ять хвилин до одинадцятої я помітив безперечні ознаки того, що піддослідний перебуває в стані гіпнозу. Скляний вираз очей замінився виразом неспокійного внутрішнього бачення, який ми можемо помітити хіба що у сновид. Парою швидких горизонтальних пасів я зробив так, що повіки хворого затремтіти, як у людини, яку тягне на сон; ще кілька рухів – і вони заплющилися. Одначе я не задовольнявся цим і енергійно продовжував маніпуляції, супроводжуючи їх максимальною концентрацією волі, аж повністю змусив застигнути кінцівки гіпнотизованого, розташувавши їх у зручному положенні. Ноги вільно простяглися, руки також. Голова була трохи піднята.

Коли я закінчив ці маніпуляції, настала північ, і я попросив присутніх джентльменів засвідчити стан пана Вольдемара. Після кількох спроб вони визнали, що він у стані гіпнотичного трансу. Обидва лікарі не на жарт зацікавилися тим явищем. Лікар Д*** твердо вирішив залишитися з пацієнтом на ніч, тоді як Ф*** відкланявся з обіцянкою повернутися на світанку. Пан Л-л і сиділки залишилися.

Приблизно до третьої години ночі ми не тривожили Вольдемара. Підійшовши до нього, я побачив, що його стан геть не змінився, – чоловік лежав у тій самій позі, пульс не промацувався, дихання було непомітне (хіба що коли піднести до вуст дзеркальце), очі природно заплющені, кінцівки тверді й холодні як мармур. І все ж таки загалом він справляв враження живої людини.

Підійшовши до пана Вольдемара, я зробив легку спробу змусити його праву руку повторювати рухи моєї долоні, якою я повільно водив навколо його тіла. Такі експерименти з цим пацієнтом ніколи не вдавалися, і я не сподівався на успіх, та, на превеликий мій подив, його рука кволо, зате з готовністю рухалася у всіх указаних напрямках. Я твердо вирішив ризикнути і побалакати з ним.

– Пане Вольдемаре, – запитав я, – ви спите?

Він не відповів, та я зауважив тремтіння губ. Це спонукало мене повторити запитання. Коли я запитав утретє, все тіло затремтіло, повіки піднялися, відкривши білу частину очного яблука, губи мляво ворухнулися і насилу чутно прошепотіли:

– Так! Я зараз сплю! Дозвольте мені померти так! Я помацав його кінцівки, вони як і раніше були твердими.

Права рука покірно улягала вказівкам моєї долоні. Я знову запитав сновиду:

– Пане Вольдемаре, ви відчуваєте біль у грудях? Цього разу відповідь почулася відразу, та була навіть тихішою, ніж раніше:

– Немає болю. Я помираю.

Я не вважав за необхідне далі його турбувати, нічого не було зроблено чи сказано до прибуття лікаря Ф***, котрий повернувся перед самим світанком і був невимовно здивований, побачивши, що пацієнт досі живий. Промацавши пульс і приклавши до губ дзеркало, він зажадав, щоб я знову поговорив зі сновидою. Я так і вчинив.

– Пане Вольдемаре, – запитав я, – ви ще спите?

Як і раніше, минуло кілька хвилин, перш ніж ми почули відповідь; здавалося, протягом цього часу помираючий збирається на силі, щоб відповісти. Коли я вчетверте повторив запитання, він відповів слабким, майже нечутним голосом:

– Так, я й досі сплю; я помираю.

Обидва лікарі хотіли залишити страждальця пана Вольдемара у теперішньому спокійному стані й не турбувати, аж поки смерть не забере його – це, згідно з загальною думкою, мало відбутися за кілька хвилин. Одначе я вирішив знову заговорити до нього і просто повторив попереднє запитання.

Поки я говорив, на обличчі сновиди з’явилися помітні зміни. Очі самі по собі повільно розплющилися, зіниці поповзли вгору і зовсім зникли, шкіра набула смертельної блідості, нагадуючи тепер більше не пергамент, а білий папір; круглі сухотні плями, котрі досі чітко проглядалися на обох щоках, за мить зникли. Мені особисто раптовість їхнього зникнення нагадала про те, як швидко гасне свічка від наглого подиху вітру. Одночасно верхня губа сіпнулася вгору, оголюючи зуби, які до того повністю затуляла, нижня щелепа впала вниз, рот із почорнілим набряклим язиком широко роззявився. Хоча, гадаю, жодного з присутніх у кімнаті не можна було назвати незвичним до жахів смертного ложа, але вигляд пана Вольдемара був настільки страшний, що всі сахнулися від ліжка.

Я відчуваю, що зараз дістався тієї частини розповіді, на якій приголомшений читач перестане мені вірити. Втім, продовжуватиму.

У панові Вольдемарі не залишилося ніяких ознак життя; ми віддали його у руки сиділок. Аж раптом язик його засіпався, і за хвилину з нерухомих щелеп почувся голос – і було би божевіллям з мого боку бодай спробувати його описати. Існують два чи три прикметники, які можна було б уважати частково годящими для такої мети; я міг би, наприклад, сказати, що звук був різкий, уривчастий і глухий, та в цілому його жахливість передати неможливо, тому що ніколи подібний звук не різав людського слуху. Були, втім, дві особливості, що, як гадав я тоді (та й досі вважаю) здатні достеменно донести думку про його надприродне походження. По-перше, здавалося, що голос досягає наших вух, моїх принаймні, здалеку або з глибокої печери під землею. По-друге, він справив на мене враження (я щиро боюся, що не зможу висловитися зрозуміло), чогось липкого і драглистого.

Я казав про «звук» і «голос». Я мав на увазі, що звуки сформували чіткі й на диво розбірливі склади і слова. Пан Вольдемар заговорив у відповідь на поставлене мною раніше запитання: я цікавився у нього, чи й досі він спить. Тепер він відказав:

– Так, ні, я спав і сплю, а тепер… тепер я мертвий.

Ніхто з присутніх не зробив спроби заперечувати чи намагатися приховати невимовний, моторошний жах, що його неважко уявити собі, згадавши, у який спосіб були вимовлені ці кілька слів. Пан Л-л (студент) знепритомнів. Доглядачі вискочили з кімнати і повернути їх було неможливо. Не вдаватиму, що зможу врозумливо передати читачеві свої відчуття. Приблизно годину ми займалися тим, що мовчки намагалися привести до тями пана Л-ла. Коли він опритомнів, ми знову перейшли до огляду пана Вольдемара.

Він залишився точно таким, як я описав раніше, за одним винятком – дзеркальце більше не свідчило про дихання. При порізі рука не кривавилася. Маю додати, що вона більше не скорялася моїй волі. Я даремно намагався змусити її рухатися за моїми вказівками. Єдиною справжньою ознакою, що пан Вольдемар досі перебуває під гіпнозом, було сіпання язика, коли я звертався до пана Вольдемара із запитанням. Здавалося, він намагається відповісти, але не має для цього достатньо сили волі. До запитань, поставлених ким завгодно, крім мене, він, схоже, залишався повністю нечутливий, хоча я намагався кожного з присутніх залучити до контакту з ним. Гадаю, я розповів усе, що потрібно для розуміння стану мерця-сновиди на даному етапі. Ми викликали інших доглядачів, і о десятій годині я залишив будинок разом із двома лікарями і паном Л-лем.

По обіді ми повернулися, щоб оглянути пацієнта. Його стан залишався без змін. Ми трохи поспілкувалися з приводу доцільності та можливості розбудити його і майже одностайно погодилися, що не зробимо цим нічого хорошого. Було очевидним, що смерть (чи те, що, як правило, називають смертю) зупинилася внаслідок гіпнотичного процесу. Нам здавалося безсумнівним, що розбудивши пана Вольдемара, ми просто забезпечимо миттєву чи принаймні швидку смерть.

Відтоді й до кінця минулого тижня – а це приблизно сім місяців – ми щодня заходили до будинку пана Вольдемара. Весь цей час мрець-сновида залишався в описаному мною стані. Біля нього постійно були доглядачі.

Нарешті минулої п’ятниці ми остаточно вирішили провести експеримент – розбудити чи спробувати розбудити пана Вольдемара; напевно, саме невдалий результат наших спроб став у певних колах причиною пліток і пересудів, котрі я не можу змусити себе не вважати хибною суспільною думкою.

Щоб вивести пана Вольдемара з гіпнотичного трансу, я скористався звичайними пасами. Якусь часину вони не давали результату. Першою ознакою пробудження стало опускання зіниць, яке супроводжувалося рясним виділенням з-під повік жовтуватої сукровиці з гострим і страшенно прикрим запахом.

Мені запропонували спробувати покерувати рукою пацієнта, як раніше. Я спробував – нічого не вийшло. Тоді лікар Ф*** виявив ненав’язливе бажання, щоб я поставив запитання. Я так і зробив:

– Пане Вольдемаре, ви можете пояснити нам свої теперішні відчуття і бажання?

Тої ж миті на щоки хворого повернулися сухотні плями, язик затремтів (чи радше різко завертівся у роті, хоча щелепи й губи не поворухнулись ні на йоту), аж пролунав той жахливий голос:

– Заради Бога, швидше… швидше приспіть мене! О ні, швидше розбудіть мене… кажу вам, я помер!

Я дуже розхвилювався і якусь мить не міг вирішити, як діяти. Спершу я спробував приспати пацієнта, мені це не вдалося через повну ослабленість волі, тому я повернувся до попередніх маніпуляцій і щосили намагався розбудити його. Незабаром я побачив, що зусилля не будуть марними – принаймні я уявив собі, що успіх мій буде беззаперечним і певен був, що всі в кімнаті приготувалися побачити, як пацієнт прокинеться.

Одначе до того, що сталося потім, жодна людина на світі не могла бути готовою.

Поки я швидко робив гіпнотичні паси, під вигуки «мертвий, мертвий!», що зривалися з язика, але не з губ страждальця, все його тіло раптом умить зморщилося, розпалося і згнило просто на очах. На ліжку лежав перед нами бридкий, наполовину зотлілий кістяк.

Морелла

Я ставився до своєї подруги Морелли з почуттям глибокої, але незвичайної прихильності. Багато років тому випадково перетнулися наші шляхи, і з першої зустрічі запалала моя душа невідомим досі вогнем, та не полум’ям Ероса було те почуття – гірке й болюче було для духу поступове усвідомлення, що неможливо визначити незвичайну природу цього вогню чи керувати його невловною силою. Але ми зустрілися; доля поєднала нас перед вівтарем; я ніколи не говорив про пристрасть і не думав про кохання. Морелла уникала товариства і, проводячи час зі мною наодинці, зробила мене щасливим.

Морелла відзначалася глибокою освіченістю. Таланти її були непересічні, сила розуму потужна. Я мав безліч нагод в цьому переконатися; ставши незабаром її «учнем», я дізнався, що, мабуть, завдяки отриманій у Пресбурзі[4] освіті вона вирішила познайомити мене з великою кількістю містичних творів, котрі зазвичай вважаються грубою рудою, з якої виплавилася рання німецька література. Вони, з не відомої мені причини, були її улюбленим читанням і предметом постійного вивчення, а з плином часу привабили й мене, що я приписую простому, але дієвому впливу звички та прикладу.

У всьому цьому, якщо я не помиляюся, мій розум знаходив мало відради. Мої переконання, якщо я правильно їх пам’ятаю, не були пов’язані з ідеалізмом і не мали містичного відтінку. Переконаний у цьому, я беззастережно перейшов під оруду дружини і ввійшов з непохитним серцем у лабіринт її навчання. Саме тоді, міркуючи над забороненими сторінками, я відчув, як розгоряється в мені заборонений дух – ось Морелла кладе свою холодну руку на мою і викликає з попелу мертвої філософії тихі неповторні слова, їхнє дивне значення випалює собі місце у моєму мозкові.

Свята Діво, очі ти зверни

На молитву грішниці несмілу.

З трону Божого додолу позирни

На любов просту і жертву щиру.

Вранці, вдень, у сутінках похмурих

Вислухай душі моєї гімн.

У добрі чи злі, в спокої чи бурі

Припадаю до твоїх, Свята, колін.

Коли ясні пролітали дні,

І безхмарне веселилось небо,

Мою душу, віддану тобі, Твоя милість привела до тебе. Коли ж доля моя у пітьмі, Сум повив сьогодні і учора, Хай засяє майбуття мені, Будь мені надія ти й опора!

Немає потреби викладати точну суть досліджень, котрі, народжуючись зі згаданих томів, на тривалий час стали єдиною темою розмов поміж мною та Мореллою. Хто вивчав те, що називають «теологічною мораллю», легко здогадаються, про що йдеться, а не знайомі з нею зрозуміють мало. Нестримний пантеїзм Фіхте,[5] видозмінена палінгенезія[6] Піфагора, доктрина тотожності, дітище Шеллінга,[7] були здебільшого питаннями для дискусій, що викликали захоплення у наділеної багатою уявою Морелли. Тотожність, що називається особистою, на мою думку, чітко визначає Джон Локк,[8] кажучи, що вона полягає у раціональній розумності створіння. Оскільки під особистістю ми розуміємо думаючу сутність, наділену розумом, і оскільки здатність думати завжди передбачає наявність свідомості, вона робить нас тими, ким ми є, таким чином вирізняючи нас серед інших думаючих істот і даючи нам нашу неповторну особистість. Але principium individuationis, індивідуалізація, поняття про те, втрачається чи не втрачається особистість назавжди при фізичній смерті, часом ставало для мене предметом непідробної зацікавленості, не стільки через складні та бентежні супутні обставини, як через особливе і глибоке зацікавлення, яке викликало воно у Морелли.

Та прийшла нарешті мить, коли таємничість дружини стала мене вбивати, як темні чари. Не міг я витримувати дотику її блідих пальців, чути її тихий мелодійний голос, бачити блиск сумних очей. Вона знала це, але не докоряла мені; вона, схоже, розуміла слабкість мою чи дурість і, всміхаючись, називала її долею. Здавалось інколи, що не була для неї таємницею не відома мені причина мого поступового відчуження, та Морелла не давала жодного натяку чи пояснення його природи. Але була вона жінкою – і згасала щодня. З часом темно-червоні цяточки назавжди поселилися на її щоках, а на блідому чолі виступили жили. Одної миті душа моя розчинялася в співчутті, а наступної я зустрічав погляд її виразних очей, душа наповнювалася болем – і світ починав обертатися переді мною, наче у людини, що поглянула вниз, у жахливу безодню.

Чи варто казати, що я щиро бажав, аби врешті настав той день, коли Морелла покине цей світ? Так воно й було; та змучений дух міцно тримався в тілі. Мої розладнані нерви ставали сильнішими за докази розуму, я казився від того, що смерть так довго зволікає; у серці поселився лютий демон, що проклинав дні, години й гіркі миті, котрі, здавалося, дедалі довшали в міру того, як наближалося життя дружини до кінця, як ото довшають тіні, коли має згаснути день.

Одного осіннього вечора, коли вітри завмерли на небесах, Морелла покликала мене до свого ліжка. Землю оповила пелена туману, тепла пара здіймалася над водами, а серед багатих кольорів жовтневого листя у лісі спустилася з небес веселка.

– Ось день, не схожий на інші, – сказала дружина, коли я підійшов. – Чудовий день для життя або для смерті. Гарний день для синів землі й життя, а ще кращий для доньок неба і смерті!

Я поцілував її в чоло, й вона сказала:

– Я помираю, але буду жити!

– Морелло!

– Кажу тобі знову, я помираю. Та живе у мені свідчення тої прихильності – яка вона була коротка! – котру ти колись почував до мене, Морелли! Коли відлетить мій дух, дитя житиме – твоє дитя і моє, дитя Морелли! Але дні твої стануть днями печалі, бо печаль найдовша з почуттів, як той кипарис поміж дерев. Закінчились години твого щастя, радість не дається двічі у житті, як не квітнуть двічі на рік пестумські троянди! Не будеш ти більше гратися з часом, але не помічатимеш мирту і виноградної лози, ходитимеш у савані по землі, як ходять мусульмани у Мецці!

Примечания

1

Римський імператор з династії Северів з 218 по 222 рр., відомий розпусною поведінкою. – Прим. пер. (тут і далі).

2

Деталь чоловічого костюма, вид сюртука.

3

«Судова бібліотака» (лат.). Передбачення майбутнього (фр.).

4

Назва міста Братислави. В період з 1536 по 1784 – столиця Угорщини.

5

Видатний німецький філософ (1762–1814); пантеїзм – доктрина, яка стверджує, що всесвіт є ідентичним з Богом; редукція Бога до всесвіту або всесвіту до Бога.

6

Теорія німецького філософа Шопенгауера про те, що воля людини ніколи не помирає, а заново виявляє себе в нових індивідах; Піфагор (580–500 рр. до н. е.) – давньогрецький філософ, релігійний та політичний діяч.

7

Видатний німецький філософ, ідеаліст (1775–1854).

8

Англійський філософ, один із основних представників англійського емпіризму та Просвітництва (1632–1704).

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.