Північна Одіссея (збірник)

Джек Лондон

Північна Одіссея

Новелістика Джека Лондона

За радянських часів Джека Лондона читали чи не найбільше з усіх західних письменників XX століття. Його твори перекладалися всіма мовами «братніх народів» і видавалися величезними накладами; лише в Україні зібрання його творів (доволі повні) виходили двічі. У середині минулого століття Захід буквально приголомшило те, що, виданий великим тиражем, російський багатотомник Лондона був розкуплений за п'ять днів; цей факт навіть потрапив до «Британіки». Західному світу годі було зрозуміти тодішню потребу жителів Союзу в якісній перекладній літературі, хоча б відносно сучасній. Адже тоді перекладали і, тим паче, суттєво тиражували ідеологічно співзвучні твори, серед яких не так багато відповідало високохудожньому рівню. Виходець із соціальних низів, в юності пролетарій, соціаліст і революціонер, Лондон пройшов «ідеологічний добір», а певні «суперечності його світогляду» піддавалися ретушуванню. За останні десятиліття перекладацька і видавнича політика суттєво змінилася, змінився і читацький загал: відбулося його розшарування, та й скорочення, спричинене змінами в розважально-інформаційному просторі. Проте Джек Лондон зберіг своє місце серед читацьких улюбленців. Можливо, в цьому плані його доля у нас навіть щасливіша, ніж на батьківщині, де він лише один з письменників зі шкільної програми. Та існують й інші форми прояву зацікавленості творчими постатями, зокрема наукова, і тут картина діаметрально протилежна.

На противагу нечисленним працям, зазвичай у жанрі «нарису життя і творчості», що з'являлися ще на радянському просторі, в Америці із середини XX ст. розпочинається справжній науковий бум довкола Джека Лондона, який триває й досі. З'явилися десятки монографій, не кажучи про розвідки, де його творчість вивчається в різних аспектах і з різних точок зору – жанрової, стильової, соціософської, етнографічної, тендерної та ін. У результаті кропіткої роботи уточнені біографічні факти й оновлена бібліографія його праць, перевидані статті, що публікувалися у малих періодичних виданнях, зібрані інтерв'ю та листи, упорядковані та оприлюднені висловлювання з оцінками його творчості колег-письменників, а нещодавно побачило світ і повне зібрання його поезій. Спершу цей спалах наукового інтересу до творчості письменника виглядав досить неочікуваним, бо не встиг він піти із життя, як критики списали його твори до архіву розважальної літератури. Скоріш за все, це відбулося тому, що Лондон писав у час формування нової художньої парадигми, яка втілилася у творчості його наступників: Френсіса Скотта Фіцджералда, Вільяма Фолкнера, Ернеста Гемінґвея, Джона Дос Пасоса, Томаса Вулфа та інших; саме на них критика й зосередила свою увагу. Сучасні ж дослідники «повертають борги» Лондонові, демонструючи, наскільки письменницька генерація 1920-х років завдячує йому. Складається враження, що академічна Америка озирнулась і побачила, що оминула увагою одного зі своїх геніїв і тепер завзято надолужує втрачене.

Народився Джон Гріффіт Лондон 12 січня 1876 року у Сан-Франциско. Він був позашлюбним сином Флори Веллман, дівчини із збіднілої родини колись заможних хліботорговців, і самозваного професора астрології Джона Чані, за свідченням сучасників, людини непересічної ерудованості, яка прекрасно володіла словом. Своїм письменницьким хистом Джек Лондон, очевидно, мав завдячувати батькові, який, проте, до кінця життя своє батьківство заперечував. Ім'я і родину хлопцеві дав робітник і фермер Джон Лондон, який одружився з матір'ю Джека невдовзі після появи майбутнього письменника на світ і замінив йому батька. Матеріально забезпеченою родина Лондонів не була, а на той час, коли Джек підріс, і зовсім потерпала від злиднів. Тому йому рано довелося почати працювати: в одинадцять років він розносить газети, паралельно навчаючись у початковій школі, а з тринадцяти йде на консервну фабрику, де робочий день тривав одинадцять годин.

Це було безрадісне голодне дитинство, про яке письменник згодом висловився так: «Що я відчував і думав тоді, що я відчуваю і думаю тепер – вам не зрозуміти. Голод! Голод! Голод! Відтоді, коли я стягнув той єдиний кусок м'яса, я не знав іншого поклику, крім поклику шлунка, і сьогодні, коли я чую й більш високий поклик, – усе, як і тоді, затьмарює відчуття голоду». Не раз йому доводилося зазнавати його й пізніше, аж до того часу, коли він став відомим письменником. До речі, це «відчуття» виразно позначилося на його оповіданнях – не тільки із життя дикої Півночі чи залежних від примх природи південних островів, але й сучасного міста.

Найбільшою відрадою Лондона-підлітка було читання книг, до нього він приохотився ще з раннього дитинства. Систематичної освіти він не здобув, вона обмежилася початковою школою, далі довелося постійно займатися заробітками, щоб підтримувати сім'ю, яка бідувала. Отже, освіту Джек Лондон в основному здобував самотужки, шляхом постійного й безсистемного читання. Цим, як і багатьма обставинами біографії й рисами творчості, її яскравою своєрідністю, він нагадує двох інших великих письменників першої половини XX століття, вихідців із соціальних низів – Максима Горького й Кнута Гамсуна. Щоправда, до школи він повернувся у дев'ятнадцятилітньому віці, вже після публікації першого оповідання «Тайфун біля японських берегів», гостро усвідомивши необхідність освіти, але провчився лише один рік. У 1896 році він вступив до Каліфорнійського університету в Берклі, але й там залишався недовго.

У біографії молодого Лондона вловлюється певний ритм: періоди механічної виснажливої праці чергуються з періодами мандрів і пригод, до яких спонукала його романтично-авантюрна вдача. Консервна фабрика змінювалася «устричним піратством», службою в рибальському нагляді і врешті наймом на шхуну, що вирушала до берегів Японії і Берингового моря на промисел морських котиків, загалом, морськими пригодами. Повернувшись до Сан-Франциско 1893 року, він знаходить роботу на джутовій фабриці, потім стає кочегаром на електростанції – і знову тікає, тепер уже на «велику дорогу», до пригод на суші. Щоб легше було мандрувати, він приєднується (тоді ще не з ідейних міркувань) до «Армії Келлі», своєрідної «ходячої петиції» на підтримку проекту створення робочих місць для безробітних, яка відправлялася з Каліфорнії до Вашингтона. Коли ця «армія» розсіялася, Джек Лондон перетворився на бродягу-одинака, проїхав три тисячі миль залізницями США і Канади, побував у в'язниці за бродяжництво. Про все це згодом він розповість у серії нарисів «Дорога» (1907—1908). В юності майбутньому письменникові доведеться двічі побувати в тюрмі, вдруге – за агітаційні виступи, та це буде згодом, коли він захопиться ідеями соціалізму.

Під час цих мандрів у Лондона визріває тверде рішення: ніколи не повертатися до грубої роботи. Він знає напевно: окрім фізичної сили, він наділений неабияким інтелектом і силою уяви. Тепер у літературі він бачить своє покликання і єдиний свій шлях у житті. Повернувшись додому, він з усією серйозністю береться за справу: посилено займається самоосвітою, читає, вивчає «секрети успіху» оповідань, надрукованих у дорогих виданнях, і, звичайно, багато пише. Він працює по п'ятнадцять годин на добу, розсилає свої твори по журналах, але редакції їх повертають, іноді навіть у нерозпечатаних конвертах. А ще треба було заробляти на прожиття, не гребуючи найтяжчою і найбруднішою роботою, як у пральні Бальмонтської академії. Про цей період свого життя, про своє важке й складне входження в літературу письменник докладно й вражаюче розповів у романі «Мартін Іден» (1909).

Але тут у біографії Джека Лондона з'являється чи не найзначніший авантюрний епізод, який несподівано виявився плідним і щасливим для його письменницької долі. У 1897 році Сполучені Штати охоплює відома «золота лихоманка», викликана звісткою про відкриття багатих розсипів золота в Клондайку на Алясці. Туди подалися золотошукачі з усієї країни, і між ними був Лондон. Він забрався в глибину Аляски, але під час довгої полярної ночі захворів на цингу й змушений був повернутися додому. Однак було б неправильним сказати, що повернувся він ні з чим: з Аляски він вивіз щедрий багаж незвичайних вражень, побаченого й почутого від золотошукачів, що й стало його «золотою жилою». З усього цього постають книги його «північних оповідань», які приносять йому славу й найвищі в тогочасній Америці гонорари. Коли Лондон повернувся з Аляски, йому було двадцять два роки, він мав багатий життєвий досвід і перші проби пера. Попереду було нове сторіччя і кар'єра професійного письменника.

Штурм літературного олімпу Джек Лондон розпочав у сприятливий час: нові технології знизили собівартість друкарської справи і викликали розквіт періодичних видань. Першим пробилося до друку оповідання «За тих, хто в дорозі» (1899), за ним ще декілька було опубліковано у періодиці, а навесні 1900 року вийшла перша збірка Лондона, яка складалася з 9 оповідань, названа, як одне з них, «Син вовка». Вона привернула увагу і читачів, і критиків, славу ж йому приніс невеликий роман (за нашою термінологією повість) «Поклик предків» (1903), досі найвідоміший з усіх творів письменника на батьківщині.

Творчий шлях Джека Лондона тривав трохи більше двадцяти років; за цей час він написав 20 романів і майже таку ж кількість збірок, що вмістили близько 200 оповідань, нарисові та публіцистичні книги, збірки промов і статей, три п'єси й кілька десятків поезій. Писав він легко, але такій продуктивності праці сприяла й залізна самодисципліна письменника. Ще на початку літературної кар'єри він встановив для себе норму: 1000 слів щодня, крім неділі, і майже ніколи від неї не відходив. Та це мало й негативний наслідок: він завжди поспішав і в нього не залишалося часу на обдумування творів та їх доопрацювання. Він зізнався в одному інтерв'ю: «У мене немає незавершених творів. У будь-якому випадку я завершую те, за що беруся. Якщо вийшло добре, я ставлю підпис і відсилаю видавцям, якщо вийшло не дуже, я теж підписую і відсилаю». Тому далеко не все ним написане рівноцінне, немало й такого, що серйозної критики не витримує. Але про творчі досягнення письменників судять за їхніми вершинними творами, а не за «валовою» продукцією.

Жанрова природа творів Лондона не завжди піддається чіткому визначенню, у нього багато маргінальних, де межа між документалістикою і белетристикою стерта, де важко відмежувати нарис від оповідання. Простежується своєрідний внутрішній сюжет у багатьох збірках новел, а часом, як «Смок Беллю», вони схожі на роман в оповіданнях. Помічено також, що композиція більшості його романів епізодична, що зближує їх із збірками новел. Останнє дає підстави критиці вважати Джека Лондона насамперед майстром короткої прози. При цьому він позиціонується як типово американський письменник, бо в Сполучених Штатах ще з початку XIX століття оповідання завоювало собі права чогось на зразок «національного жанру».

Джек Лондон писав у магістральному руслі тогочасної американської новелістики, яким упродовж 2-ї половини XIX й на початку XX століття був її гостросюжетний різновид, започаткований Е. По й розвинутий Б. Гартом, А. Бірсом та іншими, аж до сучасника Дж. Лондона О. Генрі (1862—1910). Останній створив «сюрпризну» новелу з неочікуваною розв'язкою, саме вона викликала до життя хвилю «гарно зроблених» наслідувальних творів, і на їхньому тлі оповідання Лондона вражали своєю свіжістю й новизною.

Лондону постійно дошкуляв брак новелістичних сюжетів; у їх пошуках він звертався до найрізноманітніших джерел: усних оповідок, газетних статей, до творів інших письменників (По, Конрада й Кіплінга), а бувало, й купував їх у своїх колег (приміром, у молодого Синклера Льюїса). На підставі цього робилися закиди на адресу письменника у несамостійності, іноді надто різкі. Утім, добре відомо, наскільки важлива розробка сюжету; щоб це підтвердити, доречно звернутися до авторитету, скажімо, Стендаля й Флобера, які сюжети для своїх знаменитих романів знайшли в газетах, і навіть самого Боккаччо, зачинателя літературної новелістики. Та головним постачальником сюжетів було власне життя письменника, яке, за висловом одного з біографів, є найцікавішою з історій, ним написаних.

«Північні оповідання» – це кілька збірок, що виходили протягом першого десятиліття XX століття: «Син вовка» (1900), «Бог його батьків» (1901), «Діти морозу» (1902), «Віра в людину» (1904), «Любов до життя» (1907), до них прилягають пізніше написані цикли «Смок Беллю» й «Смок і Куций» (1911—1912) та кілька розрізнених оповідань, що увійшли до виданих посмертно збірок («Як аргонавти в давнину», «Червоне божество» та ін.). Разом з не зовсім вдалим романом «Дочка снігів» (1902) та двома анімалістичними повістями, дія яких відбувається на Півночі, – «Покликом предків» (1903) та «Білозубом» (1906), вони утворюють, сказати б, повну Лондонову «Північну Одіссею». Збіркам на північну тему притаманна єдність мотивів, проте майже кожна з них акцентує свій.

«Син вовка» є збіркою про «білих людей, вовчих синів», наділених «великою спадщиною», сутність якої становить «прагнення влади, любов до небезпек і шал боротьби», вона дозволяє їм «панувати над суходолом і морем, над тваринами й людьми по всій землі». Ця збірка написана під визначальним впливом дарвінівської теорії природного добору, яка, у тлумаченні Лондона, підносила білу людину, а саме представника англосаксонської й загалом германської раси, до рангу вінця еволюції. Типовим «сином вовка» є персонаж «Північної Одіссеї» – білявий велет, сильний м'язами і духом. Відчутний у збірці і вплив ніцшеанства з його культом надлюдини, ідеї якого на зламі століть буквально носилися в повітрі. З «вовчими синами» Лондон ототожнює й самого себе: зрештою, він мав усі підстави позиціонувати себе як особистість обранця, лідера. Вовком письменник сприйматиме себе до кінця життя, а індивідуалізм залишиться однією з констант його ментальності й світогляду. І що важливо, у цьому він виглядає як один з глибинно американських письменників.

«Син вовка» започатковує також наскрізний для північних оповідань мотив зустрічі епох «заліза» і «каменя», яка неминуче має закінчитися поразкою останньої. Окрім спільних мотивів, певної єдності оповіданням збірки надають наскрізні персонажі – насамперед Малюк-маламут і Сітка Чарлі, індіанець-сиваш, який «прийшов до тепла білих людей, посидів біля їхнього вогнища й зробився такий самий, як вони», і який перейде до інших збірок як зручний «маргінальний» персонаж.

Закладає перша збірка й найдраматичнішу колізію у творчості Дж. Лондона – протистояння людини й Білої тиші. Біла тиша є модусом існування, діаметрально протилежним людському – без руху, без тепла, без часу, вона вбиває все живе, варто лише комусь зупинитися, й перетворює на частку себе. Їхнє протистояння письменник оприявнює через ряд опозицій: спокій, не порушений і подихом вітру, – рух, безмовність – голоси людей і собачий гавкіт, холод – багаття, безособовість – страждання й пристрасті і т. д. («Біла тиша»). Ці опозиції Лондон полюбляє унаочнювати майже графічно: безмежна біла площина без будь-яких ознак життя й чорна цятка або вервечка цяток, які рухаються на ній.

Треба сказати, що візуальний ряд у Джека Лондона дуже виразний і несе велике змістове навантаження. Письменникові притаманний специфічний тип художнього мислення – картинами, причому відтвореними не у статиці, а в русі. Зазвичай у новелах оповідь ведеться від особи автора чи оповідача, зрідка перемежовуючись діалогами чи окремими репліками, дія розгортається в хронологічній послідовності й, за незначним винятком, охоплює невеликий проміжок часу. Більшість новел – це картини, вихоплені з життя, а просторові, в якому вони розгортаються, письменник надає майже фізично відчутної фактурності. Він перемежовує «панорамний план» з «макрозйомкою», об'єктивний із суб'єктивним, вдаючись при цьому до перевіреного часом прийому невласне прямої мови. У пізніх новелах він часом ускладнюватиме наратив, але вишукана простота його новел-картин набагато цінніша.

Герої Лондона діють у полі високої емоційної напруги, яке виникає через присутність у тексті вже згадуваних різких контрастів та змістових опозицій, найважливішою з яких є опозиція життя – смерті. Твори Джека Лондона звучать гімном життю, проте смерть майже завжди перебуває поруч з героями – і в дикому світі, й у цивілізованому (жах безвиході пережив герой новели «Презумпція невинуватості», і навіть в ідилії «Волоцюга і фея» загроза на мить зависла над тендітною «доброю самаритянкою»). Людська природа постає проти наруги над життям, що увиразнюється в новелі «Пошитий у Дурні». Та в зображенні Лондона вона може виглядати, сказати б, естетичною, особливо тоді, коли воля героя до життя вичерпана. Вишуканою поезією Свінберна супроводжується самогубство Мартіна їдена, медитуючи йде з життя герой «Закону життя», тихо розчиняється у небутті безіменний персонаж новели «Розкласти багаття», відомої саме детальним відтворенням наближення смерті.

У сюжетах збірки «Бог його батьків» відчутний вплив усних оповідок, у тому числі анекдотичних, якими розважалися золотошукачі Клондайку, але загальний колорит цієї збірки похмурий, часом навіть зміщений у містичну площину. Представлену в даному виданні новелу «Чоловік зі Шрамом» нерідко відносять до фантастичних і потрактовують як матеріалізацію нав'язливої ідеї, але така однозначність спрощує її зміст. У дусі Е. По Джек Лондон балансує між раціональним і містичним, залишаючи «шпаринку» для обох пояснень. Це одна з Лондонових новел з «непевним» персонажем, якого переслідує idea fix. Поява чужинця із зовнішністю людини з кошмарів могла бути, хоча це і малоймовірно, випадковістю; на прибульця Джейкоб Кент – огидно примітивна істота, яка нагадує павука в засідці (Кент був ткачем), – міг спроектувати свої фобії. Прийнятним у контексті новели є й фантастичне пояснення, за яким сконцентрованість на певній ідеї надає їй матеріальної форми.

Збірка «Діти морозу» особливо примітна спробою побачити світ очима індіанців, відтворити їхній мисленнєвий процес у його відмінності від європейського. На думку письменника, індіанці мислять конкретними образами й не сприймають абстракцій, вони не схильні до нюансування почуттів і «люблять, бояться, ненавидять, гніваються, тішаться щастям – у найпростішому, звичайному і нехибному розумінні цих слів…» («У лісах Півночі»). Водночас ця збірка про життя, яке підпорядковане природним циклам: «Природа байдужа. На життя вона поклала один обов'язок, дала один закон. Обов'язок життя – продовжувати рід, а смерть – його закон», – відтворює письменник думки старого індіанця («Закон життя»). Він моделює сприйняття світу з архаїчної точки зору, коли окрема істота існує як частина родового цілого, як мікроскопічна частка потоку життя, що тягнеться з минулого в майбутнє. Передаючи думки індіанця, Лондон переслідує й іншу мету: проілюструвати дію природного добору. Оповідання «Кіш, син Кішів» оприявнює інший важливий ідейний аспект збірки: абстракції християнської віри несумісні зі специфікою мислення індіанців та їхньою етномораллю. Християнські догми, засвоєні поверхово, підпорядковуються язичницькому світосприйняттю, а це може травмувати психіку тубільців і призвести до трагедій. Проблема віри й місіонерства була присутня і в попередній збірці.

Зі збірки «Віра в людину» взята новела «Тисяча дюжин», вона суттєво відрізняється від раніше розглянутих уже самим типом героя, людиною сильної волі, але обмеженою («обережний, надзвичайно практичний і трудолюбивий чоловік, чию душу ніколи не бентежили мрії»). Дія в цій збірці так часто переноситься до Каліфорнії, що виникає враження: письменникові вже надокучила Північ. І дійсно, наступна з «північних збірок» – «Любов до життя» – вийде лише за три роки по тому, проте вона виявиться однією з кращих у циклі.

Новели цієї збірки – своєрідні письменницькі експерименти над сутністю людини, які він проводить, зіштовхуючи своїх персонажів з «непередбаченим». До експерименту Джек Лондон вдавався ще в першій збірці, скажімо моделюючи робінзонаду в новелі «У далекій країні»: зимівля зводить докупи двох персонажів, різних в усьому, крім дріб'язковості й егоїзму, таких людей Лондон називав «випадковими» на Півночі. Зачинені в маленькій хатині, вони, як павуки в банці, нищать один одного. Аляска для цивілізованої людини сама по собі є Робінзоновим островом, тому звернення до цієї моделі є органічним у північному циклі, що підтверджує й новела «Непередбачене». У ній Лондон шукає відповідь на запитання, наскільки глибоко закони цивілізованого світу вкорінені в людині. Паралельно він перевіряє на швидкість реакції двох персонажів, що належать до різних етнічних типів, і в цьому плані Едіт, англійка за походженням, також демонструє перевагу над своїм чоловіком-шотландцем (кельтом, не германцем). В оповіданні «Денний спочинок» «непередбаченим» стає зустріч головного героя з колишньою дружиною та її новим чоловіком на Півночі – також у хатині, куди їх загнав лютий холод. Трагічна розв'язка не відповідає жанровій типології оповідання, яке базується на знайомому сюжеті: як завдяки винахідливості герой зумів покарати тих, хто його образив, не вдаючись до насильства.

Принципово важливим в «експериментальних» сюжетах збірки є момент вибору, що мають робити герої. Екстремальна ситуація захоплює зненацька й безіменного персонажа «Любові до життя», проте тут вона стає перевіркою не стільки свідомих моральних, скільки неусвідомлюваних вітальних сил. Оповідання якнайкраще унаочнює перенесення дарвінівської теорії природного добору на людський світ. Знеможена людина і вмираючий від хвороби вовк змагаються за життєдайний шмат живої плоті, яким вони є один для одного. Перемагає людина, у цій сумнофарсовій ситуації вона доводить, що є вищим створінням. Та діють й інші закони, «біологічно» не обґрунтовані, проте у світі, витвореному Лондоном, практично так само невідворотні: це закони моральні. Звернімо увагу на результат вибору того, хто майже весь час перебуває «за кадром»: залишивши товариша у скрутному становищі, Білл зникає за пагорбом, щоб знову «матеріалізуватися» – у вигляді кісток. Та є в новелі й інша ситуація, доволі важлива при моральній оцінці персонажів: рятуючи життя, головний герой залишає важку торбинку із золотом, в той час як Білл ніс її до останку.

Аляска у Лондона відтворена із сумлінною точністю, цей «краєзнавчий» матеріал, безумовно, становить значний інтерес. Та все ж це не справжня історична Аляска, не її «науковий» образ, а імаго, образ, витворений письменником. Він так само є справжнім і вигаданим, як Лондон у Діккенса чи Італія у Стендаля. Аляска у Джека Лондона – це територія, де людина, позбавлена захисту цивілізації, може покладатися лише на свої внутрішні вітальні потенції. Північ стає жорстокою перевіркою фізичних і духовних сил героїв, яку не витримують кволі та зманіжені, егоїстичні та пожадливі. Давно помічено, що персонажі Лондона їдуть на Аляску за золотом, та, зрештою, воно не так уже й багато для них важить. Простежується закономірність: межу закону, морального чи юридичного, переходять, як правило, ті, кого переслідує манія збагачення («Чоловік Зі Шрамом», «Непередбачене»), вони ж майже завжди гинуть («Тисяча дюжин»). Є традиційна для неоромантичної літератури сюжетна ситуація, її Лондон пізніше розгорне у романі-сценарії «Серця трьох» (1915): важкодоступне місце, де безліч коштовностей, а довкола – скелети загиблих людей. Спроектована на північний світ, вона виглядає так: загублений серед засніжених гір глибокий каньйон, на дні якого блищать самородки золота, і самотня хижа з останками людей, які не змогли розлучитися зі знахідкою («Північна Одіссея»), Зневага до грошей – характерна риса більшості позитивних персонажів Лондона, що також засвідчує романтичний струмінь в його творчості, адже відомий постулат романтиків: «Де починаються гроші, там закінчується мистецтво».

До цієї ж збірки входить й надзвичайно цікава новела «Стежиною примарних сонць», проблематика якої є суто естетичною. Вона висвітлює питання рецепції художнього твору, зв'язків мистецтва й життя, почасти розкриває розуміння Лондоном природи художньої творчості. Цю новелу також можна назвати письменницькою «самоілюстрацією», або, перефразувавши Поля Верлена, – «Підспівами під Джека Лондона».

У творчості Лондона органічно переплітаються дві основні тенденції американської літератури на межі ХІХ – XX століть – романтична, що йде з глибин минулого століття, і натуралістична, яка тільки-но формувалася (Ф. Норріс, С. Крейн та ін.). Зв'язок Лондона з романтизмом цілком природний, адже в Америці, на відміну від Європи, епоха романтизму тривала майже впродовж усього XIX століття. Художні моделі й концепти романтизму, виразно відчутні у північних оповіданнях, присутні і в подальших його творах. Типово романтичним є притаманне більшості творів Лондона протиставлення природного і цивілізованого станів людини, а на рівні художньому – поетика контрастів, ретельність при відтворенні «місцевого колориту» певного краю чи регіону. З «великою американською подорожжю», розпочатою романтиками, що відкривали свою країну читачам, споріднений лондонівський мотив дороги. Продовжив письменник і тему колонізації вільних просторів, але тепер уже Півночі, й протистояння корінного населення і білих завойовників, започатковану Ф. Купером. Не пройшов він і повз «морські» романи Г. Мелвілла, пригодницькі за формою, але філософські за змістом. Водночас багатьма своїми гранями творчість Дж. Лондона близька до неоромантизму, передусім англійського, і вписується в його контекст; особливо відчутний у нього перегук з творами Р. Стівенсона, Д. Конрада і найперше Р. Кіплінга.

Та визначальною в творчості Джека Лондона була все-таки тенденція натуралістична. Як художній напрям натуралізм виник у другій половині XIX століття (Е. Золя, Е. і Ж. Гонкури) на основі певного світосприйняття, яке сформувалось у середині століття в результаті посиленого розвитку природничих наук. Воно й отримало назву позитивістського, тобто такого, що спирається на відкриття і висновки «позитивних наук», що грунтуються на експерименті. На межі XIX—XX століть натуралізм поширився і в інших літературах, зокрема американській, зазнавши певних модифікацій. Якщо Золя, розробляючи натуралістичний «науковий метод», спирався на праці вченого-медика К. Бернара й теорію спадковості, то за науково-філософську основу пізнього натуралізму слугував дарвінізм, а точніше, концепція «соціального дарвінізму», котрий закони, відкриті Дарвіном у живій природі, переніс на людину й суспільство. Людина включається в ланцюг природи, й закони «боротьби за існування» і «природного добору» проголошуються рушіями і регуляторами розвитку суспільства. Цей позитивізм своє оформлення й найповніше вираження знайшов у вченні англійського філософа Г. Спенсера, яке Джеком Лондоном було сприйняте як одкровення. Пригадуючи враження, яке справили на нього праці Спенсера, він писав у «Мартіні їдені»: «Він об'єднав усе в одну систему, довів прості істини, і всесвіт перед здивованими очима Мартіна постав з такою реальністю, немов це була модель корабля у скляній банці з тих, що часом роблять матроси». Засадничими у цій «моделі всесвіту» виступали біологія й теорія еволюції, яким підпорядковуються всі форми життя до найвищих, духовних.

Звичайно, до цієї моделі не сходить ні світогляд Джека Лондона, ні тим більше його творчість. У них інтегруються й інші чинники, нерідко протилежні; загалом світогляд письменника відзначається великою складністю, нескоригованістю, що, природна річ, виразно позначається на його творчості. Не був він і правовірним натуралістом, його художній світ вільний від надмірної «наукової» детермінованості і не нагадує механізм, де все діється запрограмовано, без відхилень і випадковостей. Людина в його художньому світі не є пасивним об'єктом впливів середовища і дії психофізіологічних та спадкових чинників, що надавало натуралістичним творам загального похмурого колориту. Такий підхід до людини Джеку Лондону був чужий. Головний його інтерес зосереджується на потужних вітальних силах людини; природні, біологічні за походженням, вони змушують її діяти, чинити опір обставинам і виправдовувати звання «вінець природи», і що прикметно, ці ж вітальні сили виступають у Лондона джерелом романтики, патетичного звеличення людини.

До «північних оповідань» прилягає й збірка «Пошитий у дурні» (1910), в якій наскрізним можна вважати мотив іронії долі. В оповіданні, що дало назву збірці, дія віднесена до минулого, коли Аляска ще була однією з колоній Росії. Можна навіть точно встановити час дії: Нулато, російська факторія, була спалена місцевими індіанцями у 1841 році. Ця географічна точка у Лондона постає як своєрідне «серце пітьми», осередок первісної дикості, в якому заблукав і загинув, зацькований Російською імперією, колишній член гуртка «відчайдушних юнаків, що мріяли, як і він, про незалежну Польщу з королем польським на троні» (іронією звучить те, що Лондон, за незнанням, дав йому російське прізвище). Субєнков протиставляється оточенню як істота вищої нервової й інтелектуальної організації. Водночас тут явно звучить Конрадів мотив: естета й інтелігента, якого колись надихали найвищі ідеали, поглинула первісна дикість з її атавістичним інстинктом самозбереження. До цієї збірки входить і відома новела «Розкласти багаття».

И далеко за межами «північного» етапу були створені два цикли про Смока Беллю – добротні новели відверто розважального характеру.

Північна тема, якою б важливою не була, – далеко не єдина у творчості Лондона 10-х років XX століття. Він успішно розвиває морську тематику, започатковану юнацькими творами, й у 1904 році з'являється його перший вдалий роман «Морський вовк» – саме на цю тему. Пригодницький за формою, він сповнений вагомим соціофілософським змістом, утіленим, насамперед, в образі головного героя капітана Ларсена, носія первісних вітальних сил і переконаного індивідуаліста. Також письменник видає дві збірки на сюжети, підказані авантюрами юності: «Оповідання рибного нагляду» (1905) і вже згадувана «Дорога» (1907). Не входить до північного циклу й збірка «Кругловидий» (1906), хоча дія найкращої з її новел відбувається на Півночі.

«Каньйон з Чистого Золота» є маленьким шедевром Джека Лондона. В цій новелі оприявнюється нове розуміння письменником взаємин природи й людини: природа жива і беззахисна, небезпеку становить людина, байдужа до її краси. Наповнена плином – кольорів, звуків, форм, – ніжна, з округлими формами, невелика долина постає живою істотою і втіленням жіночого начала. Її тендітність підкреслює й обрамлює суворий пейзаж гір Півночі, яка завжди у Лондона асоціювалася з чоловічим началом. Умовну ідилічність жанрової картинки увінчує поява оленя, але й такий тривіальний хід не робить її фальшивою. Золотошукач, що порушує цю ідилію, виглядає істотою з іншого виміру, що засвідчують його безбарвне волосся й одяг, важкі черевики, різкі рухи й гучний голос. Його сповнює життя, але іншого модусу: його діловитість і цілеспрямованість створюють повний контраст «дрейфуванню», щасливо-бездумному існуванню, який є духом ідилії. Іронією звучить псалом, що співає золотошукач, не здатний прийняти «божий світ». І що цікаво, образ золотошукача з його ясно-синіми очима, кмітливістю і завзятістю мав би викликати симпатію, коли б іншим був контекст. А зараз він зневажливо уподібнюється слимакові, що «загиджував красу своїм бридким слідом».

Іншого змісту й характеру книга нарисів «Люди Безодні» (1903), в якій зафіксовано соціологічне дослідження Іст-Сайду, бідняцького району англійської столиці, яке Лондон здійснював, сам перетворившись на робітника, влітку 1902 року. Вона розпочала урбаністичну тему в його творчості, результатом чого стали не лише кілька романів, серед яких найвагоміший «Залізна п'ята», а й багато новел, що увійшли до пізніше упорядкованих збірок. Цю книгу можна назвати одним з перших і кращих зразків документальної прози, яка великого розвитку набере в американській літературі середини XX століття. Вона заснована на фактах, які збирав і ретельно описував автор, вкладаючи при цьому глибоке співчуття до людей міського дна, жертв соціальної несправедливості. Написана в період захоплення соціальним дарвінізмом, вона дає «наукове» пояснення класовому розшаруванню: у безодні опиняються ті, хто не має снаги до життя, а сильні й життєздатні виходять на поверхню. Певним чином вона перегукується з «Машиною часу» Герберта Веллса, в якій ідеться про безрадісні перспективи класового поділу суспільства. У Безодні, стверджує Лондон, Британія виплекала нову расу: чахлу й безсилу, і робить рішучий висновок: «Набагато краще бути народом дикунів і самітників, жити в печерах і самовільно захоплених місцях, ніж бути народом машин та Безодні». Протиставлення міста й життя на лоні природи є однією з констант творчості Лондона, змінювалося лише наповнення другої частини опозиції: Аляска, сільська ідилія, морські пригоди тощо.

Указаний концепт книги відчутно вплинув і на ідейний зміст оповідання «Відступник» (збірка «Коли боги сміються», 1911). Джонні – типова істота Безодні, її концентроване втілення: «викривлена, малоросла і безіменна форма життя, що дибала, як хвора мавпа, теліпаючи обвислими руками, – сутула, вузькогруда, гротескна і страшна». Ескапістський вчинок цього персонажа виглядає в контексті новели єдино вірним. Ким стане Джонні – волоцюгою, гобо? Та поки важливо одне: врешті-решт він бачить сонце, відчуває прохолоду трави і дерев, а значить, повертається до органічного для людини середовища.

Соціологічне дослідження у міських нетрях ляже в основу сюжету кількох пізніших оповідань Лондона, в чому не можна не відчути відлуння «Людей Безодні». Так, «Презумпція невинуватості» (збірка «Народжена серед ночі», 1913) є дотепним оповіданням про соціолога, який у своїй каліфорнійській Аркадії пише наукові праці «про робітництво і населення міських нетрищ», та коли потрапляє до робітничого кварталу свого дитинства, виглядає своєрідним Ріп-Ван-Вінклем (персонажем однойменного оповідання Вашингтона Ірвінга, який проспав багато років і не впізнав рідне селище, коли прокинувся). Новела чітко поділяється на три епізоди: у першому він зблизька знайомиться зі світом «печерних людей цивілізації», у другому збагачує свій практичний досвід сутичкою із залежною від політики судовою системою, у третьому дає «урок справедливості» корумпованому судді. У контексті оповідання юридичний термін «презумпція невинуватості» стає вираженням судової казуїстики, яка є зручним засобом підтримування суспільного status quo. Варто відзначити, що рішучі дії соціолога суперечать еволюціоністським концепціям розвитку суспільства, викладеним у його наукових працях.

«Люди Безодні» знаменували початок періоду в житті і творчості Джека Лондона, означеного активним інтересом до соціальних проблем, зближенням з американськими соціалістами й участю в діяльності американської соціалістичної партії. Пояснюючи прихід до соціалізму у статті «Як я став соціалістом» (1903), він писав, що соціалістом його зробили умови життя й усвідомлення соціальної прірви між багатими та бідними й необхідності домагатися змін на користь бідних. Пік його активності на цій ниві припадає на середину першого десятиліття XX століття: він бере участь у соціалістичному русі, виступає пропагандистом соціалістичних ідей, пише публіцистичні й соціологічні статті відповідного спрямування, що увійшли, зокрема, до збірки «Класова боротьба». Усе це відбилося і в інших творах письменника, передусім у романі «Залізна п'ята» (1908). Це соціально-утопічний роман (його жанр визначають і як антиутопічний), значною мірою публіцистичного характеру, про жорстокі класові битви майбутнього, які зрештою приводять до встановлення справедливого соціалістичного ладу. Роман значно цікавіший з ідеологічного, аніж з художнього погляду. Наприкінці десятиліття настає охолодження до соціалізму, яке виразно проявляється і в романі «Мартін Іден». Проте до 1916 року Лондон лишається членом соціалістичної партії і допомагає їй матеріально.

Новий етап у житті і творчості Лондона починається з мандрівки на «Снарку», яхті, збудованій за кресленнями самого Лондона. У 1907 році з дружиною Чарміан і двома матросами, як виявилося, невправними, він відбуває в майже дворічну тихоокеанську подорож. Ця подорож якоюсь мірою схожа на ті мандри-втечі, до яких він вдавався у молодості: вона теж підводила риску великому етапу життя, особистого і громадського. На «Снарку» вони пройшли тисячі миль, побували на багатьох островах Океанії. При цьому Джек виконував обов'язки матроса і заразом писав свій кращий роман «Мартін Іден». Сама мандрівка була ним згодом описана в книзі «Подорож на "Снарку"», що з'явилася 1911 року.

Матеріали і враження, привезені з цієї подорожі, лягли в основу «південного» циклу оповідань. Він менший за «північний», його осередок складають лише три збірки: «Південноморські оповідання» (1911), «Син сонця» (1912) і «Храм гордощів та інші гавайські оповідання» (1912). До нього прилягає збірка «На циновці Макаоло» (1919), створена за матеріалами тривалого перебування письменника на Гаваях у 1915 році, і, як у випадку з «північним», дві анімалістичні повісті: «Джеррі-остров'янин» та «Майкл, брат Джеррі» (1917), які за художнім рівнем поступаються двом попереднім. Загалом і в структурі, й у мотивах, і в їхній розробці між «північним» і «південним» новелістичними циклами багато спільного. У них знову пожвавлюється романтичний струмінь, пов'язаний, зокрема, із зображенням тропічної екзотики, знаходить продовження мотив протиставлення первісної дикості цивілізації й шкоди, якої завдають європейці корінному населенню. Разом з тим у них більше гумору, ніж у ранніх «північних» оповіданнях, менше романтики і патетики. Не такі відомі, як «північні», «південні» новели нерідко позиціонуються як вершинні у творчості Лондона.

Кращими є дві перші збірки, в яких йдеться про дивовижний світ Меланезії, чисту красу коралових островів і моря, якими мандрують, як стежками. Чарівність і своєрідність цього світу якнайповніше відтворює одне з кращих оповідань Дж. Лондона – «Дім Мапуї». Створена за старою, як сама література, моделлю, що обігрує перипетії долі, ця новела органічно поєднує гостросюжетність з пейзажними замальовками й колоритним зображенням тубільців, а натуралістичні сцени руйнації – з теплим добрим гумором. Зображення тубільців з південних островів є набагато приязнішим, ніж корінних жителів Півночі, що унаочнює, зокрема, оповідання «Маукі»: у ньому більше лагідної посмішки і співчуття, ніби теплий клімат тропіків «відкоригував» його. Тубільці у зображенні Лондона часто нагадують дітей: наївні, часом жорстокі, безмежно вперті, вони терпляче зносять удари долі й легко забувають негаразди.

Цивілізаційна роль білих, яку Лондон завжди ставив під сумнів, отримує в «південних оповіданнях» іронічні, а то й відверто негативні конотації. Та й яку цивілізацію може нести, скажімо, колоніальний чиновник з «Маукі»? У «північних оповіданнях» герої письменника покладались на власні м'язи й розум, у Меланезії європейці доводять свою перевагу зброєю, застосованою з безпечної відстані – військових кораблів. Потужна військова машина, створена на Заході віками цивілізації, стоїть за спинами представників колоніальної влади, а самі вони нерідко є людьми, які деградували морально і фізично («Маукі», «Атю їх, атю!»). Зникає ієрархічне зіставлення білих і корінного населення Меланезії, не кажучи про ореол моральної вищості перших. Безсоромне експлуатування європейцями дикунів-тубільців, жорстоке нищення їхнього способу життя й природного оточення – усе це викликає щирий осуд письменника. У такій ситуації територія зустрічі європейців і тубільців перетворюється на територію небезпеки, показує Лондон; у новелах її унаочнює оманлива лагідність Паумоту. Найпоетичнішим у зображенні Джека Лондона постає світ Гаваїв, який він любив і до якого повернеться незадовго перед смертю.

На окрему увагу серед «Південноморських оповідань» заслуговує «Маккоїв нащадок», яке за фабульними перипетіями ховає притчову глибину. Пороки й насильство мають відійти у минуле, а кинуті до єдиного плавильного котла етноси – прийти до гармонійного й праведного існування. До такого прочитання новели підштовхують дійсні події й факти, що становлять її історичне тло (див. Примітки). Подібний до святого, Маккой водить ввірених йому людей океанською пустелею, що наводить на думку про біблійного пророка Мойсея. Трюм, наповнений вогнем, у контексті оповідання викликає алюзію до пекельного вогню, а також вогню, що за життя спалює душі, охоплені злом. Водночас ця новела вселяє історичний оптимізм: «нащадками Маккоя» – бунтівниками і вбивцями – був заселений Новий світ, та є надія, що «Маккоєве сім'я» (так буквально перекладається назва новели), сім'я розбрату й пороку, із часом проросте мудрістю й благочестям.

Збірка «Син сонця» нагадує цикл про «Смока Беллю» (з яким вона вийшла майже водночас), зокрема теж має наскрізного героя – Девіда Грифа (він же «син сонця»). Гриф є давно знайомим типом Лондонового «супергероя» – справжнього германця, наділеного золотавим волоссям і високими моральними якостями, та його тривіальність не стоїть на заваді яскравим, колоритним і не без гумору відтвореним сценкам із життя білого й тубільного населення Паумоту. Іншого змісту й настрою збірка «Храм гордощів»: вона відбила тяжкі враження Лондона від перебування на острові Молокаї, де розміщений лепрозорій.

Після повернення до Америки Лондон вирішує розпрощатися з містом. У 1910 році він купує перші 1000 акрів землі (4 км2) у долині Сонома в Каліфорнії, «Місячній долині», як ії називали корінні жителі цих місць. Поступово ця ділянка перетворюється на величезне ранчо (тепер на його місці Національний парк). Це ранчо у Глен-Еллен надало нового змісту й інтересу існуванню Лондона. Але письменник не перетворюється на звичайного землевласника, продовжує непокоїтися соціальними питаннями і у своїй Місячній долині розпочинає експеримент по відродженню в Каліфорнії землеробства, що мало розв'язати проблеми перенаселених міст. Він розгортає сучасне фермерське господарство, яке не давало прибутків, але Лондон відчував радість від роботи на землі. Тепер письменницька праця підпорядковується його новому захопленню: «Я пишу книгу, – звіряється він, – лише з метою додати три або чотири сотні акрів до мого чудового маєтку». Стало явним охолодження його стосунків із соціалістами, він болісно реагує на їхні закиди про «капіталістичний» спосіб його життя, знову й знову наголошує, що він ніколи нікого не експлуатував, а все, що він має, зароблене власною працею. Проте фінансово допомагати партії продовжує.

У цей час з'являється в його творах і новий ідейно-тематичний комплекс – поетизація життя серед каліфорнійської природи, спокійного й урівноваженого, сповненого нехитрих господарських турбот. Він лягає в основу трьох найпопулярніших романів цього періоду: «Час-не-Жде» (1910), «Місячна долина» (1912) та «Маленька господиня великого будинку» (1915). «Час-не-Жде» – поєднує клондайкську та урбаністичну теми з каліфорнійською, ідейно підпорядковуючи їх останній, що реалізується у сюжеті: Джо Гарніш, золотошукач і бізнесмен, знаходить щастя у коханні та житті на лоні природи. Наочніше протиставлення міста, що руйнує людину, і сільської ідилії, яка відновлює її вітальні сили, здійснюється у романі «Місячна долина»; письменник переповідає історію подружжя з робітничого середовища, що тікає з міста й оселяється на фермі. Присутній у ньому мелодраматичний елемент значно посилиться у «Маленькій господині великого будинку», не кращому з названих творів.

Відбився новий ідейно-тематичний комплекс і в його новелістиці. В останніх прижиттєвих збірках Лондон часто переосмислює звичні для нього мотиви й концепти: так, персонаж новели «Морський фермер» (збірка «Сила дужого», 1914) є капітаном корабля, але для нього це лише робота, бо в мріях він – фермер. Нова ієрархія життєвих цінностей дається взнаки і в оповіданні «Волоцюга і фея» (збірка «Тасманові черепахи», 1916). Цей милий твір міг написати О. Генрі, якби не внутрішня напруга, присутня в ньому. Натуралістично зображений гобо виглядає істотою з іншого «жанру» в ідилічній рамці каліфорнійського літа, з якою якнайкраще гармонує охайна дівчинка, що збирає квіти. Відчужений від звичайного життя з його клопотами і простими радощами, він розташувався біля чепурної садиби, яка «промовляла про того, хто знав, що шукав, і знайшов», – на відміну від гобо. Колись у «Відступнику» зморений фізичною працею герой подається світ за очі, розриваючи зв'язок з родиною і суспільством. Персонаж оповідання «Волоцюга і фея» «кидає якір» на фермі, долучаючись до звичайного життя людей. Фактично волоцюга робить спробу інтеграції до суспільства, а підштовхує його до цього дівча, яке пробудило в ньому інстинкт батьківства. Ця історія – майже у дусі Віктора Гюґо про благо, яке несуть добрі вчинки, і зло, яке породжує карна система. Водночас вона оприявнює певний душевний стан самого письменника в останні роки життя. Лондон мав двох доньок від першого шлюбу, які після розлучення залишилися жити з матір'ю (одна з них, Джоан, згодом напише книгу спогадів про батька); у шлюбі з Чарміан дітей не було. Та Лондон мріяв про «родове гніздо» й заради цієї мрії зводив сумно знаменитий «Будинок Вовка», який мав стати найкрасивішим у Каліфорнії і який, за невідомих обставин, згорів тієї ночі, коли був добудований.

У творчому доробку письменника є групи оповідань, які були написані в різний час і не складалися у збірки чи цикли, проте становлять жанрово-тематичну єдність. Серед них на окрему увагу заслуговують так звані «боксерські» оповідання («Гра», «Лютий звір», «Шматок м'яса», «Мексиканець»); Лондона навіть вважають зачинателем цього жанру. Бокс був улюбленим видом спорту Джека Лондона: рукавиці він завжди возив із собою, куди б не поїхав, а на професійних боксерських матчах волів бути кореспондентом, щоб знаходитися поблизу рингу. У цих оповіданнях прослідковується певна композиційно-сюжетна модель: основна частина твору відтворює перебіг поєдинку, який висвітлюється з позиції одного з учасників. А починається твір із зображення обставин його життя, тим самим витворюється сюжетна рамка, що має встановити своєрідний психологічний контакт читача з героєм, за якого він буде «вболівати». Сюжетну рамку оповідання «Мексиканець» (збірка «Народжена серед ночі», 1913) становить історія фанатично відданого революції юного мексиканця, який б'ється лише заради того, щоб заробити гроші на купівлю гвинтівок. Написане в 1911 році оповідання відбило тодішнє Лондонове сприйняття Мексиканської революції, загалом протилежне тому, яке оприлюднить серія статей, написаних після перебування письменника у мексиканському місті Веракрус у 1914 році.

Іншу важливу групу становлять близько десяти оповідань у жанрі фантастики. Вони розробляють популярні у тогочасній фантастичній літературі мотиви: знахідки доісторичної істоти («Релікт пліоценової епохи»), гри в невидимість («Тінь і спалах»), глобальної війни майбутнього («Небачене вторгнення») тощо. Оповідання «Коли світ був молодий» (збірка «Народжена серед ночі») можна вважати кращим у цій групі, воно розвиває мотив роздвоєння особистості, також відомий, передусім, за «Доктором Джекілем і доктором Хайдом» Стівенсона. Проте Джек Лондон потрактовує його інакше: за його допомогою він оприявнює сховану під тисячолітніми нашаруваннями цивілізації первісну істоту в людині. Мотив роздвоєння особистості загалом характерний для пізніх творів письменника; вдале втілення він знаходить також у відомій новелі «На південь від Вийми» (збірка «Сила дужого»), проте в ній Лондон залишається переважно в межах життєподібності. До цієї групи новел наближені соціальні утопії та антиутопії (скажімо, «Голіаф», збірка «Революція»), а також певна кількість маргінальних творів, на зразок раніше розглянутого оповідання «Чоловік зі Шрамом». Є у Лондона і фантастичний роман «Міжзоряний мандрівник» (1916), головний герой якого відбуває покарання в тюрмі Сент-Квентін та водночас мандрує у просторі і часі.

Жанровою своєрідністю відзначається й одне з пізніх оповідань Лондона «Вічність форм» (збірка «Тасманові черепахи»). Воно схоже і на філософський диспут, і на детектив, і на фантастику, не будучи повною мірою жодним з них. Нарація ведеться у незвичній для Лондона формі імітації щоденника, та що важливо, автором щоденника є особа, на свідчення якої не можна покластися. Записи «непевного» оповідача обрамлені нотатками іншого персонажа, які грають роль своєрідного коментарю.

В останні роки Джек Лондон пише багато, можливо, навіть занадто багато. Надмір напружена праця забирає у Лондона багато сил і дедалі менше приносить радощів. Та усталений спосіб життя, плани й проекти вимагають багато грошей, бо приблизно половина отриманого зазвичай іде на утримання родичів, знайомих і різних людей, що звертаються до нього по допомогу. До фізичної додається душевна втома, він помічає, що його щедрістю зловживають, потай кепкуючи над «забаганками багатія». В останні роки він зловживає алкоголем, що призводить до загострення хронічної недуги. Помер Джек Лондон 22 листопада 1916 року у себе на ранчо, де і був похований. Обставини його смерті породили чи не найбільш стійкий з усіх міфів, якими супроводжувалося життя цієї непересічної особистості, – міф про людину, яка наклала на себе руки, не витримавши тягаря успіху, і виник він, звичайно, під впливом роману «Мартін Іден». Версію свідомого самогубства підтримували й розробляли ранні біографи письменника, згодом її правомірність була піддана сумніву. У свідоцтві про смерть зазначено, що Лондон помер від уремії – хвороби нирок; водночас відомо, що приступи болю він тамував морфієм, передозування якого також могло спричинити смерть.

Наталія Білик

Північна Одіссея

Біла тиша

– Кармен більше двох днів не витримає.

Мейсон виплюнув шматок льоду і похмуро глянув на бідолашну тварину; потім підніс її лапу до рота і почав відгризати лід, що намерз між кігтями.

– Ніколи не бачив, аби собака з химерним іменем був чогось вартий, – мовив він, скінчивши своє заняття, і відштовхнув собаку геть. – Вони тільки переводяться нінащо, а потім здихають. Ти колись бачив, щоб із собакою, якого звати просто Касьяр, Сиваш або Хаскі, сталося щось лихе? Егеж, дзуськи! От поглянь на Шукума; він…

Хоп! Охлялий звір стрибнув угору, і білі зуби клацнули біля горла Мейсона.

– Ти що це робиш, га?

Жорстокий удар руків'ям нагая за вухом повалив собаку в сніг. Він трусився, з пащі капала жовта слина.

– Я ж казав, поглянь на Шукума. Оцей не схибить! Закладаюся, ще до кінця тижня він зжере Кармен.

– А я пропоную робити ставку на інше, – озвався Мейлмют Кід, перевертаючи хліб, що відтавав біля вогню. – Закладаюся, ми ще до кінця нашої подорожі з'їмо Шукума. Що скажеш, Рут?

Індіанка поклала у каву грудочку льоду, перевела погляд із Мейлмюта Кіда на свого чоловіка, потім на собак, але відповісти не зважилася. Ця очевидна істина не вимагала підтверджень. Їх чекали двісті миль дороги по непроїзному шляху, їжі для них самих лишилося на шість днів, а для собак і зовсім нічого, – отже, вибору не було. Двоє чоловіків і жінка підсунулися до вогнища і приступили до свого злиденного сніданку. Собаки лежали у запряжці, бо настав час денного перепочинку, і заздрісно проводжали поглядом кожний шматок.

– Від завтра – ніяких сніданків, – сказав Мейлмют Кід. – І треба наглядати за собаками, а то вони геть знахабніли. Тільки дай їм волю, горлянку тобі перегризуть.

– А я ж колись був старостою Епвортської парафії і викладав у недільній школі!

І, мовивши це не знати для чого, Мейсон поринув у дрімотне споглядання своїх мокасинів, од яких піднімалася пара. Та Рут перервала його роздуми, наливши йому чашку кави.

– Дякувати Богові, чаю в нас досить! Я бачив, як він росте – там, у Теннессі. Чого б я зараз не дав за гарячу кукурудзяну перепічку! Не журися, Рут; скоро тобі не доведеться голодувати, та й мокасини носити не буде потреби.

Жінка, почувши ці слова, трохи повеселішала, і її очі засвітилися любов'ю до її білого володаря – першого білого чоловіка, якого вона зустріла, першого чоловіка на її пам'яті, який не вважав жінку за нерозумну тварину чи в'ючну худобу.

– Так, Рут, – повів далі чоловік тією химерною мовою, якою вони лишень і могли порозумітися, – зачекай трохи, скоро ми вийдемо звідси до далекого краю. Візьмемо каное білої людини і попливемо до Солоної Води. Так, погана вода, зла вода – наче великі гори весь час стрибають угору та вниз. А її так багато, пливти по ній так далеко! їдеш десять снів, двадцять снів, сорок, – він полічив дні на пальцях, – і весь час вода, погана вода. Потім приїдемо до великого селища, людей там сила, як ото комарів улітку. Вігвами – ого-го які високі, як десять, двадцять сосон! Хай-ю скукум!..

Він затнувся, кинувши благальний погляд на Мейлмюта Кіда, потім почав старанно показувати знаками, як можна поставити одна на одну двадцять сосон. Мейлмют Кід глузливо всміхнувся; та очі Рут розширилися від подиву і втіхи. Вона майже не вірила у слова чоловіка, гадала, що він жартує, і така ласка тішила бідне жіноче серце.

– А потім сядемо у… у скриню і – пф! – поїхали. – Він підкинув порожню чашку в повітря і, спритно впіймавши її, закричав: – А потім – пф-ф! – і приїхали. О, великі шамани! Ти їдеш у Форт-Юкон, а я до Арктик-сіті – двадцять п'ять снів – велика мотузка тягнеться, я хапаю мотузку і кажу: «Алло, Рут! Як ся маєш?» – а ти кажеш: «Це ти, чоловіченьку?» Я кажу: «Так». А ти кажеш: «Не можна спекти гарний хліб: соди немає». Я кажу: «Подивися в коморі, під борошном. Бувай!» Ти ідеш до комори і знаходиш соду. І весь час ти у Форт-Юконі, я – в Арктик-сіті. Отакі вони, шамани!

Рут так наївно всміхнулася цій чарівній історії, що обоє чоловіків розреготалися вголос. Та собача гризня надворі поклала край оповіді про дива далекого краю, а на той час, коли собак угамували, жінка вже встигла прив'язати нарти, і все було готово для подорожі.

– Ану, Лисий! Ану, руш!

Мейсон ляснув нагаєм і, коли собаки зрушили з місця, відштовхнув нарти поворотною жердиною. Рут їхала за ним слідом на другій запряжці, а Мейлмют Кід, допомагаючи їй рушити, лишався позаду. Дужий і суворий чоловік, здатний ударом звалити бика, він не міг бити нещасних тварин і жалів їх, що погоничі собак роблять не часто. Бувало, він ледь не плакав із жалю, дивлячись на них.

– Ану, вперед, кульгавці ви бідолашні! – пробурчав він після кількох марних спроб зрушити нарти. Але зрештою його терпіння було винагороджене, і собаки, хоч і з болісним виском, поспішили вслід за своїми товаришами.

Розмови припинилися. Знегоди шляху не дозволяють такої розкоші. А подорож у північнім краю – це найтяжча праця з усіх, що є в світі. Щасливий той, хто ціною мовчання витримає день такої дороги – хоча б по битому шляху.

Але найтяжча праця – торувати шлях. При кожному кроці широкі плетені лижі провалюються, і сніг сягає колін. Потім треба витягти ногу, тримаючи її прямо – бо відхилення убік хоч на дюйм може призвести до біди, – поки лижа не очиститься від снігу. Тоді треба ступити вперед і піднімати другу ногу, також щонайменше на пів'ярда. Той, хто робить це вперше – навіть якщо не перечепиться однією лижею за іншу і не витягнеться на весь зріст у підступному снігу, – через сто ярдів геть знесиліє; той, хто за весь день жодного разу не трапить під ноги собакам, може з чистим сумлінням і цілком зрозумілою гордістю залізати у спальний мішок; а тому, хто пройде двадцять снів по Довгій стежині, можуть заздрити боги.

Вечоріло, і мандрівники, скуті шанобливим острахом перед Білою тишею, торували собі шлях. У природи є багато способів переконати нас у тому, що ми смертні: безнастанні припливи і відпливи, люті шторми, жахи землетрусу, гуркіт небесної артилерії. Та серед цих явищ найбільше гнітить і жахає незворушний спокій Білої тиші, коли довкола все завмирає, яскраве небо горить мідяним блиском, навіть тихий шепіт звучить як блюзнірство, і сторопіла людина лякається власного голосу. Самотня крихта життя, що повзе по примарній пустелі мертвого світу, вона з острахом думає про свою зухвалість, усвідомлюючи, що її життя – це життя хробака, не більше. У неї мимоволі з'являються дивні думки, таїна всього сущого шукає втілення. І людиною оволодіває страх перед смертю, перед Богом, перед всесвітом, і надія на воскресіння та життя, і жага безсмертя – безсиле прагнення ув'язненого єства; і тоді людина лишається наодинці з Богом.

День минув. Вони вийшли до місця, де гирло річки звертало вбік, і Мейсон погнав свою запряжку через низький мис, аби зрізати кут. Але собаки не могли подолати крутий підйом. Рут і Мейлмют Кід знов і знов штовхали нарти вперед, та марно. Ще одне відчайдушне зусилля; нещасні тварини, ослаблі від голоду, напружили останні сили. Вище… вище… і нарти виринули на берег. Але ватажок потягнув запряжку вправо, і нарти наїхали на лижі Мейсона. Наслідки були вельми сумні: Мейсона збило з ніг, один із собак упав, заплутавшись в упряжі, і нарти зісковзнули вниз, тягнучи за собою собак.

Лясь! Лясь!.. Нагай безжально свистів над собаками, і найбільше постраждав винуватець події.

– Годі, Мейсоне, – втрутився Мейлмют Кід. – Він, бідолаха, і так ледь живий. Зачекай, краще припряжемо моїх.

Мейсон спокійно чекав, поки той договорить; а потім довгий нагай знову обвився навколо тіла собаки. Кармен – а то була саме вона – з жалібним скавчанням зіщулилася в снігу, потім перевернулася на бік.

Це була тяжка мить, прикра подія в дорозі: здихає собака, двоє товаришів сваряться. Рут благально дивилася то на одного, то на іншого з чоловіків. Але Мейлмют Кід опанував себе, хоча в його погляді був глибокий докір, і, схилившись до собаки, перерізав шворки. Ніхто не мовив ні слова. Запряжки зв'язали разом, підйом був подоланий, нарти знов рушили вперед, а ледь жива Кармен пленталася позаду. Поки вона може йти, її не пристрелять, і в неї лишається останній шанс на життя – дійти до привалу, де люди можуть убити лося.

Шкодуючи про свій вчинок, але з гордощів не зізнаючись у цьому, Мейсон пробирався вперед першим і не підозрював, яка загроза нависла над ним. Вони торували собі шлях через густий чагарник у долині. За п'ятдесят футів од них височіла могутня сосна. Вона стояла тут багато десятиліть, і довгі роки доля судила їй такий кінець – а може, і Мейсону також.

Він зупинився, щоб затягнути ослаблий ремінь на мокасині. Нарти стали, і собаки мовчки лягли на сніг. Панувала моторошна тиша; у морозному лісі не було чути ні звуку, холод і безмовність відкритого простору заморозили серце природи і скували її тремтливі вуста. Раптом у повітрі пролунало зітхання – вони навіть не почули, а радше відчули його, як провісник руху серед непорушної пустки. А потім величезне дерево, схилене під тягарем років і снігу, виконало свою останню роль у трагедії життя. Мейсон почув загрозливий тріск і рвонувся убік, та щойно він випростався, дерево вдарило його по плечу.

Раптова небезпека, нагла смерть – як часто Мейлмют Кід дивився їм у лице! Голки на вітах іще тремтіли, коли він оддав наказ жінці й сам кинувся на поміч. Індіанка мало не знепритомніла і не стала марно голосити, як зробила б чи не кожна з її білих сестер. За наказом Мейлмюта Кіда вона всім тілом налягла на жердину, що слугувала замість важеля, полегшуючи тягар і прислухаючись до стогонів чоловіка, а Мейлмют Кід рубав дерево сокирою. Криця весело дзвеніла, вгризаючись у замерзлий стовбур, і кожний удар супроводжувався знеможеним голосним видихом Кіда.

Нарешті він поклав на сніг жалюгідні рештки того, що колись було людиною. Але ще страшнішою, ніж мука його товариша, була німа скорбота на обличчі жінки та її погляд, сповнений і надії, і безнадійної туги. Говорили вони небагато: на Півночі скоро пізнають безцінь слів і дорогоцінність вчинків. При температурі шістдесят п'ять градусів нижче нуля людина не може пролежати на снігу більше кількох хвилин і лишитися живою. Тому вони зрізали з нарт ремені, загорнули нещасного у хутро і поклали на підстилку з гілок. Перед ним розпалили вогнище, складене з гілля того ж самого дерева, що було причиною нещастя. Згори натягнули примітивну завісу – шматок полотна, що затримував тепло і відкидав його вниз, – хитрість, відома всім, хто вивчає фізику в природі.

Люди, яким доводилося ділити ложе зі смертю, впізнають її поклик. Мейсон був страшно скалічений. Це виявилося вже при побіжному огляді. Його права рука, нога і хребет були зламані, тіло від попереку паралізоване; внутрішні органи, мабуть, теж зазнали тяжких ушкоджень. Лише поодинокі стогони свідчили про те, що він живий.

Жодної надії; тут уже нічого не вдієш. Безжальна ніч тяглася поволі – Рут пережила її зі стоїчним відчаєм, властивим її племені, а на бронзовому обличчі Мейлмюта Кіда пролягло кілька нових зморшок. Власне, Мейсон страждав менше від усіх, бо він був далеко, у Східному Теннессі, у Великих Туманних Горах, і знову переживав своє дитинство. І глибокий розпач бринів у мелодії давно забутого південного міста, коли він марив про купання у ставку, про полювання на єнота і вилазки за кавунами. Для Рут це була чужа мова, але Кід усе розумів і відчував – так гостро, як тільки може відчувати людина, на довгі роки відірвана від усього, що зветься цивілізацією.

Вранці Мейсон прийшов до тями, і Мейлмют Кід посунувся ближче до нього, намагаючись уловити ледь чутний шепіт:

– Пам'ятаєш, як ми зустрілися на Танані? У наступний кригохід буде чотири роки. Тоді я не дуже любив її. Просто вона була гарненька, і я подумав: а чом би й не розважитися трохи? Але ж ти знаєш, потім я тільки й думав, що про неї. Вона була доброю дружиною, – завжди поруч. І в нашому ремеслі, сам знаєш, їй нема рівних. Пам'ятаєш, як вона перепливла бистрину Лосиний Ріг, аби зняти нас із тобою зі скель, та ще й під пострілами, – кулі так і періщили по воді… А той голод у Нуклукайто? А як вона бігла по льоду, щоб принести нам звістку? Так, вона була доброю дружиною, – кращою, ніж та, інша… Ти не знав, що я був одружений? Я ж не казав тобі? Так, спробував було одружитися – там, у Штатах. Ось чому я тут. А ми ж разом росли… Поїхав, аби дати їй привід до розлучення. Тепер вона його матиме.

Але з Рут усе було по-іншому. Я думав, скінчимо тут усі справи і наступного року поїдемо звідси – я і вона… а тепер уже пізно. Ти її не відправляй до її племені, Кіде. Це буде з біса тяжко для жінки – повернутись туди. Тільки подумай – чотири роки їсти з нами шинку, боби, борошно й сушені фрукти, а потім – знов рибу та оленяче м'ясо! Не можна їй повертатися – вона вже звикла жити по-нашому, спізнала кращого життя. Подбай про неї, Кіде. А може, ти… та ні, ти завжди остерігався жінок… ти ж мені так і не сказав, чого приїхав сюди. Будь добрим до неї, скоріше відправ її у Штати. Та якщо захоче, нехай повернеться… може, колись вона скучить за рідним домом.

А малий… він іще тісніше пов'язав нас, Кіде. Я так хочу думати, що це буде хлопчик. Тільки подумай! Плоть від плоті моєї, Кіде. Йому не можна тут лишатись. А якщо дівчинка… та ні, цього не може бути. Продай мої шкури; за них дадуть тисяч п'ять, і ще стільки ж на моєму рахунку в Компанії. Владнай мої справи разом зі своїми. Думаю, наша заявка себе виправдає. Допоможи йому отримати гарну освіту… і ще, Кіде, – це найголовніше, – не дозволяй йому вертатися сюди. Ця країна не для білих людей.

Мені гаплик, друже. У кращому разі – три дні, може, чотири. Ви мусите йти далі. Мусите! Пам'ятай, це моя дружина, мій син… Господи! Якби ж то був хлопчик! Вам не можна лишатися зі мною. Це моя остання воля – йдіть!

– Дай мені три дні, – благально мовив Мейлмют Кід. – Може, тобі стане краще; хтозна, що воно буде.

– Ні.

– Тільки три дні.

– Ідіть!

– Два дні.

– Це моя дружина і мій син, Кіде. Не проси мене.

– Один день.

– Ні, ні! Я наказую…

– Тільки один день. Із їжею ми щось придумаємо; може, я підстрелю лося.

– Ні!.. Ну, гаразд. Один день – і ні хвилини більше. І ще, Кіде… не залишай мене вмирати самого. Один постріл, – просто натиснути на курок. Зрозумів? Подумай про це… Подумай! Плоть від плоті моєї, а я ніколи його не побачу…

Скажи Рут, нехай прийде. Я хочу попрощатися з нею, сказати, щоб вона дбала про сина і не чекала, поки я помру. А то вона ще відмовиться йти з тобою. Прощавай, друже… прощавай. Кіде! Слухай… треба копати вище, на схилі. Я там щоразу добував центів на сорок… І ще, Кіде…

Той схилився нижче, аби розібрати останні слова – сповідь помираючого, що позбувся своєї гордині.

– Пробач мені… ти знаєш, за що… за Кармен.

Залишивши жінку тихо плакати біля чоловіка, Мейлмют Кід одягнув парку і лижі, взяв рушницю і подався до лісу. Він не був новачком у борні проти лютої Півночі, та ще ніколи перед ним не стояло таке важке завдання. Якщо дивитися тверезо, це був простий розрахунок: три життя проти одного – приреченого. Але він вагався. П'ять років пліч-о-пліч, на річках і стежинах, на стоянках, у копальнях, перед лицем смерті на полюванні, у повінь, у голод, – ось що пов'язувало їх із Мейсоном. Ця дружба була такою міцною, що він іноді несвідомо ревнував до Рут, – із першого дня, коли вона стала між ними. А тепер він мусить власноруч розірвати цей зв'язок.

Він молив Бога, щоб назустріч трапився лось, хоча б один лось, – але, здавалося, вся звірина покинула цю землю, і пізно ввечері він, знесилений, приплентався до стоянки з порожніми руками та важким серцем. Собачий гавкіт і відчайдушні крики Рут змусили його поспішити.

Підбігши до місця, він побачив, що жінка борониться сокирою від оскаженілої зграї. Собаки порушили залізний закон хазяїв і накинулися на їжу. Перехопивши рушницю за ствол, Кід кинувся на поміч, і давня гра природного добору постала у всій своїй первісній жорстокості. Рушниця й сокира здіймалися й опускалися, то влучаючи в ціль, то мимо, розмірено та безнастанно; волохаті тіла кидалися туди й сюди, очі в собак палали, з пащек капала слина. Людина і звір стялись у лютій сутичці за першість. Потім побиті собаки відповзли від вогнища, зализуючи рани і жалібно скімлячи до далеких зірок.

Весь запас сушених лососів був знищений, і на двісті миль шляху лишалося не більше п'яти фунтів борошна. Рут повернулася до чоловіка, а Мейлмют Кід обідрав і розрубав на шматки ще тепле тіло одного із собак, череп якого був проламаний сокирою. Кожний шматок він надійно сховав, а шкуру і нутрощі кинув недавнім товаришам убитого собаки.

Ранок приніс нові клопоти. Собаки гризлися. Жертвою зграї стала Кармен, що досі чіплялася за своє вбоге життя. Не допомогла і покара – собаки вищали й звивалися під ударами нагая, та розбіглися лише тоді, коли від здобичі не лишилося нічого – ні кісток, ні шкури.

Мейлмют Кід працював, прислухаючись до марення Мейсона, який знов повернувся у Теннессі й виголошував довгі безладні промови, звертаючись до своїх колишніх парафіян.

Поблизу росли сосни, і це полегшило справу. Рут дивилася, як Мейлмют Кід ладнає схованку, подібну до тої, що влаштовують мисливці, аби вберегти м'ясо від росомах та собак. Він прихилив верхівки двох молодих сосон одна до одної і, нагнувши їх майже до самої землі, зв'язав ременями з оленячої шкіри. Потім приборкав собак ударами нагая, запріг їх у нарти і поклав туди все, окрім шкур, у які був закутаний Мейсон. Він обв'язав тіло помираючого ременями і прикріпив їхні кінці до верхівок сосон. Один удар ножа розрубає ремені, і тіло злетить у повітря.

Рут покірно вислухала останню волю чоловіка. Бідолашна жінка була привчена до покори. Ще дівчинкою вона, як і всі її одноплемінниці, звикла схилятися перед чоловіками – володарями усього живого – і знала, що жінці личить бути слухняною. Кід дозволив їй на мить виявити своє горе і востаннє поцілувати чоловіка – її народ не знає такого звичаю, – а потім одвів її до передніх нарт і допоміг надягти лижі. Наче сліпа, вона машинально взяла жердину й нагай і, поганяючи собак, рушила в путь. А Кід повернувся до Мейсона, що вже був без пам'яті. І після того, як Рут зникла з виду, він іще довго сидів біля вогню, вимолюючи в неба скорої смерті для свого товариша.

Тяжко лишитися наодинці з болісними думками серед Білої тиші. Мовчання темряви милосердне, воно ніби огортає людину невидимим покривом співчуття; але сяюча Біла тиша, прозора крижана пустка під сталевим небом, не знає жалю.

Минула година, дві – Мейсон не вмирав. Опівдні сонце, не визираючи з-за обрію, осяяло небо тьмяним відблиском свого вогню; та скоро він згас. Мейлмют Кід встав, повільно підійшов до товариша й озирнувся довкола. Біла тиша немовби глумилася з нього, і йому стало страшно. Різко прозвучав одинокий постріл. Мейсон злетів у свою піднебесну гробницю, а Мейлмют Кід, поганяючи собак, помчав у сніжну далечінь.

Північна Одіссея

Під скрипіння упряжі та теленькання дзвіночків вожаків сани співали свою звичну тужливу пісню, але люди та собаки були зморені й мовчали. Випав сніг, і через це колія була важкою, та все одно було вже пройдено значну відстань. Полоззя, обтяжені твердими, як камінь, брусками мороженої лосятини, із суто людською впертістю чіплялися за ще не утрамбовану поверхню. Наближалися сутінки, проте тієї ночі ставати табором подорожні вже не збиралися. Крізь застигле повітря тихо падав сніг, але не пластівцями, а малесенькими замерзлими кришталиками витіюватої форми. Було дуже тепло, менше мінус десяти за Фаренгейтом[1], і людям, схоже, це було до вподоби. Мейерс та Беттлз попіднімали вуха своїх шапок, а Малюк-маламут навіть зняв свої рукавиці.

Удень собаки виглядали змореними, але зараз вони явно підбадьорилися і в них відкрилося друге дихання. Серед найкмітливіших та найенергійніших із них почало відчуватися невдоволення від повільного темпу бігу. Вони раз по раз то нерішуче сіпалися вперед, то нетерпляче крутили писками, то нашорошували вуха. Їх дедалі більше нервували флегматичніші собрати, і вони почали підганяти їх, злегка покусуючи ззаду. Пришпорені таким чином флегматики теж пожвавішали і поширили епідемію бадьорості на собак попереду себе. Нарешті вожак упряжки, що тягнула передні санчата, задоволено верескнув, пригнувся і рвонув уперед, натягуючи хомут. Решта собак наслідувала його приклад. Вирівнялися ремені упряжі, натяглися гужі, і санчата аж скаконули вперед. Люди міцніше вхопилися за дерев'яні поганяйла і хутко попіднімали ноги, щоб не потрапити під полоззя. Денну втому як рукою зняло, і вони загейкали, підбадьорюючи собак. Тварини відповіли радісним дзявкотом і понеслися крізь темряву, що дедалі ставала густішою, нестримним галопом.

«Вйо! Вйо!» – ритмічно гукали люди. Аж ось їхні санчата, різко нахилившись, як вітрильник у бурхливому морі, і зависаючи одним полозом у повітрі, круто звернули по черзі з головної колії.

Потім був останній кидок довжиною в сто ярдів до освітленого пергаментного вікна, яке промовляло про домівку: теплу хижку, розжарену піч-юконку[2] та паруючі горнятка з чаєм. Але халупку вже хтось встиг окупувати. Шістдесят собак-лайок невдоволено заґвалтували, а від хижки на собак першої упряжки кинулася зграя їхніх волохатих родичів. Двері рвучко розчинилися, і чоловік, одягнений у яскраво-червоний мундир Північно-західної поліції, побрів по коліно в снігу крізь зграю шаленіючих тварин, безпристрасно відновлюючи закон і порядок палицею собачого батога. Після цього чоловіки привіталися і потисли руки. Ось так і сталося, що гість запросив Малюка до його ж власної хижки.

Стенлі Прінс, який зустрів їх і який потурбувався про вищезгадані піч-юконку та горнятка з чаєм, клопотався зі своїми гостями. Їх було приблизно десятеро, і, мабуть, ще ніколи поліція та пошта її Величності Королеви Англії[3] не бачила серед своїх службовців такого строкатого та розмаїтого натовпу людей. У їхніх жилах текла різна кров, але однаковий стиль життя витворив з них характерний тип людей: худорлявих і жилавих, з міцними м'язами, загартованими на собачих стежинах, з обвітреними засмаглими обличчями та незаплямованими душами, які з чистим сумлінням дивилися вперед – проникливо і впевнено. Вони поганяли собак, що належали уряду її Величності, вселяли страх в серця її ворогів, отримували за це від неї мізерну платню – і почувалися щасливими. Ці люди багато чого перебачили і переробили на своєму віку. Можна сказати, що життя їхнє було суцільною романтикою. Але вони про це не здогадувалися.

У хижці вони почувалися як удома. Двоє з них розпростерлися на ліжку Цуценяти і виводили шансони, які їхні французькі предки співали своїм індіанським дружинам ще в ті часи, коли європейці вперше з'явилися в Північно-Західній Америці. Ліжко Беттлза зазнало аналогічного вторгнення. На ньому розляглися троє здоровенних «вояжерів». Вовтузячи ногами під ковдрою, вони з цікавістю слухали байку свого товариша про те, як він колись у складі експедиційного корпусу під командуванням генерала Вулслі пробивався до обложеного Хартума[4] на підмогу генералові Гордону. А коли оповідач втомився, то його змінив колишній ковбой, який почав розповідати про монарші двори, про королів, лордів та поважних дам, яких йому пощастило побачити в Європі, де він гастролював разом із «Шоу Буффало Білла»[5]. У кутку двоє напівкровок, давніх приятелів по одній програній війні, лагодили упряж і ділилися спогадами про повстання, що спалахнуло на Північному Заході під проводом ватажка Луї Ріля.[6]

Подорожні обмінювалися грубими жестами та ще грубішими жартами, гомоніли про ті великі небезпеки, що чигають на них на собачій стежині та річці, а також згадували звичні випадки, які спадали на думку лише через те, що містили якусь дещицю гумору та комічності. Прінс захопився цими невизнаними героями, які були свідками поступу Історії і які вважали велике й романтичне чимось буденним і випадковим у рутинному ході життя. Зі щедрістю марнотратника роздавав він їм дорогоцінний тютюн – і з'єднувалися заіржавілі ланцюги розрізнених спогадів, і поставали з глибин пам'яті забуті Одіссеї на знак вдячності за виказану ним широту душі.

Коли ж розмова стихла і мандрівники востаннє натоптали люльки й розкатали міцно скручені хутряні спальники, Прінс повернувся до свого товариша, щоб про дещо розпитати.

– Ну, ковбоя ти знаєш, – відповів Малюк-маламут, розшнуровуючи мокасини. – Про англійське походження його сусіда по ліжку здогадатися неважко. Інші ж є дітьми французьких мисливців та волоцюг – coureurs du bois, – кров яких перемішана з бозна-якою кількістю іншої крові. Ті двоє, що дрімають біля дверей, – то звичайні, «безпородні», метиси, bois brules, як їх називають. По тому хлопцю у шерстяному шарфу – зверни увагу на вигин його брів та крутизну щелепи, – по тому хлопцю видно, що у закіптюженому вігвамі його матері колись переночував шотландець. А отой вродливий хлопець, що спить з накидкою під головою, – то французький метис. Чув, як він казав, що йому не подобаються оті двоє індіанців, що дрімають поруч з ним? Розумієш, коли метиси повстали під проводом Ріля, чистокровні індіанці зволіли тримати нейтралітет, і відтоді напівкровки не палають до індіанців братерською любов'ю.

– Цікаво, а що то за похмурий тип біля печі? Б'юся об заклад, він не розмовляє англійською. Бо жодного разу за вечір і рота не розкрив.

– Ти помиляєшся. Він досить добре розуміє англійську. Ти стежив за його очима, коли він слухав? А я стежив. Але всім тут присутнім він не є ані родичем, ані знайомим. Коли вони гомоніли на своїх говірках, видно було, що він нічого не розуміє. Мені самому цікаво – хто він такий? Давай дізнаємося, га?

– Підкинь пару поліняк у плиту! – гукнув Цуценя наказним тоном, дивлячись прямо у вічі чоловіку, про якого йшла мова.

Той похапцем виконав наказ.

– Таке враження, що дисципліну в нього кулаками втовкмачили, не інакше, – стиха зазначив Прінс.

Малюк кивнув, скинув шкарпетки і, пробравшись поміж сплячих подорожніх до плити, повісив їх сушитися серед кільканадцяти «колег».

– Коли ти сподіваєшся потрапити в Доусон? – спитав він, щоб звести розмову.

Чоловік уважно подивився на нього, а потім відповів:

– Кажуть, туди сімдесят п'ять миль, так? Може, днів через два.

У його вимові чувся ледь помітний акцент, але не було ані зніченого вагання, ані паузи для підшукування потрібного слова.

– У Канаді доводилося раніше бувати?

– Ні.

– А в Північно-західному районі?

– Так.

– Тут народився?

– Ні.

– А де ж ти в біса народився? Ти не схожий на інших присутніх. – І Цуценя зробив широкий жест рукою, вказуючи на погоничів собак та на двох полісменів, що спали на ліжку Прінса. – Звідки ти взявся? Я колись бачив обличчя на кшталт твого, але вже не пам'ятаю де.

– Я тебе знаю, – невпопад відповів незнайомець, ураз змінюючи напрям Малюкових запитань.

– Звідки ти мене знаєш? Десь бачив?

– Ні, але я бачив твого напарника, отого священика, в Пастиліку, колись давно. Він спитав мене, чи побачу я тебе, ну… Малюка-маламута. Дав мені харчів. Я зупинився в нього ненадовго. Він про мене ніколи не згадував?

– А! так ти і є отой тип, що виміняв видрові шкури на собак?

Чоловік кивнув, вибив люльку і, демонструючи небажання продовжувати розмову, почав розкочувати свій спальник. Малюк задув каганець і заліз під ковдру поруч із Прінсом.

– Ну і хто він?

– Хтозна! Відшив мене і закрився, як той молюск. Але тобі буде цікаво про нього дізнатися. Я чув про нього. Вісім років тому все узбережжя про нього тільки й гомоніло. Розумієш, у ньому є щось таємниче та загадкове. Прийшов звідкілясь із Півночі, за тисячі миль звідси, глибокою зимою, пробираючись по узбережжю Берингового моря. Поспішав так, наче за ним слід у слід гнався сам диявол. Коли він зупинився спитати шлях на південь у шведській місії в затоці Головіна, де його нагодували, видно було, що він страшенно виснажений тривалою подорожжю. Нам про це розповідали опісля. Потім він відхилився від узбережжя і подався прямо через затоку Нортон Саунд. Була жахлива погода, із завірюхами та буревіями, але цей відчайдух примудрився пройти там, де інші неодмінно загинули б. Не помітивши містечка Сент-Майклз, він вийшов на суходіл біля Пастиліку. Усі його собаки, окрім двох, загинули, а сам він мало не помер з голоду. Цей чоловік поспішав вирушити в дорогу, і отець Рубо наділив йому харчів, але собак не дав, бо чекав мене з дня на день, щоб самому вирушити в дорогу. Добре затямивши, що таке подорож без належної кількості собак, наш Одіссей кілька днів роздратовано промаявся в Пастиліку. На своїх санях він мав цілу купу прекрасно видублених шкур каланів, морських видр. Ти ж знаєш, вони йдуть на вагу золота. У той час у Пастиліку мешкав жаднючий російський купець, справжнісінький старий Шейлок[7]. Він якраз мав силу-силенну собак. Довго вони не торгувалися. Як би там не було, але коли наш Загадковий Незнайомець знову вирушив на швдень, то його сани тягла упряжка прекрасних прудких собак. А шкури опинилися у містера Шейлока. Я бачив їх – прегарні шкури. Ми з отцем Рібо підрахували, і з'ясувалося, що кожна собака заробила для купця не менше п'ятисот доларів. Навряд чи Загадковий Незнайомець не знав справжньої вартості шкур морської видри, бо хоч і було в ньому щось індіанське, все одно з кинутих ним скупих фраз випливало, що він чимало спілкувався з білими людьми.

Коли море звільнилося від льоду, з острова Нунівак прийшла звістка, що він заїжджав туди по провізію. А потім щез, і відтоді вісім років я про нього нічого не чув. І оце лише сьогодні вперше побачив. Звідки ж і чому він тут взявся, га? Чим займався в цих краях? Він – індіанець, ніхто й гадки не має, звідки він і хто він, але, на відміну від своїх собратів, йому добре відомо, що таке дисципліна. Ось тобі ще одна північна таємниця до розгадки, Прінсе.

– Страшенно вдячний! Можна подумати, мені більше нічим займатися. І так справ – хоч греблю гати, – відповів полісмен.

Малюк уже сопів, але молодий гірничий інженер дивився перед собою в непроглядну темряву і чекав, поки не мине химерне збудження, що розлилося по його тілу. Коли ж йому, нарешті, пощастило заснути, його мозок якийсь час працював і далі і він, разом з ним, продовжував торувати свій шлях крізь білу невідомість, поганяв собак на безконечних стежинах і бачив, як чоловіки живуть, трудяться і гідно, по-чоловічому, помирають.

* * *

Наступного ранку, задовго до світанку, погоничі собак та полісмени вирушили на Доусон. Але власті, що опікувалися інтересами її Величності і розпоряджалися життями її скромних підданих, залишали поштарям мало часу на відпочинок: тиждень по тому вони вже знову з'явилися на Стюарт-рівер, по зав'язку навантажені листами для Солт Вотер. Звісно, що їхніх собак замінили, однак людей же ніхто не міняв!

Люди сподівалися хоч на якийсь привал, щоб трохи перепочити; окрім того, Клондайк лише недавно став частиною Північних територій[8], і їм дуже хотілося хоч краєм ока зиркнути на Голден-сіті, де, як казали, золотий пісок та готівка лилися рікою, а в танцзалах не припинялися гучні гулянки. Але вони висушили шкарпетки і з не меншим задоволенням, аніж під час попереднього візиту, закурили люльки, хоча двоє-троє відчайдушних сміливців почали вголос розмірковувати про плани втечі та про можливість перетнути у східному напрямку Скелясті гори, щоб потрапити до своїх колишніх тусовок у районі Чіппева. А троє чи четверо навіть вирішили повернутися тією дорогою додому, коли закінчиться термін їхньої служби, і почали складати плани майбутньої подорожі. Ця небезпечна пригода була для них чимось цілком зрозумілим та природним – як пікнік для міського мешканця.

Незнайомець Видрова Шкура явно маявся, але в розмові участі не брав. Нарешті він не витримав, відвів Малюка вбік і про щось заговорив з ним приглушеним голосом. Прінс з цікавістю поглядав у їхній бік, і атмосфера загадковості ще більше згустилася, коли вони вдягли капелюхи й рукавиці і вийшли надвір. Коли ж вони повернулися, Малюк поставив на стіл свої ваги для золота, відважив шістдесят унцій золотого піску і поклав їх у мішок Загадкового Незнайомця. Після цього до конклаву приєднався начальник погоничів, і таємнича оборудка продовжилася вже з його участю.

Наступного дня група вирушила вгору по річці, а Таємничий Незнайомець прихопив із собою кілька фунтів провіанту і попрямував до Доусона.

* * *

– Не знаю, що й казати, – розвів руками Малюк у відповідь на розпитування Прінса. – Цей бідолаха чомусь хотів порвати з поштовою службою, але чому – не сказав, хоча видно було, що це для нього вкрай важливо було зробити саме зараз. Розумієш, це – як армія. Він підписався на два роки, і єдиний спосіб розірвати контракт – це сплатити за себе викуп. Він не міг просто так дезертирувати і залишитися тут – а він страх як хотів залишитися в цих краях. Сказав, що це бажання з'явилося, як тільки він відвідав Доусон. Але там його ніхто не знає, грошей у нього ані цента, і, виявляється, я був першим, хто з ним хоч трохи поспілкувався. Тож він переговорив з губернатором округу, і вони домовилися все владнати в тому разі, якщо йому вдасться роздобути – тобто позичити – у мене грошей. Пообіцяв, що протягом року віддасть борги, а коли я забажаю, то прилаштує мене до якогось дуже вигідного бізнесу. Він сам ніколи ним не займався, але переконаний, що те заняття справді дає багато грошви.

А як він говорив! Уявляєш, коли ми вийшли надвір, у нього був такий вигляд, що він ось-ось заплаче. Просив мене та благав, потім став на коліна у сніг і стояв, поки я не підвів його і не заспокоїв. Белькотів та улещував мене, як навіжений. Клявся, що роками працював не покладаючи рук заради своєї мети, і якщо тепер вона не здійсниться, то він цього не переживе. Я спитав, що то за мета, але він не схотів пояснювати. Сказав, що якщо начальство відрядить його на роботу до іншого району, то в такому разі він зможе потрапити до Доусона лише через два роки, коли вже буде запізно. Ніколи в житті не бачив, щоб людина так сильно хвилювалася. А як я сказав, що позичу грошей, то він знову упав на коліна, і мені довелося ще раз витягувати його із снігу. Я сказав, щоб він вважав це безстроковою позичкою. Гадаєш, він погодився? Де там! Клявся, що віддасть мені все до останнього цента при першій же нагоді, ще й озолотить мене, та так, що мені й не снилося в моїх найпожадливіших снах. Інакше кажучи, верз усілякі нісенітниці. Слухай, зазвичай чоловік, який робить ставку на позичку, рідко коли спроможний вичавити із себе хоча б половину того, що належить віддати. За всім цим щось приховується, кажу тобі, Прінсе; тож затям це. Якщо він залишиться в наших краях, то ми ще про нього почуємо.

– А якщо ні?

– Тоді моя віра в людство зазнає непоправного удару, а від моїх шістдесяти з лишком унцій золота залишаться хіба що спогади.[9]

* * *

Разом з довгими ночами прийшла холодна пора, і сонце знову почало свою давню гру в хованки, ходячи вздовж засніженого південного обрію, з-за якого не доходило жодної звістки про позичені Малюком-маламу-том гроші. А потім, одного сіренького ранку на початку січня, до його хижки біля Стюарт-рівер під'їхав караван важко завантажених саней, запряжених собаками. Там був Видрова Шкура, а разом з ним – чоловік такого зросту і зовнішності, які наштовхували на думку про те, що боги, мабуть, уже геть забули, як ліпити собі подібних. Тутешні чоловіки ніколи не говорили про везіння, відвагу та скажені гроші, не згадуючи при цьому імені Акселя Гундерсона. Жодна історія про залізну витримку, силу чи безстрашність, розказана біля табірного вогнища, теж не відбувалася без його імені. Коли ж розмова згасала, то вона спалахувала з новою силою при згадці про жінку, що розділяла з ним його долю.

Як уже зазначалося вище, при створенні Акселя Гундерсона до богів повернувся їхній давній хист, і вони виліпили його за подобою чоловіків, що народжувалися тоді, коли світ був іще молодим. Він вивищувався на цілих сім футів і мав на собі мальовничий костюм, який однозначно свідчив, що перед вами – справжній король Ельдорадо. Його груди, шия та кінцівки були як у велетня. Щоб витримати триста фунтів[10] його м'язів та кісток, снігоступи Акселя Гундерсона були на цілий ярд довшими за снігоступи інших чоловіків. Його грубе обличчя з важкими бровами, масивним підборіддям та немигаючим поглядом голубуватих очей свідчило про те, що цей чоловік знав лише один закон – закон сили. Його довге волосся кольору стиглої пшениці спадало аж на чорну ведмежу шубу і виглядало на ній як день на тлі ночі. Здавалося, в ньому підспудно жила древня традиція його предків-загарбників: випереджаючи собак, він рвонув по вузькій стежині і загрюкав руків'ям собачого батога у двері хижки Малюка. Так, мабуть, грюкали в замкові брами під час своїх набігів на південь варяги з Норвезького моря. Прінс, оголивши свої жінкуваті руки, заходився місити тісто, раз по раз поглядаючи на трьох гостей, бо ніколи нікого подібного до них йому іще не доводилося бачити під дахом цієї хижки. Загадковий Незнайомець, якого Малюк охрестив Одіссеєм, і досі викликав у нього подив, але його цікавість притягували, головним чином, Аксель Гундерсон та його дружина. Ця жінка вже встигла розніжитися в зручних та затишних приміщеннях, у яких вони поселилися відтоді, як її чоловік став хазяїном великої кількості багатих золотоносних жил. Тому цілоденна подорож втомила її. Спершись на широкі груди чоловіка, як тендітна квітка на стіну, вона лінькувато відповідала на добродушне кепкування Малюка і незбагненним чином збурювала Прінсу кров, час від часу кидаючи на нього погляд своїх глибоко посаджених темних очей. Бо ж Прінс був чоловіком при здоров'ї, а за багато місяців майже не бачив жінок. Вона була старшою за нього, до того ж – індіанкою. Але ця жінка була несхожою на тих аборигенок, яких йому досі доводилося зустрічати: із її слів він зрозумів, що вона багато подорожувала і встигла побувати в багатьох країнах – і в його країні теж. Вона знала майже все те, що знають білі жінки, а ще – багато такого, чого вони зазвичай не знали, бо знати не могли. Ця індіанка могла приготувати їжу з висушеної на сонці риби або ж зробити постіль прямо в снігу; одначе вона дражнила їх дратівливо-спокусливими деталями вишуканих обідів, викликаючи несподівані душевні муки при спогадах про давно забуті страви. Вона знала повадки лосів, ведмедів та песців, а також земноводних тварин, що водяться в полярних морях. Ця жінка добре розумілася на лісах та струмках, а повість, написана слідами, залишеними на благенькій корочці снігу людиною, твариною чи птицею, була для неї як розгорнута книга. Однак Прінс помітив ледь уловиму ту схвальну гримаску, що промайнула на обличчі індіанки, коли вона зупинила свій погляд на «Правилах Стоянки». Своєю появою ці правила завдячували невичерпній фантазії Беттлза. Вони з'явилися в ту пору, коли в нього грала кров, і позначені були гумором та лаконічністю. Коли очікувалося, що прибудуть дами, Прінс зазвичай перевертав ці правила текстом до стіни, але хто б міг подумати, що ця індіанка виявиться… словом, раніше треба було думати!

Так он вона яка, дружина Акселя Гундерсона, жінка, чиє ім'я та слава подорожували рука в руку зі славою її чоловіка по всіх закутках Далекої Півночі! Коли вони сиділи за столом, Малюк піддражнював її з невимушеністю старого приятеля; а згодом і Прінс, позбувшись ніяковості першого знайомства, приєднався до розмови. Та індіанка вправно відбивала їхні кепкування в нерівному змаганні, а її чоловік, не такий гострий на язик та метикуватий, обмежувався сміхом та аплодисментами на честь своєї дружини. Він справді дуже пишався нею; кожен його порух та погляд свідчив про те величезне місце, яке вона посідала в його житті. Видрова Шкура їв мовчки, всіма забутий у розпалі веселої битви; не встигли решта закінчити трапезу, як він відсунув стілець, устав із-за столу і вийшов до собак. Однак невдовзі його супутники теж вдягли рукавиці та теплі куртки з капюшонами і вийшли слідом за ним.

Уже багато днів не було снігопаду, і сани неслися по добре втрамбованій юконській стежині, як ковзани по кризі. Першими саньми керував Одіссей, на других їхали Прінс та дружина Акселя Гундерсона, а світловолосий велетень та Малюк замикали процесію на третіх санях.

– Це – поки що моя здогадка, Малюче, – сказав Аксель Гундерсон. – Але я майже певен, що вона вірна. Він там ніколи не був, але оповідає дуже складно; показав мені мапу, про яку я чув ще кілька років тому в районі Кутене. Я хотів би, щоб і ти туди з'їздив, але цей дивак відразу ж пригрозив усе покинути, якщо туди потрапить іще хтось. Та коли я повернуся, то розповім, що до чого, і візьму тебе в пай. Окрім того, я дам тобі половинний пай на ділянці, що біля міста.

Малюк спробував перервати його, але Аксель Гундерсон вигукнув:

– І не думай заперечувати! Раз я вже замислив цю справу, то доведу її до кінця. Але для цього потрібно дві голови. І якщо все піде так як слід, то чому б цій ділянці не перетворитися згодом на новий Кріпл Крік[11], га, хлопче? Ти мене добре чуєш? Новий Кріпл Крік! До речі, там кварцова порода, а не просто розсипи, і якщо ми правильно організуємо справу, то незабаром заволодіємо всім родовищем, а там – мільйони та мільйони! Я вже чув про це місце, та й ти теж. Ми збудуємо там місто… тисячі робітників… гарні судноплавні русла… організуємо пароплавні лінії… а до верхів'їв будуть ходити судна з невеликою осадкою… подумати про будівництво залізниці – в перспективі… лісопилки… електростанція… власний банк… комерційна компанія… синдикат… Ну, що скажеш? Тільки тримай язик за зубами, поки я не повернуся.

Там, де стежина перетинала гирло Стюарт-рівер, сани зупинилися. Далеко на незвіданий схід тягнувся величезний обшир неторканого моря снігу і льоду. З кріплень на санях витягли снігоступи. Аксель Гундерсон потис на прощання руки і виступив наперед. Своїми широченними перетинчастими снігоступами він продавлював у пухнастому снігу колію добрих пів'ярда завширшки, щоб собаки не вгрузали. Його дружина йшла за останніми саньми, демонструючи давню звичку легко управлятися з незручними широкими лижами. Тишу навколишнього непорушного безмежжя порушили веселі прощальні вигуки; заскавучали собаки, а Видрова Шкура став промовляти батогом до не надто енергійного корінного.

Годину по тому караван набув подоби маленького чорного олівчика, що прокреслював довгу пряму лінію на величезному білому аркуші.

Якось уночі, через багато тижнів, Малюк-маламут і Прінс заходилися розв'язувати шахові задачки зі сторінки, вирваної з якогось старого журналу. Малюк щойно повернувся зі своїх володінь на річці Бонанза і відпочивав, набираючись сил перед полюванням на лося. Прінс також мало не всю зиму провів на річках та собачих стежинах і тому дуже скучив за благословенним затишком теплої хижки.

– Ходимо ось сюди конем і створюємо загрозу королю. Ні, так не годиться. Спробуй інший хід.

– А хіба пішак ходить через два квадрати? До того ж він усе одно потрапляє під удар. А якщо взяти слона, то…

– Але ж стривай! Тут утворюється проміжок, і…

– Ні, він під ударом. Ходи! Ось побачиш, усе вийде.

Друзі так захопилися, що не почули, як хтось постукав у двері. Коли ж постукали вдруге, Малюк сказав: «Заходьте!» Двері рвучко розчинилися, і в хижку увіпхалася, похитуючись, якась істота. Відірвавшись від шахів, Прінс зиркнув на неї – і відразу ж скочив на ноги. Забачивши переляк у його очах, Малюк хутко обернувся – і теж отетерів, хоча йому вже не раз доводилося стикатися з речами страшними й неприємними. Істота, немов сліпа, подибала до них. Прінс потихеньку посунувся вбік і дотягнувся до гвіздка, на якому висів його «Сміт-енд-Вессон».

– Господи милосердний, що це? – пошепки спитав він у Малюка.

– Не знаю. Виглядає як важкий випадок обмороження та виснаження від голоду, – відповів Малюк, теж потроху відсовуючись у протилежному напрямку. – Стережися! Може, воно схиблене, – попередив він, зачинивши двері і повертаючись на місце.

Істота наблизилася до столу. Яскраве світло каганця впало їй в око. Вона здивувалася і щось радісно заквоктала химерним голосом. Раптом він – а то був чоловік – різко закинув назад голову, підсмикнув шкіряні штани і затягнув хорову морську пісню, яку під шум вітру заводять моряки, коли обертають якірну лебідку.

Тягнімо, хлопці-молодці, тягнімо!

Вже скоро, скоро відпливаєм!

А капітан наш – Джоунз Джонатан —

Хоробрий хлопець з півдня Кароліни.

Тягнімо, хлопці-молодці!

Раптом незнайомець перервався, вишкірив по-вовчому зуби, загарчав і рушив до полиці з м'ясом. Не встигли Прінс та Малюк оговтатися, як він жадібно уп'явся зубами в шматок сирого бекону. Поєдинок між ним та Малюком був коротким і несамовитим, але божевільна сила пішла від незнайомця так само швидко, як і прийшла, і він, ураз обм'якнувши, легко віддав свою здобич. Товариші всадовили його на стілець, і прибулець знесилено сперся об стіл верхньою частиною свого тіла. Невеличка доза віскі збадьорила його достатньо, щоб устромити ложку в цукерницю, яку поставив перед ним Малюк. Коли апетит прибульця трохи вгамувався, Прінс, стримуючи внутрішній дрож, підсунув йому гарячу чашку слабкого м'ясного бульйону.

В очицях істоти жеврів вогонь похмурого божевілля, який з кожним ковтком спалахував, а в інтервалах між ковтками – згасав. На його обличчі лишилося мало живої шкіри. Саме ж обличчя, якщо його можна було так назвати, було мало схожим на обличчя людини. Кожне нове обмороження глибоко вгризалося в нього, і кожне з них залишило коростявий шар на ще не загоєному шрамові, що утворився раніше. Ця висохла шорстка поверхня криваво-чорного кольору була покраяна страшними тріщинами, через які проглядала червона жива плоть. Його шкіряна одіж була брудна і подрана, а хутро з одного боку – підпалене, що свідчило про ночівлю біля вогню.

Малюк мовчки вказав на те місце, де з потьмянілої на сонці шкіри одягу були вирізані смужки. Видно було, що їх вирізали по черзі, одну за одною. То була ознака того, що незнайомець голодував.

– Ти… ти хто? – повільно спитав Малюк, чітко вимовляючи слова.

Чоловік ніяк не прореагував.

– Звідки ти прийшов?

– «А янкі пливуть на кораблі-і-і!» – почулася у відповідь рулада, проспівана слабким тремтячим голосом.

– Ага, напевне цей тип спустився сюди по річці, – припустив Малюк, струсонувши незнайомця, сподіваючись добитися від нього більш зв'язної розповіді.

Але натомість прибулець заверещав і вхопився рукою за бік, скривившись від болю. Потім він поволі підвівся і важко сперся об стіл.

– Вона розсміялася мені в лице… її очі палали ненавистю… і вона не схотіла йти…

Голос незнайомця ослаб і замовк. Постоявши ще якусь мить, він знову почав повільно осідати на стілець. Але не встиг – Малюк-маламут міцно вхопив його за зап'ястя і вигукнув:

– Хто?! Хто не схотів іти?!

– Та вона, Унга. Вона розсміялася і вдарила мене, ну… от. А потім…

– Що – потім?

– Ну, а потім…

– Що – потім, питаю?!

– Потім він лежав непорушно в снігу, довго лежав. Він там і досі лежить – у снігу…

Товариші безпомічно перезирнулися.

– Хто лежить у снігу?

– Та вона ж, Унга. Поглянула на мене з ненавистю в очах, а потім…

– Ну, і що потім?

– А потім вона взяла ножа, і – раз, два… але вона була дуже слаба. Я йшов дуже повільно. А в тих місцях стільки золота, стільки золота…

– Де Унга? – Наскільки міг Малюк зрозуміти, вона, мабуть, помирала десь неподалік від хижки, можливо, за милю, не більше. Щосили струсонувши прибульця, він питав його знову і знову: – Де Унга? Хто така Унга?

– Вона… вона в снігу.

– Ну, продовжуй! Продовжуй, кажу тобі! – вигукнув Малюк, немилосердно стискаючи прибульця за кисть.

– Я теж… лежатиму в снігу… але мені спочатку… треба борг віддати. Я був винен багато грошей… багато грошей… маю віддати борг… – Белькотіння перервалося, і незнайомець понишпорив у кисеті, а потім підтягнув до себе мішок з оленячої шкіри. – Хочу сплатити борг, п'ять фунтів золота… пай… Малюку… маламуту… – Голова незнайомця знесилено впала на стіл, і Малюк уже не зміг змусити його підняти її.

– Ага, це – Одіссей, – тихо сказав він, кидаючи на стіл мішечок із золотим піском. – Гадаю, Акселю Гундерсону та його дружині настав каюк. Давай покладемо його на постіль і вкриємо ковдрами. Він же індіанець, значить, мусить оклигати. А коли оклигає, розповість, що трапилося.

Коли вони зрізали з прибульця одяг, то на правому боці виявили дві незагоєні ножові рани з товстими рубцями по краях.

* * *

– Я розповім вам усе по-своєму, зі своєї точки зору; але ви мене добре зрозумієте. Я почну від самого початку і розповім про себе і про жінку, а потім – і про її чоловіка.

Видрова Шкіра присунувся ближче до палаючої печі, як це зазвичай роблять люди, котрим тривалий час довелося обходитися без вогню і котрі бояться, що цей безцінний дар Прометея може зникнути в будь-яку мить. Малюк накрутив каганець і поставив його так, щоб його світло падало на обличчя оповідача. Прінс, підперши голову рукою, вмостився на ліжку і приготувався слухати.

– Звуть мене Наас. Я – вождь і син вождя, народжений між заходом сонця та сходом на глибоких водах у батьковому ум'якові[12]. Усю ніч чоловіки невпинно веслували, а жінки вичерпували воду, борючись із хвилями, що заливали човен. Був сильний шторм; холодні солоні бризки замерзали на грудях моєї матері. Нарешті буревій пішов геть, але разом з ним пішла з життя і моя мати. Але я… я голосно кричав, перекриваючи завивання вітру, – і вижив.

Жили ми в Акатані…

– Де-де? – перепитав Малюк.

– В Акатані, що на Алеутських островах. Акатан – це аж за Чигніком, за Кардалаком та за Унімаком. Так от, жили ми в Акатані, що лежить посеред моря на краю землі. У солоних водах моря ми ловили рибу, тюленів та каланів. Домівки наші купчилися одна на одній на скелястій смузі між краєм лісу та жовтим берегом, де лежали наші каяки[13]. Нас було небагато, і світ був малим.

На сході лежали незвідані землі – такі ж самі острови, як і Акатан. Тому нам здавалося, що цілий світ – то є острови, і нас це цілком влаштовувало. Я був не таким, як інші. З прибережного піску стирчали погнуті шматки деревини та викривлені водою дошки. То були уламки човна, зовсім несхожого на ті, що будували наші люди. А ще я пам'ятаю, як на острівному мисі, котрий з трьох боків омивався океаном, стриміла соснова паля. Вона там не виросла, бо була високою, прямою і гладенькою. Кажуть, що там довгий час з'являлися двоє чоловіків, які то припливали, то відпливали, а коли настала довга північна ніч, то залишилися там назовсім. Вони припливли якраз на тому човні, уламки якого і досі валяються на березі. То були білі люди, як і ви; вони ослабли, як малі діти, бо тюлені щезли, і мисливці поверталися додому з порожніми руками. Мені про це розповідали старі люди, а їм – їхні батьки й діди. Спочатку ці білі чоловіки поставилися до нас та наших звичаїв недоброзичливо і навіть вороже. На рибі та на салі вони поступово від'їлися та змщніли, і кожен з них збудував собі окреме житло. Потім вони взяли собі найкращих наших жінок у дружини – і в них пішли діти. Від одного з них і народився той, кому судилося стати батьком батька мого батька.

Я вже казав, що відрізнявся від наших людей, бо в жилах моїх текла дужа кров тих білих чоловіків, що припливли до нас із-за моря. Кажуть, що до їхньої появи ми мали інші закони та звичаї. Але ці чоловіки були люті й сварливі. Вони билися з нашими чоловіками доти, поки серед них не залишилося охочих суперечити їм. І тоді вони проголосили себе вождями, скасували наші закони і дали нам свої, згідно з якими чоловік був сином свого батька, а не матері – як досі у нас водилося. Вони також встановили закон, згідно з яким перший син мав успадкувати все, що раніш належало його батьку, а решта братів та сестер мали самі за себе турбуватися. А ще вони багато чого нас навчили. Показали нам нові способи риболовлі та полювання на ведмедів, яких у наших лісах була сила-силенна, навчили, як закладати більші запаси на голодні часи. І це було добре.

Але коли серед наших чоловіків не залишилося здатних їм перечити, ці дивні білі люди почали воювати один з одним. І якось під час бійки той білий чоловік, чиїм нащадком я є, проштрикнув свого суперника наскрізь списом з наконечником із кістки тюленя. Потім ворожнечу підхопили їхні діти, а згодом – і діти дітей. Їх розділила стіна ненависті й люті. Ця війна тривала і в мою пору. Схоже, що кожне нове покоління народжувалося лишень для того, щоб помститися за кров попереднього. З усіх моїх нащадків залишився я один. З боку ж супротивників лишилася тільки одна дівчина, Унга, яка мешкала зі своєю матір'ю. Однієї ночі її батько та мій батько не повернулися з рибалки, але трохи згодом їх винесло припливною хвилею на берег – вони так і померли, стискаючи один одного в смертельних обіймах.

Люди дивувалися такій ворожнечі між двома родинами, а старі люди хитали головами і казали, що війна продовжиться, коли підростуть мої діти та діти Унги. Це я чув іще хлопцем і тому звик сприймати Унгу як ворога, що народить дітей, котрі ворогуватимуть з моїми дітьми. День за днем я сушив над цим голову, а коли став підлітком, то прийшов до старійшин і спитав, чому мусить бути саме так. І вони відказали мені: «Ми не знаємо чому, але так чинили твої батьки». Проте я не вгамовувався – ну чому ті, хто народиться, мусять воювати за тих, хто вже помер? І вважав, що це – несправедливо. Але старі люди казали, що так мусить бути, а я ж був усього-на-всього підлітком.

А ще люди казали мені, щоб я поспішав одружитися, бо тоді мої діти встигнуть зміцніти і змужніти раніше за дітей Унги. Це було неважко зробити, бо я був вождем, і люди слухалися мене завдяки діянням та законам моїх предків, а також завдяки моєму багатству. Будь-яка дівчина пішла б за мене, але не було жодної, яка була б мені до вподоби. А старі люди та матері дівчат підганяли мене, бо до матері Унги вже ходили натовпи женихів. Тож якщо її діти будуть старшими, то значить – сильнішими, і тоді мої діти неодмінно загинуть.

Довго не міг я знайти собі пару. Але знайшов-таки, повертаючись одного разу увечері після риболовлі. Сонце вже хилилося за обрій, кидаючи свої промені прямо в очі, здійнявся вітер, і море почало пінитися. Ми поспішали повернутися додому. Раптом повз мене проскочив каяк Унги. Вона поглянула на мене – на щоках її блищали краплини води, а волосся розвівалося на вітрі як маленька чорна хмарина. Як я вже сказав, сонце кидало свої промені прямо в очі, а я ж був молодим вразливим юнаком. І раптом мені стало зрозуміло, що то – поклик крові, крові білої людини. Коли вона залишила мене позаду, то озирнулася в проміжку між двома гребками. І глянула на мене так, як може глянути лише Унга. І знову я збагнув, що то – голос крові. Люди почали гукати, коли ми проскочили повз їхні неповороткі ум'яки і залишили їх далеко позаду. Унга була вправним гребцем, а я не міг її наздогнати, бо моє серце тьохкало і теліпалося, як обвислий парус. Вітер міцнішав, море пінилося сильніше, а ми, як ті тюлені перестрибуючи з хвилі на хвилю, неслися за вітром по золотій стежині, прокладеній сонцем у воді.

З цими словами Наас нахилився вбік, як робить зазвичай гребець з веслом у руках. Він наче наново переживав ці перегони своєї юності. Мабуть, піч вважалася йому каяком, що підстрибував на хвилях, а в ньому – хмаринка чорного волосся Унги. У його вухах співав вітер, а в обличчя ударяли солоні бризки.

– Коли Унга дісталася берега, вона побігла, весело сміючись, по піску до будинку своєї матері. І тієї ж ночі у мене виникла прекрасна думка, думка, гідна вождя всіх людей, що жили на Акатані. Тому, коли зійшов місяць, я пішов до житла її матері і поглянув на подарунки Яш-Нуша, складені біля її дверей. Яш-Нуш був дужим мисливцем, який твердо замислив стати батьком дітей Унги. Інші молодики теж приносили свої подарунки – і забирали їх назад. І кожен новий жених приносив дедалі більшу купу подарунків.

Я розсміявся, поглянувши на місяць та зорі, повернувся до свого житла, де зберігалося все моє багатство. Багато ж ходок довелося мені зробити, поки моя купа не стала на п'ять пальців вищою за купу Яш-Нуша! Чого там тільки не було: і висушена на сонці та прокопчена риба, і сорок шкур тюленя, і десять шкур ведмедів, яких я вполював весною, коли вони вийшли з барлога… А ще там було намисто та ковдри з червоного матеріалу, які я виміняв у людей, що жили на сході, і які ті люди виміняли, у свою чергу, у людей, що жили ще далі на сході. Поглянувши на купу подарунків Яш-Нуша, я розсміявся; бо я був вождем на Акатані і мав багатство більше за багатство інших молодиків, а мої предки були знаними людьми, які дали нам закони і які назавжди залишили свої імена у пам'яті та на вустах моїх земляків.

Тож коли настав ранок, я вийшов на берег і став скоса поглядати на будинок матері Унги. Але мої подарунки і досі стояли неторканими. Я здивувався, бо такого ще ніхто нікому не дарував. Тієї ж ночі я додав до купи нові подарунки, а серед них – новий каяк з прекрасно видублених шкур, якому ще не доводилося побувати в морі. Але настав новий день, а купа і досі стояла неторканою, викликаючи глузливий сміх у всіх тамтешніх чоловіків. Матір Унги виявилася хитрою та підступною, і мене охопила лють через те приниження, що я його зазнав. Тому тієї ночі купа перетворилася на справжнісіньку гору: я додав до неї свій ум'як, який був вартий двадцяти каяків. І наступного ранку купа подарунків зникла.

Я став готуватися до весілля; приїхали навіть люди зі сходу, щоб зробити нам весільні подарунки, що звуться «потлач», і щоб добряче попоїсти на гулянні. Унга була старшою за мене на чотири сонця – так ми рахуємо роки. Я ж був лише юнаком; втім, я був вождем і сином вождя, тому різниця у віці не мала значення.

Але раптом на океанському обрії з'явився вітрильник, який ставав дедалі більшим з кожним подихом вітру. З дренажних труб пошкодженого вітрильника стікала вода, а матроси старалися щосили, відкачуючи насосами воду. На носі корабля стояв велетень-чоловік і громовим голосом давав команди, слідкуючи за глибиною затоки. Його очі були блідо-блакитні, як морська вода, а голову він мав, як у морського лева. Волосся його було жовте, як південні хлібні злаки або як линви, що їх плетуть матроси.

Раніше нам часто доводилося бачити кораблі здалеку, але цей підійшов до берега Акатана вперше. Весільне гуляння перервалося, жінки та діти повтікали додому, а чоловіки повитягували луки та списи і стали чекати на непроханих гостей. Але коли форштевень вітрильника вперся у берег, чужинці не звернули на нас ніякої уваги, бо були дуже зайняті своїми справами. Коли припливна вода пішла, вони нахилили шхуну і залатали велику пробоїну в її днищі. Потроху гості повиповзали зі схованок, і весілля продовжилося.

Коли почався приплив, морські мандрівники витягли шхуну якірними канатами на глибину і тільки тоді підійшли до нас. Вони принесли подарунки і поводилися приязно. Тому я надав їм місця серед гостей і щиросердно зробив подарунки на пам'ять – як і решті присутніх. Зрештою, це ж був день мого весілля, а я як-не-як – вождь усього Акатана. І отой, що з гривою, як у морського лева, теж прийшов. Він був такий високий та дужий, що здавалося, наче земля дрижить у нього під ногами. Склавши руки, він часто й безцеремонно поглядав на Унгу і залишався в гостях, аж поки не сіло сонце, а на небі не з'явилися зорі. Потім він повернувся на свій корабель. Я ж узяв Унгу за руку і повів її до себе додому. Всі співали, реготали, а жінки хтиво жартували – як і водиться в таких випадках. Але нам з Унгою було байдуже. Потім усі порозходилися, і ми залишилися самі.

Але не встиг улягтися шум гуляння, як двері розчинилися й увійшов вождь отих морських волоцюг. Із собою він приніс якісь темні пляшки, з яких ми пили – і нам стало весело. Розумієте, я ж був лише юнаком і все своє коротке життя прожив на краєчку землі. Тому по моїх жилах як вогонь розлився, а серце моє стало легким та безтурботним, як піна, яку зриває вітер з вершечка хвилі. Унга ж, широко розплющивши очі, принишкла на шкурах у кутку, явно перелякавшись. І той, що з гривою, як у лева, дивився на неї довго і безцеремонно. Трохи згодом прийшли його люди, принесли купи подарунків і склали їх переді мною. У всьому Акатані не було такого багатства. Там були рушниці, великі й маленькі, порох, кулі та набої. А ще там були блискучі ножі та сокири, всілякі хитрі інструменти та речі, які мені раніше ніколи не доводилося бачити. Здоровань показав мені знаком, що то все – моє, а я подумав, що то він од щедрості та великодушності, але потім він дав мені зрозуміти, що навзамін хоче, щоб Унга пішла з ним на корабель. Уявляєте? Щоб Унга пішла з ним на корабель. У мені раптом спалахнула гаряча кров моїх предків, і я хотів був проткнути нахабу своїм списом, але спиртне із пляшки забрало силу з моїх рук, а велетень схопив мене за шию і гепнув головою об стінку. І я враз ослаб, як мала дитина, а ноги мої підгиналися і не тримали мене. Унга заверещала, хапаючись руками за все, що було в хаті, коли він потягнув її до дверей. Потім загарбник підхопив її на руки, а вона скубла його за жовту гриву, але він лише сміявся голосом, схожим на гарчання збудженого тюленя.

Я виповз на берег і став кликати людей на підмогу, але вони поховалися з переляку. Тільки Яш-Нуш виявився справжнім чоловіком, але вони тріснули його веслом по голові; він упав обличчям у пісок і не ворухнувся. І, напнувши вітрила та весело виспівуючи, загарбники відпливли геть з попутним вітром.

Люди казали, що це добре, бо не буде більше крові й ворожнечі на Акатані. Я ж, не кажучи ні слова, дочекався повного місяця, а потім завантажив свій каяк рибою та салом і подався на схід. Я бачив багато островів і багато людей. Я, хто жив на краєчку землі, побачив, що світ дуже великий. Я розмовляв жестами, але ніхто і ніде не бачив ні шхуни, ні чоловіка, схожого на морського лева. При цьому вони завжди показували на схід. Мені доводилося спати в дивних місцях, їсти дивну їжу і зустрічати дивних людей. Багато хто з них сміявся, вважаючи мене несповна розуму; але часто старики роздивлялися моє обличчя проти світла і благословляли мене, а очі жінок ставали ніжними і мрійливими, коли вони, у свою чергу, розпитували мене про дивний корабель, про Унгу та моряків.

Ось таким чином, через бурі та шторми, потрапив я на Уналашку. Там було дві шхуни, але тієї, що я шукав, серед них не було. Тож я подався на схід, а світ ставав дедалі більшим, хоча ні на острові Унамок, ні на островах Кадьяк та Атоньяк ніхто про вітрильник нічого не чув. Одного разу потрапив я на скелястий острів, де люди видовбували в горі великі діри. Там була шхуна, але знову не та, яку я розшукував. Чоловіки вантажили на неї викопане ними каміння. Це виглядало по-дитячому нерозумним, бо ж увесь світ зроблений із каміння; але вони нагодували мене і влаштували на роботу. Коли шхуну добряче навантажили і вона вже мала належну осадку, капітан дав мені грошей і сказав, що я вільний. Я спитав, куди попрямує шхуна, і він показав, що на південь. Я знаками пояснив йому, що хотів би податися на південь разом із ним. Той спочатку розсміявся, але йому бракувало матросів, тому він все ж узяв мене на підмогу. І я навчився морських виразів, навчився тягнути на канаті, рифити вітрила при раптових шквалах і стояти стерновим на штурвалі. Мені неважко було набувати цих знань та навичок, бо кров предків, що текла в моїх жилах, була кров’ю мореплавця.

Мені здавалося, що коли я опинюся серед людей його покликання, то швидше знайду свого кривдника. Коли одного дня на обрії замріяла земля і ми нарешті увійшли до порту, я нарахував там шхун не менше, аніж я мав пальців на руках. Але судна, що стояли біля пірсів, розтягнулися на милі, їх там було як оселедців у бочці. І коли я пішов до них розпитувати про чоловіка, схожого на морського лева, то моряки сміялися і відповідали мовами різних народів. Виявилося, що припливли туди люди з усього світу.

І я подався до міста і ходив, придивляючись до обличчя кожного чоловіка, якого зустрічав. Але їх було так багато – як лососів під час нересту, – що неможливо було навіть порахувати. Міський шум гнітив мене так, що несила було терпіти, а від навколишньої метушні замакітрилася голова. Але я все шукав і шукав; я йшов через краї, де люди співали, втішаючись теплому сонцю, де на широких рівнинах достигав багатий врожай, де було багато величезних міст, що повнилися чоловіками, котрі жили, як жінки. На їхніх вустах були неправдиві слова, а серця були чорні від жаги золота. А тим часом мій народ в Акатані полював, ловив рибу і втішався з думки, що світ – маленький.

Але завжди зі мною був той погляд, що мені його подарувала Унга, коли ми поверталися з рибалки, і я не сумнівався, що все одно настане час, коли я її знайду. Вона йшла тихими долинами у вечірніх сутінках або вела мене соковитими полями, мокрими від ранкової роси, а в очах її світилася надія, яку тільки Унга й могла мені дати.

І пройшов я крізь тисячі міст. Одні люди в них були доброзичливі і годували мене, другі з мене сміялися, треті – лаяли; але я тримав язика за зубами і ходив чужими шляхами та бачив чужі краєвиди. Інколи мені, вождю й сину вождя, доводилося гнути спину на людей, лихих на язик та бездушних, наче камінь, людей, які витискали золото з поту і горя своїх собратів. Та ні слова не мовив я про свій пошук, поки не повернувся до моря, як інстинктивно повертається тюлень на своє лігвище. Але то вже був інший порт в іншій країні, що лежала на півночі. І там, нарешті, почув я смутні байки про рудоволосого морського волоцюгу і дізнався, що він полює на тюленів і що навіть зараз він десь у відкритому морі.

Тож найнявся я на тюленячу шхуну разом з лінивими сивашами та й подався по його невидимому сліду на північ, де полювання було якраз у розпалі. Ми провели в океані кілька довгих виснажливих місяців. Я розмовляв з багатьма моряками, чув від них багато про дикі витівки того шуканого мною велетня, але жодного разу не довелося мені зустрітися з ним у морі. Ми подалися далі на північ, аж до Прибиловських островів[14], і убивали тюленів десятками прямо на березі, потім затягували їхні ще теплі тіла на шхуну; з дренажних жолобів стікали кров та жир, а на палубі неможливо було стояти. Потім за нами погнався якийсь пароплав і обстріляв нас із гармат. Але ми підняли вітрила і кинулися навтьоки. Шхуна йшла так швидко, що хвилі перекочувалися через палубу і вимили її дочиста, а через деякий час нас оповив густий туман, що і сховав від переслідувачів.

Кажуть, що саме в той час, коли ми, не тямлячи себе від страху, тікали від погоні, рудоволосий морський волоцюга підійшов до Прибиловських островів, увірвався на фабрику, і поки одна частина його людей тримала під прицілом службовців компанії, друга завантажила на його корабель десять тисяч сирих шкур, поцупивши їх із солярні. Я недаремно вжив слово «кажуть», але я вірив цим розповідям, бо добре пізнав на собі вдачу цього волоцюги. До того ж усе узбережжя північних морів, хоч би де я з'являвся, гомоніло про його шалену сміливість. Дійшло до того, що три країни вислали проти нього свої кораблі. А ще я чув розповіді про Унгу, бо капітани співали їй хвалу, а вона була завжди з рудоволосим гігантом. Розповідали, що вона перейняла звичаї його собратів і почувалася з того щасливою. Але все одно я добре знав: у глибині душі вона завжди тужила за своїм народом та жовтою смугою берега в Акатані.

Минуло багато часу, і я знову опинився в порту біля безкрайого моря. Там я дізнався, що рудоволосий подався через увесь великий океан полювати тюленів на схід від теплої країни, що лежить на південь від російських морів. І я, ставши на той час досвідченим моряком, найнявся на корабель з білими людьми і вирушив слідком за ним полювати тюленів. Біля узбережжя тієї нової землі було мало суден; узрівши тюленячу зграю, ми повиснули у неї на хвості і гнали на північ, переслідуючи впродовж усієї весни того року. А коли у самок з'явилися тюленята і тварини повернули до російських берегів, наші люди перелякалися і стали ремствувати. Був сильний туман, і кожного дня хтось гинув на човнах. Нарешті люди взагалі відмовилися працювати, і капітан повернув судно назад. Але ж я знав, що рудоволосий морський волоцюга нічого не боїться і тому буде переслідувати тюленячу зграю аж до російських островів, куди мало хто наважувався ходити. Тож пізно вночі, коли дозорний задрімав, я поцупив човен і поплив сам до тієї теплої землі. І я подався на південь, і зустрів у бухті Едо[15] чоловіків – несамовитих і безстрашних. Дівчата-гейші з місцевості Йошивара були маленькі на зріст, світлошкірі, як сталь, і вродливі, але я не мав часу зупинятися, бо знав, що Унга в цей час десь гойдається на хвилях біля північного лежбища тюленів.

У бухті Едо зібралися чоловіки з усього світу, вони були страшенними відчайдухами і ходили під японськими прапорами. З ними я і подався до багатих на тюленів берегів острова Копер Айленд, де наші солярні незабаром були битком набиті шкурами. І в тому тихому морі ми не зустрічали нікого, поки не зібралися вертати назад. Аж раптом одного дня, коли сильний вітер розігнав туман, з його кромки вигулькнула шхуна і ледь не наскочила на нас; за нею слід у слід гнався російський військовий корабель, випускаючи клуби диму зі своїх труб. Ми кинулися навтьоки з першим же поривом вітру, але шхуна продовжувала насідати, підбираючись дедалі ближче і долаючи три фути[16] при наших двох. А на її кормовій надбудові стояв чоловік з гривою морського лева. Він стискав поручні і від повноти почуттів гучно сміявся, явно радіючи такій пригоді. Унга теж була з ним – я встиг придивитися й упізнати її, але невдовзі рудоволосий відіслав її в трюм, коли заговорили гармати російського корабля. Невдовзі їхня шхуна, долаючи три фути при наших двох, обійшла нас, і тепер ми бачили, як при кожному стрибку на хвилях оголялося її позеленіле стерно. Вхопившись за штурвал, я несамовито лаявся, підставляючи спину російським гарматам. Рудоволосий навмисне обігнав нас, щоб нас підставити, а самому – втекти. Скінчилося все тим, що нам позбивали щогли, і нас понесло вітром, як поранену чайку. А рудий разом з Унгою гайнув за обрій – тільки його й бачили.

Що ми могли вдіяти? Свіжі шкури свідчили самі за себе. Тож нас під конвоєм доправили до російського порту, звідки потім послали на соляні копальні. Дехто з наших людей помер, а дехто – вижив…

Наас відкинув з плечей ковдру, відкривши вузлувату понівечену плоть з видимими слідами від батога. Прінс швидко накинув ковдру, бо бачити все це було не надто приємно.

– Ми пробули там виснажливо довго. Інколи дехто тікав на південь, але їх завжди ловили і повертали назад. Нарешті ті з нас, хто відплив свого часу з бухти Едо, роззброїли вночі вартових і подалися на північ. Земля там буда неозора, з долинами, просяклими водою, та безкраїми лісами. Потім настали холоди, випало багато снігу, і ніхто не знав, що робити. Багато місяців брели ми крізь безкраї ліси. Я погано пам'ятаю той час, бо було дуже важко, їжі було обмаль, і багато хто, лігши спати, засинав назавжди. Коли ж ми, нарешті, дісталися холодного моря, нас залишилося тільки троє. Один із нас був капітаном і добре знався на розташуванні великих земель. Він знав також, що десь має бути місце, де можна по льоду перейти з однієї великої землі на іншу. І він повів нас туди. Скільки ми йшли – не знаю, але дуже довго. Йшли, поки нас не залишилося двоє. Коли ми дійшли до того місця, то застали п'ятьох незнайомців, які там мешкали. У них були собаки, шкури, а у нас не було нічого. Ми билися з ними в снігу, поки вони всі не загинули. Капітан загинув теж, а собаки та шкури дісталися мені. Тож я пішов по кризі, але вона була не суцільною, і одного разу я потрапив на крижину і дрейфував, аж поки сильний вітер із заходу не прибив мене до берега. Потім були затока Головіна, Пастилік і священик. А потім – на південь, до теплих країв, де я раніше ніколи не бував.

Море вже не було таким багатим на поживу, як раніше, і полювання на тюленів стало справою малоприбутковою й небезпечною. Мисливські флотилії порозпорошувалися, і ніхто з капітанів більше не чув про тих, кого я шукав. Тому я покинув океан, який ніколи не втихає, і вирушив до суходолу, де будинки, дерева та гори завжди стоять в одному місці і нікуди не переміщаються. Я багато подорожував, багато чого навчився – навіть навчився з книг читання й писання. Добре, що я це зробив, бо я був певен, що Унга теж цього навчилася, тож коли настане слушний час… ну, ви розумієте – коли настане слушний час…

Тож я дрейфував, як ота рибка зі схожим на вітрило великим плавником: я міг рухатися за вітром, але не міг керувати напрямом свого руху. Але мої очі та вуха завжди були насторожі. Я намагався частіше бувати серед людей, які подорожують, бо знав, що хтось із них неодмінно бачив і запам'ятав розшукуваних. Нарешті прийшов один чоловік, який щойно побував у горах, і приніс із собою шматочки породи, у якій самородки золота були великими, як горошини. І цей чоловік знав розшукуваних, і не тільки знав, а й бачив їх і з ними розмовляв. Сказав, що вони розбагатіли і живуть тепер у тому місці, де золото видобувають з-під землі.

Виявилося, що воно розташоване дуже далеко, в дикій місцевості. З часом я дістався до табору в ущелині, де люди працювали день і ніч, світа білого не бачачи. Але я вирішив, що час іще не настав. І натомість почав дослухатися, що кажуть люди. Казали, що рудоволосий поїхав – разом із Унгою – до Англії, для того щоб зорганізувати людей з великими грошима і утворити компанії. Бачив будинок, де вони мешкали. Він був більше схожий на палац, які трапляються в країнах Старого світу. Уночі я прокрався крізь вікно всередину, щоб подивитися, які умови він для неї створив. Я ходив з кімнати до кімнати і думав, що, мабуть, так живуть королі та королеви – таким гарним усе було там. Усі розповідали, що рудий поводився з нею, як з королевою, і багато хто дивувався – якого ж вона роду, бо в її жилах текла не тільки індіанська кров. Вона відрізнялася від жінок з Акатану, тому ніхто не знав, хто вона і звідки взялася. Так, вона була королевою, але ж і я був вождем і сином вождя. До того ж я заплатив за неї захмарну ціну шкурами, човнами та бусами.

Але навіщо стільки зайвих слів? Я був моряком і добре знався на мореплавстві. І тому подався до Англії, а потім – до інших країн. Інколи я чув про них усні оповідки, інколи читав про них у газетах, але ніколи не міг натрапити на них, бо були вони багаті і тому подорожували швидко, я ж не міг їх догнати, бо був людиною бідною. Потім у них трапилося лихо, і все їхнє багатство щезло як дим. У ті дні цією новиною повнилися газети, але опісля все стихло, і я дізнався, що вони повернулися до тих місць, де із землі можна було добути чимало золота. Розорившись, вони випали зі світських новин, тому мені довелося розшукувати їхні ледь помітні сліди, блукаючи від табору до табору – аж на північ до місцевості Кутене. Одні казали, що ось вони щойно були, але вже кудись поїхали, інші ж переконували мене, що рудий та Унга подалися на Юкон. І я їздив туди, і я їздив сюди, перебираючись з місця на місце. Інколи мені здавалося, що скоро мені набридне вештатися по світу, який ставав неможливо великим. Якось у Кутене мені довелося подорожувати довгою стежиною з одним метисом з Північного Заходу, який не придумав нічого кращого, як померти, коли у нас стало обмаль їжі. Коли цей метис відчув, що настає його смертний час, він віддав мені мапу із секретною позначкою місця, де, як він клявся, було повно золота.

Невдовзі увесь світ посунув натовпом на північ. Я був людиною бідною і тому найнявся погоничем собак. Решту ви знаєте. Я зустрів його та її у Доусоні. Вона не впізнала мене, бо коли ми розлучилися, я був усього лише юнак, а вона прожила сповнене подій життя, і тому їй ніколи було згадувати про того хлопця, який заплатив колись за неї неймовірну ціну.

А далі? Далі ти викупив мене з моєї служби, і я повернувся в Доусон, щоб схилити життя у свій бік. Я ждав довго, дуже довго, і тепер, коли рудоволосий був у мене в руках, не став квапитися. Тепер я вирішив усе влаштувати по-своєму. Бо я прочитав, як книгу, усе своє життя, пригадав усі свої поневіряння, голод і холод в безкраїх лісах біля російських морів. Як ви вже знаєте, я повів його на схід – його та Унгу – на схід, куди багато людей пішло, та мало хто повернувся. Я повів їх до того місця, де лежать скелети та прокляття людей, а також золото, яким їм так і не довелося скористатися.

Шлях був довгий, а стежина невтоптана. Собак у нас було чимало, їли вони багато, а сани могли нам служити тільки до початку весни. Ми мусили повернутися раніше, ніж на річці скресне крига. Тому то тут, то там ми ховали в потайному місці запаси провізії, щоб полегшали сани і щоб не потерпати від голоду на зворотному шляху. У Мак-Квесчені ми зустріли трьох чоловіків і зробили там заначку провізії; а ще зробили ми заначку в Майо, де був мисливський табір у якому жили з десяток чоловіків з містечка Пеллі, які прийшли з півдня, перетнувши гірський кряж. Після цього ми пішли далі на схід і вже не бачили жодної живої душі – лише замерзлу річку, непорушний ліс та Білу Безмовність Півночі. Як я вже казав, шлях був довгий, а стежина – невтоптана. Тяжко долаючи шлях, ми за день могли пройти не більше восьми миль, ну, може, десяти, а вночі спали як убиті. І жодного разу не прийшло їм у голову, що я і є той Наас, вождь Акатану, вершитель справедливості.

Наші заначки провізії ставали дедалі меншими, і вночі було зовсім неважко повернутися на протоптану колію і переховати їх в інше місце – нехай потім думають, що харчі украли злодійкуваті росомахи. Крім того, траплялися такі місця побіля берега ріки, де невгамовна вода підмила кригу. Зовні начебто все гаразд, а під низом – порожнеча. В одному з таких місць сани, якими я керував, провалилися під лід разом із собаками. Але для нього та для Унги то було як неприємна несподіванка – не більше. А на тих санях було багато харчів, і тягнули їх найсильніші собаки. Втім, рудоволосий лише розсміявся, бо він був сильний і сповнений життя. Він став давати решті собак мало харчів, а потім почав відрізати їх від упряжі і одного за одним згодовувати їхнім собратам. Ми будемо повертатися додому необтяженими, сказав він. Мандруватимемо від заначки до заначки без собак та саней. І це було правдою, бо харчів залишалося вкрай обмаль, а останній собака помер у ту ніч, коли ми дісталися, нарешті, до золота, скелетів та прокляття людей.

Мапа дійсно казала правду, але щоб потрапити на те місце, що було в самісінькому серці величезних гір, нам довелося вирубувати східці в крижаній поверхні вододілу. Ми вдивлялися вниз, шукаючи долину, але там не було ніякої долини: скрізь простирався сніг, рівний, як прерія, а довкола нас на фоні зоряного неба бовваніли вершечки велетенських гір. І раптом посеред тієї рівнини земна твердь і сніг скінчилися і перед нами розверзлося провалля, яке, здавалося, сягало аж самісінького центру землі. Якби не були ми мореплавцями, то наші голови неодмінно б замакітрилися від такої картини. Але ми, мов так і треба, стали на краєчку запаморочливого урвища і почали вдивлятися вниз, міркуючи, як краще спуститися. З одного боку – і лише з одного боку – стіна була не прямовисною, а крутосхилою – як палуба судна в сильний шторм. Не знаю, чому стіна мала таку форму, але саме так воно й було. «Схоже на вхід до пекла, – сказав він. – Спускаймося». І ми почали спускатися.

А на дні ущелини ми знайшли халупу, збудовану якимось чоловіком, котрий поскидав дерев'яні колоди згори. То була дуже стара халупа, бо в різні часи в ній померло поодинці кілька чоловіків, а на шматках березової кори вони позалишали свої останні слова і свої прокляття. Один з них помер від цинги; другого обікрав його ж напарник, котрий поцупив останній порох та харчі і нишком утік; третього розтерзав білолобий ведмідь гризлі; четвертий ніяк не міг уполювати дичину і помер з голоду – і так далі. І всі ці люди навіть думати не хотіли про те, щоб полишити золото, і так і померли при ньому з тієї чи іншої причини. А нікчемне і нічого не варте золото, яке вони примудрилися назбирати, чарівним жовтим килимом устилало підлогу халупи – як уві сні.

Але той чоловік, якого я завів так далеко, мав міцні нерви і ясну голову. «У нас обмаль їжі, – сказав він. – Тому ми просто подивимося – звідки це золото і скільки його тут. А потім швидко подамося назад, поки воно не затьмарило нам очі і не вплинуло на наш здоровий глузд. А опісля ми, взявши більше провіанту, цим же самим шляхом повернемося назад і заберемо все золото, що тут є». – І ми пішли поглянути на велетенську золотоносну жилу, яка прорізала стіну западини, як те й бува зі справжньою жилою. Ми обміряли її, простежили її напрямок зверху донизу, а потім застовпили цю ділянку і зробили помітки на деревах, що це – наша власність. А опісля ми, з тремтячими від недоїдання колінами, з нудотою в животах і серцями, що підкочувалися до горлянок, ми востаннє видряпалися на велетенську стіну і пустилися в зворотну путь.

На останньому відрізку ми тягнули Унгу – він спереду, а я – ззаду, часто падали, але все ж таки дісталися до тайника з провіантом. Але – що це? Харчів там не було. Я добре це придумав, бо рудоволосий відразу ж почав винуватити росомах та клясти їх останніми словами, згадуючи всіх своїх богів. Але Унга була хороброю жінкою. Вона лише посміхнулася і взяла його за руку, а я відвернувся, не в силах стриматися. «Спочинемо біля вогнища до ранку, – сказала вона, – а потім наберемося сил з наших мокасинів». Тож ми пообрізали верхи наших мокасинів і майже цілу ніч варили їх, щоб можна було жувати і ковтати. А вранці обговорили свої шанси вижити. До наступного тайника треба було йти п'ять днів, і це було нам не до снаги. Ми мусили вполювати якусь дичину.

– Ми підемо вперед – полювати, – сказав він.

– Так, – погодився я, – підемо вперед і щось уполюємо.

Він вирішив також, що Унга тим часом залишиться біля вогню набиратися сил. І ми пішли вперед. Він – шукати лосів, а я – до харчів, які переховав. Але я від'їв мало, щоб вони не бачили, що я набрався сили. Коли ми брели до табору, рудоволосий кілька разів упав. Я теж прикинувся, що страшенно ослаб, і для переконливості ще й перечіплявся через снігоступи так, наче кожен мій наступний крок міг стати останнім. А ввечері ми набиралися сил, жуючи мокасини.

Він був великим і сильним чоловіком. Його душа до останнього тримала його тіло. Він ніколи не ремствував, хіба що тільки співчуваючи Унзі. Наступного дня я знову пішов за ним, щоб не пропустити моменту його смерті. Він часто лягав перепочити. Тієї ночі він ледь не помер, але вранці вилаявся і знову пішов полювати. Він був наче п'яний. Багато разів я обертався в його бік, гадаючи, що він уже облишив боротися за життя, але він був сильний силою сильних, душа його була душею велетня, і вона рухала його тіло протягом усього безконечного дня. Йому таки вдалося встрелити двох білих куріпок, але він не став їх їсти. Йому не потрібен був вогонь, бо він міг з'їсти птахів сирими; це означало порятунок від смерті, але всі його думки були про Унгу, і тому він повернув до табору. Він уже не йшов, а повз по снігу на руках та колінах. Я підійшов до нього і побачив смерть у його очах. Але навіть у ту хвилину було іще не пізно поживитися куріпкою. Відкинувши вбік гвинтівку, він ніс свою здобич у зубах, як той собака. А я йшов біля нього – на весь зріст. Коли ж він лягав відпочити, то мовчки дивувався, чому це я такий дужий, що навіть можу йти. Я бачив це по його очах, бо йому вже було несила розмовляти; а коли його губи ворушилися, то з них не злітало ані звука. Я вже казав, що він був великим сильним чоловіком, і серце моє промовляло про співчуття. Але я знову прочитав книгу свого життя і пригадав голод і холод безкраїх лісів біля російських морів. До того ж Унга була моєю, бо я заплатив за неї захмарну ціну – шкури, човни та буси.

Отак і рухалися ми крізь білий ліс, а тиша висіла над нами, наче вологий морський туман. І повсюдно в навколишньому повітрі шугали примари минулого; і побачив я жовтий берег Акатану, і наші каяки, що навперегін поверталися з рибалки додому, і наші житла на краєчку лісу. І були там люди, які дали нам закони і проголосили себе вождями, люди, чия кров текла в моїх жилах і з чиєю кров'ю мав я породичатися, побравшись з Унгою. А ще там був Яш-Нуш. Він ішов поруч зі мною, з піском на мокрому волоссі. У руці він і досі тримав списа, як тоді, коли впав після удару по голові. І зрозумів я, що час настав, і побачив надію в очах Унги.

Отак, кажу, і рухалися ми крізь ліс, поки дим вогнища не потрапив у наші ніздрі. І я схилився над ним і вирвав куріпку з його зубів. Він перекинувся на бік перепочити. В очах його зростало здивування моєю живучістю, а рука його вже тягнулася до ножа на стегні. Але я забрав ножа й посміхнувся, дивлячись зблизька йому прямо у вічі. Та навіть тоді він нічого не второпав. Тож довелося мені зображати, як я п'ю спиртне з отих темних пляшок, як складаю на снігу купу подарунків, тобто знову пережити те, що довелося пережити мені в ту ніч, коли я одружився. Ані слова я не вимовив, та рудоволосий все зрозумів. Але зовсім не злякався. На його губах з'явилася презирлива посмішка, в очах – холодна ненависть. Здавалося, що моя розповідь додала йому сил. До табору було вже недалеко, але сніг був глибокий, і тому рудоволосий повз дуже повільно. Одного разу він лежав, відпочиваючи, так довго, що я підійшов до нього, перевернув на спину і заглянув у вічі. І побачив, що в них проглядало то життя, то смерть. Коли ж я відпустив його, він знову відчайдушно поповз уперед. Отак ми і добралися до вогнища. Унга відразу ж опинилася біля нього. Його вуста беззвучно заворушилися, і він показав на мене рукою, щоб вона могла зрозуміти. А після цього він непорушно лежав у снігу – дуже довго. Він і досі там лежить.

Я не мовив ані слова, поки не зварив куріпку. Потім звернувся до Унги її рідною мовою, яку вона не чула вже багато років. Вона аж здригнулася, випрямилася і, широко розкривши від здивування очі, спитала, хто я і де навчився так розмовляти.

– Мене звуть Наас, – відповів я.

– Ти? Це – ти?! – спитала вона. І підповзла ближче, щоб краще роздивитися.

– Так, – відказав я. – Це я – Наас, вождь Акатану, останній потомок, так само як і ти.

І вона розсміялася. Багато я чув і бачив, але ніколи не хотів би я знову почути такий сміх. Тут, посеред Білої Безмовності, наодинці зі смертю та цією жінкою, що сміялася, я відчув холодний страх у своєму серці.

– Ходімо зі мною! – сказав я, бо мені здалося, що вона завагалася. – Поїж і ходімо. Звідси до Акатану дуже далеко.

Але вона зарилася обличчям у його руду гриву і сміялася так, що мені здалося, наче небо не витримає і впаде нам на голови. Так, я не сумнівався, що вона буде сама не своя від радості, коли впізнає мене, і їй закортить повернутися до спогадів минувшини, але щось надто дивною виглядала ця радість.

– Ходімо! – вигукнув я, хапаючи її за безсилу руку. – Шлях довгий і темний. Поспішаймо!

– Куди? – спитала вона, перервавши свої химерні веселощі і випрямляючись.

– До Акатану, – відповів я, сподіваючись побачити, як із цими словами просвітліє її обличчя. Але натомість воно стало таким самим, як і його обличчя: губи її скривилися в презирливій посмішці, а в очах блиснула холодна лють.

– Так, – відповіла Унга. – Ми повернемося – рука в руку – до Акатану. Ти і я. І заживемо в брудній халупі, і їстимемо рибу та сало. А ще ми плодитимемо дітей, дітей, якими пишатимемося все життя. Ми забудемо про навколишній світ і будемо такими щасливими-щасливими! Прекрасно, просто прекрасно. Ходімо! Мерщій повертаймося до Акатану!

З цими словами вона провела рукою по його рудій гриві і посміхнулася. Не сподобалася мені та посмішка. А в очах її не було надії.

Я сидів і тихо дивувався незбагненності цієї жінки. Мені пригадалася та ніч, коли він силою забирав її від мене, а вона пручалася, верещала і смикала його за волосся. Тепер же вона ніжно перебирає це волосся пальцями і нікуди не хоче йти. Але я знову пригадав заплачену за неї захмарну ціну і довгі роки чекання. І я вхопив Унгу, притиснув до себе і потягнув геть – як і він у ту пам'ятну ніч. А вона, як і тієї ночі, пручалася і дряпалася, як та кішка, що захищає свій виводок. Коли вогнище опинилося між нами та рудоволосим чоловіком, я відпустив її, і вона сіла і стала слухати. І я розповів про все, що пролягло між нами, про все, що трапилося зі мною в чужих морях та чужих краях. Я розказав їй про свій виснажливий пошук, про голодні роки та про надію зустрінути її, бо вона була моєю від самого початку. Так, я все їй розповів, навіть про те, що трапилося межи мною та рудоволосим чоловіком і того дня, і раніше. І коли я промовляв, я бачив, що в очах її росте надія – велика і яскрава, як вранішнє сонце. У її очах я прочитав співчуття та жіночу ніжність, побачив у них любов, серце і душу Унги. І знову став юнаком, бо погляд її був поглядом тієї Унги, що бігла тоді, сміючись, через берег до будинку своєї матері. Минулися тяжкий неспокій, голод і виснажливе очікування. Час настав. Я відчув поклик її грудей. Мені захотілося зануритися в них і про все забути. Вона розкинула руки, щоб обійняти мене, і я міцно притиснувся до неї. Але раптом в очах її спалахнула ненависть, і рука її вхопилася за ніж на моєму стегні. І вона вдарила мене: р-р-аз! Потім – ще раз.

– Собако! – визвірилася Унга, штовхнувши мене в сніг. – Свинюко! – І розреготалася так, що луснула навколишня тиша, а потім повернулася до свого мерця.

Двічі вдарила мене Унга ножем, та голод забрав у неї сили, і рани виявилися несмертельними. Але все одно я вирішив теж там залишитися, щоб заплющити очі і заснути вічним сном разом із тими, чиє життя перетнулося з моїм і привело мене сюди, в незвідані краї. Але на мені висів борг і не давав мені спокою.

Шлях назад був довгий, холод – жорстокий, а їжі було обмаль. Ті чоловіки, що прийшли із села Пеллі, не змогли вполювати лося, і вони спустошили мою заначку. Те ж саме зробили і оті троє білих людей; я бачив їх на зворотному шляху в їхній халупі. Вони лежали там худі і мертві. З тієї миті я не пам'ятаю, як потрапив сюди. І тут, нарешті, знайшов харчі та вогонь – багато вогню.

Закінчивши розповідь, Наас низько і якось навіть пожадливо зігнувся над плитою. І ще довго тіні від каганця розігрували мовчазні трагедії на стіні.

– Але ж Унга?! – вигукнув Прінс, і досі перебуваючи під сильним враженням.

– А що Унга? їсти куріпку вона не стала. Лягла на померлого, обхопивши його руками, і занурила обличчя в його руду гриву. Я підгорнув до неї вогнище, щоб вона не мерзла, але вона переповзла на інший бік. Я і там розвів вогнище; але їжі було обмаль і їсти вона не бажала. Отак вони і досі там лежать, у снігу.

– А ти? – спитав Малюк.

– Я? Не знаю. Акатан – малий, тому мені не надто хочеться повертатися туди і знову жити на краю світу. Та й для чого жити? Мабуть, подамся до Костянтина – нехай закує мене в кайдани. Або повісить на шматку мотузки. Ото вже відпочину, забувшись вічним сном! Хоча – ні, не знаю, щось не хочеться.

– Але ж, Малюче, це – вбивство! – запротестував Прінс.

– Замовкни! – гримнув на нього Малюк. – Є речі надто великі і неосяжні для нашої повсякденної мудрості та для нашого розуміння справедливості. Ми не знаємо, де тут правда, а де – кривда, тому не нам судити.

Наас ще більше схилився над пічкою. У хижці запанувала значуща тиша, а перед очима чоловіків замиготіли численні видіння, навіяні почутим.

Закон життя

Старий Коскуш став жадібно прислухатися. Його зір уже давно померкнув, але слух і досі залишався гострим, і тому найслабший звук долітав до його жевріючої свідомості, яка й досі не вгасала під його зморщеним лобом, але більше не могла споглядати навколишній світ. Ага! То Сіт-кум-то-ха верескливо шпетить собак, заганяючи їх ляпасами в упряж. Сіт-кум-то-ха – донька його доньки, але вона надто заклопотана, щоб марнувати час на свого немічного діда, який сидить собі в снігу, безпорадний та одинокий. Треба згортати табір. Попереду – довгий шлях, а короткий день ніяк не бажає довшати. Її кличе життя та обов'язки, пов'язані з життям, а не зі смертю. А його смерть уже була не за горами.

На якусь мить ця думка вкинула старого в паніку, і він, простягнувши свою слабку тремтячу руку, намацав біля себе невеличку купку сухих дров. Переконавшись, що вони нікуди не ділися, він сховав руку в затишок своєї потертої хутряної одежини і знову став напружено вслуховуватися. Неквапливе потріскування задубілих на морозі шкур сказало йому, що виготовлений з лосини вігвам вождя розібрали, а тепер утрамбовують, утовкуючи і стискаючи, щоб надати йому придатної для перевезення форми. Вождем був його син, високий та кремезний – справжній ватажок племені і неабиякий мисливець. Поки жінки вовтузилися коло табірних манатків, він підганяв їх своїм зичним голосом. Старий Коскуш напружив слух. Цей голос він чує востаннє. Ага! Он уже розібрали і склали вігвам Джихау. А потім – вігвам Тускена. Сім, вісім, дев'ять. Залишилося, вочевидь, лише житло шамана. Та ні – вже й до нього дійшла черга. Старий почув, як закректав шаман, звалюючи свій вігвам на сани. Десь запхикала дитина, і матір заспокоїла її тихим гортанним воркотінням. То – малий Ку-ті, подумав дід. Якийсь він слабкий та дратівливий. Мабуть, скоро помре. І тоді замерзлу тундру розігріють вогнищем, викопають ямку, а зверху нагромадять камінюччя, щоб захистити померлого від росомах. Утім, яка різниця? Ну протягне він ще кілька років, а там все одно помре від голоду, бо якийсь із цих років обов'язково видасться голодним. А наприкінці на всіх все одно чигає смерть – завжди невситима, голодніша за будь-кого з людей.

Що це? А-а-а, то чоловіки перев'язують ремінцями поклажу на санях. Він прислухався, бо чув усе це востаннє. Он свиснули батоги і вп'ялися в собачі спини. Як вони заскавучали! Не хочуть працювати на стежині! І ось вони рушили. Скрипнувши полоззями, сани по черзі стали від'їжджати, поки їхній звук не розчинився в навколишній тиші. Усе, поїхали. Нема. Зникли назавжди з його життя, а йому свою останню гірку годину доведеться коротати на самоті. Та ні – он скрипнув сніг під мокасинами; біля нього зупинився якийсь чоловік, і на голову Коскуша ніжно лягла його рука. Добре, що син не забув про нього. Йому пригадалися інші старики, чиї сини не залишалися з ними і від'їжджали разом із племенем. Але його син лишився. І старий замріявся, полинувши спогадами в минуле, аж поки голос сина не повернув його до дійсності.

– Тобі добре? – спитав син.

– Добре, – відповів старий.

– Біля тебе – дрова, – продовжив син. – Вони жарко горітимуть. Ранок похмурий і холодний. Невдовзі піде сніг. Втім, він уже йде.

– Ага, сніг уже йде.

– Наші одноплемінники поспішають. Сани їхні важкі, а животи – пласкі він браку харчів. Шлях попереду довгий, і вони їдуть швидко. Тож я піду, гаразд?

– Гаразд. Я – наче торішній лист, що ледь тримається на гілці. Перший подих вітру – і я впаду. Голос мій – як у старої жінки. Очі мої вже нездатні показувати шлях моїм ногам, а ноги – важкі і слабкі. Я втомився. Їдь, мені тут добре.

Скоряючись долі, він схилив голову, слухаючи, як скрипить, наче скаржиться, сніг під мокасинами його сина, і знаючи, що той уже ніколи не повернеться. Потім він похапцем намацав дрова. Вони були тим єдиним, що відділяло його від вічності, що зяяла перед ним. Добігши свого кінця, його життя вимірювалося тепер пучечками хворосту. Один за одним зникнуть вони в ненаситній пащеці вогню, і так само поступово, крок за кроком, уповзе в його тіло смерть. Коли остання хворостина віддасть своє тепло, холод почне набирати сили. Спочатку відмовлять ноги, потім – руки; і онімілість із кінцівок пошириться по всьому тілу. Голова його впаде на коліна – і він спочине. Це – дуже легко. Усі люди колись мусять померти.

Він не ремствував. Нічого не вдієш, таке є життя, а життя є справедливим. Він народився неподалік землі, неподалік землі він жив, і її закон не був для нього чимось новим. Він його добре знав. Це був закон усієї плоті. Природа немилосердна до плоті. Їй байдуже до отого конкретного створіння, що зветься індивідом. Вона більше цікавиться видами тварин і племенами людей. Це була найбільша абстракція, на яку спромігся дикий і примітивний розум Коскуша, але він твердо її засвоїв. Усе довколишнє життя було її підтвердженням. Приток життєвих сил, зелень бруньок верби, що нестримно пробивається до світла, падіння пожовклого осіннього листа – в одному цьому криється увесь сенс буття. Втім, одне завдання Природа таки дає кожному конкретному індивіду. Якщо він його не виконає, то помре. А якщо виконає – то все одно помре. Природі було байдуже – слухняних, що виконували завдання, було дуже багато. І в цьому сенсі головне значення мали не слухняні, а сама їхня слухняність, яка жила і продовжувала жити – завжди. Плем'я Коскуша було дуже древнім. Старики, яких він знав, знали стариків, які були до них. Це означало, що плем'я дійсно жило, що воно піклувалося про слухняність своїх членів – навіть у далекому й забутому минулому, чиї могили вже ніхто не пам'ятає. Але могили не мали значення. Бо смерть – то лише епізод. Люди помирали і йшли з життя, як із літнього неба зникають хмарини. Він теж був лише епізодом, і він теж зникне. Піде в небуття. А природі буде байдуже. Життю вона поставила одне завдання, дала один закон. Продовжуватися безперервно – таким було завдання життя, а смерть була його законом. Приємно дивитися на молоду дівчину, на її пишні груди та сильне тіло, на її пружку ходу і вогонь життя в очах. Але вона ще тільки має виконати своє завдання. Вогонь життя в її очах посилюється, хода – пришвидшується. Вона то смілива з молодиками, то знічена і скромна; вона демонструє їм своє пристрасне бажання. І стає все гарнішою і гарнішою, аж поки якийсь мисливець, більше не в змозі стриматися, бере її до себе у вігвам, щоб вона куховарила, виконувала домашню роботу і народила йому дітей. Але з появою нащадків краса її в'яне. Руки слабнуть, ноги човгикають, зір слабшає й затуманюється. Єдина втіха для неї – це малі діти, що туляться до її змарнілих щік, сидячи біля вогню. Своє завдання вона виконала. Ще трохи – і після перших ознак неминучого голоду або перед важким і довгим переходом її залишать, так само як і його, – одну, в снігу, з купкою сухого хмизу. Таким є закон. Старий обережно поклав гілку у вогонь і продовжив свої міркування. І так – скрізь, з усіма істотами. Комарі гинуть з першим же морозом. Маленькі білочки відповзають геть і помирають. Коли заєць старіє, він стає важким і неповоротким і більше не може втекти від своїх ворогів. Навіть білолобий велетень гризлі – і той стає незграбним, підсліпуватим і дратівливим. Насамкінець він стає легкою здобиччю дзявкучих лайок. Йому пригадалося, як одного разу взимку він сам полишив свого батька на підході до Клондайку. Це сталося незадовго до появи місіонера з його розумними книжками та скринькою з медикаментами. При згадці про ту скриньку старий Коскуш ностальгійно заплямкав сухими старечими губами. З усіх ліків йому найбільше подобався «знеболювач». Але від того місіонера клопоту все одно було більше, ніж користі, бо м'яса він із собою не привіз, а апетит мав добрий, чим викликав глухе невдоволення мисливців. Але при переході через гірський хребет біля Майо він застудив легені і помер, а опісля собаки розрили носами камінюччя і гризлися за його кістки.

Підкинувши у вогонь іще одну гіллячку, Коскуш поринув глибше в минуле. Він пригадав часи Великого Голоду, коли старики з прилиплими до хребтів животами позлазилися до багаття і з їхніх вуст почали злітати спогади про ті давноминулі дні, коли Юкон три зими поспіль не замерзав, а три літа поспіль був укритий кригою. Під час того голоду він втратив свою матір. Улітку ходу лосося не було, і плем'я стало чекати зими, коли прийдуть олені. Зима прийшла, але не прийшли олені. Ніколи не траплялося нічого подібного – навіть на пам'яті стариків. Тож олені не прийшли, зайці не плодилися, а від собак було мало толку – одна шерсть та кості. Йому було тоді сім років. І довгої полярної ночі скиглили і помирали діти, а разом з ними – жінки та старики. Менш ніж кожен десятий із племені дожив до того дня, коли весною повернулося сонце. Ото був голод!

Але пам'ятав він і часи достатку, коли вони не встигали з'їдати м'ясо і воно псувалося; коли собаки ставали товстими і непридатними через переїдання. У ті часи дичина вільно розгулювала довкола, а вони лінувалися на неї полювати, жінки були плодючими, а вігвами повнилися малими хлопцями та дівчатами. Саме тоді чоловіки, наче сказившись із жиру, знову бралися за стару ворожнечу. Вони долали гірський вододіл, щоб зчепитися з місцевими племенами, а також ходили на захід, щоб посидіти біля згаслих вогнищ тананів. Йому пригадалося, як він, ще будучи малим хлопцем, спостерігав у часи достатку, як вовки завалили лося. Цінь-ха лежав разом з ним у снігу і теж спостерігав. Це той Цінь-ха, який згодом став вправним мисливцем і який, врешті-решт, провалився в порожнину на Юконі. Місяць по тому вони знайшли його: проповзши половину шляху, він так і загинув, примерзнувши до криги.

Ага, про лося і вовків. Цінь-ха і він пішли того дня гратися в мисливців, наслідуючи своїх батьків. На березі струмка вони помітили свіжі сліди лося, а поруч – численні сліди вовків. «Це – старий лось, – сказав Цінь-ха, який добре знався на читанні слідів. – Старий лось, який відстав від свого стада. Вовки відсікли його від собратів і тепер не полишать його». Так воно й було. То був вовчий закон. Удень і вночі, без перепочинку, хапаючи його за задні ноги й клацаючи зубами перед носом, вони переслідуватимуть лося до самого кінця. Серця хлопців закалатали від передчуття кривавої сцени. Ото буде видовище!

Згоряючи від нетерпіння, вони хутко пішли по слідах, і навіть він, Коскуш, при всій своїй недосвідченості, міг іти по них із заплющеними очима – настільки широкими були ті сліди. Вони не відставали від вовків та лося, на кожному кроці читаючи свіжі знаки похмурої трагедії. Ось вони вийшли на те місце, де лось вирішив дати вовкам бій. У кожному напрямку сніг був витоптаний і переритий на довжину трьох дорослих чоловіків. Посередині виднілися глибокі сліди ширококопитої жертви, а довкола них – дрібніші сліди, залишені вовками. Деякі з них, поки їхні собрати наскакували на лося, лежали на боку і набиралися сил для нападу. Відбитки їхніх тіл на всю довжину були такими чіткими, наче з'явилися лише якусь мить тому. Один вовк загинув під час несамовитого нападу обезумілої жертви – лось затоптав його до смерті. Про це свідчили кілька ретельно обсмоктаних кісток.

Через деякий час їхні снігоступи знову завмерли непорушно перед тим місцем, де сталася друга битва. Тут лісовий велетень бився з відчайдушною приреченістю. Двічі його валили на сніг – як свідчили відбитки – і двічі він примудрявся встати, скинувши з себе нападників. Він уже давно виконав завдання, яке дала йому Природа, а втім, власне життя було йому дороге і він не хотів помирати. Цінь-ха подивувався з того, що лось зміг звестися на ноги, але це справді було так. Пізніше шаман, якому вони розкажуть про цей випадок, побачить у ньому добрий знак і справжнє диво.

Згодом вони натрапили на те місце, де лось спробував вибратися на берег і сховатися в лісі. Але його переслідувачі напали на нього ззаду, і він навалився на них, розчавивши двох вовків і глибоко вдавивши їх у сніг. Було видно, що кривава розв'язка наближається, бо решта вовків залишили своїх загиблих собратів неторканими. Він і Цінь-ха проскочили ще повз два місця, де відбулися сутички – короткі й жорстокі. Сніг почервонів від крові, а широка легка хода лося стала переривистою й хиткою. Нарешті до них долинули звуки битви – не голосне завивання переслідувачів, а уривчастий гавкіт, що свідчив про бій на короткій відстані і про зуби, що впиналися у плоть. Підповзши з підвітряного боку, Цінь-ха ліг на живіт у сніг і причаївся, а потім до нього підповз він, Коскуш, якому судилося в майбутньому стати вождем племені. Відсунувши гілки молодої порослі, вони мовчки витріщилися на сцену, що розігралася перед ними. Вони підоспіли на розв'язку.

Ця картина, як і всі спогади дитинства, назавжди залишилася в його пам'яті, і він своїми невидющими очима бачив її так само чітко, як і в ті далекі часи. Коскушу було дивно, що запам'ятався саме цей епізод його юності, бо в подальшому, коли він став ватажком і головою ради старійшин, він вершив славні діла і зробив своє ім'я прокляттям в устах представників сусідніх племен, не кажучи вже про того білого незнайомця, якого убив у чесному бою на ножах.

Довго згадував він дні своєї молодості, аж поки вогнище не почало згасати, а мороз – лютішати. Цього разу Коскуш підкинув у вогонь дві в'язанки і помацав рукою решту, вираховуючи, скільки йому лишилося жити. От якби Сіт-кум-то-ха більше турбувалася про свого діда, то назбирала би більшу купу і він прожив би довше. Але вона завжди була легковажною дитиною і не шанувала своїх предків відтоді, як Бобер, син сина Цінь-ха, вперше звернув на неї увагу. Втім, яке це мало значення? Хіба ж не він так само поводився у дні своєї скороминущої молодості? На якусь мить він прислухався до тиші. А що, коли раптом серце його сина розтане, він повернеться за ним на упряжці і забере туди, де багато-багато вгодованих оленів?

Коскуш напружив слух, і його невгамовний розум на мить завмер. Та ні, то йому здалося. Довкола – анічичирк. Усе тихо. Він тут сам. Один посеред всеохоплюючої величної тиші. Він відчув себе дуже самотнім. Але що це?! Холодний страх пронизав його тіло. Знайоме протяжне виття розітнуло тишу – і воно звучало десь близько. І тут перед його осліплими очима з'явився образ лося – старого самця – з розідраними скривавленими боками, поріділою гривою й великими розгалуженими рогами. Він лежав на землі і відбивався до останнього. А ще перед його очима замелькали сірі примари – з хижо палаючими очима, висолопленими язиками й заслиненими іклами. Він побачив, як їхнє кільце невблаганно стискалося, аж поки не перетворилося на чорну крапку посеред витоптаного снігу.

Холодний писок ткнувся йому в щоку, і від цього дотику душа його перелякано тіпнулася і швидко повернулася в сьогодення. Рука Коскуша рвучко смикнулася до вогню, і він підняв палаючий пучок хворосту. На мить охоплений спадковим страхом перед людиною, вовк відступив і протяжно завив, скликаючи на підмогу своїх собратів. Ті хижо відгукнулися, і невдовзі довкола Коскуша утворилося сіре кільце тварюк, що повільно підповзали, роззявивши слиняві пащеки. Старий сидів, слухаючи, як звужується кільце. Він несамовито вимахував на всі боки палаючою в'язанкою, і сопіння перетворилося на гарчання. Але вовки хекали неподалік і не мали наміру розбігатися. Ось один підповз на грудях, тягнучи задні лапи, ось другий, потім – третій. І ніхто з них не позадкував. «А чи варто мені чіплятися за життя?» – спитав себе Коскуш і кинув палаючу в'язанку в сніг. Вона зашипіла і згасла. Кільце сіроманців збентежено загарчало, але залишилося на місці. Знову перед його очима постала остання битва старого самця, і Коскуш зморено опустив голову на коліна. Яка різниця, врешті-решт? Хіба ж це – не закон життя?

Чоловік зі шрамом

Джейкоб Кент усе життя був невиліковним скнарою. Цей ґандж породив у ньому недовіру до всіх та кожного, і його вдача зіпсувалася настільки, що мати з ним справу було дуже нелегко. Він страждав сомнамбулізмом і був надзвичайно твердолобим у своїх переконаннях. Змалку працював ткачем, поки клондаикська лихоманка не зайшла йому в кров і не відірвала його від ткацького верстата. Халупа Кента стояла на півдорозі між постом Шістдесятої Милі та річкою Стюарта. І мандрівники, що зазвичай проїздили тут по дорозі на Доусон, порівнювали його з бароном-грабіжником, що сидить у своєму неприступному замку й бере данину з караванів, які проходять по занедбаних дорогах його володінь. Втім, для того щоб вигадати таке порівняння, слід було знатися на історії; а менш освічені золотошукачі з річки Стюарта описували Кента у дещо простішій манері, вживаючи досить сильні вирази.

До речі, ця халупа була не його. Її збудували кілька років тому двоє золотошукачів, що саме для цього привели сюди пліт з лісом. Це були гостинні хлопці – і навіть після того, як вони покинули цю хижку, ті мандрівники, що знали до неї дорогу, завжди сшшили тут заночувати. Це було вельми зручно, бо давало змогу не гаяти час і сили на влаштування привалу. Існувало також неписане правило, за яким останній з тих, хто ночував у хижці, лишав для свого наступника чималеньку в'язанку хмизу. Чи не щоночі тут збиралося на нічліг з півдюжини гостей. Джейкоб Кент узяв це на замітку і, скориставшись із того, що в хижки не було господаря, самочинно вселився до неї. Відтоді стомлені мандрівники мусили платити долар з носа за право переночувати на підлозі, а Джейкоб Кент сам зважував золотий пісок – і шахраював при цьому нещадно. Він іще й примудрився обладнати справу так, що гості рубали для нього дрова та носили воду. Власне, це був просто розбій, але його жертви були людьми добросердечними і, дарма що ненавиділи Кента, дозволяли йому мати поживу з гріха.

Одного квітневого дня Кент сидів біля дверей своєї халупи, грівся на сонечку і не спускав очей зі стежки, мов хижий павук, що чигає на здобич. Внизу лежав Юкон – крижане море тяглося на південь і на північ, сягаючи двох миль у ширину між плавними звивинами берегів. По його нерівній поверхні біг санний шлях, що звідси здавався тоненькою подряпиною на снігу, – то була стежина у півтора фута завширшки й у дві тисячі миль завдовжки. Кожний лінійний фут цього шляху чув більше прокльонів, ніж будь-яка інша дорога у християнському світі та за його межами.

Того дня Джейкоб Кент був у чудовому гуморі. Минулої ночі він побив власний рекорд, продавши свою гостинність не більше не менше як двадцяти восьми відвідувачам. Щоправда, це було дуже незручно, і четверо з них до ранку хропіли на підлозі біля його ліжка; але мішок із золотим піском добре-таки поважчав. Цей мішок, у якому зберігався сяючий золотий скарб, був для Кента джерелом найбільшої втіхи та найтяжчих страждань. У його тісному череві вміщалися небеса й пекло. В однокімнатній хижці не було де сховатися від сторонніх очей, і тому Кента постійно мучив страх, що його пограбують. Ці бородаті розбишаки, того і жди, поцуплять мішок! Він часто бачив у страшних снах, що лихо скоїлося насправді, і прокидався від жаху. Деякі з цих розбійників ввижалися йому раз за разом, і зрештою він добре запам'ятав їх усіх, а найкраще – їхнього ватажка із засмаглим обличчям та шрамом на правій щоці. Цей парубок докучав йому найбільше, і вранці, щойно прокинувшись, Кент вигадував усе нові й нові схованки для свого мішка – і всередині хижки, і ззовні. Заховавши свій скарб, він зітхав із полегкістю й кілька ночей спав спокійно, а потім знову бачив уві сні, як він хапає за комір Чоловіка Зі Шрамом у ту страшну мить, коли той надибав дорогоцінний мішок. Прокинувшись у розпалі боротьби зі злочинцем, він зривався з ліжка й переносив мішок у нове, більш надійне сховище. Було б несправедливим вважати, що він став жертвою галюцинацій; проте він вірив у лихі прикмети і передачу думок на відстані, й ці примарні розбійники здавалися йому астральними тілами живих людей, які, хоч і перебувають далеко, в цю саму мить подумки зазіхають на його багатство. І хоч він продовжував висотувати жили з тих нещасних мандрівників, що переступали його поріг, кожна нова унція золота у мішку примножувала його страждання.

Отож Джейкоб Кент сидів, гріючись на сонечку, і раптом несподівана думка змусила його скочити з місця. Найбільшим щастям у його житті були ті хвилини, коли він зважував та переважував свій золотий пісок. Але це щастя затьмарювала одна обставина, яку він досі не зміг подолати. Його терези були надто малі; на них можна було зважити тільки півтора фунта, тобто вісімнадцять унцій, а він зібрав уже разів у три з третиною більше. Йому ніяк не вдавалося зважити все золото відразу, і, на думку Кента, це позбавляло його змоги побачити скарб у всій красі. А так і сама радість од володіння ним була наполовину меншою. Авжеж, така дрібна перешкода ніби зменшувала і значення, і сам факт володіння скарбом. І зараз Кент схопився з місця, бо йому раптом спало на думку, як можна це зробити. Він сторожко роззирнувся довкола і, впевнившись, що на стежці нікого немає, увійшов до халупи.

Поспіхом прибравши все зі столу, Кент поставив на нього терези, на одну шальку поклав гирі вагою в п'ятнадцять унцій і врівноважив їх золотим піском. Замінивши гирі золотом, він отримав тридцять точно зважених унцій. Потім знову висипав ці тридцять унцій на одну шальку і врівноважив золотим піском. Зваживши в такий спосіб усе своє золото, він аж спітнів од хвилювання. Він тремтів, не тямлячись од захвату. Однак це не завадило йому старанно витрусити мішок, до останньої золотої порошинки, поки рівновага не порушилася і одна шалька терезів не опустилася на стіл. Тоді він поновив рівновагу, поклавши на другу шальку гирю вагою в одну двадцяту унції та п'ять золотих крупинок. Він стояв, відкинувши голову назад, і дивився на золото мов зачарований. Мішок спорожнів, але тепер можливості терезів були невичерпними. На них можна було зважити будь-яку кількість золота – від найдрібнішої порошинки до багатьох фунтів. Мамона[17] запустила свої загребущі руки у саме серце Кента. Вечірнє сонце зазирнуло у відчинені двері й осяяло терези з їхнім жовтим тягарем. Дорогоцінні горбики, мов золотаві перса бронзової Клеопатри, ніжно сяяли у його променях. Час і простір зникли.

– А щоб я пропав! У тебе золота на кілька гіней стане, їй-богу!

Джейкоб Кент рвучко озирнувся, простягаючи руку до своєї двостволки, що лежала поруч. Але, побачивши лице непроханого гостя, він очманіло сахнувся назад. То було обличчя Чоловіка зі Шрамом!

Чоловік з цікавістю позирнув на нього.

– Ну, та не бійся, – мовив він, примирливо махнувши рукою. – Я тобі нічого не зроблю, і твоє кляте золото мені теж ні до чого… Та ти здурів, чи що? – додав він, бачачи, що обличчя Кента блищить від поту, а коліна трусяться. – Чого ти мовчиш, наче язика проковтнув? – провадив він далі, поки Кент силувався перевести подих. – Чи тебе заціпило? Що тут у біса коїться?

– Д-д-де це ви дістали?.. – нарешті спромігся вимовити Кент, вказавши тремтячим пальцем на страшний шрам, що перетинав щоку прибульця.

– Та це один морячок пригостив мене ганшпугом від грот-бом-брамселя. А чого ти лізеш не в своє діло, скажіть на милість? А щоб я пропав! Чи тобі, мо', не до вподоби мій шрам? Мо', він таким панам, як ти, очі ріже? В чому справа, га?

– Ні, ні, – заперечив Кент з кислою посмішкою, безсило опускаючись на стілець. – Мені просто цікаво…

– Ти колись бачив такий шрам? – грізно спитав гість.

– Ні…

– Краса та й годі, правда?

– Атож, атож, – закивав головою Кент, бажаючи задобрити свого дивного відвідувача. Проте він аж ніяк не чекав, що його спроба бути ґречним викличе такий спалах гніву.

– Ох ти погань, юшка ти смердюча, квач облізлий! Хочеш сказати, що найбільше страхіття, яким Господь Бог затаврував людське обличчя, – це краса?.. Що ти маєш на увазі, ти…

І лютий син моря вибухнув зливою химерних прокльонів, у яких мішалися боги, чорти, чудовиська й люди у всіх можливих поєднаннях. Він лаявся з таким завзяттям, що Джейкоб Кент остовпів. Він зіщулився і підвів руки, наче боронячись од нападу. Вигляд у нього був такий безпомічний, що моряк раптом обірвав на півслові свою пишну заключну промову і розреготався, як навіжений.

– Сонце геть спаскудило дорогу, – мовив Чоловік зі Шрамом у перерві між громовими вибухами реготу. – І я можу лише сподіватися, що тобі буде приємно провести час у товаристві добродія з такою пикою, як у мене. Ану, розпали вогонь у своїй кочегарні, а я поки розпряжу та погодую собак. І дров не жалій, чоловіче: їх у лісі на всіх вистачить, а в тебе повно вільного часу, щоб помахати сокирою. І ще принеси відро води. Ну-бо, ворушися, чуєш? А то я тебе так провчу, що й мало не покажеться!

Нечувана річ! Джейкоб Кент розпалював вогонь, рубав дрова, носив воду – одне слово, всіляко намагався прислужитися своєму гостю! Джим Кардіджі ще в Доусоні вдосталь наслухався оповідей про здирство, яке чинив цей Шейлок з придорожньої халупи; а потім весь час зустрічав по дорозі його жертв, які додавали нові подробиці до літопису його злодіянь. І тепер Джим Кардіджі – котрий, як усі моряки, любив із когось пошуткувати, – опинившись у славнозвісній халупі, вирішив, як то кажуть, «розіграти» її хазяїна. Звичайно, він помітив, що досяг навіть більшого успіху, ніж сподівався, проте й гадки не мав, яку роль відіграв у цій справі його шрам. Та хоч він і не розумів, що й до чого, ясно було одне – що він таки нажахав Кента; і Джим вирішив скористатися з цієї обставини так безжально, як то робить будь-який сучасний торговець у гонитві за баришем.

– А щоб я пропав! Я бачу, ти спритний хлопець, – схвально мовив він, схиливши голову набік і дивлячись на заклопотаного хазяїна. – І нащо ти поліз копати золото, га? Краще б у шинкарі подався, їй-богу! Тут на річці я тільки й чув розмов, що про тебе, та все ж не думав, що ти такий молодець.

Джейкоб Кент відчував палке бажання розрядити у гостя свою рушницю, але таємнича дія шраму була надто сильною. Це був справжній Чоловік зі Шрамом – той, що так часто грав роль грабіжника в його уяві. Отже, це він, живе втілення тієї лихої мари, що являлася йому вві сні, той, хто стільки разів зазіхав на його золото! Інакше й бути не може – Чоловік зі Шрамом, у плоті й крові, хоче пограбувати його! А цей шрам! Кент не міг одірвати від нього очей, як не зміг би зупинити биття власного серця. Попри всі зусилля, його погляд неухильно вертався до обличчя гостя, як стрілка компаса повертається до полюса.

– Мій шрам тобі муляє, чи що? – раптом гримнув Джим Кардіджі. Він розстилав на підлозі ковдри і, звівши очі, зустрів пильний погляд Кента. – А коли так, краще спускай вітрило, загаси вогні та лягай спати. Ану, ворушися, швабро нікчемна, а то я тобі всю носову частину розвалю, так і знай!

Кент так перелякався, що мусив тричі дмухнути на каганець, аби погасити його, і хутко заповз під ковдру, навіть не знявши мокасини.

Матрос ліг на свою жорстку постіль на підлозі і скоро безтурботно захропів, а Кент лежав, утупивши погляд у темряву, і стискав у руці дробовика. Він вирішив не спати до ранку, бо так і не встиг заховати свої п'ять фунтів золота, і тепер вони лежали у скрині для набоїв, біля його подушки. Незважаючи на всі зусилля, врешті-решт він таки задрімав, проте золото й уві сні гнітило його душу важким тягарем. Якби він не заснув у такому знервованому стані, демон сомнамбулізму не приступився б до нього в цю ніч, а вранці Джиму Кардіджі не довелося б мати справу з лотком для промивання золота.

Вогонь у грубі марно боровся за життя і врешті-решт погас, а мороз просочився крізь мох у шпаринах стін і настудив хату. Собаки надворі перестали вити і, згорнувшись у снігу, бачили вві сні рай, де повно сушеної риби, де немає погоничів і нагаїв. У хижці гість лежав, мов колода, а хазяїн неспокійно совався на ліжку, перебуваючи у владі дивного марення. Опівночі він раптом скинув із себе ковдру і встав. Цікаво, що всі подальші вчинки він здійснив, не запалюючи світла. Він не розплющував очей – може, тому, що було темно, а може, зі страху побачити страшний шрам на щоці гостя; так чи інакше, він навпомацки підняв віко скрині для набоїв, заклав чималий заряд у дуло свого дробовика, не просипавши й крихти, і притоптав його зверху подвійним клейтухом, а тоді, прибравши все, повалився на ліжко.

Щойно світанок поклав свої сталево-голубі пальці на затягнуте проолієним папером вікно, Джейкоб Кент прокинувся. Спершись на лікоть, він підняв віко скрині й зазирнув усередину. Те, що він побачив – чи то, вірніше, не побачив, – справило на нього цілком несподіване враження, якщо брати до уваги його нервовість. Він зиркнув на сплячого, тихо опустив віко скрині й перевернувся на спину. Його лице було незворушно-спокійним. Жоден м'яз на цьому обличчі не ворухнувся; не було ані найменших ознак хвилювання чи розгубленості. Він довго лежав, розмірковуючи, а коли підвівся, то почав діяти спокійно, зважено, без зайвого шуму та поспіху.

Просто над головою у сплячого Джима Кардіджі в балку вбитий був міцний дерев'яний кілок. Джейкоб Кент тихцем накинув на нього мотузку в півдюйма завтовшки і спустив обидва її кінці вниз. Один кінець він обв'язав навколо пояса, на другому зробив петлю. Потім звів курок і поклав рушницю так, щоб вона була напохваті, біля купи ременів із лосиної шкіри. Зробивши над собою зусилля, щоб подивитися на шрам, він стійко витримав страшне видовище, одягнув петлю на шию матроса й, усім тілом подавшись назад, міцно затягнув її. В ту ж саму мить він навів на ворога рушницю.

Джим Кардіджі прокинувся, задихаючись, і втупив очманілий погляд у два сталеві дула, спрямовані на нього.

– Де воно? – спитав Кент, трохи послабивши мотузку.

– Ах ти, клятий… кх-х…

Кент знову відкинувся назад, і петля здавила горло полоненого.

– Ох ти, сво… ох…

– Де воно? – повторив Кент.

– Що? – насилу вимовив Кардіджі, віддихавшись.

– Золото.

– Яке золото? – перепитав ошелешений матрос.

– Яке, ти добре знаєш: моє.

– Та я його й близько не бачив. За кого ти мене маєш? Чи я тобі сейф, чи що? Яке мені діло до твого золота! Звідки мені знати, де воно?

– Знаєш чи не знаєш, а я тобі не дам дихати, поки не знатимеш. І спробуй тільки ворухни пальцем – враз дістанеш кулю в лоба!

– Господи милостивий!.. – прохрипів Кардіджі, коли мотузка натяглася знов.

Кент на мить відпустив її, і матрос, наче мимохіть закрутивши головою, примудрився трохи ослабити петлю і зсунути її під саме підборіддя.

– Ну то що? – спитав Кент, очікуючи зізнання.

Але Кардіджі глузливо всміхнувся.

– Ну то вішай мене, ти, шинкарю смердючий!

Тоді, як і передбачав матрос, трагедія обернулася на фарс. Кардіджі був важчим від Кента, і той, як не викручувався, не зміг відірвати його від підлоги.

Попри всі його старання, матрос лишився стояти на ногах і таким чином зберіг точку опори, а петля під підборіддям допомагала йому втриматись у цьому положенні.

Впевнившись, що повісити матроса не вдасться, Кент усе ж таки продовжував натягувати мотузку. Він вирішив повільно задушити ворога або ж вирвати в нього зізнання, куди той подів золото. Але Чоловік зі Шрамом ніяк не хотів бути задушеним. Минуло п'ять, десять, п'ятнадцять хвилин – і зрештою Кент у відчаї опустив свого полоненого на підлогу.

– Гаразд, – мовив він, витираючи спітніле чоло, – коли не хочеш висіти, я тебе застрелю. Мабуть, деяким людям не судилося бути повішеними.

– Так ти геть зіпсуєш підлогу в хаті, – почав Джим, знаючи, що головне – виграти час. – Краще послухай, що я тобі скажу. Давай-но поміркуємо разом і вирішимо, як бути далі. У тебе пропав золотий пісок. Ти кажеш, що я знаю, де він, а я кажу, що не знаю. Давай усе обміркуємо і намітимо курс…

– Господи милостивий! – перебив його Кент, злостиво передражнюючи матроса. – Ні, цього разу курс намічатиму я, а ти собі міркуй, якщо хочеш; та спробуй тільки рипнутись, і Бог свідок – я тебе пристрелю на місці!

– Заради моєї матері…

– Хай її Бог милує, коли вона тебе любить… Еге, он воно що! – Кент попередив порух матроса, притиснувши до його лоба дуло рушниці. – Лежи тихо, чуєш? Тільки ворухнися – і ти покійник.

Робота була досить марудна, якщо завважити, що Кент весь час мусив тримати рушницю напоготові; але ж він недарма був ткачем. За кілька хвилин він зв'язав матросові руки й ноги. Потім витяг його надвір і поклав біля стіни хижки, у тому місці, звідки полонений міг бачити річку й дивитися, як сонце сходить у зеніт.

– Даю тобі час до полудня, а тоді…

– Що?

– А тоді почимчикуєш у пекло. Та якщо скажеш, де золото, я триматиму тебе тут, поки не під'їде поліцейський загін!

– А щоб мене грім побив! Та що ж це таке робиться, га? Я невинний, мов ягнятко, а ти геть здурів, з глузду з'їхав, я бачу, і хочеш ні за що мене у пекло відправити… Ох ти, клятий старий пірат! Ох ти ж…

Джим Кардіджі дав волю своєму язику – і цього разу перевершив самого себе. Джейкоб Кент виніс із халупи стільця, щоб зручніше було слухати. Вичерпавши весь свій запас словосполучень, матрос замовк і поринув у тяжкі роздуми, а його очі пильно стежили за сонцем, що надто поспішно здіймалося на сході. Собаки, здивовані таким довгим перепочинком, з'юрмилися навколо хазяїна. Його безпомічний стан непокоїв тварин. Вони відчували щось лихе, проте не могли розуміти, в чому річ, і металися довкола, співчутливо повискуючи.

– Ану геть, ви, тварюки! – гримнув Джим, звиваючись, мов хробак, у марній спробі копнути їх ногою, – і раптом зрозумів, що лежить на краю провалля. Тільки-но собаки розбіглися, він почав зосереджено міркувати. Що ж це за провалля, яке він відчуває, проте не бачить? Скоро він прийшов до правильного висновку. Людина від природи лінива, думав він, і ніколи не робить більше, ніж потрібно. Коли будуєш хижку, треба вкрити її дах землею – а звідси випливає логічне припущення, що землю при цьому беруть якомога ближче. Отже, він лежить на краю ями, з якої вибирали землю, щоб укрити дах Кентової халупи. Ця обставина, якщо з неї скористатися належним чином, може подовжити йому життя. І матрос зосередив усю увагу на ременях із лосиної шкіри, що його зв'язували. Руки в нього були скручені за спиною, і сніг під ними почав танути. Знаючи, що вогка лосина шкіра стає пружною, Джим почав непомітно розтягувати ремені.

Він жадібно спостерігав за стежкою, і коли вдалині, з боку Шістдесятої Милі, на білому тлі крижаної кучугури на мить майнула чорна цятка, він кинув тривожний погляд на сонце. Воно невпинно наближалося до зеніту. Чорна цятка то виринала між крижаними пагорбами, то зникала у проваллях між ними; але Джим міг стежити за нею хіба що крадькома, боячись викликати підозри ворога. І коли Джейкоб Кент раптом звівся на ноги і почав пильно дивитися на стежку, для Кардіджі це була страшна мить. Але нарти, запряжені собаками, в цю хвилину знову сховалися за пагорбом, і їх не було видно, поки небезпека не минула.

– Ти діждешся, що тебе повісять за такі справи, – грізно мовив Кардіджі, намагаючись відвернути увагу Кента. – І будеш ти смажитися в пеклі, це я тобі кажу!.. Слухай! – крикнув він, трохи помовчавши. – Ти віриш у привидів?

Кент здригнувся, і Джим, зрозумівши, що обрав вірний шлях, продовжував:

– Привид завжди являється людині, що не дотримала слова. Тож якщо ти надумаєш мене порішити раніше восьми склянок[18] – я хотів сказати, до дванадцятої години, – я буду тобі являтись, так і знай! Чуєш чи ні? На хвилину, хоча б на секунду раніше – і я буду тобі являтися, ось побачиш!

Джейкоб Кент начебто завагався, але не мовив ні слова.

– Який у тебе хронометр? А на якій ви тут довготі? Звідки ти знаєш вірний час? – допитувався Кардіджі, марно сподіваючись вирвати у свого ката хоча б кілька хвилин. – Як ти ставиш годинника – за часом Казарми чи Компанії[19]? Бо ж якщо ти зробиш це, поки не проб'є на дванадцяту, я не заспокоюся на тім світі. Бачиш, я тебе чесно попереджаю! Я повернусь. А коли в тебе нема годинника, звідки ти знатимеш, як буде дванадцята? Ось що мені скажи! Звідки ти знатимеш, котра година?

– Я відправлю тебе на той світ вчасно, не сумнівайся, – відповів Кент. – Тут є сонячний годинник.

– То не годиться. Стрілка може відхилятися на тридцять два градуси.

– Усе перевірено.

– А як ти звіряв? За компасом?

– Ні. За Полярною зіркою.

– Точно?

– Точно.

Кардіджі застогнав і крадькома зиркнув на стежку. Нарти долали підйом десь за милю від хижки, не далі, і собаки розмашисто бігли чвалом.

– А тінь іще далеко від риски?

Кент підійшов до примітивного сонячного годинника.

– За три дюйми, – оголосив він після уважного розгляду.

– Слухай, ти крикни: «Вісім склянок», перш ніж стріляти, добре?

Кент погодився, і обоє знову поринули в мовчання. Ремені на зап'ястях Кардіджі поволі розтягались, і він почав зсувати їх донизу.

– Що там на годиннику?

– Лишився один дюйм.

Матрос ледь ворухнувсь, аби переконатися, що зможе скотитися вниз у потрібну мить, і зняв з рук перше кільце ременів.

– А зараз?

– Півдюйма.

Тут Кент почув рипіння полозів і озирнувся. Погонич лежав на нартах пластом, собаки вихором мчали до хижки. Кент рвучко повернувся й підняв рушницю на плече.

– Ще немає восьми склянок! – заперечив Кардіджі. – Я тобі явлюся, будь певний!

Джейкоб Кент вагався. Він стояв біля сонячного годинника, кроків за десять од своєї жертви. Чоловік на нартах, мабуть, побачивши, що біля хижки відбувається щось дивне, став на коліна, і нагай шалено засвистів над собачими спинами.

Тінь дійшла до риски. Кент почав цілитись.

– Готуйсь! – урочисто скомандував він. – Вісім скля… Та на якусь долю секунди раніше, ніж він договорив, Кардіджі скотився в яму. Кент не вистрілив і кинувся до краю. Бах!.. Рушниця вистрілила прямо в лице матросу, щойно він звівся на ноги. Проте з дула не курився димок; натомість полум'я спалахнуло збоку ствола, біля приклада, і Джейкоб Кент упав. Собаки вирвалися на берег і протягли нарти по його тілу, а погонич зістрибнув на землю в ту мить, коли Джим Кардіджі, звільнивши руки від ременів, вилазив із ями.

– Джим! – упізнавши його, скрикнув прибулий. – Що сталося?

– Що сталося? Та нічого. Це я часом роблю такі невеличкі вправи, щоб зміцнити здоров'я. Що сталося? Ох ти, клятий ідіот! Хутчіш розв'яжи мене, а то я тобі покажу, що сталося! Ворушися, або я тобою палубу відполірую! Ху-ух! – зітхнув він, коли товариш заходився працювати складаним ножем. – Що сталося? Оце-то я й хотів би знати. Може, ти мені скажеш, га?

Кент був уже мертвий, коли вони перевернули його на спину. Його рушниця, шомпольна, старожитнього вигляду, лежала поруч. Ствол відпав од приклада, і біля правого курка зяяла тріщина з вивернутими назовні краями, завдовжки у кілька дюймів. Матрос зацікавлено підняв рушницю. З тріщини ринув сяючий струмінь золотого піску. Тут Джим Кардіджі почав здогадуватись, у чому річ.

– Провалитися мені на цьому місці! – гримнув він. – Оце так штука! Осьде воно, його кляте золото! А щоб мене грім побив… і тебе також, Чарлі, коли зараз не принесеш мені лоток!

Тисяча дюжин

Девід Расмунсен був великим спритником і, подібно до багатьох по-справжньому великих людей, чоловіком об одній думці. Ось чому, коли трубний глас Півночі досяг його слуху, він вирішив торгувати яйцями і вклав усю свою енергію в цей задум. Він зробив короткий і точний розрахунок, і майбутнє засяяло перед ним усіма барвами веселки. Припущення, що у Доусоні яйця можна продати по п'ять доларів за дюжину, здавалося цілком вірогідним. Звідси беззаперечно випливало, що одна тисяча дюжин у Столиці Золота принесе п'ять тисяч доларів.

З іншого боку, слід було врахувати витрати, і він підрахував їх добре – як обережний, надзвичайно практичний і твердолобий чоловік, чию душу ніколи не бентежили мрії. При ціні п'ятнадцять центів за дюжину первинна вартість тисячі дюжин становитиме сто п'ятдесят доларів – дрібниця порівняно з величезним зиском. Навіть якщо припустити – тільки припустити – таку неймовірну дорожнечу, що на проїзд і перевезення яєць піде вісімсот п'ятдесят доларів, усе одно після того, як він продасть останнє яйце і висипле у мішок останню дрібку золотого піску, у нього лишиться чотири тисячі чистого прибутку.

– Бачиш, Альмо, – підраховував він уголос, сидячи з дружиною у затишній їдальні, заваленій картами, урядовими звітами та путівниками по Алясці, – бачиш, справжні витрати почнуться тільки з Дайї, а доти на дорогу вистачить і п'ятдесяти доларів, навіть якщо їхати першим класом. Ну, а від Дайї до озера Ліндерман носії-індіанці беруть по дванадцять центів з фунта; отже, дванадцять доларів із сотні фунтів, а з тисячі – сто двадцять. У мене буде, скажімо, півтори тисячі фунтів, це стане у сто вісімдесят доларів; для певності скажемо – двісті. Один приїжджий із Клондаику, якому можна довіряти, казав, що там можна купити човна за триста доларів. І ще він казав, що можна буде легко знайти двох пасажирів, по сто п'ятдесят доларів з кожного, – отже, човен обійдеться задарма, а з пасажирів ще й якась поміч буде. Ну… от і все; в Доусоні я викладаю яйця на берег. Ану, давай поміркуємо, скільки це вийде загалом?

– П'ятдесят доларів від Сан-Франциско до Дайї, двісті від Дайї до Ліндерману, за човен платять пасажири, – отже, всього двісті п'ятдесят, – миттю підрахувала жінка.

– І ще сто на одяг та все причандалля, – радісно продовжив чоловік, – отже, п'ятсот лишається на непередбачені витрати. Хоча… що тут може бути непередбаченого?

Альма знизала плечима і підняла брови. Якщо простори Півночі можуть поглинути людину і тисячу дюжин яєць, то, звісно ж, поглинуть і все, чим цій людині пощастило заволодіти. Так вона подумала, проте не сказала нічого. Вона надто добре знала Девіда Расмунсена, щоб йому суперечити.

– Навіть якщо часу доведеться згаяти вдвічі більше – може, десь затримаюся в дорозі, – вся поїздка забере два місяці. Тільки подумай, Альмо! Чотири тисячі за два місяці! Це тобі не якась там сотня, що я отримую нині. Ми тоді збудуємо собі більший дім, із газом у кожній кімнаті, з видом на море; а котедж я здам і з цих грошей буду сплачувати податки, страховку і за воду, та щось іще й лишиться. І зрештою, цілком імовірно, що я знайду родовище і повернуся додому мільйонером. Скажи, Альмо, це ж тверезий розрахунок?

І Альмі не було чого заперечити. Та й справді, хіба її кузен у дальніх – як на те, паршива вівця у сім'ї, пустобрех і ледащо, – хіба ж він, повернувшись із тієї дикої Півночі, не привіз на сто тисяч золотого піску, не кажучи вже про половинний пай на ту яму, звідки його видобули?

Бакалійник вельми здивувався, коли Девід Расмунсен – його постійний покупець – почав зважувати яйця на терезах у кінці прилавка. Та ще більше здивувався сам Расмунсен, побачивши, що дюжина яєць важить півтора фунта, – отже, тисяча дюжин затягне півтори тисячі фунтів! На одяг, ковдри та посуд не лишиться нічого – а на щоденне харчування тим паче. Його підрахунки звелися нінащо, і він уже хотів був вираховувати все наново, аж раптом йому спало на думку, що можна зважити дрібніші яйця. «Великі чи малі, а дюжина – вона і є дюжина», – розсудливо сказав він самому собі; і виявилося, що дюжина дрібних яєць важить фунт із чвертю. Незабаром по місту Сан-Франциско уже бігали заклопотані кур'єри, а власники комісійних контор і молочарень були здивовані несподіваним попитом на яйця, що вагою не більше двадцяти унцій дюжина.

Расмунсен заставив свій маленький котедж за тисячу доларів, відправив дружину гостювати до її рідних, покинув роботу і вирушив на Північ. Щоб уникнути зайвих витрат, він згодився на компроміс і поїхав другим класом, де товкотнеча була ще гірша, ніж на палубі; і наприкінці літа, блідий і кволий, зійшов на берег зі своїми яйцями у Дайї. Проте скоро до нього повернулись і впевнена хода, і апетит. Уже перша бесіда з чилкутськими носіями зміцнила та загартувала його. Вони забажали сорок центів з фунта за двадцятивосьмимильний перехід, а поки Расмунсен оговтався від подиву, ціна зросла до сорока трьох. Врешті-решт п'ятнадцять дужих індіанців пристали на сорок п'ять центів і взялися зав'язувати його мішки, але розв'язали знову, коли їм запропонував по сорок сім центів якийсь крез із Скагуея, у брудній сорочці і драних штанях, що загнав своїх коней на Білому перевалі й тепер удався до останньої відчайдушної спроби проїхати у Доусон через Чилкут.

Проте Расмунсен не занепав духом і за п'ятдесят центів знайшов носіїв, які за два дні доправили яйця у Ліндерман. Але ж п'ятдесят центів за фунт – це тисяча доларів за тонну; і коли півтори тисячі фунтів поглинули всі його заощадження, він лишився сидіти на мисі Тантала, щодня дивлячись, як новісінькі човни прямують на Доусон. Власне, весь табір, де будували човни, був охоплений тривогою. Люди працювали як навіжені з ранку до вечора, знемагаючи в роботі, – смолили, конопатили, збивали човни у гарячковому поспіху, причина якого була цілком зрозумілою. Що не день снігова лінія сповзала все нижче з голих скелястих вершин, і невпинний вітер приносив із собою сльоту, паморозь та сніг, а тихі заплави та прибережні мілини затягав тонкий лід, що грубішав щогодини. І щоранку змучені тяжкою працею люди звертали обличчя до озера, щоб побачити, чи не взялося кригою. Це була б загибель їхніх надій – адже вони сподівалися, що попливуть униз по стрімкій річці, коли на озерах уже скінчиться навігація.

Страждання Расмунсена стали ще тяжчими, коли він дізнався про трьох своїх конкурентів у яєчній галузі. Щоправда, один з них, опецькуватий німець, розорився дощенту і сам-один тягнув назад останні мішки з крамом; проте човни у двох інших були майже готові, і вони щодня молили бога торгівлі та комерції спинити залізну руку зими хоча б на один день. Але ця залізна рука вже стискала країну. Люди замерзали на смерть у хуртовині, що лютувала над Чілкутом, і Расмунсен не встиг отямитись, як відморозив собі пальці на ногах. Якось йому трапилася нагода поїхати пасажиром у човні, що вже відчалював од засипаного рінню берега; та за це вимагали двісті доларів готівкою, а в нього не було грошей.

– Я думафф, ви трошки почекайт, – казав йому човняр-швед, що знайшов свій Клондайк саме тут і виявився досить мудрим, аби це зрозуміти, – почекайт трошки, і я вам зробифф кароши човен, слово честі.

Заручившись цим словом, Расмунсен повернувся до озера Кратер і там надибав двох газетних кореспондентів, чий багаж був розкиданий по всьому перевалу, від Кам’яного дому до Щасливого табору.

– Так, – багатозначно мовив він, – у мене тисяча дюжин яєць в Ліндермані, і зараз там уже закінчують смолити мій човен. Я так гадаю, що мені пощастило. Самі знаєте, човни зараз дорогенькі, та й роздобути їх нелегко.

Кореспонденти зчинили страшну бучу, майже силоміць набиваючись йому в супутники, махали перед ним доларовими купюрами і тицяли в руки золоті червінці. Спершу він затято опирався, та потім не витримав і знехотя погодився взяти кореспондентів із собою – по триста доларів з кожного. Вони знов-таки ледь не силою змусили його взяти гроші наперед. І поки обоє писали для своїх газет нариси про доброго самаритянина з тисячею дюжин яєць, цей добрий самаритянин[20] уже поспішав до шведа на озеро Ліндерман.

– Ану давайте сюди цього човна, – мовив він замість вітання, подзенькуючи кореспондентськими золотими і жадібно озираючи готовий човен.

Швед байдуже глянув на нього і похитав головою.

– Скільки вам за нього обіцяли? Триста? Гаразд, ось вам чотириста. Беріть.

Він спробував тицьнути шведу гроші, але той позадкував від нього.

– Я гадафф, ні. Я сказафф йому, беріть, човен є готовий. Ви почекайт…

– Ось вам шістсот. Це моє останнє слово. Берете чи ні? Скажіть там, що вийшла помилка.

Швед завагався.

– Я гадафф, так, – зрештою мовив він. Востаннє Расмунсен бачив його, коли той перебирав весь свій вбогий запас слів у марній спробі пояснити іншим замовникам, яка вийшла помилка.

Німець зламав ногу, посковзнувшись на крутому схилі біля Глибокого озера, розпродав свій товар по долару за дюжину, а на отримані гроші найняв індіанців-носіїв, щоб його доправили до Дайї. Проте вранці того ж дня, коли Расмунсен зі своїми супутниками відчалив від берега, двоє інших конкурентів подалися за ним слідом.

– У вас скільки? – крикнув один із них, хирлявий житель Нової Англії.

– Тисяча дюжин, – гордо відповів Расмунсен.

– Овва! У мене вісім сотень. Закладаюся, що прийду першим!

Кореспонденти пропонували Расмунсену гроші в борг; але він відмовився, і янкі уклав парі з останнім конкурентом – справжнім морським вовком, що ходив по воді, як по сухому, і обіцяв при нагоді показати їм, як треба долати хвилю. Так він і вчинив, поставивши здоровенне брезентове вітрило, від чого носова частина човна раз у раз поринала у воду. Він першим вийшов із озера Ліндерман, але не захотів іти на буксирі й посадив перевантажений човен на скелі серед буремних порогів. Расмунсен і янкі, що теж віз двох пасажирів, перенесли поклажу на плечах, а потім відтягли порожні човни через небезпечне місце до озера Беннет.

Беннет – це озеро у двадцять п'ять миль завдовжки, вузька і глибока впадина в горах, у якій вирують шторми. Расмунсен переночував на піщаному мисі у верхів'ї озера, де багато інших людей і човнів прямували на північ, борсаючись у пазурах арктичної зими. Вранці він почув завивання південного вітру, який, увібравши в себе холод снігових вершин і заледенілих гірських провалин, морозив не гірше від північного. Але день був ясний, і Расмунсен побачив, що янкі вже огинає крутий мис на всіх вітрилах. Човни один за одним вирушали в путь, і кореспонденти хутко взялися до роботи.

– Ми доженемо його біля Оленячої переправи, – запевняли вони Расмунсена, коли вітрила були поставлені й на «Альму» ринула перша злива крижаних бризок.

Расмунсен усе своє життя боявся води, та зараз він зціпив зуби і з незворушним обличчям уп’явся в стерно. Його тисяча дюжин була тут, у човні, у нього перед очима, надійно захована під багажем кореспондентів; і тут-таки, у нього перед очима, не знати як опинилися маленький котедж і заставна угода на тисячу доларів.

Холод був лютий. Знову й знову Расмунсен витягав стернове весло і вставляв інше, а пасажири оббивали з весла лід. Водяні бризки вмить замерзали, і нижня рея швидко вкрилася бахромою бурульок. «Альма» борсалася серед високих хвиль і загрозливо тріщала, але кореспонденти, замість того щоб вичерпувати воду, мусили оббивати лід і викидати його за борт. Відступати було пізно. Почалося відчайдушне змагання із зимою, і човни шалено мчали вперед.

– М-м-ми не зможемо зупинитися навіть заради спасіння душі! – крикнув один з кореспондентів, клацаючи зубами – від холоду, а не від страху.

– Правильно! Тримай до середини, старий! – підтакнув інший.

Расмунсен відповів безглуздою посмішкою. Скуті морозом береги наче огорнула мильна піна; і навіть на середині озера майже не було надії вберегтися від високих хвиль. Якщо спустити вітрило, хвиля захопить і перекине судно. Час від часу вони обганяли інші човни, що застрягли серед скель, а одного разу побачили, як човен наскочив на пороги. Маленька шлюпка позаду, в якій сиділи двоє, перевернулася догори дном.

– П-п-пильнуй, старий! – закричав той, що клацав зубами.

Расмунсен криво всміхнувся і ще міцніше, до болю в руках, стиснув стерно. Разів двадцять хвиля наздоганяла «Альму» і викидала її з-під вітру, так що вітрило починало безсило тріпотіти; і щоразу, напружуючи всі сили, Расмунсен розвертав човен. Посмішка застигла на його обличчі, і кореспонденти позирали на нього з острахом.

Вони промчали біля самотньої скелі, що стриміла за сто ярдів від берега. З її омитої хвилями вершини долинув несамовитий людський крик, що на мить заглушив ревіння бурі. Та ще мить – і «Альма» була вже далеко звідти, а скеля лишилася позаду, мов чорна цятка серед розбурханої піни.

– Янкі капець! А де ж моряк? – крикнув один з пасажирів.

Расмунсен озирнувся через плече на чорне вітрило, що вже годину, весь час наближаючись, маячило у сірому тумані з навітряного боку. Моряк, певно, встиг залагодити пробоїни й тепер надолужував згаяний час.

– Гляньте, зараз дожене!

Обидва пасажири перестали оббивати лід і почали стежити за вітрилом. Двадцять миль озера Беннет лишилися позаду, віддані у владу бурі, що вергала водяні гори до небес. То поринаючи в глибину, то здіймаючись угору, наче сам бог вітрів, моряк промайнув повз них. Величезне вітрило немовби зривало човен з гребенів хвиль, піднімало його над водою і з гуркотом жбурляло у зяючі провалля між бурунами.

– Бурі його не спіймати.

– Та ж з-зараз з-з-зариється носом у воду!

Тієї ж самої миті чорний брезент зник за високим гребенем. Висока хвиля – а за нею і друга, і третя – промчали над цим місцем, але човен більше не з'являвся. «Альма» помчала далі. Спливли уламки весел, дошки від ящиків. З води показалася рука, і скуйовджена голова майнула на поверхні ярдів за десять од «Альми».

На якусь мить запанувала тиша. Вдалині показався другий берег озера, і тут хвилі ринули на човен з такою силою, що кореспонденти вже не оббивали лід, а вичерпували воду відрами. Та це не допомагало, і, спішно порадившись із Расмунсеном, вони взялися за багаж. Борошно, бекон, боби, ковдри, гасник, мотузки, зайвий мотлох і необхідне знаряддя – геть усе, що траплялося під руку, летіло за борт. Човен одразу схвалив це рішення – тепер він набирав у себе менше води і краще тримав рівновагу.

– Все, годі! – суворо гримнув Расмунсен, щойно вони підібралися до верхньої скрині з яйцями.

– Еге, чорта лисого! – люто відказав той, що клацав зубами. Обоє пожертвували всім своїм багажем, крім записників, фотокамери і пластинок. Кореспондент нахилився, схопив скриню з яйцями і почав витягати її з-під мотуззя.

– Кинь! Ану кинь її, чуєш!

Расмунсен примудрився вихопити револьвер і, спершись ліктем на вітрило, прицілився. Кореспондент скочив на банку і стояв, насилу тримаючись на ногах; його лице кривилось у німому гніві.

– Господи Боже мій!

Це крикнув другий кореспондент, кидаючись долілиць на дно човна. Могутня хвиля підхопила «Альму», позбавлену уваги Расмунсена, і закружляла її у шаленому танку. Вітрило обвисло і залопотіло, і рея, зі страшною силою рвонувшись уперед, скинула першого кореспондента за борт із зламаним хребтом. Щогла та вітрило полетіли за борт також. Хвиля вдарила у човен, що втратив курс, і Расмунсен кинувся вичерпувати воду.

За наступні півгодини біля них промайнуло кілька човнів – і малих, і таких, як «Альма»; страх гнав їх уперед, і вони не могли спинити свого шаленого бігу. Потім десятитонний барк, не зваживши на очевидну небезпеку, спустив вітрила з навітряного боку і рушив до «Альми».

– Назад! Назад! – заволав Расмунсен.

Але низький планшир його човна уже бився об важке тіло судна, а вцілілий кореспондент ліз на борт. Расмунсен, мов кіт, сидів над своїм яєчним скарбом на носі «Альми», силкуючись зв'язати затерплими пальцями дві мотузки.

– Залазь! – крикнув йому згори чоловік з рудими бакенбардами.

– У мене тут тисяча дюжин яєць! – крикнув він у відповідь. – Візьміть мене на буксир! Я заплачу!

– Залазь! – закричали йому хором.

Висока хвиля з білим гребенем піднялася над барком і, перелетівши через нього, наполовину затопила «Альму». Люди махнули рукою і, лаючи Расмунсена на всі заставки, підняли вітрило. Расмунсен вилаявся у відповідь і взявся вичерпувати воду. Щогла з вітрилом іще трималася на фалах і, діючи мов якір, допомагала човну зберігати рівновагу, долати хвилю і вітер.

Через три години, задубілий од холоду, зморений, белькочучи мов сновида, та все ж не кинувши вичерпувати воду, Расмунсен підійшов до скутого кригою берега поблизу Оленячої переправи. Урядовий кур'єр і метис-проводир вивели його з припливної смуги, врятували його багаж і витягли «Альму» на берег. Ці двоє їхали з Пітербору у рибальському човні й запросили Расмунсена переночувати у своєму наметі. Вранці вони рушили далі, а Расмунсен лишився зі своїм товаром. І після цього по всій країні пішла слава про чоловіка, що везе тисячу дюжин яєць. Золотошукачі, що встигли приїхати сюди до льодоставу, принесли із собою звістку про його прибуття. Сиві старожили із Сорокової Милі та із Серкл-сіті, загартований люд з мщними щелепами та задубілими від бобів шлунками, зачувши його ім'я, мрійливо згадували курчат і свіжу зелень. Дайя і Скагуей жваво цікавилися ним і розпитували про нього всіх прибулих та проїжджих; а Доусон – золотий Доусон, що так скучив за яєчнею, – кипів од хвилювання і ловив кожне слово, сказане про цього чоловіка.

Проте Расмунсен цього не знав. На другий день після аварії він полагодив «Альму» і рушив далі. Лютий східний вітер з озера Тегіш дув йому в обличчя, та він схопив весла і мужньо заходився ними працювати, дарма що човен весь час відкидало назад, та ще й треба було оббивати лід з весел. Як то ведеться, «Альму» прибило до берега у Вінді-Арм; тричі хвиля викидала Расмунсена на берег у Тегіші; а на озері Марш його захопив льодостав. «Альму» ледь не розчавило у крижаному заторі, та яйця лишилися цілими. Він тягнув їх дві милі по кризі до берега, а там обладнав сховище, яке місцеві жителі показували приїжджим ще кілька років по тому.

П'ятсот миль мерзлої землі лежали між ним і Доусоном, а водний шлях був закритий. Але Расмунсен, з дивно заціпенілим виразом обличчя, рушив через озеро пішки. Що йому довелося витерпіти під час цієї довгої подорожі, маючи при собі лише ковдру, сокиру та жменьку бобів, не дано знати простим смертним. Зрозуміти це може тільки той, хто мандрував Арктикою. Досить буде сказати, що на Чилкуті він потрапив у хуртовину, і хірург в Оленячому таборі відтяв йому два пальці на нозі. Та він одужав – і до протоки Паджет мив посуд на «Павоні», а потім кочегарив на пасажирському пароплаві аж до самого Сан-Франциско.

Обідраний, зморений, насилу шкандибаючи, він ступив на блискучий паркет банківської контори і попросив другу позику. Його запалі щоки просвічували крізь рідку бороду, очі у глибоких проваллях очниць горіли холодним вогнем, руки загрубіли від морозу й тяжкої праці, під нігтями чорнів бруд і вугільний пил. Він щось бурмотів про яйця, про крижані затори, про вітри та припливи; але коли йому відмовилися дати більше тисячі, він заговорив геть не до ладу, і можна було лише зрозуміти, що йдеться про собак і про корм для собак, а ще про лижі, мокасини та зимові дороги. Йому дали півтори тисячі, тобто більше, ніж можна було отримати за його котедж, і всі зітхнули з полегкістю, коли він сяк-так нашкрябав свій підпис і вийшов за двері.

Примітки

1

…менше мінус десяти за Фаренгейтом – один градус за шкалою Фаренгейта дорівнює 5/9 градуса за шкалою Цельсія.

2

Піч-юконка – компактна й легка металева піч, призначена для опалювання наметів, на ній можна готувати їжу й гріти воду, має гарну тепловіддачу.

3

…поліція та пошта її Величності Королеви Англії. – 3 1867 р. Канада має статус домініону – самоврядної держави у складі Британської імперії.

4

…під командуванням генерала Вулслі пробивався до обложеного Хартума. – Йдеться про придушення повстання в Судані 1884—1885 pp., Вулсі, Гарнет Джозеф (1833—1913) – англійський військовий діяч.

5

«Шоу Буффало Білла» – шоу «Дикий Захід», які відтворювали картини з побуту індіанців і ковбоїв (військові танці, родео, змагання у стрільбі тощо).

6

…повстання, що спалахнуло на Північному Заході під проводом ватажка Луї Ріля. – Ред-Ріверське повстання – війна 1869—1885 pp. метисів (індіанців, змішаних з французами) проти Канади. Луї Ріль (Рієль, 1844—1885) – ватажок метисів, страчений після поразки повстання.

7

Шейлок – герой Шекспіра, уособлення скнарості.

8

Клондайк лише недавно став частиною Північних територій. – Клондайк – територія в Канаді – адміністративна одиниця з обмеженими, порівняно з провінцією, правами самоврядування; на території поділена північна частина країни.

9

…унцій золота – мається на увазі тройська унція, якою вимірюють дорогоцінні метали і порох. 1 унція = 31,1 г.

10

1 фунт = 453,6 г.

11

Кріпл Крік – найбільше у світі жильне родовище золота (штат Колорадо).

12

Ум'як (жіноча байдарка) – транспортний сімейний човен великих розмірів, правила ним зазвичай жінка. Виготовлявся з тюленячих або моржових шкур, натягнутих на каркас з дерев'яних планок і кісток кита.

13

Каяк – легкий закритий човен, виготовлявся зі шкур.

14

Прибиловські острови – група островів у Беринговому морі.

15

Едо – до 1869 р. назва Токіо.

16

1 фут = 32,5 см.

17

Мамона – у християнських церковних текстах – злий дух, що уособлює користолюбство, прагнення до наживи.

18

…раніше восьми склянок… – До XVII ст. на кораблях користувалися пісочними годинниками, їх називали склянками. Щопівгодини склянку перевертали, про що сповіщали ударом у судновий дзвін, – це називалося «били склянки». Відрахунок вели з полудня: один удар означав півгодини, два – година і так до восьми склянок (ударів у дзвін), далі починали все спочатку. Вісім склянок означає 4, 8, 12, 16, 20 і 24 години.

19

…за часом Казарми чи Компанії. – Мається на увазі англійська Компанія Гудзонової затоки.

20

Добрий самаритянин – добра, чуйна людина, готова прийти на допомогу іншому. Вираз взятий з притчі Ісуса в Євангелії від Луки (10:25—37).

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.