Жак-фаталіст (збірник)

Дені Дідро

Жак-фаталіст (збірник)

Передмова

Ім'я Дені Дідро – творця «Енциклопедії», філософа, мистецтвознавця, письменника – стоїть поряд з визначними іменами не тільки доби Просвітництва, але й світової культури.

Дідро-прозаїк вийшов за межі свого часу. Творчий пошук дозволив йому вільно спілкуватися як з античними мудрецями, так і сучасниками. Він вибирав собі у співрозмовники однодумців-гуманістів: Сократа, Платона, Арістотеля, Рабле, Монтеня, Паскаля, Декарта, Вольтера, Гельвеція.

Керуючись допитливим розумом і творчою ідеєю, він намагався розбудити в людині людське, зняти з неї нашарування суспільних забобонів і споживацького прагматизму, звільнити її душу для свідомого, сповненого відповідальності за свою долю життя.

Сповідуючи віру в перетворюючу силу живого розуму, Дідро, як й інші французькі просвітники, обрав за мету свого творчого пошуку, можливо, дещо ідеалістичну ідею виховання громадянського суспільства, де кожен громадянин є вільним робити свій вибір і нести за це відповідальність перед собою та іншими. Просвітники називали такий стан душі «природним правом людини».

Саму ідею держави, що будувалася б на засадах «природних прав людини», у різні часи називали по-різному: «Імперією розуму», «Утопією», «Містом сонця», «Телемським абатством».

Головними умовами реалізації цієї утопічної ідеї вважалися: правитель-філософ, який керувався б гуманістичним світоглядом, та суспільство, що існувало б на засадах добровільного обмеження й спільної домовленості. У такій соціальній схемі перевага віддавалася «Імперії розуму» над «Імперією влади». Просвітники наївно вірили, що обізнаний та розсудливий правитель, на кшталт Пантагрюеля з відомої казки Рабле, здатен керувати «розумним суспільством».

Ще з часів Платона філософи замислювалися над проблемою правильного виховання. Просвітники, розвиваючи античне вчення про природу та людину, намагалися довести, що знання та гуманістичні цінності здатні повернути суспільству втрачені моральні ідеали, які вважали апріорі природними. Безумовно, така концепція передбачала активну роль Учителя-філософа й діалектика, силою духу подібного до Сократа або Арістотеля. Саме такої суспільної ролі прагнули для себе Дідро, Вольтер, Руссо, свідомо випробовуючи свій дух бідністю, поневіряннями, опозицією громадській думці та схоластичній науці. Можливо, вони були останніми філософами-універсалістами, які поряд із законами природи досліджували проблеми людської душі та соціуму.

Дені Дідро народився 5 жовтня 1713 року в невеличкому містечку Лангр в північно-східній частині Франції в родині заможного ремісника-ножовника. Батько хотів забезпечити синові гарну кар'єру та шкодував грошей на його освіту. У ті часи вважалося престижним навчатися в католицьких школах ордену Єзуїтів, тому у віці 8 років Дідро поступив до єзуїтського коледжу в своєму рідному місті, а коли йому виповнилося 12 років, батько відіслав його вчитися до Парижа в коледжі д'Аркур.

Дені був старшим сином в родині та мав успадкувати від дядька місце священика. Але ще під час навчання Дідро назавжди вирішив для себе відмовитися від духовної кар'єри. Після закінчення коледжу він, порадившись з батьком, йде працювати помічником до прокурора Клермана де Рі, уродженця Лангра, у якого служить два роки. Але юриспруденція також не приваблює молодого Дідро, весь вільний час він присвячує вивченню класичних і нових мов та математики. Театр і література стають його захопленням. Невдовзі Дідро приймає рішення повністю присвятити себе науці та відмовитися від будь-якої служби. Батько не схвалює такого вибору сина й погрожує позбавити його матеріальної підтримки. Але майбутній філософ вибирає вільне, хоча й злиденне, життя. Йому доводиться перебиватися випадковими заробітками. Ситуацію ще більше ускладнює раннє одруження. Поява родини змушує Дідро працювати з потрійною енергією. Протягом десятиліття (1730—1740 pp.) Дідро заробляє на життя як літературний поденник. Він перекладає для книготорговців різні книги з філософії, літератури, математики. У цей час зав'язується його дружба з Руссо, Кондільяком та іншими майбутніми знаменитостями. Багато часу вони проводять у бесідах та філософських дискусіях. Можливо, тоді й формується енциклопедичний світогляд організатора та натхненника «Енциклопедії». До цього періоду відноситься його знайомство з англійським філософом-моралістом Е. Шефтсбері, який мав великий вплив на формування у Дідро етичних поглядів. У 1745 році він перекладає книгу Шефтсбері «Дослідження про заслуги доброчесності». По суті, це перша філософська праця самого Дідро, оскільки зміст твору Шефтсбері був викладений у перекладі досить довільно. Період 1740—1750 pp. Дідро проводить у напруженому пошуку власної філософської системи. У першому авторському творі «Філософські думки», написаному на початку 1746 року, Дідро піддає скептичному перегляду догмати католицької церкви. Ця книга викликала жорстоку суспільну опозицію. У червні 1746 року «Філософські думки», за вироком парламенту, були спалені як небезпечна книга.

У 1747 році з'являється наступна праця Дідро «Прогулянка скептика, або Алеї», в якій автор знову намагається спростувати церковні догмати з позиції здорового глузду та науки. Слідом за нею у 1749 році побачила світ праця «Листи сліпих у настанову зрячим», у якій автор послідовно доводить хибність будь-якої філософії, що суперечить розуму та почуттям. Незважаючи на анонімність цієї публікації, як і більшості інших прижиттєвих творів Дідро, автора було викрито та ув'язнено на три місяці до Венсенського замку за «богохульство». Бажану свободу Дідро отримує завдяки заступництву Вольтера. Під час перебування у Венсенському замку у Дідро народжується задум грандіозного видання – «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв та ремесел», яке має покласти край схоластиці в усіх галузях знань.

Вийшовши з ув'язнення, Дідро залучає до співробітництва в «Енциклопедії» усіх найталановитіших просвітників: Монтеск'є, Вольтера, Гольбаха, Мармонтеля, Руссо, Гельвеція, Кондільяка та інших. Редактором видання був відомий математик та філософ Ж. Л. д'Аламбер, проте основні видавничі справи вів сам Дідро. У процесі підготовки словника розкрилися його організаційний талант, колосальна енергія та універсальна освіченість. Він пише для «Енциклопедії» 1259 статей з найрізноманітніших питань: філософії, політики, естетики, етики, економіки, техніки тощо. Його допитливий розум вбирає в себе все нове як в галузі науково-теоретичної думки, так і у виробничій галузі. Недаремно деякі дослідники порівнюють Дідро з універсальним тиглем, в якому плавляться, подібно металам, різні життєві спостереження та факти, прогартовані просвітницькими ідеями. Перший том видання побачив світ у 1751 році.

«Енциклопедія» своїми новаторськими ідеями похитнула теоретичні засади старого світу, що у свою чергу викликало жорстоку опозицію церкви. Хоча більшість статей «Енциклопедії» через цензурні перешкоди була написана езопівською мовою, уже після публікації другого тому в 1752 році королівський суд заборонив це видання. З цього моменту випуск «Енциклопедії» продовжувався нелегально. Було ще кілька постанов про заборону її публікації, але популярність видання тільки зростала. У 1759 році влада остаточно зупиняє випуск «Енциклопедії», відповідно до королівського указу передбачені суворі покарання (у тому числі й позбавлення життя) за написання статей, які критикують церкву та королівську владу або порушують порядок і спокій у країні. Переслідування похитнули єдність енциклопедистів – посварився зі своїми однодумцями Руссо, відмовився від редакторства д'Аламбер, відійшов від видання Вольтер. Але Дідро продовжував роботу до кінця: у 1765 році він випустив останні 10 томів, а у 1772 році передплатники отримали додатково ще 11 томів ілюстрацій до повного видання «Енциклопедії», що складалося з 17 томів теоретичних статей. «Енциклопедії» Дідро віддав 20 років свого життя, ця праця стала його науковим та громадянським подвигом.

Водночас із виданням «Енциклопедії» Дідро продовжував свої наукові дослідження. За ці роки він написав «Думки про пояснення природи» (1754 р.), «Про драматичну літературу» (1758 p.), «Філософські засади матерії та руху» (1770 p.), «Системне спростування книги Гельвеція «Про людину» (1773—1774), «Елементи фізіології» (1773—1780 pp.), «Парадокси про актора» (1773 р.) та інші. Тоді ж були написані й художні твори Дідро, які принесли йому посмертну світову славу: «Черниця» (1760 p.), «Небіж Рамо» (1762—1782 pp.), «Жак-фаталіст та його пан» (1773 p.).

Прагнучи суспільної реалізації, Дідро шукав кожної можливості для втілення своїх філософських ідей в життя. Як і Платон, який свого часу намагався реалізувати власні утопічні теорії при дворі сиракузьких тиранів Дионісіїв і ледь не був за це проданий ними у рабство, як і Вольтер, який пережив захоплення та розчарування постаттю пруського правителя Фрідріха II, Дідро захоплювався постаттю російської імператриці Катерини II, яка у свою чергу прагнула для себе ореолу освіченої правительки.

Катерина II вела активне листування з просвітниками, а коли у Франції заборонили видання «Енциклопедії», запропонувала Дідро продовжити випускати її в Росії. Будучи поінформованою про важкий матеріальний стан філософа, вона надала Дідро фінансову підтримку: придбала в нього за велику грошову суму бібліотеку та залишила її у його довічному користуванні. Крім цього, вона призначила Дідро бібліотекарем у власній бібліотеці та встановила йому значну платню, яку виплатила за 50 років наперед. Після цього Дідро отримав запрошення відвідати Росію.

У вересні 1773 року Дідро прибув до Петербурга. При дворі його прийняли з великими почестями. Щоденно відбувалися бесіди імператриці з філософом. За порадою Дідро Катерина II купила у Франції кілька сотен полотен уславлених художників (Мурільйо, Рафаеля, Рембрандта, Ван-Лоо, Пуссена, Ван-Дейка та інших), які прикрасили картинну галерею Ермітажу. Дідро також дав імператриці багато корисних порад щодо вдосконалення політичного та культурного життя в Росії. Він покладав великі надії на «Північну Семіраміду». Філософ переконував російську імператрицю в необхідності запровадження в країні суспільно-політичних реформ, введення парламентського способу правління, обмеження прав дворянства на користь «третього стану», радив стимулювати розвиток науки, техніки, землеробства. Катерина II захоплювалась живою уявою Дідро, але водночас, за його спиною, досить скептично висловлювалась щодо його реформаторських ідей.

Таку, досить поширену в суспільстві, зрадницьку споживацьку поведінку інший філософ – Гегель у своїй праці «Феноменологія духу» назвав «розірваною свідомістю», в якій водночас існують «гуманістичні ідеї» та «цинічний практицизм». Цей психологічний феномен вивів у своєму сатиричному діалозі «Небіж Рамо» Дені Дідро.

Після відвідання Росії розчарований Дідро, втративши останні ілюзії щодо можливості ствердження в суспільстві «Імперії розуму», у 1774 році повернувся до Франції.

На батьківщині філософ продовжував багато працювати, але здоров'я його було виснажене випробуваннями та непомірною працею. Помер Дідро 31 липня 1784 року, не зрадивши власним переконанням. На вмовляння священика церкви святого Сульпіція зректися богохульних ідей, тому що це може справити гарне враження на інших, філософ відповів: «…Я вірю, панотче, що це може справити гарне враження, але погодьтеся, що це було б безсоромною брехнею з мого боку».

Своє світоглядне кредо Дідро виклав у написаній для «Енциклопедії» статті «Філософ», де навів приклад, що наслідував у власному житті. Так, за переконанням Дідро: філософ – це «людина, дії якої спрямовані розумом», він «пояснює причини», «спостерігає», досліджує, не просто судить, але шукає істину, «намагається судити правильно». Це «доброчесна людина», яка «хоче бути корисною». Філософ «ревнивий до всього, що називають гідністю та чесністю», поняття «чесності настільки глибоко проникає в кров філософа, як і світло розуму». У такий спосіб Дідро ототожнює просвітництво з моральним удосконаленням людини та суспільства. Моральний переворот свідомості, що готували просвітники XVIII століття, мав на меті звільнення людини від духовного полону «розірваної свідомості», схоластичних забобонів та споживацького існування.

Суспільна революція, підготовку якої часто приписують французьким просвітникам XVIII століття, мислилась ними самими, в першу чергу, як революція свідомості, як перехід від механістичної споживацької форми існування, через вільний вибух душі, яка прагне реалізації своєї природи, до свідомого і відповідального суспільного життя.

Мисленню Дідро притаманна певна «парадоксальність», яку правильніше було б назвати діалектичністю. З одного боку, Дідро, поряд з Вольтером, Монтеск'є, Гельвецієм, Гольбахом, Руссо та Кондорсе, виступає як один з ідеологів просвітництва, з іншого боку – володіючи сильним діалектичним розумом, він усвідомлює суперечливість просвітницького ідеалу «природної людини», оскільки «природність» не завжди узгоджується з гуманізмом. Так ще Блез Паскаль у своїх філософських есе «Думки» зауважував: «Звичка є другою природою, що руйнує першу. Але що є першою природою? Чому звичка не є природною? Я дуже боюся, що сама природа є тільки першою звичкою».[1]

Отже, природа та звичка можуть мінятися місцями, переходити одна в іншу. Вони не протистоять одна одній, як застиглі опозиції, а є результатом життєвого досвіду. «У людині все від природи, будь-яка властивість може бути вродженою, але будь-яка вроджена властивість може стертися»[2]. Отже, за думкою Паскаля, життєвий досвід та відповідні обставини, якими б вони не були, можуть стати природою людини.

Дідро у своїй філософській прозі йде далі Паскаля, він намагається показати сучасникам у діалектичному ракурсі надзвичайно просту істину: обставини та людина взаємозалежні, і тільки неупереджена, духовно вільна людина може вибирати для себе обставини.

Філософські, натурфілософські, етичні постулати Просвітництва Дідро намагається розглядати з контроверсійних позицій, для того щоб усвідомити їх можливі наслідки. За перевіреним античним принципом Дідро виводить відмінні світоглядні міркування у формі діалогів, де співбесідники суперечать не тільки один одному, але й собі. Дідро-експериментатор відкриває перед читачем свою філософську лабораторію та захоплює його творчим процесом співавторства, він показує йому народження й розвиток думки та її можливі наслідки. Такий же принцип Дідро сповідує й у своїй художній творчості.

Якби ерудованого читача другої половини XVIII століття спитали, що йому відомо з творчого доробку Дідро, він назвав би «Енциклопедію», деякі драми, можливо, пригадав би дещо з філософських творів, а також фривольний роман у стилі рококо «Нескромні скарби». Дідро-прозаїк цьому читачеві був маловідомий.

Майже всі художні твори, що принесли Дідро світову славу, побачили світ після його смерті. У світовій літературі небагато авторів, чию посмертну долю супроводжувала б така кількість упереджених або хибних оцінок. Наприклад, законодавець смаків французького суспільства кінця XVIII – початку XIX століття нині забутий автор Лагарп ставився до Дідро різко негативно, як до ворога релігії та класицистичної традиції, він бачив у «Черниці» тільки три-чотири гарних сторінки. У кінці XIX століття французький академік Еміль Фаге безапеляційно стверджував, що Дідро є другорядним автором та докоряв йому у відсутності художньої уяви.

Протягом XIX століття Франція та Європа заново відкривали для себе Дідро-митця, чий творчий пошук значно випередив свій час. Брати Гонкур називали його «першим генієм нової Франції». Його творчість високо цінували Гете, Гегель, Бальзак, Стендаль, Достоєвський. Французький вчений Жан Тома, автор монографії «Гуманізм Дідро», писав: «Саме Дідро заразив свій вік щирою любов'ю до людства, потребою замінити абстрактне поняття людини взагалі… живою реальністю істоти з плоті та крові».[3]

Саме такою є героїня Дідро «Черниця». Так трапилось, що передплатники популярної «Літературної кореспонденції» Мельхіора Гримма довідалися про історію написання цієї книги раніше, ніж її прочитали. У 1770 році Гримм детально описав містифікацію, з якої народилася «Черниця», сам же твір було опубліковано в «Літературній кореспонденції» у 1780 та 1782 роках. Широкій публіці роман представлено лише в 1796 році.

Багато що в авторському задумі роману пояснює історія написання «Черниці». Зокрема, з енциклопедистами та Дідро мав дружні стосунки дотепний та приємний у спілкуванні відставний офіцер маркіз де Крамар. Якось він поїхав до свого маєтку в Нормандії і товариство залишилось без приємного співрозмовника. Друзі вирішили в будь-який спосіб примусити маркіза повернутися до Парижа. Тут в нагоді трапилась історія про те, як маркіз, будучи за характером сентиментальним філантропом, у 1758 році щиро перейнявся особистою долею однієї молодої черниці – Сюзанни Сімонен, яка силоміць була ув'язнена до монастиря Лоншан та намагалася вирватися звідти на свободу. Маркіз ніколи не бачив цієї дівчини, хоча й стежив деякий час за її долею. Дідро разом з друзями скористалися цим фактом та вигадали цілу історію з листами черниці Сюзанни Сімонен, в яких вона звертається до свого великодушного благодійника, розповідає про те, що начебто втекла з монастиря й переховується від переслідування в Парижі та благає прийти до неї на допомогу.

Читаючи в нормандській провінції ці пристрасні послання, маркіз навіть й гадки не мав, що їх пише Дідро. Невдовзі друзі зрозуміли, що жарт зайшов дуже далеко та примусили вигадану втікачку «померти». За кілька років по тому, коли маркіз повернувся до Парижа, вони зізналися йому у своїх витівках.

Але кожен жарт має частку правди. В основі роману Дідро лежала доля реального прототипу – черниці Маргарити Деламар, яка за бажанням матері, що прагнула успадкувати статок свого чоловіка, провела за монастирськими стінами понад 50 років[4]. За літературної уяви Дідро звична для тих часів історія «черниці за примушенням» стала яскравим художнім узагальненням особистої долі людини, що є жертвою суспільного блюзнірства.

Дідро було 47 років, коли він писав «Черницю». До цього часу в нього вже склалася власна система естетичних поглядів. Драматичний досвід, який мав Дідро, відповідав завданням його нового творчого пошуку. І хоча автор не відмовився від театру, оскільки саме драматургія давала йому можливість безпосередньої апробації просвітницьких ідей на широкому загалі, він усвідомлював, що саме психологічний роман дозволить йому більш ґрунтовно виразити власну естетичну програму, ніж драма. Поштовхом для експериментів Дідро в жанрі роману стало його захоплення талантом англійського романіста С. Річардсона, якому філософ навіть присвятив статтю «Похвальне слово Річардсону» («Eloge de Richardson», 1761).

У Дідро була власна концепція жанру роману. Автор «Черниці» не любив галантних авантюрних книг, що завжди мали популярність, не шанував він і сухі дидактичні твори в дусі давньоримського мораліста Катона. За концепцією Дідро, роман повинен розкривати світ, в якому ми живемо, показувати живі характери в дії, зображувати картину звичаїв своєї доби в правдивих деталях так, щоб читач змушений був би сказати: «Слово честі, це – правда! Таке не вигадаєш!» Саме цей художній принцип відстоює Дідро у новелі «Два товариша з Бурбонни».

На відміну від своїх попередників-прозаїків Лесажа, Прево, Маріво, – Дідро пише пристрасний роман без кохання. Водночас з Руссо, який надав в «Новій Елоїзі» взірець французького сентиментального роману, Дені Дідро творить роман-сповідь, в якому головна героїня – не виняткова особистість, а жертва суспільства.

Сюзанна Сімонен – чиста й наївна істота, яка вірить у справедливість. Вона прагне вирватися з монастиря тому, що вважає свободу вибору «природним правом людини». Сюзанна вірить у Бога, але в неї немає схильності до чернецтва.

«Черниця» – це соціально-психологічний роман. Дідро показує насильство над особистістю нещасної дівчини як загальний прояв духовного рабства та водночас деспотизму, а також насильства над власною природою, яке прищеплює людям протиприродні пристрасті, святенництво та механістичний спосіб існування.

Особисту долю героїні Дідро зображує з високих позицій гуманіста, під кутом зору невідповідності цієї долі ідеалам природи та розуму, гуманістичної моралі. Не випадково божевілля є одним з лейтмотивів оповідання. Сюзанна бачить божевільну черницю, яка без роздумів дає обітницю чернецтва, будучи доведеною до стану автомату. Настоятелька Арпажонського монастиря втрачає розум від протиприродного кохання до Сюзанни.

Ірраціональність монастирського існування стає вищим проявом насильства над людською природою. Сестри «у Христі» піддають Сюзанну жахливим тортурам тільки через те, що вона не згодна з чернецтвом за примушенням. Дідро переконливо показує, що навіть «гарний» монастир перетворює людей на «жорстоких тварин».

Героїня Дідро – істота цнотлива, але цнотливість виявляється зайвою у світі, де панує блюзнірство та деспотизм. Сюзанна є позашлюбною дитиною, тому вона позбавлена захисту закону. її мати хоче звільнитися від гріха своєї молодості, а сестри – отримати спадок батька. Святий отець залякує Сюзанну описами вільного життя, що принесе їй лише злидні, важку працю, кине її у вирій низьких пристрастей та бажань. Але Сюзанна – натура цілісна та вольова, вона прагне свободи будь-якою ціною, навіть ціною власного життя.

Свій авторський стиль Дідро любив називати «патетичним». Патетика в «Черниці» відповідає моральному пафосу автора. Дідро переконаний, що тільки духовно вільна особистість може бути справді моральною, або, як було прийнято говорити в ті часи, «доброчесною».

Сюзанні вдалося вирватися з монастирських мурів, але бажаної свободи вона так і не знайшла. Монастирські звички не дозволи їй стати іншою – такою, як всі. У відчаї вона пише своєму благодійнику, що в неї залишилася тільки свобода кинутися в колодязь. Ця тема «втрачених ілюзій» надалі отримає свій розвиток у творчості Бальзака, Стендаля, Флобера.

Видавець Мельхіор Гримм свідчив, що Дідро не закінчив «Черницю». Але автор і не збирався цього робити. Будь-який кінець зруйнував би художню правдивість та цілісність твору. Сповідь Сюзанни, за її зізнанням, написана «без таланту та мистецтва, але правдиво». Намагаючись зберегти цю правдивість, Дідро використовує новаторську літературну техніку: він не розповідає про життя героїні, а показує його за чисто драматичним принципом – у вигляді пристрасного монологу самої героїні. Такий прийом дозволяє автору поглибити психологічний аналіз, притаманний класицистичній драмі та роману. Дідро створює абсолютну ілюзію реальності, точно зображує жести й рухи персонажів, динаміку їх поведінки, міняє в залежності від композиційної доцільності емоційне навантаження епізодів, ритм оповідання, майстерно монтує роман з різних частин. Формально «Черниця» позбавлена «живописності», в ній домінують тільки два кольори – чорний і білий, але червоною лінією проходить пристрасність оповідання. Гарний знавець живопису, Дідро наче справжній художник розподіляє в романі контрасти кольорів, світла та тіні.

Характер Сюзанни Сімонен поданий у саморозвитку. Це жива й пристрасна жінка із сильними та слабкими рисами своєї натури. Автор не втручається в долю героїні та намагається уникати прямого вираження авторської ідеї. Він розкриває психологію бунтівної душі, примушеної до чернецтва дівчини, яка наділена волею й сміливістю, але він не приписує їй своїх думок філософа-просвітника про релігію, свободу, суспільну мораль. Саме художнє дослідження індивідуальної долі Сюзанни Сімонен приводить до висновку про нелюдські обставини та духовне рабство, серед яких вона змушена жити.

Своє ставлення до діалектики суспільної природи людини Дідро виразив в іншому прозовому шедеврі – діалогічній повісті «Небіж Рамо». Покищо цей твір залишається нерозгаданим до кінця. Це книга з невідомою творчою історією. У широкому листуванні Дідро, а також в багатій мемуарній літературі доби й досі не знайдено жодного посилання на час написання цього твору. Ретельне дослідження оригіналу рукопису, згадки в тексті про персонали' та події дозволяють зробити висновок, що перший варіант «Небожа Рамо» було написано в 1761 році, але останні авторські правки було зроблено за два роки до смерті Дідро. Таким чином, цей твір є підсумком двадцяти років роздумів та творчого пошуку автора.

Не менш складною була й історія публікації «Небожа Рамо». Уперше книга побачила світ у 1804 році німецькою мовою в перекладі Гете. З оригіналом рукопису французи ознайомились тільки у 1891 році, коли він був опублікований бібліографом Жоржем Монвалем. Копія, надана видавцям у 1823 році дочкою Дідро, маркізою де Вандель, мала численні пропуски та неточності.

Досі не визначена й жанрова природа цього твору. Сам автор називав свій діалог сатирою в античному розумінні цього терміна[5], як строкату картину звичаїв доби та інвективу проти окремих особистостей. Можна зробити припущення, що в основі задуму «Небожа Рамо» лежить бажання Дідро затаврувати групу продажних літераторів на чолі з Фрероном та Паліссо – ідейних ворогів просвітників.

Одначе проблематика твору значно ширша за цю актуальну для Дідро полеміку. У даному випадку, за словами російського дослідника М. М. Бахтіна, можна говорити про певну «діалогічну культуру» в традиції просвітників, зокрема Дідро, яка своїм корінням сягає сократівських діалогів, античної діатриби та солоквіуму.[6]

Не виключений безпосередній вплив на автора «Небожа Рамо», що був опублікований між 1760 та 1762 pp. незавершеного роману Лоренса Стерна «Життя та думки Трістрама Шенді, джентльмена». Дідро називав цей роман «загальною сатирою». Отже, можливо, що створюючи у 1762 році перший варіант власної сатири, він спробував оцінити з позиції здорового глузду не тільки суспільні вади, але й слабкі сторони просвітницької філософії.

«Небожа Рамо» можна назвати своєрідною інтелектуальною комедією доби, де стикаються два типи свідомості: «нещасна, розірвана», за термінологією Гегеля, свідомість небожа Рамо та «цілісна й послідовна» свідомість філософа. Можливо, Гегель, давши визначення типу «розірваної свідомості», яка усвідомлює себе, сміється над собою, наявним існуванням та заплутаністю цілого, – був першим, хто розкрив справжній прихований зміст сатири Дідро.

Книга Дідро не схожа на поширений у французькій літературі XVII—XVIII століть жанр філософських діалогів у дусі Фенелона та Фонтенеля. «Небіж Рамо» по суті являє собою драматизовану повість, в якій діють два герої: «Він» (небіж Рамо) та «Я» (близький по духу до автора філософ). Водночас широкий соціальний фон, глибина розробки характерів, відкритість композиції наближають цей твір до роману.

Правомірно говорити про жанрову поліфонічність «Небожа Рамо», якщо пригадати, що його провідним лейтмотивом є музика. У небожа Рамо був реальний прототип, якого добре знав Дідро. Музикант-невдаха, але людина талановита, захоплена своїм мистецтвом, він жив богемним життям та був завсідником паризьких кафе. Соціальні та філософські ідеї діалогу не зрозумілі поза характером небожа Рамо. Це примхливе та суперечливе створіння є своєрідним витвором мистецтва, яке захоплює автора своєю витонченістю.

Небіж Рамо слідує моралі суспільства, в якому правила поведінки диктує шлунок. Він щиро зізнається в тому, що залюбки був би чесним, якби це вело до багатства. Народжений мінливими обставинами герой – по-тваринному аморальний. Він складає панегірики підступності й догідливості та вважає їх своєрідним мистецтвом. За душею в нього, на перший погляд, немає нічого святого, крім прихованої туги за утопічними ідеалами, яка знаходить для себе вихід у спогадах про померлу дружину. З її смертю небіж перетворюється на завершеного циніка – продукт суспільства споживачів. Абсолютна моральна глухота музиканта, наділеного витонченим естетичним смаком, вражає філософа, який з обуренням докоряє за це співрозмовнику. На що небіж слушно відповідає, що, може, тому це сталося, що жив він «завжди з добрими музикантами й лихими людьми», отож «вухо стало дуже тонким, а серце стало глухим».

У парадоксальний спосіб небожу Рамо вдається загнати у глухий кут співрозмовника, який стоїть на позиціях універсальної моралі природи та розуму. Незважаючи на певну автобіографічну схожість самого Дідро та образу філософа, не варто ототожнювати позицію автора з позицією філософа. Абсолютно очевидною є дистанція, яка відділяє Дідро від цього персонажа. Філософ втілює в собі багато ідеалістичних ілюзій, притаманних просвітницькій ідеології, Дідро ж намагається співвіднести просвітницькі ідеологеми з реальністю життя, що втілює в собі Рамо. Так народжується другий план діалогу – між автором та вдумливим читачем.

Суть бесіди небожа та філософа полягає в тому, що їм часто доводиться вступати у протиріччя не тільки один з одним, але й собою. В цьому схожому на оперу дуеті небіж також має свою філософську партію. Відповідаючи на докори філософа, який стверджує, що не можна заради добробуту жертвувати власною гідністю, він, у дусі просвітницької ідеології, заявляє, що діє згідно зі своєю природою, тому вважає власну аморальність абсолютно виправданою і природною. Навпаки, на його думку, імплантовані в суспільство просвітницькі ідеали є штучними й неприродними: «…дуже дивно було б, якби я почав мучитись, мов та проклята душа, щоб себе скалічити й зробити іншим, ніж я є; щоб надати собі характеру, чужого мені, і прикмет – дуже шановних, погоджуюсь із цим, щоб не сперечатись, але їх надто важко було б мені набути й додержувати, хоч не дали б вони мені нічого, а може, й від нічого гірше, – адже я став би постійною сатирою для багачів, що при них такі жебраки, як я, мусять шукати собі пожитку. Чесноту хвалять, але ненавидять і уникають її, але мерзне вона на холоді, а на цім світі ноги теплими треба мати. Та через це я ще й озлився б доконечно, бо чому так часто бачимо ми святих – жорстоких, гнівливих, відлюдькуватих? Тому що вони поставили собі невідповідне до своєї природи завдання; вони мучаться, а коли мучишся, то й інших мучиш…»

Тут Дідро виявляє протиріччя, приховані в філософській концепції Гельвеція, викладеній у книзі «Про людину», щодо морального ідеалу співзвучності життя людини і природи. Якщо розвинути думку Гельвеція до логічного кінця, то можна отримати як наслідок трагікомічну картину життя небіжа Рамо, змушеного жорстокими обставинами слідувати аморальним законам «поганої природи».

У такий спосіб «природна соціально людина» виявляється далекою від абстрактного ідеалу добропорядності та моралі. Доведений до крайності постулат просвітників, що «природна людина» є ідеальною, – виявляє свою нежиттєздатність.

Дідро висловлює у своїй сатирі нову для ідеології Просвітництва думку про те, що природа людини має соціальний характер, отже не існує абстрактних природних ідеалів.

Але діалектична думка автора йде ще далі. Усупереч власному постулату щодо вродженої добропорядності людини, просвітники вважали, що вирішальний вплив на формування особистості має виховання. Дідро піддає критичному перегляду правомірність цієї просвітницької ідеологеми. У суперечливій бесіді небожа та філософа розкривається, що людська індивідуальність формується під впливом спадкового чинника та обставин існування, а сам процес виховання виконує тільки певну соціальну функцію.

Небіж розпитує філософа, як той збирається виховувати власну дочку. Філософ, як виявилося, вирішив зневажити умовностями світського виховання та навчає її «правильно мислити», вкладаючи у головний предмет «багато моралі». Рамо зауважує щодо непотрібності всіх цих знань у суспільстві. Дівчина, на його думку, у першу чергу повинна бути гарна, втішна й кокетна. Він пропонує філософу навчити свою дочку вмінню співати, танцювати та подобатися чоловікам. Він радить не силувати дівочої природи непотрібним моралізаторством та вважає «правильне виховання» філософа хибним.

Розмірковуючи над вихованням власного сина, небіж Рамо розвиває думку щодо впливу спадковості на формування характеру, при цьому він посилається на «батьківську кров» та «первісну молекулу»: «Виховання раз у раз перетинатиметься з нахилом молекули, дитину мов тягтимуть дві протилежні сили, і вона пройде всі кривини на життєвому шляху, як безліч тих, що я бачив, однаково незугарних як у добрі, так і в злі. Це ті, що ми називаємо «нікчемами», найстрашнішим з усіх епітетів, бо він означає пересічність і останній ступінь зневаги». Рамо прагне узгодити виховання власного сина з цінностями суспільства, в якому він живе. Саме багатство він вважає запорукою пошани в суспільстві: «Якщо це виховання погане, то винні в цьому звичаї моєї нації, а не я. Хай відповідає за це хто хоче. Я ж хочу, щоб син мій був щасливий або, це те саме, шанований, багатий і могутній… Якщо ви, мудреці, мене ганитимете, то люди й успіх виправдають мене. Він матиме золото, ручуся вам. Якщо багато золота матиме, йому нічого не бракуватиме, навіть вашої пошани й поваги».

У «Небожі Рамо» Дідро підіймає в першу чергу проблеми долі особистості, які буде розробляти в пізнішому романі виховання. Говорячи про свого героя словами філософа, автор зауважує: «Він визнавав свої і чужі пороки, але не був лицеміром. Він був не менш і не більш гидкий, як вони, тільки щиріший, послідовніший і часом глибокий у своєму збоченні. Мене брав острах, що то буде з його дитини при такому вчителі. Певна річ, з вихованням, так точно пристосованим до наших звичаїв, вона мусить далеко піти, якщо тільки її передчасно не переймуть по дорозі».

Характерно, що Рамо не позбавлений гіркого усвідомлення власного принизливого становища. Злидні змушують його прилаштовуватися до забаганок тих, в кого гроші й влада. Він свідомо порівнює мистецтво блюзнірства з мистецтвом музики: «… Найважливіша і найважча річ, за яку добрий батько найбільш мусить дбати, полягає…в тому, щоб показати їй вірну міру, мистецтво уникати ганьби, неслави й законів. У суспільній гармонії треба вміти вставляти, готувати й покривати дисонанси. Нема нічого простішого, як послідовність довершених акордів – треба чогось різкого, такого, щоб порізняло світляну в'язку й розпорошувало її промені».

За уважного аналізу фігура небожа Рамо виявляться швидше трагічною, ніж комічною. Він водночас і блазень, і жертва долі. «Нічого сталого немає в цьому світі: сьогодні на вершині, а завтра в болоті. Нами керують прокляті обставини й керують дуже кепсько…» – констатує він.

З надзвичайною майстерністю Дідро відроджує шекспірівську метафору «Світ – це театр». У пантомімах, які протягом усієї бесіди грає перед філософом небіж Рамо і які ілюструють різні думки та життєві ситуації, прихована ідейно-естетична концепція автора. Завдяки цим пантомімам правда життя втручається в розмову: відбувається накладення мистецтва на життя, а життя – на мистецтво. Небіж Рамо приймає різні пози: митця, багатія, звідника, абата, міністра, короля. Але найпоширенішою виявляється поза улесника, прислужника й прохача: «Потім почав сміятися, вдавати людину, що запобігає, просить, догодити хоче. Праву ногу вперед виставив, ліву – назад, спину зігнув, голову підвів, погляд утопив у чужі очі, рота роззявив, руки до чогось простягнув. Він чекає наказу, дістає його, мчить стрілою, вертається – він виконав, складає звіт. Він усе пильнує, підіймає, що впало, підкладає подушку чи лавочку підставляє під ноги, тримає тацю, присуває стільця, відчиняє двері, зачиняє вікно, спускає завісу, пантрує господаря й господиню, завмирає, спустивши руки й випроставшись, слухає, силкується читати на обличчі…»

На цю пантоміму Рамо філософ робить слушне зауваження: «…виходить, що на світі повно жебраків, бо я не знаю нікого, хто не вмів би станцювати кількох па вашого танцю… Юрба честолюбців танцює в позах, одна одної підліших… проте є істота, звільнена від пантоміми. Це – філософ, що нічого не має і нічого не просить». Але якщо піти далі, спробувати продовжити авторську думку, можна уявити, що позиція філософа також є певною позою в суспільстві, що живе «Sub specie ludi» (за законами гри). Тож мудрість полягає в усвідомленні ігрової природи суспільства.

Схожу думку можна знайти в іншому творі Дідро «Парадокси про актора», де автор стверджує: «У великій комедії світу, тій, до якої я повсякчасно повертаюся, всі палкі душі займають сцену, а всі геніальні люди сидять в партері. Перших називають безумцями, а других, що намагаються описати їх безумства, – мудрими. Це зображення мудрого змушує вас сміятися над тими явищами, жертвами яких ви нещодавно були, а також – над собою».[7]

На соціальній сцені всі ролі розподілено, кожен має зайняти своє місце відповідно до правил гри та рольової маски, і тільки час відміряє кожному кінець та початок вистави. Тому невипадково бесіда Небожа Рамо та Філософа завершується ремінісценцією з «Енеїди» Вергілія «Quisque suos non patimur manes» («Кожен свою кару відбуде» – вірш з тієї частини поеми, де розповідається про те, як Еней спускається до потойбічного царства) та церковними дзвонами, що сповіщають водночас початок вистави та початок меси.

Серед питань, що автор ставить перед читачем у своєму діалозі, не останнє місце займає й проблема відповідальності митця за художні образи, що народжує його уява, за вплив його творчості на суспільство. Дідро у такий спосіб намагається проаналізувати загальнонаціональне значення геніїв, таких як: Корнель, Мольєр, Расін, Вольтер. Водночас відчувається, що явну перевагу він віддає Расінові, бо саме довкола цієї постаті ведеться найзапекліша полеміка Рамо та Філософа. Небіж докоряє Расінові, що в житті «він був добрий тільки для незнайомих, і то після смерті». Але на це Філософ пропонує відокремити буденну добропорядність пересічної людини від загальнонаціонального значення генія: «Він і через тисячу років викликатиме сльози на очах. Ним захоплюватимуться люди по всіх краях землі; він навіюватиме людяність, співчуття, любов. Питатимуть: хто він, з якої країни, і заздритимуть Франції. Він зробив прикрість кільком там людям, яких немає вже і які нам майже зовсім не цікаві. Нам нема чого боятися ні його пороків, ні його хиб».

Дідро послідовно проводить думку про велике суспільне значення естетичного ідеалу, який поєднує в собі прекрасне, добре, щире, гуманне та здатен замінити абстрактну мораль. Естетичні питання стають своєрідним підсумком соціально-філософського змісту цього твору.

Коли читаєш твори Дідро, виникає враження, що у своїй ідейно-естетичній концепції він навмисно уникає будь-якої завершеності та однозначності, сповідуючи метафізичний принцип «життя складніше й цікавіше за будь-які спроби визначити його». Науковий погляд на світ фіксує його існування, вписує його в певні рамки визначень, але водночас обмежує його можливості мінятися. Час у природознавчому фізичному вимірі є величиною однорідною (будь-яка мить тотожна іншій), світ безкінечно повторює себе, не знаючи принципової різниці між минулим, теперішнім та майбутнім. Водночас потік людського життя є складнішим за формальну логіку й математику, «потенціальне» й «можливе» виявляються такими ж об'єктивними, як і реально існуюче. Але чим є об'єктивна реальність, можливо, тільки відношенням до неї свідомості?

Світ майбутнього – це світ можливостей, яких завжди багато, які іноді виключають одна одну, народжують інші можливості, ведуть до невідомого. Саме ці можливості досліджує у свій спосіб мистецтво, зокрема художня творчість.

Дідро-прозаїк у своїй творчості звертає увагу саме на ті моменти світоглядної філософії Просвітництва, які передбачають парадоксальні для просвітницької системи наслідки. «Іноді буває достатньо зробити крайні висновки з гіпотези, – пише він в «Думках щодо пояснення природи», – щоб похитнути її»[8]. Один з таких парадоксів пов'язаний з проблемою співвідношення свободи та необхідності. Учення французьких просвітників виявляє певну непослідовність: з одного боку, як головна політична вимога «розумного» суспільного устрою висувається свобода, а з іншого – можливість свободи заперечується як «фіктивне поняття», причини якого людям ще не відомі. Така суперечливість народжує думки про фатальну визначеність будь-якого вибору людини.

Дідро-діалектик ставить собі за мету звільнити людину від відчуття фатальності. Так з'являється роман під назвою «Жак-фаталіст та його Пан», в якому читач спостерігає за героєм – Жаком, що разом із Паном їде довгою дорогою та намагається вважати реально можливим лише те, що людині визначено долею. «Чи може воно бути інакше, – казав він, – коли немає свободи й доля наша написана на небі?» Він гадає, що людина іде до слави або до ганьби так само доконечно, як котиться з гори куля, що мала б самосвідомість…». Цім міркуванням Жака заперечує Пан, який достатньо послідовно відстоює можливість людини керувати обставинами власного життя.

У романі «Жак-фаталіст» Дідро, як і в сатирі «Небіж Рамо», дозволяє героям повсякчасно заперечувати власні принципи. Іноді аргументація Жака щодо визначеності всього сутнього волею Неба достатньо переконливо вказує на можливість протилежного трактування реальності, схожого на світоглядні позиції Пана. Говорячи про прагнення Жака бути фаталістом (світоглядна концепція Жака запозичена ним в армійського капітана – послідовника Спінози), автор зауважує, що «…часто він був непослідовний, як і ми з вами, і схильний забувати свої власні засади, за винятком деяких обставин, коли його філософія, очевидно, над ним панувала…»

Непослідовність, складність, суперечливість, на думку Дідро, є характерними для об'єктивного потоку життя, що не вписується в будь-які схоластичні схеми. Ілюстрацією цієї думки і є роман про Жака-фаталіста, який не має ні чіткої фабули, ні формальних початку і кінця та композиційно складається з багатьох епізодів.

Часто дослідники перебільшують значення суб'єктивізму, що начебто пронизує художню концепцію «Жака-фаталіста». Цей суб'єктивізм пояснюють впливом на Дідро Стерна та його «Трістрама Шенді». Доволі поширеною є думка, що «Жак-фаталіст» є романом стернського типу та втілює в собі світогляд, співзвучний примхливому та витончено ірраціональному сприйняттю потоку життя, що знайшло своє відображення в «Трістрамі Шенді». Таке трактування дещо деформує істинну сутність художнього задуму «Жака-фаталіста». Вплив Стерна в романі Дідро має швидше зовнішній формальний характер. У Стерна Дідро запозичив формальний принцип подрібнення оповідання на окремі епізоди, за яким будується композиція роману. Проте, на відміну від «Трістрама Шенді», у Дідро цей прийом виконує іншу художню функцію. Він не несе в собі ніякого специфічного гносеологічного значення, він виконує нескладну функцію ретардації та використовується виключно з розважальною метою. Композиція «Жака-фаталіста», яка на перший погляд здається складною та хаотичною, насправді, якщо уважно проаналізувати, виявляється раціоналістично чіткою. її принцип генетично споріднений з національною французькою літературною традицією, в якій прикладом для наслідування у Дідро є Рабле.

«Жак-фаталіст» – це інтелектуальна гра автора з читачем та водночас філософська притча. З точки зору композиційної структури та жанрової специфіки, «Жак-фаталіст» являє собою збірку новел, оповідань, анекдотів, алегоричних настанов, філософських притч, об'єднаних між собою певною фабулою та образом кмітливого слуги. Весь цей матеріал у своїй сукупності дає широке реалістичне зображення життя сучасників Дідро. Ідейним стрижнем роману є послідовна авторська світоглядна концепція. Дідро намагається залучити читача до співавторства, розбудити його розум, позбавити упередженості. Важко зрозуміти, хто є героями роману, а хто автором. Авторське «Я» виступає в романі не тільки у традиційній формі співрозмовника, що обговорює з читачем філософські питання. «Я» абсолютно відкрито вигадує роман на очах у читача, і саме про це говорить з ним. «Я» – такий самий персонаж роману, як і всі інші, але мудріший за них завдяки тому, що не приховує від читача, що роман являє собою якусь створювану цим «Я» умовність, яку, за бажання, легко змінити. «Я» повсякчасно повторює читачеві, що це зовсім «не роман», але «якщо читач захоче, може стати романом».

Перипетії нагромаджуються на шляху мандрівників, здавалось би, з однією фатальною метою: завадити Жаку розказати Панові історію свого кохання. Ця історія є своєрідним лейтмотивом подорожі Жака, її кінцевою метою, його мрією про щастя, якій волею неба судилося справдитися, але чи буде щасливим Жак від цього – то вже проблема його власного відношення, так би мовити, філософське питання: «Що є щастя?». У його постановці й полягає суть твору, а відповідь читач мусить шукати сам, тому що перефразуючи Овідія, на те йому небом і дано високе чоло, щоб підводити його до зірок.[9]

У кінцевому підсумку «Жак-фаталіст» говорить про те, про що і «Черниця», і «Небіж Рамо» – про необхідність духовного звільнення особисті від упередження та забобонів, бо тільки духовно вільна людина може взяти на себе цілковиту відповідальність за своє життя.

Недаремно кажуть, що коли людина перестає читати Дідро, вона перестає мислити.

Наталія Косенко

Черниця

Якщо маркіз де Круамар відповість мені, його відповідь стане першими рядками цього оповідання. Перед тим як написати йому, я про нього розвідала. Він – світська людина, відзначився по службі; літній, був одружений; має дочку і двох синів, яких любить і які люблять його. Родовитий, освічений, розумний, знається на мистецтві, на вдачу дуже своєрідний. Мені хвалили його чулість, честь і чесність. З того глибокого інтересу, що він виявив до моєї справи, і з усього того, що мені про нього казали, я побачила, що, звернувшись до нього, аж ніяк не схибила. Але годі сподіватися, що він візьметься змінити мою долю, не знаючи, хто я така. З цієї причини й постановила я перебороти своє самолюбство та огиду й розпочати оці записки, де без хисту й уміння, з дитячою простотою своїх літ і щирістю своєї вдачі змальовую частину свого нещастя. Може, заступник мій того зажадає, а може, й мені самій у голову спаде закінчити їх згодом, коли далекі події вже притлумляться в моїй уяві, – тоді, гадаю, цей короткий підсумок їх і глибоке враження, що залишиться від них на все моє життя, допоможуть мені досить чітко їх пригадати.

Батько мій був адвокат. З матір'ю він побрався вже в літах, і з нею мав трьох дочок. Достатку в нього було більше ніж треба, щоб їх добре влаштувати, та для цього він мусив хоч би однаково любити їх, а сказати це про нього я аж ніяк не можу. Річ певна: розумом, обличчям, вдачею і здібностями я краща була від сестер, і це батькам моїм завдавало, як мені здавалося, прикрості. Ті переваги над сестрами, що дала мені природа й моя пильність, обертались для мене на джерело смутку, тому й бажала я ще з дитинства в усьому на них бути схожою, щоб і мене теж так, як їх, любили, жаліли, обдаровували та прощали. Коли скаже, було, хтось матері: у вас діти чарівні, то на мене ці слова ніколи не поширювались. Іноді я мала добру нагороду за ту несправедливість, але за похвалу, яку я діставала, мені було стільки клопоту, коли ми лишалися самі, що вже воліла я краще байдужості, образи навіть. Що більше прихильності виявляли до мене гості, то лихіші ставали батьки, коли гості розходились. О, скільки плакала я, що не народилася бридкою, грубою, дурною, гордовитою, одне слово, з усіма тими хибами, завдяки яким їх любили батьки! Я питала у самої себе: чому батько й мати, люди, зрештою, чесні, справедливі й побожні, такі несправедливі до мене? Сказати вам, пане? З окремих слів, якими спересердя прохопився батько, бо був він гнівливий, з деяких обставин, що належали до різних періодів мого життя, з балачок між сусідами і слугами я здогадувалася про причину їхньої неласки до мене, і це, слід сказати, навіть трохи виправдовувало їх у моїх очах. Може, батько мій не зовсім певен був щодо мого народження, може, я нагадувала своїй матері про якусь її провину, про невдячність людини, якій вона надто довірилася. Хіба я знаю? Та коли здогади ці й необгрунтовані, що я втрачаю, звіряючи їх вам? Це писання ви спалите, а я обіцяю спалити ваші відповіді.

На світ ми з'явилися одна по одній невдовзі, тож і дорослими стали всі троє разом. Нагодилися женихи. За старшою сестрою упадав один чарівний юнак. Я помітила, що накинув оком він на мене, а вона була ввесь час лише приводом, щоб з'являтися в нас. Я розуміла, яку біду може накликати на мене його увага, тому й розказала про це матері. Мабуть, за все моє життя я тільки це й зробила їй приємного, і ось яка була мені винагорода. Днів за чотири, у всякому разі днів за кілька, мені сказали, що для мене знайшли місце в монастирі, і наступного дня мене відвезли туди. Я так зле почувалася в батьківській господі, що ця подія мене не засмутила, і я пішла до монастиря св. Марії[10] – то був мій перший монастир – дуже радо. Тим часом юнак, що залицявся до моєї сестри, скоро забув мене й одружився з нею. Звати його К***; він нотар, живе в Корбелі й живе поганенько. Друга моя сестра вийшла за Бомона, паризького торговця шовком, і живе з ним добре.

Коли сестри мої влаштувалися, я думала, що згадають і про мене і що я невдовзі вийду з монастиря. Мені було тоді шістнадцять з половиною. Сестрам дали чималий посаг. Я сподівалася, що й моя частина буде не гірша за їхню. У голові моїй роїлися принадні плани, аж ось мене покликали до приймальні. То був отець Серафим, духівник моєї матері. Був він і моїм духівником, тому й неважко було йому пояснити причину свого візиту: ішлося про те, щоб я взяла постриг. Я аж скрикнула на цю дивну пропозицію і сказала йому відверто, що ніякої прихильності до чернецтва не почуваю.

– Тим гірше, – сказав він, – бо ваші батьки все віддали вашим сестрам, і вже не знаю, що вони можуть для вас зробити в теперішній своїй скруті. Поміркуйте, панно: муситимете або лишитися назавжди в цьому монастирі, або поїхати десь у провінційний, де вас приймуть за скромну плату. З нього ви вийдете тільки по смерті батьків, якої доведеться, може, й довго чекати…

Я гірко нарікала, обливалася слізьми. Настоятельку попередили, вона чекала мене біля приймальні. Годі казати, яка я була збентежена.

– Що це з вами, люба дитино? (Вона краще за мене знала, що трапилось.) Вам, я бачу, не по собі! Такий розпач – мені аж страшно! Може, батька або матір втратили?

«Якби ж то!» – хотілось мені відповісти, кинувшись їй у обійми, але я тільки скрикнула:

– Лишенько! Немає в мене ні батька, ні неньки… Я – безталанна, яку ненавидять і живцем хочуть отут поховати!

Вона дала утишитись моєму пориву, перечекала, поки заспокоюся. Я розказала їй ясніше, про що саме мені оповіщено. Вона нібито зворушилася, пожаліла мене, підбадьорила, щоб я не згоджувалась на те, до чого в мене немає нахилу, пообіцяла просити, умовляти, клопотатися.

Ох, пане, які ті настоятельки монастирські облудні!.. Ви про це й гадки не маєте.

Справді, вона написала. Вона знала, яка буде відповідь, показала мені її, і лише геть згодом я навчилася сумніватися в її щирості. Тим часом вийшов термін, що дали мені на роздуми. Вона прийшла сказати мені про це зі смутком, чудово вдаваним. Спочатку помовчала, потім кинула мені кілька співчутливих слів, що з них я зрозуміла вже й решту. Знову дала я волю розпачу, та це вже востаннє. Уміти стримуватись – то велике вміння! Потім вона сказала, справді таки, гадаю, плачучи:

– Так, ви покидаєте нас, дитино моя! Не побачимося вже, моє серденько… – та інше, чого я не почула. Я впала на стілець, мовчала, ридала, завмирала, схоплювалась, кидалася до стіни, виливала скорботу свого серця. Отаке зо мною коїлося, коли вона промовила:

– А чого б вам однієї речі не зробити? Слухайте, та тільки не кажіть, що я вам пораду давала. Покладаюсь на вашу непорушну скромність, бо нізащо у світі не хочу, щоб мені чим-небудь докоряли. Що від вас вимагають? Щоб ви взяли послушенство? А чому б вам і не взяти? До чого це вас зобов'язує? Ні до чого, ну, ще два роки з нами поживете. Не знати, хто помре, а хто житиме. Два роки – час чималий, за два роки багато що може трапитися.

І разом з облесною цією мовою – щедрі ласки, дружні нарікання, ніжне лукавство. Я знала, де я є, не знала, куди мене повезуть, і дала себе переконати. Тож вона написала батькові. її лист був гарний, кращого й не треба! Не потаїла вона ні моїх мук, ні горя, ні скарг. Запевняю вас, що й хитрішу від мене дівчину той лист ошукав би. Проте наприкінці в ньому писалося про мою згоду. Як хутко все приготували! Призначили день, пошили схиму. Настав момент церемонії, так що тепер між тими подіями я не помічаю ніякісінької перерви.

Забула вам сказати, що бачилася з батьками й не спинялася ні перед чим, щоб їх зворушити. Але вони були непохитні.

Напучував мене доктор Сорбонни, абат Блек, а постриг давав єпископ Алепський. Ця церемонія сама по собі вже невесела, а того дня була й зовсім сумна. Хоч мене й підтримували натовпом черниці, не раз, не раз підгиналися в мене коліна, і я мало не падала на приступки вівтаря. Нічого не чула, нічого не бачила, у голові запаморочилось. Мене вели, я йшла, мене питали й відповідали за мене. Зрештою, жорстока церемонія скінчилась, усі розійшлися, і я лишилася серед отари, до якої мене допіру прилучили. Товаришки оточили мене, обіймали, казали:

– А дивіться, сестри, яка вона гарна! Як відтіняє покривало її білу шкіру! Як личить їй пов'язка! Як округляє її обличчя! Як схима облягає стан і руки!..

Я чи й чула їх, бо була безпорадна. Проте мушу признатися, коли лишилася наодинці із собою у своїй келії, пригадала їхні лестощі, не могла стриматися, щоб не перевірити їх у своєму люстерку, і мені здалося, що вони не зовсім недоречні.

Цей день провадиться з пишнотою: для мене її ще збільшили, але на неї я зовсім не зважала. Проте всі вдавали, що навпаки якраз, і казали мені це, хоч ясно було, що воно зовсім не так. Увечері по молитві до мене в келію завітала настоятелька.

– Не знаю вже, – сказала вона, подивившись на мене, – чому вам одіж ця така відразна – вам у ній чудово, ви чарівна. Сестра Сюзанна – прегарна черниця, тепер вас ще більше любитимуть. Ану, пройдіть… Не досить рівно тримаєтесь, не треба горбитись отак…

Вона показала, як тримати голову, ноги, руки, стан. Це було щось ніби лекції Марселя[11] з чернечої Грації, бо кожен стан свою має. Потім сіла й сказала:

– Гаразд, а тепер поговорімо трохи про серйозне. Отже, маємо два роки. Батьки ваші можуть передумати. Ви самі, може, схочете лишитися тут, коли вони захочуть вас забрати. У цьому нема нічого неможливого.

– Не думаю так, паніматко.

– Ви довго прожили серед нас, але нашого життя ще не знаєте. Воно, певна річ, важке, але має і свої приємності…

Ви й самі добре уявляєте, що вона казала мені про світ і монастир – про це скрізь пишуть, і скрізь однаково, бо, слава Богу, начиталась я предосить теревенів, що їх ченці розводять про свій стан, який вони добре знають і ненавидять, супроти світу, який вони люблять, ганьблять і не знають.

Про своє послушенство докладно не розповідатиму. Коли б додержувати його з усією суворістю, його не можна було б витримати, але в монастирському житті це найкращий час. Годі знайти сестру вибачливішу, як мати-послушниця. її завдання – уберегти вас від усіх тернів становища. Це – найтонший і найвправніший курс зваблення. Вона згущує темряву навколо вас, заколисує, присипляє, упокорює, заворожує. До мене наша мати зокрема прихилилася. Не думаю, щоб якась молода й недосвідчена душа встояла проти цього згубного мистецтва. У світі є свої безодні, але не уявляю, що в них так легко можна скотитися. Коли я чхну, було, двічі підряд, мене звільняли від відправи, праці, молитви. Я лягала раніше й пізніше вставала – правило скасовувалося для мене. Уявіть, пане, бували дні, коли я жадала лишитися тут назавжди.

У світі не трапляється жодної історії, про яку тут не говорили б – правду прикрашають, додають брехні, а потім без кінця славлять Бога й дякують йому, що захистив нас від таких ганебних пригод. Проте наближався час, що його я сама іноді пришвидшувала своїми бажаннями. Тоді я стала мрійною, відчула, що прокинулась і зростає моя огида. Я сповідала її настоятельці або нашій матері-послушниці. Ці жінки добре мстяться за нудьгу, якої ви завдаєте їм, бо не треба думати, що їх дуже тішить лицемірна роль, яку вони грають, і ті дурниці, які вони мусять вам казати, – зрештою, їм це так увіряється і обридає! Але вони згоджуються на це, і то за тисячу екю, що перепадає їм у монастирі. Задля цієї важливої мети вони й брешуть усе життя та готують молодим простушкам на сорок-п'ятдесят років відчаю, а може, й вічну муку; бо то певна річ, пане, що на сотню черниць, які помирають перед п'ятдесятьма роками, всі сто – на пекло приречені, не згадуючи вже тих, що на ці роки збожеволіли, здуріли й ошаліли.

Якось одна така вирвалася з келії, де її було замкнуто. То була година мого щастя чи нещастя – залежно від того, як ви, пане, зі мною вчините. Ніколи я не бачила нічого гидкішого. Вона була розпатлана, майже гола; тягла свої кайдани, очі були безтямні, вона рвала на собі волосся, била кулаками в груди, бігла, вила, кляла страшенно сама себе й інших, шукала вікна, щоб викинутись. Жах пройняв мене, я геть уся затремтіла, побачила свою власну долю в цій безталанній і зразу у своєму серці поклала, що тисячу разів помру краще, ніж з такою долею житиму.

Про моє враження від цієї події здогадалися й визнали за потрібне запобігти йому. Про цю черницю мені розповіли он скільки всякої смішної і суперечної брехні: що й прийняли її вже несповна розуму, що в критичний час[12] її жах великий охопив, що видива почали їй маритись, що вона гадала, ніби з янголами має стосунки, що читала згубні книжки, що чула проповідників, занадто суворих у моралі, які так налякали її Судом Божим, аж вона й зовсім побавилася глузду; що бачила лише чортів, пекло й геєну вогненну; що вони всі через неї нещасні, що це річ нечувана, що ніколи в монастирі такого не бувало і ще не знати що. Це на мене аж ніяк не вплинуло. Щомить божевільна черниця ставала переді мною, і я знову й знову заприсягалася, що обітниці не дам ніколи.

Ось настала і хвилина, коли треба було показати, чи зумію я встояти на слові. Якось уранці по відправі до мене зайшла настоятелька. Вона тримала листа. На обличчі в неї була туга й пригнічення; руки в неї опадали, здавалось, лист той був їм не під силу. Вона дивилася на мене, до очей їй мов би сльози підступали. Вона мовчала, я теж – вона чекала, щоб я перша заговорила. Мені хотілося, але я стрималася. Вона запитала, як я себе почуваю, сказала, що відправа була сьогодні дуже довга, що я трохи кашляла, що виглядаю недужою. На все це я відповіла:

– Ні, паніматко.

Вона все тримала листа в спущеній долу руці, розпитуючи, поклала його собі на коліна й напівзакрила рукою; потім, закинувши про мого батька, про матір і побачивши, що я про той папір нічого не питаю, сказала:

– Ось лист…

На цьому слові серце моє закалатало, і я додала уривчасто тремтячими устами:

– Він від матері?

– Так. Ось читайте…

Я трохи оговталася, взяла листа, почала читати досить твердо, та дедалі жах, обурення, гнів, злість – різні пристрасті забуяли в мені, голос мій змінився, обличчя мінилося, тіло смикалося. Іноді я насилу тримала той папір або так тримала, ніби хотіла подерти, а то міцно стискала, мов хотіла зібгати й геть викинути.

– Ну, дитино моя, що ми відповімо на це?

– Ви знаєте, паніматко.

– Ні, не знаю. Часи нещасливі, ваша родина зазнала втрат, справи ваших сестер розлагоджені, в однієї і в другої багато дітей. Коли віддавали їх, то всього збулися, а тепер зовсім занепадають, підтримуючи їх. Батьки вас улаштувати не можуть; ви пішли в послушниці, вони витратились, бо цей крок ваш давав надію. У світі поширилась чутка про ваше майбутнє чернецтво. Зрештою, завжди розраховуйте на мою допомогу. Я ніколи й нікого не втягала в чернецтво. То становище й Бог кличе нас, а долучати до його голосу й свій – небезпечно. Я не говоритиму до серця вашого, якщо благодать йому ще нічого не сказала. Досі я не можу докорити собі за чуже нещастя, то не з вас же починати, дитино моя, така люба мені! Я не забула, що перші кроки ви зробили з моєї намови, і не дозволю зловжити їх на те, щоб проти волі далі вас спонукати. Поміркуймо ж разом, порозуміймося. Ви хочете взяти чернецтво?

– Ні, паніматко.

– Не почуваєте ніякого нахилу до монастирського життя?

– Ні, паніматко.

– Не послухаєтесь батьків?

– Ні, паніматко.

– Чим же ви хочете бути?

– Чим хочете, тільки не черницею. Не хочу черницею бути, й не буду.

– Гаразд, не будете. Але подумаймо, що відповісти матері…

Ми обговорили відповідь. Вона написала й показала мені листа – він знову видався мені дуже гарним. Тим часом до мене прислали монастирського духівника, прислали й того доктора, що мене напучував, припоручили мене матері-послушниці, я побачилась була з єпископом Алепським, сперечалася зі святобливими жінками, що втрутилися в мою справу, хоч я й не знала їх, розмовляла раз у раз із ченцями та священиками, прийшов батько, сестри листа написали, наприкінці й мати з'явилася – я опиралася всьому. Проте призначили день мого постригу. Згоди моєї добивалися як і чим тільки можна, та, коли побачили, що годі її здобути, вирішили обійтися без неї.

Тоді замкнули мене в келію, наклали на мене мовчанку, відокремили від усіх, полишили на саму себе; і я ясно побачила, що мною задумали розпорядитися всупереч моїй волі. Проте становище моє було сумне – я не знала, скільки воно може тривати, чи кінчиться, не знала й того, що зі мною буде. У такій непевності я прийняла рішення, про яке ви, пане, судитимете, як самі захочете. Я не бачила нікого – ні настоятельки, ні матері-послушниці, ні товаришок своїх. Я покликала настоятельку й прикинулася, ніби схиляюся на волю батьків, але на думці мала покласти край цим утискам і прилюдно висловити свій протест проти задуманого насильства. Тож і сказала, що доля моя в їхніх руках, що розпоряджатися мною можуть по своїй волі, що коли вимагають від мене бути черницею, то я й буду.

По всьому монастирі радість пішла, до мене повернулася ласка з усіма лестощами й звабою. Бог, мовляв, моєму серцю говорив, для цього високого стану я просто народилася. Цього не могло не бути, усі цього завжди сподівалися. Хіба ж виконує так пильно й невідступно свої обов'язки той, хто справді до них не призначений? Матері-послушниці ніколи не траплялося бачити вихованок з таким виразним покликанням. Мої чудноти, мовляв, дуже дивували її, але вона завжди казала матері-настоятельці, що треба на своєму стояти і воно минеться; що такі хвилини бували й у найкращих черниць, що це – навіяння лихого духа, який подвоює підступи свої тоді, коли ось-ось утратить свою здобич; що я звільнюся від нього, що далі мені будуть самі троянди, що обов'язки чернецтва будуть мені тим легші, бо я дуже їх перебільшувала, що раптове обтяження тягаря було ласкою неба, яке в такий спосіб послугувалось, щоб його послабити…

Мені дуже дивним здавалося, що та сама річ від Бога й від диявола походить залежно від того, з якого боку її розглядати. Таких обставин у релігії багато, і серед тих, що потішали мене, одні казали про мої думки, що то сатанинське підбурення, а другі – що то Боже натхнення. Те саме зло походить то від Бога, що випробовує нас, то від диявола, що нас спокушає.

Я трималася обачно, вважала, що сама за себе можу відповідати. Побачилася з батьком – він говорив зі мною холодно; побачилася з матір'ю – вона поцілувала мене; одержала привітальні листи від сестер і багато інших. Я дізналася, що промову скаже сен-роський вікарій Сорнен[13], а обітницю мою прийме канцлер університету Тьєррі. До вечора знаменного дня все йшло гаразд, от тільки довідалася я, що церемонія має відбутися таємно, що людей на ній буде дуже мало, церковні двері будуть відчинені лише для родичів – тоді через воротарку я покликала всіх наших сусідів, своїх приятелів та приятельок. Мені дозволили навіть написати декому зі знайомих. Усі ці люди, яких не чекали, з'явилися. Довелося впустити їх. Зібралося їх майже стільки, скільки й треба було для мого наміру.

О, пане, яку ніч я перед тим пережила! Не лягала зовсім, сиділа на ліжку, прикликала Бога на допомогу, зводила до неба руки, брала його за свідка насильства, яке чинили наді мною, уявляла свою роль біля підніжжя вівтаря: молоду дівчину, що голосно протестує проти вчинку, на який нібито погодилася, обурення присутніх, розпач черниць, гнів батьків. О Боже, що зі мною буде?.. Вимовивши ці слова, я відчула млость у всьому тілі, впала непритомна в головах ліжка, потім коліна в мене затрусилися й зуби зацокотіли, потім у страшний жар мене кинуло, розум мій потьмарився. Не пригадую, щоб роздягалася й з келії виходила, а проте мене знайшли в самій сорочці долі коло настоятельчиних дверей, нерухому, обмерлу. Про це я довідалася згодом. Мене віднесли до келії, і вранці коло мого ліжка зібралися настоятелька, мати-послушниця й так звані помічниці. Я була зовсім розбита. Мене почали розпитувати і з відповідей побачили, що я нічогісінько не знаю, що сталося, і мені про це нічого не сказали. Спитали, як я себе почуваю, чи не змінила я свого святого рішення і чи почуваю себе в стані знести втому цього дня. Я відповіла – так, і проти їхнього сподівання ніщо не розладилось.

Усе приготували ще напередодні. Задзвонили в дзвони, усім оповіщаючи, що нині мають зробити мене нещасною. Знову закалатало моє серце. Прийшли одягати мене. Тепер, коли пригадую всі ці церемонії, мені здається, що в них є щось урочисте й дуже зворушливе для молодої простачки, яку призначення не покличе деінде. Привели мене до церкви, відправили Святу Месу. Добрий вікарій, вірячи у впокорення, якого не було в мене, сказав мені довге повчання, де все було супроти того, що я думала. Дуже смішними виглядали його слова про моє щастя, красу, відвагу, ревність, запал і всі чудові почуття, що він у мені домислював. Контраст його хвали й кроку, який я мала зробити, схвилював мене – хвилинами брала мене непевність, але не надовго. Я ще краще себе почула від того, що мені бракує всього потрібного для гарної черниці.

Тим часом настала страшна хвилина. Коли треба було вийти на місце, де я мусила виголосити свою обітницю, ноги в мене заклякли. Дві товаришки взяли мене попід руки, я схилила голову на одну з них і поволоклася. Не знаю, що діялося в душі у присутніх, але вони бачили молоду мрущу жертву, яку несуть на олтар. Звідусюди вихоплювалися зітхання й ридання, але серед них, я певна, не чути було ні батькових, ні материних. Усі стояли. Дехто з дівчат поставали на стільці, почепилися на ґратки. Настала глибока тиша, коли той, хто провадив церемонію, запитав:

– Маріє-Сюзанно Сімонен, обіцяєте казати правду?

– Обіцяю.

– Чи з власного бажання й доброї волі ви тут?

Я відповіла: ні, але черниці, що супроводили мене, сказали за мене: так.

– Маріє-Сюзанно Сімонен, чи даєте Богові обітницю чесноти, бідності й покори?

Я на мить завагалася: священик чекав, і я відповіла:

– Ні.

Він перепитав:

– Маріє-Сюзанно Сімонен, чи даєте ви Богові обітницю чесноти, бідності й покори?

Я відповіла йому твердіше:

– Ні, ні.

Він спинився й сказав мені:

– Отямтесь, дитино моя, і слухайте мене.

– Ви питаєте мене, – сказала я, – чи даю я Богові обітницю чесноти, бідності й покори. Я вас цілком зрозуміла й відповідаю – ні.

І, повернувшись до присутніх, серед яких здійнявся великий гамір, я дала знак, що хочу говорити. Гамір ущух, і я сказала:

– Панове, а надто ви, мої батьки, беру вас за свідків…

На цьому слові одна з сестер спустила на ґратах завісу, і я побачила, що говорити далі річ марна. Черниці оточили мене, закидали докорами. Я слухала їх мовчки. Мене відвели до келії і замкнули.

Там, на самоті, поринувши в міркування, я почала заспокоюватися душею. Пригадувала свій учинок і не каялася. Бачила, що після бучі, що я вчинила, мене не зможуть надовго тут залишити, а може, й зовсім не зважаться віддати до монастиря. Я не знала, що зі мною зроблять, але найгірше мені було б стати черницею проти своєї волі.

Довгенько до мене ніхто й слова не промовив. Ті, що приносили мені їжу, заходили, ставили мені обід додолу й мовчки виходили. Через місяць мені дали світську одіж, монастирську я скинула. Прийшла настоятелька й сказала йти з нею. Я вийшла з нею за монастирську браму. Там я побачила карету, а в ній свою матір, що чекала мене. Я сіла навпроти неї, карета рушила. Якийсь час ми сиділи віч-на-віч, не мовлячи слова. Я спустила очі й не зважувалась глянути на неї. Не знаю, що діялося в мене в душі, та раптом я кинулася їй до ніг і схилила голову їй на коліна. Не казала нічого, тільки ридала й захлиналася. Вона грубо відіпхнула мене. Я не підвелася. З носа у мене пішла кров. Я схопила силоміць одну її руку і, поливаючи її слізьми та кров'ю, припавши устами до тієї руки, цілувала її та приказувала:

– Ви ж мати мені, я дитина ваша…

А вона відповіла мені, пхнувши мене ще дужче й вирвавши свою руку з моїх:

– Встань, нещасна, встань!

Я послухалася, сіла й насунула капелюх на обличчя. В її голосі було стільки владності й твердості, що я мусила, здавалось мені, сховатися від її очей. Сльози й кров, що йшла з носа, змішувалися, текли по руках, вкрили мене всю, але я не помічала цього. З кількох слів, що вона промовила, я зрозуміла, що забруднила їй сукню й білизну, і це не до вподоби їй.

Приїхали додому. Тут мене зразу ж повели до кімнатки, приготованої для мене. Я знову впала перед нею навколішки на сходах, схопила її за вбрання, але тільки на те й здобулася, що вона повернула до мене голову й глянула на мене, обурено ворухнувши головою, ротом і очима, – ви це уявите краще, ніж я зумію розповісти.

Я ввійшла до своєї нової в'язниці, де пробула півроку, щодня марно просячи ласки поговорити з нею, побачити батька чи написати йому. Мені приносили їсти, прибирали. У свята служниця водила мене до меси й мене знову замикала. Я читала, працювала, плакала, співала іноді. Отак і збігали мої дні. Тільки те мене підтримувало, що я вільна і що моя доля, хоч яка вона тяжка, може змінитися. Але вирішено було, що я маю стати черницею, і я нею стала.

Така нелюдяність, така затятість з боку батьків остаточно підтвердили мої здогади про моє народження – чимось іншим я не могла цього пояснити. Очевидно, мати боялася, щоб я не завела колись мови про розділ майна, щоб не зажадала своєї частки і не прирівняла себе як дитину нешлюбну до дітей законних. Але те, що було лише здогадом, обернулось на певність.

Поки була замкнена в домі, релігійні обряди я виконувала мало, проте напередодні великих свят мене посилали сповідатись. Я вже казала вам, що духівник у мене був той, що й у матері. Я поговорила з ним, розказала, як жорстоко поводяться зі мною батьки ось уже упродовж трьох років. Він знав це. Надто ж на матір я поскаржилася гірко і прикро. Цей священик узяв чернечий постриг пізно, тому був людяний. Він вислухав мене спокійно й сказав:

– Дитино моя, пожалійте свою матір, пожалійте більше, ніж ви зараз її ганите. У неї добра душа, будьте певні, що чинить вона так проти своєї волі.

– Проти волі! Що ж її до цього змушує? Хіба не вона мене народила? Яка різниця між мною і сестрами?

– Велика.

– Велика! Не розумію вашої відповіді…

Я вже хотіла порівнювати себе з сестрами, але він спинив мене й сказав:

– Ну, ну, жорстокість до пороків ваших батьків не належить. Спробуйте терпляче скоритися своїй долі, і вже це буде вашою заслугою перед Богом. Я побачу вашу матір, і будьте певні, що вживатиму на вашу користь увесь той вплив, що маю над її розумом…

Ці його слова про велику різницю між мною і сестрами ніби висвітлили таємницю. Я вже певна була, що здогади про моє народження правдиві.

Наступної суботи, надвечір, годині о п'ятій з половиною прийшла приставлена до мене служниця і сказала:

– Пані веліла вам одягтися…

Через годину:

– Пані звеліла вам іти зі мною…

Коло воріт стояла карета. Сівши в неї разом зі служницею, я довідалась, що ми їдемо до Фейянського монастиря[14], до отця Серафима. Він нас чекав, був сам. Служниця лишилася, а я зайшла до приймальні. Сіла стурбована й цікава – що то він мені скаже? Ось що він сказав:

– Панно, ви зараз з'ясуєте для себе загадку суворого поводження ваших батьків з вами. Я дістав на це дозвіл від вашої матері. Ви – розважлива, розумна, тверда на вдачу. Ви в такому віці, що вам можна звірити таємницю, навіть коли б вона вас і не торкалася. Давно вже умовляв я вашу матір розповісти вам те, про що ви зараз дізнаєтесь. Вона ніяк не могла на це зважитись – матері важко зізнатися перед дитиною у своїй великій провині. Ви знаєте її вдачу, таке приниження не пасує їй. Вона гадала, що й так зможе дійти свого, але помилилась і тепер гнівається. Вона згадала мою пораду й попросила мене сказати вам, що ви не дочка пана Сімонена.

Я відразу відповіла йому:

– Я про це здогадувалась.

– Дивіться тепер, панно, розважте, подумайте, зміркуйте, чи може ваша матір без згоди чи навіть за згодою вашого батька зрівняти вас із дітьми, яким ви не сестра? Чи може вона визнати перед вашим батьком факт, про який він і так уже надто добре здогадується?

– А хто ж мій батько, панотче?

– Це мені не звірено, панно. Річ зовсім певна, – додав він, – що сестер ваших наділили щедро і вжили всіх можливих пересторог за допомогою шлюбних контрактів, договорів, умовних переданнів та інших способів, щоб звести нанівець вашу частку, якби ви колись і звернулися до закону, щоб її отримати. Коли батьки ваші помруть, ви мало що дістанете. Ви відмовляєтесь від монастиря, проте ви можете пожалкувати колись про це.

– Це неможливо, панотче. Я нічого не прошу.

– Ви не знаєте, що таке робота, тяжка праця, злидні.

– Зате знаю ціну свободі й тягар стану, до якого не маєш покликання.

– Я сказав вам те, що мав сказати, а ви вже, панно, розміркуйте.

По тому підвівся.

– Ще одне запитання, панотче.

– Будь ласка.

– Сестри знають те, про що ви розповіли мені?

– Ні.

– Як же могли вони піти на те, щоб обібрати свою сестру? Адже вони мене мають за сестру.

– Гроші, панно, гроші! Інакше вони не дістали б такого великого посагу. У цім світі кожний про себе дбає, і я не раджу вам мати до них претензії, коли помруть ваші батьки. Будьте певні, що вони вам не дадуть і шеляга з тієї маленької частки, що ви мали б з ними поділити. У них багато дітей – це буде дуже благородне посилання, щоб пустити вас з торбою. Та вони й не можуть нічого вдіяти, роблять усе їхні чоловіки. Коли б вони зі співчуття допомогли вам без відома своїх чоловіків, ця допомога стала б джерелом родинного розбрату. Отак воно буває: або покидають дітей, або цим дітям, навіть законним, допомагають коштом родинного спокою. Крім того, панно, хліб із чужих рук дуже гіркий. Якщо ви вірите мені, то помиріться з батьками, зробіть те, чого сподівається від вас мати, візьміть чернецтво. Вам призначать належну пенсію, з якою ви, коли не щасливо, то хоч сяк-так доживете віку. Нарешті, не приховаю від вас, що гадана зневага вашої матері до вас, її упертий намір віддати вас до монастиря і деякі інші обставини, що я не пригадую зараз, але знав колись, справили на вашого батька точнісінько таке враження, як і на вас. Ваше народження здавалося йому підозрілим, але тепер, хоч мати йому й не звірилась, він певен уже, що ви, як дитина, належите йому лише за законом, який приписує дітей тому, хто зветься чоловіком. Отож, панно, будьте добра й розважлива; подумайте про те, про що ви зараз дізналися.

Я підвелася й заплакала. Побачила, що й він зворушився. Він лагідно підвів очі й провів мене. До мене підійшла служниця, ще мене супроводила. Ми сіли в карету й повернулися додому.

Було пізно. Частину ночі я думала про те, що дізналася від отця Серафима, гадала про це й наступного дня. Батька в мене не було, матір відібрала у мене гризота; вжито заходів, щоб я не могла претендувати на права мого народження. До всього того – важке хатнє ув'язнення й ніякої надії, ніякого просвітку. Якби зі мною порозумілися раніше, коли ще сестри мої не повиходили заміж, то мене, може, залишили б дома. Люди у нас бували, і знайшовся б, мабуть, хтось, кому моя вдача, розум, врода й здібності стали б за достатній посаг. Ще й тепер це не була річ неможлива, тільки важчою стала після бучі, що я вчинила в монастирі – кожен розумів, що такої крайності сімнадцяти-вісімнадцятилітня дівчина може дійти тільки з дуже твердим характером. Чоловіки вихваляють цю рису, але, здається мені, залюбки обходяться без неї в тих, кого обирають собі за дружину. Проте в цьому напрямі можна було спробувати діяти раніше, ніж зважитися на щось інше. Я вирішила відкритися з цим матері й попросила її на розмову. Вона погодилася.

Була зима. Вона сіла в крісло коло вогню. Обличчя її було суворе, погляд пильний, руки нерухомі. Я підійшла до неї, кинулась їй до ніг, попросила дарувати всі мої провини.

– Залежно від того, що ти скажеш далі, – відповіла вона. – Підведися, батька немає вдома, у тебе є час сказати все, що маєш сказати. Ти бачилася з отцем Серафимом, знаєш, хто ти така й чого можеш сподіватися від мене, якщо тільки не маєш наміру все життя карати мене за гріх, який і так уже я надто спокутувала. Ну, що ж ти хочеш? На що ти зважилась?

– Мамо, – відповіла я, – я знаю, що не маю нічого і не повинна нічого домагатися. Я й на думці не маю збільшувати ваші страждання, які б вони не були. Може, я була б покірніша вашій волі, коли б ви раніше розповіли мені про певні обставини, про які мені важко було здогадатися. Але, зрештою, я знаю, хто я, і мені лишається тільки поводитися відповідно до свого становища. Різниця у ставленні до мене й сестер не дивна вже мені. Я визнаю її справедливість, погоджуюся з нею. Але я все-таки ваша дитина, ви носили мене у своєму лоні і, сподіваюся, не забудете мене.

– Горе мені, – палко промовила вона, – якщо я не визнавала тебе тією мірою, якою могла!

– Так от, мамо, – сказала я, – верніть мені вашу ласку, верніть вашу присутність, верніть любов того, хто вважає себе моїм батьком.

– Він майже певен, що ти не його дитина, – сказала вона. – Щоразу, коли бачу тебе поруч нього, вислуховую потім від нього докори – докоряє він мені тим, що я грубо поводжуся з тобою. Проте не сподівайся від нього почуттів ніжного батька. Та й, скажу тобі правду, ти нагадуєш мені про зраду, про таку огидну невдячність з боку другого, що сама думка про неї мені нестерпна. Він стає весь час між мною і тобою, він бридкий мені, і ненависть до нього я мушу виливати на тебе.

– Як?!—скрикнула я. – Хіба я не можу сподіватися на те, що ви з паном Сімоненом не ставитиметеся до мене, як до чужої, яку ви з людяності прихистили?

– Не можеш. Доню, не псуй мені далі мого життя. Коли б у тебе не було сестер, я б знала, що робити, але в тебе їх двоє, і в обох численна родина. Давно вже погасла пристрасть, що підтримувала мене, сумління увійшло у свої права.

– Але той, кому я зобов'язана життям…

– Його немає. Він помер, не згадавши про тебе, і це ще найменший з його злочинів…

У цьому місці вона аж змінилася на обличчі, очі її зайнялися, обличчя запалало обуренням. Вона хотіла говорити, але не могла вимовити й слова – так тремтіли їй губи. Вона сиділа, схиливши голову на руки, щоб приховати від мене свої жорстокі переживання. Якийсь час вона пробула в такому стані, потім підвелася, пройшла мовчки кілька разів по кімнаті, і, ледь стримуючи сльози, сказала:

– Потвора! Коли б його воля, він задушив би тебе в моєму лоні стражданнями, що завдавав мені, але Бог уберіг нас обох, щоб мати спокутувала свій гріх, народивши дитину. Доню, ти нічого не маєш і нічого не матимеш довіку. Ту дрібку, що я могла для тебе заробити, я вкрала у твоїх сестер – ось наслідки слабості! Сподіваюсь, проте, що не докорятиму собі, вмираючи, – твій посаг я заробила своєю ощадністю. Довірою свого чоловіка я не зловживала, але день у день відкладала те, що одержувала вряди-годи від його щедрот. Я продала все, що мала коштовного, і дістала від нього дозвіл по своїй волі розпоряджатися одержаними грішми. Я любила гру, але не граю; любила вистави, але відмовила собі в них; любила товариство, але живу відлюдно; любила пишноту, але зреклася її. Якщо ти візьмеш чернецтво, як то є воля моя і пана Сімонена, у тебе буде за посаг те, що я щоденно в себе відбираю.

– Але ж, мамо, – сказала я, – тут бувають ще добрі люди. Може, хтось і знайдеться, кому я сподобаюсь і хто не вимагатиме тих заощаджень, які ви призначили мені на влаштування.

– Про це не слід і думати. Твоя витівка тебе погубила.

– Хіба-таки немає ради?

– Ніякої.

– Та коли я й не знайду чоловіка, то чи так уже необхідно віддавати мене до монастиря?

– Доконче треба. Якщо тільки ти не хочеш, щоб я мучилась і страждала, аж поки склеплю очі. Я мусила так вирішити. Твої сестри тої страшної хвилини будуть коло мого ліжка. Подумай, чи зможу я побачити тебе серед них, яке враження справила б на мене твоя присутність у ті останні хвилини! Доню – бо ж ти дочка мені, хоч і проти волі – твоїм сестрам закон дав ім'я, яким ти звешся через мій гріх; не завдавай туги покутній матері, дай їй спокійно зійти в могилу, нехай зможе вона сказати сама собі, коли матиме стати перед великим суддею, що вона спокутувала свою провину, як могла. Чи ж зможе вона сподіватися, що по її смерті ти не спричинишся до розбрату в родині й не домагатимешся прав, яких не маєш.

– Будьте спокійні щодо цього, мамо, – сказала я. – Хай прийде адвокат, хай складе акт зречення, і я підпишу все, що ви хочете.

– Це неможливо. Дитина не позбавляє себе спадщини, це – кара справедливо обурених батьків. Коли Богові вгодно було б покликати мене до себе завтра, я завтра мусила б дійти цієї крайності – відкритися чоловікові, щоб у згоді з ним вжити спільних заходів. Не змушуй мене до цього зараз, бо я спротивію йому, а ти накличеш на себе ще більшу біду, та ще й заживеш собі поганої слави. Якщо ти переживеш мене, то залишишся без імені, без достатку, без становища… Бідолашна! Скажи мені, що ж з тобою буде, з якими думками я помиратиму? Виходить, я мушу сказати твоєму батькові?.. Що сказати? Що ти – не його дитина!.. Доню, коли б треба тільки стати навколішки перед тобою, щоб здобути твою… Але ж ти не маєш до мене почуттів, у тебе душа тверда, як у твого батька…

На ту хвилину ввійшов пан Сімонен. Він любив її. Він спинився і, гнівно поглянувши на мене, мовив:

– Вийдіть.

Коли б то був мій батько, я не послухалася б його. Але ж він мені батьком не був. Він додав, звертаючись до слуги, що присвічував мені:

– Скажіть їй, щоб сюди більше не приходила.

Я замкнулася у своїй маленькій в'язниці. Думала про те, що сказала мені мати. Уклякла й просила Бога, щоб він дав мені сили; молилася довго, припадала лицем до землі. Голос неба здебільшого хочуть почути тоді, коли не знають, на що зважитись, і він майже завжди радить нам скоритися. Так і я постановила. Від мене хочуть, щоб я була черницею – може, це також і воля Божа. Гаразд, буду! Якщо вже випадає мені бути нещасною, то чи не байдуже, де бідувати!.. Я попросила служницю, щоб вона сказала, коли батька не буде вдома. Наступного ж дня я попросила в матері побачення. Вона переказала мені, що пообіцяла панові Сімонену не бачитися зі мною, але я можу написати їй, і прислала мені олівця. Тож я написала на шматку паперу (цей фатальний папірець знайшовся, і його чудово проти мене використали):

«Мамо, мені гірко, що я завдала вам страждань, простіть мене, я вирішила покласти їм край. Порядкуйте мною, як знаєте. Коли хочете, щоб я взяла чернецтво, то бажаю, щоб така була й воля Божа…»

Служниця взяла записку й віднесла матері. За хвилину вернулася й сказала захоплено:

– Якщо для щастя вашого батька, матері й вашого власного треба було одного лише слова, чого ж ви так барилися? У пана й панії таке обличчя, якого я ще не бачила, відколи тут служу; вони весь час через вас сварилися. Слава Богу, не буде вже цього…

Поки вона говорила, я думала, що підписала щойно смертний вирок собі, і це передчуття, пане, справдиться, якщо ви мене покинете. Минуло кілька днів, нічого не чути було. Аж ось уранці, годині о дев'ятій, двері мої раптом розчинилися – ввійшов пан Сімонен у халаті й нічному ковпаку. Відколи я довідалась, що він не батько мені, його присутність мене лише лякала. Я підвелася, зробила йому реверанс. У мене ніби два серця було: коли про матір думала, то зворушувалась, плакати мені хотілось, а про пана Сімонена зовсім не так. Річ певна, батько навіює якесь почуття, яке тільки до нього одного на цілім світі почуваєш; тільки той це знає, хто опинився, як я, віч-на-віч з людиною, до якої я довго мала це почуття і раптом утратила його. Коли б замість нього тут була моя мати, я, здавалося, була б іншою. Він сказав мені:

– Пізнаєш цю записку, Сюзанно?

– Так.

– Ти з доброї волі написали її?

Я могла тільки потвердити.

– Чи збираєшся ти виконати те, що пообіцяла?

– Так.

– Може, тобі подобається якийсь монастир?

– Ні, мені байдуже.

– Цього досить.

Оце так я відповіла. Але, на жаль, цього не записано.

Півмісяця я нічогісінько не знала, що діється. Мені здається, що батьки звертались до багатьох монастирів, але через скандал із моїм першим виступом мене ніде не хотіли брати. Легше було в Льоншані[15] – мабуть, через те, що закинули про мої музичні та вокальні здібності. Усі ті перешкоди, що я мала, й ту ласку, що зробив мені, прийнявши, цей монастир, дуже й дуже прибільшили, навіть примусили мене написати настоятельці. Я не завбачала наслідків цього писаного свідоцтва, якого від мене вимагали. Вони, напевно, боялися, щоб я колись не заперечила своїх обіцянок, хотіли мати моє власноручне свідчення, що ті обіцянки були вільні. Коли б не так, то чому цей лист, що мусив лишитися в настоятельки, потрапив згодом до рук моїм зятям? Але заплющмо на це очі – вони показують мені пана Сімонена таким, яким я не хочу його бачити, адже він помер.

Мене відвезли до Льоншану. Супроводила мене мати. Я й не попросила попрощатися з паном Сімоненом. Щиро сказати, думка про це спала мені тільки в дорозі. Мене чекали. Я вже відома була своєю історією і талантами. Про перше й словом не згадали, але притьмом хотіли побачити, чи варто ж було клопоту мене приймати. Поговоривши довгенько про другорядні речі, – ви ж добре розумієте, що після тої пригоди мені не закинули ні про Бога, ні про покликання, ні про світські небезпеки, ні про солодкість чернечого життя й не зважилися вести мову про благочестиві дурниці, якими наповнюють ці перші хвилини, – настоятелька сказала:

– Панно, ви вмієте грати, співаєте. У нас є клавесин. Якщо хочете, пішли до приймальні…

Серце моє знітилося, та не час був виявляти свою відразу. Спочатку підвелася мати, за нею я, настоятелька з кількома черницями, що надійшли з цікавості, замикали похід. Споночіло. Мені принесли свічки, я сіла до клавесину й довго награвала, шукаючи музичного уривку в голові, і не знаходила його. Та настоятелька мене квапила, і я заспівала – не з хитрощів, а за звичкою, бо уривок цей часто співаю: «Сумне лаштування, бліді свічки, і світло страшніше від темряви…[16]» Не знаю, яке це справило враження, але слухали мене недовго, перепинили мене похвалами, що їх дуже дивно було здобути так швидко й легко. Мати передоручила мене настоятельці, дала мені поцілувати руку й поїхала.

Отже, я в новому монастирі на іспиті і так, ніби це добровільно. Але що думаєте про це ви, пане, знаючи аж до цієї хвилини все, що сталося? На все це здебільшого не довелося посилатися, оскільки я сама вирішила зректися своєї обітниці – передусім, правді цій доказу немає, а по-друге, я сама себе очорнила – в мені побачили б лише примхливу дитину, яка ганьбить пам'ять батьків, щоб дістати волю. Проти мене був доказ, а на те, що мене могло б виправдати, я не могла ні посилатися, ні спиратися. Я не хотіла, щоб судцям бодай натякнули на таємницю мого народження. Дехто, не з юристів, радив мені притягти до справи мого й моєї матері духівника. Це було неможливо, а коли б і можливо, я цього не дозволила б. Але, до речі, щоб не забути самій і щоб ви не забули про це, бажаючи допомогти мені, – по-моєму, про мої музичні здібності й уміння грати на клавесині треба мовчати – цим я сама себе зрадила б. Не випадає мені пишатися талантами, шукаючи невідомості й спокою. Жінки мого стану не мають їх, тож і я не повинна їх мати. А коли доведеться покинути батьківщину, вони дадуть мені змогу існувати. Покинути батьківщину! Скажіть, чому думка про це мене лякає? Бо не знаю, куди їхати, бо я молода й недосвідчена, боюся злиднів, людей і гріха, бо жила я весь час під замком, і поза Парижем усе здається мені пустелею. Усе це, може, й не так, але так я почуваю. Та хай і не знаю я, пане, ні де подітися, ні до чого братися, проте гадаю, що в цьому ви мені допоможете.

Настоятельки в Льоншані, як і здебільшого по монастирях, міняються що три роки. Коли мене привезли, уряд очолювала пані де Моні – про неї можу сказати вам тільки добре, але її доброта й погубила мене. Це – розсудлива жінка, яка знає людське серце. Вона вибачлива, хоч цього й не потребував ніхто, – всі ми були її діти. Вона завжди бачила тільки ті провини, яких не можна було не помітити і які не дозволяли їй заплющити на них очі. Кажу про неї безсторонньо. Свій обов'язок я виконувала пильно, і вона віддавала мені належне за те, що я не вчинила жодної провини, за яку вона мусила б мене карати чи прощати. Коли вона й відзначала кого, то тільки за заслуги. Не знаю, чи годиться мені після цього казати, що вона ніжно любила мене і я була не остання з її фавориток. Цим я, звичайно, велику хвалу собі віддаю – більшу, ніж ви можете гадати, не знаючи нашої настоятельки. Фаворитками інші із заздрощів називають настоятельчиних улюблениць. Пані де Моні я можу закинути хіба що ту хибу, що її прихильність до чесноти, благочестя, щедрості, ніжності, талантів і чесності виявлялася надто відверто, а вона ж добре знала, що цим ще більше принижує тих, кому всього того бракувало. Мала вона також дар, звичайніший, мабуть, у монастирі, ніж у світі, – добре розбиратися в душах. Черниця, яка не сподобалася їй відразу, не могла вже сподобатися ніколи. Вона майже відразу полюбила мене, і я відразу ж цілковито їй довірилася. Горе тим, кого їй не щастило зразу прихилити до себе! Ті були поганими, нездарними й самі мусили визнати це. Вона запитала мене про мою пригоду в монастирі св. Марії. Я розповіла їй усе, що оце написала вам, – і про народження своє, і про муки свої, нічого не втаїла. Вона пожаліла мене, розрадила, дала надію на краще майбутнє.

Тим часом минув термін мого іспиту, настав час узяти послушенство, і я взяла його. Послушенство своє я відбула без відрази. Ці два роки я проминаю, бо сумним у них для мене було лише таємне почуття, що я крок за кроком наближаюся до вступу в стан, для якого не була створена. Іноді знову поймало мене хвилювання, але ж я відразу хилилася до своєї доброї настоятельки, і вона приголублювала мене, полегшувала мені душу, твердо викладала свої доводи й завжди казала мені наприкінці:

– А хіба в інших станах немає своїх тернів? Кожне лише свої чує. Станьмо ж навколішки, дитино моя, й помолімося…

Вона вклякала й молилася вголос, але так умиротворено, красномовно, ніжно, піднесено й сильно, ніби Дух Божий надихав її. її думки, вислови й образи проникали мені в глиб серця. Спочатку їх слухаєш, та помалу переймаєшся ними, з'єднуєшся з нею. Душа тремтить, зливаючись з її надпоривом. Наміру звабити в неї не було, але, безперечно, саме це вона й робила: від неї виходили з палом у серці, з радістю й екстазом на обличчі. Які солодкі сльози лилися! Такими почуттями переймалася і вона, й вони довго зберігалися і в ній, і в нас. У цьому я посилаюся не лише на власний досвід, але й на досвід інших черниць. Дехто з них казали мені, що в них виникає потреба цієї розради, мов найбільшої втіхи. І, гадаю, мені бракувало лише трохи звички, щоб самій цього зазнати. Проте, в міру наближення мого постригу, мене охоплювала така глибока туга, що добра настоятелька, дивлячись на мене, геть зовсім занепала. Вона не могла дати собі ради, і в цьому сама мені зізналася.

– Не знаю, – казала вона, – що зі мною діється. Коли ви приходите, мені здається, що Бог покидає мене і його Дух замовкає в мені. Даремно збуджую я себе, даремно шукаю думок і хочу піднести свою душу – стаю звичайною, обмеженою жінкою, боюся говорити…

– Ох, паніматко, яке передчуття! – сказала я. – То Бог відбирає вам мову!..

Одного разу, почуваючи в собі ще більшу непевність і пригнічення, ніж звичайно, я пішла до неї в келію. Моя поява збентежила її спочатку. Мабуть, з виразу моїх очей, з усієї моєї постаті вона побачила, що глибоке почуття, яке було в мені, їй не до снаги, а вона не хотіла боротися тоді, коли не була певна перемоги. Проте розпочала зі мною розмову, розпалилася потроху. Чим більше спадав мій смуток, тим більше зростав її порив – вона впала раптом навколішки, і я за нею.

Я гадала була, що переймусь її захватом, бажала цього. Вона промовила кілька слів, потім зненацька замовкла. Марно чекала я, – вона не сказала вже нічого, підвелася, заплакала, взяла мене за руку й промовила, пригорнувши мене до себе:

– Ох, дитино моя, яке страшне враження ви справили на мене! Ось що сталося – дух покинув мене, почуваю це. Ідіть, хай Бог сам говорить до вас, коли він не хоче говорити моїми устами…

Справді, не знаю вже, що з нею трапилося, чи то я викликала в ній невіру у свої сили, яка так і не розвіялася, чи то боязкою вона через мене стала, чи, може, й справді я розірвала її зв'язок із небом, але хист розраджувати так до неї і не повернувся. Напередодні постригу я зайшла до неї. Вона була в такій самій, як і я, тузі. Я заплакала, вона теж, я впала їй до ніг, вона благословила мене, підвела, поцілувала й відпустила, сказавши:

– Я стомилася жити, хочу померти. Просила в Бога, щоб не бачити цього дня, але на те не було його волі. Ідіть, я поговорю з вашою матір'ю, молитимусь цілу ніч, моліться й ви, але засніть також, наказую вам…

– Дозвольте мені, – сказала я, – молитися разом з вами…

– Дозволяю з дев'ятої до одинадцятої, не більше. О дев'ятій з половиною я стану на молитву, ви теж; але об одинадцятій ви покинете мене на молитві, а самі спочинете. Ідіть, люба дитино, решту ночі я пильнуватиму перед Богом сама.

Вона хотіла молитися, але не змогла. Я спала, а ця свята жінка тим часом ходила коридорами, стукала в кожні двері, будила черниць і казала їм тихенько іти до церкви. Усі пішли, і, коли зібралися, вона запропонувала благати небо за мене. Молилися спочатку мовчки; потім вона погасила світло; усі разом проказали “Miserere”[17], крім настоятельки, що в нестямі, припавши ниць перед олтарем, молилася:

– О, Боже, коли через якийсь мій гріх ти покинув мене, прости мені його! Не прошу тебе повернути мені дар, що ти відібрав, тільки звернися сам до без невинної, що спить, тим часом як я благаю за неї тебе. Боже мій, говори до неї, говори до її батьків і прости мене!

Другого дня вона рано зайшла до мене в келію, я й не почула – ще не зовсім прокинулась. Вона сіла біля мого ліжка, поклала легенько одну руку мені на чоло. У такій позі я й побачила її, коли розплющила очі. Про те, що було вночі, вона нічого не сказала. Спитала тільки, чи рано я лягла спати. Я відповіла:

– Тоді, коли ви наказали.

– Чи відпочили?

– Глибоко.

– Я так і гадала… Як себе почуваєте?

– Дуже добре. А ви, паніматко?

– Лишенько! – сказала вона. – Кожна, хто вступала в чернецтво, непокоїла мене, але ні за кого я так не турбувалася, як за вас. Я дуже хотіла б, щоб ви були щасливою…

– Якщо ви мене любитимете, я й буду щаслива.

– Ох, коли б від цього тільки залежало щастя! Ви ні про що не думали вночі?

– Ні.

– Сна ніякого не бачили?

– Ніякого.

– А що зараз діється у вашій душі?

– Я скорилася своїй долі без відрази, але й без захоплення, і пішла за нею. Та я аж ніяк не почуваю ніжної радості, тремтіння, смутку й солодкої непевності, яку іноді помічала в тих, до кого приходила ця хвилина, що прийшла до мене зараз. Я дурна, не вмію навіть плакати. Так хочуть, так треба – оце одна тільки думка крутиться мені… Але ви нічого не кажете…

– Я не для того прийшла, щоб розмовляти з вами, а щоб побачити й послухати вас. Я чекаю вашої матері, не хвилюйте ж мене, хай збираються в моїй душі почуття. Коли вона сповниться ними, я вас покину… Я повинна мовчати, я себе знаю – в мене один порив, але сильний, і не з вами треба його витратити. Полежте ще хвилину, хай я подивлюся на вас. Скажіть мені лише кілька слів і дайте мені взяти тут те, по що я прийшла. Я піду, а решту Бог зробить…

Я замовкла, лягла на подушку, простягла їй руку, і вона взяла її. Здавалося, вона молилась думкою і молилась глибоко; очі міцно заплющені; іноді розплющувала їх і підводила вгору, потім дивилась на мене, душа їй повнилась бентегою, вона то заспокоювалась, то хвилювалася знову. Справді, ця жінка народилася бути пророчицею, пророчі були в неї обличчя і вдача. Колись вона була вродлива, але літа, понівечивши риси й поривши глибокі зморшки, тільки надали більшої гідності її обличчю. Очі мала маленькі, але вони ніби дивились у неї саму або поминали все близьке й прозирали геть далеко в минуле й майбутнє. Часом вона міцно стискала мені руку. Спитала мене раптом, котра година.

– Незабаром шоста.

– Прощавайте, я пішла. Зараз вас прийдуть одягати; я не хочу при тому бути, це порушить мій настрій. У мене одна тільки турбота – зберегти спокій у перші хвилини.

Щойно вона вийшла, як увійшла мати-послушниця й мої товаришки. З мене скинули чернечий одяг і вдягли світське вбрання. Цей звичай відомий вам. Я не чула нічого, що навколо мене говорили. Зробилася мов автоматом, нічого не помічала. Іноді тільки по тілу проходили конвульсійні рухи. Мені казали, що треба робити, і часто мусили й удруге повторювати, бо з першого разу я не чула, і я робила, – не тому, що я про щось інше думала, а тому, що була приглушена, почувалася знесиленою думками. Тим часом настоятелька розмовляла з моєю матір'ю. Я так і не знаю, що діялося на тому побаченні, яке тривало дуже довго. Мені тільки казали, що, коли вони розлучились, моя мати була така схвильована, аж не могла знайти двері, через які ввійшла, а настоятелька вийшла, стиснувши руками чоло.

Тим часом задзвонили дзвони. Я вийшла. Людей було небагато. Мене напучували – добре чи зле, не чула: той ранок в моєму житті ніби й не існував, бо скільки він тривав – не знаю. Не знаю ні що робила, ні що казала. Мабуть, мене питали, а я відповідала. Я давала обітниці, але нічогісінько не пам'ятаю, і черницею стала так само невмисне, як і зроблено мене християнкою. Увесь обряд мого постригу я зрозуміла не більше, як і обряд свого хрещення – з тією різницею, що один надає благодаті, а другий – лише обіцяє. Що ж, пане, чи ж більше, по-вашому, я зобов'язана, хоч і не протестувала в Льоншані так, як у монастирі св. Марії? Здаюся на ваш суд, здаюся на Суд Божий. Я була так глибоко пригнічена, що за кілька днів, коли мене оповістили, що я – в хорі, то я не зрозуміла, що воно значить. Я запитала, чи справді ж таки я взяла постриг, і захотіла побачити підпис моїх обітниць. До цих доказів треба було додати свідчення всієї громади й кількох сторонніх, запрошених на церемонію. Не раз зверталась я до настоятельки, казала:

– Так це правда, виходить?..

І чекала раз у раз, що вона відповість:

– Ні, дитино моя, вас обманюють…

Її повсякчасна упевненість не переконувала мене, бо я не могла збагнути, щоб з усього того дня, такого бурхливого й різноманітного, такого багатого на дивні й разючі події, нічогісінько не пам'ятала, навіть обличчя тих, хто прислужував мені, ні священика, що напучував мене, ні того, хто давав мені постриг. Зміна чернечої одежі на світську – оце одне тільки й пригадувала. Після цієї хвилини я зовсім нічого не пам'ятаю. Потрібен був не один місяць, щоб вивести мене з цього стану. Повільністю цього одужання я і пояснюю те, що зі мною сталося, – це ніби як з тими, що довго хворіли, свідомо розмовляли, дістали причастя, а коли видужали, геть про все забули. У монастирі я була свідком кількох таких прикладів і думала сама собі: отак, певно, й зі мною було, коли я брала чернецтво. Але треба ще знати, чи людині належать ті вчинки і чи присутня вона в них, хоч і здається присутньою.

Того року я зазнала три утрати: помер батько, чи той, кого вважали за мого батька, – він був у літах, багато працював і згас; померла настоятелька і моя мати.

Достойна черниця здалека відчула наближення своєї години; прирекла себе на мовчанку, звеліла принести до кімнати свою труну. Вона втратила сон, дні й ночі молилася думкою і писала – вона залишила п'ятнадцять міркувань, які мені здаються прегарними. Я записала їх.

Якщо колись ви поцікавитесь знати, які думки навіює ця хвилина, я передам їх вам, вони називаються: «Останні хвилини сестри де Моні».

При наближенні смерті вона наказала одягти себе; лежала на ліжкові, їй дали останнє причастя; в руках тримала розп'яття. Було це вночі. Свічки освітлювали цю жалібну сцену. Ми стояли навкруги, ридали, крики лунали в келії, аж ось очі їй зненацька заблищали. Вона раптово підвелася, заговорила, її голос був майже такий, як і коли вона була здорова. Утрачений дар вернувся до неї – вона пожурила нас за сльози, нагадавши нам, що на неї чекає вічне блаженство.

– Діти мої, горе ваше ошукує вас. Отам, отам, – казала вона, показуючи на небо, – служитиму я вам; мої очі не покинуть цього дому, я заступатимуся за вас і буду почута… Підійдіть усі, щоб я обняла вас; прийдіть дістати моє благословення й почути прощальне слово…

Так померла ця рідкісна жінка, що полишила по собі жалі, які не скінчаться ніколи.

Мати моя померла, повернувшись із маленької подорожі, яку зробила наприкінці осені до однієї з дочок. Вона журилася; її здоров'я підупало. Так і не дізналась я ні про ім'я свого батька, ні про історію свого народження. Той, хто був її і моїм духівником, передав мені від неї пакуночок – то було п'ятдесят луї з запискою, загорнені й зашиті в білу шматину. У записці вона зверталася до мене:

«Дитино моя, це – дрібниця, але сумління не дозволяє мені розпоряджатися більшими грішми; це – решта від того, що я змогла заощадити з невеличких дарунків пана Сімонена. Живи свято, це – найкраще, навіть для твого щастя на цім світі. Молися за мене; твоє народження – мій єдиний тяжкий гріх. Допоможи мені спокутувати його, і хай Бог простить мені твою появу на світ з огляду на добрі твої діла. Не турбуй родину. І хоч стан, до якого вступила, ти вибрала не зовсім добровільно, як того мені хотілося б, остерігайся змінити його. Чому мене не замкнули до монастиря до кінця моїх днів! Тоді не турбувала б мене думка, що за якусь мить я маю стати на Страшному Суді. Подумай, дитино моя, що доля твоєї матері на тому світі дуже залежить від твоєї поведінки на землі: Всевидющий Бог у справедливості своїй залічить мені все добро і все зло, тобою вчинене. Прощай, Сюзанно, не проси нічого у своїх сестер. Вони неспроможні допомогти тобі. Не надійся на свого батька – він раніш від мене побачив вічне світло, він чекає мене. Зустріч з ним для мене буде страшніша, ніж для нього. Прощай іще раз. О нещасна мати! О нещасна дитино! Приїхали твої сестри. Я незадоволена ними – вони все беруть, несуть, вони перед очима мрущої матері сперечаються за речі, засмучують мене. Коли підходять до мого ліжка, я повертаюсь на другий бік, бо що побачила б на їх обличчях? Дві істоти, що в них злидні погасили природне почуття. Вони зітхають, що я мало лишаю, ставлять лікареві й доглядачці нескромні запитання, з яких я розумію, як нетерпляче чекають вони хвилини, коли я відійду й вони заволодіють усім, що мене оточує. Вони здогадались, не знаю вже як, що я заховала в постелі трохи грошей, і всіляко добивалися, щоб мене підвести з ліжка; таки й добилися, але, на щастя, напередодні приходив мій вірник, і я віддала йому пакуночок з листом, що він написав з мого голосу. Спали листа і, коли дізнаєшся, що мене вже немає на світі, а станеться це невдовзі, відправ по мені месу й потверди на ній свої обітниці, бо я бажаю незмінно, щоб ти лишилася в чернецтві – думка про те, що ти, молода, опинишся у світі без поради й підтримки, вкрай збентежила б мої останні хвилини».

Мій батько помер п'ятого січня, настоятелька – наприкінці того самого місяця, а мати – наступного Різдва.

Матір Моні заступила сестра Христина. О пане, яка велика різниця між ними! Я казала вам, яка жінка була мати Моні. А в цієї вдача була дрібна, голова тісна й затуманена марновірством. Вона сповідувала нові вірування, радилася із сульпіціанцями[18] та єзуїтами. Усіх фавориток своєї попередниці зненавиділа – вмить у монастирі пішли чвари, ненависть, обмова, звинувачення, наклепи й пересуди. Ми мусили розбиратися в богословських питаннях, у яких нічого не тямили, підписуватись під формулами, коритися дивним обрядам. Мати де Моні не схвалювала тих покутних вправ, що виконуються над тілом. Вона виморювала себе лише двічі за життя – один раз напередодні мого постригу і вдруге в подібних обставинах. Про такі спокути казала, що вони ніякої хиби не виправляють, а тільки гордощів надають. Вона хотіла, щоб її черниці добре почували себе, були здорові тілом і ясні духом. Обійнявши уряд, вона передусім звеліла знести до себе всі волосяниці з канчуками й заборонила посипати страву золою, спати на голих дошках і мати в себе будь-яке таке знаряддя. Друга, навпаки, повернула кожній її волосяницю й канчука, а Старий і Новий Заповіт забрала. Фаворитки попереднього владування ніколи не бувають фаворитками наступного. До нової настоятельки я була байдужа, щоб не сказати гірше, з тієї причини, що стара мене любила. Але невдовзі я накликала ще більшу біду на себе вчинками, що ви назвете необачними або твердими, залежно від того, під яким саме поглядом подивитись на них.

По-перше, я геть віддалася горю, якого мені завдала смерть нашої першої настоятельки. При всякій нагоді хвалила її; спонукала порівнювати її з тією, що нами керувала, і порівняння ці для останньої були не на її користь; змальовувала стан у монастирі у минулі роки; нагадувала про той спокій, з якого ми тоді тішилися, про вибачливість, яку мали до нас, про духовну й земну поживу, яку давали нам тоді, і вславляла звичаї, почуття і вдачу сестри де Моні. По-друге, я спалила свою волосяницю й викинула канчука; розповіла про це подругам і кількох заохотила зробити так само. По-третє, роздобула собі Старий і Новий Заповіт. По-четверте, відкинула всі партії, хотіла бути тільки християнкою, не прибираючи назви янсеністки[19] чи моліністки[20]. По-п'яте, суворо обмежилася монастирським статутом і не хотіла робити ні більше, ні менше. Отже, я не погоджувалась на жоден надобов'язковий вчинок, бо й обов'язкові здавалися мені надто суворими. Сідала до органу тільки у свята, співала лише тоді, коли була в хорі, не дозволяла, щоб надуживали моєю догідливістю й талантами й попихали мною скрізь і щоденно. Я прочитала статут, перечитала його, вивчила його напам'ять. Коли мені наказували щось таке, чого в статуті ясно не викладено чи й зовсім не було або суперечило йому, по-моєму, то я від цього твердо відмовлялась, брала книгу й казала:

– Ось ці зобов'язання я взяла, а інших не брала ніяких.

Мої суперечки захопили ще декого. Влада начальниць дуже й дуже обмежилася. Вони не могли вже порядкувати нами, як рабинями. Майже жодного дня не було без якоїсь сварки. У непевних випадках радилися зі мною. Я завжди була за статут проти деспотизму. Невдовзі я зажила слави бунтівниці, а може, трохи й грала в неї. Раз у раз викликали вікаріїв, пана архієпископа. Я ставала перед ними, боронилася, боронила своїх товаришок, і ні єдиного разу мене не засуджено, така бо розважлива була я у своїх учинках – стосовно обов'язків годі було до мене прискіпатися, я виконувала їх сумлінно. Щодо дрібних пільг, що їх по своїй волі дає чи не дає настоятелька, то я їх і не просила. До приймальні ніколи не виходила, одвідин не мала, бо не знала нікого. Але я спалила волосяницю й викинула канчука, іншим те саме радила, про янсенізм та молінізм і слухати не хотіла ні гарного, ні поганого. Коли питали мене, чи корюся конституції, я відповідала, що корюся церкві; чи визнаю буллу[21] – що визнаю Євангеліє. Прийшли до мене в келію, виявили Старий і Новий Заповіт. Я прохопилась нескромною мовою про близькість декого з фавориток. Настоятелька мала довгі й часті побачення з одним молодим церковником, і я розібрала їх причину й приключку. Я не проминула нічого, що могло викликати страх, ненависть до мене й бажання погубити мене, і в цьому дійшла краю.

Скаржитись на мене начальникам перестали, але подбали про те, щоб жилося мені тяжко. Заборонили черницям підходити до мене. Невдовзі я лишилась на самоті. Було в мене трохи подруг. Гадаючи, що вони порушують нишком постанову й навідують мене вночі або в заборонені години, бо вдень розмовляти зі мною не можуть, – нас почали вистежувати, застали мене то з одною, то з другою. Із цієї необачності зробили все, що хотіли, і покарали мене за неї жорстоко – присудили мені цілими тижнями вистоювати відправу навколішках, окремо від усіх посеред хору, жити хлібом і водою, сидіти замкненій у келії, виконувати в монастирі найгидкішу роботу. З тими, кого називали моїми спільницями, повелися не краще. Коли вини за мною не було, її мені накидали: давали мені раз у раз несполучні накази й карали за невиконання їх, переставляли години відправи, трапези, зміняли потай від мене весь монастирський розпорядок, і, попри всю свою пильність, я щодня виходила винна й щодня мене карали.

Мені відваги не бракує, але ніяка відвага не встоїть проти жорстокості, самоти й пересліду. Дійшло до того, що мучити мене стало за гру, то була розвага півсотні душам, що об'єднались проти мене. Годі розповісти всі подробиці їхніх підступів: мені не давали спати, пильнувати, молитися. Одного дня крали в мене щось з одежі, другого – ключі й молитовника; псували замок, заважали щось добре зробити й нівечили те, що я робила добре; накидали мені всякі слова та вчинки, за все складали на мене провину, і життя моє стало нескінченною низкою дійсних чи вигаданих провин і кар. Моє здоров'я не витримувало таких довгих і жорстоких іспитів – я занепадала, журба і смуток змагали мене. Спочатку я шукала сили біля підніжжя олтарів і знаходила її іноді. Я вагалася між покорою і розпачем, то підлягаючи всій суворості своєї долі, то гадаючи ґвалтовно звільнитися від неї. Край саду був глибокий колодязь: скільки разів я до нього ходила, скільки разів заглядала в нього! Поруч нього є лава кам'яна: скільки разів сідала я на неї, прихилившись головою до цямриння; скільки разів у збентеженні душевному підхоплювалась, наважившись кінчити свої муки!

Що мене стримало? Чому воліла я краще плакати, кричати голосно, топтати під ноги покривало, рвати на собі волосся, дряпати нігтями обличчя? Коли Бог не допустив, щоб я погубила себе, то чому Він не припинив знущання наді мною? Скажу вам річ, що видасться вам, певно, дуже дивною, а проте вона правдива – я цілковито певна, що моє вчащання до колодязя було помічене й мої вороги тішили себе надією, що колись я таки виконаю намір, що кипів у моєму серці. Коли я йшла в той бік, вони вдавали, що йдуть і дивляться зовсім у протилежний. Разів кілька я заставала хвіртку до саду відчиненою в години, коли вона мусила бути замкнена, надто ж тими днями, коли найбільше дошкуляли мені. Вони штовхали до крайності мою бурхливу вдачу й гадали, що я вже не володію собою. Та тільки зрозуміла я, що цей спосіб покинути життя є, так би мовити, наслідком мого розпачу, що мене до того колодязя за руку ведуть і що мені завжди буде до нього вільний шлях, я перестала цим перейматися; думки мої звернулися на інше: я спинялась у коридорах і дивилась, чи високо вікна; роздягаючись увечері, несвідомо пробувала, чи міцні в мене підв'язки; іноді відмовлялася їсти – виходила в трапезну, прихилялась спиною до стіни, спустивши руки, заплющивши очі, й не торкалась до страв, переді мною поставлених. У цьому стані я так забувалася, що всі черниці виходили, а я лишалася. Тоді всі навмисно тихо розходились, а мене покидали. Потім мене карали за те, що спізнилась на відправу. Сказати вам? Мені остогидли мало не всі способи вкоротити собі віку, бо, здавалось, мене від них не стримували, а до них заохочували. Мабуть, нам не хочеться, щоб нас випихали із цього світу, бо напевно, мене вже не було б на ньому, якби вони вдавали, що затримують мене. Коли вкорочують собі життя, то цим хочуть, мабуть, іншим розпачу завдати, а коли це іншим на втіху, тоді життя тримаються. Ці порухи відбуваються в нас підсвідомо. Справді, якщо можливо пригадати мій стан тоді, коли я була біля колодязя, то я, здається, кричала в душі тим негідницям, що відходили геть, щоб сприяти злочинові: «Ступіть хоч крок до мене, виявіть хоч найменше бажання врятувати мене, підбіжіть затримувати мене, і будьте певні, що ви спізнитесь…» Справді, я жила тільки завдяки тому, що вони бажали моєї смерті. У світі ниці наміри мучити когось вщухають, а в монастирі – ніколи.

Отак мені було, коли я, гадаючи про своє минуле життя, подумала про скасування своєї обітниці. Спочатку мріяла про це побіжно. Де там мені, самотній, покинутій, безпорадній здійснити намір, такий важкий навіть тоді, коли б мені й не бракувало всякої допомоги! Проте ця думка мене заспокоїла. Мій розум упокорився, і я краще володіла собою – уникала кар і терплячіше зносила ті, що мені випадали. Цю зміну помітили, і вона всіх здивувала. Злостивість спинилась як стій, мов той полохливий ворог, що женеться за вами й до якого ви повертаєтесь обличчям у хвилину, коли він цього не сподівається. Про одне хочу вас, пане, запитати, – чому серед усіх згубних думок, що снуються в голові у зневіреної черниці, їй ніколи не спадає підпалити монастир? Ні в мене, ні в інших такої думки не було, хоч виконати її було найлегше: треба тільки у великий вітер винести свічку на горище, у дровітню чи коридор. Жоден монастир від пожежі не згинув; а проте під час такої події двері розчиняються і рятуються, хто може. Може, бояться небезпеки для себе й тих, кого люблять, і не хочуть разом із собою порятувати тих, кого ненавидять? Ця остання думка надто штучна, щоб бути правдивою.

Якщо про одне гадати, воно починає здаватися справедливим і навіть можливим – тоді почуваєш у собі силу. Для мене це було справою двох тижнів – мій розум дуже податливий. Про що йшлося? Треба було скласти заяву й дати її комусь переглянути. Зробити те й друге було небезпечно. Відколи в мені помітили переміну, почали стежити за мною пильніше, ніж будь-коли. Очей з мене не зводили, кожен крок мій тлумачили, кожне слово моє зважували. До мене підходили, хотіли вивідати, що в мене на умі, розпитували, вдавали співчуття і приязнь; закидали про минуле, трохи винуватили, прощали, сподівалися кращої поведінки, тішили мене щасливішим майбутнім. А проте заходили раз у раз до мене в келію вдень і вночі з абиякої приключки – раптово, тихцем заглядали за заслону ліжка й виходили геть. У мене була звичка спати одягненою, і ще одна – писати сповідь. У дні, на це призначені, я просила в настоятельки чорнила й паперу, і вона не відмовляла.

Отож я почекала дня сповіді, а тим часом складала в голові те, що мала заявити. Це було в скороченому вигляді все те, що я зараз вам написала, тільки викладала я все під прибраними іменами. Але я зробила три необачності: перше – сказала настоятельці, що маю багато що написати, тому попросила більше паперу, ніж дають звичайно; друге – заклопотавшись заявою, про сповідь забула, і третє – не склавши сповіді й не підготувавшись до цього релігійного акту, пробула в сповідальні лише хвилину. Усе це помітили і зробили з цього висновок, що взятий мною папір використано не на те, про що казала. Та коли він, ясна річ, не пішов мені на сповідь, то на що ж його повернуто? Навіть не знаючи про це занепокоєння, я відчула, що в мене не повинні знайти таке важливе писання. Спочатку я хотіла зашити його в головах або в матрац, потім сховати в одіж, закопати в садку, спалити. Ви уявити не можете, як поспішала я написати і як стривожилась, коли написала. Спочатку я заяву запечатала, потім сховала на грудях і пішла на відправу. Рухи мої зраджувало хвилювання, таке воно було велике.

Я сиділа коло однієї молодої черниці, яка любила мене. Я не раз бачила, що вона із жалем поглядала на мене й плакала. Зі мною вона не розмовляла, але, безперечно, страждала. Ризикуючи всім, що могло з того статися, я вирішила довірити їй свій папір. Під час молитви, коли всі черниці поставали навколішки, посхилялися й мов позникали за своїми ситцями, я тихенько видобула папір, подала їй за спиною; вона взяла й сховала на грудях. Це найважливіша послуга, яку вона зробила мені. Але я дістала від неї ще й інших багато: вона упродовж місяців непомітно усувала всі дрібні перешкоди, якими утруднювали мені обов'язки, щоб мати право карати мене: стукала мені у двері, коли був час виходити, виправляла те, що псували, ходила дзвонити й відповідати, коли треба було, з'являлася скрізь, де я мусила бути. Усього цього я не знала.

Добре зробила я, що так розважила! Коли ми виходили з церкви, настоятелька сказала мені:

– Сестро Сюзанно, ідіть за мною…

Я пішла. Потім, спинившись у коридорі коло одних дверей, вона промовила:

– Оце ваша келія, а там житеме сестра Жерома…

Я ввійшла. Вона за мною. Ми обидві мовчки сіли, аж увійшла черниця з одежою, яку поклала на стільця, і настоятелька сказала мені:

– Сестро Сюзанно, роздягніться, уберіться в цей одяг.

Я зробила це при ній. Тим часом вона пильнувала за кожним моїм рухом. Сестра, що принесла мені одежу, стояла на дверях. Вона ввійшла, взяла моє вбрання, як я скинула, вийшла, а за нею настоятелька. Причини цієї процедури мені не сказали, та я й не питала. Тим часом у моїй келії все обшукали, розпороли подушку й матраци, перетрусили все, що тільки можна; пройшли всюди, де я була ходила – до сповідальні, до церкви, до садка, до колодязя, до кам'яної лави. Частину цих пошуків я сама бачила, про решту здогадувалась. Не знайшли нічого, але лишилися певні, що таки є щось. Кілька днів мене й далі вистежували, ходили назирці, заглядали скрізь, але марно. Зрештою, настоятелька надумала, що дізнатися правди можна тільки від мене. Якось зайшла до мене в келію і сказала:

– Сестро Сюзанно, у вас є хиби, але ви не брехатимете. Скажіть же мені правду – що ви зробили з папером, що я дала вам?

– Я вам сказала, паніматко.

– Не може бути, адже ви просили в мене багато паперу, а в сповідальні були лише хвилинку.

– То правда.

– Що ж ви зробили з ним?

– Те, що я казала вам.

– Гаразд, заприсягніться мені святою покорою, в якій ви дали Богові обітницю, що це так, і я повірю вам, не зважаючи ні на що.

– Вам не дозволено, паніматко, вимагати присяги в такій дрібниці, а мені не дозволено давати її. Я не можу заприсягтися.

– Ви дурите мене, сестро Сюзанно, і не знаєте, до чого себе цим призводите. Що ви зробили з папером, що я вам дала?

– Я вже сказала.

– Де він?

– У мене його немає.

– Що ж ви зробили з ним?

– Те, що й роблять з писанням, коли воно вже використане й непотрібне.

– Заприсягніться мені святою покорою, що ви весь папір списали на сповідь і у вас його немає.

– Знову кажу вам, паніматко, що й це справа не важливіша від першої, і я заприсягтися не можу.

– Заприсягніться, – сказала вона, – а то…

– Не заприсягнуся.

– Не заприсягнетесь?

– Ні, паніматко.

– Так ви винні?

– У чому ж я винна?

– В усьому. Немає нічого, у чому б ви не завинили. Ви вихваляли мою попередницю, щоб мене принизити; зневажали звичаї, що вона вивела, й закони, що вона їх скасувала, а я визнала за потрібне відновити; підбурювали всю громаду; порушували правила, чинили розбрат у душах, нехтували всіма обов'язками, примушували мене карати вас і карати тих, кого ви звели, – це мені найтяжче. Я могла б ужити проти вас жорстокіших заходів, але пожаліла вас, гадала, що ви отямитесь, навернетесь до мене душею; ви цього не зробили. У вашому розумі щось недобре діється, у вас є якісь наміри. В інтересах установи я повинна знати їх, і я знатиму, обіцяю вам. Сестро Сюзанно, скажіть мені правду.

– Я сказала її вам.

– Я зараз піду, бійтеся мого повернення. Я сідаю і даю вам хвилину на роздум… Ваші папери, коли вони є…

– У мене їх немає.

– Або присяга, що в них була тільки ваша сповідь.

– Я не можу присягатися…

Вона хвилину помовчала, потім вийшла й повернулася з чотирма своїми фаворитками. Вигляд у них був несамовитий, шалений.

Я кинулася їм до ніг, благала їхнього милосердя. Вони кричали всі разом:

– Ніякого милосердя, паніматко, не давайте зворушити себе – хай віддасть папери або йде з миром.[22]

Я обіймала то тій, то тій коліна, казала їм, називаючи їх на ймення:

– Сестро Аґнесо, сестро Жулі, що я зробила вам? Чому ви підбурюєте настоятельку проти мене? Хіба я так робила? Скільки разів просила я за вас, ви позабували це… Ви помиляєтесь, а не я.

Настоятелька незворушно дивилася на мене й казала:

– Дай твої папери, негіднице, або скажи, що в них було.

– Паніматко, – казали вони, – годі її просити! Ви занадто добра, ви не знаєте її – це непокірна душа, приборкати її можна тільки крайніми заходами. Вона сама вас до цього призводить, тим гірше для неї!

– Паніматко, – казала я їй, – я не зробила нічого, що могло б образити Бога й людей, присягаюсь на тому.

– Це не та присяга, якої я хочу.

– Вона написала на нас, на вас якусь заяву вікарієві, архієпископові. Бог знає, як вона змалювала монастирські порядки, а поганому легко віри діймають. Паніматко, треба присоромити цю тварюку, щоб вона нам лиха не наробила!

– Бачите, сестро Сюзанно… – додала настоятелька.

Я зненацька підвелася й сказала їй:

– Я все, паніматко, бачу й почуваю, що веду себе на погибель, та хвилиною раніше чи пізніше – яка різниця? Робіть зі мною, що знаєте: слухайтесь шаленства їхнього, доконуйте свою несправедливість…

І простягла їм руки. Черниці схопили мене. Здерли з мене покривало, без сорому роздягли мене. На грудях у мене знайшли маленький портрет колишньої настоятельки, взяли його. Я благала, щоб дозволили мені ще хоч раз його поцілувати, – відмовили. Накинули на мене сорочку, стягли панчохи, накрили мішком і повели, простоволосу й босу, коридорами. Я кричала, гукала на допомогу. Але дзвонили в дзвони, даючи знак, щоб ніхто не виходив. Я волала до неба, впала, мене поволокли. Коли стягли мене сходами, ноги мої були в крові, руки позаклякали. Становище моє могло зворушити й залізні душі. Тим часом грубим ключем відімкнули двері підземної темної комірки, де мене кинули на мат, напівзгнилий від вологи. Там я знайшла шматок чорного хліба, кухоль води і якусь брудну посудину. За подушку був той самий мат, скручений з одного кінця. На камені лежав череп і дерев'яне розп'яття.

Перша думка в мене була – щось зробити із собою. Я схопилася за горло, пошматувала зубами одежу, скажено кричала, вила диким звіром, билася головою об мури, геть уся закривавилась, силкувалася заподіяти собі смерть, аж поки виснажилась, а це невдовзі сталося. Отам пробула я три дні. Гадала, що все життя там буду. Щоранку приходила одна з моїх мучительок і казала:

– Скоріться настоятельці, і вийдете звідси.

– Я нічого не зробила, не знаю, чого від мене хочуть. Ох, сестро Клементіно, є ж Бог!..

Третього дня, годині о дев'ятій увечері, двері відчинились – то прийшли ті черниці, що привели мене сюди. Похваливши доброту нашої настоятельки, вони оповістили, що вона чинить мені ласку й випускає мене на волю.

– Надто пізно, – мовила я, – лишіть мене. Я хочу померти тут.

Проте вони підвели мене й потягли. Привели мене до моєї келії. В ній була настоятелька.

– Я питалася в Бога про вашу долю, він зворушив моє серце, він велить мені змилосердитись над вами, і я скорилась. Ставайте навколішки й просіть у нього прощення.

Я стала навколішки й промовила:

– Молю тебе, Боже, прости гріхи мої, як ти молився за мене на хресті.

– Які гордощі! – скрикнули вони. – Вона порівнює себе до Ісуса Христа, а нас до євреїв, що розп'яли його!

– Не мене судіть, судіть себе, – сказала я.

– Це не все, – сказала настоятелька. – Заприсягніться мені святою покорою, що не розкажете ніколи про те, що трапилось.

– Погано ж ви вчинили зі мною, коли вимагаєте, щоб я мовчала. Присягаюсь, що ніхто, крім вашого сумління, про це не знатиме.

– Присягаєтесь?

– Так, присягаюсь.

Після цього вони стягли з мене одежу, в якій я була, й дозволили одягтися в мою власну.

Я застудилася, становище моє було небезпечне, все тіло в мене заніміло – адже кілька днів я жила краплиною води та крихтою хліба. Гадала, що це вже терплю останню муку. Але цей хвилинний занепад тільки показує, яка сильна природа в молодому організмі – я одужала зовсім швидко, а коли вийшла, довідалась, що вся громада мала мене за хвору. Я знову почала виконувати монастирські обов'язки і посіла своє місце в церкві. Ні про свій папір, ні про молоду сестру, якій доручила його, я не забула. Я була певна, що вона не вжила на зло мою довіру, але наражається на небезпеку, зберігаючи мою записку. Згодом, за кілька днів по моєму виході з в'язниці, в хорі, в ту саму мить, як і тоді, коли я передала їй папірця, тобто коли ми поставали навколішки й позникали, схилившись, за ситцями, я почула, що мене тихенько смикають за сукню. Я простягла руку й дістала записку, в якій вона писала: «Як я турбувалася за вас! І що зробити з тим жахливим папером?..» Прочитавши, я скрутила папірця руками й ковтнула його.

Усе це трапилося на початку посту. Наближався час, коли з Парижа до Льоншана збирається добре й лихе товариство, цікаве до співу. Голос у мене тремтів, я трохи втратила його.

По монастирях, як ніде, дбають про свої найдрібніші інтереси, тому мені дали пільгу – трохи волі. Сестри, якими я керувала в хорі, могли підходити до мене без перешкоди, серед них і та, кому я доручила свою записку. Під час перерви, коли ми були в саду, я відвела її набік, змусила співати, і поки вона співала, сказала їй:

– У вас багато знайомих, а в мене нікого. Я не хочу, щоб ви через мене зазнали лиха! Мені краще вмерти, ніж накликати на вас підозру в тому, що ви допомогли мені. Подруго, ви загинули б, я знаю, а мене це не врятувало б. Та коли б ви й порятували цим мене, я не хочу порятунку такою ціною.

– Облишмо це, – сказала вона. – Що я маю зробити?

– Передати в певні руки мою заяву якомусь вправному адвокатові так, щоб він не знав, з якого вона монастиря, і дістати від нього відповідь, яку ви передасте мені в церкві чи деінде.

– До речі, – спитала вона, – що ви зробили з моєю запискою?

– Будьте спокійні, я її ковтнула.

– Будьте й ви спокійні, я поміркую про вашу справу…

Зважте, пане, на те, що, поки вона говорила, я співала, а вона співала, поки я відповідала, отже, наша розмова перемішувалася зі співом. Ця молода черниця, пане, ще й досі в монастирі. її безпека у ваших руках. Коли б тільки довідались, що вона зробила для мене, то ніякі тортури її не минули б. Мені не хотілося б призвести її до в'язниці, я сама краще туди повернулася б. Спаліть же ці листи, пане. Коли відкинути той інтерес, що ви з ласки своєї виявляєте до моєї долі, у них не лишається нічого такого, щоб їх варт було зберігати.

Отак я писала вам тоді, – та лишенько! її вже немає, я зосталася сама.

Вона невдовзі додержала слова і повідомила мене про це нашим звичайним способом. Настав Страсний тиждень! На вечірні до нас збиралася сила люду. Я так добре співала, що навіть викликала гучні, ганебні оплески, якими вітають ваших акторок по театрах, але які не мусили б ніколи лунати в храмах Господніх, та ще й в урочисті, жалобні дні, коли славлять пам'ять Сина Божого, розіп'ятого на хресті за гріхи людського роду. Мої молоді учениці були добре підготовані. У декого з них були гарні голоси, всі вони співали з виразом і чуттям, і мені здалося, що публіка слухала їх з утіхою, а громада наша задоволена з успіху моїх заходів.

Ви знаєте, пане, що в четвер святі дари з дарохранильниці переносять на окремий олтар, де вони лишаються до п'ятниці вранці[23]. У цей час черниці одна по одній або парами ходять по черзі поклонитися їм до того олтаря. Є таблиця, де кожній зазначено час її поклоніння. Я дуже зраділа, прочитавши на ній: «Сестра Сюзанна й сестра Урсула від другої години ранку до третьої». Я прийшла до олтаря призначеної години, моя товаришка вже там була. Ми стали поруч на приступки олтаря, разом припали ниць і поклонялися Богові півгодини. Після цього моя молода подруга взяла мене за руку, потиснула її й сказала:

– Певно, нам удруге не випаде нагоди так довго й вільно поговорити. Богові відомо, в якому примусі ми живемо, і він простить нас, коли ми поділимо час, який мусимо віддати йому цілком. Вашої заяви я не читала, але не важко здогадатися, про що ви пишете. Незабаром я дістану відповідь. Та коли ця відповідь і дасть вам підставу домагатися скасування обітниці, то чи не гадаєте ви, що вам конче треба буде порадитися з юристами?

– Звичайно.

– І що вам потрібна буде воля.

– Звичайно.

– І що ви, у разі, коли все гаразд підеться, скористаєтеся з теперішнього свого становища, щоб здобути її?

– Я про це не думала.

– Так зробите це?

– Побачу.

– З другого боку, коли почнеться ваша справа, ви цим накличете на себе всю лють нашої громади. Чи завбачаєте ви пересліди, що чекають на вас?

– Вони будуть не більші, ніж я перетерпіла.

– Про це я не знаю нічого.

– Даруйте. Передусім утискувати мою волю не зважаться.

– Чому так?

– Бо тоді я буду під охороною закону, у всіх перед очима, буду, мовляв, посередині між світом і монастирем, матиму змогу говорити, волю скаржитися, про всіх правду сказати. Тоді вже не чинитимуть мені кривди, щоб я не поскаржилась, боятимуться погіршити справу. Мені найкраще було б, коли б зі мною зле поводилися, та тільки цього не зроблять, – будьте певні, що якраз навпаки робитимуть. Мене проситимуть, доводитимуть, що я сама собі й монастиреві пошкоджу, загрожуватимуть тільки тоді, як побачать, що ласкою та звабою нічого не вдієш, а сили ніколи не вживатимуть.

– Аж не віриться, що професія, якої обов'язки ви так легко й сумлінно виконуєте, така огидна вам!

– Справді огидна. Із цим почуттям я народилася й помру. Черниця з мене буде в кінцевому підсумку погана. Треба цьому запобігти.

– А коли ви, на лихо, програєте справу?

– Коли програю, попрошу, щоб до іншого монастиря перевели, або помру в цьому.

– Перед смертю доведеться зазнати багато муки. Ох, друже, ваш намір дуже страшить мене – я боюся як відмови, так і скасування вашої обітниці. Якщо її скасують, що з вами буде? Що ви робитимете у світі? Ви гарна, розумна, здібна, але чесноти, кажуть, у світі нічого не варті, а я знаю, що вони з вами лишаться довіку.

– Ви віддаєте належне мені, але не чеснотам. На них я й покладаюсь. Що менше їх серед людей, то в більшій вони мусять бути пошані.

– їх хвалять, але нічого не роблять для них.

– А тільки вони й надають мені сили, підтримують у моєму намірі. Хоч би що там мені закидали, але моральність мою поважатимуть. Ніхто, щонайменше, не скаже, що з чернецтва я пориваюсь через якусь безпутну пристрасть: я нікого не бачу, нікого не знаю. Я хочу бути вільна, бо своєю волею я пожертвувала не з власного бажання. Ви прочитали мою заяву?

– Ні, пакет, що ви його дали мені, я розпечатала, бо він був без адреси і я спочатку подумала, що він призначений мені. Але з перших рядків побачила свою помилку і далі не читала. Яке щастя, що ви віддали його мені! Ще хвилина – і його знайшли б у вас… Але година нашого стояння кінчається, припадімо ж ниць. Нехай ті, що заступатимуть нас, застануть нас у належному стані. Просіть у Бога, щоб просвітив вас і керував вами. Я теж молитимусь і зітхатиму разом з вами…

На душі в мене трохи полегшало. Моя товаришка молилася стоячи. Я ж чолом припала до останньої приступки перед олтарем, а руки простягла по вищих приступках. Здається, я ніколи не зверталась до Бога з такою радістю й запалом. Серце моє калатало. На мить я забула про все навкруги. Не знаю, чи довго я пробула в такому стані і чи довго пробула б іще в ньому. Але для моєї товаришки й двох черниць, що прийшли, я була, треба гадати, видовищем зворушливим. Коли підвелася, я думала, що коло мене нікого немає. Я помилялася, – вони втрьох стояли позад мене й плакали. Вони не зважились потурбувати мене й чекали, аж поки я сама вийду з надпориву й захвату, в якому я була. Коли я обернулась до них, то, певно, на обличчі в мене було щось величне, як судити по їхньому враженню. До того ж вони казали, що я нагадала їм тоді нашу стару настоятельку у ті хвилини, коли вона розраджувала мене, і що їх обійняло таке саме тремтіння, коли вони на мене дивились. Якби я мала нахил до лицемірства й фанатизму й захотіла грати роль у монастирі, то цілком певна, що в цьому мені пощастило б. Моя душа легко займається, захоплюється, зворушується, і добра настоятелька не раз казала мені, цілуючи, що ніхто так не любить Бога, як я, що в мене серце з тіла, а в інших – з каменю. Річ певна, я почувала, як легко я переймалася її надпоривом, коли вона молилася вголос. Я іноді й сама починала говорити, підхоплювала нитку її думок і ніби з натхнення висловлювала частину того, що вона сама сказала б. Інші слухали її мовчки або проказували за нею. Я ж уривала її, випереджала чи говорила разом з нею. У такому стані я сама лишалася дуже довго, але, мабуть, почасти підтримувала його в настоятельці, бо ж видно було, що інші говорять до неї, а вона – до мене. Але до чого все це, коли не маєш покликання?..

Коли кінчилося наше стояння, ми дали місце тим, хто заступив нас. На прощання ми з моєю молодою товаришкою дуже ніжно обнялися.

Ця сцена коло Святих дарів не лишилася непоміченою в монастирі. Додайте до цього мій успіх на вечірні в чисту п'ятницю – я співала, грала на органі, здобула оплески. О, безглузді голови чернечі! Я майже нічого не зробила, щоб замиритися з громадою. Вони самі до мене прийшли, настоятелька найперша. Кільком мирянам захотілося познайомитися зі мною. Це дуже сприяло моїм намірам, тож я й не відмовилась. Я побачилася з головою суду, з пані де Субіз[24] і багатьма чесними людьми, ченцями, священиками, військовими, суддями, побожними жінками, світськими жінками, а серед них і з тими вітрогонами, що ви називаєте «червоними закаблуками»[25] – їх я зразу й спровадила. Я була прихильна лише до тих знайомств, що не могли накинути на мене ніякої тіні; решту полишила тим нашим черницям, що не були такі перебірливі.

Забула вам сказати, що першою ознакою зичливості до мене було те, що мене знову оселили в моїй келії. Я зважилась попросити назад портрет колишньої настоятельки, і мені не зважились у цьому відмовити. Він знову посів своє місце біля мого серця й лишиться там, поки мого життя. Щоранку мій перший рух – піднестися душею до Бога, а другий – поцілувати портрет; коли я хочу молитися й почуваю байдужість у душі, то знімаю його з шиї, ставлю перед собою, дивлюся на нього й надихаюсь. Дуже шкода, що ми не знаємо святих осіб, чиї ікони поставлено нам до поклоніння. Вони справляли б на нас зовсім інше враження, не лишали б нас такими холодними коло своїх ніг чи перед собою, як тепер буває.

На свою заяву я дістала відповідь від пана Манурі[26], не сприятливу і не безнадійну. Перед тим як висловитись остаточно про мою справу, він зажадав силу пояснень, що їх важко було дати, не побачившись, тому я відкрила своє ім'я й попросила Манурі приїхати до Льоншану. Цим добродіям зрушитися важко, проте він приїхав. Ми розмовляли дуже довго, домовилися про листування, щоб його запити певно доходили до мене, а мої відповіді – до нього. Зі свого боку, я весь час, поки він провадив мою справу, використала на те, щоб прихилити до себе інших, зацікавити їх своєю долею і заручитися підтримкою. Я назвала себе й розказала про своє життя в батьківському домі, про муки в монастирі, про свій протест проти постригу, про перебування в Льоншані, про своє послушенство, постриг і про жорстоке поводження зі мною з того часу, як я дала обітницю. Мене жаліли, запропонували допомогу. Зичливість, яку виявляли до мене, я попросила зберегти до того часу, коли буде в ній потреба, а докладніше не пояснювала. У монастирі ні про що не знали. Я дістала з Рима дозвіл просити про скасування обітниці. Це я негайно й зробила для всіх зовсім несподівано. Уявіть, як здивувалася настоятелька, коли їй подали від сестри Марії-Сюзанни Сімонен протест проти обітниці з проханням покинути чернецтво й вийти з монастиря, щоб розпорядитися собою по своїй волі.

Я, звісно, завбачала, що натраплю на різні перешкоди – з боку законів, з боку монастиря й з боку сполошених зятів та сестер. У їхніх руках було все родинне майно, а я, звільнившись, могла б заявити на нього серйозні претензії. Я написала сестрам, благала їх не чинити ніяких перепон моєму виходові з монастиря, зверталася до їхнього сумління, посилаючись на недобровільність своєї обітниці, пропонувала їм підписати акт зречення спадщини батьків, всіляко переконувала їх, що дію не з помсти. На їхні почуття я не зважала. Пропонований від мене акт не мав сили, якби був підписаний у чернецтві, а для них дуже непевним було, чи потверджу я його на волі. Та чи й пасувало їм пристати на мої пропозиції? Хіба годилося їм покинути сестру без пристановища й грошей, а самим користуватися її майном? Що скажуть люди? Чи ж зможуть вони відмовити, якщо вона прийде просити в них шматок хліба? А коли їй заманеться вийти заміж, то хто може поручитися за її чоловіка? А коли ще діти в неї будуть… Треба всіма способами перешкоджати цій небезпечній спробі. Ось що вони скажуть і зроблять.

Одержавши мою заяву, настоятелька відразу ж прибігла до мене в келію.

– Як, сестро Сюзанно, – сказала вона, – ви хочете покинути нас?

– Так, паніматко.

– І хочете зректися обітниці?

– Так, паніматко.

– Хіба ви не добровільно дали її?

– Ні, паніматко.

– Що ж вас примусило?

– Все.

– Батько?

– Так.

– Мати?

– Так само.

– Чому ж ви не заявили про це біля підніжжя олтаря?

– Я так себе почувала, що й не пам'ятаю, чи була при тому.

– Що ви кажете!

– Правду кажу.

– Як! Хіба ви не чули, коли священик запитав вас: сестро Сюзанно Сімонен, чи даєте ви Богові обітницю покори, чесноті й бідності?

– Не пам'ятаю.

– І ви відповіли тоді – так.

– Не пам'ятаю.

– І ви гадаєте, що вам хто-небудь повірить?

– Повірить чи ні, але правда лишиться правдою.

– Люба дитино, коли б на такі заяви зважали, подумайте, які були б з того зловживання! Ви зробили нерозважний крок, захопилися почуттям помсти, ваше серце вразили кари, на які ви самі наражалися; ви подумали, що їх досить, щоб зламати обітницю, – помиляєтесь, це неможливо ні перед людьми, ні перед Богом. Згадайте про те, що присягопорушення – це найтяжчий злочин і що ви вже зробили його в серці своєму і хочете довершити його.

– Я не порушу присяги, бо ні до чого не присягалась.

– Коли вас і скривдили, то хіба цих кривд не виправлено?

– Не ці кривди спонукали мене до прийняття рішення.

– А що ж?

– Брак покликання, брак волі в моїй обітниці.

– Коли у вас не було покликання, коли вас змушено, чому ви не сказали мені, коли ще був час?

– А що б це мені дало?

– Чому ви не виявили такої твердості, як у тому монастирі?

– Хіба від нас залежить твердість? Перший раз я була тверда, а другий раз була не в собі.

– Чому ви не вдалися до юриста? Чому не протестували? У вас було двадцять чотири години, щоб заявити про відмову.

– Хіба я знала що-небудь про ці формальності? Та якби й знала, то чи спроможна була скористатися з них? Та коли б і була спроможна, то чи змогла б? Хіба ви самі не помітили моєї непритомності? Якщо я візьму вас за свідка, хіба ви заприсягнетесь, що я була при розумі?

– Заприсягнусь.

– Тоді ви, паніматко, а не я, будете присягопорушниця.

– Дитино моя, ви тільки даремно зіб'єте бучу. Схаменіться, заклинаю вас вашими власними інтересами й інтересами монастиря. Такі справи спричиняють скандальні суперечки.

– То не моя буде провина.

– Світські люди лихі. Підуть найгірші здогади про ваш розум, серце, звичаї, подумають…

– Усе, що завгодно.

– Але скажіть мені щиро – якщо ви потай з чогось незадоволені, з чого б то не було, ми доберемо ради.

– Я була й буду незадоволена зі свого стану.

– Невже дух-спокусник, що весь час підступає до нас, жадаючи нас погубити, скористався з надто великої волі, яку ви з недавнього часу маєте, щоб навіяти вам якийсь згубний нахил?

– Ні, паніматко. Ви знаєте, що присягатися мені завжди важко – так от, Богом свідчуся, що серце моє безневинне і в ньому ніколи не було ніякого ганебного почуття.

– Незрозуміла річ!

– Річ дуже зрозуміла, паніматко. У кожного своя вдача, у мене – своя, ви любите монастирське життя, а я ненавиджу; ви дістали від Бога ласку чернечу, а мені її бракує зовсім; ви у світі загинули б, а тут – для вас спасіння, а я тут погублю себе, а у світі сподіваюся на порятунок. Черниця з мене була й буде погана.

– Та чому? Ви свої обов'язки краще за всіх виконуєте.

– Але з мукою і проти бажання.

– Тим більшого ви варті.

– Ніхто краще за мене не знає, чого я варта. А я мушу зізнатися собі, що, скоряючись усьому, я не варта нічого. Мені обридло бути лицеміркою. Роблячи те, що спасає інших, я ненавиджу себе і проклинаю. Одне слово, паніматко, за справжніх черниць я вважаю тих, кого в цій оселі затримує їхній нахил і хто лишився б у ній, коли б і не було навкруги ґрат та мурів. Багато чого мені бракує, щоб до таких належати. Моє тіло тут, а серця немає, воно – по той бік. І коли б треба було вибирати між смертю і довічним монастирем, я б, не вагаючись, померла. Отакі в мене думки.

– Як! Ви без гризоти скидаєте покривало й одіж, яку присвятили Ісусові Христу?

– Так, паніматко, бо вдягла їх без роздуму й волі.

Я відповіла їй дуже стримано, бо серце підказувало мені зовсім інше, воно казало мені: «О, коли вже настане хвилина, щоб подерти їх і викинути геть від себе!» Проте моя відповідь справила на неї гнітюче враження. Вона зблідла, хотіла ще щось сказати, але губи в неї тремтіли. Вона не тямила гаразд, що їй далі говорити. Я великими кроками ходила по келії, а вона скрикнула:

– О Боже мій! Що скажуть наші сестри? О Ісусе! Зглянься на неї! Сестро Сюзанно!

– Що, паніматко?

– Так це вирішено? Ви хочете нас ославити, зробити нас і стати самій осудовиськом людським, погубити себе!

– Я хочу вийти звідси.

– Та коли вам не подобається тільки цей монастир…

– І монастир, і становище, і чернецтво. Я не хочу ув'язнення ні тут, ні деінде.

– Дитино моя, вас нечистий дух полонив. То він хвилює вас, говорить вашими устами й пориває вас. Це суща правда, подивіться, в якому ви стані!

Справді, як скинула на себе очима й побачила, що сукня моя в безладді, нагрудник майже задом наперед одітий, покривало впало на плечі. Мені набридли слова лихої настоятельки, що тільки голосу прибрала ніжного й фальшивого, і я сказала їй прикро:

– Ні, паніматко, ні, я не хочу цієї одежі, не хочу…

Водночас я намагалася поправити покривало, руки мої тремтіли, що більше я силкувалась припорядити його, то гірше робила. Знетерпеливившись, я нагло схопила його, зірвала із себе й лишилась перед настоятелькою з пов'язкою на чолі, розпатлана. Тим часом вона, не знаючи, чи треба їй лишатись, ходила туди й сюди й казала:

– О Ісусе! її полонив нечистий дух, то суща правда… – і лицемірка хрестилася чотками.

Я відразу отямилася, відчула непристойність свого становища і необачність своїх слів; опорядилася якнайкраще, підняла покривало, наділа його; потім, звертаючись до неї, сказала:

– Я не божевільна, в мене не вселився нечистий дух, паніматко. Мені соромно за своє зухвальство, даруйте мені його, прошу. Але зважте на те, як мало пасує до мене чернецтво і як справедливо прагну я вийти з нього…

Вона приказувала, не слухаючи мене:

– Що скажуть люди? Що скажуть сестри?

– Ви хочете уникнути скандалу, паніматко? – спитала я. – На те є спосіб. Я не домагаюся свого вкладу, прошу тільки волі. Я не скажу, щоб ви розчинили мені браму, але зробіть сьогодні, завтра чи згодом так, щоб її погано охороняли, і моєї втечі не помічайте якомога довше…

– Нечистивиця! Що ви зважуєтесь мені пропонувати?!

– Даю пораду, якою добра й розважлива настоятелька мусила б скористатися і застосувати до всіх тих, кому її монастир мов в'язниця, а мені він у тисячу разів гірший від тих в'язниць, де тримають лиходіїв. Я мушу вийти з нього або загинути в ньому. Паніматко, – мовила я, прибираючи поважного тону й упевненого вигляду, – послухайте мене: якщо закони, до яких я звернулася, ошукають мої сподівання і мене опанує розпач, занадто добре мені відомий… у вас є колодязь, вікна в будинку… скрізь – мури перед тобою… є одежа, яку можна подерти… руки, які можна пустити в діло…

– Спиніться! Мене жах проймає. Як Ви можете…

– Можу, коли не випаде мені відразу скінчити життьові страждання, відмовитися від їжі – кожному вільно пити, їсти чи не пити й не їсти… Якщо після всього, що я сказала вам, мені стане на це відваги – а ви знаєте, що мені її не бракує і що іноді для життя треба більшої відваги, ніж для смерті, – подумайте про Суд Божий і скажіть мені, хто тоді, настоятелька чи черниця, буде злочинніша? Паніматко, я нічого не вимагаю і не вимагатиму із монастиря. Не доводьте мене до злочину, не доводьте себе до гризоти, – порозуміймося вдвох…

– То ви гадаєте, сестро Сюзанно, що я порушу свій найперший обов'язок і подам руку злочину, візьму участь у нечестивості?

– Справжня нечестивиця – я, паніматко, бо щодня споганюю зневагою священну одіж, яку ношу на собі. Зніміть її з мене, я недостойна її. Знайдіть мені на селі руб'я найбіднішої селянки і відхиліть мені монастирську браму.

– Куди ви підете шукати кращої долі?

– Не знаю, куди піду, але погано тільки там, де Бог нас не хоче, а Бог не хоче мене тут.

– У вас же нічого немає!

– То правда, але не вбогості я найбільше боюся.

– Бійтеся безпутства, до якого веде вона.

– Минуле є мені запорукою майбутнього. Коли б я пішла на злочин, то була б вільна. Але з монастиря я вийду або з вашої згоди, або силою закону. Вибирайте…

Наша розмова тривала довго. Пригадуючи її, я червоніла за все те необачне й смішне, що я зробила й сказала, але було вже пізно. Настоятелька все ще вигукувала: «Що скажуть люди! Що скажуть сестри!», коли задзвонили до відправи, і ми розлучились.

Ідучи, вона сказала мені:

– Сестро Сюзанно, ви йдете до церкви. Попросіть Бога, щоб зглянувся над вами і зміцнив вам дух у вашому становищі. Запитайте своє сумління і вірте тому, що воно скаже вам, – воно не може не докорити вам. Від співу я вас звільняю.

До церкви ми прийшли майже разом. Наприкінці відправи, коли всі сестри збиралися вже розходитись, вона постукала об молитовник і спинила їх.

– Сестри, – сказала вона, – закликаю вас упасти до підніжжя олтаря й благати милосердного Бога за одну черницю, яку він покинув, яка втратила релігійний нахил і дух і ладна зробити вчинок, блюзнірський перед Богом і ганебний перед людьми.

Не можу сказати вам, як усі здивувались. Кожна, не зворухнувшись, умить скинула поглядом по товаришках, сподіваючись викрити винну по її замішанню. Усі поприпадали ниць і мовчки помолилися. Через чималий час настоятелька тихо завела: Veni, Creator[27], і всі тихо підхопили; потім, по другій мовчанці, настоятелька постукала об пюпітр. Усі розійшлися.

Подумайте самі, який шепіт пішов по нашій громаді: «Хто така? Чи не вона? Що зробила? Що хоче зробити?..» Сумніви недовго тривали. Моя заява почала набувати у світі розголосу. Мені робили багато візитів: одні мені докори приносили, другі поради; ті хвалили мене, інші гудили. Я мала тільки один спосіб виправдатися перед усіма – розповісти про поведінку своїх батьків. А ви розумієте, якою скромною я мусила бути під цим поглядом. Відкритися цілковито я могла лише тим особам, які щиро до мене прихилились, та панові Манурі, що провадив мою справу. Коли мені страшно ставало мук, якими мені загрожували, у моїй уяві з усім своїм жахом з'являвся льох, де мене вже раз замикали, – я знала чернечу лють. Про свої страхи я оповіла панові Манурі, і він сказав мені:

– Зовсім уберегти вас від прикростів неможливо. Ви їх матимете, та й мусили сподіватися їх. Треба озброїтись терпінням і підтримувати себе надією на те, що вони кінчаться. Щодо льоху обіцяю вам, що ви вдруге туди не потрапите ніколи. Це вже моя справа…

Справді, днів за кілька він приніс настоятельці наказа – дозволяти йому бачитися зі мною щоразу, коли він тільки цього зажадає.

Наступного дня по відправі настоятелька знову запропонувала помолитися за мене громадою. Помолилися мовчки і проказали тихо той самий гімн, що й напередодні. Так само й утретє вчинили з тією тільки різницею, що мені наказали стати окремо серед хору і проказали молитву за мрущих та літанію святим з приспівом: Ora pro ea.[28]

Четвертого дня відбувся маскарад, у якому дуже дивно виявилася чудернацька настоятельчина вдача. Наприкінці відправи мене поклали в труну посеред хору. З боків поставили свічки й кропильницю. Накрили мене саваном, відправили панахиду, а потім кожна черниця, виходячи, бризкала на мене свяченою водою, промовляючи: Requiescat in pace[29]. Треба знати монастирську мову, щоб зрозуміти, яка погроза міститься в останніх словах.

Дві черниці скинули з мене саван і лишили мене, мокру до живого тіла від води, якою вони мене облудно покропили. Одежа висохла на мені: я не мала в що перебратись.

За цією наругою друга наспіла. Зібралася громада. До мене поставились, як до окаянниці, намір мій визнали за віровідступництво, і всім черницям заборонили під страхом непослуху розмовляти зі мною, допомагати мені, підходити до мене й навіть торкатися до того, з чого я послугувалася. Ці накази виконували суворо. Коридори в нас вузькі, в деяких місцях двоє можуть від сили розминутись – коли я йшла, а назустріч мені йшла друга черниця, то вона або повертала назад, або притискалась до муру, пригорнувши рукою покривало й одіж, щоб вони якось не діткнулися до моїх. Коли від мене треба було щось узяти, я ставила ту річ додолу, і її брали ганчіркою. Коли ж мені мали щось дати, то кидали мені. Коли яка черниця мала нещастя доторкнутися до мене, то вважала себе за споганену і йшла сповідатися та розгрішуватись до настоятельки. Лестощі, кажуть, ниці й підлі. Вони ще багато жорстокіші й вигадливіші, коли мають на меті догодити своїми образами. Скільки разів згадувала я слова своєї небесної настоятельки де Моні: «Серед усіх створінь, що ви бачите навколо мене, таких слухняних, простих і лагідних, немає жодного, дитино моя, немає жоднісінького, що з нього я не могла б зробити лютого звіра. Нахил до цієї дивної метаморфози тим більший, чим молодшими потрапляють до келії і чим менше знають світське життя. Ці слова дивують вас. Нехай же боронить вас Бог дізнати на собі цю правду. Сестро Сюзанно, добра черниця та, що йде до монастиря спокутувати якийсь великий гріх».

Мене звільнили від усіх обов'язків. У церкві залишали по одному порожньому місцю обабіч того, що я займала. У трапезній я сиділа за окремим столом. Мені нічого не подавали. Я мусила сама йти до кухні просити свою пайку. Першого разу сестра-куховарка крикнула мені:

– Не входьте, відступіться…

Я відступилася.

– Що вам треба?

– їсти.

– їсти! Ви негодні жити…

Іноді я ішла геть і цілий день нічого не їла, іноді напосідалась, і мені ставили на поріг страву, яку посоромилися б дати тварині. Я брала її плачучи і йшла. Іноді мені траплялося приходити двері хору останньою, я заставала їх замкнутими; ставала під ними навколішки й чекала там кінця відправи. Коли це в саду було, я верталась до келії. Тим часом сили мої занепадали від недостатності харчу, від поганої якості того, що я їла, а ще більше від страждання, якого завдавали мені повсякчасні прояви жорстокості. Отож я відчула, що коли страждатиму неремстиво, то й кінця ніколи не побачу своєму позову. Тому я вирішила поговорити з настоятелькою. Напівмертва від страху, я пішла все-таки й тихо постукала до неї у двері. Вона відчинила, побачивши мене, оступилась на кілька кроків, крикнувши:

– Відійди, віровідступнице!

Я відійшла.

– Ще…

Я ще відійшла.

– Що ви хочете?

– Як ні Бог, ні люди не засудили мене на смерть, то я хочу, паніматко, щоб мені дали жити.

– Жити! – мовила вона, повторюючи слова сестри-куховарки. – Хіба ви гідні цього?

– Тільки Бог знає це. Але попереджаю вас, що, коли мені відмовлятимуть у їжі, я муситиму поскаржитись на це тим, хто взяв мене під свою оборону. Я тут лише тимчасова мешканка до того часу, коли моя доля і становище будуть вирішені.

– Ідіть, – сказала вона, – не поганьте мене своїми поглядами. Я подбаю про це…

Я пішла, а вона люто зачинила двері. Мабуть, наказа вона дала, але мені від того мало що покращало. Не коритися їй у цьому вважалося за заслугу – мені кидали найгіршу страву та ще й псували її попелом і всякими покидьками.

Отак жила я, поки тривав мій позов. Виходити до приймальні мені не зовсім забороняли. Відібрати моє право радитися із судцями та адвокатом не могли, проте він мусив кілька разів удаватись до погроз, щоб зі мною побачитись. На побачення мене завжди супроводила одна із сестер. Вона нарікала, коли я розмовляла тихо; обурювалась, коли я лишалась у приймальні надто довго, уривала мене, заперечувала, заважала мені. Переказуючи ці мої розмови настоятельці, перекручувала їх, криво тлумачила, накидала мені те, чого я й не казала. Що там! Дійшло того, що мене обікрали, повитягали в мене стільці, ковдри, матраци, не давали мені білизни. Одіж у мене подерлась, я лишилася майже без панчіх і черевиків. Я насилу могла роздобути води, не раз мусила сама ходити по неї до колодязя, того самого, що я про нього згадувала. Посуд мені перебили – тоді я мусила пити воду коло колодязя, бо не мала в чому принести її. Проходячи попід вікнами, я мусила або бігти, або сподіватись собі на голову помий. Кілька сестер плюнули мені в обличчя. Я стала брудна до гидоти. Сповідатися мені заборонили, щоб я, бува, не поскаржилась нашим духівникам. Якось на велике свято, здається на Вшестя, мені в келії забили чимось замок. Я не могла вийти до меси, та, мабуть, й інші відправи пропустила б, коли б не нагодився пан Манурі, якому спочатку казали, що не знають, де я поділася, що не бачили мене, що я службу Божу зовсім занедбала. Тим часом я, розхвилювавшись, зламала замок і прийшла під двері хору, що були замкнені, як і звичайно, коли я з'являлась не серед перших. Я лягла на землю, прихилившись головою і спиною до стіни, склавши на грудях руки, і так вийшло, що тілом своїм загородила прохід. Коли відправа кінчилась і черниці почали виходити, перша раптом спинилася, інші так само. Настоятелька здогадалась, у чому річ, і сказала:

– Ідіть по ній, це ж – труп.

Дехто послухався і стоптав мене ногами. Інші були не такі жорстокі. Але жодна не зважилась простягти мені руку й підвести.

Під час моєї відсутності в мене викрали налой, портрет нашої фундаторки, інші благочестиві образи, розп'яття. У мене лишився тільки хрест, що я носила на чотках, та й той не надовго. Тож я жила в чотирьох голих стінах, у кімнаті без дверей, без стільця, стоячи або лежачи на сіннику, без найпотрібнішого посуду й мусила вночі виходити за природними потребами, а вранці мене винуватили, що я турбую монастирський спокій, блукаю, божеволію. Що келія моя не замикалась, то вночі до мене з галасом вдиралися, кричали, шарпали моє ліжко, били шибки, всіляко лякали мене. Галас чути було поверхом вище і поверхом нижче, і хто не входив до змови, ті казали, що в моїй кімнаті коїться щось дивне, що вони чули жалібні голоси, крики, брязкіт кайданів і що я розмовляю з привидами й нечистими духами, що я, певно, продала свою душу і що треба притьмом вибиратися з мого коридору. У чернечих громадах є недоумкуваті, таких навіть більшість – вони повірили в те, що їм про мене казали, не зважувались проходити повз мої двері, бачили мене у своїй затьмареній уяві з огидним обличчям, хрестилися при зустрічі зі мною, тікали геть, кричали:

– Відступися від мене, сатано! Боже, захисти мене!..

Одна з наймолодших черниць була в кінці коридору, коли я йшла їй назустріч. Обминути мене було зовсім ніяк. її пойняв несказанний жах. Спочатку вона повернулась лицем до стіни й бурмотіла тремтячим голосом: «Боже мій! Боже мій! Ісусе! Маріє!..» Тим часом я підходила. Коли вона відчула мене поруч себе, то затулила обличчя руками, щоб не побачити мене, рвонулась до мене, нестямно кинулась мені в обійми й закричала:

– Рятуйте! Рятуйте! Милосердя! Я пропала! Сестро Сюзанно, не чиніть мені зла! Сестро Сюзанно, згляньтесь наді мною!

І, кажучи це, падає півмертва горілиць на підлогу. На крик збіглися, забрали її, а як уже розмалювали цю пригоду, то й сказати годі. З неї зробили найзлочиннішу історію: буцімто демон нечестя опанував мене. Мені приписали наміри, вчинки, які не зважуюсь назвати, і дивовижні бажання, що на них і склали той видимий безлад, у якому молоду черницю знайдено. Справді, я ж не чоловік і не знаю, що можна вигадати про двох жінок, а тим більше про одну. Проте ліжко моє було без заслони, до кімнати моєї заходили коли завгодно, так що ж тут, пане, казати? Певно, ці жінки, попри зовнішню стриманість, скромні погляди й чеснотливий вираз, серце мають дуже зіпсуте: вони знають принаймні, що на самоті можна робити якесь неподобство, а я цього не знаю, тому й не могла я ніколи зрозуміти, в чому мене звинувачують, а вони висловлювались так невиразно, що я ніколи не знала, що їм відповісти.

Я б не кінчила свою розповідь, коли б почала докладно розповідати про це переслідування. Ох, пане, якщо є у вас діти, дивіться на мене, яку долю ви їм готуєте, коли дозволяєте їм уступати в чернецтво без прояву найбільшого й найрішучішого покликання! Які ж несправедливі люди! Дитині дозволяють розпоряджатися собою в такому віці, коли їй не дозволяють розпоряджатися одним екю. Краще вбити свою дочку, ніж замикати до монастиря проти її волі. Так, убити! Скільки разів жалкувала я, що мати не задушила мене в колисці! То було б не так жорстоко. Чи повірите, що в мене відібрали молитовника й заборонили молитися Богові? Ви певні, що цьому я не скорилася. Лишенько! То була єдина моя розрада. Я зводила руки до неба, я кричала й сподівалася, що мої крики почує той Єдиний, що бачив усі мої злигодні. Під дверима в мене підслуховували, і одного разу, коли я зверталась до Бога зніченим серцем своїм і кликала його на допомогу, мені сказали:

– Марно ти волаєш до Бога, Бога вже немає для тебе. Помри в розпуці й будь проклята…

Інші додали:

– Амінь, віровідступнице, амінь!

Але ось що видасться вам ще дивнішим. Не знаю, чи то злостивість була, чи омана, бо, хоч я й не зробила нічого такого, що свідчило б про мій розумовий розлад, а тим більше про те, що в мене вселився нечистий дух, вони обговорили між собою, чи не треба вигнати з мене біса, і ухвалили більшістю голосів, що я зреклася свого соборування і хрещення, що мене посів демон і відвертає від служби Божої. Одна з черниць заявила, що під час деяких молитов я скрегочу зубами, що взагалі в церкві я тремчу й на піднесенні Святих дарів заломлюю руки. Друга додала, що я стоптала під ноги розп'яття, не ношу чоток (їх у мене вкрали) і вирікаю богохульства, яких не зважуюсь переказати вам. І всі погодилися, що в мені діється щось неприродне й що треба повідомити про це вікарія. Так і зробили.

Вікарієм був тоді Ебер, людина літня й досвідчена, різкий, але справедливий і розумний. Йому докладно написали про колотнечу в монастирі. Колотнеча, безперечно, була велика, і коли я спричинилася до того, то не зі своєї волі. Ви, мабуть, здогадуєтесь, що в посланій йому заяві не забули згадати про мої нічні походеньки, про мою відсутність у хорі, про гамір у моїй келії, про те, що одна бачила, друга чула, про мою огиду до святощів, про мої богохульства й непристойні вчинки, що мені ми їх закидали. Щодо пригоди з молодою черницею, то з неї зробили все, що хочете. Винувачення були такі великі й численні, що пан Ебер, з усім своїм здоровим глуздом, не міг не піддатися їм почасти й не повірити, що в них багато правди. Річ видалася йому такою важливою, що він сам поклав з нею розібратися. Він повідомив про свій приїзд і справді прибув з двома молодими церковниками, що були при ньому й допомагали йому в його нелегких обов'язках.

Днів за кілька перед тим я почула вночі, що хтось тихенько ввійшов до мене в келію. Я не сказала нічого, чекала, щоб до мене заговорили, і мене гукнули тихим, тремтячим голосом:

– Сестро Сюзанно, ви спите?

– Ні, не сплю. Хто там?

– Це я.

– Хто ви?

– Ваш друг, що помирає зі страху й наражається на смертельну небезпеку, щоб дати вам пораду, може, й марну. Слухайте: завтра чи позавтра приїде вікарій – вас обвинувачено. Приготуйтесь боронитися. Прощайте, майте мужність, і хай Господь Бог буде з вами…

Сказавши це, вона зникла легко, як тінь. Бачите, скрізь, навіть по монастирях, є співчутливі душі, яких ніщо не робить жорстокими.

Тим часом мій позов розгортався. Сила людей усякого стану, статі й становища, людей мені не відомих, зацікавились моєю долею й клопотались за мене. Серед них і ви були, тож історію мого позову ви, мабуть, краще від мене знаєте. Під кінець я вже не могла бачитися з паном Манурі. Йому сказали, що я хвора. Він здогадався, що його дурять, але боявся, щоб мене не кинули в темну. Звернувся до архієпископства, та його не захотіли там вислухати. Туди вже повідомили, що я божевільна, а може, й гірше. Він удався до судців і обстоював виконати наказ, що його давали настоятельці, за яким вона мусила дозволяти йому бачити мене живу чи мертву на першу ж його вимогу. Світські судді натиснули на церковних. Ті відчули, до яких наслідків може призвести цей інцидент, коли не піти назустріч, – це, мабуть, і пришвидшило приїзд вікарія, бо ці добродії, яким постійні монастирські чвари в печінках сидять, не поспішають звичайно втручатися в них – вони з досвіду знають, що їхній авторитет від того буде зневажений і скомпрометований.

Я скористалася з поради подруги, щоб покликати на допомогу Бога, зміцнити душу й підготувати свою оборону. У неба я просила лише того щастя, щоб мене допитали й вислухали безсторонньо – це щастя я дістала, але побачите, якою ціною. Коли мій інтерес був стати перед суддею безневинною і розсудливою, то настоятельці не менш важило показати мене лихою, нечестивою, винною і божевільною. Я збільшувала свій запал, а вони – свої підступи: їсти мені давали стільки, аби я з голоду не померла, виснажували мене образами, збільшили навкруг мене жахи, позбавили мене зненацька нічного спочинку, пішло в діло все, що тільки може підтяти здоров'я й затьмарити розум, – то була така витончена жорстокість, що ви про неї й гадки не маєте. Міркуйте про решту ось із чого: одного дня я вийшла з келії, ідучи до церкви чи деінде, і побачила долі посеред коридору обценьки. Я нахилилась, щоб підняти їх і покласти так, щоб тій, хто загубив їх, легко було їх знайти. При світлі я не бачила, що ті обценьки мало не червоні. Я взяла їх і відразу впустила – на них лишилася вся шкіра з моєї понівеченої долоні. Уночі по тих місцях, де я мусила проходити, мені або під ноги ставили перешкоди, або чіпляли їх у рівень з головою. Раз у раз я ранилася – не знаю, як і зовсім не вбилася. Присвічувати я не мала чим і мусила йти, тремтячи, витягнувши вперед руки. Під ноги мені розкидали бите скло. Я твердо вирішила про все це розказати і слово своє більш-менш додержала. Двері до вигод я заставала замкненими й мусила сходити вниз кілька поверхів і бігти в глиб саду, коли хвіртка була відчинена, а коли ні… Ох, пане, які то лихі створіння – замкнені в монастирі жінки, коли вони певні, що догоджають своїй настоятельці у її мстивих бажаннях і служать Богові, доводячи вас до розпачу! Час уже був приїхати архієпископові, час уже був кінчитися моєму позову.

Це були найжахливіші хвилини в моєму житті, бо подумайте ж, пане, мені зовсім не відомо було, якими фарбами розмалювали мене перед цим церковником і кого він з цікавості приїхав побачити – справді нечестивицю, в яку вселився сатана, чи дівчину, яка тільки прикидається. Виставити мене такою, по-їхньому, можна було, тільки налякавши мене до смерті, і ось як вони до цього взялися.

Того дня, як прибув вікарій, до моєї келії рано-вранці ввійшла настоятелька з трьома сестрами; в однієї була кропильниця, в другої – розп'яття, в третьої – мотузка. Настоятелька сказала мені голосно й загрозливо:

– Підведіться… Станьте навколішки і припоручіть душу Богові…

– Паніматко, – мовила я, – чи можу я перед тим, як скоритися вам, запитати, що зі мною буде, що ви надумали вчинити зі мною і що мушу я просити в Бога?..

По всьому тілу в мене проступив холодний піт. Я тремтіла, коліна підгинались, із жахом поглядала я на трьох лиховісних товаришок. Вони стояли вряд з похмурими обличчями, зціпивши зуби й заплющивши очі. Від страху слова в моєму запитанні я вимовляла уривчасто, нарізно. Ніхто не відповів мені, тож я подумала, що, може, й не почули мене. Знову я проказала останні слова того запитання, бо все його проказати мені не було сили. Отож я промовила тихо й невиразно:

– Якої ласки мушу я просити в Бога?

Мені відповіли:

– Просіть у нього прощення за гріхи всього вашого життя. Говоріть до нього так, як ніби ви зараз маєте стати перед ним…

На цих словах я подумала, що вони радили раду й постановили спекатися мене. Я не раз чула, що таке роблять по деяких чоловічих монастирях: судять, засуджують і страчують. Тільки ж не гадала, що таку нелюдську розправу можуть учинити в монастирях жіночих. Але скільки було в них такого, про що я раніш і не здогадувалась, а потім сама побачила! На згадку про близьку смерть я хотіла скрикнути, але рот мій розкрився, голосу ж не було. Я підійшла до настоятельки, благально витягнувши руки, і, зімлівши, впала на спину. Я впала, але не дуже забилась. Такими хвилинами смертельного страху, коли сила нас покидає, члени непомітно кволіють, ніби спадають одні на одних, і природа не в змозі підтримати себе, нібито хоче тихо згаснути. Я втратила свідомість, чула довкола себе тільки дзижчання невиразних і далеких голосів – чи то черниці говорили, чи то в ухах у мене дзвеніло, але я чула тільки те безкінечне дзижчання. Не знаю, скільки часу пробула я в цьому стані, але прокинулася від раптового холоду, що дрожем пройшов по мені, аж я зітхнула. Я була геть чисто мокра, вода стікала в мене з одежі додолу – на мене вилили всю велику кропильницю. Я лежала на боці в калюжі, прихилившись головою до стіни, напіврозтуливши рота, з обмерлими, заплющеними очима. Хотіла розплющити їх і подивитись, але на них ніби туман наліг. Крізь нього я бачила тільки плями вбрання, за яке марно намагалася схопитись. Я силкувалась поворухнути вільною рукою, підвести її, але вона була надто важка. Млость потроху зменшувалась. Я звелась і сіла, прихилившись спиною до стіни. Руки мої лежали у воді, голова впала на груди, я стогнала – нечленороздільно, уривчасто, болісно. На обличчях у жінок був вираз такої суворості й непохитності, що я не зважувалась благати їх. Настоятелька сказала:

– Поставте її.

Мене взяли за руку й підвели. Вона додала:

– Вона не хоче припоручити себе Богові. Тим гірше для неї. Ви знаєте, що треба робити. Робіть…

Я гадала, що тією мотузкою мене задушать. Дивилась на неї, очі мої пройнялися слізьми. Я попросила поцілувати розп'яття, мені відмовили. Попросила поцілувати мотузку – дали. Я нахилилась, схопила настоятельчин наплічник, поцілувала його, промовила:

– Боже, зглянься наді мною! Боже, зглянься наді мною! Хоч не мучте ж мене, любі сестри…

І підставила шию. Не знаю вже, ні що зі мною сталося, ні що мені зробили. Певно, ті, кого ведуть на страту, а я саме це уявляла, вмирають раніше, ніж їх скарають. Я опам'яталася на сіннику, що правив мені за ліжко, – сиділа зі скрученими за спиною руками, на колінах лежало велике залізне розп'яття. Пане маркіз, я звідси бачу, якого болю завдаю вам, але ви ж хотіли знати, чи варта я того маленького співчуття, якого сподіваюся від вас.

Отоді відчула я вищість християнської релігії над усіма релігіями у світі. Яка глибока мудрість у тому, що сліпа філософія називає безумством хреста! Навіщо б здався мені в тодішньому моєму стані образ щасливого і вславленого законодавця? Я бачила безневинного з простромленим боком, з тернами на чолі, з прицвяхованими руками й ногами, який помирав від страждання, і думала: «Оце Бог мій, а я ще смію нарікати!..» Ця думка додала мені сили, і я відчула, як у серці моїм відроджується розрада; я пізнала суєту життя і щаслива була втратити його раніше, ніж мала час помножити свої гріхи. Проте полічила свої роки і завважила, що мені й двадцяти немає, і зітхнула. Була надто знесилена, надто пригнічена, щоб мій дух міг піднестися над страхом смерті. При здоров'ї я, певно, могла б повестися відважніше.

Тим часом повернулась настоятелька зі своїми поплічницями. Вони застали мене більш притомною, ніж гадали й сподівалися побачити. Підвели мене, запнули мені обличчя покривалом. Двоє взяли мене попід руки, третя підштовхувала мене ззаду, а настоятелька наказувала мені йти. Я пішла, не знати куди, але гадала, що на страту, і приказувала:

– Боже, зглянься наді мною! Боже, зміцни мене! Боже, не покидай мене! Боже, прости мене, якщо образила Тебе!

Прийшла я до церкви. Вікарій правив месу. Уся громада була в зборі. Забула вам сказати, що ті три черниці, які вели мене, почали мене щосили штовхати, коли ми підійшли до дверей, – вдавали, ніби мучаться коло мене, тягли мене за руки, підпихали ззаду, немов би я опиралася й не хотіла входити до церкви. Насправді ж цього нічого не було. Мене привели до олтаря, я насилу стояла, а мене шарпали, щоб я стала навколішки, ніби я відмовлялася схилитись, тримали мене, ніби в мене була думка тікати. Заспівали Veni creator; винесли Святі дари, дали благословення. Під час благословення, коли належить класти поклін, ті, що тримали мені руки, пригнули мене, мовби силоміць, а решта притримали руками за плечі. Усе це я почувала, але не могла збагнути, навіщо вони це роблять. Нарешті, усе з'ясувалося.

По благословенні вікарій скинув убори, надів тільки стихар та єпітрахіль і вийшов до приступок олтаря, де я стояла навколішках. Обіч нього йшли два церковники спиною до олтаря, де лежали Святі дари, обличчям до мене. Він підійшов до мене й сказав:

– Сестро Сюзанно, підведіться…

Сестри, що тримали мене, нагло мене підвели. Інші оточили мене й обступили звідусюди так, ніби боялися, щоб я не вирвалась. Він додав:

– Розв'яжіть її…

Його не послухали. Прикинулися, що вбачають небезпеку в тому, щоб звільнити мене. Але я вже казала вам, що людина він крута. Він ще раз промовив твердо й суворо:

– Розв'яжіть її…

Послухалися. Тільки звільнили мені руки, я болісно й гостро застогнала, аж він зблід, а лицемірні черниці відсахнулися від мене з переляку. Він опанував себе, сестри повернулись, вдаючи, що тремтять від страху. Я стояла нерухомо, і він спитав мене.

– Як ви?

Замість відповіді я показала йому свої руки: мотузка, якою мене зв'язали, глибоко в'їлася в тіло, і руки в мене геть посиніли від того, що кров застоялася в жилах. Він зрозумів, що стогін у мене вихопився від раптового болю, коли відновився кровообіг. Він сказав:

– Скиньте з неї покривало…

Його пришили в кількох місцях так, що я й не помітила цього. Знову-таки багато сил доклали до того, що самі вони й поставили на перешкоді, – треба ж було, щоб вікарій побачив мене несамовитою, божевільною. Тим часом від шарпанини нитка в кількох місцях висмикнулась, в інших місцях покривало й одіж подерлися, і мене побачили. З обличчя я гарна. Глибока туга змінила його, але його характер лишився той самий. Голос у мене зворушливий, і той, хто мене слухає, почуває, що слова мої правдиві. Усе це викликало великий жаль у молодих супутників архідиякона. Йому ж ці почуття були чужі: справедливий, але нечулий, він належав до тих, хто сповідуючи чесноту, не відчуває її солодкості. Добро вони роблять тому, що так велить їм розум. Він підійняв єпітрахіль, покрив нею мені голову й запитав:

– Сестро Сюзанно, чи вірите ви в Бога Отця, Сина й Святого Духа?

Я відповіла:

– Вірю.

– Чи вірите в матір нашу, Святу Церкву?

– Вірю.

– Чи зрікаєтесь сатани й діл його?

Замість того, щоб відповісти, я раптом вискочила вперед, голосно скрикнула, і край єпітрахілі впав у мене з голови. Вікарій занепокоївся, його супутники зблідли. Із сестер одні розбіглися, другі, що сиділи, посхоплювалися з великим гуркотом. Він дав знак, щоб затихли, а сам дивився на мене, чекав чогось надзвичайного. Я його заспокоїла, сказавши:

– Панотче, то абищиця. Одна з черниць вколола мене чимось гострим. – І, звівши очі й руки до неба, я додала, вмиваючись слізьми: – То мене вразили в ту хвилину, коли ви мене питали, чи зрікаюсь я сатани й діл його, і я добре бачу, навіщо.

Настоятелька від усіх запротестувала, що до мене не торкались. Архідиякон знов покрив мене єпітрахіллю. Черниці хотіли знову підійти, та він дав їм знак відступитися й перепитав мене, чи зрікаюсь я сатани й діл його, і я твердо відповіла:

– Зрікаюсь, зрікаюсь…

Він сказав принести розп'яття й дав мені поцілувати; я поцілувала його в ноги, руки й рану в боці. Він наказав мені голосно поклонитися розп'яттю, я поставила його на землю й промовила навколішках:

– Боже мій, Спасителю мій, Ти, що сконав на хресті за мої і всього людського роду гріхи, поклоняюся Тобі. Хай окриють мене Твої муки, хай упаде на мене крапля крові, Тобою пролитої, і очищуся. Прости мене, Боже, як я прощаю ворогам своїм…

Потім сказав мені:

– Визнайте віру Його… Визнайте любов Його… Визнайте милосердя Його…

Я зробила все це. Не пригадую тепер, як саме висловлювалась, але, мабуть, дуже піднесено, бо дехто з черниць заридали, обидва молоді церковники заплакали, а архідиякон здивовано спитав, звідки взяла я молитви, допіру проказані. Я сказала йому:

– З глибини свого серця; це – мої думки й почуття. Свідчуся в цьому Богом, що все чує й витає над цим олтарем. Я християнка, я безневинна. Якщо я вчинила якісь гріхи, то вони тільки Богові єдиному відомі, тільки він має право правити з мене звіт за них і покарати… – На цьому слові я глянула страшним поглядом на настоятельку.

Так закінчилася церемонія, якою було ображено величність Божу, споганено найсвятіші речі й ошукано служителя церкви. Черниці розійшлися, окрім настоятельки, мене й молодих церковників. Архідиякон сів, видобув заяву, подану на мене, почав уголос читати її і питати мене за артикулами, що в ній містилися:

– Чому ви не сповідаєтесь?

– Мене не пускають.

– Чому ви не причащаєтесь?

– Мене не пускають.

– Чому ви не буваєте ні на месі, ні на службах Божих?

– Мене не пускають.

Настоятелька хотіла щось сказати. Він спинив її властивим йому тоном:

– Мовчіть, паніматко… Чому ви виходите вночі з келії?

– У мене відібрали воду, глек на воду й посуд на природні потреби.

– Чому вночі чути галас у вашому коридорі й у келії?

– Мені навмисне не дають спати.

Настоятелька знову хотіла заговорити, він ще раз сказав їй:

– Я вже казав вам, паніматко, – мовчіть. Відповідатимете, коли запитаю…

– Що то за черницю вирвали з ваших рук і знайшли повалену додолу в коридорі?

– Це – наслідок жаху, який навіяли їй щодо мене.

– Вона ваша подруга?

– Ні, панотче.

– До неї в келію ви коли-небудь заходили?

– Ніколи.

– І ніколи не робили чогось непристойного чи то їй, чи іншій якій?

– Ніколи.

– Чому вас зв'язали?

– Не знаю.

– Чому ваша келія не замикається?

– Я зламала в ній замок.

– Чому ви його зламали?

– Щоб відчинити двері й піти на відправу в день Вшестя.

– Так ви того дня були в церкві?

– Так, панотче…

Настоятелька сказала:

– Це неправда, панотче. Вся громада…

Я урвала її:

– … потвердить, що двері до хору були замкнені, що вони знайшли мене долі коло дверей, і ви наказали їм іти по мені. Дехто так зробив, але я прощаю їм і вам, паніматко, що ви наказали. Я прийшла не інших виказувати, а себе боронити.

– Чому у вас немає ні чоток, ні розп'яття?

– У мене відібрали.

– Де ваш молитовник?

– Відібрали.

– Як же ви молитесь?

– Молюся серцем і духом, хоч молитись мені й заборонено.

– Хто заборонив?

– Паніматка.

Настоятелька знову хотіла заговорити.

– Паніматко, – сказав він їй, – правда чи неправда, що ви заборонили їй молитися? Скажіть: так чи ні?

– Я гадала й мала підставу гадати…

– Не про те йдеться. Ви заборонили їй молитися – так чи ні?

– Заборонила, але…

– Але, – урвав її архієпископ, – але, сестро Сюзанно, чому ви боса?

– Мені не дають ні панчіх, ні черевиків.

– Чому білизна й одіж у вас такі подерті й брудні?

– Вже три місяці мені не дають білизни, а в одежі я мушу спати.

– Чому ви спите в одежі?

– Бо не маю ні заслони, ні ковдри, ні матрацу, ні постелі.

– Чому не маєте?

– Відібрали в мене.

– їсти вам дають?

– Я прошу, щоб давали.

– Виходить, не дають?

Я мовчала, він додав:

– Не може бути, щоб з вами так суворо поводились, коли б ви не вчинили якоїсь тяжкої провини.

– Провина моя в тому, що я не покликана до чернецтва і хочу зректися обітниці, яку дала недобровільно.

– Справу цю належить розв'язати законам, і хоч би який був їх вирок, ви тим часом мусите виконувати чернечі обов'язки.

– Ніхто, панотче, не виконує їх пильніше за мене.

– І мусите користуватися з усього, що й ваші товаришки.

– Цього я тільки й прошу.

– Може, ви скаржитесь на когось?

– Ні, панотче, я вже казала: прийшла не винуватити, а боронитися.

– Ідіть.

– Куди мушу йти, панотче?

– До своєї келії.

Я ступила кілька кроків, потім повернулась і впала до ніг настоятельці й архідияконові.

– Що таке? – спитав він.

– Ви бачите! – сказала я, показуючи йому свою побиту в кількох місцях голову, свої скривавлені ноги, свої посинілі, кістляві руки, свою брудну й подерту одіж.

Чую, пане маркіз, що ви й більшість тих, хто ці записки прочитає, скажете: «Скільки жахів, таких вигадливих і довготривалих! Яка витончена жорстокість у чернечих душах!» Неймовірна річ, скажете ви всі. Погоджуюсь, але це – правда, і хай небо, яким свідчуся, судить мене з усією суворістю і віддасть на вічні муки, коли я дозволила наклепові хоч краєчком своєї тіні затьмарити де-небудь мої рядки! Хоч і глибоко пізнала я, яким сильним збудником стає настоятельчина ненависть для природної зіпсутості, надто ж коли зіпсутість ця може своїми злочинами вислужуватись, хвалитися й пишатися, але злопомність не заглушила в мені справедливості. Що більше я міркую, то більше переконуюсь, що такого, як мені трапилось, не траплялось і, мабуть, не трапиться ніколи. Один раз (дай, Боже, щоб перший і останній) угодно було провидінню, чиї путі невідомі нам, зібрати над однією безталанною всю силу жорстокості, що розподіляється за його незбагненними веліннями на безконечну многість нещасних, які перед нею були і по ній будуть у монастирі. Я страждала, дуже страждала, але доля моїх мучительок здається і завжди здавалась мені гіднішою жалю, ніж моя власна. Волію і волітиму краще вмерти, ніж помінятися з ними роллю. Мої муки кінчаться, сподіваюсь цього від ваших доброт; а спогад, сором і гризота злочину лишаться їм довіку. Вони вже винуватять себе, не сумнівайтесь; вони винуватитимуть себе все своє життя, і жах зійде разом з ними в домовину.

Проте, пане маркіз, теперішнє моє становище сумне. Життя тяжке для мене: я – жінка, духом слаба, як і всі в моїй статі. Бог може покинути мене. Я не почуваю ні сили, ні відваги терпіти далі те, що перетерпіла. Бійтеся, пане маркіз, щоб не настала фатальна хвилина. Хоч ви й очі тоді виплачете за моєю долею, хоч і сточить вас гризота, я не вийду вже з безодні, в яку впаду, – вона навіки замкнеться над зневіреною.

– Ідіть, – сказав мені архієпископ.

Один із церковників допоміг мені підвестися, і архієпископ додав:

– Я допитав вас, зараз допитаю вашу настоятельку… і не вийду звідси, поки не відновлю тут ладу…

Я пішла. Монастир був у тривозі; усі черниці стояли на порогах своїх келій, перемовлялись одна з одною через коридор. Тільки-но я з'явилась, як вони позникали, і почувся довгий стукіт дверей, що одна по одній з гуркотом зачинялись. Я ввійшла в келію, стала навколішки коло стіни й попросила Бога зважити на мою скромність у розмові з архідияконом і показати йому мою безневинність і правоту.

Я молилася, коли архідиякон з двома своїми супутниками з'явились у моїй келії. Я вже казала, що не мала ні застілки, ні стільця, ні налою, ні заслони, ні матрацу, ні ковдри, ні постелі, ані якоїсь посудини. Двері мої не замикались, у вікнах майже всі шибки були побиті. Я підвелася, і архідиякон, спинившись відразу й обурено глянувши на настоятельку, промовив:

– Ну, паніматко?

– Я цього не знала, – сказала вона.

– Не знали? Неправда. Хіба хоч один день ви не заходили сюди і чи не звідси саме прийшли вранці?.. Скажіть, сестро Сюзанно, паніматка була у вас сьогодні?

Я не відповіла нічого. Він не домагався, але молоді церковники, опустивши руки, похиливши голови й утопивши в землю очі, достатньо виявили свій біль і подив. Вони всі вийшли, і я почула, як архієпископ казав настоятельці в коридорі:

– Ви негодні своїх обов'язків, вас треба було б усунути. Про це я подам скаргу владиці. А все це неподобство виправити ще перед моїм від'їздом. – І, йдучи далі, він хитав головою, приказував: «Це жахливо! Християнки! Черниці! Людське створіння! Жахливо!»

Після цього розмов уже не було ніяких, але мені дали білизну, іншу одежу, заслону, ковдру, постіль, посуд, мій молитовник, мої благочестиві книжки, чотки, розп'яття, засклили вікна, одно слово, відновили мене у звичайному становищі всіх черниць. Виходити до приймальні теж дозволили, але тільки в справах.

А справи посувалися повільно. Пан Манурі подав першу заяву, яка вплинула мало. У ній було забагато розуму, не досить патетики й майже зовсім не було доводів. Але не адвокат, дуже вправний, був тому причиною. Я не хотіла, щоб хоч трохи постраждала репутація моїх батьків, не хотіла, щоб було ославлено чернецтво, зокрема монастир, де я страждала, щоб не було надто відразними фарбами змальовано моїх зятів та сестер. На мою користь свідчив лише мій протест, зроблений у першому монастирі, але в другому не повторений. Коли обороні поставлено такі тісні межі, а напад супротивника ніяких меж не визнає, топче під ноги правду і кривду, твердить і заперечує однаково зухвало, не спиняється ні перед звинуваченням, ні перед підозрами, – його перемогти важко, зокрема в судах, де звичка й утома не дозволяє майже ніколи розглянути сумлінно навіть найважливіші справи і де на такі заяви, як моя, політик завжди дивиться незичливо, боячись, щоб успіх однієї черниці, яка протестує проти обітниці, не заохотив до такого вчинку й безліч інших, – адже судді почувають потай, що як дозволити брамі цих в'язниць відчинитися перед однією нещасною, то до них рине юрба і виважуватиме їх. Нам пильнують відібрати відвагу й упокорити нас нашій долі, позбавивши надії на її зміну. Проте в добре керованій державі, по-моєму, мусило б навпаки бути – вступати в чернецтво важко, а виходити з нього легко. І чому не прирівняти цей випадок до багатьох інших, де брак якоїсь дрібної формальності знищує всю процедуру, навіть справедливу, зрештою? Хіба монастирі такі вже сутні в державному устрої? Хіба встановив Ісус Христос ченців і черниць? Хіба церква аж ніяк не може без них обійтися? Навіщо женихові стільки божевільних наречених, а людській породі стільки жертв? Хіба ж таки не зрозуміють ніколи потреби звузити отвір безодень, що загрожують поглинути майбутні покоління? Чи варті всі бездушні молитви, читані там, хоч одного шеляга, поданого бідному зі співчуття? Чи може Бог схвалювати самотництво людини, яку він створив громадською? Чи може Бог дозволяти зухвалі обітниці людині, яку він створив такою непостійною, нетривалою? Чи може цих обітниць, противних загальному прагненню природи, додержати цілком хто-небудь, крім зле зорганізованих істот, у яких зародки пристрастів загинули і яких по праву можна було б помістити серед потвор, якби наші знання дозволяли нам унутрішню будову людини бачити так само легко й добре, як її зовнішню форму? Чи завмирають тваринні функції від усіх тих жалобних церемоній, що їх виконують при вступі в послушенство та чернецтво, коли чоловіка або жінку віддають у монастир, занапащаючи їх назавжди. Чи не збуджується в них, навпаки, у тиші, спонуці й неробстві сила, невідома мирянам, захопленим безліччю розваг? Де ще побачить хто голови, опановані нечистими примарами, що їх переслідують і непокоять? Де ще побачимо глибоку нудьгу, блідість, охлялість, усі ці симптоми заскнілої і виснаженої природи? Де ще ночі тривожать зойки, а дні стікають безпричинними слізьми, що ллються від невідомого смутку? Де ще природа, обурена примусом, до якого вона не створена, ламає поставлені їй перепони, шаленіє, призводить життєві сили до розладу, що проти нього вже немає засобу? Де ще туга й злість понищили всі громадські прикмети? Де ще немає ні батька, ні брата, ні сестри, ні родича, ні друга? Де ще людина, вважаючи себе лише за хвилинну й минущу істоту, ставиться до найголовніших світських зв'язків, як мандрівець до пересічних речей – без прихильності? Де, як не в цій обітниці, поселилися ненависть, огида й марення? Де, як не тут, місце рабству й деспотизму? Де ніколи не вгасає лють? Де жевріють у тиші всі пристрасті? Де осередок жорстокості й цікавості?

«Історія цих притулків не знає, – казав потім пан Манурі у своїй захисній промові, а в іншому місці додавав: – Дати обітницю бідності – це зобов'язатися під присягою бути ледарем і злодієм; дати обітницю чесноті – це пообіцяти Богові постійно порушувати наймудріший і найважливіший з його законів; дати обітницю покори – це відмовитись від притаманної людської прерогативи – свободи. Додержувати цих обітниць – злочин; не додержувати – присягопорушення. Монастирське життя – життя фанатика й лицеміра».

Одна дівчина попросила в батька дозволу вступити до нас. Батько сказав, що згоден, але дає їй три роки на роздум. Цей наказ видався дівчині, сповненій запалу, суворим, а втім, мусила скоритися. її покликання не схибило, тож вона знову звернулася до батька й сказала йому, що три роки минуло. «Дуже добре, дитино моя, – відповів він. – Я дав три роки, щоб випробувати тебе. Сподіваюсь, і ти даси мені стільки ж років на обміркування». Це видалося ще суворішим. Полилися сльози, але батько був людиною твердою на слові. Через шість років вона вступила до монастиря і взяла постриг. Була вона добра черниця, проста, побожна, ретельна в обов'язках. Але сталося так, що сповідники зловжили її відвертістю і повідомили духовний суд про те, що діється в монастирі. Наші начальниці запідозрили її, замкнули, заборонили ходити до церкви. Вона від того збожеволіла – та й як устояти чиїйсь голові проти переслідів півсотні жінок, що з ранку до вечора дбають про те, щоб вас мучити? Перед тим її матері поставили пастку, яка чудово виявляє монастирську скнарість. Матері цієї самітниці навіяли бажання побувати в монастирі й відвідати доччину келію. Вона звернулась до вікаріїв, і ті задовольнили її клопотання. Вона приїхала, кинулася до келії своєї дитини, але як же здивувалась, коли побачила в ній лише чотири голісінькі стіни! Звідти геть усе винесли. Сподівалися, що чула мати не залишить дочку в такому стані. Справді, вона все облаштувала, одягла у вбрання й білизну й заявила черницям, що вдруге вже до дочки не приїздитиме, бо їй надто дорого коштувала цікавість, і що три-чотири такі відвідини розорять її братів та сестер… Ось як честолюбство й розкіш жертвують частиною родини, щоб решті влаштувати вигіднішу долю; ось де вертеп, куди збувають покидьків суспільства. Скільки матерів, як і моя, спокутують таємний гріх іншим гріхом!

Пан Манурі подав другу заяву, що справила трохи більше враження. Вживали всіх заходів. Я знову запропонувала сестрам, що полишу їм у цілковите й непорушне володіння батьківську спадщину. Був момент, коли позов мій обернувся якнайсприятливіше, і я сподівалась на волю. Тим жорстокіше було розчарування. Справу мою біло розглянуто на суді й програно. Уся громада довідалась про це, тільки я не знала. Зчинили галас, багато хто радів, покотилися балачки, почалися походеньки до настоятельки й черниць одна до одної. Я вся тремтіла, не могла ні сидіти в келії, ні вийти. Не було жадної подруги, до якої я могла б кинутися в обійми… О жорстокий ранок суду! Я хотіла молитися – не могла, ставала навколішки, зосереджувалась, починала молитву та невдовзі думка мимо моєї волі линула до судців. Я бачила їх, чула адвокатів, зверталась до них, уривала свого оборонця, що кепсько, по-моєму, обстоював справу. Нікого із судців я не знала, проте всіляко їх уявляла – тих зичливими, тих лиховісними, тих байдужими.

Після галасу запала глибока тиша. Черниці замовкли. Мені здалося, що їхні голоси в хорі звучать урочистіше, ніж звичайно, щонайменше в тих, хто співав. Дехто не співав зовсім. По віцправі всі розійшлися мовчки. Я переконувала себе, що чекання непокоїть їх так само, як і мене, але після полуцня галас і рух зненацька всюци поновився, я почула стукіт дверей, бігання черниць, шепіт тихих розмов. Припала вухом до дверей, та, мабуть, проходячи повз мене, усі замовкали й ступали навшпиньки. Я відчула, що позов програно, ні хвилини в цьому не сумнівалась. Почала мовчки кружляти по келії, задихалась, не могла плакати, заломила руки над головою, прихилялась чолом до однієї стіни, до другої, хотіла спочити на ліжку, але калатання серця не давало мені заспокоїтися – я виразно чула його стукіт, від нього піднімалася на мені одежа. У такому була я стані, коли мені сказали, що мене питають. Я вийшла, ноги мене не слухались. Та, яка прийшла до мене, була така весела, що це могло означати одне: звістка, принесена мені, могла бути тільки дуже сумною. Проте я пішла. Коло дверей приймальні я раптом зупинилась і кинулась у закуток між двома стінами – не могла стримати себе, а втім увійшла. У приймальні не було нікого. Я чекала. Тому, хто викликав мене, не дали ввійти раніш від мене. Усі здогадувались, що то посланець від мого адвоката, хотіли знати, що між нами станеться, тому й зібрались послухати.

Коли він увійшов, я сиділа, схиливши голову на руки, притулившись до ґраток.

– Від пана Манурі, – сказав він.

– Щоб повідомити мене, що позов я програла, – відповіла я.

– Нічого не знаю, пані. Але він дав мені цього листа, дуже зажурений був і наказав гнати щодуху.

– Дайте…

Він подав листа. Я взяла, не зрушившись і не дивлячись на посланця; поклала листа на коліна й сиділа. Тоді він спитав:

– Відповіді не буде?

– Ні, – сказала я, – ідіть…

Він пішов, а я сиділа, не маючи сил ні ворухнутись, ні встати.

У монастирі не можна ні писати, ні одержувати листів без дозволу настоятельки; їй віддають і одержані, і написані – отже й мого листа треба було їй віднести. Для цього я зрушила з місця, здавалося мені, що не дійду ніколи – так поволі й пригноблено не йдуть і стратенці з в'язниці на кару. Аж ось і її двері. Віддалік пильнували мене черниці. Вони не хотіли нічого втратити з видовища мого горя й приниження. Я постукала, мені відчинили. У настоятельки було кілька черниць – я помітила їх по подолах їхніх суконь, бо підвести очі не зважувалась. Тремтячою рукою подала їй листа. Вона взяла, прочитала, віддала.

У своїй келії я кинулась на ліжко, поруч поклала листа, але не читала його, не встала обідати, не зворухнулась навіть аж до пообідньої відправи. О третій з половиною я вийшла, коли задзвонили. Зібралось уже кілька черниць. При вході до хору була настоятелька. Вона спинила мене, сказала стати зовні навколішках; решта громади ввійшла, двері зачинились. По відправі всі вийшли. Я їх пропустила, підвелася за ними останньою – з тієї хвилини я почала сама себе змушувати до всього, чого від мене хотіли. Мені заборонили ходити до церкви, я ж сама собі заборонила ходити до трапезної й на прогулянку. Я бачила свій порятунок тільки в тому, що тут потрібні мої таланти і моє впокорення. Рада була б, коли б про мене назавжди так ніби забули, як уже було це впродовж кількох днів. До мене приходило кілька відвідувачів, але побачитись мені дозволили тільки з паном Манурі. Увійшовши до приймальні, я застала його в такому самому стані, як і сама була, коли приймала його посланця, – він стояв, схиливши на руки голову, руками спершись на ґратки. Я зрозуміла його, не сказала нічого. Він не зважувався ні глянути на мене, ні заговорити.

– Пані, – сказав він, – я писав вам, ви прочитали мого листа?

– Одержала, але не читала.

– Так ви не знаєте…

– Усе знаю, пане; про свою долю я здогадалась і скорилась їй.

– Як з вами поводяться?

– Покищо не думають про мене, але з минулого я бачу, що готує мені майбутнє. Єдина в мене є розрада – що без надії, яка підтримувала мене, не зможу ще раз витерпіти те, що перетерпіла, – помру. Моя провина не з тих, що їх прощають у чернецтві. Я не прошу в Бога зм'якшити серця тих, на чию волю він полишив мене. Прошу тільки, щоб він надав мені сили страждати, порятував від розпачу й невдовзі покликав мене до себе.

– Коли б ви були мені рідна сестра, то й тоді я не зробив би краще… – промовив він плачучи. Серце в нього було чуле. – Пані, – додав він, – якщо я зможу в чомусь бути корисний вам, розпоряджайтеся мною. Я побачуся з головою суду, він шанує мене, побачуся з вікаріями і архієпископом.

– Не варто ні з ким бачитись, пане, усе скінчено…

– А якби вам можна було перемінити монастир?

– Надто багато є перешкод.

– Яких саме?

– Важко дістати дозвіл, треба дати новий уклад або старий справити з цього монастиря. Та й що знайду я в іншому монастирі? Своє незламне серце, невблаганних начальниць, не кращих, ніж тут, черниць, ті самі обов'язки, ті самі покарання. Краще вже тут мені дожити свої дні, тут вони будуть коротші.

– Але ж ви, пані, зацікавили багатьох чесних людей. Здебільшого вони багаті. Вас не затримуватимуть тут, коли ви нічого звідси не братимете.

– Мабуть.

– Черниця своїм виходом чи смертю збільшує добробут тих, хто залишається.

– Але ті чесні люди, ті багаті люди не думають уже про мене, і побачите, які вони будуть холодні, коли йтиметься про те, щоб дати мені їхнім коштом уклад. Чому ви гадаєте, що світським людям легше визволити з монастиря черницю без покликання, ніж людям побожним примістити в нього покликану? Хіба легко такій дають уклад? Ех, пане, всі ж відвернулись від мене, коли позов програно, ніхто до мене не приходить.

– Тільки вповноважте мене, пані, на цю справу, я буду щасливий.

– Я нічого не прошу, нічого не сподіваюсь, нічого не заперечую; єдина моя надія втрачена. Коли б то я могла сподіватись, що Бог перемінить мене і замість утраченої надії вийти з чернецтва в мені з'являться потрібні для нього прикмети… Але це неможливо. Ця одежа прикипіла до моєї шкіри, до моїх кісток і душить мене ще більше. Ох, що за доля! Бути назавжди черницею і почувати, що завжди будеш поганою черницею! Усе життя своє битись головою об ґрати в'язниці!..

На цім слові я почала кричати, хотіла стриматись, та не могла. Пан Манурі, украй цим здивований, сказав мені:

– Чи можу я запитати вас про щось, пані?

– Питайте.

– Чи не має таке глибоке горе якоїсь таємної причини?

– Ні, пане. Я ненавиджу самотнє життя, тепер ненавиджу і почуваю, що ненавидітиму довіку. Я не зможу підкоритися безглуздю, якого повен день самотниці; це – плетиво нісенітниць, які я зневажаю; коли б могла зробити це, то зробила б; скільки разів пробувала я ошукати себе, перемогти – не можу. Я бажала, просила в Бога щасливої духовної тупості своїх товаришок, але не дістала її, Бог мені її не дав. Я все роблю погано, кажу все не до ладу, брак покликання знати у всіх моїх учинках, це видно. Я щохвилини ображаю монастирське життя; мою нездатність називають гордощами, силкуються принизити мене. Провини й кари збільшуються без краю, цілі дні минають у тому, що я міряю очима височінь мурів.

– Я не можу повалити їх, пані, але можу щось інше.

– Не треба нічого, пане.

– Треба змінити монастир. Я за це візьмуся. Знову прийду до вас. Сподіваюся, що вас не сховають. Ви зразу ж матимете від мене звістки. Коли ваша згода, будьте певні, що мені пощастить витягти вас звідси. Якщо з вами надто суворо поведуться, не забудьте повідомити мені про це.

Коли пан Манурі пішов, було вже пізно. Я повернулася до келії. Невдовзі задзвонили до вечірні. Я прийшла одна з перших, пропустила черниць, знаючи, що мені належить лишатись коло дверей. Справді, настоятелька зачинила їх переді мною. За вечерею вона, ввійшовши, дала мені знак сісти долі посеред трапезної. Я скорилася, і мені дали хліба з водою, я з'їла трохи, зросивши його слізьми. Наступного дня радили раду; усю громаду скликали судити мене, і присудили: не мати годин спочинку, місяць вистоювати відправу на порозі хору, їсти долі посеред трапезної, три дні вряд прилюдно каятися, поновити постриг і обітницю, постувати через день і щоп'ятниці після вечірні вмертвляти плоть. Я стояла навколішках, спустивши покривало, коли мені зачитували цей вирок.

Другого ж дня настоятелька прийшла до мене в келію, а за нею одна черниця несла волосяницю й ту грубу полотняну сукню, що на мене наділи тоді, як вели в темну. Я зрозуміла, що воно значить, роздяглася, чи, певніш, із мене здерли покривало й одіж і наділи ту сукню. Голова була непокрита, ноги босі, довге волосся спадало на плечі, за все вбрання була волосяниця, що дали мені, груба сорочка й та довга сукня, що облягала мене від шиї до п'ят. Отак ходила я цілий день, так виконувала й обов'язки.

Увечері, сидячи в келії, я почула, що наближається спів літанії – то цілий монастир ішов парами. Увійшли, я встала. Мені накинули на шию мотузку, дали в одну руку запалений смолоскип, а в другу – канчука. Одна з черниць узяла мотузку за кінець, провела мене між двома лавами, і похід рушив до внутрішньої каплички, присвяченої св. Марії – до мене йшли, тихо співаючи, а поверталися мовчки. У тій капличці, освітленій двома свічками, мені сказали просити прощення в Бога й громади за ганьбу, що я вчинила. Черниця, що вела мене, тихцем підказувала, що мені казати, і я казала те слово в слово. Після того скинули з мене мотузку, роздягли до пояса, зібрали волосся, що розсипалося по плечах, і перекинули на груди, дали мені в праву руку канчука, що я була тримала в лівій, і заспівали Miserere. Я зрозуміла, чого від мене чекають, і виконала. Коли Miserere проспівали, настоятелька звернулася до мене з короткою намовою. Погасили свічки, черниці розійшлися, і я одяглася.

Вернувшись до келії, я відчула в ногах страшний біль. Глянула на них – вони були геть скривавлені від шматків скла, що їх зозла розкидали мені по дорозі.

Так само склала я прилюдне каяття і двома наступними днями; тільки останнього дня до Miserere додали ще одного псалма.

Четвертого дня мені повернули чернечу одіж майже так само врочисто, як і тоді, коли вперше одягаєш її прилюдно.

П'ятого дня я поновила свою обітницю. За місяць я виконала решту покладеної на мене спокути, після цього життя моє в громаді потекло більш-менш звичайно: я знову посіла своє місце в хорі та трапезні й відбувала своєю чергою різні монастирські обов'язки. Але як я здивувалася, коли глянула на ту молоду подругу, що цікавилась моєю долею! Вона, здалося мені, так само змінилася, як і я, – схудла страшенно, була смертельно бліда, губи побіліли, очі майже погасли.

– Сестро Урсуло, – спитала я тихо, – що це з вами?

– Що зі мною? – відповіла вона. – Я люблю вас, а ви ще мене питаєте! Добре, що кара ваша скінчилася, а то померла б я.

Якщо у два останні дні прилюдного каяття я не поранила собі ноги, то тільки їй маю дякувати – вона нишком вимітала коридори й відкидала набік шматки скла. У ті дні, коли мені приречено постувати хлібом та водою, вона зі своєї пайки уривала частину, загортала в білу шматку й кидала мені в келію. На черницю, що мала мене на мотузці вести, кинули жеребок, і він якраз на неї випав. їй не забракло мужності піти до настоятельки й заявити, що вона воліє краще вмерти, ніж виконувати такий ганебний і жорстокий обов'язок. На щастя, ця дівчина була із шанованої родини. Вона мала велику пенсію, яку використовувала по волі настоятельки, і за кілька фунтів цукру та кави вона знайшла черницю, що її заступила. Не смію думати, що на цю негідницю вдарила Божа рука – вона збожеволіла, її замкнули. Проте настоятелька живе, керує, мучить і почуває себе добре.

Звичайно, моє здоров'я не могло вистояти проти таких довгих і жорстоких іспитів – я захворіла. Отоді й виявила сестра Урсула всю свою приязнь до мене. Я завдячую їй життям. Порятунок цей не був добром для мене, вона сама мені це не раз казала, проте, коли чергувала в лікарні, робила мені які тільки можна послуги. В інші дні я теж не була занедбана завдяки її турботам про мене і тим невеличким подарункам, що вона роздавала черговим залежно від того, чи добре мене доглянуто. Вона просилася доглядати мене вночі, але настоятелька відмовила їй з тої причини, що для такої праці вона надто тендітна, – це було для неї великим горем. Усі її турботи не могли спинити моєї хвороби – я була безнадійна, мене запричастили. Хвилин за кілька перед тим я попросила, щоб до мене зібралася вся громада. Мені це дозволили. Черниці оточили моє ліжко, серед них була й настоятелька. Моя молода подруга стояла в головах і тримала мене за руку, обливаючи її слізьми. Гадаючи, що я маю щось сказати, мене підвели й посадили на ліжкові, обклавши подушками. Тоді, звертаючись до настоятельки, я попросила її поблагословити мене й забути про мої провини, а в усіх товаришок своїх попросила прощення за ганьбу, що вчинила їм. Сказала принести до себе купу всякого безділля, що прикрашало мою келію і було в особистому моєму користуванні, і попросила в настоятельки дозволу розпорядитися ним. Вона погодилась, і я роздала його тим, хто був у неї за поплічниць, коли мене кидали в темну. Черницю, що вела мене на мотузці в день прилюдного каяття, я підкликала до себе й сказала їй, обіймаючи і даючи свої чотки й розп'яття:

– Люба сестро, згадуйте мене у своїх молитвах і знайте певно, що я не забуду вас перед Господом…

Чому ж Бог не взяв мене в ту хвилину? Я йшла до нього без тривоги. Яке це велике щастя! І хто може сподіватися його вдруге? Хто знає, яка буде в мене остання хвилина?

А бути вона мусить. Хай же поновить Бог мої муки, тільки дасть той спокій смерті, що я мала! Я бачила відкриті небеса. Так воно, певно, й було, бо сумління тоді не обманює, а воно обіцяло мені вічне блаженство.

Запричастившись, я поринула в якусь летаргію. Тієї ночі всі втратили надію на мій порятунок. Вряди-годи приходили помацати в мене пульс. Я почувала, як проводили рукою по моєму обличчю, чула різні голоси, що мовби здалека казали: «Помирає… ніс холодний… До завтра не доживе… Чотки й розп'яття вам лишаться…» І другий, обурений голос: «Відійдіть, відійдіть, дайте їй спокійно померти! Хіба ви ще не досить мучили її?» Дуже солодка була мені хвилина, коли я вийшла із цієї кризи, розплющила очі й побачила себе в обіймах подруги. Вона не відходила від мене, цілу ніч пильнувала мене, проказувала молитви за мрущих, давала мені цілувати розп'яття і сама цілувала його, відійнявши від моїх уст. Побачивши, що я широко розплющила очі й глибоко зітхнула, вона подумала, що то вже перед смертю. Почала кричати, взивати мене своїм другом, казати:

– Боже, зглянься над нею і наді мною! Боже, прийми її душу! Люба подруго, коли станете перед Богом, згадайте про сестру Урсулу…

Я глянула на неї, посміхнулася сумно, заплакала, потиснула їй руку. На ту хвилину прийшов пан Бувар, монастирський лікар; він, кажуть, тямущий, але деспот, трохи пихатий і суворий. Він грубо відсторонив мою подругу, помацав мені пульс і шкіру. З ним прийшла й настоятелька та її фаворитки. Коротко розпитав про те, що було зі мною, сказав:

– Вона очуняє… – І додав, дивлячись на настоятельку, якій ці слова не сподобались: – Так, пані матко, очуняє; шкіра добра, пропасниця спадає, в очах починає жевріти життя…

Від кожного цього слова на обличчі в моєї подруги розливалась радість, а в настоятельки та в її супутниць – якийсь зле прихований жаль.

– Я не хочу жити, пане, – мовила я.

– Тим гірше, – відповів він.

Потім наказав щось і вийшов. Кажуть, що під час своєї летаргії я промовила кілька разів: «Люба мати, я йду до вас, я розкажу вам усе…» Мабуть, я зверталась до нашої колишньої настоятельки, то річ певна. Я нікому не дала її портрета, хотіла забрати його із собою в домовину.

Пана Бувара завбачення справдилось: пропасниця зменшилась і зовсім зійшла з рясним потом. Я вже казала, що вистраждала в монастирі всі муки, які тільки можна пізнати, та й хвороба моя була тяжка. Сестра Урсула майже не відходила від мене. Коли я почала набиратися сили, вона геть знесиліла, травлення в неї розладилось, після полудня її обіймали млості, що тривали іноді чверть години. У цьому стані вона була немов мертва, погляд їй тьмарився, на чолі проступав холодний піт і, збираючись краплями, стікав по обличчю. їй ставало трохи легше, коли її розсупонювали й розстібали одежу. Коли вона опритомнювала, перша думка в неї була – шукати мене коло себе, і я була коло неї завжди. Іноді навіть, коли в неї лишалися якісь сили, вона водила рукою навкруг себе, не розплющуючи очей. Бажання в неї було цілком певне, бо дехто з черниць, спробувавши схилитись під дотик її руки, яка зразу й опадала нерухомо, не пізнаючи бажаного, казали мені:

– Сестро Сюзанно, то вона вас хоче, підійдіть же…

Я ставала навколішки, клала її руку собі на чоло, і рука так лишалась, аж поки вона опритомлювала, а, опритомнівши, вона казала мені:

– Ну, сестро Сюзанно, мені випадає іти, а вам лишитися. Я перша побачу її і розкажу про вас. Плакатиме вона, мене слухаючи (якщо є гіркі сльози, то є також і солодкі). І коли є любов на небесах, то чому б не бути й сльозам? – Тоді клала голову мені на плече, плакала ревно й казала: – Прощайте, сестро Сюзанно, подруго моя! Хто ділитиме ваші муки, коли мене не буде? Хто?.. Ох, друже любий, шкода мені вас! Я йду, почуваю це, я йду. Коли б ви була щаслива, як жаль було б мені покидати!

Її стан лякав мене. Я сказала настоятельці. Я хотіла, щоб її поклали в лікарню, звільнили від служби й інших важких монастирських повинностей, щоб покликали до неї лікаря, але мені все відповідали, що то дрібниці, що млості самі по собі минуться і що сестра Урсула не бажає нічого кращого, як виконувати свої обов'язки й жити, як усі. Одного дня, після заутрені, на якій вона була, вона вже не вийшла. Я гадала, що їй дуже погано, і як тільки кінчилась ранкова відправа, помчала до неї. Застала її в ліжкові, одягнену. Вона сказала мені:

– Це ви, любий друже? Я знала, що ви не забаритеся прийти, й чекала вас. Слухайте. Як мені хотілося, щоб ви прийшли! Я так дуже й так надовго зомліла, що вже думала – не очуняю і не побачу вас. Ось ключ від шафи, відчините її, виймете планку, що ділить надвоє кожну шухляду, за планкою знайдете пакунок з паперами. Я ніяк не могла наважитись розлучитися з ними, хоч як небезпечно було їх тримати і хоч як тяжко було мені їх читати… Лишенько! На них майже все змили мої сльози… Коли мене вже не буде, спаліть їх…

Вона була така слаба й пригнічена, що не могла двох слів уряд вимовити. Мало не на кожному складі спинялась і говорила так тихо, що я насилу розбирала її, хоч майже припала вухом до її уст. Я взяла ключа, показала пальцем на шафу, і вона кивнула головою. Потім, передчуваючи, що втрачу її, і знаючи, що її хвороба через мою взялася, через муку, що вона прийняла, через клопіт за мною, я почала плакати й гірко побиватися. Поцілувала її в чоло, очі, обличчя, руки, попросила прощення в неї. Однак вона була мов неуважна, не чула мене, а одна її рука лежала в мене на обличчі й гладила його. Мабуть, вона й не бачила мене, може, гадала, що я вийшла, бо гукнула:

– Сестро Сюзанно!

– Я тут, – відповіла я.

– Котра година?

– Половина на дванадцяту.

– Половина на дванадцяту! Ідіть обідати. Ідіть, та зразу й вертайтесь…

Подзвонили на обід, я мусила покинути її. Коли я була вже коло дверей, вона гукнула на мене, я вернулась. Вона через силу підставила мені щоки, я поцілувала їх. Вона взяла мене за руку, стиснула її. Здавалося, вона не хотіла, не могла зі мною розлучитись.

– Але треба, – мовила вона, пускаючи мене, – так Богові вгодно. Прощайте, сестро Сюзанно. Дайте мені розп'яття…

Я поклала їй у руки розп'яття й вийшла.

Обід уже закінчувався. Я звернулася до настоятельки, сказала їй при всіх черницях, у якій сестра Урсула небезпеці, квапила її переконатися в тому на власні очі.

– Гаразд, треба побачити її, – сказала вона.

І пішла ще з кількома, я за ними. Коли вони ввійшли до келії, бідної сестри вже не було. Вона лежала вдягнена на ліжку, голова похилилася на подушку, рот був напіврозтулений, очі сплющені, в руках – розп'яття. Настоятелька холодно глянула на неї і сказала:

– Вона мертва? Хто б подумав, що її кінець такий близький? Чудова була дівчина. Хай задзвонять по ній і загорнуть у саван.

Я лишилася сама в її головах. Свого горя не зумію вам змалювати, а проте я заздрила її долі. Я підійшла до неї, заплакала, поцілувала її кілька разів і закрила їй простирадлом обличчя, що починало вже змінюватись. Потім подумала про дане мені доручення. Щоб мені в цьому ділі не завадили, я почекала, поки всі пішли до церкви, тоді відчинила шафу, вийняла планку й знайшла чималенький сувій паперів, які ввечері спалила. Ця дівчина завжди була сумовита, не пригадаю, щоб вона посміхнулась коли, крім одного разу під час своєї хвороби.

От і сама лишилась я в монастирі, на світі, бо не знала нікого, хто мною цікавився б. Про адвоката Манурі не чула нічого. Гадала, що він оступився перед труднощами або за розвагами й справами в нього з голови вийшли обіцянки, що він їх дав мені, і за це не дуже-то й сердилась на нього – я на вдачу вибачлива, усе можу простити людям, крім несправедливості, невдячності й немилосердя. Тож і вибачала, як тільки могла, адвокатові Манурі, усім світським людям, які виявили стільки прихильності під час мого позову і для яких я перестала існувати, і навіть вам, пане маркіз, – коли це до монастиря завітало наше церковне начальство.

Воно приїздить, ходить по келіях, розпитує черниць, править звіт за матеріальне й духовне врядування і, залежно від розуміння своїх обов'язків, усуває або побільшує безлад. Тож я побачила чесного й суворого панотця Ебера з його двома молодими й співчутливими супутниками. Видно, вони пригадали, в якому сумному стані я колись з'явилася перед ними. Очі їхні зволожились, і на обличчі в них я побачила зворушення й радість. Ебер сів і мені сказав сісти навпроти себе. Два його супутники стояли за його стільцем, не зводячи з мене очей.

Він спитав:

– Ну, сестро Сюзанно, як з вами тепер поводяться?

– Про мене забули, панотче, – відповіла я.

– Тим краще.

– Цього я тільки й бажаю, але хочу просити у вас великої ласки – покликати сюди матір-настоятельку.

– Навіщо?

– Бо коли вам хто-небудь поскаржиться на неї, вона неодмінно обвинуватить мене.

– Розумію. Але скажіть мені все-таки те, що ви знаєте.

– Благаю вас, панотче, покликати її, хай вона сама почує ваші запитання і мої відповіді.

– Кажіть усе-таки.

– Ви погубите мене, панотче.

– Ні, не бійтесь нічого. Із цього дня ви вже не підвладні їй. Наприкінці тижня вас переведуть до монастиря св. Євтропії біля Арпажона. У вас є щирий приятель.

– Щирий приятель, панотче? Не знаю такого.

– Ваш адвокат.

– Пан Манурі?

– Саме він.

– Не думала, що він ще згадує про мене.

– Він бачився з вашими сестрами, з архієпископом, головою суду й усіма особами, відомими своїм благочестям. Він дав за вас уклад у монастир, що я допіру назвав, і вам лишилося тут бути недовго. Отож, коли знаєте про якийсь нелад, можете розказати мені без страху, і я святою покорою наказую вам зробити це.

– Не відаю нічого.

– Як! Хіба вас помилувано після того, як ви програли позов?

– Тут вважали й мусили вважати, що я вчинила гріх, зрікаючись обітниці, і звеліли мені просити прощення в Бога.

– Але якого саме прощення, хотілося б мені знати…

І на цих словах він похитав головою, нахмурився. Я зрозуміла, що лише від мене залежить повернути настоятельці частину канчуків, що я з її наказу дістала, але не було в мене такого наміру. Архідиякон побачив, що нічого не дізнається від мене, і вийшов, порадивши тримати в секреті його повідомлення про мій перехід до монастиря св. Євтропії. Коли добрий Ебер вийшов у коридор, два його супутники попрощалися зі мною дуже палко й ніжно. Не знаю, хто вони такі, але хай збереже їм Бог ніжну й милосердну вдачу, що так рідко трапляється в їхньому стані й так пасує до охоронців людської немощі й заступників Божого милосердя.

Я гадала, що отець Ебер розраджує, допитує або догану дає якійсь іншій черниці, аж він знову зайшов до мене в келію. Спитав мене:

– Звідки ви знаєте пана Манурі?

– З мого позову.

– Хто вам його порадив?

– Пані головиха.

– Мабуть, ви з ним часто бачились під час вашої справи?

– Ні, панотче, я з ним рідко бачилась.

– Як же ви дали йому всі відомості?

– Писала власною рукою всі заяви.

– У вас є копії тих заяв?

– Ні, панотче.

– Хто ж передавав йому заяви?

– Пані головиха.

– А її ви звідки знаєте?

– Мене познайомила з нею сестра Урсула, моя подруга, а її родичка.

– А після того як позов було програно, ви бачилися з паном Манурі?

– Один раз.

– Дуже мало. Він не писав вам?

– Ні, панотче.

– А ви йому?

– Теж ні, панотче.

– Певно, він повідомить вас про те, що зробив для вас. Наказую вам не бачитися з ним у приймальні, а коли він напише вам відверто чи нишком – прислати мені його листа нерозпечатаним. Чуєте – нерозпечатаним!

– Чую, панотче, і зроблю як ви кажете.

Чи то Ебер мені самій не довіряв, чи моєму добродійникові, але це мене образило.

Пан Манурі приїхав до Льоншана того самого вечора – я додержала дане архідияконові слово, відмовилась говорити з ним. Наступного дня він прислав мені посланцем листа. Я листа взяла й послала нерозпечатаним панотцю Еберові. Це було у вівторок, як я пригадую. Я ввесь час нетерпляче чекала наслідку архідияконової обіцянки й заходів пана Манурі. Минула середа, четвер, п'ятниця, а новин не чути було. Якими довгими видалися мені ці дні! Я боялася, щоб не трапилося якої перешкоди і все не звелося нанівець. Я не здобувала волі, тільки в'язницю свою переміняла, але й тим раділа. Одна щаслива подія збуджує в нас надію на другу – із цього, мабуть, і пішла приказка, що «щастя щастя водить».

Я знала товаришок, яких покидала, і була цілком певна, що з іншими полонянками мені житиметься не краще. Хоч які вони будуть, але не можуть бути ні лихішими, ні зломиснішими. У суботу вранці монастир щось збурило – щоб збурити черниць, багато не треба. Вони ходили туди й сюди, розмовляли пошепки, двері з келій відчинялись і зачинялись – це, як ви вже знаєте, гасло монастирських революцій. Я була сама в келії, серце моє калатало. Я прислухалася коло дверей, виглядала у вікно, безтямно вешталася по келії й казала сама собі, тремтячи з радощів: «Це по мене приїхали, зараз мене вже тут не буде!..» І не помилилась.

Дві невідомі постаті з'явилися до мене – черниця й воротарка з Арпажона, без зайвих балачок пояснили мені, чого саме приїхали. Я без ладу схопила ту мізерію, що належала мені, кинула її воротарці у фартух, а вона вже склала те манаття в пакунок. З настоятелькою я й не хотіла бачитись, сестри Урсули не було – я не покидала тут нічого. Виходжу, мені відчиняють браму, оглянувши попереду моє майно, сідаю в карету і їду.

Архідиякона з його двома молодими церковниками, пані головиху та пана Манурі повідомили про мій приїзд, і вони зібралися в нової настоятельки. Дорогою черниця розповідала мені про монастир, а воротарка додавала, мов приспів, щоразу, як черниця вихваляла його:

– Це суща правда…

Вона пишалася з того, що саме її послали по мене, й хотіла бути мені за приятельку, тому звірила мені деякі секрети й дала мені деякі поради щодо поводження. Ці поради, мабуть, до неї пасували, але до мене аж ніяк. Не знаю, чи бачили ви Арпажонський монастир: це чотирикутна будівля, що одним боком виходить на великий шлях, а другим – на поле й сади. З кожного вікна на першому фасаді виглядало дві-три черниці. З одного цього я довідалася про лад у монастирі більше, ніж з усього того, що розказала мені черниця та її товаришка. Мабуть, відомо було, якою каретою ми їхатимемо, бо всі ті запнуті голови вмить позникали, і я прибула до брами своєї нової в'язниці. Настоятелька вийшла до мене з обіймами, поцілувала мене, взяла за руку й повела до монастирської зали, де вже було кілька черниць, а решта позбігалися.

Настоятельку цю звали пані ***. Не можу побороти в собі бажання змалювати її, перш ніж писати далі. Це – маленька, кругленька жінка, проте моторна й жвава. Голова в неї ніколи не тримається рівно на плечах, у вбранні завжди якийсь безлад. З обличчя вона не така вже й погана, очі в неї (одне з них, праве, вище й більше від другого) повні вогню й неуважності. Коли ходить, махає руками. Коли починає говорити, відкриває рота, перше ніж зібралася з думками, тому трохи заникається. Сівши, йорзає на кріслі, немов їй щось муляє, забуває всяку добропристойність, піднімає нагрудника, щоб почесати тіло, кладе ногу на ногу, питає вас, ви їй відповідаєте, а вона вас не слухає, говорить, збивається, спиняється, не знає, про що казала, гнівається, взиває вас дуркою, йолопкою, тупицею, якщо ви не наведете її на мову; іноді за панібрата з вами, навіть на ти звертається, а то владна й гордовита, аж зневажлива; моменти гідності короткі в неї: вона то вибачлива, то сувора, і в змінах її обличчя позначається вся химерність її розуму та нерівність вдачі. Тому в монастирі лад і безлад чергуються – бували дні, коли все переплутувалось: пансіонерки з послушницями, послушниці з черницями, коли починалася біганина з кімнати в кімнату, коли всі гуртом пили чай, каву, шоколад, лікери, коли службу Божу правили непристойно хапливо – і ось раптом серед цього розгардіяшу настоятелька міняється в обличчі, дзвонить дзвін, усі замикаються, розходяться, після галасу, криків і гармидеру западає найглибша тиша, так ніби все зненацька тут вимерло. Отоді хай черниця схибить хоч у будь-чому – настоятелька кличе її до себе в келію, суворо вимовляє їй, велить роздягтися й дати собі двадцять канчуків; черниця скоряється, роздягається, бере канчука, починає мордувати себе, та тільки вдарить себе разів кілька, настоятелька, розчулившись, вириває в неї спокутне знаряддя, починає плакати, каже, яка вона нещасна, що мусить карати, цілує черницю в чоло, очі, уста, плечі, голубить її, вихваляє:

– А яка в неї шкіра біла та ніжна! І повненька! Чудова шия! Чудова потилиця!.. Сестро Авґустино, та чи ти при розумі – соромитись! Спусти білизну, я ж жінка і твоя настоятелька. О, груди чудові! Які тверді! І щоб ото я дозволила шматувати їх наконечниками? Ні, ні, не буде цього…

Вона знову її цілує, підводить, сама одягає, говорить їй ніжні слова, звільняє від відправи й відсилає до келії. Лихо з такими жінками – ніколи не знаєш, чим їм догодиш, а чим прогніваєш, що треба робити, а чого уникати; правила немає ніякого, то годують до несхочу, то голодом морять, у монастирі заходить скрута, на попередження зважають мало, а то й зовсім не зважають. З настоятельками її вдачі або надто близький, або надто далекий буваєш, ні відстані, ні міри правдивої немає. З неласки потрапляєш у ласку, з ласки – у неласку, не знаючи за що. Хочете, на дрібниці покажу вам загальний приклад її врядування? Двічі на рік вона бігала з келії до келії і веліла викидати за вікно всі пляшки з лікером, які знаходила, а днів за чотири сама присилала їх більшості своїх черниць. Оце такій жінці дала я врочисту обітницю покори, бо ж ми свої обітниці переносимо з монастиря в монастир.

Я ввійшла разом з нею. Вона вела мене, обійнявши за стан. Подали фрукти, марципани, варення. Шановний архідиякон почав про мене мову, але вона перебила:

– То була помилка, атож, помилка, я це знаю…

Шановний архідиякон хотів далі казати, але настоятелька знову перебила:

– Як могли вони відпустити її? Адже вона – сама скромність та ніжність і сповнена, кажуть, талантів…

Шановний архідиякон хотів-таки провадити, але настоятелька знову перебила йому, шепнувши мені на вухо:

– Ви мені страшенно подобаєтесь, і коли ці педанти підуть, я скличу наших сестер, і ви заспіваєте нам якоїсь пісеньки, правда?

Мені кортіло засміятися. Шановний панотець трохи збентежився, і його молоді супутники посміхалися з моєї та його скрути. Проте панотець Ебер не зрадив своєї вдачі й звичайного свого поводження – він різко сказав їй сісти й помовчати. Вона сіла, але нелегко то їй було – вона крутилася на своєму місці, чесала голову, поправляла на собі одіж, хоч і не треба було, позіхала, а тим часом архідиякон розважливо промовляв про монастир, що я покинула, про прикрості, яких я зазнала в ньому, про той монастир, куди я вступала, про мою зобов'язаність перед особами, що допомогли мені. На цьому слові я глянула на пана Манурі, він опустив очі. Після того пішла загальна розмова. Важка, змушена мовчанка настоятельчина розв'язалася. Я підійшла до пана Манурі, подякувала за зроблені мені послуги. Я тремтіла, затиналася, не знала, що пообіцяти йому в подяку. Моє збентеження, замішання, розчулення – бо я справді зворушилася, – мішанина сліз і радості, увесь учинок мій сказав йому більше, ніж я могла висловити. Його відповідь теж не була доладніша від моєї мови. Він так само був збентежений. Не знаю, що саме він казав мені, розуміла тільки, що за велику винагороду йому вже те буде, що він пом'якшив мою сувору долю і що спогад про зроблене для мене буде йому ще миліший, ніж мені самій, і що дуже прикро йому, що через судові справи, які пов'язують його з Парижем, йому не можна буде часто навідуватися до Арпажона, але він сподівається, що панотець архідиякон і паніматка настоятелька дозволять йому довідуватись про моє здоров'я і становище. Архідиякон цього не чув, але настоятелька відповіла:

– Що хочете, пане. Вона робитиме все, що їй бажатиметься. Ми вже подбаємо тут загладити неприємності, яких завдали їй… – І до мене пошепки: – Так ти дуже намучилась, дитино моя? Та як тим льоншанським страховиськам достало сміливості збиткуватися над тобою? Твою настоятельку я знала, ми разом були пансіонерками в Пор-Роялі[30] – то був серед нас недолюдок. Ми ще побачимось, ти про все розкажеш мені…

І на цьому слові взяла мене за руку й злегка поляскала своєю рукою. Молоді церковники теж мене привітали. Було пізно. Пан Манурі поїхав, архідиякон із своїми супутниками рушили до арпажонського пана, куди їх запрошено, і я лишилась наодинці з настоятелькою. Та недовго було це: юрбою збіглися всі черниці, послушниці й пансіонерки, і за мить мене обступило душ сто. Я не знала ні кого слухати, ні кому відповідати. Навколо себе бачила різні обличчя і чула найрізноманітніші запитання. Проте завважила, що ні мої відповіді, ні моя особа ні в кого не викликала невдоволення.

Якийсь час проминув у цій докучній розмові, і, коли першу цікавість було вдоволено, юрба зменшилася, решту черниць вирядила настоятелька й сама повела мене до моєї келії. За звичаєм похвалила її, показала мені налой і мовила:

– Отут моя подруженька Богу молитиметься, та треба ж подушку покласти на приступку, щоб її колінця не натрудилися. А в кропильниці свяченої води й немає, ота сестра Доротея завжди забуде щось. А ось гляньте на крісло, спробуйте, чи зручно в ньому сидіти?

І, говорячи так, посадовила мене, відхилила мені голову на спинку й поцілувала в чоло. Тоді підійшла до вікна, пересвідчилась, чи легко воно відчиняється й зачиняється; потім до ліжка – тут відіпнула й запнула заслону, щоб побачити, чи добре вона закривається. Оглянула ковдри – вони нові. Взяла подушку, перебила її, сказала:

– Любій голівоньці дуже добре буде на ній спати; простирадла не тонкі, та такі вже у всьому монастирі; матраци хороші…

По тому підійшла до мене, обняла й вийшла. Під час цієї сцени я гадала сама собі: «От безумне створіння». І сподівалася для себе гарних і лихих днів.

Я влаштувалася в келії, ходила ввечері до церкви, була на вечері, а потім відпочивала. Деякі черниці підійшли до мене, а деякі відсторонилися; одні сподівалися від мене заступництва перед настоятелькою, а других уже тривожила прихильність, яку вона до мене виявляла. Перші хвилини минули у взаємних похвалах, розпитуванні про монастир, що я покинула, вивідуванні моєї вдачі, нахилів, смаків, розуму – вас звідусюди мацають та все мережі на вас ставлять і з усього висновки роблять якнайвірніші. Наприклад, закинуть якесь обмовницьке слово й дивляться на вас; уривають раптом якусь розповідь і чекають, чи спитаєте ви, що далі сталося, а чи так обминете; ви щось звичайнісіньке скажете, а вони його чарівним називають, хоч і знають добре, що то абищиця; силкуються довідатись ваших найпотаємніших думок, розпитують, що ви читаєте, пропонують вам книги священні й світські, помічають, які ж ви вибрали; підохочують вас порушувати в дрібницях статут, звіряються вам, закидають про настоятельчині дивацтва, все це докупи збирають, переказують, облишають вас, знову до вас беруться, вивідують ваші думки про звичаї, благочестя, світ, релігію, монастирське життя, про все.

Примечания

1

Pascal В. Pensees. – P., 1972, p. 514.

2

Pascal В. Pensees. – P., 1972, p. 587.

3

Цит за книгою: Diderot. Oeuvres romanesques. – Р: Garnier, 1959. – P. VIII.

4

Історія Маргарити Деламар розказана в монографії: George May. Diderot et «La religieuse». – New-Haven-Paris, 1954.

5

Сатира (від лат. повний, рясний) – літературний жанр римського походження, де повчальна тема поєднується з полемічно-критичними тенденціями.

У «Небожі Рамо» Дідро бере собі за взірець «Сатири» Горація (або «Бесіди», такий переклад латинської назви цього твору – «Sermones» – здається більш правильним) – твір, в якому Горацій у формі довільної бесіди без гострих політичних випадів, але достатньо критично та самокритично висвітлює соціальні та філософські проблеми, показує людські слабості та перипетії долі, виявляє себе спостережливим автором, який надає дотепні характеристики типовим людським проявам та, зображуючи різні ситуації, намагається об'єктивно виразити правду життя.

6

Бахтин М. М. Проблемы поэтики Достоевского. – М., «Художественная литература». – 1972, с. 245.

7

Diderot. Paradoxe sur le comedien. – Paris, 2001. – P. 78.

8

Дидро Д. Мысли об объяснении природы. – Собрание сочинений. В 10-ти т. – М., 1935. – Т. 1. – С. 338.

9

Овідій. Метаморфози. Кн. І, вірш. 85. «Юпітер дав людині високе лице, сказав їй дивитись на небо й підводити чоло до зірок».

10

Монастир св. Марії ймовірно колись насправді існував.

11

Відомий паризький учитель танців.

12

Тобто коли вона брала постриг.

13

Сен-роський вікарій – вікарій церкви св. Роха в Парижі.

14

Фейянський монастир знаходиться неподалік від палацу Тюільрі в Парижі.

15

Льоншан – монастир ордену Сен-Клер (кларис), одного з найбільш суворих орденів, заснованого у XII ст. Монастир був розташований на місці нинішнього паризького іподрому між Булонським лісом та Сеною. Він був зруйнований під час Великої французької революції.

16

Сумне лаштування, бліді свічки, і світло страшніше від темряви… – арія з опери «Кастор та Поллукс» композитора Рамо (1734).

17

«Помилуй» (лат.) – 56-й псалом Давіда.

18

Сульпіціанці – католицький чернечий орден, заснований у XVII ст., мав власні навчальні заклади.

19

Янсеніст – послідовник янсенізму (XVII—XVIII ст.), реформаторського руху в католицькій церкві, заснованого католицьким богословом Янсенієм (1585—1638). Доктрина янсенізму стверджує божественне визначення долі й заперечує свободу волі.

20

Молініст – прибічник вчення іспанського ієзуїта Луїза Моліни (1535—1600), на відміну від янсеністів, моліністи вважали, що божественна благодать також залежить від вчинків самої людини.

21

…чи визнаю буллу… – Мається на увазі булла папи Клімента XI «Unigentius» (1713), видана на вимогу ордену єзуїтів. Булла засуджувала янсеністів як єретиків і прокламувала верховенство церкви над державою. Вона розколола Францію на два ворожих табори.

22

Жорстока двозначність: слово «мир» (лат. pax, фр. раіх) означає також в'язницю в католицьких монастирях.

23

Ви знаєте, пане, що в четвер святі дари з дарохранительниці переносять на окремий олтар… Йдеться про перенесення так званої євхаристії (св. причастя) з дарохранительниці до тимчасового вівтаря, так званої могили.

24

Пані де Субіз – йдеться про дружину маршала Субіза, фаворитку маркізи Помпадур.

25

«Червоними закаблуками» називали придворних.

26

Пан Манурі – відомий адвокат тих часів.

27

«Гряди, Создателю!» (лат.) – гімн Творцеві.

28

Моли Бога за неї (лат.).

29

Хай спочине у мирі (лат.).

30

…пансіонерками в Пор-Роялі… – вихованками в монастирі Пор-Рояль. Пор-Рояль – жіночий монастир, заснований у 1204 р. неподалік від Парижа. Його було перенесено до Парижа у 1625 р. і розпущено у 1709 р. У 1636 р. Пор-Рояль був духовним центром янсенізму.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.