Пігмаліон (збірник)

Джордж Бернард Шоу

Пігмаліон

(збірник)

Пігмаліон

П’єса на 5 дій[1]

Вступ

Професор фонетики

Як ви згодом переконаєтеся, «Пігмаліон» потребує не вступу, а післямови, яку й подано після п’єси, там, де їй належить бути.

Англійці й самі своєї мови не шанують, і дітей своїх навчити неспроможні. Орфографія для англійця – темний ліс, бо в старому правописі лише приголосні – та й то не всі – мають хоч приблизно узгоджене фонетичне значення. В результаті ніхто вам не скаже, як що читається, і щойно один англієць розтулить рота, як другий уже кипить до нього зневагою. Сьогодні іноземці вже повністю освоїли більшість європейських мов, але англійська та французька лишаються недоступними ні іноземцям, ні самим її носіям. Справжній енергійний фонетист – ось який реформатор потрібен зараз Англії! Один із таких і став героєм цієї популярної нині п’єси.

Історія знає вже чимало подібних героїв-реформаторів, які марно волали в пустелі. Коли наприкінці 1870 років я почав цікавитися фонетикою, славнозвісний Александр Мелвіл Белл,[2] винахідник «Видимого мовлення», емігрував до Канади, де його син винайшов телефон. Александр Дж. Еліс[3] на той час усе ще лишався лондонським патріархом, його величну голову все ще прикривала оксамитова шапочка, за яку він щоразу вишукано перепрошував публіку на своїх виступах. Разом із Тіто Пальярдіні, ще одним ветераном фонетики, обидва вони належали до тих людей, яким просто не можна не симпатизувати. На відміну від них, Генрі Світу,[4] тоді ще юнакові, явно бракувало м’якості їхньої вдачі: до звичайних смертних він ставився з такою ж терпимістю, як Ібсен[5] чи Семюел Батлер.[6] З його талантом фонетиста (а як на мене, то він краще за них усіх знав свою справу) він міг би зробити блискучу наукову кар’єру і, може, популяризував би улюблену науку – якби не його сатанинське презирство до академічних достойників і взагалі до всіх науковців, які ставили давньогрецьку понад фонетику. У той час коли в Південному Кенсинґтоні виник Імперський інститут,[7] а Джозеф Чемберлен[8] розширював межі імперії, я умовив видавця одного з провідних щомісячників замовити Світові статтю про значення фонетики для Британської імперії. Надіслана стаття цілком і повністю складалася з якнайгостріших випадів проти одного професора мови й літератури, чию посаду – на думку Світа – мав право займати виключно фахівець-фонетист. Через пасквільний характер друком стаття не вийшла: її довелося повернути авторові, а мені довелося відмовитися від мрії витягти Світа на Олімп науки.

Через багато років я знов зустрів Світа – і яким же було моє здивування! Гординя перетворила приємного юнака на запеклого бунтаря, що цілком віддався боротьбі проти Оксфорду з усіма його традиціями. Певне, усупереч його волі, Світа засадовили викладати там фонетику. Можливо, майбутнє фонетики належить саме його учням – кожен з них боготворив Світа, – але ніщо не могло змусити їхнього наставника бодай трохи примиритися з університетом, за який він, користуючись своїм священним правом випускника, чіплявся з усією відданістю колишніх студентів Оксфорду. Смію припустити, що Світові записки, якщо він по собі їх залишив, містять деякі пасквілі, котрі років за п’ятдесят можна було б опублікувати вже без особливих руйнівних наслідків. Як на мене, Світ зовсім не був злим, радше навпаки. Він просто не терпів дурнів, а за дурнів Світ вважав усіх науковців, які не віддавалися фонетиці до нестями.

Пігмаліон Гіґінс – це не портрет Світа. Вся історія з Елізою Дулітл була б для Світа неможливою. І все ж, як ми побачимо, Гіґінс має дещо від свого колеги. Коли б то Світові Гіґінсову міць і темперамент – він би Темзу підпалив. Але Світ залишився Світом, і це не завадило йому як фахівцеві справити на Європу величезний вплив. Тому для іноземних фонетистів і досі є загадкою, чому в рідному Оксфорді ім’я Світа маловідоме, а його заслуги мало ким визнані. Я не звинувачую Оксфорд. Гадаю, альма-матер має право вимагати від своїх годованців хоч трохи світської вдячності (і, бачить Бог, нічого непомірного в цих вимогах немає). Та разом з тим можу собі уявити, як важко генію підтримувати приязні стосунки з тими, хто нехтує його улюблену науку, віддаючи перевагу менш важливим дисциплінам, котрі викладаються вкрай неоригінально, а часом навіть бездарно. Певна річ, якщо стаєш із кимось на прю, то особливої шани від супротивників не жди.

Про подальші покоління фонетистів мені відомо небагато. Скажу лише, що всіх їх затьмарює слава Роберта Бриджеса.[9] Це, певне, йому Гіґінс завдячує своїм захопленням Мілтоном,[10] хоча тут я знов-таки відкидаю будь-яку портретну подібність.

Але якщо п’єса донесе до свідомості публіки, що є на світі такий собі народ – фонетисти і що вони одні з найпотрібніших громадян сьогоднішньої Англії, то можна вважати, мети досягнуто.

Хочу похвалитися неабиякою популярністю «Пігмаліона» як на сцені, так і на екрані. П’єсу дивляться не лише в Англії, але й у всій Європі та Північній Америці. Твір настільки дидактичний, а сюжет його настільки неупереджений, що я радо тикаю «Пігмаліона» під ніс усім розумникам, які, мов папуги, правлять, що мистецтво в жодному разі не може бути дидактичним. П’єса підтверджує мою переконаність у тому, що справжнє високе мистецтво бути іншим просто не має права.

І нарешті, щоб підбадьорити тих, кому вимова заважає зробити кар’єру, додам, що зміни, які сталися з простою квіткаркою завдяки Гіґінсові, не є чимось унікальним або нездійсненним. У наш час дочка консьєржа, що виконує роль іспанської королеви в «Рюї Блазі»[11] на сцені Комеді Франсез і таким чином реалізує свої давні амбіції, є лиш однією з багатьох тисяч чоловіків та жінок, які, відкинувши рідний діалект, навчилися нової мови. Продавщиці у Вест-Енді[12] та домашні покоївки – по суті білінгви. Але ж до справи слід підходити по-науковому, інакше остання стадія навчання буде ще безнадійнішою, ніж перша. Щира говірка лондонських підворіть набагато природніша за спроби неуків наслідувати світське оточення. І хай не думають запопадливі квіткарки, які натраплять на цю п’єсу, що самотужки їм вдасться видати себе за шляхетних панянок. Невміле копіювання лише додасть їм кумедності. Спершу вони мусять заново вивчити алфавіт: без досвідченого фонетиста їм не обійтися.

Дія перша

Лондон. Ковент Ґарден[13] літнього вечора. Злива. Звідусіль лунають відчайдушні сигнали таксі. Перехожі поспішають сховатися від дощу під портиком церкви Святого Павла, що на Ринковій площі. Серед них ПАНІ зі своєю ДОЧКОЮ, обидві у вечірніх сукнях. Усі похмуро вдивляються у стіну з дощу, за винятком одного ПАНА. Він стоїть спиною до решти людей, цілковито захоплений нотатками, що їх поспіхом робить у своєму записнику. Годинник видзвонює чверть на дванадцяту.

ДОЧКА (стоїть поміж центральними колонами портика, ближче до лівої). Я змерзла до кісток. І куди він заподівся, той Фреді? Уже двадцять хвилин, як пішов.

МАТИ (стоїть праворуч від дочки). Двадцять – не двадцять, а таксі вже можна було взяти.

ЧОЛОВІК ІЗ НАТОВПУ (праворуч від матері). До пів-двенацяти й думать забудьте! Поки з тіатрів усі не пороз’їжжаюця, ніхто вам ніякої таксі не дістане.

МАТИ. Як це не дістане?! Ми не можемо стояти тут до опів на дванадцяту! Яке неподобство!

ЧОЛОВІК ІЗ НАТОВПУ. Ну, шо ж тут, пані, зробиш…

ДОЧКА. Коли б наш Фреді мав голову на плечах, то уже б давно взяв таксі під театром.

МАТИ. Не його провина, що вільних таксі немає.

ДОЧКА. Інші собі знаходять. Чому ж він не може?

ФРЕДІ, двадцятирічний юнак у вечірньому костюмі, дуже змоклому нижче колін, вбігає з-під дощу з боку Саусемптон-стріт і стає поміж ними, згортаючи мокру парасольку.

ДОЧКА. Що, так і не знайшов?

ФРЕДІ. Нема ніде й за жодні гроші.

МАТИ. Ох, Фреді, цього не може бути… Треба було пошукати краще.

ДОЧКА. Як це мені все набридло! Що ж нам, по-твоєму, самим іти й шукати?

ФРЕДІ. Кажу ж вам, усі зайняті. Дощ полив так зненацька – усі кинулися ловити таксі. Я обійшов усе аж до Черинґ Крос і майже до Ладґейт-серкес – ніде немає!

МАТИ. А на Трафальґарській площі?

ФРЕДІ. Теж немає.

ДОЧКА. А ти шукав?

ФРЕДІ. Я дійшов аж до станції Черинґ Крос. Ви що, хотіли, щоб я вирушив у Гемерсміт?

ДОЧКА. Шукав називається!

МАТИ. Справді, Фреді, ти такий безпорадний! Піди ще раз; і без таксі не вертайся.

ФРЕДІ. Але ж я весь змокну!

ДОЧКА. А ми що ж? Чи нам стояти увесь вечір тут, на протязі, майже роздягненим? Що за свинство! Тобі на всіх наплювати, крім себе…

ФРЕДІ. Та годі; іду вже, йду. (Розкриває парасольку й біжить у напрямку Стренда, але раптом зіштовхується з КВІТКАРКОЮ, яка теж поспішає сховатися від дощу, й вибиває у неї з рук кошика з квітами. Цей інцидент відбувається на тлі сліпучого спалаху блискавки та оглушливих розкотів грому).

КВІТКАРКА. Ну, ти, Хреді, диви, куди сунеш!

ФРЕДІ. Вибачте. (Чимшвидше відбігає).

КВІТКАРКА (підбираючи розкидані квіти й укладаючи їх у кошик). Оце тобі й манери. Два букети хвіалків мені виваляв!

Сідає під колоною праворуч від ПАНІ й починає перебирати квіти. Привабливою її не назвеш. Їй років вісімнадцять-двадцять, не більше. На ній матроський капелюшок із почорнілої соломки, добряче припорошений лондонською курявою і навряд чи коли чищений. Волосся, яке давно варто було б помити, набуло неприродного мишачого кольору. Її пальто, звужене в талії, ледве сягає колін. Під пальтом – коричнева спідниця та фартух із грубої тканини. Черевики теж знали й шите, й пороте. Видно, що вона намагалася причепуритися, проте в порівнянні з дамами навколо це справжня замазушка. Рисами обличчя вона їм аж ніяк не поступилася б, якби їх добре відмити. До того ж дівчині не завадило б звернутися до зубного лікаря.

МАТИ. Даруйте, а звідки ви знаєте, що мого сина звати Фреді?

КВІТКАРКА. О! Так це синок ваш?! Нічо’ не ска’еш, виховала мамуся! Це ж тра’: виваляв мені всі хвіалки в грязюці і втік! На’іть не заплатив бідній дівчині! Так мо’, ви заплатите? (Прошу мені вибачити, але будь-які спроби графічно відтворити її вимову будуть марними, оскільки поза Лондоном ніхто її не збагне).

ДОЧКА. Мамо, і не думай! Чого захотіла!

МАТИ. Дозволь мені, Кларо. В тебе є дрібні гроші?

ДОЧКА. Ні. Менших за шість пенсів немає.

КВІТКАРКА (з надією). Так в мене б здача найшлась! Га, добра пані?…

МАТИ (до Клари). Дай-но шість пенсів. (Клара неохоче розлучається з монетою). Ось. Це вам за квіти.

КВІТКАРКА. Ой, пасибі вам, добра пані.

ДОЧКА. Нехай віддасть решту. Ці її букети варті один пенні – не більше.

МАТИ. Притримай язика, Кларо. (До дівчини). Залишіть решту собі.

КВІТКАРКА. Ну-у-у! Пасибі вам, пані.

МАТИ. А тепер скажіть, звідки вам відомо, як звати мого сина?

КВІТКАРКА. Тю! Так мені ж не відомо.

МАТИ. Я сама чула, як ви назвали його на ім’я. Не пробуйте мене ошукати.

КВІТКАРКА (протестуючи). Та хто б оце вас обшуковував? Я сказала на ньо’о «Хреді», а могла б «Чарлі», так само, як і ви б сказали до незнайомого, для любезності.

ДОЧКА. Шість пенсів на вітер! Ой, мамо, до такого і Фреді б не додумався! (З бридливим виразом обличчя відступає за колону).

ЛІТНІЙ ПАН із привабливою зовнішністю кадрового військового поспішає сховатися від зливи, складаючи на ходу мокру парасольку. Його брюки так само, як у Фреді, змокли до кісточок. На ньому вечірній костюм і легкий плащ. Стає на вільному місці біля колони ліворуч.

ПАН. Оце так злива!

МАТИ. Як ви гадаєте, пане, є надія, що вона стихне?

ПАН. Боюся, не скоро. Дощ тільки-но посилився. (Підходить до того місця, де сидить КВІТКАРКА, ставить ногу на плінтус колони і відкочує підкасані холоші брюк).

МАТИ. Ох, Господи! (Засмучена, підходить до дочки).

КВІТКАРКА (користується сусідством ПАНА З ВІЙСЬКО ВОЮ ВИПРАВОЮ, аби запобігти його ласки). Та не рузстроюйтесь ви, Копитане. Чим сильніш пиріще, тим бистріш кінчиця. Купіть осьо лучче букєтіка.

ПАН. У мене, на жаль, не буде дрібних.

КВІТКАРКА. Так я б вам здачу б дала, Копитане.

ПАН. Із соверена? Дрібніших у мене нема.

КВІТКАРКА. Хіба-таки й нема? Та купіть вже яко’ось букєтіка. З півкрони я вам на здачу назбираю. Візьміть осьо це за два пенси…

ПАН З ВІЙСЬКОВОЮ ВИПРАВОЮ. Не будьте надокучливою, дівчино. Це негарно. (Шукаючи по кишенях). У мене справді немає дрібних. Стривайтено: ось три півпенсовики, якщо це вас улаштує. (Переходить під іншу колону).

КВІТКАРКА (розчарована, але розуміючи, що півтора пенси – усе ж краще за ніщо). Пасибі вам, Копитане.

ЧОЛОВІК ІЗ НАТОВПУ (до КВІТКАРКИ). Ти май совість: взяла гроші, так букета ж віддай! Онде за колоною якийсь тип стоїть і все за тобою записує. (Усі оглядаються на ПАНА ІЗ ЗАПИСНИКОМ).

КВІТКАРКА (підхопившись із переляку). Я ж нічо’ тако’о не зробила. Ну забалакала до цьо’о пана – так я ж маю право квітами торгувать, коли на тротувар не лізу. (Істерично). Заступіця за мене! Я ж порядна дівчина! Я ж тіки попросила, шоб він букєта купив!

Загальний гамір. Більшість публіки співчуває КВІТКАРЦІ, проте не схвалює її надмірну емоційність. Люди літні, статечні, торсаючи дівчину за плече, намагаються її підбадьорити: «Годі скімлити! Ну хто тебе скривдив? Ніхто тебе не чіпає. Навіщо так галасувати? Годі, годі, заспокойся». Менш терплячі радять їй стулити пельку або сердито випитують, чого це вона так розійшлася. Ті, що стояли віддалік і не знають, про що йдеться, поспішають до місця пригоди і здіймають іще більшу бучу своїми запитаннями й поясненнями: «Що за шум? Що вона накоїла? Де він? Та ось, застукав її якийсь лягавий. Який? А ондечки, за колоною. Гроші осьо в пана видурила», – і таке інше.

КВІТКАРКА (протискаючись до ПАНА З ВІЙСЬКОВОЮ ВИПРАВОЮ, репетує). Пане, заступіця за мене! Ви не знаєте, шо вони зі мною зроблять. Вони ж мені торгувать не дозволять! Мене ж звідсіля випхають, бо скажуть, шо до мужчин чіпляюсь! Вони ж…

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ (виходить уперед і стає праворуч від неї, за ним юрмиться натовп). Годі, годі… Ніхто вас не скривдить, дурне ви дівча. За кого ви мене маєте?

ЧОЛОВІК ІЗ НАТОВПУ. Заспокойся, він жинтільмен. Диви на йо’о черевики. (До ПАНА ІЗ ЗАПИСНИКОМ). Вона була подумала, пане, шо ви лягавий.

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ (зі жвавим зацікавленням). А що це значить – «лягавий»?

ЧОЛОВІК ІЗ НАТОВПУ (не знаходячи визначення). Ну, це… так ск’ать, «лягавий»… Як ше назвать?… Це так, як стукач або нишпорка з поліції…

КВІТКАРКА (не вгаваючи). Та Святим Писанням клянуся, шо я й словом…

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ (тоном наказу, проте досить добродушно). Годі вам! Замовкніть нарешті! Невже я схожий на полісмена?

КВІТКАРКА (все ще не заспокоївшись). А нашо ж ви мене записували? Як я знаю, чи ви пра’ільно мене записали? Покажіть, шо там у вас! (ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ розгортає свої нотатки, тицяє їй під носа. Юрба також намагається зазирнути в записи через його плече, причому напирає так, що інший навряд чи встояв би на ногах). Шо воно таке? Хто ж тут шо пойме? Нічо’ не розберу.

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ. Я розберу. (Читає, якнайточніше відтворюючи її вимову). «Та не рузстроюйтесь ви, Копитане… Купіть осьо лучче букєтіка».

КВІТКАРКА (геть спантеличена). Так це то’о, шо я сказала на ньо’ «Копитане»?! Я ж не хтіла ніко’ обідить! (До ПАНА З ВІЙСЬКОВОЮ ВИПРАВОЮ). Пане, скажіть, хай не заявля на мене через оте тіки слово! Ви ж…

ПАН З ВІЙСЬКОВОЮ ВИПРАВОЮ. Заявляти?! Ні на кого я не заявлятиму. (До ПАНА ІЗ ЗАПИСНИКОМ). Справді, пане, якщо ви детектив, то я ще не потребую вашого захисту від дівчат. А ця дівчина поводилася цілком пристойно, усі це бачили.

ГОЛОСИ З НАТОВПУ (висловлюючи обурення свавіллям поліції). Пра’ільно! А чо’ він лізе? Займався б ото своїм ділом! Йому, бач, вислужицця закортіло, ото й записує, хто шо скаже! Дівчина до ньо’о й словом не обізвалася. А на’іть, коли й так, то шо?! Не мона вже бідній дівчині від дошшу сховаця, шоб хтось її не зобидив (тощо, тощо)… (Співчутливіші відводять її до колони. Дівчина знов сідає і намагається заспокоїтись).

ЧОЛОВІК ІЗ НАТОВПУ. Це не лягавий. Просто любе пхати носа не в свої діла. Я ж вам кажу: подивіця на йо’ черевики.

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ (весело поглянувши на нього). А як ваші родичі в Челсі?

НЕЗНАЙОМИЙ (підозріливо). А хто вам ск’ав, шо в мене там родичі?

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ. Яка різниця, хто сказав? Вони звідти. (До дівчини). А ви тут як опинилися? Адже ви родом із Лісон Ґроув.

КВІТКАРКА (збентежено). Шо ж, мені вже звідти не мона вийхать? Житя там було гірш, чим у свинюшнику. Ше й за хату три шкури здирали! (Плаче). Ой бідна ж я, бідна-а-а.

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ. Живіть собі де хочете, тільки не галасуйте так.

ПАН З ВІЙСЬКОВОЮ ВИПРАВОЮ (до дівчини). Годі вам, годі. Він не може вам нічого заподіяти. Ви маєте право жити там, де бажаєте.

ІРОНІЧНИЙ НЕЗНАЙОМЕЦЬ (протиснувшись поміж ПАНОМ ІЗ ЗАПИСНИКОМ та ПАНОМ З ВІЙСЬКОВОЮ ВИПРАВОЮ). У віллі на Парк Лейн, наприклад. Хочете, ми з вами удвох це обговоримо?…

КВІТКАРКА (похнюпившись над кошиком, тихо жаліється на свою долю). Я ж порядна дівчина… Ну кому я шо пагане зробила?

ІРОНІЧНИЙ НЕЗНАЙОМЕЦЬ (не звертаючи уваги на дівчину). Може, й мені скажете, звідки я родом?

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ (оком не моргнувши). Гокстон.

Із натовпу чути хихотіння; загальний інтерес до ПАНА ІЗ ЗАПИСНИКОМ явно зростає.

ІРОНІЧНИЙ НЕЗНАЙОМЕЦЬ (дуже здивовано). Шоб я луснув! Та ви справді все знаєте!

КВІТКАРКА (все ще почуваючи себе скривдженою). Хто йому дав право в чужі діла лізти… Чо’ він до мене причепивсь?

ЧОЛОВІК ІЗ НАТОВПУ (до неї). Пра’ільно! Ти йому так цьо’ не оставляй! (До ПАНА ІЗ ЗАПИСНИКОМ). Слухайте, хто вам дав право все про всіх знать?

КВІТКАРКА. Та! Хай собі говоре. Не хочу я з ним звязуваця.

ЧОЛОВІК ІЗ НАТОВПУ. А все тому, шо ви нас за людей не держите. З отим паном у вас би такі штуки не пройшли.

ІРОНІЧНИЙ НЕЗНАЙОМЕЦЬ. Точно: скажіть, звідкіля він, як уже взялись угадувать.

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ. Челтнем, Гарроу, Кембридж,[14] згодом – Індія.

ПАН З ВІЙСЬКОВОЮ ВИПРАВОЮ. Усе правильно.

Натовп вибухає сміхом. Прихильність тепер явно на боці ПАНА ІЗ ЗАПИСНИКОМ. Чути вигуки на зразок: «Ну, прямо все знає! Так йому просто з мосту і сказав! Чули, як він йому раз-два про те, звідкіля він…»

ПАН З ВІЙСЬКОВОЮ ВИПРАВОЮ. Дозвольте поцікавитись, де ви навчилися таких фокусів? Ви часом не виступаєте з цим у мюзик-холі?

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ. Цікава думка. Може, колись і спробую.

Дощ припинився – люди почали виходити на площу.

КВІТКАРКА (невдоволена зміною загального настрою на користь ПАНА З ЗАПИСНИКОМ). Зачіпа бідну дівчину… Жинтільмен називаєця!

ДОЧКА (втративши терпець, безцеремонно проштовхується вперед, відпихаючи КВІТКАРКУ і ПАНА З ВІЙСЬКОВОЮ ВИПРАВОЮ, який ґречно відступає за колону). Де ж той Фреді?! Ще трохи – і я на цьому протязі дістану пневмонію.

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ (до себе, поспіхом занотовує). Ерлскорт.

ДОЧКА (роздратовано). Прошу тримати ці недоречні ремарки при собі.

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ. Хіба я сказав уголос? Я не навмисне. Вибачте. А от мати ваша, звичайно ж, із Епсома.

МАТИ (підходить і стає поміж ДОЧКОЮ та ПАНОМ ІЗ ЗАПИСНИКОМ). Як цікаво, адже я справді виросла неподалік від Епсома, у Товстопанському Парку.

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ (розвеселившись). Ха-ха! Ні в біса ж собі назвочка! Прошу вибачити. (До ДОЧКИ). Ви хотіли взяти таксі, коли не помиляюся.

ДОЧКА. Не смійте навіть озиватись до мене.

МАТИ. Кларо, прошу тебе… (У відповідь ДОЧКА лише роздратовано знизує плечима і з виглядом погорди відходить). Якби ви знайшли нам таксі, ми були б дуже вдячні. (ПАН ІЗ ЗА ПИСНИ КОМ дістає свисток). О, дякую. (Відходить до ДОЧКИ).

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ дмухає у свисток – лунає пронизливий свист.

ІРОНІЧНИЙ НЕЗНАЙОМЕЦЬ. Отакої! Я ж казав, шо це перевдітий полісмен.

ЧОЛОВІК ІЗ НАТОВПУ. Та то ж не поліцейський свисток, а спортивний.

КВІТКАРКА (все ще ображена). Хто йому дав право мене принижать?! В мене такі самі почутя, шо й в усякої леді!

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ. Не знаю, чи ви помітили, але дощ перестав.

ЧОЛОВІК ІЗ НАТОВПУ. А й справді! Шо ж ви раніш не сказали, а то стою тут, слухаю ваші дурні побрехеньки!.. (Іде в напрямку Стренда).

ІРОНІЧНИЙ НЕЗНАЙОМЕЦЬ. Хоч’те, я вам зара’ скажу, звідкіля ви самі взялись? З психотричної лікарні. Там вам і місце.

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ (люб’язно його виправляючи). Псих-І-А-тричної.

ІРОНІЧНИЙ НЕЗНАЙОМЕЦЬ (намагаючись говорити вишукано). Дуже вдячний вам, пане прохвесор. Ха-ха! Здоровенькі були! (Підносить капелюха з глузливою шанобливістю і йде геть).

КВІТКАРКА. Куди таке годиця, отако людей страхать! А коли б йому самому хтось таке утнув!

МАТИ. Дощу вже немає, Кларо. Можемо пройтися до автобусної зупинки. Ходімо. (Підбирає спідницю і рушає в напрямку Стренда).

ДОЧКА. А як же таксі… (МАТИ її вже не чує). Боже, як мені все це набридло… (Роздратована, йде за МАТІР’Ю).

КВІТКАРКА. Горе, та й годі! Шо то за житя, як кожне тобі дошкуля та ше й зачіпа!

ПАН З ВІЙСЬКОВОЮ ВИПРАВОЮ (вертаючись на своє місце, ліворуч від ПАНА ІЗ ЗАПИСНИКОМ). Дозвольте поцікавитись, як це у вас виходить?

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ. Звичайна фонетика, наука про звуки мови. Моя професія і водночас хобі. Щасливий той, хто заробляє на життя своїм хобі! Вимову ірландця або йорк-ширця розпізнає кожен. Я ж визначаю, звідки людина, із точністю до кількох кілометрів, а якщо це лондонець, то назву й вулицю.

КВІТКАРКА. Де ж йо’о совість! Посоромився б!

ПАН З ВІЙСЬКОВОЮ ВИПРАВОЮ. Невже цим заробиш на життя?

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ. Авжеж! І цілком непогано. Наш час – це час вискочнів. Є такі, що починають у Кентиштауні з вісімдесяти фунтів на рік, а закінчують у віл лі на Парк Лейн, маючи на рік не менш як сто тисяч. Вони раді розпрощатися зі своїм злидарським кварталом, але варто їм мовити бодай слово – і вимова їх виказує. І ось є я, який може їх навчити…

КВІТКАРКА. Займалися б ото своїм ділом і оставили бідну дівчину в покої…

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ (вибухає). Жінко, або припиніть це огидне квоктання, або шукайте собі притулку під стінами іншого храму.

КВІТКАРКА (з боязким викликом). Маю право буть там, де собі хочу, так, як і ви.

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ. Особа, що видає такі огидні й бридкі звуки, не має ніяких прав: ані десь бути, ані взагалі існувати. Згадайте, що ви живе створіння, наділене душею і даром виразного мовлення; що ваша рідна мова – це мова Шекспіра і Мілтона, мова, якою видано Біблію. А ви сидите тут і квокчете, як та курка.

КВІТКАРКА (вкрай розгублена, скоса дивиться на нього з подивом і водночас осудливо, не наважуючись підняти голову). Тьу-у-у-у…

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ (мерщій занотовуючи почуте). Боже праведний, що за звук! (Занотовує, після чого дивиться у записник і читає, точно відтворюючи). «Тьу-у-у-у…»

КВІТКАРКА (задоволена цим спектаклем, мимоволі сміється). Ото дає!

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ. Ви бачите цю істоту з лондонських підворіть? З такою вимовою сидіти їй повік у канаві! Але дайте мені три місяці – і ця дівчина зійде в мене за герцогиню на прийомі в будь-якому посольстві. Я міг би навіть забезпечити їй місце покоївки або продавщиці в магазині. А там бездоганна вимова ще важливіша.

КВІТКАРКА. Шо ви таке балакаєте?

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ. Саме так, ви, неотесана головешко, втілення глуму з англійської мови! Не ганьбіть шляхетну архітектуру цих колон! У мене вас прийматимуть за царицю Савську. (До ПАНА З ВІЙСЬКОВОЮ ВИПРАВОЮ). Ви мені вірите?

ПАН З ВІЙСЬКОВОЮ ВИПРАВОЮ. Звичайно. Я й сам вивчаю індійські діалекти, і…

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ (пожвавлено). Справді? А чи не знаєте ви полковника Пікеринґа, автора «Розмовного санскриту»?

ПАН З ВІЙСЬКОВОЮ ВИПРАВОЮ. Я і є полковник Пікеринґ. А з ким маю честь?

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ. Генрі Гіґінс, укладач «Універсального алфавіту Гіґінса».

ПІКЕРИНҐ (радісно). Я приїхав із Індії умисне, щоб зустрітися з вами!

ГІҐІНС. А я збирався до вас в Індію!

ПІКЕРИНҐ. Де ви мешкаєте?

ГІҐІНС. Вімпол-стріт, 27А. Чекатиму на вас завтра ж!

ПІКЕРИНҐ. Я зупинився в готелі «Карлтон». Ходімо зі мною, перекиньмося слівцем за вечерею.

ГІҐІНС. Залюбки!

КВІТКАРКА (до ПІКЕРИНҐА, коли той проходить коло неї). Купіть букєтіка, добрий пане, а то мені нічим за хату платить…

ПІКЕРИНҐ. На жаль, у мене справді немає дрібних. (Відходить).

ГІҐІНС (обурений нещирістю дівчини). Безсовісна! Ви ж казали, що дасте решту з півкрони.

КВІТКАРКА (сердито підхопившись на ноги). Серця в вас нема! (Жбурляє кошика йому до ніг). Осьо вам! Беріть усю корзину за шись пенсів!

Годинник на церкві видзвонює пів на дванадцяту.

ГІҐІНС (почувши в цьому Божий докір за свою немилість до бідної дівчини). Глас Божий! (Урочисто підносить капелюха, потім кидає у кошик жменю монет і йде слідом за ПІКЕРИНҐОМ).

КВІТКАРКА (дістає півкрони). О! (Дістає кілька флоринів). Ого! (Дістає ще кілька монет). Ог-го! (Дістає півсоверена). О-го-го!

ФРЕДІ (вистрибує з таксі). Нарешті знайшов! Егей! (До дівчини). Тут дві пані стояли. Не знаєте, де вони?

КВІТКАРКА. Як дош перестав, так на автобус потьопали.

ФРЕДІ. Неподобство! Що ж мені тепер робити з таксі?

КВІТКАРКА (велично). А нічо’. На цій таксі я поїду! (Пропливає повз ФРЕДІ до машини. Побачивши її, ВОДІЙ мерщій простягає руку і зачиняє перед нею дверцята. Розуміючи його сумнів, дівчина показує жменю монет). Бач, Чарлі? Шо там для мене за якусь таксі заплатить! (ВОДІЙ із посміхом відчиняє дверцята). Ну, от… А корзину куди?

ВОДІЙ ТАКСІ. Сюди давай. Два пенси зверху.

КВІТКАРКА. Так… Тіки шоб же ж ніхто її не бачив! (Мерщій просуває кошика в машину і влазить сама, гукаючи крізь шибку). Ну, бувай, Хреді!

ФРЕДІ (вкрай здивований, підносить капелюха). На все добре…

ВОДІЙ ТАКСІ. Куди їдем?

КВІТКАРКА. А в цей… В Беконхамський палац!

ВОДІЙ ТАКСІ. Куди?

КВІТКАРКА. От тобі й на! Не знає, де король живе! Ну все, Хреді, а то нам їхать пора. Іди здоров!

ФРЕДІ. До побачення. (Іде).

ВОДІЙ ТАКСІ. Який король?! Які це в тебе справи до короля?

КВІТКАРКА. Ясно, шо ніяких, тіки ж не всім тра’ про це знать. Так, а т’ер дуй на Друрі-Лейн, там одразу за гуталіновою лавкою.

ВОДІЙ ТАКСІ. Оце вже інша річ. Ну даєш, дівко! (Таксі рушає).

Рушаймо і ми за ними! На в’їзді до Енджел Корт, вузького провулку за гуталіновою лавкою, таксі зупиняється. З машини виходить КВІТКАРКА, тягнучи за собою кошик.

КВІТКАРКА. Ну, скіки там з мене?

ВОДІЙ ТАКСІ (вказує на лічильник). Ти шо, неграмотна: один шилінг!

КВІТКАРКА. Тю! Оце за дві филини цілий шилінг?

ВОДІЙ ТАКСІ. Дві чи десять, яка різниця?

КВІТКАРКА. Не знаю, хто це таке видумав!

ВОДІЙ ТАКСІ. Ти шо, на таксі не їздила?

КВІТКАРКА (з гідністю). Не бійсь, юначе, їздила-їздила, ше й скіки!

ВОДІЙ ТАКСІ (сміється з неї). Ну, добре, Джуді. Забирай свого шилінга, Бог з тобою! Бувай здорова! (Від’їжджає).

КВІТКАРКА (принижена). Хам!

Вона підіймає кошика і стомлено рушає з ним до свого помешкання. Це – невеличка кімнатка з вицвілими шпалерами, що де-не-де повідставали від вогкості. До стіни приколоте фото якогось актора та ескізи суконь, про які дівчина може лише мріяти. У вікні висить порожня пташина клітка – на згадку про її покійного квартиранта. Замість розбитої шибки вікно затулене картоном.

Ось, здається, і всі предмети розкоші. Решта – це злиденний прожитковий мінімум: за ліжко править якась лава, накрита купою лахміття, під яким можна якось зігрітися; збоку – накрита рядниною скриня, на скрині – миска та глечик; над скринею – люстерко. Стіл, стілець, викинуті з якоїсь селянської кухоньки; та ще – будильничок на полиці понад каміном, який уже давно ніхто не розпалював. Усе це освітлене газовим світильничком, в газометрі якого видніється пенні. До витрат за світло додамо квартплату: чотири шилінги на тиждень.

Дівчина, як завжди, стомлена. Проте сьогодні вона ще й надто збуджена, щоб відразу заснути. Вона сідає й перераховує своє нове багатство, уже міркуючи, як ним можна розпорядитися. Раптом закінчується газ – і вона вперше з приємністю ловить себе на тому, що їй не шкода опустити в газометр ще один пенні.

Однак ця незвична щедрість настрою не дає їй забути про той факт, що мріяти в ліжку дешевше й тепліше, ніж сидіти при світлі у холоді. Дівчина знімає шаль та спідницю і долучає їх до численних укривал. Потім скидає черевики і, таким чином перевдягшись до сну, лягає в ліжко.

Дія друга

Одинадцята ранку наступного дня. Лабораторія ГІҐІНСА на Вімпол-стріт. Початково ця кімната на другому поверсі планувалася як вітальня. Посередині задньої стіни – двостулкові двері. Навпроти дверей – вікна, що виходять на вулицю. У кутку праворуч від дверей – дві високі картотечні шафки, що стоять під прямим кутом одна до одної. Поряд, на письмовому столі, – фонограф, ларингоскоп, батарея тонких органних трубочок із повітряними міхами, набір аспірометрів – газових пальничків з високими скляними абажурами (вони під’єднані гумовим шлангом до газового ріжка на стіні), кілька камертонів різного розміру, макет людської голови в натуральну величину, на якому показано голосові органи в розрізі, та коробка із запасними восковими валиками для фонографа. Ще далі праворуч – камін; біля нього, ближче до дверей, – зручне шкіряне крісло та ящик для вугілля. На камінній полиці – годинник.

Поміж письмовим столом і каміном стоїть журнальний столик. Ліворуч від дверей – шафка з неглибокими шухлядками, на шафці – телефон і телефонний довідник. Далі, в лівому кутку – концертний рояль, хвостом до дверей. Перед роялем бачимо не стільчик, як звичайно, а лавку на всю довжину клавіатури. На роялі – ваза з фруктами й цукерками, здебільшого шоколадками.

Середина кабінету порожня. Крім двох стільців коло письмового столу, лавки й крісла, біля каміна стоїть іще один стілець, який, мабуть, принесли з іншої кімнати. На стінах висять гравюри, переважно Піранезі,[15] та портрети мецо-тинто. Картин немає.

За столом сидить ПІКЕРИНҐ і кладе на своє місце камертон та картки, якими він щойно користувався. ГІҐІНС стоїть поруч, біля картотеки, й засуває назад вийняті шухлядки. У денному світлі видно, що це – міцний, життєрадісний, чудового здоров’я чоловік років сорока. На ньому чорний сюртук з білим крохмальним комірцем і чорна шовкова краватка – атрибути одягу представників його професії. Він належить до тих енергійних науковців, які щиро – подеколи навіть палко – переймаються всім, що може стати предметом наукового дослідження, але в той же час байдужі до себе, до тих, хто їх оточує, а заодно й до їхніх почуттів. Попри свій вік і статуру, він нагадує непосидющу дитину, яка напрочуд жваво й бурхливо реагує на все цікаве і з якої не можна спускати ока, аби часом не сталася шкода. Його настрій так само по-дитячому мінливий: у хвилини доброго гумору він добродушно бурчить, але тільки-но йому щось не до вподоби, він ураз може вибухнути гнівним буревієм. Та навіть у його найменш привабливому настрої на нього важко розсердитися всерйоз – настільки він безпосередній і прямодушний.

ГІҐІНС (засуваючи останню шухляду). Ну, ось, нібито й усе.

ПІКЕРИНҐ. Справді вражає. Хоча, признаюся, я й половини не розчув.

ГІҐІНС. Хочете прослухати ще раз?

ПІКЕРИНҐ (підводиться, підходить до каміна і стає спиною до вогню). Ні, дякую. Як на перший раз, досить.

ГІҐІНС (йде за ПІКЕРИНҐОМ і стає біля нього ліворуч). Втомилися слухати звуки?

ПІКЕРИНҐ. Так. Це надто велика напруга. Я тішився, що вмію чітко вимовити двадцять чотири голосні. Але ваші сто тридцять цілковито мене приголомшили. Здебільшого навіть не відчуваю між ними різниці.

ГІҐІНС (усміхаючись, підходить до рояля й пригощається цукерками). Справа звички. Спочатку ви справді не відчуваєте різниці; але згодом, прислухавшись, розумієте, що вони відрізняються одна від одної, як А від Б.

До кімнати входить ПАНІ ПІРС, економка Гіґінса.

ГІҐІНС. Що сталося, пані Пірс?

ПАНІ ПІРС (розгублена; видно, що вагається). До вас якась молода особа, пане Гіґінс.

ГІҐІНС. Яка молода особа?! Чого їй треба?

ПАНІ ПІРС. Каже, ви дуже зрадієте, коли дізнаєтеся, чому вона прийшла. Це якась проста дівчина. Зовсім проста. Я хотіла відразу показати їй на двері, але подумала, що вона вам може знадобитися, щоб наговорити у ваші апарати. Не знаю, чи я правильно вчинила, але до вас іноді приходять такі дивні відвідувачі… Сподіваюся, ви мені вибачите, пане Гіґінс. Гадаю, що…

ГІҐІНС. Усе гаразд, пані Пірс. А чи цікава у неї вимова?

ПАНІ ПІРС. Просто жахлива, пане Гіґінс. Не збагну, як вас може таке цікавити.

ГІҐІНС (до ПІКЕРИНҐА). Послухаймо. Тягніть її сюди, пані Пірс. (Кидається до письмового столу і дістає новий валик для фонографа).

ПАНІ ПІРС (без особливого бажання). Як скажете, пане Гіґінс. (Спускається сходами).

ГІҐІНС. Якраз добра нагода. Покажу вам, як робиться запис. Розговорімо її! Спочатку я запишу її в системі Белла, а потім латинським алфавітом. Насамкінець зробимо запис на фонографі – і ви зможете прослуховувати його, скільки захочете, порівнюючи звуки з транскрипцією.

ПАНІ ПІРС (вертається). Ось ця особа. Прошу, пане Гіґінс.

Входить КВІТКАРКА при повному параді. На ній капелюх із трьома страусовими перами: жовтогарячого, блакитного та червоного кольору; фартух тепер майже чистий, і пальто з грубої вовни теж почищене. Пафос цієї жалюгідної постаті, з її наївною поважністю й удаваною статечністю, зворушує ПІКЕРИНҐА, який уже до цього підвівся в кріслі з появою ПАНІ ПІРС. Що ж до ГІҐІНСА, то йому байдуже, чоловік перед ним, а чи жінка. Він може лаятись чи здіймати руки до неба, обурений тупістю якоїсь крихітки, та коли йому треба щось випросити, він ладен підлещуватись до неї, мов дитя до своєї няньки.

ГІҐІНС (відразу впізнавши дівчину і не приховуючи розчарування, яке у нього, мов у дитини, перетворюється на болючу образу). Та це ж дівчина, яку я записав учора ввечері. Вона мені більше не потрібна. В мене достатньо записів із вимовою Лісон Ґроув; не збираюся марнувати на неї валик. (До КВІТКАРКИ). Ідіть, ви нам не потрібні.

КВІТКАРКА. А ви не задирайте носа! Ви ж не знаєте, чо’ я приїхала. (До ПАНІ ПІРС, яка біля дверей очікує подальших вказівок). Ви ска’али йому, шо я на таксі?

ПАНІ ПІРС. Що за дурниці, дівчино. Невже ви гадаєте, що такому чоловікові, як пан Гіґінс, цікаво, чим ви приїхали?

КВІТКАРКА. Ой, мона подумать… Він же ж і уроки давать не цураєця, сама чула. А я, шоб ви знали, не кланяця вам приїхала. Не хоч’те моїх грошей – то й не тра’! Друго’о собі найду.

ГІҐІНС. До чого тут ваші гроші?

КВІТКАРКА. А до то’о, шо я уроки в вас брать приїхала. Ясно? І причом не задарма!

ГІҐІНС (приголомшений). Ну, знаєте… (Ледве перевівши подих). І чого ж ви хочете від мене?

КВІТКАРКА. Ну, були б ви жинтільменом, так для початку попросили б мене сісти. Я ж із вигідним ділом до вас.

ГІҐІНС. Пікеринґ, запропонувати, щоб це опудало сіло, чи жбурнути її у вікно?

КВІТКАРКА (налякана, відбігає за рояль і готується до захисту). Ну-ну-у-у! (Ображена, крізь сльози). Чо’ це я опудало? Кажу ж вам: я платить буду! Як всяка леді!

Остовпівши, чоловіки розгублено дивляться на неї.

ПІКЕРИНҐ (лагідно). Чого ви хочете, дитя моє?

КВІТКАРКА. Не хочу торгувать на вулиці. Хочу продавать у магазіні. А хто ж мене возьме, як я не вмію балакать по-пра’ільному. А він говоре, шо науче. Мені ж не тра’ вашої ласки. Я платить готова, а він мене обзива, як ту дівку!

ПАНІ ПІРС. Як ви собі, дурненька, уявляєте, що зможете брати уроки в пана Гіґінса?

КВІТКАРКА. А шо ж таке? Я не гірш вашо’о знаю, скіки дають за уроки. От і я стіки ж буду.

ГІҐІНС. Цікаво, скільки ж?

КВІТКАРКА (зрадівши, підходить до нього). Ото зразу б так. Я ж знала, шо ви захоч’те вернуть оте, шо вчора мені кинули. (Довірчо). Мабуть, під мухою були, еге ж?

ГІҐІНС (тоном наказу). Сядьте!

КВІТКАРКА. Тіки ж ви не думайте, шо це я собі милостиню…

ГІҐІНС (гримає на неї). Сядьте, я кому сказав?!

ПАНІ ПІРС (суворо). Сідайте, дівчино. Робіть, що вам кажуть.

КВІТКАРКА. Ну-у-у-у! (Стоїть з напівошелешеним, напівобуреним виглядом).

ПІКЕРИНҐ (з вишуканою люб’язністю). Чи не бажаєте сісти? (Ставить стільця ближче до каміна, поміж ними з ГІҐІНСОМ).

КВІТКАРКА (непевно). Ну, шо ж… Це мона. (Сідає, ПІКЕРИНҐ вертається до каміна).

ГІҐІНС. Як вас звати?

КВІТКАРКА. Еліза Дулітл.

ГІҐІНС (урочисто декламує).

Ліза, Еліза та Єлизавета

Квіти збирали в саду для букета.

ПІКЕРИНҐ.

Три гарні фіалочки там відшукали.

Взяли по одненькій, а двох не зірвали.

Обидва заходяться сміхом.

ЕЛІЗА. Тю! Як подуріли!

ПАНІ ПІРС (стаючи за кріслом ЕЛІЗИ). У шляхетному товаристві так не висловлюються.

ЕЛІЗА. А чо’ він зо мною так балакає?

ГІҐІНС. Ближче до справи! Скільки ви збираєтеся платити?

ЕЛІЗА. Я вже знаю, шо по чому. В мене подружка бере хранцузькі уроки по вісімнадцять пенсів за годину. Так то в живого хранцуза! А ви ж майте совість: я ж плачу за мову, шо вже знаю! Так шо, даю вам шилінга – й не торгуйтесь.

ГІҐІНС (походжає по кімнаті та, засунувши руки в кишені, побрязкує ключима й монетами). Знаєте, Пікеринґ, якщо подивитися на цей шилінг не як на шилінг, а як на певний процент її заробітку, то це дорівнюватиме шістдесяти-сімдесяти фунтам мільйонера.

ПІКЕРИНҐ. Цебто як?

ГІҐІНС. Ось підрахуйте: мільйонер має приблизно сто п’ятдесят фунтів на день. Вона заробляє півкрони.

ЕЛІЗА (пихато). Хто вам ск’ав, шо тіки півкрони?

ГІҐІНС (продовжуючи). Вона пропонує мені дві п’ятих від свого денного заробітку. В мільйонера це було б десь шістдесят фунтів. Непогано! Чорт забирай, колосально! Стільки мені ще ніхто не платив.

ЕЛІЗА (підхопившись із переляку). Які шіісят?! Шо ви мелете! Хто вам шо казав за шіісят?! Звідкіля вони в мене?!

ГІҐІНС. Прикусіть язика!

ЕЛІЗА (схлипуючи). Нема в мене стіки…

ПАНІ ПІРС. Не плачте, дурненька. Сядьте. Ніхто не візьме ваших грошей.

ГІҐІНС. Зате зараз дехто візьме мітлу і дасть вам гарту, якщо будете рюмсати. Сядьте!

ЕЛІЗА (знехотя, проте скоряється). Ну-у-у… Ви мені тут не батько, шоб руки розпускать.

ГІҐІНС. Якщо візьмуся за ваше навчання, то буду, як два батька! Ось. (Подає їй носовичка).

ЕЛІЗА. А нашо воно мені?

ГІҐІНС. Витирати очі. Витирати ніс і все, що змокріє. Запам’ятайте: це носовичок, а це ваш рукав; і не плутайте одне з іншим, коли хочете стати леді й працювати в магазині.

ЕЛІЗА, вкрай спантеличена, безпорадно дивиться на нього.

ПАНІ ПІРС. Марно їй пояснювати, пане Гіґінс. Вона все одно не зрозуміє. Крім того, ви помиляєтеся: вона навіть рукавом не втирається. (Хоче забрати в неї носовичка).

ЕЛІЗА (вихоплює його). Куди?! Це шо, вам давали?!

ПІКЕРИНҐ (сміючись). Слушно! Боюся, пані Пірс, це тепер слід розцінювати як її власність.

ПАНІ ПІРС (підкоряючись силі обставин). Так вам і треба, пане Гіґінс.

ПІКЕРИНҐ. Ось про що я подумав, Гіґінсе… Пам’ятаєте, ви казали про посольський прийом? Закладаюся, що у вас цей експеримент не вийде. Проте, якщо вам таки вдасться видати її за герцогиню, я визнаю, що ви найкращий педагог у світі і сам покрию витрати на її навчання.

ЕЛІЗА. От добряча душа! Пасибі, Копитане!

ГІҐІНС (спокушений пропозицією, дивиться на ЕЛІЗУ). Приваблива авантюра! Погляньте: вона така вульгарна й так чарівливо замурзана!

ЕЛІЗА (дуже обурена). Тьу-у-у! Чо’ це я замурзана?! Я перед виходом і лице мила, й руки. Отак!

ПІКЕРИНҐ. Від ваших компліментів, Гіґінсе, вона явно не втратить голову.

ПАНІ ПІРС (занепокоєно). Це ще як сказати, пане Пікеринґ. Є не один спосіб задурити дівчині голову. Пан Гіґінс знається на цьому краще за будь-кого, хай навіть іноді робить це ненавмисно. Сподіваюся, пане Гіґінс, ви не штовхнете її на якесь безумство.

ГІҐІНС (захопившись ідеєю ПІКЕРИНҐА). Усе життя складається з безумств. Але непросто знайти для них нагоду. Тож ніколи не гай можливості: вона підвертається так рідко! Гаразд! Зроблю з цієї обшарпанки герцогиню!

ЕЛІЗА (категорично не згодна з такою оцінкою). Ну-ну-у-у!

ГІҐІНС (захоплено). За півроку – а коли в неї добрий слух та гнучкий язик, то й за три місяці – я виведу її на люди й видам за кого завгодно! Почнімо сьогодні, зараз же, негайно! Пані Пірс, заберіть її та відмийте – хоч би й наждаком. Плиту вже розпалено?

ПАНІ ПІРС (протестуючи). Так, але ж…

ГІҐІНС (шаленіючи). Позривайте з неї це лахміття і зараз же спаліть! Зателефонуйте до магазину й замовте новий одяг, а доки привезуть – загорніть хоч би й у газети!

ЕЛІЗА. Жинтільмен називаєця! Бачила я таких! І ото не сором вам таке казать! Я ж порядна!

ГІҐІНС. Ну, ось що, дівчино… Свої провінційні цноти залиште при собі. Вчіться поводитись як герцогиня. Заберіть її, пані Пірс. А не буде слухатись, дайте їй прочухана!

ЕЛІЗА (кидається до ПІКЕРИНҐА й ПАНІ ПІРС, шукаючи захисту). Я зара’ поліцію позву! Їй-бо позву!

ПАНІ ПІРС. Але мені ніде її поселити.

ГІҐІНС. Запхайте у відро для сміття.

ЕЛІЗА. Ну-ну-у-у!

ПІКЕРИНҐ. Годі вам, Гіґінсе! Будьте розважливим.

ПАНІ ПІРС (рішуче). Справді, пане Гіґінс. Не можна так зневажати людей.

ГІГІНС, присоромлений, принишк. Буревій переходить у легіт наївного подиву.

ГІҐІНС (із професійною вишуканістю модуляцій). Це я зневажаю людей? Дорога пані Пірс, дорогий Пікеринґ, у мене й гадки такої не було. Я лише вважаю, що всі ми маємо якнайкраще подбати про бідну дівчину, підготувати її до нового життя, допомогти освоїтись. Якщо я висловлювався не досить ясно, то лише з побоювання зранити її або ваші почуття.

ЕЛІЗА, заспокоївшись, обережно вертається на попереднє місце.

ПАНІ ПІРС (до ПІКЕРИНҐА). Пане Пікеринґ, ви чули щось подібне?

ПІКЕРИНҐ (сміючись від душі). Ніколи, пані Пірс, ніколи.

ГІҐІНС (терпляче). Про що, власне, йдеться?

ПАНІ ПІРС. Про те, що не можна так просто підібрати дівчину, як камінець на пляжі.

ГІҐІНС. А чому б ні?

ПАНІ ПІРС. Як це чому? Адже ви нічого про неї не знаєте! Хто її батьки? А якщо вона заміжня?!

ЕЛІЗА. Драстя вам!

ГІҐІНС. Ось бачите, дівчина сама цілком слушно відповіла: «Драстя вам!» І справді, яке там заміжня! Хіба ви не знаєте, що жінка її походження через рік по шлюбі виглядає як п’ятдесятирічна поденниця.

ЕЛІЗА. Та хто ж би мене взяв?

ГІҐІНС (раптом удається до найзворушливішого, низького тембру голосу й задіює найпереконливіші прийоми своєї пишномовності). Повірте, Елізо, коли я вас вивчу, юрми чоловіків стрілятимуться, аби здобути вашу прихильність.

ПАНІ ПІРС. Облиште це, пане Гіґінс. Вам не слід так розмовляти з нею.

ЕЛІЗА (рішуче зводиться на ноги). Так! Я пішла. Їй-бо, в ньо’о ж не всі дома. Не тра’ мені схибнутих прохвесорів.

ГІҐІНС (уражений до глибини душі, адже його красномовство лишилося непочутим). Он як! Значить, я схибнутий?! Чудово! Пані Пірс, не замовляйте їй ніякого одягу і випхайте геть!

ЕЛІЗА (скімлить). Ой нє, ой нє! А чо’ ж ви дражнитесь?

ПАНІ ПІРС. Ось бачите, до чого призводить нестриманість. (Показуючи на двері). Сюди, будь ласка.

ЕЛІЗА (мало не плаче). Не тра’ мені вашої одежі! Я б і так її не взяла б! (Жбурляє носовичка). Сама собі можу купить! (Іде до дверей, щоправда, неохоче).

ГІҐІНС (спритно спіймавши носовичка, перетинає їй шлях). Невдячне убоїсько! Така ваша дяка за те, що я хотів витягти вас із багна, гарно вдягти і зробити з вас леді?!

ПАНІ ПІРС. Вгамуйтеся, пане Гіґінс, візьміть себе в руки! Це ви поводитеся негарно! Вертайтеся до своїх батьків, дитя моє, і скажіть їм, аби краще вас доглядали.

ЕЛІЗА. Та нема в мене ніяких батьків. Вони ска’али, шо я вже сама на себе зароблю, й виставили геть.

ПАНІ ПІРС. А де ваша мати?

ЕЛІЗА. Та нема в мене матері. А вигнала мене мачуха, шоста вже. І нехай собі! Сама обійдусь. Тіки ж ви не думайте: я порядна.

ГІҐІНС. От і чудово! До чого тоді весь цей ґвалт? Дівчина належить сама собі й, окрім мене, нікому не потрібна. (Підходить до ПАНІ ПІРС, улесливо). Вона була б вам за доньку, пані Пірс. Яке то щастя – мати доньку! А тепер годі базікати. Тягніть її вниз і…

ПАНІ ПІРС. Але що ж із нею буде? Ви маєте намір щось їй платити абощо? Отямтеся, пане Гіґінс!

ГІҐІНС (роздратовано). От Господи! Видавайте їй, скільки треба! Можете це занести до витрат на господарство. А на ’кий біс їй гроші?! Їжу та одяг вона матиме. А даси їй гроші – зіп’ється.

ЕЛІЗА (обурено). Шо ви брешете! Та усяк вам ска’е, шо я питва в рот не брала! (До ПІКЕРИНҐА). Пане, ви ж жинтільмен; ска’іть йому, шоб так зо мною не балакав!

ПІКЕРИНҐ (з доброзичливим докором). Гіґінсе, а вам не спадало на думку, що в дівчини можуть бути якісь почуття?

ГІҐІНС (критично оглядаючи ЕЛІЗУ). Ні… Навряд. У кожному разі, не ті, на які варто зважати. (Весело). Ану, Елізо, що у вас там за почуття?

ЕЛІЗА. В мене такі ж почутя, шо й у всіх.

ГІҐІНС (замислено, до ПІКЕРИНҐА). Розумієте, в чому складність…

ПІКЕРИНҐ. Яка складність?

ГІҐІНС. Навчити правильної вимови – не так важко. Куди важливіше, щоб це було граматично правильно.

ЕЛІЗА. Та не хочу я балакать гриматично! Хочу балакать, як леді!

ПАНІ ПІРС. Пане Гіґінс, не відходьте, будь ласка, від суті. Я мушу знати, на яких умовах ця дівчина тут залишається. Ви маєте намір щось їй платити? А що з нею буде по закінченні навчання? Адже треба хоч трохи дивитися вперед!

ГІҐІНС (роздратований). А скажіть-но мені, пані Пірс, що з нею буде, коли я залишу її на вулиці, в багні?

ПАНІ ПІРС. То вже її справа, а не ваша, пане Гіґінс.

ГІҐІНС. В такому разі, по завершенні навчання я кину її назад у багно. Це знову стане її справою; отже, все в порядку.

ЕЛІЗА. Совісті в вас нема, от шо! Вам же на всіх начхать, крім себе. (Встає й рішуче оголошує). Годі з мене, я пішла! (Прямуючи до дверей). Серця в вас нема! От шо я вам скажу!

ГІҐІНС (із вази на роялі бере шоколадну цукерку, очі його лукаво блищать). Елізо, пригостіться шоколадкою.

ЕЛІЗА (піддавшись спокусі, зупиняється). А як я знаю, шо там в ній? Такі, як ви, й потруїти можуть. Не одна вже отак-о попалась. Сама чула.

ГІГІНС виймає складаного ножика й ділить цукерку навпіл: половинку зі смаком куштує сам, а другу подає ЕЛІЗІ.

ГІҐІНС. Як запорука довіри, Елізо: одну половинку мені, другу – вам. (ЕЛІЗА хоче щось заперечити, але ГІҐІНС запихає цукерку їй у рота). Тут ви їстимете шоколад коробками, ящиками. Щодня, з ранку й до вечора. Ну, то як?

ЕЛІЗА (нарешті проковтнула цукерку, мало не вдавившись). Я б виплюнула, так не мона ж: виховання не дозволя.

ГІҐІНС. Стривайте, ви, здається, казали, що приїхали на таксі?

ЕЛІЗА. Ну то й шо? В мене таке саме право їздить на таксі, шо й у всіх.

ГІҐІНС. Авжеж. Невдовзі ви зможете їздити на таксі, скільки вам заманеться. Будете роз’їжджати по місту хоч цілими днями уздовж і впоперек. Подумайте, Елізо…

ПАНІ ПІРС. Пане Гіґінс, ви зваблюєте дівчину. Це негарно. Їй слід подумати про майбутнє.

ГІҐІНС. У такому віці? Облиште, пані Пірс. Про майбутнє вона подумає, коли попереду вже нічого не залишиться. Ось так, Елізо: беріть приклад з цієї пані. Дбайте лише про майбутнє інших. Про своє – ніколи! Думайте краще про шоколад, таксі, золото й діаманти.

ЕЛІЗА. Не тра’ мені вашо’о золота й дивомантів. Я, шоб ви знали, порядна! (Сідає, сповнена гідності).

ГІҐІНС. Під опікою пані Пірс ви такою й залишитесь. А потім одружимо вас із сином якого-небудь маркіза, гвардійським офіцером із пишними вусами. Спершу за те, що він одружився з вами, батько позбавить його спадку. Але, побачивши вашу красу й доброчесність, згодом розчулиться і…

ПІКЕРИНҐ. Даруйте, Гіґінсе, але я мушу втрутитися. Пані Пірс має цілковиту рацію. Дівчина має довіритись вам на півроку, цебто поки триватиме експеримент – і вона має ясно розуміти, що робить.

ГІҐІНС. Яким чином? Адже вона взагалі не в змозі щось розуміти. Та й, зрештою, хто з нас розуміє, що він робить? Бо якби розуміли, то й не робили б нічого.

ПІКЕРИНҐ. Дуже дотепно, Гіґінсе, проте зараз це не до речі. (До ЕЛІЗИ). Панно Дулітл…

ЕЛІЗА (в захваті від такого звертання). Тьу-у-у!

ГІҐІНС. Ось, прошу. Це все, що з неї витягнеш. «Тьу-у-у»! І що їй після цього поясниш? Ви – людина військова і, певно, розумієте: таким треба тільки наказувати. Елізо, півроку ви житимете у цьому домі й учитиметесь говорити красиво, як леді з квіткового магазину. Якщо будете слухняною – матимете добру спальню, досхочу їжі та гроші на шоколад і таксі. Коли ж ви будете неслухняною й лінивою, то спатимете в комірчині разом із тарганами, а пані Пірс духопелитиме вас мітлою. За півроку в розкішній сукні ви поїдете в екіпажі до королівського палацу. І якщо король здогадається, що ви таки не справжня леді, поліція ув’язнить вас у Тауері й відрубає голову, щоб іншим зарозумілим квіткаркам не було внадно. Якщо ж ні хто ні про що не здогадається, то ви отримаєте в подарунок сім шилінгів шість пенсів, і з ними розпочнете нове життя як леді – продавщиця в шикарному магазині. Якщо ви відмовитеся від моєї пропозиції, то будете тупим невдячним убоїськом, і янголи ридатимуть, дивлячись на вас. (До ПІКЕРИНҐА). Сподіваюся, тепер ви вдоволені, Пікеринґ? (До ПАНІ ПІРС). Здається, пані Пірс, я виклав усе гранично просто і ясно.

ПАНІ ПІРС (терпляче). Гадаю, мені краще поговорити з дівчиною сам на сам. Не знаю, чи зможу я взяти на себе відповідальність за неї, і взагалі, чи погоджусь на цей ваш замір. Я певна, ви їй не зичите зла, але якщо вже ви захопитеся чиєюсь вимовою – чи як ви це називаєте – ви забуваєте про все на світі. Ходімо, Елізо.

ГІҐІНС. От і чудово. Дякую, пані Пірс. Тягніть її у ванну.

ЕЛІЗА (неохоче підводиться; підозріливо). Чо’ це ви мене лякаєте?! Не підойде мені тут, так піду собі, а товкти себе мітлою не дам! Не просилась я ні в які палаци. Ніяких я діл з поліцією не мала й мать не хочу! Я ж порядна…

ПАНІ ПІРС. Не сперечайтеся зі старшими, дитя моє. Ви не так зрозуміли цього пана. Ходімо ж. (Веде ЕЛІЗУ до виходу й розчиняє перед нею двері).

ЕЛІЗА (виходячи). А шо?! Точно вам кажу! Не попрусь я до вашо’о короля, хай хоч голову рубають. Знала б, з ким звяжусь, дзуськи б ви мене тут бачили. Скіки себе помню, я була порядна. Я шо, лізла до ньо’, чи шо?! Чи я йому шось винна?! Та мені й діла до ньо’о нема. Не дам я, шоб він тут вірьовки з мене вив! В мене такі ж почутя, шо й в усіх…

ПАНІ ПІРС зачиняє двері – й Елізині бідкання стихають. На подив дівчини, її ведуть не вниз на кухню, а на горішній поверх. ПАНІ ПІРС відчиняє двері однієї зі спалень.

ПАНІ ПІРС. Я поселю вас тут. Це й буде ваша спальня.

ЕЛІЗА. Ог-го-о… Та я зроду в цім багатстві не засну! Шо ви, добра пані?… Такі розкоші не про мене! Тут на’іть торкнуця до чо’ось страшно – я ж не принцеса якась…

ПАНІ ПІРС. Якщо будете так само доглянута, як і ця кімната, то швидко до неї звикнете. І звертайтеся до мене не «добра пані», а «пані Пірс». (Відчиняє двері до перевдягальні, перебудованої на ванну кімнату).

ЕЛІЗА. Шоб я луснула! Це ви тут шо, одежу полоскочете? Ну й здорова миска – зроду такої не бачила!

ПАНІ ПІРС. Це не миска, Елізо, а ванна. В ній миються. Зараз ми й вас помиємо.

ЕЛІЗА. Це ви шо, хоч’те, шоб я вся отуди залізла й намокла?! Шоб на мене в цій вашій мисці кінець прийшов? Дзуськи! Знала я одну: по суботах теж отако хлюпалась. І дохлюпалась, шо Богу душу оддала.

ПАНІ ПІРС. Пан Гіґінс надолі теж приймає ванну – щоранку і в холодній воді.

ЕЛІЗА. Ти ба! Живучий!

ПАНІ ПІРС. Якщо ви будете навчатись у товаристві пана Гіґінса й полковника, вам треба брати з них приклад у всьому. Їм може не сподобатися, як від вас пахне. Ось – два крани: тут – гаряча вода, а тут – холодна. Зробіть таку температуру, яка вам сподобається.

ЕЛІЗА (рюмсаючи). Не буду… Зроду тако’о не робила… Я жити хочу… Я ж уся ніколи не милася…

ПАНІ ПІРС. Невже вам не хочеться бути чистою та охайною, як справжня леді? Слід мати не лише чисту душу, але й чисте тіло.

ЕЛІЗА. Ой, нє-є-є…

ПАНІ ПІРС. Ну, годі плакати. Ідіть до спальні та зніміть із себе брудний одяг. (Бере з вішалочки купальний халат і подає ЕЛІЗІ). Потім накиньте цей халат і вертайтеся сюди. Я тим часом приготую ванну.

ЕЛІЗА (захлинаючись від сліз). Ой, нє-є-є… Я так не можу… Та я зроду… Я ж ніколи не роздягалася, так шоб уся! Я так не можу… Я ж порядна…

ПАНІ ПІРС. Не кажіть дурниць, дитя моє. Невже ви не роздягаєтеся перед сном?

ЕЛІЗА (зі щирим подивом). Нє-є!.. А нашо воно мені? Я на той світ не спішу. Спідницю скину – та й годі з вас.

ПАНІ ПІРС. Цебто, ви спите в тому ж одязі, який носите вдень?

ЕЛІЗА. Тю! А в чому ж мені спать?

ПАНІ ПІРС. Допоки ви в цьому домі, ви спатимете як належить – я дам вам нічну сорочку.

ЕЛІЗА. Це шоб я півночі од холоду зубами клацала? Ви точно мене хоч’те в могилу звести!

ПАНІ ПІРС. Я хочу зробити з вас, замазушки, елегантну панну, гідну товариства двох шановних джентльменів. Вибирайте самі: або ви робитимете, що я кажу, або вас знову викинуть на вулицю.

ЕЛІЗА. Ой… Ви ж не знаєте, шо за напасть для мене, той холод! Я ж холоду боюсь більше смерті!

ПАНІ ПІРС. Повірте, вам тут не буде холодно. Я кластиму вам до ліжка гарячу грілку. (Виштовхуючи дівчину до спальні). Ну ж бо! Перевдягайтеся мерщій!

ЕЛІЗА. Ох, якщо б знала, скіки оце натерплюся, та ше й мицця, нізашо б у світі не приїхала! І який нечистий мене приніс?! (ПАНІ ПІРС проштовхує ЕЛІЗУ в кімнату, але двері повністю не зачиняє: аби полонянка часом не втекла).

ПАНІ ПІРС одягає білі гумові нарукавники й напускає воду у ванну, стежачи за температурою води на термометрі. Потім додає жменьку ароматизованої солі та гірчичного порошку, бере чималу щітку з довгою ручкою й рясно її намилює.

Повертається ЕЛІЗА – з переляку вона майже намертво зав’язалася в халат: жалюгідне видиво зацькованого створіння.

ПАНІ ПІРС. Ну ж бо, відпустіть халат. Роздягніться.

ЕЛІЗА. Нє, не тра’ мене роздягать! Я так не можу. Я зроду таке не робила!

ПАНІ ПІРС (рішуче зриває з дівчини халат і штовхає її у ванну). Від теплої води ще ніхто не вмирав! (Починає орудувати щіткою).

Чути відчайдушні крики ЕЛІЗИ. Тим часом ГІҐІНС із полковником міркують над подальшою долею дівчини. ПІКЕРИНҐ відходить від каміна й, осідлавши стільця, кладе руки на спинку – немов готуючись до перехресного допиту.

ПІКЕРИНҐ. Даруйте за відверте запитання, Гіґінсе… Чи ви порядний у стосунках із жінками?

ГІҐІНС (невесело). А ви стрічали чоловіків, які були б порядні у стосунках із жінками?

ПІКЕРИНҐ. Так, досить часто.

ГІҐІНС (зіпершись долонями на рояль, підстрибує і з розгону сідає на кришку). А от я не стрічав. Я помітив, що тільки-но жінка заприязниться зі мною, як одразу стає ревнивою, прискіпливою, підозріливою і до біса надокучливою. Щойно я сам заприязнюся з жінкою, як перетворююсь на тирана та егоїста. Жінка все тобі переставить із ніг на голову. Впусти її в своє життя – й побачиш, що тобі треба одне, а їй – зовсім інше.

ПІКЕРИНҐ. І що ж, наприклад?

ГІҐІНС (зістрибує з рояля; нетерпляче). А біс його знає! Гадаю, жінка хоче жити своїм життям, а чоловік своїм; причому кожне намагається звести іншого з правильного шляху. Одне хоче на північ, друге – на південь, а в результаті обоє змушені їхати на схід, хоча нікому з них туди не треба. (Сідає на лавку біля рояля). Отож я – переконаний холостяк. Таким і залишуся.

ПІКЕРИНҐ (встає, підходить до нього й починає серйозно). Годі, Гіґінсе. Ви добре розумієте, що я маю на увазі. Я погодився на цей експеримент і відтак узяв на себе відповідальність за долю дівчини. Сподіваюся, ви не зловживатимете своїм становищем.

ГІҐІНС. А! Он ви про що. Тут будьте певні: для мене це святе! (Встає й пояснює). Адже вона буде моєю ученицею, а навчити когось можна тільки за умови, що вчитель глибоко шанує особистість учня. Я навчив правильної вимови купу американських мільйонерш, а це найзвабливіші жінки у світі. Я – людина гартована. На уроці жінка для мене – все одно, що шмат дерева. Тоді я й сам стаю, наче дерев’яний. Розумієте…

У дверях з’являється ПАНІ ПІРС. В руках у неї Елізин капелюх. ПІКЕРИНҐ сідає в крісло перед каміном.

ГІҐІНС (бадьоро). Ну, як, пані Пірс? Усе гаразд?

ПАНІ ПІРС (у дверях). З вашого дозволу, я б хотіла дещо вам сказати, пане Гіґінс.

ГІҐІНС. Так, звичайно, пані Пірс. Заходьте. (Вона заходить). Не спалюйте цей предмет, пані Пірс. Я залишу його як антикварну рідкість. (Він бере капелюха).

ПАНІ ПІРС. Тільки обережніше, пане Гіґінс. Мені довелося пообіцяти дівчині, що я його не спалю. Проте, як на мене, його не завадило б потримати над вогнем.

ГІҐІНС (поспіхом поклавши капелюха на рояль). Дякую за попередження. То що ж ви хотіли мені сказати?

ПІКЕРИНҐ. Я вам не заважатиму?

ПАНІ ПІРС. Ні-ні, в жодному разі, полковнику. Пане Гіґінс, я дуже прошу вас зважати на те, що ви говорите при дівчині.

ГІҐІНС (суворо). Звісно! Я завжди зважаю на те, що говорю. А в чому річ?

ПАНІ ПІРС (незворушно). Ні, пане Гіґінс. Ви зовсім не зважаєте, а надто, коли не можете чогось знайти або втрачаєте терпець. Для мене це вже байдуже. Я звикла. Але ж при дівчині вам не слід лаятись.

ГІҐІНС (обурено). Я лаюся?! (З притиском). Я ніколи не лаюся. Терпіти не можу лихослів’я. Про що, в біса, йдеться?

ПАНІ ПІРС (терпляче). Саме про це, пане Гіґінс. Ви надуживаєте лайливих слів. З вашими «в біса», «до біса», «якого біса» я ще ладна змиритися…

ГІҐІНС. Пані Пірс!.. Чути таке від вас?! Ну, знаєте…

ПАНІ ПІРС (не відхиляючись від теми)…але є одне слово, яке я просила б вас не вживати. Дівчина щойно сама сказала його, перекинувши повидло на простирадло. До речі, воно закінчується так само, як повидло та простирадло. Їй можна дарувати. Змалечку вона іншого й не чула. Проте з ваших уст вона такого чути не повинна.

ГІҐІНС (зверхньо). Не пригадую, щоб я вживав бодай якесь лайливе слово. (ПАНІ ПІРС пильно на нього дивиться. ГІҐІНС змушений додати, приховуючи ніяковість за менторським тоном). Хіба що в рідкісні миті крайнього і слушного обурення.

ПАНІ ПІРС. Допіру вранці ви пом’янули цим словом пантофлі, печиво й поштаря.

ГІҐІНС. А, то ви про це! Але ж то звичайна алітерація, яку полюбляють усі поети.

ПАНІ ПІРС. Як би воно не називалося, при дівчині прошу вас цього слова не повторювати.

ГІҐІНС. Гаразд, гаразд, не буду. У вас до мене все?

ПАНІ ПІРС. Ні, пане Гіґінс. Присутність дівчини зобов’язує нас ретельніше дбати про охайність і чистоту.

ГІҐІНС. Безперечно. Цілком згодний. Це дуже важливо.

ПАНІ ПІРС. Слід привчити її бути охайною в одязі й не розкидати скрізь свої речі.

ГІҐІНС (підходить до неї; поважно). Золоті слова, пані Пірс. Я й сам хотів звернути на це вашу увагу. (Відходить до ПІКЕРИНҐА, якому ця розмова явно до вподоби). Ось, Пікеринґ: саме такі дрібниці й мають велике значення. Бережи пенси, а фунти самі збережуться. І так не лише з грішми, але й з усіма нашими звичками. (Відходить і стає на килимку біля каміна з виглядом неприступності).

ПАНІ ПІРС. Авжеж, пане Гіґінс. У такому разі прошу вас не виходити до сніданку в халаті або принаймні не так часто вживати його замість серветки. А якби ви – з вашої ласки – ще й перестали їсти все з тієї самої тарілки і запам’ятали, що каструлю з вівсянкою не ставлять на чисту скатертину, то дівчина мала б додатковий корисний приклад. До речі, лише минулого тижня ви мало не вдавилися риб’ячою кісткою, що якимось дивом потрапила у ваше варення.

ГІҐІНС (знявшись із якоря, знову бере курс до рояля). Іноді таке може трапитись через мою неуважливість. Але ж це буває так рідко… (Розізлившись). До речі, мій халат до біса відгонить бензином!

ПАНІ ПІРС. Авжеж, пане Гіґінс. Проте, якщо не витирати об нього руки…

ГІҐІНС (гарикає). Все! Добре, згода! Витиратиму об волосся.

ПАНІ ПІРС. Сподіваюся, я нічим не образила вас, пане Гіґінс?

ГІҐІНС (занепокоївшись, що його могли запідозрити у надмірній вразливості). Як ви могли подумати, пані Пірс? Ви маєте абсолютну рацію. Я буду надзвичайно обачним при дівчині. У вас до мене все?

ПАНІ ПІРС. Ще ні, пане Гіґінс. Чи можу я наразі дати дівчині один із японських халатів, що ви привезли з-за кордону? Я просто не наважуся вдягти її знов у те, в чому вона прийшла.

ГІҐІНС. Звичайно. Беріть усе, що схочете. Тепер усе?

ПАНІ ПІРС. Так, пане Гіґінс. Тепер усе. (Виходить).

ГІҐІНС. Знаєте, Пікеринґ, у цієї жінки склалося про мене зовсім помилкове враження. Погляньте: я скромна сором’язлива людина. Мені навіть здається, що я й досі не подорослішав. А проте, вона глибоко переконана, що я деспот, домашній тиран і самодур. Чому – не розумію.

Повертається ПАНІ ПІРС.

ПАНІ ПІРС. Пане Гіґінс, неприємності вже починаються. Прийшов сміттяр Елфрид Дулітл. Каже, що тут його дочка.

ПІКЕРИНҐ (встає). Оце так-так…

ГІҐІНС (швидко). Впустіть цього пройдисвіта.

ПАНІ ПІРС. Гаразд, пане Гіґінс.

ПІКЕРИНҐ. А може, він не пройдисвіт?…

ГІҐІНС. Дурниці. Звичайно ж, пройдисвіт!

ПІКЕРИНҐ. Пройдисвіт він чи ні, а неприємності в нас із ним, боюсь, таки будуть.

ГІҐІНС. О, ні. Не думаю. Якщо й будуть неприємності, то це він їх матиме – не я. І, певна річ, ми почуємо від нього щось цікаве.

ПІКЕРИНҐ. Про дівчину?

ГІҐІНС. Ні, я маю на увазі вимову.

ПІКЕРИНҐ. А!..

ПАНІ ПІРС (у дверях). Дулітл, пане Гіґінс. (Впускає ДУЛІТЛА й іде).

ЕЛФРИД ДУЛІТЛ – літній, проте ще міцний сміттяр. На ньому робочий одяг і крислатий капелюх, що закриває шию та плечі. Він має карбовані й досить цікаві риси обличчя: один із тих, кому однаково чужі і страх, і совість. Голос у нього напрочуд виразний – внаслідок звички давати волю почуттям. У цю мить він усім своїм виглядом демонструє ображену гідність і цілковиту рішучість.

ДУЛІТЛ (зупиняється у дверях, вагаючись, до кого звернутися). Прохвесор Гіґінс?

ГІҐІНС. Це я. Доброго ранку. Сідайте.

ДУЛІТЛ. Добро’о ранку, хазяїне. (Поважно опускається на стілець). В мене до вас невідкладне діло.

ГІҐІНС (до ПІКЕРИНҐА). Зріс у Гонслоу, мати, гадаю, з Вельса. (ДУЛІТЛ від подиву роззявляє рота). Чого вам треба, Дулітле?

ДУЛІТЛ (погрозливо). Мені потрібна моя дочка! Ясно?!

ГІҐІНС. Ще б пак. Адже ви її батько. Кому ж іще, крім вас, вона потрібна? Радий, що у вас іще жевріє батьківське почуття. Вона нагорі. Забирайте хоч зараз.

ДУЛІТЛ (підводиться, збентежений). Як це?!

ГІҐІНС. Забирайте! Не думаєте ж ви, що я панькатимусь із нею замість вас?!

ДУЛІТЛ (протестуючи). Чекайте! Як же це так, хазяїне. Хіба ж мона отак-о зобижать чесну людину? Дівчина – моя. Ви її в мене забрали. А я ж із чим зостанусь?

ГІҐІНС. У вашої дочки вистачило нахабства прийти в мій дім і вимагати, щоб я давав їй уроки, бо їй закортіло працювати в магазині. Цей пан і моя економка можуть підтвердити. (Наступаючи на нього). Як ви сміли прийти, щоб мене шантажувати?! Ви її навмисне сюди підіслали!

ДУЛІТЛ. Та ну шо ви, хазяїне!

ГІҐІНС. А я кажу, підіслали! Звідки-бо ви довідалися, що вона тут?

ДУЛІТЛ. Ну, шо ж ви людину отак-о зразу до стінки приперли?

ГІҐІНС. Дивіться, аби вас не приперла поліція! Це чис тої води здирництво! І ви ще мені погрожуєте! Я дзвоню в поліцію. (Рішуче прямує до телефону й розгортає довідник).

ДУЛІТЛ. Та хіба ж я у вас хоч мідяка попрохав? Нехай оцей добродій скаже: чи я хоч заїкнувся за гроші?

ГІҐІНС (кидає довідника й підходить до ДУЛІТЛА). Чого тоді ви прийшли?

ДУЛ ІТЛ (улесливо). А то’о, шо кожен би прийшов сюди на моїм місці. Ну, хазяїне… Людина ви чи хто?

ГІҐІНС (обеззброєний). Скажіть, це ви намовили Елізу прийти до мене?

ДУЛІТЛ. Та не намовляв я, хазяїне, не намовляв! Хоч на Біблії вам присягну! Вже два місяці як дитину не бачив.

ГІҐІНС. Як же ви дізналися, що вона тут?

ДУЛ ІТЛ (із медом у голосі). Зара’, хазяїне, я все вам оповім. Дайте лишень слово мовити. Я вам хочу сказати, я вам прагну сказати, я жадаю сказати…

ГІҐІНС. Пікеринґ, ви чули? Цей чолов’яга – природжений оратор. Зверніть увагу на інстинктивну ритміку його фрази: «Я вам хочу сказати, я вам прагну сказати, я жадаю сказати». Сентиментальна риторика. Ось що значить валійська кров! Ошуканство й жебрання теж звідти.

ПІКЕРИНҐ. На Бога, Гіґінсе: я сам із тих місць… (До ДУЛІТЛА). Як же ви дізналися, що дівчина тут?

ДУЛІТЛ. А от як, хазяїне. Дочка, як до вас їхала, так взялась прокатать на таксі хлопчину, синка хазяйки її фартири. Він думав, вона йо’о назад додом’ повезе, а ви візьми та й затримай її в себе. Так вона йо’о послала по свої пожитки. А я вгледів пацана на Ендел-стріт, у кінці фарталу.

ГІҐІНС. У пивниці, мабуть?

ДУЛІТЛ. У ній! Пивниця – то ж клуб для бідної людини.

ПІКЕРИНҐ. Дайте йому договорити, Гіґінсе.

ДУЛІТЛ. Він і розказав мені, шо до чо’о. От я вас і питаю, як батько: шо мені було робить і шо я мав відчувать? Я й кажу пацану: тягни, кажу, її манатки сюди…

ПІКЕРИНҐ А чому ви самі не пішли по її речі?

ДУЛІТЛ. Де там! Хазяйка б зроду їх мені не дала! Бувають, знаєте, такі недовірливі баби… Пацан, так і той пені вициганив: не хтів мені вірить, свинтус. А я такий, шо радий помогти. Взяв та й приніс усі пожитки осюди. Отак…

ГІҐІНС. Що ж ви принесли?

ДУЛІТЛ. Музичний струмент, з пару хвотокарток, якісь там її витребеньки та пташину клітку. Одежу казала не брать – так шо ж я міг на таке подумать?! Шо я, як батько, міг подумать?!

ГІҐІНС. Отже, ви прийшли рятувати її від того, що страшніше за смерть?

ДУЛ ІТЛ (задоволений, що його зрозуміли; з полегкістю). Ви мене пойняли, хазяїне. Так точно.

ПІКЕРИНҐ. Навіщо ж ви принесли речі, якщо хочете її забрати?

ДУЛІТЛ. А хто говоре, шо забрать? Я нічо’ тако’о не говорив.

ГІҐІНС (рішуче). Ви її заберете – і негайно! (Підходить до каміна і смикає за шворку дзвінка).

ДУЛІТЛ (підводиться). Нє, хазяїне, не говоріть таке! Я не з тих, шо власній дитині дорогу заступають. Тут, мона ск’ать, перед нею кур’єра відкриваєця, то хіба ж я…

У дверях з’являється ПАНІ ПІРС і жде розпоряджень.

ГІҐІНС. Пані Пірс, це Елізин батько. Видайте йому дівчину. (Вертається до рояля з виглядом людини, що вмиває руки).

ДУЛІТЛ. Та нє! Ви ж не так мене пойняли. Послухайте…

ПАНІ ПІРС. Він не може її забрати. Їй нема в чому йти, адже ви самі звеліли спалити її сукню.

ДУЛІТЛ. Пра’ільно! Не понесу ж я дівчину по вулиці гольцем, як ту мавпу. Ну самі подумайте!

ГІҐІНС. Ви щойно вимагали повернути вам дитину. Так забирайте її. А якщо вона сидить без одягу, то підіть і купіть.

ДУЛІТЛ (відчайдушно). А де те платя, шо вона сюди прийшла? Хто йо’о палив – я чи ваша мадам?

ПАНІ ПІРС. У цьому домі я, з вашого дозволу, не «мадам», а економка. Я вже послала по одяг для вашої дочки. Тільки-но його принесуть, ви зможете її забрати. А наразі зачекайте на кухні. Сюди, будь ласка.

Знервований ДУЛІТЛ іде за нею до дверей. Потім зупиняється й після деякого вагання запобігливо звертається до ГІҐІНСА.

ДУЛІТЛ. Послухайте, хазяїне. Ми ж із вами інтілігентні люди.

ГІҐІНС. Он як! Інтелігентні люди, кажете. Пані Пірс, поки що можете бути вільні.

ПАНІ ПІРС. І я так думаю, пане Гіґінс. (З гідністю виходить).

ПІКЕРИНҐ. Ми вас слухаємо, пане Дулітл.

ДУЛІТЛ (до ПІКЕРИНҐА). Пасибі, хазяїне. (До ГІҐІНСА, що втікає до рояля, чимдалі від гостя, який поширює притаманний його професії запах). А знаєте, хазяїне, по правді, так ви мені зразу до серця припали. Коли вам так сильно вже тра’ моя Еліза – забирайте. Тіки давайте, шоб усе ж почесному. Дівка вона гарна й вродлива – шо й казать. А дочка, так зразу вам кажу, така, шо й не прогодуєш. Одне просю: не забувайте моїх батьківських прав. Ви, я бачу, людина честі. Не схоч’те ж ви, шоб я віддав вам дитину за так. Шо для вас п’ять фунтів, хазяїне. І шо для мене Еліза! (Вертається на своє місце й поважно сідає).

ПІКЕРИНҐ. Мушу вам сказати, Дулітле, що пан Гіґінс має благородні наміри.

ДУЛІТЛ. Аякже! Ясно, шо благородні. А то б я всі пядесять запросив!

ГІҐІНС (обурено). Цебто, ви здатні продати власну дочку за п’ятдесят фунтів?!

ДУЛІТЛ. Ну, не так, шоб уже прямо продавать. Друге діло – прислужить такому жинтільмену, як ви. Так шо мо’ете буть спокойні.

ГІҐІНС. Ви взагалі маєте хоч якісь моральні принципи?

ДУЛ ІТЛ (відверто). Такі розкоші не про мене, хазяїне. Подивився б я на вас у моїй шкурі! Та й шо ж таке? Як Елізі шось перепало, то чо’ ж би їй зо мною не поділицця?

ГІҐІНС (стурбовано). Не знаю, що й робити, Пікеринґ. З погляду моралі дати цьому чолов’язі хоч монету – уже злочин. Втім, його вимоги мають якусь первісну справедливість.

ДУЛІТЛ. Отож-бо й воно, хазяїне. Як не кажи, а батьківське серце – то батьківське серце.

ПІКЕРИНҐ. Я поділяю ваші почуття. Проте, як на мене, не певен, що це буде правильно…

ДУЛІТЛ. Не тра’ таке казать, хазяїне. Гляньте лишень з другого боку. Хто я такий, скажіть ви мені?! Бідний, недостойний чоловік, от хто! А подумайте тіки, шо це значить! Це значить, шо буржуазна мораль проти нашо’о брата. І якшо я колись і захтів узять хоч шось від житя, так мені кругом говорилося: «Не мона тобі, ти не достойний!» А потреби ж у мене такі, шо й в самої найдостойнішої вдови. Тіки ж їй кожний тиждень зразу шість жертводайних товариств грошики дають. І все за смерть одного й того ж чоловіка. А мені ж то тра’ не менш, чим достойному. А то й більш! Їм я не менш за нього, а п’ю так точно більш. Мені тра’ й розважиця, бо я ж такий, шо й подумать люблю. Я й зажартувать люблю, й пісню заспівать, а бува, й музику послухать, як зажурюся. А деруть же ж з мене так само, як з отих достойних! То шо ж воно таке, оця ваша буржуазна мораль? Просто прикривка, шоб нічо’ мені не дать! Так шо, жинтільмени, враховуючи вишшепригадане, я просю чесної гри. Я ж з вами в відкриту граю, не прикидаюся якимось там достойником. Був я собі недостойний, таким і зостанусь. І якшо хоч’те знать, мені так на’іть лучче. Не обманіть же чесну людину і оцініть по справедливості труд батька, шо в поті лиця ростив, годував і вдягав дитину, доки вона не виросла й не заінтересувала зразу двох жинтільменів, як ви. Шо таке пять фунтів, питаю я вас, і жду на сприятне рішення.

ГІҐІНС (встає й підходить до ПІКЕРИНҐА). А знаєте, Пікеринґ, коли б ми за нього взялися, то місяці через три він міг би вже обирати між кабінетом міністрів і церковною кафедрою у Вельсі.

ПІКЕРИНҐ. Дулітле, а що ви про це скажете?

ДУЛІТЛ. Е, нє, хазяїне. Красненько дякую, та не для мене це. Слухав я й проповідників, і міністрів… Кажу ж вам, я такий, шо люблю подумать: так шо політика, релігія та різні там соціальні рехворми для мене теж розвага. Тіки я одно вам скажу: собаче це житя, як на ньо’о не глянь. Так шо буду я вже лучче недостойним бідняком. Як понадивисся на те все ваше суспільство, як понапорівнюєсся, так їй-бо, в нашо’о брата хоч зюминка якась єсть.

ГІҐІНС. Гадаю, ми дамо йому п’ять фунтів.

ПІКЕРИНҐ. Навряд чи він їх використає розсудливо.

ДУЛІТЛ. Це я нерозсудливо? Та хай мені грець! Мо’ боїтесь, шо я їх відкладу та й буду на них дивиця? Е, нє, не такого натрапили: до понеділка од їх вже нічо’ не зостанеця. Все одно ходитиму на свою роботу, буцімто в мене їх і не було. Ледарем не стану, будьте спокойні. Хильнемо трохи зі старою, душу одведем, ше й другим дамо заробить. А вам і самому приємно буде, шо не на вітер гроші спустили. Розумніше ви б ними й самі б не розпорядилися.

ГІҐІНС (діставши портмоне, підходить до ДУЛІТЛА). Перед таким просто не встоїш! Дамо йому десятку. (Простягає сміттяреві дві банкноти).

ДУЛІТЛ. Нє, хазяїне. В старої рука не піднімеця аж десять потратить. Та я б і сам не зміг. Це ж купа грошей! Заведеця в тебе зразу стіки – так одразу скнарою станеш, а тоді – нема людині шастя! Так шо дайте вже скіки просив – не більше, але й не менше.

ПІКЕРИНҐ. А чому ви не хочете одружитися з вашою… приятелькою? Я особисто не схвалюю таких аморальних відносин.

ДУЛІТЛ. О! То ви їй скажіть! То ж вона не хоче, а не я, а я ше через неї й потерпаю! Ніяк не можу цю бабу до рук прибрать! В усьому їй догоджаю: подарунки їй приношу, платя там різні… Ой, гріх, та й годі! Я ж наче в рабстві у неї! А був би я їй законним чоловіком – то вона б уже на мені так не їздила! Вона й сама це знає, от і не йде за мене. Не така вона дурна, шоб самій в ярмо влазить. Послухайте мене, хазяїне: женіть на собі Елізу, поки молода й зелена. Бо як не жените – ви ж самі потім пошкодуєте. Та, як на мене, то хай уже лучче вона пошкодує – так шо, женіця, бо ви мужчина, а вона ж тільки жінка – їй і так то’о шастя не бачить.

ГІҐІНС. Пікеринґ, якщо ми ще трохи послухаємо цього чолов’ягу, боюсь, у нас у самих не залишиться жодних принципів. (До ДУЛІТЛА). То ви кажете, п’ять фунтів, чи не так?

ДУЛІТЛ. Авжеж, хазяїне. Красненько дякую.

ГІҐІНС. Ви певні, що не хочете десяти?

ДУЛІТЛ. Нє, хазяїне. Колись другим разом.

ГІҐІНС (простягає йому п’ятифунтову банкноту). Ось, тримайте.

ДУЛІТЛ. Пасибі вам, хазяїне. Бувайте здорові. (По спішає до дверей, щоб мерщій забратися зі своїми дармовими грішми. Відчинивши двері, він мало не наштовхується на тендітну, чарівну й чистеньку ЯПОНОЧКУ в скромному блакитному кімоно, майстерно оздобленому білими квітами жасмину. Її супроводжує ПАНІ ПІРС. ДУЛІТЛ шанобливо відступає, даючи панянці дорогу, і вибачається). Прошу пробачення, панянко.

ЯПОНКА. Тю! Це ми шо вже, своє дитя не взнаєм?

ДУЛІТЛ, ГІҐІНС, ПІКЕРИНҐ (в один голос) Хай мені грець! / Еліза! Невже це вона?! / Боже праведний!

ЕЛІЗА. От і я кажу: я в цьому, як дурнувата!

ГІҐІНС. Що ви, Елізо!.. Ви дуже помиляєтесь!

ПАНІ ПІРС (біля дверей). Прошу вас, пане Гіґінс, не кажіть зайвого. Дівчина бозна-що про себе подумає.

ГІҐІНС (спохопившись). Так-так. Звичайно, пані Пірс. (До ЕЛІЗИ). Справді, як дурнувата!

ПАНІ ПІРС. Прошу вас, пане Гіґінс!

ГІҐІНС (виправляючись). Цебто, у вас дуже кумедний вигляд.

ЕЛІЗА. З капелюхою лучче буде. (Вдягає свого капелюха і велично пливе до каміна).

ГІҐІНС. Та це ж нова мода! Їй-Богу, і хто б міг подумати!

ДУЛ ІТЛ (із батьківською гордістю). Ти ба! Я й не гадав, шо її аж до такої краси мона відмить. За таку може гордицця батько, еге ж, хазяїне?

ЕЛІЗА. А шоб ви знали, так митою тут ходить – раз плюнуть. Тут тобі й гаряча вода, й холодна. Хлюпайся собі, скіки хоч! Рушники пухнаті, а вішалки під ними такі гарячі, шо аж пальці мона попекти. Шітки мнякі, шоб шкрябаця, якась деревяна мисочка з милом. А запах же ж від ньо’о, ну прям як од первоцвіту. Т’ер ясно, чо’ всі леді такі помиті ходять. Їм же ж мицця – одна втіха. Знали б вони, як це нам достаєця!

ГІҐІНС. Радий, що ванна вам до вподоби.

ЕЛІЗА. Та до якої там подоби! Оно пані Пірс не дасть збрехать.

ГІҐІНС. Що сталося, пані Пірс?

ПАНІ ПІРС (лагідно). Нічого, пане Гіґінс. Не звертайте уваги.

ЕЛІЗА. Ше трохи – я б йо’ точно потовкла! А то не знаєш, куди тобі очі з сорому дівать. Так я взяла та й рушника на ньо’ почепила. От!

ГІҐІНС. На кого почепила?

ПАНІ ПІРС. На дзеркало, Пане Гіґінс.

ГІҐІНС. Дулітле, ви надто суворо виховали дитину.

ДУЛІТЛ. Я?! Та хто там її виховував! Пройдеся, бувало, ремінцем – ото й усе тобі виховання. Так шо не виніть мене, хазяїне. Не привикла вона ше. Та нічо’! Поживе у вас – навчиця вільної поведінки.

ЕЛІЗА. Не хочу я вільної поведінки! Я ж порядна!

ГІҐІНС. Елізо, іще хоч раз скажете, що ви порядна, – і батько забере вас додому.

ЕЛІЗА. Ага! Ше як забере! Ви йо’о ше не знаєте. Він же ж прийшов, шоб тіки гроші у вас видурить, бо нема за шо нализацця.

ДУЛІТЛ. А шо ж мені ше з тими грошима робить? Церкві жертвувать чи шо? (ЕЛІЗА показує йому язика. ДУЛІТЛА це так розлючує, що ПІКЕРИНҐУ доводиться стати між ними). Ти мені тут язика не розпускай! І диви, шоб оцей жинтільмен на те’е не жалівсь! Бо як дам!

ГІҐІНС. У вас будуть іще якісь настанови для доньки? Може, хочете благословити її на прощання?

ДУЛІТЛ. Е, нє-є, хазяїне. Не такий я дурний, шоб дітям розповідать, чого сам учився. З ними й так одна морока! Хоч’те, шоб вона розуму набралась, так беріть ременяку та й учіть самі! Ну, бувайте, панове! (Збирається йти).

ГІҐІНС (тоном наказу). Стійте! Ви повинні регулярно навідувати дочку. Це ваш батьківський обов’язок. Мій брат – священик. Він допоможе вам напучувати дитину.

ДУЛІТЛ (ухильно). Ну, добре, добре. Прийду. Тіки на цьому тижні не зможу. Працюю, бачте, далеченько. А от потім зато мо’ете на мене розраховувать. Всьо’о вам добро’о, панове. (Поштиво підіймає капелюха перед ПАНІ ПІРС, проте вона не відповідає на вітання, і він рушає до дверей. Обернувшись, підморгує ГІҐІНСОВІ, мабуть, співчуваючи з приводу непростої вдачі ПАНІ ПІРС, після чого виходить слідом за нею).

ЕЛІЗА. Старий брехун! Не вірте ні одному йо’о слову. Та він лучче погодиця, шоб ви на ньо’о бульдога нацькували, чим священика! Т’ер не скоро він до нас заявиця.

ГІҐІНС. Та мені його, чесно кажучи, і не треба. А вам, Елізо?

ЕЛІЗА. Мені тим більш. Очі б мої йо’о не бачили! Шо з ньо’о возьмеш, крім сорому? Чим ото в помиях борсаця, так лучче б ділом зайнявсь!

ПІКЕРИНҐ. А яка його справжня робота?

ЕЛІЗА. Видурювать у людей гроші. Це він уміє! А так він грабарем робив. Ше, бува, й зара’ бере лопату, шоб розімняця. Та й непогано цим заробля. А ви шо, вже не хоч’те казать мені «панна»?

ПІКЕРИНҐ. Перепрошую, панно Дулітл. Я обмовився.

ЕЛІЗА. Та нічо’; то я так… Просто воно гарно виходить: «панна Дулітл». А т’ер мона, я таксі найму та й проїдусь по Друрі-Лейн? Я б там вийшла й веліла б шохверу мене підо ждать. Тіки шоб же ж дівки наші побачили! Хай знають своє місце! Балакать з ними, ясне діло, я не буду!

ПІКЕРИНҐ. Ліпше зачекайте на новий одяг.

ГІҐІНС. Крім того, навіть світським дамам не годиться забувати давніх друзів. Ми називаємо це снобізмом.

ЕЛІЗА. От тіки ж не записуйте їх мені в друзі! То такі, шо не раз брали мене на глузи! Ну нічо’. Я їм носа втру! Шо ж, як тре’ підождать одежу, так я підожду. Ой же ж мені кортить одіцця по-модньому! Пані Пірс говоре, шо дасте різне, шоб спать і шоб днем ходить. Хоч, як на мене, то я б не тратилась на те, в чім нікому й не покажусь. А потім, мені й подумать страшно, шо оце зимою перед сном тра’ холодну одежу надягать.

ПАНІ ПІРС (повертається). Елізо, принесли нове вбрання, ходімо поміряти.

ЕЛІЗА. Уй-й-й! (У захваті вибігає з кімнати).

ПАНІ ПІРС (виходячи за нею). Не бігайте стрімголов по дому, дитя моє. (Зачиняє за собою двері).

ГІҐІНС. Пікеринґ, перед нами тяжка робота.

ПІКЕРИНҐ (переконано). Так, Гіґінсе, дуже тяжка.

Певно, вам цікаво, як ГІҐІНС працюватиме з ЕЛІЗОЮ. Ось один із його уроків. У кабінеті за столом сидить він, поруч нього – ПІКЕРИНҐ, навпроти – ЕЛІЗА. В новій сукні вона – мовби з картинки. В голові у неї все переплуталося від незвичної атмосфери, в якій минули сніданок та обід. Вона почувається, як пацієнт на першому прийомі в лікаря. Тим більше, що ГІҐІНС довго всидіти на місці не може й починає нервово ходити по кабінету. І якби не присутність полковника, ЕЛІЗА давно б уже втекла світ за очі, навіть назад у свою комірчину на Друрі-Лейн.

ГІҐІНС. Розкажіть мені алфавіт.

ЕЛІЗА. Тю! Я ж не дитина, шоб мене так учить!

ГІҐІНС (гримає на неї). Розказуйте алфавіт!

ПІКЕРИНҐ. Спробуйте, панно Дулітл. Згодом ви зрозумієте, навіщо це треба. В нього своя методика, робіть, як він каже.

ЕЛІЗА. Ну, добре вже. Розкажу. Як там воно: а… би… ви… ги…

ГІҐІНС (рикнувши, мов поранений лев). Замовкніть! Пікеринґ, ви тільки послухайте! І на таку освіту ми з вами даємо гроші! Це нещасне створіння дев’ять років просиділо в школі, а ми з вами платили за те, щоб її навчали мови Шекспіра й Мілтона. І ось вам результат: «а, би, ви, ги…» (До ЕЛІЗИ). Повторіть: А, Бе, Ве, Ге, Ґе…

ЕЛІЗА (мало не плаче). Так я ж і кажу: А, би, ви, ги, ги…

ГІҐІНС. Досить цього. А тепер скажіть «фіолетова фіалка».

ЕЛІЗА. Хвіолетова хвіалка.

ГІҐІНС. Притисніть нижню губу до верхніх зубів. А тепер скажіть: «Фіалка!»

ЕЛІЗА. Хв-хв-хв! Хф! Ф! Фіалка!

ПІКЕРИНҐ. Добре. Просто чудово, панно Дулітл!

ГІҐІНС. Чорт забирай! Їй це вдалося з першого разу! Ми таки зробимо з неї герцогиню! (До ЕЛІЗИ). Тільки добре собі затямте: ще хоч раз ви скажете мені «проХВесор», «мНякий» чи «не Филюйтесь», я сам, цими руками, візьму вас за коси й тричі проволочу довкола кімнати. (Наголошуючи на вимові). Проф-ф-фесор! М-й-й-акий! Не хвилюйтесь!

ЕЛІЗА (хлипаючи). Я чую, шо у вас виходе якось по-шляхецькому! А сама ше так не можу!

ГІҐІНС. Якщо ви вже відчуваєте різницю, то якого ж біса розрюмсались?! Пікеринґ, дайте їй шоколадку.

ПІКЕРИНҐ. Заспокойтеся, панно Дулітл… Не треба плакати. У вас усе так добре виходить! Учитися – зовсім не боляче. Даю слово, що не дозволю йому волокти вас за коси.

ГІҐІНС. Ну, все на сьогодні. Ідіть до пані Пірс і розкажіть їй, чого вас тут навчили. Тільки добре старайтеся! І не ковтайте «ч», коли вимовляєте «що»! Наступний урок сьогодні о пів на п’яту. Все, вільні.

ЕЛІЗА, все ще хлипаючи, мерщій вибігає з кімнати. Такі муки вона терпітиме ще не один місяць, перш ніж ми знову зустрінемося з нею під час її дебюту в товаристві лондонської еліти.

Дія третя

Прийомний день у помешканні ПАНІ ГІҐІНС на набережній Челсі.[16] Гостей ще немає. Усі три вікна просторої вітальні виходять на річку. Щоправда, стеля у кімнаті не така висока, яка була б у такому ж будинку давнішої забудови. Через навстіж відчинені вікна видно балкон, а на ньому – горщики з квітами. Ліворуч, якщо стояти обличчям до вікон, – камін, а праворуч, ближче до кутка, – двері. ПАНІ ГІҐІНС вихована на Морісі[17] та Берн-Джонсі,[18] і її помешкання дуже відрізняється від оселі її сина на Вімпол-стріт: тут ви не побачите ані зайвих меблів, ані купи дрібничок незрозумілого призначення. Посеред кімнати – велика канапа. Подушки й парчеве укривало на канапі, морісівські шпалери й морісівські набивні гардини на вік нах – ось і всі оздоби вітальні, але вони дібрані з таким смаком, що гріх було б захарастити їх непотребом. На стінах – кілька гарних олійних картин (у манері Берн-Джонса, а не Віслера[19]): років три дцять тому вони виставлялися в Галереї Гровнер.[20] Пейзаж лише один: це Сесіл Лоусон[21] у масштабах Рубенса. Поруч – портрет молодої ПАНІ ГІҐІНС: на ній, попри тодішню моду, один з тих чудових россеттівських костюмів, які так карикатурно копіювали невігласи, що й породили абсурдний естетизм кінця дев’ятнадцятого сторіччя.

У кутку, навскоси від дверей, за простим, проте елегантним письмовим столиком з кнопкою дзвінка під рукою сидить ПАНІ ГІҐІНС і пише листа. Тепер, коли їй за шістдесят, вона не завдає собі клопоту вдягнутися всупереч моді. За письмовим столиком, ближче до крайнього вікна, стоїть чіпендейлівський[22] стілець. З протилежного боку кімнати, поодаль від вікна, – єлизаветинське крісло з грубим різьбленням у манері Індиго Джонса.[23] Там само – рояль у гаптованому чохлі. У кутку між каміном та вікном – диванчик, обтягнутий морісівським ситцем. Наближається п’ята пополудні. Раптом з гуркотом розчиняються двері – і входить ГІҐІНС, не скидаючи капелюха.

ПАНІ ГІҐІНС (стривожено). Генрі! (З докором). Ти обіцяв не приходити в мої прийомні дні. (Схилившись, ГІҐІНС цілує матір, а вона тим часом знімає з його голови капелюх і подає йому).

ГІҐІНС. А чорт з ними! (Кидає капелюха на стіл).

ПАНІ ГІҐІНС. Зараз же йди додому. Навіщо ти прийшов?

ГІҐІНС (цілуючи матір). Я навмисне прийшов!

ПАНІ ГІҐІНС. А тепер іди. Я не жартую, Генрі. Ти відсахав усіх моїх друзів. Варто їм зустрітися з тобою, як вони перестають у мене бувати.

ГІҐІНС. Дурниці! Світські розмови у мене справді не дуже виходять, але людям до цього байдуже! (Сідає на диван).

ПАНІ ГІҐІНС. Ти так думаєш?… Світські розмови! А несвітські у тебе виходять? Справді, Генрі, тобі краще піти.

ГІҐІНС. Не можу. Я до тебе у справі. Це стосується фонетики.

ПАНІ ГІҐІНС. Ні, любий. На жаль, я неспроможна розшифрувати твої голосні. Мені приємно одержувати від тебе листівки, транскрибовані за твоєю системою. Але читати мені все одно доводиться копії, написані звичайним письмом, які ти люб’язно надсилаєш.

ГІҐІНС. Тоді вважай, що фонетика тут ні до чого.

ПАНІ ГІҐІНС. Але ж ти сам кажеш…

ГІҐІНС. Принаймні ти до фонетики стосунку не матимеш. Я тут одну дівчину підчепив.

ПАНІ ГІҐІНС. Тобто, ти хочеш сказати, що це вона тебе підчепила?

ГІҐІНС. Зовсім ні! Про кохання тут не йдеться.

ПАНІ ГІҐІНС. Дуже шкода.

ГІҐІНС. Чому?

ПАНІ ГІҐІНС. Ти ще ні разу не цікавився жінкою, молодшою за сорок п’ять. Коли ти нарешті збагнеш, що навколо так багато гарних дівчат?

ГІҐІНС. Не хочу я клопотати собі голову дівчатами. Мій ідеал – це жінка, якнайбільше схожа на тебе! Жодна дівчина ніколи не зацікавить мене всерйоз: старі смаки важко змінити. (Зненацька підхоплюється і починає ходити з кутка в куток, брязкаючи ключима й монетами у кишенях брюк). А до того ж, усі вони дурепи!

ПАНІ ГІҐІНС. А знаєш, Генрі, що б ти зробив, якби справді любив мене?

ГІҐІНС. От Господи! Ну, і що ж?! Взяв би та й одружився? Чи як, по-твоєму?

ПАНІ ГІҐІНС. Ні. Ти б, напевне, вийняв руки з кишень і перестав маячити в мене перед очима. (З жестом розпачу він скоряється і знову сідає). От, слухняний хлопчик. А тепер розкажи про цю дівчину.

ГІҐІНС. Сьогодні вона прийде до тебе з візитом.

ПАНІ ГІҐІНС. Не пригадую, щоб я її запрошувала.

ГІҐІНС. Не ти. Я сам її запросив. Якби ти знала, хто вона, то напевне б не запросила.

ПАНІ ГІҐІНС. Цікаво! І чому ж?

ГІҐІНС. Справа ось яка… Вона проста квіткарка. Я підібрав її коло базару.

ПАНІ ГІҐІНС. І запросив до мене в прийомний день?!

ГІҐІНС (підходить до матері та намагається її задобрити). Усе буде гаразд. Я навчив її правильно говорити і дав суворі вказівки, як поводитися. Їй велено торкатися лише двох тем: погоди та здоров’я. Тобто, «який чудовий сьогодні день» або «як ви себе почуваєте?». Жодних розмов на загальні теми. Це буде цілком безпечно.

ПАНІ ГІҐІНС. Безпечно?! Розмовляти про наше здоров’я?! Про наш організм?! Може, навіть про нашу зовнішність?! Генрі, як можна бути таким нерозважливим!

ГІҐІНС (нетерпляче). Треба ж їй про щось говорити! (Вчасно бере себе в руки й знову сідає). Та не хвилюйся ти! Все буде гаразд. Пікеринґ теж бере в цьому участь. Ми з ним заклалися, що за півроку я зможу вивести її у світ як герцогиню. Кілька місяців уже минули, і вона робить просто блискучі успіхи! Я точно виграю заклад! В неї добрий слух, навчати її куди легше, ніж моїх мільйонерів, адже я фактично переучую її заново, як навчають чужої мови. Англійською вона вже говорить майже як ти французькою.

ПАНІ ГІҐІНС. Обнадійлива обставина.

ГІҐІНС. І так, і ні…

ПАНІ ГІҐІНС. Про що ти?

ГІҐІНС. Вимову їй я вже поставив. Проте річ не лише в тому, як вона говорить, а й що вона говорить! І ось тут якраз…

Розмову уриває ПОКОЇВКА, яка доповідає про гостей.

ПОКОЇВКА. Пані й панна Айнсфорд Гіл. (Іде).

ГІҐІНС. А, чорти б їх узяли! (Підхоплюється, хапає зі столу свого капелюха й поспішає до виходу, але перш ніж він устигає вийти, мати вже рекомендує його гостям).

На порозі ті самі мати й дочка, що ховалися від дощу біля Ковент Ґардена. Мати – добре вихована спокійна жінка, проте відчувається, що вона в постійній напрузі, як всі люди з обмеженими статками. Дочка засвоїла ексцентричний світський тон: бідність схована за бравадою.

ПАНІ АЙНСФОРДГІЛ (до ПАНІ ГІҐІНС). Добрий день. (Вони вітаються за руку).

ПАННА АЙНСФОРД ГІЛ. Добрий день! (Вітаються).

ПАНІ ГІҐІНС (відрекомендовує ГІҐІНСА). Мій син Генрі.

ПАНІ АЙНСФОРД ГІЛ. Ваш знаменитий син! Пане професоре, я так чекала на це знайомство!

ГІҐІНС (похмуро, навіть не зворухнувшись, щоб підійти до неї). Дуже приємно. (Спирається на рояль і недбало киває).

ПАННА АЙНСФОРД ГІЛ (довірливо й фамільярно підходить до нього). Добрий день!

ГІҐІНС (вирячившись на неї). А я вас уже бачив. Не уявляю собі, де й коли, але голос – точно чув! (Похмуро). Втім – яка різниця?! Чого ви стоїте? Сідайте!

ПАНІ ГІҐІНС. На жаль, маю признатися, що мій знаменитий син зовсім не вміє поводитись у товаристві. Будь ласка, не ображайтесь на нього.

ПАННА АЙНСФОРД ГІЛ (весело). Що ви, що ви! (Сідає у чіпендейлівське крісло).

ПАНІ АЙНСФОРД ГІЛ (дещо розгублено). Так, так, звичайно. (Опускається на канапу ліворуч від дочки й праворуч від ПАНІ ГІҐІНС, яка розвернула до них своє крісло за письмовим столом).

ГІҐІНС. Я що, когось образив? Я ненавмисно.

Підходить до центрального вікна і, ставши спиною до присутніх, споглядає річку та квіти Бетерсі-парку з таким виразом обличчя, ніби перед ним вічна мерзлота. Вертається ПОКОЇВКА, за нею входить ПІКЕРИНҐ.

ПОКОЇВКА. Полковник Пікеринґ. (Іде).

ПІКЕРИНҐ. Доброго дня, пані Гіґінс!

ПАНІ ГІҐІНС. Дуже рада вас бачити, полковнику. Будь ласка, познайомтеся з моїми гостями: пані Айнсфорд Гіл, панна Айнсфорд Гіл. (Обмінюються поклонами. ПОЛКОВНИК ставить чіпендейлівського стільця між ПАНІ ГІҐІНС та ПАНІ АЙНСФОРД ГІЛ і сідає).

ПІКЕРИНҐ. Генрі вже розповів про мету нашого візиту?

ГІҐІНС (через плече). Та не дали, чорт забирай!

ПАНІ ГІҐІНС. Генрі, Генрі, прошу тебе!

ПАНІ АЙНСФОРД ГІЛ (вдавши, ніби підводиться на ноги). Може, ми невчасно?…

ПАНІ ГІҐІНС (встає і затримує гостю). Ну, що ви! Навпаки! Дуже добре, що ви прийшли! Ми якраз хотіли познайомити вас з однією нашою приятелькою.

ГІҐІНС (з ентузіазмом у голосі). А й справді, чорт забирай! Нам же потрібен хтось для проби – ви теж підходите.

Вертається ПОКОЇВКА, за нею йде ФРЕДІ.

ПОКОЇВКА. Пан Айнсфорд Гіл.

ГІҐІНС (мало не на повен голос). Ще одного принесло!

ФРЕДІ (тиснучи руку ПАНІ ГІҐІНС). Вітаювасс!

ПАНІ ГІҐІНС. Дуже рада вас бачити! (Знайомлячи). Полковник Пікеринґ.

ФРЕДІ (вклоняється). Вітаювасс!

ПАНІ ГІҐІНС. Ви, мабуть, не знайомі з моїм сином, професором Гіґінсом?

ФРЕДІ (підходить до ГІҐІНСА). Вітаювасс!

ГІҐІНС (дивлячись на ФРЕДІ так, ніби перед ним кишеньковий злодій). Побий мене грім! І вас я вже бачив! Але ж де?

ФРЕДІ. Щось не пригадую…

ГІҐІНС (відмовляється від спроби згадати). Зрештою – яка різниця?! Сідайте!

Тисне ФРЕДІ руку і мало не кидає його на канапу обличчям до вікна. Сам переходить на протилежний бік.

ГІҐІНС. Ну, ось ми й посідали… (Опускається на канапу біля ПАНІ АЙНСФОРД ГІЛ). І що ж будемо робити до Елізиного приходу? Може, в біса, поговоримо про щось?

ПАНІ ГІҐІНС. Генрі, на королівських прийомах ти, певно, душа товариства, але на менш урочистих подіях витримати тебе непросто.

ГІҐІНС. Правда? Шкода… (Раптом прояснівши). А втім, знаєте, мабуть справді непросто! (Заходиться гучним сміхом).

ПАННА АЙНСФОРД ГІЛ (якій ГІҐІНС здається цілком прийнятною партією). Як я вас розумію! Я й сама не здатна до світських розмов. Ох, і чому люди так рідко бувають відвертими і говорять зовсім не те, що думають!

ГІҐІНС (знову набундючившись). І слава Богу!

ПАНІ АЙНСФОРД ГІЛ (підлаштувавшись під настрій дочки). Але ж чому?

ГІҐІНС. А тому! Те, що – як вони гадають – їм слід думати, вже огидне саме по собі. А те, що в них справді на думці – не доведи Боже нам почути! Ви гадаєте, комусь сподобається, якщо я розповім уголос про те, що справді думаю?

ПАННА АЙНСФОРД ГІЛ (весело). Це буде щось дуже цинічне, так?

ГІҐІНС. Цинічне?! До чого тут, у біса, цинічне?! Просто це буде не те, що ми називаємо пристойним.

ПАНІ АЙНСФОРД ГІЛ (серйозно). Я певна, що ви жартуєте, пане Гіґінс…

ГІҐІНС. Розумієте, усі ми тією чи іншою мірою дикуни. Теоретично, усі ми повинні бути вихованими й культурними – знатися на поезії, філософії, науці, мистецтві і таке інше. Але скажіть-но мені, чи багато з нас насправді розуміють, що це таке? (До ПАНІ АЙНСФОРД ГІЛ). От що, наприклад, ви знаєте про поезію? (До ПАННИ АЙНСФОРД ГІЛ). Чи ви про науку? (Показуючи на ФРЕДІ). Або ось він – що він тямить у мистецтві чи в науці, чи хай там у чому? Та й сам я, зрештою, – чи маю я, в біса, хоч якесь уявлення про філософію?!

ПАНІ ГІҐІНС (застережливо). Або про вміння поводитись у товаристві.

ПОКОЇВКА (розчинивши двері). Панна Дулітл. (Іде).

ГІҐІНС (поспішає до матері). Мамо, це вона! (Стає навшпиньки позаду матері й дає Елізі знак, що це – господиня дому).

ЕЛІЗА, вишукано вдягнена, справляє таке враження своєю красою, що при її появі усі встають. Керована сигналами ГІҐІНСА, із відтренованою граційністю вона підходить до його матері.

ЕЛІЗА (вимовляючи все педантично правильно, із музикою в інтонаціях). Доброго дня, пані Гіґінс. (Пильно стежить за кожним своїм звуком. Трохи сповільнює темп перед [ґ], вимовляючи «ГіҐінс», але переживання ці даремні – її вимова бездоганна). Пан Гіґінс передав мені ваше запрошення.

ПАНІ ГІҐІНС (люб’язно). Так, так! Я дуже рада вас бачити.

ПІКЕРИНҐ. Доброго дня, панно Дулітл!

ЕЛІЗА (подає йому руку). Полковник Пікеринґ, якщо не помиляюся?

ПАНІ АЙНСФОРД ГІЛ. Я певна, що ми з вами вже зустрічалися, панно Дулітл. Я пригадую ваші очі.

ЕЛІЗА. Доброго дня! (Підходить до канапи й граційно сідає на місце, щойно звільнене ГІҐІНСОМ).

ПАНІ АЙНСФОРД ГІЛ (знайомлячи). Моя дочка Клара.

ЕЛІЗА. Доброго дня!

КЛАРА (збуджено). Доброго дня! (Сідає поряд з ЕЛІЗОЮ, пожираючи її поглядом).

ФРЕДІ (підходить до них). А я вже мав щастя…

ЕЛІЗА. Доброго дня!

ФРЕДІ вклоняється і, цілковито зачарований, сідає в єлизаветинське крісло.

ГІҐІНС (зненацька). А, побий мене лихо! Тепер і я пригадую! (Усі на нього дивляться). Ковент Ґарден! (Скрушно). От чорт!

ПАНІ ГІҐІНС. Генрі, прошу тебе, не сідай на стіл, бо зламаєш.

ГІҐІНС (похмуро). Вибач.

Іде до канапи. По дорозі зачіпається об камінні ґратки і спотикається об щипці. Лайнувшись крізь зуби, приводить усе в порядок і, завершивши свій невдалий перехід, падає на канапу з такого розгону, що чути тріск. ПАНІ ГІҐІНС, докладаючи всіх зусиль, аби стриматись, мовчки спостерігає за сином. Западає гнітюча тиша.

ПАНІ ГІҐІНС (урвавши мовчанку, тоном світської невимушеності). Як вам здається, чи буде сьогодні дощ?

ЕЛІЗА. Незначне пониження атмосферного тиску, що охопило західну частину Британських островів, поступово переміститься на східні райони. За даними синоптиків, істотних метеорологічних змін не передбачається.

ФРЕДІ. Ха-ха! Як кумедно!

ЕЛІЗА. У чому справа, юначе? Б’юсь об заклад, я все правильно сказала.

ФРЕДІ. Неперевершено!

ПАНІ АЙНСФОРД ГІЛ. Сподіваюся, похолодань більше не буде. Навколо стільки випадків інфлюенци, а наша родина надзвичайно вразлива – і щовесни захворює.

ЕЛІЗА (похмуро). От і моя тітка померла від інфлюенци.

ПАНІ АЙНСФОРД ГІЛ (співчутливо поклацує язиком).

ЕЛІЗА (з тим самим трагізмом у голосі). Це вони так кажуть. Та як на мене, стару замочили.

ПАНІ АЙНСФОРД ГІЛ (зачудовано). Замочили?

ЕЛІЗА. Ну! А то чого б це їй помирати від інфлюенци? За рік до того в неї дифтерія була. Я сама бачила: вона аж посиніла вся! Вже думали, гаплик старій. А батько мій узяв ложку та й улив їй джину в горлянку. Так слухайте, раз-два оклигалась, ще й півложки відгризла!

ПАНІ АЙНСФОРД ГІЛ (приголомшена). Боже мій!

ЕЛІЗА (додаючи нові аргументи). Ну, скажіть ви, на милість, чого б оце така здоров’яга та й померла від інфлюенци? А хто тепер знає, де її солом’яний капелюх – той, що до мене мав перейти?! Поцупили – точно вам кажу! Тут справа ясна, хто капелюха поцупив, той і тітку замочив!

ПАНІ АЙНСФОРД ГІЛ. А що означає «замочив»?

ГІҐІНС (поспіхом). А… це таке модне світське слівце. «Замочити» значить «убити».

ПАНІ АЙНСФОРД ГІЛ (до ЕЛІЗИ, з жахом). Невже ви справді вважаєте, що вашу тітку вбили?

ЕЛІЗА. Атож! Ті, з ким вона жила, і за шпильку могли вбити. А тут цілий капелюх!

ПАНІ АЙНСФОРД ГІЛ. А проте, гадаю, не слід було вашому татові вливати хворій алкоголь. Це справді могло її вбити.

ЕЛІЗА. Кого?! Її?! Та для неї джин був – як материнське молоко! А батько мій сам стільки того джину перехиляв, що знав-таки що й до чого.

ПАНІ АЙНСФОРД ГІЛ. Цебто, ви хочете сказати, що ваш батько випивав?

ЕЛІЗА. Випивав?! Та він і зараз не просихає!

ПАНІ АЙНСФОРД ГІЛ. Бідолашна, уявляю, як ви від цього потерпаєте!

ЕЛІЗА. Анітрохи! Я ж бачу, що воно йому лише на користь. Не те щоб він гатив без передиху. (Весело). А тільки так… Часом, коли, так би мовити, находить. А тоді як вип’є – то хоч до болячки прикладай. Мати й сама, бувало, дасть йому чотири пенси, та й наказує не вертатись, доки не нап’ється як слід, бо він тоді одразу робився веселий та лагідний. І скільком-бо жінкам приходиться споювати чоловіків! Бо інакше життя ж од них нема! (Почувшись зовсім як удома). Воно ж от яка штука… Коли в людини, приміром, є якась совість, так вона ж тверезу душу гризе та й гризе! І що тоді за настрій! А перекине людина чарочку – так де те горе й ділося! (До ФРЕДІ, який корчиться від невтримного сміху). Що таке?! Чого це ви ржете?

ФРЕДІ. Ця нова світська говірка! Як здорово це у вас виходить!

ЕЛІЗА. Якщо я розмовляю як треба, то навіщо сміятися? (До ГІҐІНСА). Може, я щось зайве сказала?

ПАНІ ГІҐІНС (випередивши сина). Ні, ні! Що ви, панно Дулітл!

ЕЛІЗА. Слава тобі Господи! (Захоплено). От! Так я ж і кажу…

ГІҐІНС (підводиться й дивиться на годинник). Гм!

ЕЛІЗА (озирається на нього і, збагнувши натяк, теж підводиться). Що ж, мені час іти. (Усі встають. ФРЕДІ прямує до дверей). Було дуже приємно познайомитись. До побачення. (Прощається за руку з ПАНІ ГІҐІНС).

ПАНІ ГІҐІНС. На все добре.

ЕЛІЗА. До побачення, полковнику!

ПІКЕРИНҐ. До побачення, панно Дулітл! (Тисне їй руку).

ЕЛІЗА (кивком голови прощається з рештою). До побачення!

ФРЕДІ (відчиняє перед нею двері). Ви йтимете через парк, панно Дулітл? Дозвольте мені…

ЕЛІЗА (бездоганно артикулюючи). Пішки?! Чорта з два! (Усі приголомшені). На таксі поїду! (Виходить).

ПІКЕРІНГ, ледь перевівши подих, падає у крісло. ФРЕДІ вибігає на балкон, аби ще раз глянути на ЕЛІЗУ.

ПАНІ АЙНСФОРД ГІЛ (ще не отямившись від приголомшення). Ох, ніяк не звикну до цих нових звичаїв.

КЛАРА (з невдоволеним виглядом падаючи в єлизаветинське крісло). Годі, мамо, годі! Ви такі старомодні, що люди подумають, ніби ми ніде не буваємо.

ПАНІ АЙНСФОРД ГІЛ. Можливо, я й справді дуже старомодна. Але, сподіваюся, що ти, Кларо, уникатимеш таких слів. Я вже звикла, що в тебе на кожному кроці як не «гидота», то «свинство», а чоловіки – не інакше, як «паскуди». Проте я глибоко переконана, що такі манери – непристойні й нешляхетні. А те, що ми допіру чули, – то й поготів! А як гадаєте ви, полковнику?

ПІКЕРИНҐ. Мене не питайте. Кілька років я прожив в Індії, а за цей час уявлення про манери настільки змінилося, що іноді навіть важко сказати, чи ти на званому обіді, чи в портовій таверні.

КЛАРА. Це справа звички. В цьому нема нічого ані поганого, ані доброго. Здебільшого на такі слівця ніхто не звертає уваги, а тим часом їхня незвичність додає буденним фразам певного шику. І взагалі, ця нова говірка здалася мені цілком безневинною і навіть дуже милою.

ПАНІ АЙНСФОРД ГІЛ (встає). Ну, що ж… Гадаю, нам час іти.

ПІКЕРИНҐ та ГІҐІНС підводяться.

КЛАРА (теж підводиться). Ой, справді! В нас же на сьогодні ще аж три візити. До побачення, пані Гіґінс! До побачення, полковнику! До побачення, пане професоре!

ГІҐІНС (вкрай неохоче підводиться з канапи й супроводжує її до дверей). До побачення! І не забудьте випробувати нову говірку – під час своїх аж трьох візитів! Головне – не хвилюйтеся і добряче їм ушкварте!

КЛАРА (розпливаючись усмішкою). Обов’язково! До побачення! Вся ця вікторіанська благопристойність – така дурість!

ГІҐІНС (спокушаючи її). Хай їй чорт!

КЛАРА. Дідька їй лисого!

ПАНІ АЙНСФОРД ГІЛ (яку аж пересмикує). Кларо!

КЛАРА. Ха-ха! (Виходить, безмежно рада, що так швидко засвоїла нову світську моду. Зі сходів лунає її дзвінкий сміх).

ФРЕДІ (немов звертається до небес). І скажіть мені після цього… (Неспроможний впоратися з напливом почуттів, уриває свою риторику й підходить до ПАНІ ГІҐІНС). До побачення.

ПАНІ ГІҐІНС (прощаючись із ним за руку). На все доб ре. Ви б хотіли знову побачитися з панною Дулітл?

ФРЕДІ (палко). О, так! Страшенно б хотів!

ПАНІ ГІҐІНС. Тоді до зустрічі. Ви знаєте мої прийомні дні.

ФРЕДІ. Так, так! Страшенно вам вдячний! До побачення! (Виходить).

ПАНІ АЙНСФОРД ГІЛ. На все вам добре, пане Гіґінс.

ГІҐІНС. І вам.

ПАНІ АЙНСФОРД ГІЛ (до ПІКЕРИНҐА). Що вдієш… Я ніколи не призвичаюся до таких слів.

ПІКЕРИНҐ. І не варто. Це зовсім не обов’язково. Запевняю, що й без них ви чудово дасте собі раду.

ПАНІ АЙНСФОРД ГІЛ. Але ж Клара знов дорікатиме, що я нехтую модні вислови. До побачення!

ПІКЕРИНҐ. До побачення. (Тиснуть одне одному руки).

ПАНІ АЙНСФОРД ГІЛ (до ПАНІ ГІҐІНС). Будь ласка, не зважайте на Клару. (Почувши, що ПАНІ АЙНСФОРД ГІЛ понизила голос, ПІКЕРИНҐ делікатно відходить до вікна, де стоїть ГІҐІНС). Ми такі бідні, і вона так рідко буває на прийомах. Їй просто нема де навчитися сучасних манер… Бідолашна дівчинка… (ПАНІ ГІҐІНС, побачивши, що на очі в гості навертаються сльози, співчутливо бере її за руку й проводжає до дверей). А хлопчик у мене дуже славний, правда?

ПАНІ ГІҐІНС. Так, він дуже милий. Я завжди буду рада його бачити.

ПАНІ АЙНСФОРД ГІЛ. Дякую вам, моя люба. На все вам добре. (Іде).

ГІҐІНС (нетерпляче). Ну, як? Можна виводити Елізу на люди? (Тягне матір до канапи. Вона сідає на місці Елізи, ГІҐІНС ліворуч від неї. ПІКЕРИНҐ повертається на свій стілець).

ПАНІ ГІҐІНС. Звісно ж ні, мій дурнику! Вона витвір мистецтва – твого та її кравчині. Але якщо ти справді не бачиш, що її походження проступає в кожному її слові, значить, вона просто звела тебе з розуму.

ПІКЕРИНҐ. Отже, ви гадаєте, що нічого не можна вдіяти? Я маю на увазі, невже не вдасться відучити її від лайки?

ПАНІ ГІҐІНС. Доки вона під опікою Генрі – ні!

ГІҐІНС (з прикрістю). Значить, те, як я висловлююсь, вам не підходить.

ПАНІ ГІҐІНС. Ні, любий, чому ж? Для вантажної пристані підходить якнайкраще. Проте для прийому – навряд.

ГІҐІНС (глибоко ображений). Ну, знаєте!..

ПІКЕРИНҐ (перебиває його). Не гарячкуйте, Гіґінсе! Просто частіше дивіться на себе збоку. Такого, як від вас, я не чув, відколи ми збирали волонтерів Гайд-парку[24] – років двадцять тому.

ГІҐІНС (похнюпившись). Ну, що ж. Можливо, ви маєте рацію. Я не завжди висловлююсь, як єпископ.

ПАНІ ГІҐІНС (заспокоює його дотиком руки). Пане Пікеринґ, може, ви розкажете мені, як стоять справи на Вімпол-стріт?

ПІКЕРИНҐ (із пожвавленням, ніби це запитання цілком змінило тему розмови). Я переїхав до Генрі й живу зараз у нього. Ми удвох працюємо над моєю книжкою «Індійські діалекти». Гадаємо, так нам буде зручніше…

ПАНІ ГІҐІНС. Так, так, все це мені відомо. Ви справді все дуже розумно влаштували. А де мешкає ця дівчина?

ГІҐІНС. Як де? З нами, певна річ! Де ж іще їй жити?

ПАНІ ГІҐІНС. Але на яких правах? Як покоївка? Чи як хто?

ПІКЕРИНҐ (роздумливо). Здається, я розумію, що ви маєте на увазі, пані Гіґінс.

ГІҐІНС. А я ні біса не второпаю! Я знаю одне: вже три місяці, день у день, я б’юся над тим, щоб ця дівчина вилюдніла. До того ж, мені з неї чимало користі. Вона завжди знає, де шукати мої речі, пам’ятає, де й з ким я призначаю зустрічі…

ПАНІ ГІҐІНС. А як із нею ладить економка?

ГІҐІНС. Пані Пірс? Радіє, що з її голови звалилося стільки мороки. Адже до появи Елізи це вона мала шукати мої речі й нагадувати мені про зустрічі. І все ж Еліза – це її настирлива ідея, весь час тільки й править: «Пане Гіґінс, подумайте про дівчину!» Скажіть, Пік!

ПІКЕРИНҐ. Так, це її незмінна фраза. Нею закінчується кожна розмова про Елізу.

ГІҐІНС. А я ж тільки про Елізу й думаю! Про ці її кляті голосні та приголосні! Я вже змучився спостерігати за її губами, зубами та язиком! Не кажу вже про її душу: це для мене найважче!

ПАНІ ГІҐІНС. Ви немов двійко дітей, які бавляться живою лялькою.

ГІҐІНС. Бавляться?! Мамо, в житті я не брався за щось поважніше! Якби ти знала, як цікаво майже повністю змінити людину, наділивши її зовсім іншою мовою. Адже це означає знищити найглибшу прірву, що розділяє людей і класи.

ПІКЕРИНҐ (зацікавлений розмовою, підсунувши свого стільця ближче до ПАНІ ГІҐІНС й нахилившись до неї). Справді, це надзвичайно цікаво. Запевняю вас, пані Гіґінс, ми ставимося до Елізи дуже серйозно. Щотижня, ба навіть щодня, помічаємо в ній усе нові зміни. (Підсувається ще ближче). Фіксуємо кожен її поступ. Робимо десятки записів та фотографій…

ГІҐІНС (атакуючи з іншого боку). Чорт забирай! Ця дівчина – найцікавіший з усіх моїх експериментів. Зараз ми нею тільки й живемо! Скажіть, Пік!

ПІКЕРИНҐ. Тільки про неї й говоримо.

ГІҐІНС. Вчимо її.

ПІКЕРИНҐ. Одягаємо.

ПАНІ ГІҐІНС. Що?!

ГІҐІНС. Винаходимо нову Елізу!

ГІҐІНС. Знаєш, у неї просто дивовижний…

ПІКЕРИНҐ Запевняю вас, люба пані Гіґінс…

ГІҐІНС…слух! Вона як папуга! Я…

ПІКЕРИНҐ…ця дівчина – геніальна!

ГІҐІНС…перевірив її на всі звуки, що…

ПІКЕРИНҐ. Вона вже непогано грає на…

ГІҐІНС…існують у людському мов…

ПІКЕРИНҐ…роялі. Ми водимо її на концерти…

ГІҐІНС…ленні, в європейських та…

ПІКЕРИНҐ…класичної музики та в мюзик…

ГІҐІНС…африканських діалектах, у…

ПІКЕРИНҐ…-холи. Повернувшись додому…

ГІҐІНС…мові готтентотів. Це звуки…

ПІКЕРИНҐ…вона з легкістю підбирає…

ГІҐІНС…яких я сам навчався…

ПІКЕРИНҐ…будь-яку мелодію, чи то…

ГІҐІНС…роками! А вона хапає все…

ПІКЕРИНҐ…Бетховен чи Брамс, Легар чи…

ГІҐІНС…на льоту, неначе все…

ПІКЕРИНҐ…Лайонел Монктон. Хоча…

ГІҐІНС…життя тільки це…

ПІКЕРИНҐ…раніше ніколи не сідала…

ГІҐІНС…й робила.

ПІКЕРИНҐ…за рояль.

ПАНІ ГІҐІНС (затуляє від цього галасу вуха, бо чоловіки намагаються перекричати один одного). Тс-с-с! (Вони замовкають).

ПІКЕРИНҐ. Перепрошую, пані Гіґінс. (Зніяковілий, відсувається від неї).

ГІҐІНС. Вибач. Та коли Пікеринґ починає галасувати, то й слова не вставиш!

ПАНІ ГІҐІНС. Вгамуйся, Генрі! Полковнику, невже ви не розумієте, що разом з Елізою в будинок на Вімпол-стріт увійшло ще дещо?

ПІКЕРИНҐ. Справді, заходив її батько. Але Генрі швидко його виставив.

ПАНІ ГІҐІНС. Було б краще, якби прийшла її мати. Та річ не в тім. З’явилося дещо інше.

ПІКЕРИНҐ. Але що ж?!

ПАНІ ГІҐІНС (несвідомо видаючи цим словом свої старосвітські погляди). Ускладнення.

ПІКЕРИНҐ. Он воно що! Ускладнення в тому, як зробити з неї світську даму?

ГІҐІНС. З цим я впораюсь. Власне, уже впорався.

ПАНІ ГІҐІНС. Якими безмежно тупими бувають чоловіки! Ускладнення в тому, що робити з Елізою потім.

ГІҐІНС. Якраз тут я не бачу жодної проблеми. Житиме, як їй захочеться. Завдяки мені перед нею тепер відкрито безліч можливостей.

ПАНІ ГІҐІНС. Яких можливостей? Ти хочеш, щоб вона жила, як жінка, котру ми щойно бачили? Ти навчив Елізу манер та звичок світської дами, але не дав їй прибутків світської дами! А заробляти собі на життя вона вже не зможе. І це ти називаєш «безліч можливостей»?

ПІКЕРИНҐ (дещо поблажливо; розмова почала йому надокучати). Все якось уладнається, пані Гіґінс. (Підводиться, готовий іти).

ГІҐІНС (також підводиться). Знайдемо для неї якусь неважку роботу.

ПІКЕРИНҐ. Вона й так цілком щаслива. Не турбуйтеся, пані Гіґінс. Бувайте здорові. (Тисне їй руку з таким виглядом, ніби заспокоює сполохану дитину, а потому прямує до виходу).

ГІҐІНС. Хай там як – а вже нічого не зміниш. Справу зроблено. До побачення, мамо! (Цілує матір і йде за ПІКЕРИНҐОМ).

ПІКЕРИНҐ (щоб заспокоїти її наостанок). Є маса варіантів. Ми влаштуємо все, як належить. До побачення.

ГІҐІНС (виходячи, до ПІКЕРИНҐА). Ми поведемо її на Шекспірівську виставку до Ерлскорта!

ПІКЕРИНҐ. А справді! Уявіть-но лише її коментарі! От буде сміху!

ГІҐІНС. А вдома вона почне передражнювати всю публіку!

ПІКЕРИНҐ. Чудова думка! (Чути, як обидва сміються, спускаючись по сходах).

ПАНІ ГІҐІНС (рвучко підводиться з місця, підходить до письмового столу. Відсуває вбік розкидані папери, сідає, виймає із бювару чистий аркуш і рішуче береться до написання листа. За третьою спробою гнівно відкидає перо, впирається руками в стіл і вигукує). Ох, ці чоловіки! Ох, чоловіки!

Ясно, що ЕЛІЗІ ще далеко до герцогині, а втім, ГІҐІНС ще має попереду час, і заклад ще не програний! Справді, рівно через півроку ЕЛІЗА знову виходить у світ, де її приймають… за принцесу! Та перш ніж удатися до подробиць, коротко про обставини цієї події. Лондон, посольський прийом літнього вечора. Невеличка юрма біля посольства спостерігає за приїздом гостей. Під’їжджає «Роллс-ройс» і зупиняється перед сходами до парадного входу. ПІКЕРИНҐ у вечірньому костюмі, при орденах і медалях, виходить з автомобіля, подає руку ЕЛІЗІ й допомагає їй вийти. На ній елегантне манто, вечірня сукня, діаманти; в руках віяло, квіти – одне слово, всі належні аксесуари. За ними виходить ГІҐІНС. Машина від’їжджає – і всі троє йдуть у будинок. Перед ними відчиняють двері – і вони опиняються у просторій залі, з якої широкі сходи ведуть нагору. ПІКЕРИНҐ каже щось ЕЛІЗІ на вухо і вказує на вбиральню для дам. ЕЛІЗА прямує туди, а ГІҐІНС та ПІКЕРИНҐ тим часом знімають плащі та йдуть по картки зі своїми іменами. Перед ними в черзі стоїть якийсь поважний молодий пан із розкішними вусами, які переходять у пишні бакенбарди. Його чоло прикривають густі кучері. На потилиці волосся в нього старанно пригладжене й блищить від брильянтину. На грудях – кілька нічого не вартих медалей, а загалом він має приємну зовнішність. Можна припустити, що це іноземець. Упізнавши ГІҐІНСА, вусань радо кидається до нього з розкритими обіймами.

ВУСАНЬ. Пане вчителю! Пане вчителю! (Обіймає ГІҐІНСА й цілує в обидві щоки). Ви мене пам’ятаєте?

ГІҐІНС. Ні. Якого біса? А хто ви такий?

ВУСАНЬ. Я ваш учень! Ваш найперший, найкращий і найвидатніший учень. Це я, симпатяга-малюк Непомук! Я прославив ваше ім’я на всю Європу! Я навчався у вас фонетики. Мене ви не могли забути!

ГІҐІНС. А чому ви не голитесь?

НЕПОМУК. В мене не така примітна зовнішність, як у вас. Не таке підборіддя, не таке чоло; і якби я поголився, то мене б ніхто не помічав. А таким мене впізнають і навіть прозвали «Волохатим Нишпоркою».

ГІҐІНС. А як ви опинилися серед цих вельмож?

НЕПОМУК. Я перекладач. Володію тридцятьма двома мовами. Без мене не обходиться жоден міжнародний прийом. Ви неперевершений знавець кокні, й вам досить одного слова, аби в межах Лондона визначити, звідки людина. Я ж визначаю це у межах цілої Європи.

На сходах з’являється ЛАКЕЙ і швидко збігає до НЕПОМУКА.

ЛАКЕЙ. Вас просять нагору. Її світлість не можуть порозумітися з греком.

НЕПОМУК. Дякую. Так, так, іду негайно.

ЛАКЕЙ відходить і губиться в натовпі.

НЕПОМУК (до ГІҐІНСА). Теж мені грек! Удає, що не розуміє англійської! А насправді він – син йоркширського годинникаря. Щоб приховати своє походження, він і слова не наважується мовити. Я, звичайно, йому підігрую, але це дається йому в кругленьку суму. Тут у мене з кожним вигідна угода. Ха-ха! (Поспішає сходами нагору).

ПІКЕРИНҐ. Цей Непомук справді фахівець? А що, як він викриє нам Елізу й почне нас шантажувати?

ГІҐІНС. Побачимо. Якщо викриє, я програю заклад.

ЕЛІЗА виходить із гардеробу й приєднується до них.

ПІКЕРИНҐ. Ну що, Елізо? Зараз почнеться. Ви готові?

ЕЛІЗА. Полковнику, ви хвилюєтесь?

ПІКЕРИНҐ. Страшенно. Почуваюся, як перед першим боєм. Уперше завжди лячно.

ЕЛІЗА. Для мене це не вперше. Скільки разів я снила цим у своїй норі на Енджел-Корт! І тепер я, наче в давньому сні. Не дайте пану Гіґінсу мене розбудити, інакше я забудуся й заговорю, як тоді на Друрі-Лейн.

ПІКЕРИНҐ. Ані слова, чуєте, Гіґінсе! (До ЕЛІЗИ). Тепер ви готові?

ЕЛІЗА. Готова.

ПІКЕРИНҐ. Тоді вперед.

ЛАКЕЙ (оголошує). Пані Дулітл, полковник Пікеринґ, професор Гіґінс.

Нагорі сходів стоїть посол зі своєю дружиною, біля неї НЕПОМУК.

ГОСПОДИНЯ ПРИЙОМУ (тиснучи ЕЛІЗІ руку). Вітаю вас.

ГОСПОДАР ПРИЙОМУ (робить те саме). Вітаю вас. Доброго дня, полковнику!

ЕЛІЗА (із чарівною грацією, чим приводить господиню прийому в захват). Доброго вечора. (Іде в прийомну залу).

ГОСПОДИНЯ ПРИЙОМУ. Це ваша прийомна дочка, полковнику? Я певна, вона стане окрасою вечора.

ПІКЕРИНҐ. Ви такі люб’язні, що запросили нас обох. (Відходить).

ГОСПОДИНЯ ПРИЙОМУ (до НЕПОМУКА). Вивідайте все про неї якнайдокладніше.

НЕПОМУК (кланяється). Так, ваша світлість. (Іде до гостей).

ГОСПОДАР ПРИЙОМУ. Вітаю вас, пане Гіґінс. Сьогодні у вас буде конкурент. Як сам він каже, ваш учень. Він справді чогось вартий?

ГІҐІНС. Він здатний вивчити мову за два тижні. Володіє кількадесятьма. Проте особливим розумом не відзначається. А як фонетист – цілковитий нездара.

ГОСПОДИНЯ ПРИЙОМУ. Вітаю вас, професоре.

ГІҐІНС. Доброго дня. Уявляю, як це нудно – повторювати одне й те саме. Даруйте, що зайвий раз потурбував. (Іде далі).

У залі для прийомів та в суміжних вітальнях світський раут у повному розпалі. Входить ЕЛІЗА. Вона в такій напрузі, що це більше схоже на появу сновиди, ніж на світський дебют. Гості уривають розмови, щоб поглянути на неї, захоплено обговорюють її сукню, прикраси та її незвичну привабливість. Молодші навіть попідводилися з місць, аби краще її розгледіти.

ГОСПОДАРІ ПРИЙОМУ з’являються з боку сходів і спілкуються з гостями. ГІҐІНС із виглядом похмурої байдужості долучається до їхнього товариства.

ГОСПОДИНЯ ПРИЙОМУ. А ось і професор Гіґінс: він нам усе розповість. Професоре, що ви можете сказати про цю чарівну юну леді?

ГІҐІНС (похмуро). Про яку?

ГОСПОДИНЯ ПРИЙОМУ. Ви добре знаєте, про яку. Кажуть, у Лондоні вже давно не бачили такої чарівної вроди – відколи в театрах публіка ставала на стільці, щоб подивитись на пані Лангтрі.[25]

НЕПОМУК підходить до них, назбиравши чимало цікавих подробиць.

ГОСПОДИНЯ ПРИЙОМУ. Ну ось, нарешті й ви, Непомук. Ви все вивідали про юну леді?

НЕПОМУК. Так, мені уже все відомо. Вона видає себе зовсім за іншу.

ГОСПОДИНЯ ПРИЙОМУ. Та що ви кажете?! Не може бути!

НЕПОМУК. Так, так! Мене їй не ошукати. Її справжнє прізвище не Дулітл.

ГІҐІНС. Чому?

НЕПОМУК. Тому, що Дулітл – англійське прізвище. А вона не англійка!

ГОСПОДИНЯ ПРИЙОМУ. Не може бути! Її вимова – бездоганна.

НЕПОМУК. Аж надто бездоганна. Де ви бачили англійку, яка б так правильно розмовляла англійською? Так розмовляють лиш іноземки, яких спеціально цього навчають.

ГОСПОДИНЯ ПРИЙОМУ. По правді, мене й саму стривожило це її «Доброго веЧора». Директорка школи, де я вчилася, вимовляла це точно так само, чим лякала мене до смерті. Але якщо вона не англійка, тоді звідки ж вона?

НЕПОМУК. Вона з Угорщини.

УСІ ДОВКОЛА. З Угорщини!

НЕПОМУК. Так, так! І до того ж, із королівського роду. Я сам угорець благородної крові. Мене не одуриш.

ГІҐІНС. А ви пробували заговорити з нею по-угорському?

НЕПОМУК. Звичайно! Але вона виявилась надто розумною. Вона сказала: «Будь ласка, розмовляймо англійською: я не розумію французької». Французької! Вона вдає, ніби не відрізняє угорської від французької! Такого не може бути! Виходить, вона знає обидві ці мови!

ГІҐІНС. І походження в неї королівське? А як ви це визначили?

НЕПОМУК. Інстинкт, пане вчителю, інстинкт. Лише мадяри відзначаються такою граційністю манер, такою рішучістю в погляді. Не маю жодного сумніву: вона – принцеса!

ГОСПОДАР ПРИЙОМУ. А що ви на це, професоре?

ГІҐІНС. Я б сказав, що це – проста дівчина з Лондона. Судячи з усього, це Друрі-Лейн. Просто з нею попрацював фахівець.

НЕПОМУК. Ха-ха-ха! Ой, учителю, учителю! Та ви просто зациклені на кокні. Лондонські нетрі – для вас цілий всесвіт.

ГІҐІНС (до господині прийому). А як ви гадаєте, ваша світлість?

ГОСПОДИНЯ ПРИЙОМУ. Я абсолютно згодна з Непомуком. Вона щонайменше принцеса.

ГОСПОДАР ПРИЙОМУ. Можливо, і не повнокровна, а від змішаного шлюбу. Проте, без сумніву, у ній тече королівська кров.

ГІҐІНС. Я, однак, залишуся при своїй думці.

ГОСПОДИНЯ ПРИЙОМУ. Професоре, ви не виправний.

Товариство розходиться, залишаючи ГІҐІНСА на самоті. До нього підходить ПІКЕРИНҐ.

ПІКЕРИНҐ. А де Еліза? Не лишаймо її саму.

Підходить ЕЛІЗА.

ЕЛІЗА. Мені вже несила цього терпіти. Тут усі просто не зводять із мене очей. Щойно якась літня пані сказала, що я розмовляю, як королева Вікторія. Мені дуже прикро, якщо через мене ви програєте свій заклад. Я зробила все, що могла, але мені ніколи не стати схожою на цих людей.

ПІКЕРИНҐ. Що ви, моя люба! Ви аж ніяк не програли! Навпаки! Ви удесятеро перевершили наші сподівання!

ГІҐІНС. Ходімо звідси! Маю досить балачок із цими дурнями.

ПІКЕРИНҐ. Еліза стомлена. Я голодний. Ходімо десь повечеряймо!

Дія четверта

Кабінет ГІҐІНСА на Вімпол-стріт. У кімнаті нікого немає. Камін не розпалено. Годинник на каміні б’є північ. Надворі погожа літня ніч. Зі сходів лунають голоси ГІҐІНСА й ПІКЕРИНҐА.

ГІҐІНС (гукає вниз до ПІКЕРИНҐА). Послухайте, Пік! Замкніть, будь ласка, вхідні двері. Я більше нікуди не виходитиму.

ПІКЕРИНҐ. Гаразд. Чи пані Пірс може йти спати? Нам сьогодні вже нічого не знадобиться?

ГІҐІНС. Звісно, ні. Хай лягає.

ЕЛІЗА відчиняє двері й, осяяна світлом з холу, постає в дорогих прикрасах та розкішному вечірньому вбранні, в якому щойно виграла ГІҐІНСІВ заклад. Підходить до каміна і вмикає світло. Видно, що вона стомлена: блідий колір обличчя, сповненого трагізму, різко контрастує з темними очима й волоссям. Вона знімає плащ, кладе його разом із рукавичками й віялом на рояль – і мовчки опускається на лавку. Невдовзі з’являється ГІҐІНС у вечірньому костюмі, плащі й циліндрі. В руках у нього домашня куртка, яку він відшукав надолі. Циліндр і плащ він кидає на журнальний столик, потім вивільняється зі смокінга.

Вдягає домашню куртку – і втомлено падає в крісло біля каміна. За ним входить ПІКЕРИНҐ, теж у вечірньому костюмі. Знімає циліндр, плащ і вже мало не кидає їх на одяг ГІҐІНСА, одначе похоплюється.

ПІКЕРИНҐ. Аби нам не дісталося від пані Пірс, що ми покидали тут речі.

ГІҐІНС. А спустіть їх по бильцях до холу. Вранці вона все позбирає і повісить на місце. Подумає, що ми були напідпитку – та й усе.

ПІКЕРИНҐ. А ми таки веселенькі прийшли. Листів не було?

ГІҐІНС. Я не дивився. (ПІКЕРИНҐ бере пальта й циліндри. ГІҐІНС, позіхаючи, починає наспівувати арію з «La Fanciulla del Golden West»,[26] коли раптом вигукує). А де це, в біса, мої пантофлі?!

ЕЛІЗА похмуро дивиться на нього – раптом підхоплюється і виходить з кімнати. ГІҐІНС позіхає і знов починає наспівувати. Повертається ПІКЕРИНҐ із поштою.

ПІКЕРИНҐ. Самі проспекти та якесь любовне послання із графською короною для вас. (Кидає проспекти у вогонь і стає на килимок спиною до каміна).

ГІҐІНС (поглянувши на листа). Лихвар. (Лист долучається до проспектів).

ЕЛІЗА повертається з великими пантофлями зі стоптаними п’ятками. Ставить їх на килимок перед ГІҐІНСОМ і сідає на попереднє місце.

ГІҐІНС (знову позіхаючи). Господи! Ну й вечір! Що за товариство! Збіговисько блазнів! (Підносить ногу, щоб розшнурувати черевика, і помічає пантофлі. Облишивши черевика, дивиться на пантофлі з таким щирим подивом, ніби вони з’явилися тут самі собою). А, ось вони де!

ПІКЕРИНҐ (потягується). Щиро кажучи, я дещо стомився. Нелегкий видався день. Уранці – прийом у саду, потім – званий обід, ще й на додачу прийом у посольстві! Забагато радості, як на один день! А заклад ви таки виграли! Еліза блискуче впоралась із роллю!

ГІҐІНС (емоційно). Слава Богу, все вже позаду!

ЕЛІЗУ аж пересмикує, проте чоловіки навіть не звертають на неї уваги. Вона знов опановує себе й сидить, як доти, незворушно.

ПІКЕРИНҐ. Ви нервували на прийомі? Я страшенно! А Еліза здавалася такою спокійною!

ГІҐІНС. Вона навіть не хвилювалася. Я знав, що вона впорається. А от я за ці місяці перевтомився, й тепер це дається взнаки. Спершу, коли ми займалися фонетикою, було досить цікаво, а потім мені це смертельно надокучило. Якби не заклад, я послав би все під три чорти ще місяців зо два тому. Замір-бо по суті дурний: нудьга, та й годі!

ПІКЕРИНҐ. Я б так не сказав. Прийом у саду був видовищним! У мене так калатало серце!

ГІҐІНС. Так, перші хвилини зо три. Та коли я побачив, що ми виграємо без бою, то почувся, наче ведмідь у клітці. Тинявся, не знаючи, куди себе діти. А цей обід! Цілу годину сиди й обжирайся! Не було навіть до кого заговорити. Лише якась вичепурена дурепа. Ні, Пікеринґ: це було вперше й востаннє! Годі з мене цих тортур, годі підробних герцогинь!

ПІКЕРИНҐ. Вам просто бракує світської муштри. (Йде до рояля). А я не від того, аби часом поринути в цю атмосферу. Знов почуваєшся молодим. Хай там як, а це – ваш успіх, неперевершений успіх! Раз чи двічі мені аж лячно було, а от Еліза чудово трималася! Не кожна справжня герцогиня так зможе. Ці дурепи вважають, що манери всотуються ще до народження разом із суспільним статусом і тому навіть не прагнуть учитися. А тим часом, аби по-справжньому знатися на своїй справі, треба бути фахівцем.

ГІҐІНС. Ось це мене й бісить! Ті дурепи навіть не усвідомлюють своєї дурості! (Встає). В усякому разі, усе вже позаду. Можна спокійнісінько завалитися спати й не перейматися тим, що буде завтра.

Краса ЕЛІЗИ набуває зловісного вигляду.

ПІКЕРИНҐ. Мабуть, і я піду до сну. Що не кажи, а день був визначний! Це ваш справжній тріумф! Добраніч. (Іде).

ГІҐІНС (іде за ним). Добраніч. (Через плече до ЕЛІЗИ). Елізо, повимикайте світло і скажіть пані Пірс, аби вранці не варила каву. Я питиму чай. (Виходить).

ЕЛІЗА намагається опанувати себе й не звертати уваги. Вона встає, підходить до каміна вимкнути світло, але в цю мить мало не заходиться плачем. Падає на ГІҐІНСОВЕ крісло й міцно тримається за підлокітники. Раптом, з криком болючого гніву, підхоплюється на ноги й кидається на підлогу.

ГІҐІНС (роздратовано кричить у коридорі). Куди, в біса, заподілися ці кляті пантофлі?! (З’являється у дверях).

ЕЛІЗА (хапає пантофлі і щосили жбурляє їх один за одним просто в ГІҐІНСА). Ось вам ваші пантофлі! Ось вам! Бодай вам долі в них не знати!

ГІҐІНС (здивований). Що таке?! (Підходить до неї). Що сталося? Вставайте! (Підіймає її). Вам недобре?

ЕЛІЗА (задихаючись). Зате вам дуже добре! Я виграла вам заклад, а ви про мене навіть не подумали, бо я вам уже не потрібна!

ГІҐІНС. Це ви виграли мені заклад?! Самовпевнена нікчемо! Це я його виграв! Як ви сміли жбурнути в мене пантофлями?

ЕЛІЗА. Бо я хотіла розтрощити вам фізіономію! Я б залюбки прикінчила вас, пихатий ви егоїсте! Навіщо ви підібрали мене, якщо зараз дякуєте Богу, що все позаду? Я вам більше ні до чого, й тепер мене можна викинути на вулицю?! Так?! (Розпачливо заламує пальці).

ГІҐІНС (споглядаючи її з холодним подивом). Які ми вразливі! І хто б міг подумати…

ЕЛІЗА видає здушений крик люті й кидається на ГІҐІНСА, готова видряпати йому очі.

ГІҐІНС (хапає її за руки). Ви ще й дряпатись?! Не розпускайте пазурі, скажена кішко! Свої коники викидайте деінде! Сядьте – і щоб тихо мені! (Грубо кидає її в крісло).

Примечания

1

Переклад Миколи Павлова

2

Александр Мелвіл Белл (1819–1905) – англійський фонетист, винахідник «Видимого мовлення», методу навчання глухонімих. Його син, Александр Грехем Белл (1847–1922), фізик-філософ, 1876 року вина йшов телефон. – Прим. пер. (тут і далі).

3

Александр Джон Еліс (1814–1890) – англійський філолог, математик та музикант, винахідник англійської науки про фонетику.

4

Генрі Світ (1845–1912) – англійський філолог та лінгвіст.

5

Генрік Йоган Ібсен (1826–1906) – норвезький поет і драматург, відомий викривальницьким характером своїх творів, спрямованих проти міщанського світу.

6

Семюел Батлер (1835–1902) – англійський письменник-публіцист. Виступав з гострою критикою проти вікторіанської Англії.

7

Імперський інститут – Інститут у справах колоній Британської імперії, передусім Індії. Заснований 1887 року в лондонському районі South Kengsington (Південний Кенсинґтон).

8

Джозеф Чемберлен (1836–1914) – англійський політичний діяч, один із засновників Британської імперії, у 1886–1903 роках – міністр колонії.

9

Роберт Сеймур Бриджес (1844–1930) – англійський поет, есеїст, також досліджував проблеми фонетики.

10

Джон Мілтон (1608–1674) – англійський поет, автор епічної поеми «Paradise Lost» («Втрачений рай»).

11

Рюї Блаз – тут приховано алюзію на знамениту французьку актрису Сару Бернар (1844–1923).

12

Вест-Енд – район Лондона, відомий своїми фешенебельними крамницями.

13

Ковент Ґарден – площа в Лондоні, навколо якої розташовані криті торговельні ряди овочевого та квіткового ринків, відомий театр Ковент Ґарден (з 1858 року – Королівська опера), а також церква Св. Павла (не плутати з собором Св. Павла).

14

Назви місцевостей; ідеться про місцеві приватні школи для дітей із заможних родин.

15

Джованні Баттиста Піранезі (1720–1778) – італійський архітектор, гравер.

16

Набережна Челсі – вулиця над Темзою, один з наймальовничіших куточків Лондона, де мешкають переважно художники й літератори, а також заможні городяни.

17

Вільям Моріс (1834–1896) – англійський архітектор, художник, декоратор, дизайнер меблів та інтер’єрів, відомий також як поет і романіст.

18

Едвард К. Берн-Джонс (1833–1898) – англійський художник-графік, учень Д. Г. Россетті, засновника течії прерафаелітів.

19

Джеймс Ебот Віслер (1834–1903) – американський художник-графік, за стилем близький до французьких імпресіоністів.

20

Галерея Гровнер – виставкова зала в Лондоні.

21

Сесіл Гордон Лоусон (1851–1892) – англійський пейзажист, переважно малював пейзажі околиць Челсі, квіти, натюрморти.

22

Чіпендейлівський стілець – назва походить від імені англійського художника, скульптора, майстра меблевої справи Томаса Чіпендейла (1718–1779).

23

Індиго Джонс (1573–1652) – англійський архітектор і декоратор, прихильник єлизаветинського стилю.

24

Гайд-парк – парк у Лондоні, з XIX сторіччя – місце проведення мітингів та виступів громадських діячів.

25

Лілі Лангтрі (1852–1929) – англійська актриса.

26

«Дівчина з Золотого Заходу» – опера Джакомо Пуччині (1858–1924)

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.