Бердник Олесь
Марсiанськi 'зайцi' (на украинском языке)
Олесь Бердник
Марсiанськi "зайцi"
А прочитавши оповiдання "Марсiанськi
"зайцi", ви разом iз героями твору побуваєте на
Марсi, зазнаєте багато неймовiрних пригод.
Пiдготовка
Вони були нерозлучними друзями - Андрiйко, Боря i Надiйка. А здружили їх книжки про космос, про польоти на далекi загадковi планети, про зустрiчi з розумними iстотами iнших свiтiв. Ще в четвертому класi вони перечитали всього Жюля Верна, Бєляєва, Владка, а перейшовши в п'ятий, взялися за Єфремова.
Їх владно захопила романтика зоряного свiту, неосяжнi для свiдомостi вiдстанi, приголомшуючi пригоди на страшних планетах, поєдинки з кошмарними потворами, породженими пiд променями похмурих сонць. Друзi, нiби свята, чекали кожної нової книги про мiжзорянi польоти, жадiбно читали повiдомлення про новi й новi успiхи вчених, якi запускали в небо велетенськi супутники i ракети.
Дитячi серця трiумфували. Вже не письменники вигадують неймовiрнi польоти, а справжнi iнженери i конструктори запускають до зiрок гiгантськi апарати. Друзi збиралися пiсля урокiв i мрiяли, як самi стануть космонавтами, як будуть ходити в химерних скафандрах помiж скель i циркiв Мiсяця.
Кожної перерви чорний чуб Андрiйка, попеляста стрижена голова Борi та рудi кiски Надiйки схилялися докупи, i тодi сусiди-учнi чули палкий шепiт, щасливий смiх або гарячу суперечку.
Та ось у них з'явилися трiйки. Вчителi докоряли друзям. А пiонервожатий Стьопа - високий, сильний десятикласник, який одною рукою мiг пiдняти двопудову гирю, - прямо заявив:
- Лiтаєте попiд небесами, а вчитися як слiд не хочете. Для польотiв на iншi планети потрiбнi глибокi знання. А з трiйками ви на ночвах з хати будете лiтати! О!
Учнi довго смiялися пiсля цього i прозвали їх "ночвонавтами". I образа подiяла. А може, не так образа, як славнозвiсний полiт Юрiя Гагарiна.
В той день гримiла вся школа. На уроках читали газети з повiдомленнями про героїчний полiт. Всi кричали "ура", складали привiтальнi телеграми першому космонавту, а нерозлучнi друзi мовчазно сидiли за партою. Вони були враженi, приголомшенi, зачарованi. Вони не могли кричати - занадто чудесним було це здiйснення. Дитячi серця пiдказували, що найкраще осмислити таку подiю в тишi.
Взявшись за руки, вони довго ходили того вечора пiд зорями, зiтхаючи, дивилися на Мiсяць, на червоний вогник Марса, на золотаво-срiбний вiзерунок небес. I дали один одному слово - вчитися лише на п'ять, щоб стати такими, як Юрiй - перший мiжзоряний мандрiвник.
Вони дотримали слова. Жодної трiйки не з'являлося в їх щоденниках. Учителi хвалили друзiв. Але прiзвисько "ночвонавти" за ними так i лишилося.
Та ось настало лiто. Почалися канiкули.
Андрiйко зiбрав друзiв у заповiтнiй долинi, де вони завжди гралися. Ця долина лежала за три кiлометри вiд села. Щоб потрапити до неї, треба було перейти два невисокi горби, минути березовий лiс i перебрести неглибокий струмок. У долинi завжди було пусто, дороги проходили далеко осторонь, трава росла мiзерна, тому худобу сюди не виганяли, i це робило безлюдну мiсцину дуже затишною для гри.
Надiйка i Боря зацiкавлено дивилися на свого вожака. Що там вiн вигадав?
Синi очi Андрiйка аж бризкали iскрами вiд таємницi. Зiбравшись у ямi, пiд крислатими кущами бузини, друзi сiли на кам'янi стiльцi i приготувалися до наради.
Андрiйко сказав:
- Товаришi! Пора нам починати практичнi роботи.
- Що значить, практичнi? - заморгав вiями Боря. - I в чому?
- Як-то в чому? В космонавтицi, певна рiч...
- Кажи точнiше, - не терпiлося Надiйцi. - Що ти хочеш?..
- Ми зробимо ракету! - одрiзав Андрiйко. Боря i Надiйка остовпiли. Вони не могли вимовити й слова. А їхнiй вожак впевнено вiв далi:
- Зробимо ракету i запустимо її. Спочатку маленьку, для спроби. Посадимо в неї кота. А потiм, якщо спроба буде вдалою, зробимо велику ракету... I полетимо самi. Ясно? I хай тодi Стьопа скаже, що ми "ночвонавти"!
Андрiйко, на всякий випадок виглянувши з ями, понизив голос до шепоту i розповiв друзям свiй план. Вони захоплено пiдтримали його. Кожному було видiлено окреме завдання. На прощання Андрiйко попередив - усе тримати в цiлковитiй таємницi.
- Якщо дома взнають - з хати не пустять! - заявив вiн.
Перша половина плану почала виконуватися блискавично. Дюзи ракети вирiшено було зробити iз букс вiд воза. Андрiйко знайшов на купi брухту бiля колгоспної кузнi три букси, Боря поцупив у матерi в коморi старий негодящий самовар. Iз пальним теж швидко впоралися. Надiйка добула на полi в матерi, яка працювала ланковою на буряках, селiтри. А з селiтри хлопцi дуже швидко виготовили саморобний порох.
Букси заклепали з широкого кiнця дерев'яними чопками, прикрiпили їх трикутником до дерев'яного диска. Вийшло щось похоже на тринiжки. До тринiжок друзi прилаштували самовар, потiм витягнули з нього центральну трубу i проробили iлюмiнатори. Крiм того, внутрiшнi стiнки самовара обклали повстю, щоб коту в польотi було м'яко.
На борту ракети чорною фарбою Надiйка написала: "ВПЕРЕД". Так було вирiшено назвати перший апарат.
Всi роботи велися в ямi. Звiдти ж мав бути запуск.
У кiнцi червня ракета була готова. Ввечерi друзi перевiрили всi вузли конструкцiї, принесли до ями пальне i заховали все це в печерi, заваливши отвiр каменем.
Вони йшли додому через березовий лiс, жваво перемовляючись, задоволенi тим, що їм пощастило довести роботу до кiнця.
- Якщо все пройде вдало, - озвався Андрiйко, - будемо готувати велику ракету!
Надiйна аж спалахнула вiд радостi, її зеленi очi заiскрилися.
- I самi полетимо?
- Еге ж! Я вже придумав, iз чого зробимо. Бачили за старою конюшнею цистерну з-пiд бензину? Вона лежить без догляду вже рокiв п'ять. Ми її заберемо...
- Як? Ми її з мiсця не зрушимо! - скептично озвався Боря.
- Попросимо хлопцiв. Щось придумаємо.
- А пальне? Де ти вiзьмеш стiльки пального?
- Не знаю! Чого ти причепився? Може, гасу купимо. Ти ж читав - навiть справжнi ракети гасом рухаються... Це ще треба добре обдумать! Зате пiсля польоту - знаєте, як нам заздрити будуть у школi...
Сумнiвiв було багато, але нi Боря, нi Надiйка не заперечували своєму вожаку. Адже завтра - перша спроба, їх перший крок до хвилюючого, таємничого неба...
Запуск
На другий день Андрiйко i Боря примчали до ями ще на свiтанку. Вони витягли ракету з печери, просушили пальне, пiдготували рiзнi припаси.
Над горбами зiйшло сонце, в березовому лiсi заспiвали птахи, сине небо було безжурним, лагiдним. Андрiйко виглянув iз ями, прислухався.
- Нiде нiкого. Скоро прийде Надiйка, i тодi почнемо...
Справдi, незабаром на стежинi, що вела вiд лiсу, з'явилася захекана дiвчинка. Вона тримала в руках велику торбу, в якiй щось несамовито кидалося i завивало. Це був їхнiй "космонавт", кiт Рябуша, улюбленець Надiйчиної баби.
- Що - не хотiв? - поцiкавився Боря, торкаючись пальцем до торби.
- Всю дорогу мучив мене, -пожалiлася Надiйка. - Ледве донесла.
- Несвiдомий, - махнув рукою Андрiйко. - Вiдкрий торбу, хай подихає...
Дiвчинка розв'язала зашморг, з отвору з'явилася голова великого рябого кота. Вiн вдихнув повiтря i жалiбно нявкнув.
- Мовчи, дурню, - докiрливо озвався Андрiйко. - На ракетi полетиш. Не кожному така честь випадає...
Але кiт явно не згоджувався iз доказами Андрiйка. Вiн не змовкав нi на хвилину, то жалiбно нявкаючи, то погрозливо завиваючи.
Андрiйко махнув рукою - нiчого, мовляв, не вдiєш! - I наказав:
- Неси в яму. Пора запускать!
Вони спустилися в яму. Андрiйко поставив ракету на нiжки-дюзи, вiдкрив дверцята каюти.
- Надiйко, клади кота в ракету...
Дiвчинка всунула голову "космонавта" в отвiр, але кiт, ошаленiвши вiд страху, вперся лапами у стiнки, не бажаючи брати участi в сумнiвному експериментi.
- Що ж робити? - жалiбно крикнула Надiйка. - Вiн дряпається навiть крiзь торбу!
- Притисни лапи!
- Кусається!
- Сунь голову в каюту. Ось так. Тепер переднi лапи! Бач! А тепер заднi самi пiдуть! Готово!..
Андрiйко швиденько зачинив дверцята, накинув гачок. Рябий кiт бiснувався в самоварi, репетуючи, нiби сто котiв у березнi. Ракета повалилася набiк. Андрiйко нiяк не мiг поставити її рiвно. Надiйна прихилила обличчя до iлюмiнатора, нiжно примовляла:
- Рябчик... Рябушенька... ну, заспокойся... ну, будь розумненьким... я тобi ковбаски дам... Ми ж тобi хочемо як краще!..
Рябушка трохи вгамувався. Вiн сидiв уже смирно, тихо нявкаючи i насторожено чекаючи, що ж з ним зроблять напасники.
- Перевернiть ракету дюзами вгору, - прошепотiв Андрiйко.
Боря i Надiйка виконали наказ. Андрiйко всипав у букси по двi жменi пального, потiм укинув туди по жаринi з вогнища, розведеного заздалегiдь. Пальне затлiлося, Андрiйко схопив чопки i заплiшив ними "дюзи".
- Тепер поставте сторч! - приглушено крикнув вiн.
Помiчники дрижачими руками опустили ракету на землю.
- Тiкай!
Усi кинулися геть iз ями i сховалися за бузиною, припавши до трави. Андрiйко, вхопивши зубами бадилину папоротi, нервово жував її. Чи вийде що-небудь з їх плану? Чи полетить?
Боря, що лежав поряд, шморгнув носом, розтер пилюку на щоцi.
- Не вибухне, - розчаровано озвався вiн.
- А от i вибухне! - огризнулася Надiйка. - Ти завжди панiкуєш...
Кiт, почувши голоси, знову жалiбно занявчав.
- Тихо, - урвав суперечку Андрiйко. - Бачите, димить...
Справдi, над ямою звивався сизий дим. Спливали тягучi секунди. I ось...
...почулися лункi вибухи. Над ямою з'явилася бiла хмарка, майнуло щось блискуче. Над кущами захурчало, пролунав божевiльний голос кота.
- Вийшло! - залементував Андрiйко, радiсно зриваючись iз трави. Полетiла!
Друзi стрiмголов кинулися до мiсця старту. Там валялися лише два чопки, третiй десь зник. Андрiйко перезирнувся з товаришами, бадьоро махнув рукою.
- Шукати ракету! Треба врятувати космонавта!
Приємне знайомство
Iз кущiв терну, недалеко вiд ями, почувся зляканий крик. Потiм хтось засмiявся. Друзi завмерли вiд несподiванки. Невже їхня ракета впала кому-небудь на голову?
На галявинi з'явився лiтнiй чоловiк - високий, худий, з борiдкою i вусами. Вiн чухав одною рукою голову, а в другiй тримав "ракету". Защiпка дверцят вiдпала, i рябий кiт, на смерть переляканий польотом, блискавкою чмихнув у кущi. Чоловiк аж задихався вiд смiху. Побачивши дiтей, вiн гукнув:
- То це ваша робота?
- Наша! - потупившись, несмiливо вiдповiв Андрiйко.
- Що ж це ви, шановнi товаришi, запускаєте менi на голову самовари? Якби не намет - то й покалiчило б!..
- Це не самовар! - заперечив Андрiйко. - Це космiчна ракета! А кiт космонавт!
- Гм, - здивувався незнайомий, лагiдно посмiхаючись, - дiйсно, схоже. Молодцi...
- Ми готуємося до польотiв, - осмiлiвши, сказав Андрiйко. Весь вигляд чоловiка, його усмiшка були такi приємнi, що хлопець вирiшив розповiсти йому все. - Це перший запуск. А ще ми збираємося зробити велику ракету, для себе...
- Як для себе?
- А так. З цистерни. А пальне - гас!..
- Е нi, - заперечив незнайомий. - Так не годиться. Хоч воно й добре, що ви любите ракетну справу, але самодiяльнiсть тут не пiде. Сьогоднi замучили кота, а завтра самi покалiчитесь. Краще читайте книжки, набирайтеся знань, а коли прийде час - поступайте в певнi школи. Так, як Гагарiн...
- Коли то ще буде! - незадоволено озвалася Надiйка.
- Трохи почекайте. Зате все буде по-справжньому. Запевняю вас. Я й сам працюю в такому напрямку...
- Правда?
- Чесне слово, - поклявся чоловiк. - Ось подружимось - я вам розповiм багато цiкавого...
- А як вас звати? - вихопилося в дiвчинки.
- Юрiєм Сергiйовичем...
Iз кущiв покликали. Юрiй Сергiйович залишив "ракету" друзям i, привiтно махнувши на прощання, пiшов. Андрiйко подивився йому вслiд, таємниче прошепотiв:
- Тут щось криється, вiрте менi. Ось побачите, в цiй долинi почнуться дiла!..
- Якi дiла, Андрiйку?
- Великi. А точнiше - дiзнаємося потiм...
Суперечка
Експерименти з ракетами довелося залишити. В долинi, як i передбачав Андрiйко, почалися великi "дiла".
Вiд сусiдньої залiзницi провели вiтку, по нiй безперервно йшли ешелони з механiзмами, апаратами та будiвельними матерiалами. Долину оточили парканом. Там почалось якесь будiвництво.
До паркану нiкого не допускали охоронцi. Скрiзь були вивiшенi таблички: "Заборонена зона!" Але юним винахiдникам вiд цього стало ще цiкавiше, тим бiльше, що з долини лунали сильнi вибухи, гучнiшi вiд грому. Одного разу друзi пробралися до паркану i видряпалися вгору. Поглянувши у долину, вони завмерли.
По той бiк долини пiвколом розташувались якiсь будинки, а в центрi велетенського забетонованого майдану височiли ажурнi вишки. Бiля них дiти помiтили три гiгантськi апарати, схожi на цiвки, поставленi сторч.
- Ракети! - прошепотiв Андрiйко. - Щоб я вмер, ракети! Тiльки не такi собi, а справжнi, космiчнi. Погляньте, вони з трьох ступенiв... Пам'ятаєте, ми бачили в журналi?..
- Пам'ятаю, - видихнула Надiйка.
Вони довго мовчали, прикипiвши до паркану, не в силi одвести погляд вiд чаруючого видовища. Мрiя, фантазiя, буйна уява дитячої свiдомостi, прочитане в книгах - все стало реальнiстю, ясно i зримо стояло перед ними.
- Пропала наша яма, - озвався Боря.
- Що яма! - сердито вiдповiв Андрiйко. - Та за такi ракети можна тисячi ям оддать. От якби пробратися туди!
- Не пустять, - зiтхнула Надiйка.
Над долиною впав синiй серпанок. Вечорiло. Мiж деревами поповзли тiнi. Краєвид ставав казковим, таємничим. У будинках, на тому боцi паркану загоралися вогнi.
Десь недалеко почулися голоси. Дiтей помiтили охоронцi. Молодий високий хлопець, iз гвинтiвкою на плечi, докiрливо крикнув:
- Ай-я-яй! Пробралися-таки? Хiба читати не вмiєте? Там же ясно написано, що заборонена зона!..
- Так цiкаво! - заперечив Андрiйко, не злiзаючи з паркану.
- Мало чого цiкавого! Ану марш звiдси!
- I не страшно! - заявила Надiйна...
До охоронця наближався високий чоловiк. Вiн побачив дiтей, весело гукнув:
- А, давнi знайомi! Уже пробралися?
Це був Юрiй Сергiйович. Дiти дружно привiталися з ним. Андрiйко сказав:
- Ми прийшли поглянути на свою долину...
- На вашу долину? - здивувався Юрiй Сергiйович. - Ах так, я розумiю! Правда, правда, ви тут були першими. Ну що ж, раз таке дiло, доведеться платити вам вiдступного... Iдiть за мною, почуєте дещо цiкаве...
- Куди йти? - недовiрливо запитав Андрiйко.
- Побачиш, - таємниче усмiхнувся вчений. Звертаючись до здивованого охоронця, вiн додав: - Це мої друзi, пропустiть.
Дiти, враженi приємною несподiванкою, пiшли за Юрiєм Сергiйовичем. Минули широкi ворота. По бетонованих плитах широченної площi йшли, затамувавши подих, - здавалося, що вони потрапили в казковий свiт. Не вiрилося, що все це iснує насправдi: космодром, вишки, ракети... i вчений, що просто i дружньо звертається до них:
- Бачите, яка везуча ваша долина! Ви тут почали запускати ракети, а ми продовжимо вашу справу. Можна сказати, що ви тут пiонери, а ми лише послiдовники...
Андрiйко поглядав на Юрiя Сергiйовича, сумнiвався: невже не смiється?
Нi, вчений говорить цiлком серйозно, лише десь у глибинi його очей мерехтять веселi iскорки.
- Бачите велику ракету? Оту, що посерединi? - запитав Юрiй Сергiйович. - Незабаром вона полетить на Марс.
- На Марс? - дружно ахнули дiти.
- От здорово! - додав Андрiйко. - А коли?
- Через два днi. А сьогоднi тут зiбралися вченi, конструктори, космонавти. Буде цiкава розмова... вiрнiше, не розмова, а дискусiя на тему: "Чи є життя на Марсi?"
- О! - здивувалася Надiйка. - А для чого ж сперечатися? Адже ракета полетить через два днi? То й можна буде точно узнати, чи є там життя...
Юрiй Сергiйович хитро зиркнув на дiтей:
- Суперечка завжди потрiбна. Вона гострить розум, як точило нiж. У суперечцi виясняється зрiлiсть людської думки. Зрозумiло?..
- Угу, - непевно вiдповiла Надiйна.
Вони минули вишки, бiля яких стояли височеннi ракети. Темрява вже котилася по виднокраю, але верхiвки апаратiв ще золотилися останнiми вiдблисками сонця. Бiля будинкiв, на широкому щитi, червоною фарбою вiд руки було виведено:
"ТОВАРИСЬКА ДИСКУСIЯ ПРО ЖИТТЯ НА МАРСI
Запрошуються всi!"
Юрiй Сергiйович провiв дiтей по вузькому коридору, вiдчинив дверi до просторого примiщення. Там стояв гомiн, лунав смiх. Якийсь тонкий сухий вчений, у величезних окулярах, стояв на пiдвищеннi i, пiднявши довгий палець угору, переконливо говорив:
- Отже, я ще раз пiдкреслюю свою думку: життя на Марсi нема взагалi. Ця планета пуста i мертва, вона покрита пiсками та вулканiчним попелом. Канали, оази - всi явища, якi використовуються як доказ iснування життя на Марсi, це вигадка ентузiастiв. Вони, я категорично стверджую це, бажають бачити на сусiднiй планетi життя, - отже, вони й бачать те, що бажають...
- Ви хочете сказати, що зони обманюють громадську думку i науку? вигукнув бiлочубий хлопець у вишитiй сорочцi.
- Хто це? - пошепки запитав Андрiйко, примощуючись на лавi рядом з Юрiєм Сергiйовичем.
- Той, що виступає, - професор, - нишком вiдповiв учений. - Спецiалiст по метеоритах. А юнак - це космонавт. Вiн полетить на Марс пiсля того, як перша ракета iз автоматами благополучно досягне планети.
Андрiйко хотiв запитати ще щось, але професор, що стояв на пiдвищеннi, вiв далi:
- Не обманюють, а обманюються.
- А фотографiї? Хiба апарати теж обманюються? Адже на фото ми бачимо канали, вiрнiше, рослиннiсть уздовж каналiв!..
- Це зовсiм не рослиннiсть, - заперечив професор, - а смуги вулканiчного попелу, який у постiйних напрямках розноситься вiтром на великi вiдстанi. Оази - це вулкани, а канали - їхнi виверження...
- А чому ж колiр планети мiняється залежно вiд пори року? Чому навеснi "смуги попелу", як ви кажете, стають зеленими, а восени жовтими, темнiють?..
- Окислення якихось мiнералiв, або обман зору, - сухо вiдповiв професор. - Можу запевнити вас, дорогий Василю, що на цiй старенькiй планетi ви не зустрiнете живих iстот, не кажучи вже про розумних.
Професор зiйшов iз пiдвищення. Замiсть нього вийшов поважний огрядний учений з великою лисиною. Вiн випив склянку води, витер хустинкою чоло i, поглядаючи на малесенький листочок, де було щось записано, заявив:
- Я не зовсiм згодний з попереднiм оратором. Гадаю, що життя на Марсi є. Але воно там iснує в примiтивних формах... У дуже низьких формах...
Василь - молодий космонавт - знову не витримав:
- Марс старiший вiд Землi, вiрнiше, вiн ранiше охолов! Чи не так?
- Ну так, - погодився оратор. - То й що?
- А раз так, то життя - яке ви стверджуєте - виникло на ньому на мiльярди рокiв ранiше. Згода?
- Далi, далi...
- Виходить, що на планетi мiльярди рокiв iснувало одне й те ж саме життя, не розвиваючись? Але ж це у протирiччi з усiма законами природи! Я нiколи не повiрю, щоб життя, виникнувши, не розвинулося до розумного рiвня. Звичайно, якщо йому не перешкодила катастрофа планети.
- А в нас, на Землi, - роздратовано гукнув оратор, - хiба нема життя примiтивного, починаючи вiд амеб i кiнчаючи всякими лишайниками, мохами?
- Але ж разом iз найпростiшими органiзмами розвинулися i високi форми життя, включаючи людину! Так повинно бути й на Марсi!
- Де ж вони, вашi марсiани? Чому вони не летять до нас?
- А хто вам сказав, що вони не прилiтали? Може, вони й прилiтали мiльйони чи тисячi рокiв тому. Iсторiя ще не вiдзначала таких подiй, бо й писаної iсторiї тодi ще не було. Але люди передавали спогади про появу гостей з неба, як мiфiчнi, казковi видiння...
- А тепер? - iронiчно запитав оратор. - Чому вони не прилiтають до нас, не зав'язують стосункiв iз нами, не обмiнюються досвiдом?
- А тепер, може, їх навiть немає там, а є тiльки залишки їхньої культури. Про це свiдчать i величезнi штучнi супутники...
- Ви впевненi, що вони штучнi? Адже гiпотеза професора Шкловського заперечується багатьма видатними вченими!
- Ну то й що? - з викликом сказав Василь. - Ще Лаплас звернув увагу на те, що Фобос i Деймос несхожi на всi iншi супутники планет. По-перше, вони дуже мiнiатюрнi порiвняно з Марсом - Фобос - 16, а Деймос - 8 кiлометрiв у поперечнику; а по-друге, Фобос кружляє навколо планети втричi швидше, нiж сама планета навколо осi - отже, Фобос чужий для Марса. При спiльному їх природному походженнi Марс не мiг би дати Фобосу такої швидкостi...
- Вiн мiг захопити Фобос iз пояса астероїдiв - дрiбних планет! заперечив оратор.
- Нi, - заявив Василь. - Розрахунки показують, що тодi орбiти Фобоса i Деймоса були б витягнутими, а не точно круговими. Отже, я переконаний, що супутники Марса штучнi, що канали i оази-мiста - теж штучного походження!
- Нас розсудить майбутнє! - сердито сказав учений. - Але ви не вiдповiли на запитання - чому жителi Марса не прилiтають до нас? Чому не входять в стосунки з нами?
- А чому ви розглядаєте iнших розумних iстот з нашої людської точки зору? Навiть думаючи, розглядаючи дiї своїх ближнiх, ми намагаємося стати на їх точку зору, щоб бути справедливими! А тут йдеться про iстот з iншого свiту! Ми не знаємо нi їх будови, нi психiки, нi культури, нi смакiв, нi устремлiнь. Отже, не можна наперед приписувати марсiанам певну лiнiю поведiнки!
- Фантастика! - одрiзав оратор.
- Безумовно! - весело пiдхопив космонавт пiд схвальний гомiн залу. - Я згоден, що це фантастика, як i все, що ще не вiдкрите наукою! Але всяка логiчна фантастика здiйснюється. Я впевнений, що стане дiйснiстю i ця. Ми зустрiнемо своїх далеких братiв по розуму в сонячнiй системi, а не десь у iнших зоряних свiтах. I не лише на Марсi, а й на Венерi, а, може, навiть i на Юпiтерi чи Сатурнi!..
- Додайте, - глузливо пiдхопив оратор, - на Меркурiї, Плутонi, Мiсяцi та на астероїдах, серед повної пустоти!
- А що ж! - погодився Василь. - Може й серед пустоти! До речi, великий Цiолковський гаряче вiрив, що життя розквiтне скрiзь, де є матерiя i рух. А на Мiсяцi чи на iнших планетах є речовина, є промiння Сонця, значить, є i рух, розвиток. Цей розвиток обов'язково приведе до ускладнень, до створення якогось виду життя!..
Дiти слухали палку дискусiю, їх оченята аж блищали вiд захоплення, хоч вони дечого й не розумiли. Юрiй Сергiйович схилився до них, запитав:
- Ну як?
- Цiлий мiсяць би слухав, - видихнув Андрiйко.
- А хто вам бiльше подобається? Той, хто заперечує життя, чи Василь? хитро запитав учений.
- Василь, - дружно вiдповiли дiти.
Юрiй Сергiйович нiчого не вiдповiв, лише його очi якось потеплiли, спалахнули вологим блиском.
Дискусiя тривала ще дуже довго. Виступали вченi, iнженери, спецiалiсти по ракетах. Багато з них не вiрили у зустрiч iз розумними iстотами на планетi Марс, вони вишукували будь-який привiд чи факт, щоб посiяти сумнiв у такiй зустрiчi, але прихильники Василя були гарячi, нестримнi, впевненi у своєму переконаннi, i їхня думка панувала в атмосферi суперечки.
О десятiй годинi Юрiй Сергiйович провiв друзiв до ворiт космодрому, тепло попрощався.
Дiти йшли лiсом, помiж березами, мовчки - занадто багато вражень ринуло сьогоднi в їх свiдомiсть. Вже бiля околицi села Андрiйко зупинився, сказав:
- Борю, Надiйко... у мене є план...
- Який план? - озвалася Надiйка.
- Страшний. Тiльки ви нiкому нiчичирк. Завтра збираймося туди, до березового лiсу, i все обсудимо...
Змова
Вихор на головi Андрiйка переможно стримiв угору, синi очi схвильовано поблискували. Надiйка i Боря наперед приготувалися почути щось незвичайне... Так воно i сталося.
Вони отетерiло слухали свого вожака, який ледве чутно шепотiв:
- Самi чули - готується полiт на Марс...
- Чули...
- Вперше в iсторiї... справжня ракета!
- Ну то й що? - не второпав Боря.
- От i дурний. Невже не додумав? У всiх книжках написано, що з дорослими летять дiти, пробравшись, "зайцем" у ракету. А потiм стають у пригодi...
- Ой, а це ти здорово придумав! - вигукнула Надiйка. Од хвилювання в неї аж ластовиння виступило на носi. Андрiйко цикнув на неї.
- Тихо! А то хтось почує!
- Я не розумiю, - озвався Боря.
- Потiм зрозумiєш. Слухай, що кажу. Значить, так... Ракета летить завтра вночi. Нам треба пробратися в неї, щоб нiхто не помiтив.
- Еге, - злякано озвався Боря. - Перша ракета полетить без людей. На нiй будуть лише автомати...
- То це й краще! - зверхньо вiдповiв Андрiйко. - Будем повними господарями.
- А їсти що будемо? З голоду попухнем! Адже там, крiм залiзяччя, нiчого не буде!
- Сам ти залiзяччя! - розсердився вожак. - Жеретiя! Для науки можна й поголодувати. А, крiм того, ми захопимо з собою харчiв...
- Де?
- Як де? Вдома!
- Це буде... нiбито... крадiжка...
- Ех, ти! Просто секретна операцiя. Я вiзьму хлiбину, огiркiв, копчене стегно... Мати потiм зрозумiє.
- I я дещо вiзьму, - пообiцяла Надiйка.
- Ну, от i добре.
- А як же школа? - непевно промовив Боря. - Ми можемо запiзнитися до початку навчання...
Андрiйко зневажливо махнув рукою.
- Героїв не судять. Повернемось, i всi будуть заздрити нам. А потiм пiдемо у школу пiлотiв... Як Гагарiн!
- А якщо... не вернемось? - ледве чутно прошепотiла Надiйна.
Боря теж замислився, широко розплющивши сiрi очi, нiби вдивлявся в уявнi картини майбутньої мандрiвки.
Андрiйко подумав, поглянув на товаришiв, зiтхнув. Потiм розвiв руками.
- Що ж поробиш... якщо не вернемось, то будемо жертвами...
- Якими жертвами? - спитав Боря.
- Жертвами науки.
- А-а-а...
Таке пояснення хоч i не задовольнило Борю, але вiн уже не суперечив Андрiйковi. А вожак, побачивши кислий вираз на обличчi товариша, переконливо заявив:
- Можеш не боятися. Нашi ракети досконалi Отже, до Марса ми долетимо. А коли що - то на Марсi є життя. Знайдемо там людей...
- А якщо ми їх не знайдемо?.. - перебив Боря.
- Ну то й що? Зачекаємо, доки прибудуть нашi ..
- А їсти будемо мохи i що пiд руки попадеться. Не помремо. Зате поможемо вченим... Ну як - згода?
- Згода! - аж пiдскочила Надiйка. - Та я на край свiту полечу!
- Знаю. За тебе я певний. А ти, Борю?
- Полечу, - якось хрипко вiдповiв Боря.
- Злякався, - зневажливо протягнув Андрiйко. - Прищулився, мов той заєць. Боїшся, так говори одразу!
- I нiчого я не боюся... Менi тiльки мами жаль... Буде переживать...
- Можна повiдомити запискою,- запропонувала дiвчинка.
- Нiяких записок, - одрiзав Андрiйко. - Отже, домовились... Завтра ввечерi - тут... Потiм проберемося до паркану, перелiземо - i до ракети... Я з собою вiзьму Топа. Вiн на Марсi стане в пригодi - розумнющий собака. I ще одне... Одягатися - якнайтеплiше. На Марсi - холод страшенний. Чули ж на лекцiї?
Старт
Нiч була темна, беззоряна. На обрiї спалахували зiрницi, у повiтрi пахло свiжiстю. Дихати було легко-легко.
Андрiйко, вибравшись iз хати через вiкно, пiдбiг до будки i покликав Топа. Собака - величезний, кудлатий дворняга - виповз iз дiри, улесливо закрутив хвостом.
- Пiшли, брат. Полетимо на Марс.
Топ iз готовнiстю побiг за хлопцем. За селом, бiля одинокої грушi, до них приєднався Боря. А бiля березового лiска з канави виринула Надiйка.
- Вже пiвгодини жду, - докiрливо сказала вона. - Де вашi продукти?
- Ось, - похвалився Андрiйко. - В мiшку. Днiв на десять вистачить... I кiсток Топовi захопив...
- А в мене... Два кiльця ковбаси, двi четвертини сала i паляниця. Ось термос iз водою...
- Ой, яка ти розумна, Надiйно! - похвалив вожак. - А ми й не подумали про воду.
- Ото ж бо, - задоволено озвалася дiвчинка. - Далеко б ми без води залетiли...
- Ну, пора, - скомандував Андрiйко. - Топ, тихо...
Дiти дружно побiгли в напрямi космодрому. Помiж березами засяяли вогнi будiвель. На верхiвках ракет горiли червонi лампочки.
Незабаром перед ними вирiс паркан. Де-не-де горiли лiхтарi, в далинi маячiла постать вартового. Андрiйко вибрав найтемнiше мiсце, повiв друзiв туди, прошепотiв:
- Лягайте...
Нечутно пiдповзли до загороди. Пес, пiддаючись загальному настрою, теж припав до землi. Андрiйко хутко вирив пiд парканом ямку, просунув собаку на той бiк паркану
- Сиди, Топ, зараз я до тебе переберусь, - тихенько прошепотiв вiн.
Пiсля цього Андрiйко хвацько перескочив через паркан i впав на м'яку траву. За ним, крекчучи, перебрався Боря. Останньою приєдналася до них Надiйка. Топ радiсно застрибав навколо дiтей, лижучи коленого в обличчя.
Пригнувшись, мандрiвники побiгли до темних масивiв посеред космодрому. То були вишки i ракети. З того боку, де горiли вогнi, долинали голоси, гули якiсь машини. Андрiйко зробив знак рукою i лiг на бетонованi плити. Надiйка i Боря наслiдували його приклад. Усi дружно поповзли до темного громаддя космiчного корабля.
Вiн виблискував матовими боками у тьмяному свiтлi далеких лiхтарiв. Злiва нагору йшли металевi схiдцi. Андрiйко прошепотiв:
- Сюди...
Дiти швиденько рушили по тих сходах, ведучи за собою Топа. Пес охоче бiг за ними, схвально крутив хвостом, принюхувався.
Схiдцi в'юнилися все вище i вище - десь пiд саме небо. У Борi аж дух захопило. Серце колотилося, очi заливав пiт.
- Ой, як високо, - прошепотiв вiн. - Аж село звiдси видно.
- Хiба це високо, - вiдповiв Андрiйко. - Ось полетимо на Марс - хiба ж така висота буде...
Нарештi вони нагорi. Видно чорний отвiр входу - вiн зовсiм поряд. Андрiйко зупинився i... завагався. По тiлу прокотився холодок страху, майнула думка: а може, не треба?
