Анатомічний атлас. Важко бути жабою

Артем Чех

Анатомічний атлас

Важко бути жабою

Присвячую Вію

І

1

У дитинстві Віталіка називали жабою.

– Жаба, – казали, – зелена жаба.

Віталік не ображався. Тоді він ще не вмів ображатися. Він тоді ще взагалі нічого не вмів. Хіба що ротом пускати слину і бурмотіти нерозбірливі звуки.

Коли Віталіку був лише один рік, до їхньої квартири завітали брати тата, Віталікові дяді. Усіх трьох звали Гєнами. Перший Гєна був моряком далекого плавання, другий не був моряком, а був євреєм, а третій був рудим, ірландської крові. Так їх всі й розрізняли. Отже, прийшли ось ці дяді, заглянули до колиски, де малий Віталік пускав слину, похитали головами, почухали маківки і підморгнули батькові, мовляв, пішли вийдемо, поговоримо.

– Пішли, – погодився батько, дядя Жора.

Вони вийшли у затемнений прохолодний коридор.

– Слухай, Жоро, – почав Гєна, який був капітаном далекого плавання, – він же в тебе дебіл.

– Сам ти дебіл, – образився папа Жора.

– Нє, ти як знаєш, а я кажу, що він у тебе дебіл. Це одразу видно. Бачив, які в нього довгі ноги, які пальці на ногах, які руки? А голова? Якби я не знав, то точно подумав би, що це – жаба.

– Можливо, він і схожий на жабу, але не дебіл. Це – мій син.

Інші Гєни стояли за спиною Гєни-капітана і мовчки хитали головою, погоджуючись зі своїм братом.

– Втопи його, – прохрипів рудий ірландець.

– Ти що, хворий? – занервував батько Віталіка.

– Ну, – почесав вогнисту бороду Гєна, – давай я втоплю…

Батько Віталіка занервував ще більше.

2

Віталік марнів. Його лице набуло блідого зеленавого відтінку, так що схожість із жабою стала просто-таки вражаючою. Мама Віталіка, Надія Олександрівна, з самого ранку до пізньої ніченьки сиділа за швейною машинкою. Очі злипалися, а руки терпли настільки, що, здавалося, от-от відсохнуть. Іноді вона відволікалася від машинки, підходила до колиски і цілувала Віталіка у завше гарячого лоба, промовляючи:

– Жабенятко моє…

Віталік слинився і посміхався. Тоді він ще не усвідомлював цього життя і посміхався виключно через відсутність будь-яких уявлень про цей жорстокий світ. А світ був дійсно жорстокий. Це він відчує пізніше…

Однієї зимової ночі, коли тато, Георгій Владиславович, прийшов з чергового виклику – працював він телемайстром, – а мама застрочувала останній шов на замовленій ще того понеділка курточці, Віталіка почало рвати.

– Віталік, що з тобою? – кинувся Георгій Владиславович до колиски.

Віталік не відповів. Його обличчя кривилося у страждальницькій гримасі.

– Надю, що з нашим сином? – звернувся батько до дружини.

Дружина молилася, її чорні круглі очі світилися яскравими вогниками у тьмяному світлі каганця…

Викликали «швидку». Лікар довго вовтузився біля малого, щось вимірював, ляпав малого по спині, кудись телефонував, супроводжуючи все професійною лайкою. Далі пішов до ванної, вимив руки і прополоскав горло смердючою хлорованою водою.

– Що з ним, що з Вітасиком? – рвала на собі волосся мама.

– Отруєння.

– Чим? Я ж його ще груддю годую.

– Грудним молоком, – спокійно промовив лікар, потер пухкі вуса й попрямував до виходу.

– А нам? Що нам робити?

– Моя порада… – зупинився лікар на східцях.

Надія Олександрівна затамувала подих, аби не прослухати пораду лікаря.

– Втопіть його, – цинічно пролунав сухий голос ескулапа. – Або давайте я втоплю… Діла не буде.

Після довготривалого оціпеніння Віталікова мама напоїла сина марганцівкою, поставила градусник і пішла спати. Георгій же Владиславович запив. Уже пізніше він звинувачував у цьому свого сина, Віталіка.

– Це з твоєї вини я бухаю, – бив він сина. – Це з твоєї вини я невдаха, – летів у Віталіка черговий стілець.

Це був його батько. Він справедливий, а тому Віталік погоджувався з усім, що казав йому його старий, з усіма об'єктивними несправедливостями й неправдами старших, з усіма беззмістовними звинуваченнями й ударами по нирках і голові, зі своїм зеленавим відтінком обличчя, зі своїми смішними пальцями на ногах, з усіма однокласницями, що не втомлювалися потішатися над ним, з учителем хорового співу, який не упускав нагоди назвати його дебілом. Це все потім, а зараз лежав собі Віталік у ліжечку, давився своєю слиною, своїми дитячими хворобами, цим прогірклим несвіжим повітрям, цією чорною зимою, своїми п'ятнадцятьма прожитими місяцями, своїм дитячим болем…

3

– Як його звати? – запитала нянечка Наталія Михайлівна, тупорила й незграбна тітка.

– Кого з них? – перепитала вихователька Лідія Антонівна, суха безпринципна сука.

– Та цього от дебіла, що пузирі ротом пускає.

– Вітя, здається, чи Віталік… Вітя! – загукала вона до Віталіка.

У відповідь – ніякої реакції.

– Я ж кажу, дебільний, – сплюнула на холодну підлогу нянечка.

– Сімейка в нього ще та. Мати прибиральницею працює в морзі третьої міської.

– Воно і не дивно. Ти чула, що плямистий пєрєстройку якусь оголосив. Це що таке?

– А я знаю? Мабуть, знову в гебе забиратимуть.

– Ну, дай Боже! Щоб таких от не плодили, – і нянечка знову сплюнула.

Віталік грався у літаки. Він був літаком, Валерка був командиром, а Марина – стюардесою. Кожного з них вдома били. Віталіка бив тато.

– Віталій, зрозумій, ти маєш вирости справжнім чоловіком! Ти маєш бути розумним, героєм, мужчиною! – кричав Георгій Владиславович і бив сина лінійкою по сраці. – Віталій, – вів далі батько, – зрозумій, якщо не вчитимеш географію, будуть великі неприємності, тебе заберуть у тюрму, а там тебе вже не виховуватимуть, тебе битимуть не так, як я, тебе скалічать, Віталій, зрозумій, скалічать. Не просто так, тобі ноги повідривають, руки.

Дворічний Віталік у тюрму не хотів. Він плакав, просився спати, пісявся врешті-решт, але суворий і суровий батько продовжував опівнічну екзекуцію.

– Віталій… – крізь сон чув Віталік. Він стояв у зелених дитячих колготках перед батьком, його блідими щоками текли солоні сльози розпачу та болю, але, стоїчно переварюючи всі приниження, він все ж таки дочікувався того моменту, коли батько наостанку ляпав по розчервонілій і майже задубілій дулі лінійкою й утробним голосом промовляв:

– А тепер йди спати, гівно мале!

Мале гівно посміхалося, цілувало батька у волосся, бігло до вологого, наповненого крихтами чорного хліба ліжка й моментально засинало. За стінкою в іншій кімнаті стук швейної машинки лунав до другої ночі.

О шостій дзвонив будильник.

4

– Жоржику, ти скалічиш дитину!

– Я хочу, аби малий не був бабою!

– Він ще маленький, ти лякаєш його. Він тебе боїться!

– Не боїться!

Віталік папку боявся, однак поважав. Він знав, що його батько великий і сильний, його бояться інші дяді. Насправді інші дяді зневажали Георгія Владиславовича, позаочі називали щуром, а у вічі – невдахою.

– Ти невдаха, – казали вони. – Ти працюєш у якомусь зариганому кооперативі, вошкаєшся зі своїми оріонами та електронами.

– Я чесно працюю, – відказував Георгій Владиславович.

Надію ж Олександрівну жаліли. Іноді сусідки приносили ліверну ковбасу, можливо, і не такий дефіцитний товар, але все ж таки їжа. І маленький Віталік їв ту ковбасу, запивав її козячим молоком, яке передавала баба з села. Баба більш за всіх любила Віталіка, а тому була згодна гнутися, аби прогодувати малого. Малий однаково недоїдав, марнів, худ і все більше ставав схожий на пересічного єврейчика повоєнної доби.

У дитячому садку годували більш-менш, однак вихователі дітей безбожно катували. Особливо цим полюбляла займатися Лідія Антонівна, суха безпринципна сука. Над усе вона не любила Віталіка, змушувала його мити горщики, унітази, стояти оголеним посеред кімнати в іншій групі, стояти босими ногами на холодній і вогкій ганчірці, змушувала їсти алое, що росло в горщику на підвіконні, пити воду з акваріума, забороняла гратися іграшками, просто товкла мордою об дитячі шафки. Віталік чудово розумів: це неправильно, що роблять вихователі з дітьми, але йому було шкода їх, тому що нікого з них не забирали додому батьки, а Віталіка забирали, хоч і завжди останнього, але забирали. Приходив по нього тато, тому що у мами робота була до восьмої. Дорогою додому тато розповідав Віталіку про Північ, про білих ведмедів та тюленів, про загадкове місто Тіксі та внутрішню будову радіоприймача. З того усього Віталік нічого не розумів, але йому подобалась дивовижа незрозумілих слів, та й взагалі чути батьків голос було приємно, особливо коли той голос не кричав п'яною маячнею, а батькові руки не робили боляче.

Іноді батько пив. Тоді Віталіка забували забрати з дитячого садка. Його залишали нічному сторожу діду Паші, який без упину палив і розповідав Віталіку страшні історії з тюремного життя. У коморі, де сидів дід Паша, пахло мишами та сіркою. У кутку стояли мітли й лопати. Коли сторож засинав, Віталік брав мітлу, сідав на неї зверху і уявляв себе пілотом літака, наче летить він над дахом свого будинку і махає батькові рукою. Батько пишається ним, кличе маму, мама теж пишається своїм Вітасиком, усі ним пишаються, однак невдовзі приходить у кращому разі стомлена мати і відводить сина додому, а в гіршому – п'яний батько, хапає Віталіка за руку і тягне його оптовими заметами. Вдома на нього чекає порція гречки, ліверна ковбаса та великий атлас світу, який Георгій Владиславович поцупив на роботі, підписав і подарував Віталіку на триріччя. Атлас мав бути вивчений Віталіком до його чотириліття, однак усі ці назви давалися так важко, що, засинаючи, Віталік нервово здригався і постійно плакав…

– Я не хочу в тюрму! – крізь сон скрикував Віталік.

5

Віталіка віддали на хор і на бокс. Це деякою мірою радувало малого: звичайно, чого б йому не радіти з цього приводу, нарешті він побачить світ; і хоч у п'ять років він ще мало чого розумів, але напевно знав, що таке світ і як його можна побачити.

На хорі його недолюблювали. Особливо вчитель, коротконогий, колишній балерун, Марк Семенович Дульч.

– Який хороший у тебе хлопчик, – сказав він сонному батькові, який недільного ранку привів Віталіка на перше заняття в міський Будинок піонерів.

Батько, плескаючи Дульча по спині, промовив:

– Давай навчи мого сина співати, тільки педераста з нього не зроби.

– Буде все добре! Все добре! – кричав Марк Семенович, колишній однокласник Георгія Владиславовича.

– Сподіваюсь, – сказав тато і зашарівся, адже колись їх обох у школі заганяли.

Він хотів якомога швидше втекти з цього триклятого паркетного залу, аби Дульч не почав згадувати минувшину.

– Віталік? – перепитав Марк Семенович, коли батько зник у запиленому сонячному сяйві.

– Віталік, – промимрив Віталік, і його нижня губа повисла у просторі.

Його очі світились тихою й слабкою надією, він очікував, що зараз його чогось навчать, проте Марк Семенович наказав сісти в куток і дивитися, як співають інші хлопчики.

Інші ж хлопчики тихцем посміювалися собі в замусолені комірці, тикали пальцями в запилений куток, де сидів переляканий Віталік, і, по закінченні занять, обступили колом.

У перше заняття вони промовчали, але грізність і серйозність у їхніх намірах простежувалась досить виразно.

Через тиждень у Будинку піонерів було заплановано показовий виступ. Для хору хлопчиків була відведена вирішальна роль, саме під спів хлопчиків, зодягнутих під гусарів епохи Олександра І, мав завершитися концерт, а на сцену піднятися мер для виголошення промови. Віталіка, як майже повноправного члена колективу, також влягли під гусара і поставили в перший ряд, але наказали лише відкривати рот і широко посміхатися. Костюм Віталіку сподобався, сяйво софітів, які не встигли розкрасти, – також, стояти на сцені – ще більше. Коли почався виступ, всілякі танцювальні та театральні гуртки купкувалися за лаштунками, хрестилися, божилися, дівчата були вдягнені в чорні закриті купальники, хлопці – у білі лосини, всі шепотілися, насувалася феєрія й незабутнє дійство. Хтось виступав, вибігав на сцену, вертався, спітнілий та щасливий, лише звукореж щось лажав з музикою, але Віталік все одно мало що розумів, а тому це казкове дійство справляло на нього грандіозне враження. Коли прийшла черга виходити гусарам, Віталік закляк. Старіш хлопці штовхали його у спину, і, перечепившись через дріт і ледь не впавши, Віталік таки був виштовхнутий на сцену. Позаду Віталіка стояв високий рудий хлопець і постійно щипав його за спину. Але це не могло зіпсувати враження. У перших рядах сиділи представники райвно, десь за ними на Віталіка уважно дивився його батько.

Хлопчики почали співати. Цю пісню Віталік вже чув, він знав її краще, ніж будь-яку іншу, він чув цю пісню по радіо, її співав військовий оркестр Кремля, приспів цієї пісні насвистував сторож дід Паша, і навіть сам Віталік якось співав її на Новий рік, коли до них приходили дядь Гєни. Серце Віталіка закалатало ще дужче, його пориви співати на все горло були придушені погрозами і настановами Дульча, який стояв за лаштунками, однак не співати пісні Віталік не міг. Віталік розправив крила, його очі наповнилися сльозами ейфорії, він набрав повні груди повітря і… ЗАСПІВАВ.

Він співав голосніше за всіх, його було чути вахтерці біля службового входу, його чули торговці з ринку, що розмістився одразу за Будинком піонерів, його чув увесь білий світ. Волаючи на все горло знайомий мотив, Віталік від радості крутив головою в усі боки і ненароком зустрів погляд Дульча. Його очі випромінювали спокійну і багатообіцяючу ненависть. Віталік зрозумів свою помилку і замовк, але було пізно, його вже було почуто, і навіть рудий і високий хлопець зрозумів усю серйозність провини, а представники райвно скулилися від якогось не свого, чужого, Віталікового сорому…

Мера не було, натомість на сцену піднявся його замісник. Він виголосив промову, вона була не довга, однак досить змістовна. В промові йшлося про майбутні вибори, адже совок розвалився, і час створювати нову державу, і він збирається взяти на себе цю важку ношу будівника нового устрою, і, що головне, він кандидат від якогось там округу.

Промову привітали несміливими оплесками.

Після виступу до Віталіка, випередивши Дульча, підбіг щасливий батько.

– Артист! – кричав Георгій Владиславович. – Артист!

Він плескав Дульча по спині, на що той видавлював ненависну посмішку.

Через тиждень Марк Семенович дав своїм хористам команду «ату», після чого хлопчики обступили Віталіка вдруге. Вони мовчки тюкали його пюпітрами і вишкірювали свої жовті зуби. Потім до Віталіка підійшов Дульч.

– Ти дебіл, Віталік, – спокійно сказав Марк Семенович, – ти дебільний.

На той час Віталік не мав нічого проти. Він не розумів, що хоче від нього Дульч, він розумів лише, що щось-таки хоче. Вже потім Віталік уявляв собі, як взяв би він перше що трапилося, а трапилося б обов'язково щось важкеньке і втопив би він це важкеньке в обличчі Дульча, і той, переводячи дух, затуляючи рукою розквашеного носа, плазував би перед Віталіком, вимолював би в нього прощення, цілував би Віталіку важкі коричневі черевики, і Віталік таки б змилувався, дозволив поцілувати свої щиколоти і з гідністю пішов би.

Однак плазував Віталік, тому що народжений повзати літати не може.

6

З боксом виявилось легше. Точніше, не з самим боксом як одним з видів спорту, а саме з умовами, атмосферою, яка панувала у спортивному клубі «Спартак». До «Спартака» ходила майже вся навколишня молодь, навіть не молодь, а юнацтво, дітвора. Хто на спортивні танці, хто на аеробіку, спортивне фехтування, стрибки з жердиною, що ще можна придумати? Кегельбану тоді ще не було, а грати в більярд у такому віці було зарано.

Віталік потрапив до наймолодшої групи, якою керував флегматичний вусатий мужик, його всі називали Кіхтарь Ходили чутки, що він, як і значна частина спортсменів пішов до місцевих бригад. Але то були лише чутки, і на Віталіка вони не мали ані найменшого впливу, та, за великим рахунком, що це могло змінити? Ну що? Впливай ці чутки могли лише на Віталікового батька, Георгія Владиславовича, якому хтось із колишніх друзів якось пропонував до них, у бригади, мутити якісь темні ділішкі. Давай казав той його знайомий, приєднуйся, на фіга тобі ті електрони та оріони? Давай, будеш як і ми, бабки зашибать. Розумієш, бабки!

Пропозиція була приваблива, нарешті він зможе нагодувати завше голодну сім'ю, вдовольнити якісь мінімальні потреби дружини, ну звісно, що він може, той Жора-телемайстер, що він може дати своїй дружині, сину? А тут – перспективи, майбутнє, великий бос, біг деді, ялова тушонка, дефіцитні товари, відеомагнітофони. Не пішов. Відмовився, злякався. Ні, каже, у мене синок підростає, я не можу ризикувати. Та нічим ти не ризикуєш, все буде нормально. Нормально? – перепитав Жора. Нормально, намагався завербувати знайомий, будуть бабки!.. Ні, не можу, а як у тюрму посадять? Ну, відповів знайомий, а як кінець світу?

Але з того часу Георгій Владиславович поважав усіх, хто мутив якісь ділішкі, хто стояв на своєму, вмів крутитися, заробляти гроші, та і Кіхтаря він поважав. Ну, звичайно, ходили чутки, а чуткам він вірив, от і синок його потрапить до вправних рук та розумної голови.

На боксі Віталіка не ображали, однак під час спарингів били, тому невдовзі, здається, після третього заняття, він більше не приходив. Його приводили до спорткомплексу, разом з усіма Віталік йшов до роздягальні, перевдягався і під шумок забігав до туалету. В туалеті смерділо хлоркою та сцяками, але вдихати такі аромати було куди приємніше, ніж діставати по макітрі. По ній він діставав і вдома.

Через місяць батько довідався і переладнав квартиру в дитячий центр творчості «Дахау». «Дахау» Віталіку не сподобалося. Він зламався. Нестримне бажання постійно повзати знищувало всі інші бажання, такі як бігати, дихати, радіти дитинству, життю. Коли його залишали самого вдома – він повзав. Він плакав і повзав, пускаючи слину. Підсушена кірка над верхньою губою доповнювала нижню відвислу.

Емоційно переживати батьківську безпорадність Віталік ще не навчився, він досі підсвідомо втілював усіх казкових персонажів у своїх батьків, досі еталоном людяності й відваги були батьки. У першу чергу, тато, який не працював прибиральником у морзі третьої міської, а робив справді героїчні вчинки, а саме лагодив телевізори на роботі та радіоприймачі вдома.

Інколи приходили дяді Гєни. Вони дарували Віталіку в'ялі й кислі мандарини, засідали на кухні з батьком, жрали водяру, іноді хтось із них не витримував, казав батькові, що той просто тобі придурок.

– Придурок, – казав хтось із них, – ти просто придурок. На кого ти перетворився? На кого ти став схожий? Дружина, син-уйобок, ось ці оріони, блядь, розкарячені.

– Не твоє діло, Гєно, – відповідав батько. – Не твоє діло.

– А чиє? Ми твої брати, і ми маємо переживати. Як ти, що ти. І чого ти не втопив свого малого? Чого ти його не втопив? Скажи нам.

– Він мій син, – майже з гордістю відповідав Георгій Владиславович.

– О, то, може, ти цим крисюком ще й пишаєшся?!

– Пишаюся, – відповів батько Віталіка і заплакав…

7

Я знаю, як ідуть близькі тобі люди. Так колись пішов мій батько, так колись я залишив свою маму. Це тривала процедура. На перший погляд вона здається неболючою, однак кожного разу, приходячи додому, ти відчуваєш цей запах, запах свого життя, свого довгого проживання в цій квартиpi, згадуєш події, які розгорталися за цими панельними стінами, у цих невеличких кімнатках, у яких народжують і вбивають, у яких радіють і ридають. Так ридають, як можуть ридати лише безневинні діти перед покаранням, як тримають у собі образу, як вітають зі святами і як забувають про дні народження, як дарують квіти і як крадуть у п'яних батьків гроші, як приносять жертви, займаються коханням, сексом, самобичуванням. У цих кімнатах заховані твої речі, забуті вовняні пледи, штучні румунські футболки, джинси, куплені в секонд-хенді, читані ще в дитинстві книжки, старі касети, поламані касетники, бабінники, програвачі вінілових дисків, колекції монет соціалістичної Європи та колекції метеликів, книжки з нумізматики та книжки з ентомології. Старі совкові килими, чеський кришталь, спортивні кубки, фарфорові статуетки, які ти під час статевого дозрівання намагався розбити, всі ці тонни барахла, які порядні домогосподарки не викидають, боячись знищити щось цінне, як у матеріальному сенсі, так, власне, і в розумінні значущості цих речей для чоловіка, який пішов і ніколи не повернеться, для доньки, яка неодмінно повернеться, але не надовго, для сина, який змінив життя, змінив жінку, змінив середовище. І от ти заходиш до своєї кімнати, думаєш, чого це всі ці штуки досі висять? Чому висить цей номерний знак від чийогось «москвича», який ви з друзями поцупили заради забави, ці ковпаки від старенького «опеля», які ви знайшли на звалищі, ці картини, які ти малював у п'ятнадцять років, сублімуючи свої нереалізовані сексуальні бажання, ці полички, доверху набиті дитячими книжками? Чому, думаєш ти, чому ніхто не викинув цей мотлох, і чому викинули піаніно, на якому ти грав?

Тому що пам'ятають, як ти цінував усі ці ковпаки та номерні знаки, ці колючі дроти, зірвані з плиткового заводу, і як ти ненавидів це піаніно. І ти все пробачаєш, тому що не бачився зі своїми рідними місяць, два, три, ти ночував невідомо де, невідомо з ким, невідомо що ти пив і що вдихав легенями, і от ти приїжджаєш, тебе заколисує ностальгічний запах твоєї квартири, ти засинаєш під солодке шурхотіння весняного листя за вікном, ти неодмінно прийдеш іще, через місяць, два, через рік. Ти прийдеш ще раз, аби відчути всю відданість твого колишнього помешкання. І це невеличке щастя перемежовується з тим болем, який виникає, коли ти залишаєш свою домівку, і ти думаєш: чому я не пішов одразу, чому я валандався півроку, ночуючи то там, то там, чому не можна було розірвати, розрізати, спалити цей клятий вузол, який поєднує тебе сьогоднішнього і тебе вчорашнього, чому не можна було одним махом перерубати усі зв'язки, щоб не обов'язково було дзвонити давнім однокласникам, колишнім друзям, вітатися з колишніми сусідами?

– О, Артьом, привіт, – скаже тобі якась чергова сусідка. – Як ти, що ти? Живеш десь там, все добре?

– Добре, – відповідаєш ти і ховаєш цигарку, боїшся, що вона розчарується в тобі, якщо побачить тебе з цигаркою, але вона все одно бачить цигарку і не розчаровується, тому що вона тебе розуміє, тому що вона прожила більше, ніж ти собі завжди уявляв, ти цілих п'ятнадцять років думав, що їй сорок п'ять, однак їй вже шістдесят або навіть шістдесят п'ять. Нічого собі, дивуєшся ти. Шістдесят? Ага, відповідає тобі хтось, шістдесят або навіть більше…

І ти все рідше і рідше приходиш додому, все рідше і рідше телефонуєш, у тебе своє життя, і з твого минулого майже нікого не залишилося, майже не залишилося і тих, з ким можна сісти і пригадати, кому можна сказати, розтягуючи слова: «А пам'ятаєш, як колись…»

Нікого.

Так само колись пішов мій батько. Мені було чотирнадцять, коли він пішов.

– Я залишусь ночувати на роботі, – подзвонив він мені.

– Добре, – кажу.

Мені було краще без батька. Я ціле літо жив сам-один. Мені було чотирнадцять, – я вже казав, – і в цьому віці я робив багато дурниць.

Інколи батько приходив.

А потім знову телефонував:

– Я, – хрипів він, – на роботі.

А ще потім:

– Я – у мами.

Згодом:

– Я тут хату надибав біля роботи. Я там буду інколи залишатися.

– Добре, – казав я. – Тільки купи мені якоїсь їжі.

– Якої? – питав батько і купував мені «мівіну».

Зрештою приїжджала мама, – вона жила у Києві, – годувала мене супом і влаштовувала невеличке камерне гестапо за мої підліткові гріхи…

8

Георгій Владиславович пішов майже блискавично. Він вихором пронісся кімнатою, наспіх збираючи свої речі, поцілував Віталіка і сказав, що більше ноги його тут не буде.

Ноги його там більше і не було.

Розійшлися вони з дружиною через цілковите і безвідносне непорозуміння. Батько Віталіка вважав себе одухотвореною людиною. Іноді він читав книжки. Надія Олександрівна працювала прибиральницею в морзі та в цеху шовкового комбінату. Вона намагалася прогодувати Віталіка. Батько не втомлювався наголошувати на тому, що їжа – це другорядне. Головне виростити нормального пацана. Пацан недоїдав, а тому виростав як мінімум ненормальним. Йому було дев'ять років, шість з яких він прожив свідомим хлопчиком, якому всякчас доводилось терпіти образи, зневажливе ставлення оточуючих, регулярне профілактичне побиття батьком.

Згодом Віталік скаже, що це було ніщо інше, як соціальна злочинність з подальшими наслідками психічного травмування, що за це можна судитися, але він, Віталік, поважає своїх батьків, якими б вони не були, і судитися не буде, а так, легко ненавидітиме їх.

– А як же повага? – запитають у нього.

– Одне іншому не заважає, – з гідністю відповість Віталік і засне в жорсткому алкогольному отруєнні.

А ранком він прокинеться і почне нове життя, як, власне, і попереднього ранку, і наступного, і ще тисячі ранків, які чекатимуть на нього, тому що після ранку наступить день, він зустрічатиметься з людьми, ті (хто жартома, а хто серйозно, хто в очі, а хто позаочі) називатимуть його жабою. Під вечір, стомлений і зломлений, він приходитиме додому, знову наповнюватиме свій шлунок спиртним або куритиме смердючий кримський драп, зневажатиме себе за слабкодухість, за нікчемність і, можливо, зайде до батька, попросить у нього грошей (а можливо, батько сам попросить), знову відключиться на просмерділій кухні, друзі віднесуть його до кімнати, вкладуть на пожований матрац, підстелять під голову зім'ятий рушник, а він, нічого не розуміючи, повзтиме уві сні, проклинаючи ці сушняки, спеку, холод, закінчення туалетного паперу, щетину…

І ніхто не допоможе йому, тому що всіх реально дістало допомагати Віталіку, тому що всяку допомогу він несвідомо ігнорував, він губив і не знаходив, він просипав і між тим, недосипав… Він просто просирав своє життя. Просирав так, як тільки його взагалі можна просирати.

– Гівно, – казатиме він, – я повне гівно.

І, в принципі, матиме рацію…

9

Коли Віталік був у п'ятому класі, у нього з'явився друг. Сережа Савка.

Вони обидва погано вчились, іноді прогулювали уроки, їх обох зневажали, обмежували у їхніх дитячих правах, вважали за ідіотів.

– Придурки, – казали їм зневажливо.

– Ми не придурки.

– Придурки, – запевняли інші.

«Все одно я не придурок», – думав Віталік.

Втім, він все одно невпинно колупав у носі печери, вискубуючи звідти жовто-зелені поліпи, удавав літака, мимрив щось собі під носа і пускав ротом пузирі зі слини. Мама постійно заправляла усі Віталікові светри, кофтини, сорочки у поганенькі, з гнилої тканини брюки, перед цим старанно випрасувавши стрілки.

– Віталік, – казала класний керівник, – з усією об'єктивністю ти маєш вигляд мінімум кретина.

Віталік нічого не розумів, однак слово «кретин» здавалось йому явно підозрілим.

Іноді до школи приходив батько. Віталік вішався йому на шию, цілував його, просив не покидати. Батько дарував сину чергову книжку, Шерлока Холмса, наприклад, або мапу якоїсь Полтавської області. Віталіка вже нудило від географії, від усього того, що якось вказує на неприпустиму дитячою свідомістю незначущість світу, від зменшених моделей у нього почав розвиватися гастрит. Іноді його нудило. Наприклад, від зменшеної моделі його життя. Але куди менше, подумав би Віталік, якби вмів у тому віці про таке думати.

Жовтневими годинами, після школи Віталік з Сережок» ходили до парку, де копирсалися в листі, ділилися потаємним та заповітним, промовляючи вголос такі важливі слова, як «життя», або «доля», або «секс»… І ці слова збуджували обох, доводячи їх до невротичних посмикувань, шизофренічних, а подекуди просто-таки скажених поглядів у невідоме, але таке очікуване майбутнє.

Однією такою жовтневою прогулянкою, під час копирсання у смердючому безбарвному листі, Віталік побачив пісюн.

Пісюн йому показав Сережа.

– Дивись, – сказав Сережа.

Віталік побачив. У нього почався нервовий розлад.

– Покажи ще, – благав Сережу Віталік.

– Нє.

– Ну покажи.

– Та не покажу я тобі нічого. Краще ти покажи.

– А ти потім покажеш? – У Віталіка загорілися очі.

– Покажу, – збрехав Сережа.

Віталік показав. Спочатку довго ламався, довго розстібував штани, повільно знімав труси, але все ж таки показав.

– Прикол, – сказав Сережа, побачивши коричневе забарвлення на шві трусиків.

– Тепер ти показуй.

– Іди в жопу. У тебе труси засраті, – зареготав Сережа, змушуючи Віталікові очі наповнюватися сльозами образи за цупкі сторінки журналу «Смєна» і свої загиджені труси.

Ідучи додому, Віталік загрібав черевиками листя, не відповідаючи на малозмістовні питання Сережи. Він думав про щось індивідуально своє, він думав про пісюн.

Коли прощалися, Віталік наче прикипів своїм поглядом до очей Сережи.

Сережа мовчав. Він думав про математику та укрліт.

– А завтра покажеш? – запитав Віталік, начебто тягнучись усією душею до Сережиної піпіськи.

– Не знаю, – звів плечима Сережа, але явно хотів показати.

Треба змінити труси, подумав він.

У Сережі вдома користувався неабияким попитом журнал «Работніца», чиї сторінки особливою м'якістю не відрізнялися.

10

Одного разу Віта, однокласниця Віталіка, яка, до речі, з усіх однокласниць єдина бачила в ньому хорошого симпатичного хлопця, попрохала його знайти матеріал про Лесю Українку, біографію якої треба вставити в реферат.

– А, Віталя, принесеш?

В іншому разі Віталік ніколи б не погодився для когось щось робити, адже був він дещо пихатим і відлюдкуватим, однак для Віти погодився, навіть з азартом, адже він їй, єдиній, хто не кидається в нього камінням і не плює йому на спину, принесе книжку про Лесю Українку, а вона, Віта, напише реферат і отримає «відмінно», а потім розповість усім, який же він класний, цей Віталік, який молодець, і зовсім він не жаба і не придурок, як думають інші, а нормальний, навіть компанійський хлопчик, он бач, книжку приніс про Лесю Українку.

Книжки у Віталіка не було, але ж у Віти першої з усієї паралелі під кофтинкою з'явилися, як їх називає Савка, парадокси, а тому Віталік просто зобов'язаний знайти цю кляту книжку або хоча б якусь інформацію про цю Лесю Українку, про цю діву, про цю принцесу української літератури, яка у Віталіка асоціювалася лише з одним іменем, з однією людиною, а саме з Вітою, з її парадоксами та запахом її волосся, що розсіювало аромати кропив'яного шампуню та вологого рушника, і ці аромати в тандемі з незрівнянними по своїй формі парадоксами змусили Віталіка брати штурмом шкільну бібліотеку. На жаль, у бібліотеці книжки не виявилося, точніше виявилася, однак тільки «Лісова пісня» російською мовою. У бібліотеці сусідньої школи трапилася пожежа, і з вцілілих книжок залишилися лише перший та другий томи «Братів Карамазових» українською.

– Савка, рятуй, – звернувся Віталік до Сережі.

Голосно кричачи, вимахуючи спітнілими руками і трясучи хлипке тіло Сережі, Віталік таки спромігся пояснити, що ж все-таки йому потрібно.

– А-а… Я все пойняв. Завтра принесу, – оскалив зуби Сережа і пішов у столовку купити собі булочку. Булочок у столовці не було, тому він просто пройшовся від медичного пункту до кабінету завуча.

Завучем був Микола Павлович Рило. Він також був схожий на жабу, а тому іноді коли хтось про нього говорив, то інші частенько перепитували:

– Чекай-чекай, – казали вони. – Яка жаба? Рило чи цей пінгвін малий?

– Рило, – відповідав той.

Рило був мужиком невеличкого зросту, також мав відвислу нижню губу, якою він зі своїх жовтих прокурених пальців забирав рожеві монпансьє. Одягнений Рило був у двобортний сірий костюм і синій галстук. Одягнений він так був завжди, тому іноді, розповідаючи про нього, аби не перепитували, яка ж це саме жаба, додавали: «сіра жаба».

Микола Павлович любив Сережу, пригощав його монпансьє і передавав привіт матері.

– Передавай привіт мамі, – казав Рило. – Виховали такого чудового сина.

Тому Сережа не лінувався зайвий раз пройтися повз його кабінет, аби Рило виглянув, побачив його, Сережу Савку і знову похвалив, пригощаючи монпансьє. Інший завуч дивився на це крізь пальці і постійно повторював: «Ах, как би чєго нє вишло…»

Віталіка Рило не любив. Він його не любив так, як іноді не люблять ніґери з Брукліна або Манхеттена ніґерів з Бронкса або східного Гарлему, називаючи їх чорнозадими, макаками, брудними волоцюгами.

Рило називав Віталіка жабою.

– Жаба, – казав він.

Так і казав.

Віталік не ображався. А чого йому ображатися? Та й на кого? На таку саму жабу, як і він, Віталік, на придурка, який весь час палить і задивляється на хлопчиків початкових класів, і хіба він, Віталік, не розуміє, чого це хтивий Рило так загострює свою розбещену увагу на якомусь Сережі. Та ясно чому. Віталік бачив пісюн Сережі, і йому все було зрозуміло, були відомі всі підступні ходи і облудливі плани цього фанатичного педофіла з замусоленими монпансьє в кишені його сірого, як і життя навкруги, піджака.

Тільки от Савка не розуміє. Господи, думав Віталік, Савка нічого не розуміє і ведеться на цю вудочку, на ці жовті пальці, які пригощають Сережу цими льодяниками, що позлипалися в метаморфічну купу, до яких поприставало волосся, Рилове волосся… І Сережа, він, мій друг, ні фіга не розуміє, не бачить того волосся, а лише монпансьє, не бачить того педофільського спалаху в очах диявола, який тимчасово займає посаду завуча міської загальноосвітньої школи номер двадцять.

– Савка, слухай… – почав було Віталік.

– Я тобі приніс книжку.

– Дякую. Але… Ти знаєш, я хотів би з тобою поговорити.

– Валяй, – Савка присів на підвіконня.

У шкільному коридорі пахло сечею та медикаментами.

– Ти знаєш, Савка, мені здається, що тобі загрожує небезпека.

– Яка ще небезпека? – з байдужим виглядом запитав Сережа.

– Мені здається, що Рило хоче тебе трахнути.

– Як трахнути? – не зрозумів Савка.

– Просто трахнути.

– Як же він мене трахне? – Для Сережи це, виявляється, було загадкою.

– Ну, як у порнусі мужики трахають тьолок, тільки тут мужик трахне тебе.

Сережа замислився.

– Чекай, а з чого ти це взяв?

– Я бачу по очах Рила. Він тебе хоче.

– Та пішов ти, – образився Сережа.

– Ну, як знаєш. Я тебе попередив.

Пролунав дзвоник.

Через тиждень Рило залишив Сережу після уроків у своєму кабінеті.

Так і вийшло, похитав головою інший завуч.

11

Віталік зустрічався з Вітою вже тиждень.

– Тільки ти нікому не розказуй, – попрохала Віта Віталіка.

– Ну добре, – сказав Віталік і потягнув пальця до носа.

– Ти їх хоч не їси? – злякалася Віта, миршава висвітлена дев'ятикласниця.

– Що не їм?

– Ну ці, кози свої. Не їси?

– Не їсу, – посміхнувся Віталік, і вони пішли на «Титанік». Тоді в кінотеатрах показували «Титанік».

– Гарний фільм, – сказала Віта, коли вони вже вийшли з кінотеатру.

– Не знаю, – сказав Віталік, – такий собі. Я тільки не розумію, чого вона не пірнула за своїм коханим, який оце був замерз і пішов на дно.

– Вона також любить життя.

– Нічого вона не любить, якщо слідом не пірнула.

– Ой, можна подумати, якби я замерзла, ти б пірнув.

– Не пірнув би, бо я тебе не так сильно люблю.

– А як любиш?

– Не сильно. Мені здається, що в житті взагалі сильно не люблять. Це тільки у фільмах. У таких, як ось цей «Титанік».

Вони рухались бульваром у бік їхнього будинку. Вони жили в сусідніх під'їздах.

– Пригости мене морозивом, – запропонувала Віта Віталіку.

Грошей у Віталіка не знайшлося.

– Не пригощу, – твердо сказав Віталік.

– А чо'? Ти мене взагалі не любиш?

– Чого ж, люблю. А ти чо' так вирішила?

– Що вирішила?

– Ну, що я тебе не люблю?

– Не знаю, зажав дівчині морозиво.

– Я всі гроші потратив на квитки в кіно. У мене немає грошей.

– А що в тебе взагалі є?

Віталік не знайшов що відповісти. Провівши Віту додому, він вирішив зайти до Сережи.

– Привіт, заходь, – сказав Сережа. Він був одягнутий у шорти «найк» та заляпану кавунами майку.

Віталік мав стомлений, понівечений вигляд.

– Тебе що, зґвалтували?

Господи, подумав Віталік, мій друг жартує як останній мудак.

– Нє, мене, здається, Віта кинула, – вголос сказав він. – Було б класно забухать.

– Все одно бабок немає, та і мамка вдома. Давай краще щось замутимо!

– Що замутимо?

– Ну, не знаю. Групу якусь. Будемо реп співати.

– Ну давай. Тільки не співати, а читати. – Віталік всівся на тахту, підібгавши ноги. – І взагалі, ти знаєш, у тебе ім'я галіме для групи. У тебе ім'я має бути звучне.

– Звучне? – перепитав Сережа.

– Ага, ім'я. Звучне. Ну, не знаю, щось таке типу Флеш або Бед Ніга. Зрозумів?

– Не дуже, – засмутився Сережа, – щось я взагалі нічого не розумію.

– Ну ім'я, баран ти, нормальне пацаняче ім'я.

– Ну, не знаю. Можливо, Мікі?

– От придурок. Савка, я тобі кажу, що ім'я має бути пацаняче. А ти що придумав? Мікі! Це хто? Що це за Мікі? Мікі-Маус?

Сережа психанув.

– Шрам?! – перелякано прокричав він.

– О, нормальне пацаняче ім'я! – радісно вигукнув Віталік. – Тепер мені щось придумай. Таке, знаєш, щоб запам'ятовувалось. Тільки, блядь, не Мікі.

– Я не знаю, – відвернувся Шрам.

– Я знаю. Вій! – І Віталік підняв угору вказівного пальця.

– Чому Вій? – здивувався Шрам.

– А чому Шрам? – відповів Віталік-Вій.

12

Інколи мені здається, що життя, як воно є, – не таке вже й прекрасне. Це якщо добре придивитися. Ну, нормальні пацани за нормального життя не стають такими придурками. Читач, певно, подумає, що це я все якось неясно розповідаю, вже кільканадцять сторінок розводжу балачки про якогось Віталіка, про якусь жабу. Ну, жаба, подумаєте ви, ну, Віталік, якісь пацани, яких заганяють, які не знають, чим їм зайнятися, хіба що подрочити, або придумати собі звучні імена, або, у крайньому разі, в кіно сходити.

Але хочу запевнити читача, що все нормально, що все ще попереду, все тільки починається…

Життя повною мірою глузує з нещасного провінційного хлопця, якому не пощастило народитися жабою.

– Ти жаба, – говорять йому всі, – ти розумієш, що ти жаба?

– Я не жаба, – несміливо заперечує жаба, і на його очі навертаються сльози.

Трагедія.

13

Надія Олександрівна знайшла собі чоловіка. Спочатку він, зрозуміло, не був її чоловіком, а був звичайним таким хахалєм. Сусідки шушукались, чого це її, Надю, проклинило знайти собі такого дебіла. Дебіл був довгов'язий, з поламаним носом і розмовляв якось невиразно, якимось грудним, навіть носовим голосом, якось невпевнено, якось тихо, ніхто не розумів його, та хто, в принципі, прислухався? Живе собі створіння, то хай і живе.

Створіння звали Дядьсірьога. Так і звали, одним словом, Дядьсірьога. У Дядьсірьога було дві хати у двох селах, між якими відстань була приблизно як між Хмельницьким та Тернополем, однак він був нормальний такий мужик, роботящий, трохи прибацаний, звичайно, але, зрештою, яка різниця, якщо ти самотня жінка, тягнеш на собі свого сина, який також мало чим відрізняється від створіння, принаймні нічого не робить задля того, щоб таким не бути. Так, у принципі, думала і Надія Олександрівна. У свого сина вона не вірила, вона знала, що той її синок придурошний нічого в житті не доб'ється, можливо, стане якимось алкоголіком або невдахою, як її колишній чоловік, Георгій Владиславович, однак Віталік так не вважав. Він слухав реп.

– Віталік, що це за музика? – питала Надія Олександрівна.

– Мамо, – казав Віталік, – це реп.

– Який ще реп, вчи уроки, – грізно казала вона. Потім її голос м'якшав, і вона, хапаючись за якісь Віталікові речі, спересердя промовляла: – Синку, я вже не можу, мені важко, зрозумій, мені дуже важко, тому що мені тебе ще годувати і годувати, а знаєш, як це воно – годувати свою дитину?

– Не знаю, – відповідав Віталік.

– Це дуже важко. Зрозумій, Віталій, що діла не буде, якщо ти слухатимеш оці свої побрехеньки, цей свій дурацький реп, подивися краще на Сережу…

– На Шрама? – перепитав Вій.

– Господи, ще ці клички! На Сережу Савку. Такий розумний хлопчик.

– Мамо! – у розпачі кричав Вій. – Він також реп слухає.

– Ти мене з розуму зведеш, Віталій, своєю музикою. Скільки можна?! От заведу собі чоловіка…

– Хахаля? – несміливо глянув на маму Віталік.

– Чоловіка, – зберігаючи самоповагу, відповіла Надія Олександрівна. – Чоловіка, Віталя. Ось він тебе поставить на місце. І ти б знайшов собі якусь дівчину, чи що? Може б, до ума тебе довела.

Через тиждень Віталік привів додому дівчину. Звичайну таку собі дівчину.

– Прошмандовка! – кричала Надія Олександрівна. – Віталій, ти кого в дім привів? Це хто?

– Мамо, – відповідав Вій, – це Юля. Вона хороша.

– Яка хороша, яка хороша! Вона прошмандовка, це одразу видно. Ти б краще вчився, синок. Зрозумій, без атестата ти в жизні нічого не достигнеш. Ти розумієш, Віталя? Господи, сил моїх немає… Віталій, ти такий самий, як твій батько. Слабак, – додала вона і пішла збиратися на роботу.

Віталік боявся матері. Щоразу, коли її бачив, намагався кудись сховатися. Надія ж Олександрівна жила своїм життям, інколи підгодовуючи Віталіка, так, аби той не помер з голодухи.

У Віталіка залишився лише Сережа. У Надії Олександрівни знайшовся Дядьсірьога, якого вона привела в дім, був він, звичайно, не прошмандовкою, тому і привела. Спочатку Дядьсірьога намагався построїти Віталіка, щось там командував, бризкав слиною, ламав свої цигарки без фільтру і розбивав попільнички, а одного разу, коли Віталік вже був у десятому класі, Дядьсірьога, напившись, прийшов додому і намагався поставити Віталіка в куток. Віталіку, звичайно, в куток не хотілося, та й у п'ятнадцять років якось не личить стояти в кутку, тому він, Віталік, зібравши в кулак всю невикористану хоробрість і згадавши три заняття боксом, доламав Дядьсірьогє носа. Дядьсірьога почав побоюватися Віталіка, а Віталіку було все одно, чи є той Дядьсірьога, чи немає.

– Твій синок – дебіл, – муркотів іноді Дядьсірьога. – Він кончений. Треба було його ще в дєцтвє втопить.

– Ти мужик чи не мужик? – питалась жінка. – Постав його на місце.

Ставити на місце кого б там не було Дядьсірьогє не хотілося, адже, як він зрозумів, іноді це буває черевато…

Надія ж Олександрівна вважала, що з появою чоловіка в домі запанував справжній чоловічий дух, що Віталік взявся за голову і почав навчатися. Насправді ж у домі запанував безлад і розруха. Дядьсірьога постійно щось ремонтував, ламаючи інше. У чомусь поламаному звинувачував Віталіка. Віталіку було по барабану. Він займався репом, іноді зустрічався зі своєю Юлею, цілувався і, приходячи додому, дрочив.

Життя було сповнене принадностями світобудови.

14

Одного разу Надія Олександрівна справляла свій день народження, прийшли якісь зачумлені подруги, друзі Дядьсірьога, робітники з котельні та асенізатори з молокозаводу. В цей час Віталік зі Шрамом сновигали районом, пили пиво, розмовляли про вічне, зазираючи в очі дорослому життю, заходили до Вієвого батька, розмовляли про вічне і з ним, потім ще щось робили, ну не знаю, можливо, намагалися щось десь побачити цікаве, одним словом, Віталік прийшов додому затемна, стомлений і приглушений пивом. Він повалився на ліжко і моментально заснув.

У сусідній кімнаті мама потрошку п'яніла і наливалася рум'янцем. Коли друзі порозходились, а Дядьсірьога заснув на кухні, Надія Олександрівна розпашіла і весела вдерлася до кімнати Віталіка, намагаючись його розбудити.

– Вставай, Віталій!

Віталік, нічого не розуміючи, роздер очі і ошаліло глянув на маму.

– Віталій, мені з тобою треба поговорити.

– Ma, ну що таке?

– Нічого не таке. – її веселість моментально розтопилася, неначе пломбір під липневим сонцем. – Скажи мені, Віталій, ти не голубий? Тобі хлопчики не подобаються?

– Ти що, мамо, які хлопчики?

– Ну, не знаю, Сережа, наприклад.

– Не подобаються, мамо. Ніхто мені не подобається. Заспокойся.

Слава Богу, подумала Надія Олександрівна, хоч у чомусь він мужик.

І вийшла з кімнати.

Кончена, подумав Віталік, і заснув важким хмільним сном. Снився йому Сережа Савка.

15

Мені досі важко збагнути, чому мене завжди називали розумним.

– Ти розумний, – казали всі, і я себе почував якось незручно.

Не знаю, очевидно, що розумним я ніколи і не був, але досить уміло розігрував роль розумного. Ти знаєш якісь поверхові штуки, трошки з літератури, трошки з психології, трошки ще з якоїсь фігні, ти ставиш у словах правильні наголоси – і все, вважай, що ти розумний, що всі навколо бачитимуть у тобі людину, яка зможе дати пораду в надзвичайних і просто побутових справах. І ти даєш ті поради, але також поверхово. Не думайте, що мої поради, кажеш ти, такі вже корисні, я насправді дуже скромний, розумієте? Розуміємо, кажуть вони, не треба скромничати, ми ж свої. Так, кажеш ти, свої, але все одно, не буду я давати вам поради, просто не буду. Який розумний, думають вони, він навіть поради дає такі, що є над чим подумати.

Ти не дурень, думаєш ти, але і не розумний, ти звичайний, тобі часом самому важко розібратися у своїх побутових повсякденних проблемах, таких як заповнення холодильника, наприклад, або коли просто посварився з коханою тобі людиною. Ні, ні, Боже збав, який розумний? Розумний – це тавро, яке не вирізати навіть мисливським ножем, на твої плечі одразу лягає величезний тягар відповідальності, на твою голову падають масивні брили обов'язків, які ти неодмінно маєш вирішити на чиюсь користь, я не знаю, на користь твоїх друзів, на користь просто знайомих, перехожих, людей, які у твоєму житті нічого не варті, які, можливо, навіть заважають тобі жити, але ти стримуєшся, аби не послати їх куди подалі, аби не вибухнути від передозування відмерлими нервовими клітинами, ти зачиняєшся у своєму помешканні, у квартирі батьків або ще десь, накриваєшся ковдрою з головою і тихенько посапуєш двома своїми дірками, мріючи про те, як одного разу вимре людство і тобі не доведеться більше бути розумним, не доведеться давати поради і відповідати на дурні питання.

Віталіка вважали дурнем. Усі думали, що в нього щось з головою. Коли він відповідав, у класі стояв регіт. Віталік постійно засовував свого пальця до носа, він не усвідомлював того, що він робить. Звісно, іноді він проявляв якусь підліткову мудрість, але зазвичай у примітивних ситуаціях.

– Гидке каченя ще не перетворилося на прекрасного лебедя, – часом заспокоював він сам себе.

У школі його дражнили жабою. Його дражнили навіть першокласники, товсті й неповороткі першокласники, худі, зморені некалорійною їжею у шкільній їдальні другокласники – вони також дражнили Віталіка. Сам директор школи, проходячи коридорами своєї власної монархічної влади, коли бачив Віталіка, тихенько так собі посміювався у вуса.

Що за придурок, думав він, усі діти як діти, хтось кращий, хтось гірший, а цей вже ну просто повний уйобок. Майже як наш Рило, продовжував розмірковувати директор, якби не було у нього в міськвно брата, такого самого мудака, як і він, викладав би цей Рило в мене ДПЮ.

З цими думками директор подався до туалету, клянучи своє запалення простати.

16

Я познайомився з Віталіком, коли навчався ще в десятому класі. Віталік – в одинадцятому.

Нас познайомив мій друг Толя. З Віталіком Толя познайомився на курсах з психології, які обіцяли пільговий вступ до університету. Вони два рази на тиждень ходили на ті курси, сиділи в прохолодних університетських аудиторіях, поглинали терпкий досвід перших майже студентських годин, будували плани на майбутнє, в яких уявляли себе володарями власних психологічних клінік або, на крайняк, кабінетів із шикарними шкіряними кріслами, акваріумами з підігрівом та рідкісним видом скалярі, з пухкенькою секретаркою, яка відповідатиме на дзвінки.

– Вибачте, – відповідатиме вона, – але Віталій Георгійович зараз зайнятий. Зателефонуйте, будь ласка, через годину.

Потім виходитиме з терапевтичної кімнати шановний Віталій Георгійович або не менш шановний Анатолій Анатолійович, запалюватиме дорогу цигарку, сідатиме біля пухкенької секретарки і годуватиме її з рук шоколадними цукерками.

Перший облом трапився одразу по закінченні курсів. Це була середина травня, і ніщо не провіщало катастрофи. Керівник курсів сказав, аби всі йшли до відділу кадрів університету, де мають заповнити якісь анкети, за якими їх майже без іспитів зарахують на бюджет денної форми навчання.

Завідувач відділу кадрів, низенький плішивий дядько років п'ятдесяти з тихеньким голоском, у цей час попивав чайок. Нормальний такий чайок. З бергамотом.

До його кабінету увірвався натовп п'ятнадцяти-шістнадцятирічних підлітків, які питали про якісь анкети і чи вказувати в цих анкетах про спадкові хвороби серця.

– Шановні, – ледь не похлинувся заввідділу, – вам чого?

Шановні вимагали справедливості.

– Панство, я не відповідаю, – куртуазно мимрив заввідділу, – за те, що відбувається у вас на курсах. Я не знаю, про які анкети йдеться. І взагалі, що за мудак вам таке пообіцяв? Безкоштовно! Без іспитів! Смішно!

Натовп підлітків кинувся назад, до, незважаючи на травень, прохолодної аудиторії вимагати у викладача психології пояснень.

У порожній аудиторії під владою протягу пиряли листки недочитаних лекцій.

Цього вечора я познайомився з Віталіком.

– Привіт, – сказав мені Віталік, – я – Вій.

Переді мною стояв високий симпатичний хлопець з трохи завеликими губами, але, зрештою, яка різниця? Ці губи були, можна сказати, навіть ізюминкою його зовнішності. Він палив галімі сигарети, але це йому заочно прощалося, як і те, що він ставив у словах неправильні наголоси.

Ми сиділи в якійсь примарній кафешці і дудлили пиво.

– Вони нас наїбали, – ледь не плакав Віталік.

– Заспокойся, чувак, – утішав Віталіка Толік, – це життя. Воно не завжди відповідає нашому уявленню про нього.

– Та яке уявлення, Толян! – кричав Вій. – Які, в сраку, уявлення! Ми віддали за ці грьобані курси по триста гривень і що отримали? Нас наїбали.

– Мушу визнати, – похитав головою Толян, – що цей мурзік, – певно, він мав на увазі того викладача психології, – молодець.

– Він мудак, а не молодець. Слухай, Чех, – звернувся він до мене. – От що ти скажеш з цього приводу?

Я не знав, що сказати.

– Мудак, – видавив з себе я і ковтнув цигарковий дим. Закашлявся.

– Він мудак, Толян, ти розумієш? От що моя стара скаже?

– Скаже, Віталя, що мудак ти.

– Віталій, ти мудак, – сказала мама Вія, довідавшись про неприємний інцидент.

17

З Вієм я бачився нечасто. Іноді, коли прогулювався з Толіком, зустрічали його, питались, як справи, він зачитував нам новий текст до своєї чергової пісні, потім до нього підбігав якийсь, як мені здавалося, модний чувак, Віталік обговорював з ним свої справи, запис на радіо, зйомки на місцевому телебаченні в молодіжній програмі, якісь посиденьки, общаги, перший курс, життя наповнюється змістом, примарним, майже прозорим, але змістом. Дим від невеличкого успіху задурманював Віталіку голову. Мушу визнати, що тоді він щось робив, якісь виступи в університеті, якісь акції, дні Перемоги, Восьме березня, сотня фанатів його групи, у якій він, Віталік, фронтмен.

– Я фронтмен, – казав Вій. – Я – емсі Вій.

І я йому майже заздрив, тому що у свої п'ятнадцять я цього не мав, я взагалі нічого не мав, окрім проблем з приватним життям. У мене його просто не було, того приватного життя, я сидів у своїй потрісканій квартирі, слухав свій грьобаний реп та іноді відвідував хіп-хоп фестивалі, які організовував емсі Вій, той самий, який з зеленої жаби перетворився на високого, майже вродливого хлопця. Тоді я ще не знав іншої сторони його життя, його слабостей, його невдач, його відчаю, його болю, врешті-решт.

Віталік робив дивовижні речі, які ані я, ані Толік робити в принципі не могли, просто хоча б через відсутність хворобливої, майже маніакальної уяви. Віталік створював надзвичайні декорації до своїх виступів, він був кращим бітбоксером міста, він організовував єдині путні фестивалі в області, він був відомий усій прогресивній молоді нашого міста, його любили дівчата, він був майже відчайдушним, майже зіркою. У свої сімнадцять він писав чудові вірші, чудову музику, малював цікаві малюнки – взагалі, він був скрізь, він встигав робити мільйон справ одночасно, після чого ще й співав блатні пісні в одному з кабаків.

Незважаючи на таку популярність, у Вія були проблеми з грошима. Точніше, у нього не було проблем з грошима тому, що в нього тих грошей просто не було. Йому частенько доводилось діставатися університету пішки. Йде дощ або валить сніг, нестерпно припікає сонечко – по фіг, Віталік прямує пішки. А це сім кілометрів. Іноді вони збиралися з Толіком у якомусь гальюні, Віталік пив за рахунок Толіка, на що останній мені постійно скаржився.

– Чувак, – казав мені Толік, – у Вія ніколи немає грошей. Я розумію, що його мама звалила в село, залишила йому дванадцять гривень на хліб і вже більше двох місяців, як ті гроші проїдені, а мама все не повертається, але зрозумій і мене, я не можу постійно платити за нього.

– Та нічого, – кажу, – не ти один. Оці всі його друзі, мабуть, теж його підгодовують.

– Мабуть, – зітхав Толік, і ми йшли до магазину купувати пиво. Кожен за свої.

І все було б непогано, все б текло своєю течією, час потрошку, помаленьку, набираючи обертів, обтесував цей ще доволі аморфний шмат граніту, вирізьблюючи в ньому тонкі зморшки нової, з високим ККД людини, якби не одна річ. Попри всі свої позитивні якості та свій талант, Віталік був придурком. Я розумію, що це потребує якогось, хоча б мінімального обґрунтування, мовляв, давай, пацан, пишеш таке, то поясни нам, що ти маєш на увазі. Якщо твій Віталік такий крутий, такий класний, розкутий, талановитий, тоді поясни, чуєш, поясни нам, другорядним, чому він придурок, бо якщо він такий класний і придурок, а от ми не такі класні, тоді хто ми? А? Ти, чуєш, пацан, поясни нам, хто ми.

Ні фіга я не поясню, тому що він придурок заздалегідь, наперед, авансом. Я теж тоді, коли ще майже заздрив успіху Віталіка, думав: ні, це все неправда, цей класний чу-вак просто від природи не може бути придурком. Хоч ріжте, але не погоджуся, не повірю ані єдиному слову, яке б запевняло мене, що цей чувак придурок. Виявляється, я помилявся. Це вже пізніше з'ясувалося, що у Віталіка хронічні проблеми з відповідальністю та самоконтролем, з почуттям міри та почуттям провини, з внутрішньою гармонією та елементарною ввічливістю.

Потім я непомітно звалив. Мігрував до столиці. Майже рік я не бачив Віталіка і, чесно кажучи, взагалі не думав про його долю. Мені було просто по фіг, тому що я жив своїм життям, яке мене майже влаштовувало, а що там з тим Віталіком – яка мені в біса різниця? З Толіком ми листувалися, я раз на півріччя приїздив до свого міста, виловлював страшні відгомони минулого, розчаровувався у Толіку, який перебував у перманентній депресії та погрожував мені, що коли він не виграє в лотерею мінімум мільйон баксів, то неодмінно сяде на голку, розчаровувався в будівлях навколишніх фабрик та комбінатів, які потроху починали функціонувати і забруднювати атмосферу мого дитинства. Тільки зараз я почав розуміти, чому в дитинстві я майже не хворів і не дістав великої дози хімічних викидів (у радіусі двох кілометрів від мого будинку розташовувалося п'ять заводів хімічного спрямування), а все тому, що тоді, у часи мого дитинства, вся ця важка індустріальна машина просто стояла, як вартовий біля мавзолею, вся ця приватизаційна політика врятувала наші життя від швидкої смерті, яка зазвичай чатує на тебе в затінку твоєї зрілості. Хоча… хтозна, хтозна…

Так, власне, зневірившись у своєму рідному місті, у своєму минулому, я знову ж таки долав ці двісті один кілометр, що відділяли моє рідне місто від столиці, вдихав важке київське повітря, спускався до підземки, проїжджав кілька зупинок, далі прямував тролейбусом, доїжджав до свого помешкання, роздягався, наспіх приймав душ і лягав у ліжко. Останнє, про що я тоді міг думати, – так це про Віталіка.

ІІ

1

Я так-сяк складаю зимову сесію і їду до рідного міста. На мене там чекає Толік, і, я впевнений у цьому, ми з ним цілу ніч розпиватимемо палений шнапс, який його стара привезла з Хмельницького.

Сонячного січневого ранку я сідаю до автобуса і напружуюся. Поруч зі мною сидять переважно зіпсуті важким життям люди. Від них смердить горілкою та турецькими дублянками. Переді мною сидить якийсь засалений єврей і щось триндить про п'яту расу та еру Водолія.

– Зрозумійте мене правильно, – кричить він на весь автобус, – тут головне не зупинятись, не зупинятись ні на крок, тут головне, аби всі чакри були відкриті!

– Які чакри, мужик? – звертається до нього насуплений бицюганчик. – Заїбав, да? Чотири години дороги, дай людям виспатися.

Мужик розуміє, що цю твердошкіру наволоч, яка їде з оптових ринків, де вони всю ніч отоварювалися, звичайними словами не пройняти, а якщо почати надто сильно вимахуватись, можна дістати по голові. Тому він обирає іншу тактику і вербує по одному. Так, він думає, буде легше. Почати він вирішив з мене. Я кажу, що мені це нецікаво, і відвертаюсь до вікна. Повз мене проносяться порожні, вибілені снігом кооперативні поля, випадкові селища, лісосмуги. Ці краєвиди спонукають організм до релаксації, мої повіки важчають, і я засинаю.

Прокидаюся біля Золотоноші від того, що водило, не менш брудний, ніж автобус, у якому ми їдемо, вмикає на повну потужність свою фірмову автомагнітолу, звідки лунає надто розпачлива музика. Мені страшенно кортить розбити ту фірмову автомагнітолу ногою, змусити заткнутися того шансоньє, який сиплим прокуреним голосом оспівує важке життя за Уралом.

Твою мать, який Урал, яка автомагнітола, думаю я і знову засинаю.

На вулиці мого міста смердить вихлопними газами. Я з презирством оглядаюсь навколо і розумію, що за останні десять років тут мало що змінилося, ну хіба що перші поверхи старих обшарпаних будівель переобладнали під магазини та зали гральних автоматів. Довжелезні ряди яскравих вогнів сповіщають натхненне бидло про те, що вже час віддавати капусту однорукому. Давайте, пацани, несіть нам свої бабки, ми радо приймаємо тих, у кого є зайві бабки. І пацани несуть, пацани грають, ясна річ, програють, виходять на вулиці, починають від повсякденної злоби та скороминущого імпульсу бити вітрини ларьків та обличчя добропорядних працівників заводу з виготовлення аміачної селітри.

Невдовзі приїжджає моя маршрутка, я заплигую всередину, відчуваю деякий дискомфорт від присутності чужих мені людей, але все ж таки добираюся до своєї вулиці, проходжу квартал пішки, і мене зустрічає Толян.

– Привіт, Толян, – кажу я йому.

– Привіт, – каже Толян якось без ентузіазму, мабуть, все ж таки депресуха ще не залишила його життя, і він, Толян, у принципі, радий мене бачити, але все так складається, всі негативні фактори сповзаються докупи, що мій приїзд навряд чи в змозі добряче підняти настрій Толяну.

– Слухай, – каже він, – я тут збираюся до Вія. Давай зі мною.

– До Вія? З тобою? А як же шнапс?

– Який шнапс? – не розуміє Толян.

– Ну, добре, поїхали до Вія, – погоджуюсь я, забігаю додому, залишаю свої речі, і за п'ятнадцять хвилин ми, ділячись своїми враженнями від життя за останні півроку, скільки ми не бачились, прямуємо до району «Хімселище», яке навряд чи колись когось надихатиме на ліричні душевні мотиви.

2

Три місяці тому, у жовтні, Надія Олександрівна разом із Дядьсірьогою за безцінь придбали квартиру в якогось доходяги в тому самому будинку, де мешкали. Стару квартиру вони почали здавати студентам із Казахстану, які навчаються в медичному коледжі, а в новій, з допомогою Толіка, зробили ремонт. Щоправда, зробити ремонт вони встигли лише на кухні та у ванній з туалетом, які, немов брат та сестра, були спільні. У двох кімнатах було пусто, як у шлунку студентів із Казахстану, тобто окрім стін та стелі там не було майже нічого.

Надія Олександрівна Толяна любила, власне, як і Сережу, але Сережа на той час мешкав у Києві, де навчався у КПІ, тож Шрам відійшов на другий план, однак залишився Толян, з яким Вій підтримував тісні зносини.

У листопаді мама з Дядьсірьогою звалили до одного з двох сіл, у них вже була спільна донька, яку ті ростили не меншою жабою, ніж виростав свого часу Віталік. З того самого дня, коли мама і Дядьсірьога звалили, у Вія поселився Толян і ще один Віїв друг Андрюха. Андрюха, тобто Фріл, принаймні сам він себе так називав, був таким собі підшефним Віталіка, з якого останній зобов'язався зробити справжнього мужика, виховати і вивести в люди.

– Я і не проти, – потім казав мені Фріл, – нехай виводить. Хулі того життя. Ми ж пацани серйозні.

А пацанами ми були дійсно серйозними…

На відміну від Вія, Андрюха був начитаним, але трошки невпевненим у собі, зовні схожим чимось на хлопчика з полотнищ Караваджо. До шести років його параноїчна бабушка просто не випускала його на вулицю. Вона боялася, що Андрюха зв'яжеться з якоюсь поганню, брудною компанією і почне курити сигарети. В подальшому, компенсуючи свої дитячі тюремні роки, він почав курити не тільки сигарети. Ще бабушка змушувала Андрюху читати по вісім годин на день, від чого у пацана розвинулась короткозорість. Фріл відверто зневажав свою бабушку, запевняючи нас, що та стара паскуда зіпсувала йому життя. Ми з ним погоджувалися і продовжували бухати.

Зовні Андрюха, себто Фріл, був схожий на дауна, я маю на увазі, що одежу, яку він носив, можна було сміливо віддавати біженцям із Пакистану. Та, в принципі, ми всі так вдягалися, і наші шмотки були далеко не кращого ґатунку, ми вдягалися лише в секонд-хенді, де принципово ніколи нічого не купували, а так само принципово крали… Ці кляті секонд-хенди для нас існували, аби задарма вдягати типу модні лахи. Ні фіга собі, думали ми, грьобані німці та італійці передають нам свій поношений одяг як гуманітарну допомогу, а ці підари араби деруть з нас втридорога, наповнюючи свої безрозмірні кишені нашою національною валютою. Суки, думали ми, і, в принципі, мали рацію.

Власне, до чого я все хилю? Жили вони втрьох в одній квартирі, курили дешеву черкаську траву, іноді бухали, іноді дивилися телевізор. Нормальне таке життя, без всяких. Я б теж так жив. Я теж так жив…

3

Ми з Толяном довго стоїмо під вікнами і чекаємо, поки спуститься Віталік і відкриє парадні двері. Нарешті воно, тобто Віталік, спускається. Його зовнішній вигляд мені одразу говорить багато про що, а саме про те, що життя – це суцільний карнавал. Так і говорить. Давай, чувак, у нас тут карнавал, ми епікурейці нового часу, тут все дозволено, бачиш, як я виглядаю, я виглядаю як останній придурок, а тому заходь, ми раді тебе бачити, ми вже давно чекали на ще одного такого, як ми, придурка, який народився на цей світ, аби витрачати своє життя не на дрібниці суєтності, а на тривалий і якісний пройоб. Ти не думай, що вся річ у грошах. У нас їх ніколи не було, ми тут живемо за рахунок повітря, пропахлого мокрими ганчірками та кремом для гоління «Арко», розумієш, чувак, далі говорить його зовнішній вигляд, гультяйство – це те, заради чого варто жити. Гультяйство? – перепитую я. Так, відповідає зовнішній вигляд Вія, гультяйство. Розумієш, чувак, у нас немає бабок, але приїхав ти, зі столиці, і в тебе вони мають бути, тому давай, вали за якимсь бухлом. Слухай, кажу, а ти не заїбав? Ні, каже він, все нормально, хочеш – я збігаю.

Я дістаю якісь жмакані купюри, віддаю їх Віталіку, після чого той зникає в темряві січневої ночі. Толян веде мене на другий поверх, відчиняє двері і запускає мене всередину.

– Все нормально? – злякано запитую я.

– Все кльово, чувак, – каже Толян, і я розумію, що його депресуха зникає. Варто лише переступити поріг цієї хати, як будь-який тягар звалюється з плечей і зникає в товщі бетонної підлоги.

– Схоже на карцер, – кажу я і роззуваюся.

На кухні сидить Андрюха.

– Привіт, – кажу я.

– Здоров, – відповідає Андрюха. – Я Андрюха, тобто Фріл.

– Ага, – кажу, – зрозуміло.

– У мене завтра іспит із шрифтознавства, тому я буду трохи на своїй хвилі – не думай нічого такого.

– Та я і не збирався, – кажу.

– Де Віталя?

– Віталя? – не розумію я. Чесно кажучи, я взагалі мало що розумів. – А, Віталя, – пригадую я. – Побіг за бухлом.

– Нормально, – каже Андрюха. – Хапонеш?

Він протягує мені пляшку, від якої смердить концентрованою канабісовою отрутою.

– Ні, дякую, – заперечливо хитаю я головою і вмощуюсь на дивані.

Прибігає змилений Вій і з-під куртки дістає дві пляшки портвейну «Зося». Цей портвейн супроводжуватиме мене наступні півтора року.

Ми п'ємо, я розповідаю про своє життя. На мій подив, пацанам цікаво, вони уважно слухають, їх впирає потойбічне життя, їх впирає вся ця система і все те, що коїться за межами їхньої вщент прокуреної квартири. Толян торсає мене за плече, мовляв, це мій друг, він класний чувак. Мені від того всього приємно, да, кажу, я класний чувак, я його друг, хоча ми з ним не бачились вже близько семи місяців, але то все фігня порівняно з тим, що відбувається в цій квартирі.

– А що відбувається? – не розуміють пацани.

– Ну, не знаю, тепла компанія, все так класно.

– Придурок, – кажуть вони, – що класно?

– Ну, – кажу я вже не так жваво, – все.

– Ти дурак, – якось принципово не погоджуються вони зі мною. – Ми стирчимо в цій квартирі вже три місяці, хіба що у Фріла почалася сесія і він іноді звалює, але все це така жорстка буденність, що ти собі просто не можеш уявити.

– А мені подобається. Для мене це відпочинок, я отримую кайф від всього того, що тут відбувається.

– А у нас скоро печінки повідпадають, якщо ми будемо стільки бухати.

Я не заперечую, добре, пацани, буденність так буденність, мені що, я відпочиваю, мене гріють ваші пломенисті серця, цей кислий портвейн, це примарне, а все ж таки відчутне тепло від світла на витяжці. Все чудово, пацани, я з вами, готовий поділити цю буденність, нехай вона пожирає і мене, нехай і мене засмоктує трясовина вашого нікчемного існування. У мене, пацани, вже в печінках сидить ця школа життя, ці сесії, ці київські торгові центри та блискучі автівки, що роз'їжджають містом, давайте забирайте мене, я готовий поділити ваші депресії, ваші болі та прикрості, ваші гедоністичні потуги, ваш драп, врешті-решт.

Далі ми накачуємося портвейном, хтось, здається Толян, біжить до ларька купувати якусь наливку, з Андрюхою ми знаходимо спільну мову на тлі літератури, Вій бідкається, мовляв, у нього було важке дитинство, що його мама не залишила грошей і він вже три місяці як пасує навчання, тому що його просто-таки заманало ходити пішки, і взагалі, Чех, ти нормальний пацан, залишайся з нами.

Приходить Толян, я вже не пам'ятаю, яке зараз число, хоча було вже двадцять шосте січня, моє тіло опиняється на одному з двох матраців, які смердять копченою рибою та пивом, поруч невідомо хто відригує, моє, як мені здавалося, беззмістовне життя наповнюється змістом, голова – гелікоптерами, а груди важким спертим повітрям. Добраніч, пацани.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.