Незнайомка з Вілдфел-Холу

– Благослови, Боже, цих любих звірят! – вигукнула вона в раптовому нападі ентузіазму і засипала улюбленця своєї сестри зливою поцілунків.

– Не треба, Елізо! – нетерпляче її відштовхуючи, сказала міс Мілворд.

Але мені вже пора було іти: хоч як я поспішав, та все одно запізнювався на чай, а моя мати полюбляла порядок і пунктуальність.

Моя гожа подруга вочевидь не хотіла прощатися зі мною. Я ніжно потис на прощання її маленьку долоньку; а вона відплатила мені однією зі своїх найніжніших усмішок і одним з найчарівніших поглядів. Я пішов додому дуже щасливий, з серцем, повним самовдоволення та кохання до Елізи, яке аж через край перехлюпувало.

Розділ III

За два дні потому місіс Грем відвідала Лінден-Кар, що суперечило Розиним очікуванням, яка плекала думку, що таємнича жителька Вілдфел-Холу буде геть ігнорувати звичні ритуали цивілізованого життя, – і цю її думку підтримували також Вілсони, які казали, що та пані не відповіла ні на їхній візит, ні на візит Мілвордів. Місіс Грем пояснила причину своєї відлюдькуватості – вона привела з собою сина, і коли моя мати здивовано запитала, як це він може так далеко гуляти, вона відповіла: «Це для нього довга прогулянка, але я мала або взяти його з собою, або відмовитись від візиту взагалі, бо ніколи не залишаю його самого; тож прошу вас передати мої вибачення Мілвордам та місіс Вілсон, коли ви їх побачите, бо я не зможу відвідувати їх, поки мій маленький Артур не зможе супроводжувати мене».

– Але ж у вас є служниця, – сказала Роза, – хіба ви не могли залишити його з нею?

– У неї є свої справи, крім того, вона занадто стара, щоб бігати за дитиною, а він занадто жвавий, щоб бути прив’язаним до літньої жінки.

– Але ж ви залишали його, щоб прийти до церкви.

– Так, один раз; але я б не залишила його для будь-якої іншої мети; і я вважаю, що в майбутньому я маю або вигадати, як брати його з собою, або залишатись удома.

– Він що, такий неслухняний? – спитала моя мати.

– Ні, – відповіла леді, сумно посміхаючись і гладячи хвилясті кучері свого сина, який сидів на низькому стільчику біля її ніг, – але він – мій єдиний скарб, а я – його єдиний друг: тож ми не хочемо розлучатися.

– Але ж, люба моя, я називаю це сліпою любов’ю, – сказала моя відверта матуся. – Потрібно стримувати таку нерозумну ніжність і рятувати свого сина від розпещеності, а себе від посміху.

– Розпещеності! Місіс Маркгам!

– Так, це псує дитину. Навіть у такому віці він не повинен завжди бути прив’язаним до спідниці своєї матері; він має соромитися такого.

– Місіс Маркгам, я б попросила вас не казати такі речі, принаймні в його присутності. Сподіваюся, мій син ніколи не буде соромитись любити свою матір! – сказала місіс Грем із такою повагою, що вразила усе товариство.

Моя матір хотіла щось пояснити їй, але вона вирішила, що вже достатньо було сказано на цю тему, й різко змінила хід розмови.

«Як я і здогадувався, – подумав я собі, – характер цієї пані не з м’яких, дарма що в неї таке гарне бліде обличчя та високе чоло, на якому думки і страждання, здається, залишили однаковий відбиток».

Весь цей час я сидів за столом в іншому кінці кімнати, вдаючи, що поринув у «ФЕРМЕРСЬКИЙ ЖУРНАЛ», який я читав, коли прибула наша гостя; і, не бажаючи бути надто вже чемним, я просто вклонився, коли вона ввійшла, та й читав собі далі.

Однак незабаром я відчув, що хтось до мене наближався легкою, але повільною і невпевненою ходою. Це був маленький Артур, якого непереборно приваблював мій собака Санчо, що лежав біля моїх ніг. Підвівши погляд, я побачив його десь на відстані двох ярдів від себе: його ясні блакитні очі тужно вдивлялися в собаку, а сам він був прикутий до підлоги, але не від страху перед твариною, а від сорому перед її господарем. Проте маленьке за охочення з мого боку спонукало його пройти вперед. Дитина була нерішуча, та все ж таки не замкнена. За хвилину вона вже стояв навколішки на килимі, обіймаючи Санчо за шию, а ще за хвилину чи дві хлоп’я сиділо у мене на коліні, з щирою цікавістю розглядаючи різні зразки коней, великої рогатої худоби, свиней, і взірцевих ферм, зображених у журналі. Час від часу я поглядав на його матір, щоб побачити, чи до вподоби їй ця близькість; і з неспокійного виразу її очей бачив, що вона непокоїться за дитину.

– Артуре, – нарешті сказала вона, – іди сюди. Ти заважаєш містерові Маркгаму: він хотів би почитати.

– Ні в якому разі, місіс Грем; благаю, хай він залишиться. Мені так само весело, як і йому, – просив я.

Проте вона рукою і поглядом мовчки гукнула його до себе.

– Ні, мамо, – сказала дитина, – спочатку дозволь мені подивитися ці картинки; а потім я прийду і все тобі про них розповім.

– У нас в понеділок, п’ятого листопада, буде маленька вечірка, – сказала моя матір, – і, сподіваюся, ви не відмовитеся прийти на неї, місіс Грем. Знаєте, ви можете взяти свого маленького хлопчика з собою, – насмілюся сказати, ми зможемо розважити його, – і потім, ви самі зможете принести свої вибачення Мілвордам і Вілсонам, бо вони всі там будуть.

– Дякую, я ніколи не ходжу на вечірки.

– О! Але це буде родинне зібрання – не дуже пізно, і нікого, крім нас та Мілвордів з Вілсонами, більшість з яких ви вже знаєте, а також буде містер Лоренс, власник вашого будинку, з яким ви вже мали познайомитись.

– Я трохи його знаю, – але цього разу ви мені маєте вибачити, бо вечори зараз темні й вогкі, а в Артура, боюся, надто слабке здоров’я. Відкладемо нагоду скористатися вашою гостинністю, аж поки настануть довші дні й тепліші ночі.

Тим часом Роза дістала з буфета карафку вина, а з дубового серванта – склянки, та ще й принесла торта, і закуски та напої запропонувала гостям. Вони обоє скуштували торта, але відмовилися від вина, незважаючи на гостинні спроби накинути його їм. Надто сахався його Артур, ніби відчував жах і огиду, і ладен був плакати, коли йому настійно пропонували випити бодай ковток.

– Не звертай уваги, Артуре, – сказала його мама, – місіс Маркгам вважає, що вино піде тобі на користь, оскільки ти втомився від прогулянки; але вона не змушуватиме тебе пити його! Насмілюся сказати, ти цілком обійдешся і без нього. У нього викликає відразу вже сам вигляд вина, – додала вона, – а від його запаху дитину майже нудить. У мене була звичка змушувати його випити трохи вина або слабких алкогольних напоїв, розведених з водою, коли він хворів, тож він їх і зненавидів.

Всі засміялися, крім молодої вдови та її сина.

– Ну, пані Грем, – сказала моя мати, витираючи сльози радості зі своїх яскравих блакитних очей, – ви мене здивували! Я гадала, що у вас більше розуму. Бідолашна дитина буде зовсім безхарактерною людиною, схожою на шматок хліба, розмочений у молоці! Тільки подумайте, якого чоловіка ви з нього виховаєте, якщо так наполегливо намагатиметесь…

– Я вважаю, що це чудовий план, – незворушно урвала її місіс Грем. – У такий спосіб я сподіваюся врятувати його принаймні від одної вади, яка веде до деградації. Хотілося б мені, щоб це стимулювало перетворення й інших пороків на такі ж нешкідливі для нього.

– Але за допомогою таких засобів, – сказав я, – ви ніколи не зробите його доброчесним. А що таке доброчесність, місіс Грем? Хто доброчесний – той, хто може опиратися спокусам, чи той, у кого ніяких спокус немає? Хто сильний – той, хто долає перешкоди і прямує до мети завдяки величезним зусиллям, чи той, хто сидить у кріслі цілий день і тільки дровець у коминок підкидає та попиває собі чай? Якщо ви хочете, щоб ваш син гідно пройшов по життю, то не повинні прибирати з його шляху каменюки, а натомість маєте вчити його твердо ходити по цьому камінню – і не водити його за руку, а дати йому можливість вчитися ходити самому.

– Я водитиму його за руку, містере Маркгаме, поки він не зможе ходити сам, і прибиратиму стільки каменюк із його шляху, скільки зможу, а також навчатиму його уникати решти каміння – чи твердо ходити по ньому, як ви кажете, – бо коли я зроблю все, від мене залежне, то там усе одно ще багато каменюк залишиться. Дуже втішно розмовляти про шляхетний опір та випробування чесноти, але з п’ятдесяти чи навіть п’яти сотень людей, які піддалися спокусі, покажіть мені хоча б одного з доброчесністю, яка допомогла б йому чинити опір. І чому я маю приймати на віру, що мій син буде одним із тисячі? Хіба не краще готуватися до найгіршого і припускати, що він буде такий самий, як і його… як і решта людства, якщо я тільки не подбаю про те, щоб запобігти цьому?

– Доброї ж ви думки про нас усіх нас, – відзначив я.

– Я нічого не знаю про вас. Я кажу про тих, кого знаю – і коли я бачу весь людський рід (за кількома рідкісними винятками), який спотикається і рухається навпомацки життєвим шляхом, потрапляючи в пастки і ламаючи гомілки об кожну перешкоду, що лежить на їхньому шляху, то чи не повинна я використати всі засоби, щоб забезпечити йому легшу і безпечнішу дорогу?

– Так, але найнадійнішим способом буде зміцнити його перед лицем спокуси, а не забрати її з його шляху.

– Я зроблю і те, й інше, містере Маркгам. Його атакуватиме достатньо спокус, як ізсередини, так і ззовні, коли я зроблю все, що зможу, аби порок став для нього таким же непривабливим, яким він і є за своєю природою, – у мене самої, по суті, було небагато спонук до того, що світ називає пороком, проте я все ж таки зазнавала спокус та інших випробувань, які потребували більше пильності й твердості, щоб чинити їм опір, ніж я на той час мала. І я вважаю, що це визнала б і більшість інших людей, які звикли до роздумів і бажають боротися зі своєю природною розпущеністю.

– Так, – сказала моя матінка, лише наполовину усвідомлюючи її основну думку, – але не слід судити про хлопчика по собі – і, люба моя пані Грем, я хотіла б застерегти вас від цієї помилки – фатальної помилки, можна й так її назвати – самій займатися освітою цього хлопчика. Бо ви розумна в деяких речах і добре поінформована, тож можете нафантазувати собі, що це завдання вам по силі; але насправді це не так; і якщо ви уперто продовжуватимете цю спробу, повірте мені, ви гірко пошкодуєте про це, коли зло вже буде зроблене.

– Я, мабуть, маю відправити його до школи, щоб він там навчився зневажати авторитет і любов своєї матері! – сказала леді з досить гіркою усмішкою.

– О ні! Але якщо хочете, щоб хлопчик зневажав свою матір, то тримайте його вдома і марнуйте своє життя, пестячи його і догоджаючи його примхам.

– Я цілком згодна з вами, місіс Маркгам, але така злочинна слабкість не відповідає моїм принципам.

– Добре, але ви будете ставитися до нього, як до дівчинки, тож зіпсуєте його і зробите з нього справжнісінького мамія. Але я попрошу містера Мілворда поговорити з вами про це. Він розповість вам про наслідки і скаже вам, що ви повинні робити, – не сумніваюся, що він зможе переконати вас за одну хвилину.

– Немає потреби турбувати вікарія, – сказала місіс Грем, кидаючи на мене погляд (гадаю, цієї миті я посміхався з приводу безмежної певності моєї матері в переконливості вікарія), – містер Маркгам он думає, що його сила переконання принаймні дорівнює силі містера Мілворда. Я не повірю й тоді, як один із мертвих воскресне, сказав би він вам. Отже, містере Маркгаме, ви стверджує, що хлопчика не потрібно захищати від зла, а посилати на битву проти нього самотою і без сторонньої допомоги, стверджуєте, що його не треба навчати, як уникати пасток життя, а спонукати, щоб він сміливо кидався на них, стверджуєте, що він повинен радше шукати спокус, ніж уникати їх, чи не так?

– Прошу вибачення, місіс Грем, але ви надто вже швидко просуваєтесь вперед Я ще не сказав, що хлопчика треба вчити, як потрапляти у пастки життя, – або навіть навмисне шукати спокуси, щоб потренувати свою доброчесність, долаючи її, – я лише кажу, що краще озброїти і зміцнити вашого героя, ніж роззброїти і ослабити ворога, – і якби ви саджанець дуба вирощували в теплиці, ретельно дбаючи про нього вдень і вночі й захищаючи від кожного подиху вітру, то не сподівалися б, що саджанець стане таким же витривалим деревом, як те, яке виросло на гірському схилі й було відкрите для всіх вітрів і навіть не мало захистку від бурі.

– Само собою зрозуміло, – але чи будете ви використовувати той же аргумент стосовно дівчинки?

– Звичайно, ні.

– Ага, вам хочеться, щоб її доглядали, як тепличну рослину – навчали горнутися до інших за вказівками і підтримкою та, наскільки це можливо, боронили від самого знання про зло. Але чи не були б ви настільки люб’язним, щоб пояснити мені, чому ви робите поміж ними таку різницю? Може, ви вважаєте, що вона не має доброчесності?

– Безумовно, це не так.

– Добре, але ви стверджуєте, що лише спокуса породжує доброчесність, – і водночас вважаєте, що жінку взагалі не можна піддавати спокусам чи хоча б трохи знайомити з гріхом. Напевне, ви думаєте, що вона по суті або така порочна, або така недоумкувата, що не може опиратися спокусі, – і хоча вона може бути чистою і безневинною до тих пір, доки її тримають у незнанні й стриманості, та оскільки позбавлена справжньої чесноти, то навчати її гріха означає відразу робити її грішницею, і чим більше її знання, чим ширше її свобода, тим глибшою буде її розбещеність, – тоді як у шляхетної чоловічої статі є природне прагнення до добра, й що дужче піддавати його випробуванням і небезпекам, то дужче воно розвивається…

– Борони Боже, щоб я так думав! – нарешті перервав її я.

– Тоді ви, напевне, думаєте, ніби вони обоє такі слабкі і схильні помилятися, що найменша помилка, сама лише тінь розбещення зруйнує жіночу душу, а чоловічий характер зміцніє, бо його освіта належним чином завершиться невеликим практичним знайомством із забороненими речами. Такий досвід буде для нього (використавши банальне порівняння), як буря для дуба, що може розвіяти його листя, поламати галуззя, але зміцнить коріння і стовбур. Ви хотіли б, щоб ми заохочували своїх синів перевіряти все на власному досвіді, а наші дочки не повинні отримувати користі навіть від чужого досвіду. А я зараз хотіла б, щоб обоє отримали таку користь від чужого досвіду, а також від заповідей вищої влади, щоб вони заздалегідь вміли відкидати лихе та обирати добре і не потребували ніяких експериментальних доказів гріха. Я не відправила б дівчину в світ беззбройною і без щонайменшого уявлення про пастки, які будуть на її шляху; я й не подумала б стежити нею та охороняти її, щоб вона, позбавлена почуття самоповаги самодостатності, не втратила здатності чи бажання слідкувати за собою і охороняти саму себе. Що ж до мого сина, то якщо на нього чекає перспектива стати тим, кого ви називаєте світською людиною – тим, який «бачив життя» і пишається своїм досвідом, хоча цей досвід мав би послужити для того, аби з часом постатечнішати і стати корисним і шанованим членом суспільства, – то, як на мене, краще б він завтра помер! Краще б помер! – щиро повторила вона, притискаючи до себе сина і палко цілуючи його чоло.

Він уже полишив сетера і стояв біля материного коліна, зазираючи їй в обличчя і з мовчазним подивом слухаючи її незрозумілу промову.

– Гаразд! Гадаю, останнє слово завжди має бути за вами, пані, – сказав я, коли вона підвелася і почала прощатися із моєю матір’ю.

– Ви можете казати що завгодно, та я не можу лишитися, щоб слухати вас.

– Ні, це виглядає так: ви сприймаєте стільки аргументів, скільки бажаєте; а решта може говоритися на вітер.

– Якщо ви так палко бажаєте поговорити більше на цю тему, – відповіла вона, прощаючись із Розою, – то приходьте до мене в гості, і я вислухаю вас так терпляче, як вам захочеться. Краще, щоб мені читали лекції ви, ніж вікарій, тоді не так мені дошкулятимуть докори сумління, бо наприкінці розмови я скажу вам, що моя власна думка залишилась такою ж, як на початку, – і так само було б, я певна, з будь-яким іншим логіком.

– Так, звісно, – відказав я, вирішивши бути таким же провокуючим, як і вона, – бо коли леді погоджується вислухати аргумент, що суперечить її власній думці, то завжди вирішує наперед заперечити йому – слухати лише тілесними вухами, а розумові органи залишати рішуче недоступними для найсильнішої аргументації.

– Доброго вам дня, містере Маркгаме! – сказала зі співчутливою посмішкою моя прекрасна антагоністка й, не удостоївши мене жодним подальшим запереченням, легенько вклонилася і вже хотіла була йти, аж син із дитячим зухвальством зупинив її, вигукнувши: «Мамо, ти не потисла руку містерові Маркгаму!»

Вона засміялася і, обернувшись, простягла мені руку. Я недоброзичливо потис її, бо був роздратований несправедливістю, яку вона виявила до мене від початку нашого знайомства. Не знаючи нічого про мій справжній характер і принципи, вона ставилася до мене упереджено і, здавалося, прагнула продемонструвати, що була про мене набагато нижчої думки, ніж я про себе. За своєю натурою я був уразливий, а то воно не розсердило б мене так. Може, я був трохи зіпсований своїми матір’ю, сестрою та ще деякими знайомими леді, – та жевжиком я не був, у чому й зараз переконаний, хоча ти, може, й іншої думки про мене.

Розділ IV

Наша вечірка 5-го листопада минула дуже добре, хоча пані Грем так і не скористалася нашим запрошенням. Та якби вона була присутня, то поміж нами, напевне, було б менше щирості, свободи і веселощів.

Моя мати, як завжди, була веселою і балакучою, завзятою і добротливою і завинила хіба тим, що надто вже прагнула ощасливити своїх гостей, тож декотрі з-поміж них мусили робити те, що не було до їхньої уподоби: споживати страви чи питво, що насправді не смакували їм, або сидіти біля коминка, або розмовляти, хоч їм хотілося помовчати. Втім гості витерпіли це, бо у всіх був святковий настрій.

Містер Мілворд був неперевершений у повчальних жартах, помпезних анекдотах та пророчих промовах, які він роздавав для напучення усіх гостей, а також конкретно для милої місіс Маркгам, ввічливого містера Лоренса, статечної Мері Мілворд, тихого Ричарда Вілсона, а також прозаїчного Роберта, що були найуважнішим його слухачами.

Місіс Вілсон тріщала, мов сорока, базікаючи про свіжі новини і давні скандали, супроводжуючи їх тривіальними питаннями і ремарками, а також неодноразовими зауваженнями, сказаними, либонь, з єдиною метою – відмовити навіть у хвилинному відпочинку своїм невтомним органам мовлення.

Вона принесла з собою плетіння, і, здавалося, її язик побився об заклад із пальцями, що перевершить їхній швидкий і безперервний рухом.

Її дочка Джейн, звичайно ж, зі шкури пнулася, щоб бути граційною й елегантною, дотепною і спокусливою; бо всіх присутніх тут леді їй треба було перевершити блиском, а всіх джентльменів зачарувати, зокрема, полонити і підкорити містера Лоренса. Її маленькі хитрощі, спрямовані на його підкорення, були надто вже тонкі й невловні, щоб я їх помітив; але я думав, що вона мала якесь почуття переваги над іншими, а також відзначалася витонченою манірністю й нещирою соромливістю, які зводили нанівець всі її переваги; а після того, як вона пішла, Роза витлумачила мені її різноманітні погляди, слова і дії з такою проникливістю і різкістю, що я страшенно здивувався як жіночим хитрощам, так і проникливості своєї сестри, а також запитав себе, чи вона, бува, теж не накинула оком на сквайра, – втім не звертай уваги, Гелфорде: не накинула.

Ричард Вілсон, молодший брат Джейн, сидів у кутку, вочевидь, у доброму гуморі, але мовчазний і соромливий, із помітним бажанням уникнути уваги, а натомість слухати і спостерігати за іншими: і, хоча він почувався трохи ніяково, та був би досить щасливим, якби моя мати могла дати йому спокій; але вона постійно переслідувала його своєю увагою, пропонуючи йому різноманітні закуски, наче він був надто боязким, щоб пригоститися самому, і змушуючи його через усю кімнату відповідати на численні запитання та зауваження, за допомогою яких вона марно намагалася залучити його до розмови.

Роза поінформувала мене, що він ніколи не зробив би нам ласки своїми відвідинами, якби не наполегливість його сестри Джейн, яка прагнула продемонструвати містерові Лоренсу, що вона має принаймні одного брата, більш вихованого і вишуканого, ніж Роберт. А цю достойну особу вона прагнула тримати на відстані; але він стверджував, що не бачив ніяких причин, аби не тішитися бесідою із Маркгамом та старою леді (моя мати не була старою, чесне слово), і вродливою міс Розою, і пастором, і з іншими гостями, – й він мав на це право. Тому він розмовляв на заяложені теми з моєю матір’ю і Розою, обговорював парафіяльні справи з вікарієм, питання сільського господарства зі мною, а про політику говорив з нами обома.

Мері Мілворд була ще одним статистом, – жорстока доброта не була їй притаманна, як ото Дикові Вілсону, бо вона мала звичку відповідати коротко й рішуче і вважалася радше замкненою, ніж невпевненою. Хоч як там було, вона, безумовно, не дуже потішила компанію, – та й не видно було, щоб вона багато взяла від неї. Еліза сказала мені: вона прийшла лише тому, що її батько наполіг на цьому, бо втовкмачив собі в голову: надто вже вона поринула у хатні справи, занедбуючи відпочинок і невинні розваги, властиві її віку та статі. Але мені здалося, що вона була у досить доброму гуморі. Раз чи двічі її спровокували на сміх дотепність або веселощі якоїсь особи, що користувалася загальною прихильністю серед нас; а потім я помітив, що вона шукає погляд Ричарда Вілсона, який сидів навпроти неї. Оскільки він навчався у її батька, вона була з ним трохи знайома, хоча обоє полюбляли самотність, і я гадаю, що між ними виникла симпатія.

Моя Еліза була такою чарівною, що неможливо описати, кокетливою без манірності, і, вочевидь, більше прагнула приверну ти мою увагу, ніж увагу товариства. Її захват від моєї присутності біля неї читався на її розпашілому обличчі, однак цьому захвату суперечили зухвалі слова й жести. Але мені краще б помовчати: бо якщо я зараз хвалитимусь такими речами, то надалі доведеться червоніти.

Тож далі поведемо річ про різних осіб на нашій вечірці; Роза була простою і природною, як завжди, і повною радості та жвавості.

Фергус був зухвалим і безглуздим; але його зухвалість і дурість, принаймні, викликали сміх. І наостанку (бо я не кажу про себе) варто згадати пана Лоренса, який поводився, як личить джентльмену, і був лагідним з усіма, а ще ввічливим із вікарієм і леді, і з міс Вілсон, бо не мав достатнього смаку, аби надати перевагу Елізі Мілворд. Між містером Лоренсом та мною були досить добрі особисті стосунки. У зв’язку з відлюдькуватим характером, а також через те, що він рідко залишав місце свого народження, де жив самотою, відколи помер його батько, у нього не було ні можливості, ні схильності до зав’язування знайомств; і з-поміж усіх, кого він будь-коли знав, я (судячи з результатів) був найприємнішим на його смак товаришем. Мені подобався цей чоловік, але він був надто холодним, нерішучим і нетовариським, аби завоювати мої сердечні симпатії. Дух щирості й відвертості, яким він так захоплювався в інших, був недосяжним для нього самого. Його надмірна стриманість у всьому, що стосувалося його власних турбот, виглядала бундючною і дратувала; але я ставився до цього поблажливо, бо вважав, що стриманість цю породжували не стільки гордість і бажання бути впевненим у друзях, скільки певне хворобливе відчуття тактовності й острах, що його він усвідомлював, та не мав снаги для його подолання. Його серце було немов чутлива рослина, яка відкривається на сонці, але згортається в клубок і стискається від найлегшого дотику пальця або від найменшого подиху вітру. Та й взагалі, наша близькість була скоріше взаємною прихильністю, ніж глибокою і міцною дружбою, такою, яка, наприклад, виникла з тої пори між мною і тобою, Гелфорде; і тебе, попри твою дратівливість, що виникає час від часу, я не можу не порівняти зі своїм старим пальтом, бездоганним за своєю текстурою, а також легким і просторим, пальтом, яке мов улите лежить на його власникові і яке він може використовувати, як йому заманеться, й не боятися, що пошкодить його, – тоді як містер Лоренс був подібний до нової одежини, дуже охайної та чистенької на вигляд, але такої тісної в ліктях, що боїшся, аби не репнули шви від необережного поруху, і такої гарної та парадної ззовні, що сумніваєшся, чи варто вдягати її, коли надворі йде бодай невеличкий дощ.

Після прибуття гостей моя мати згадала місіс Грем, висловила жаль, що її тут нема, а також пояснила Мілвордам і Вілсонам причини, через які та знехтувала візитами до них, сподіваючись, що вони пробачать їй, оскільки вона була переконана, що місіс Грем не мала наміру бути неввічливою і буде рада бачити їх у будь-який час.

– Але вона дуже своєрідна леді, пане Лоренс, – додала вона, – хтозна, як її розуміти, але, насмілюся сказати, ви можете розповісти нам що-небудь про неї, адже вона живе у вашому домі й казала, що трохи знає вас.

Всі глянули на містера Лоренса, а він знітився від того, що до нього звернулися в такий спосіб.

– Місіс Маркгам, – сказав він, – ви помиляєтеся. Я не знаю… тобто я, звісно, бачив її, але я остання людина, до якої слід звертатись за інформацією про місіс Грем.

Потім він негайно обернувся до Рози і попросив її зробити компанії ласку, заспівавши пісню чи загравши на фортепіано.

– Ні, – сказала вона, – ви маєте попросити про це міс Вілсон: вона перевершує всіх нас у співі, та й у музиці.

Міс Вілсон вагалася.

– Вона з готовністю співатиме, – сказав Фергус, – якщо ви стоятимете біля неї, містере Лоренсе, і перегортатимете ноти.

– Я був би щасливий робити це, міс Вілсон; ви дозволите мені?

Вона обернула свою довгу шию і всміхнулася, дозволивши йому підвести її до фортепіано, та й почала грати і співати у своєму щонайкращому стилі, а він терпляче стояв поруч, поклавши одну руку на спинку її стільця, а другою рукою перегортаючи ноти. Можливо, він був так само зачарований її виконанням, як і вона. Це все по-своєму було дуже мило; але я не можу сказати, що був глибоко зворушений. Було багато уміння і виконання, але мало щирих почуттів.

Але ми ще не закінчили з місіс Грем.

– Я не вживаю вина, місіс Маркгам, – повідомив містер Мілворд, коли йому запропонували цей напій, – я краще вип’ю трохи вашого домашнього елю. Я завжди надаю перевагу елю, звареному у вас вдома, ніж чому-небудь іншому.

Втішена цим компліментом, моя мати подзвонила, і невдовзі принесли порцеляновий глек нашого найкращого елю і поставили його перед цим паном, який так добре вмів цінувати його переваги.

– ОЦЕ воно! – вигукнув він, наливаючи його в склянку довгим струмочком, щоб утворилося багато піни, потім поглянув на нього крізь світло і вихилив одним духом, а далі поцмокав губами, глибоко вдихнув і знову наповнив свою склянку, тоді як моя матінка спостерігала за цим із величезним задоволенням.

– Божистий напій, місіс Маркгам! – сказав він. – Я завжди вважав, що з вашим домашнім елем ніщо не може зрівнятися.

– Я справді рада, що він вам подобається, сер. Я завжди сама наглядаю за тим, як вариться пиво, а також за приготуванням сиру й масла – мені подобається, коли речі робляться добре.

– Правильно, місіс Маркгам!

– Та, з іншого боку, містере Мілворд, ви ж не думаєте, що це неправильно – час від часу випити трошки вина чи інших алкогольних напоїв! – сказала моя мати, передаючи високу склянку джину з водою місіс Вілсон, яка підтвердила, що вино вадить її шлункові, а її син Роберт якраз пригощався склянкою цього міцного напою.

– Ні в якому разі! – відповів оракул, кивнувши, як Юпітер. – Всі ці речі – благословення і милості, якщо вміємо їх вживати.

– А місіс Грем гадає по-іншому. Чули б ви, що вона говорила нам нещодавно – я казала їй, що розповім вам про це. – І моя мати зробила компанії ласку, давши детальний звіт про помилкові ідеї цієї леді, скінчивши словами: – Чи ж не вважаєте ви, що це неправильно?

– Неправильно! – урочисто повторив вікарій. – Злочинно, я сказав би – злочинно! Вона не лише перетворює хлопчика на дурня, а й нехтує даром Провидіння і навчає топтати цей дарунок ногами.

Далі він докладно пояснив усю безглуздість і непоштивість такого вчинку. Моя мати слухала його з щонайглибшою побожністю, і навіть місіс Вілсон зволила дати своєму язику короткий перепочинок і теж слухала, вдоволено сьорбаючи джин із водою. Містер Лоренс сидів, поклавши лікоть на стіл, недбало грався своїм напівпорожнім келихом і таємниче посміхався.

– Але чи не вважаєте ви, містере Мілворде, – озвався він, коли той джентльмен нарешті зробив паузу в своїй промові, – що як дитина має природну схильність до нездержливості щодо спиртних напоїв – наприклад, з вини своїх батьків або предків – то деякі застережні заходи є доцільними? (До речі, усі вірили, що батько містера Лоренса вкоротив собі віку через нездержливість).

– Можливо, деякі окремі заходи й потрібні; але помірність, сер, – це одне, а невживання спиртних напоїв – інше.

– Але я чув, що у випадку з деякими людьми стриманість – тобто помірність – майже неможлива; і якщо невживання спиртного це зло (у чому деякі сумнівалися), то ніхто не заперечуватиме, що нестриманість є більшим злом. Деякі батьки геть заборонили своїм дітям куштувати п’янкі напої; але батьківська влада не може тривати вічно; діти мають природну схильність прагнути заборонених речей; і дитині у такому разі, ймовірно, буде дуже цікаво скуштувати і відчути ефект від того, чим так тішилися інші, від того, що так суворо було заборонено їй самій – і цю ж таки цікавість задовольнить за першої ж зручної нагоди; і коли вже обмеження було хоч раз порушене, з цього можуть виплисти серйозні наслідки. Я не вдаю із себе судді в таких питаннях, але мені здається, що цей план місіс Грем, як ви його описали, місіс Маркгам, хоч і є незвичайним, однак не без переваг; бо тут ви бачите, що дитя відразу звільнене від спокуси; у нього немає потаємної цікавості, немає сильного бажання; воно добре знайоме зі спокусливими напоями, і вони викликають у нього страшенну відразу, і при цьому воно не страждає від наслідків їх вживання.

– А хіба це правильно, сер? Чи ж я не довів вам, що неправильно – й це суперечить священному Писанню і розсудливості – навчати дитину, щоб вона з презирством і відразою ставилася до благословення Провидіння, замість того, аби навчати її правильному користуванню цими дарунками?