Живий звук

Остаточно докришивши тістечко, я ковтком випив холодну каву і розплатився.

По дорозі я прихопив квіти, заодно – банани, апельсини та сік.

На мою користь зіграла та обставина, що найближчою пристойною травматологією, куди «швидка» завезла Анжелу, виявилася моя, можна сказати, «рідна» Святошинська районна лікарня. Хоча географічно Гостомель таки знаходився ближче, спрацювали штампи підсвідомості: коли Сонцеву впізнали, її не ризикнули тягти до селищних ескулапів. При тому, що в столичній приміській зоні досить нормальне медичне обслуговування. Співачку повезли не до найближчої взагалі, а до найближчої київської лікарні. Чуйка мені підказувала – довго Анжелу там не протримають. Паломництво журналістів у принципі дає клініці приховану і не зовсім рекламу. Але від паломництва фанатів страждає не лише медичний заклад.

Раз так, мені слід поспішати. Якщо її переведуть у якусь приватну клініку, там сто пудів буде охорона, і пробитися через церберів буде не просто. Тоді як за щасливим збігом обставин у нашій районній лікарні мене знали: тамтешнього завідуючого не так давно звинуватили в хабарництві, а я знайшов цілком реальні підтвердження замовності цих звинувачень. Проти замовника жодної справи не порушили, він якось відбився, історію зам'яли. Але із завідуючого лікарнею також вдалося зняти всі звинувачення.

Один із небагатьох своїх журналістських матеріалів, яким я справді, без понтів, пишаюся.

Так що проникати в травматологічне відділення мені не довелося. Я просто зайшов туди з квітами та пакетом фруктів, мене впізнали, привіталися і навіть не запитали до кого. Більше того, чергова сестричка, мило і щиро посміхнувшись, показала мені дорогу:

– О, Ігоре Петровичу? Мабуть, до Сонцевої. Он там, крайня палата.

– Там у вас віп-обслуговування?[5] – про всяк випадок поцікавився я.

– Просто вона двомісна, який там віп? – відмахнулася сестричка. – Якраз звільнилася повністю. Ну, звісно, нас тут просили, аби ми до Анжелочки нікого не підселяли… Усе одно не надовго.

– А що, вже стрибає? – подумки я зайвий раз похвалив і погладив по шерстці свою інтуїцію.

– Стрибатиме. Там усе краще, ніж могло бути. Обличчя, правда, сильно посічене, але з головою все нормально. Черепно-мозкова є, тільки не дуже серйозна. Лікар каже – просто наче сильно головою об одвірок стукнулася. Навіть гулі нема. Усіх упізнає, все нормально.

– Пощастило.

– Ага. Але, самі ж розумієте – зірка… До вечора, максимум – до завтрашнього ранку її кудись перевезуть. До нас із усіх поверхів на Сонцеву дивитися ходять, – не стрималася – похвалилася сестричка і тут же виправилася:

– Ясно, це втомлює. А ви їй хто?

– Треба бути кимось, аби провідати хвору?

– Та знаете, – чергова знітилася і для чогось озирнулася, – тут уже троє журналістів пробивалися. І багато ще дзвонять сюди, до відділення, я вже не рахувала скільки. Анжела дуже просила пресу не пускати. Коли вона відчує себе зовсім добре, сама якусь заяву зробить. Зрозуміти можна, – сестричка знову для чогось роззирнулася. – Лице пошкоджене, все в бинтах, а вона ж личком працює, не тільки голосом… Якій жінці, тим більше – артистці, хочеться такою показуватися…

– Ну, ви ж мене знаєте, – я посміхнувся як міг широко і як міг щиро. – У мене навіть фотоапарата нема. Я взагалі шоу-бізнесом не цікавлюся. Просто провідати, вона моя знайома.

У такій ситуації що не скажи – все підозріло для цікавих кумочок. А молоденькі медсестри, які на дозвіллі обмінюються глянцевими журналами і не пропускають світську хроніку, саме такими цікавими кумочками і є. Що вона зараз про мене подумала, можна тільки здогадуватися. Тільки я собі такими дурницями голову не сушив: подякував за цінну інформацію і пройшов у палату.

Біля дверей – нікого. Штовхнув, зайшов. Дивно, що біля Анжели нікого нема. Хто в таких випадках сидить біля відомої співачки? Подруга, мама, продюсер, директор, бойфренд? Ну, скажімо, останній за часом бойфренд – це я. Ще семи годин не минуло з того часу, як вона вибралася з мого ліжка. Раз так, то ось я, біля неї.

Анжела лежала на спині із заплющеними очима. Ліва рука під ковдрою, права – поверх казенного квітчастого підодіяльника. Обличчя забинтоване, і вона нагадує якусь мумію з фільмів-страшилок. Причому бинти закривають лице майже повністю, видно тільки нижню частину носа та нижній край підборіддя. Я уявив собі, як скалки впиваються в це гарне, мов намальоване, лице, і мені враз стало сумно. Доведеться витрачатися на пластичного хірурга, а значить, на сцену Анжела Сонцева вийде не раніше осені. А попереду ж літо, найбільш гастрольний цимес…

Анжела розплющила очі і подивилася на мене.

– Привіт, – я відсалютував їй букетом, поклав квіти на груди, пакет із фруктами поставив на тумбочку, для чогось запитав: – Зуби цілі? Банан угризеш?

Вона дивилася на мене мовчки. Очі, в яких я потонув учора, тепер були порожніми. У них не було ані радості, ані болю – зовсім нічого.

– Що сталося? Могла б штовхнути в бік, я б тебе відвіз, куди треба. Нічого б цього не було. А так втекла, наче прощавай-бувай…

Мовчання. Анжела буравила мене порожнім поглядом, і склалося враження, наче вона дивиться крізь мене.

– Ти як взагалі? – я ступив упритул до ліжка.

– Ти хто взагалі? – почулося у відповідь.

Я вкляк.

Запитання звучало зовсім щиро.

Не знаю, яка Сонцева співачка, бо такою музикою, як відомо, не цікавлюся, тим більше – не захоплююся. Зате можу точно сказати: актриса з неї поганенька. Учора, тікаючи з незнайомцем у ніч, Анжела не грала – їй справді було цікаво так зробити. Вона не намагалася мені сподобатися, поводила себе цілком природно. Якби вона тепер хотіла зіграти, що бачить мене вперше, в неї б це не вийшло. Що-що, а показне акторство я за п'ятнадцять років роботи, котра полягає в щоденному спілкуванні з абсолютно різними людьми, відрізняти навчився.

Анжела Сонцева не придурюється. Вона справді мене не впізнає. Або не може впізнати.

Дивно. Медсестра щойно переконувала: з головою в потерпілої все в порядку, знає, хто вона і все та всіх довкола впізнає. Події оцінює адекватно. До того ж даішний приятель підтвердив її цілковиту притомність: відмовилася писати жодну заяву при наявності пошкоджень машини, навіть вичерпно пояснила, звідки вони взялися.

Поки ці думки роїлися в моїй голові, погляд Анжели змінився, ставши з порожнього досить осмисленим. Тільки від цієї осмисленості мені легше не зробилося.

– Ти… Ви хто такий і як тут опинилися?

Не бреше. Вона абсолютно щиро не впізнає мене. Так поводить себе будь-яка, не конче потерпіла в автомобільній аварії людина, спокій якої порушує незнайомець. Враховуючи те, що Анжела Сонцева – не просто пересічна потерпіла, а все ж таки відома поп-співачка, поява біля її лікарняного ліжка незнайомого чоловіка, нехай навіть із квітами та бананами, тим більше не бажана і особливо бентежить.

– Анжело… Ну… Я Ігор, – нічого дурнішого сказати не придумав, але все одно говорив далі: – Ігор Варава. Забула?

Анжела сіла на ліжку, підтягнула ковдру до плечей, мій букет скотився на підлогу. Якийсь час вона мовчки дивилася на мене, а потім несподівано дзвінким як для хворої голосом крикнула:

– Хто-небудь! Дівчата! Якого чорта!

Я позадкував. Тепер її очі випромінювали ненависть і переляк одночасно. Якби обличчя не було сховане під шаром бинтів, я б міг точно сказати: воно розпашіло. Лють, як і переляк, так вправно не здатна зіграти навіть професійна актриса. Якою Сонцева точно не була.

Що за хрінь тут відбувається?

Я відкрив рота, аби спробувати все пояснити, та в цей момент до палати вбігла моя знайома чергова сестра, ще дві сестрички і бородатий лікар у халаті.

– Просила ж! Як людей просила! – бушувала Анжела, уже не дивлячись на мене. – Хто це? Для чого ви пускаєте сторонніх? Хіба не зрозуміло було сказано?!

Лікар гнівно глянув на чергову, двоє інших медсестер тим часом заступили пацієнтку від мене.

– Це ж Ігор Петрович… – злякано пробелькотіла чергова. – Він же…

– Я знаю, хто він! – Бородатий наголосив на слові «хто». – Вас же попередили: сторонніх до Сонцевої не пускати!

– Він сказав – вони знайомі!

– Я його не знаю! – вигукнула Анжела. – Я взагалі втомилася тут із вами! Дайте телефон, мені вже цей прохідний двір у печінках!

– Ну для чого ви збрехали, Ігоре Петровичу? – чергова докоряла мені щиро, і мені здалося – віднині я для неї, та й для всієї травматології, вмер.

Виправдовуватися і щось комусь пояснювати зовсім не хотілося. Тим більше, що на кожне моє слово буде щире Анжелине «не знаю». Тому найкращий вихід із цієї ситуації – розвернутися й піти, пробуркотівши вибачення. Хоча я навіть не знав, за що зараз вибачався. І все ж таки в дверях не стримався – кинув через плече:

– Хоч фруктів поїжте.

Уже в коридорі, прямуючи до виходу й почуваючи себе солдатом російської царської армії, якого проганяють крізь стрій і луплять шомполами, почув навздогін істеричне Анжелине:

– Заберіть хтось цю гидоту! І дайте, нарешті, телефон!

4. Зустріти близького друга

Я не люблю, коли мене звідкись виганяють.

Розвиваючи цю тему, можна прийти до висновку, що я не люблю свою професію. Бо кожного журналіста, навіть якщо він не прагне нікого ні в чому ні звинуватити, ні зібрати намисто смажених фактів, ні знайти чергову сенсацію, обов'язково хоч раз у житті кудись не пустять або звідкись виженуть. Не тому, що його писок комусь не сподобається, а тому, що він – журналіст. І будь-який, навіть невинний фактик завжди знайде як використати для власної потреби, читай – власного заробітку.

Мало кому хочеться давати журналістам заробити, та ще й залишитися при цьому винними – пропустили інформацію, допустили її до загальних вух, винесли сміття з хати, розляпали корпоративну таємницю тощо. Тут я нічого не зроблю: хто ж винен, коли нас так сприймають…

Тільки це не значить, що така ситуація мені подобається і я мушу сприймати її за побічні ефекти від своєї роботи.

Від'їхавши від лікарні, я вже за десять хвилин хотів рішуче зробити поліцейський розворот і повернутися назад. Я мусив довести всім, хто бачив мою ганьбу: ми з Анжелою Сонцевою знайомі, просто кілька останніх годин до аварії чомусь випали, стерлися з її пам'яті. Я тут же, в присутності того бородатого лікаря, розпитаю її, що вона робила вчора ввечері, де була, кого бачила. І або переконаю всіх, що аварія не минула для Анжели зовсім уже безслідно, змусивши медиків підкоригувати процес лікування і не зациклюватися на пошкодженому обличчі, або переконаюся сам – вона не пам'ятає або чомусь не хоче пригадувати саме мене, Ігоря Вараву.

Чому? Що між нами сталося такого, чого треба соромитися і що треба приховувати молодій незаміжній жінці? Тим більше, як стверджує Люська Корбут, серед колег по шоу-бізнесу і журналістської братії, котра пише про цей світ, Сонцева має певну репутацію. Хоча саме така поведінка аж ніяк не позначається негативно на іміджі артиста. Навпаки – подібна смаженина і жовтизна служать додатковою рекламою.

Але я не повернувся лише з однієї причини: у щирості Анжелиної поведінки не було сумнівів.

Вона не впізнала мене не тому, що не захотіла чи мала щось проти мене. А тому, що справді не впізнала. їй здалося – вона бачить мене вперше, отже, я – нахабний настирний прихильник, до того ж не з категорії респектабельних дядечків. Отже, встановлювати істину просто тут, зараз, і мало не силою змушувати Анжелу згадати все не було жодного сенсу.

Однак це не означає, що встановлювати істину взагалі не треба. Довкола цієї рядової, на перший погляд, і не найстрашнішої в світі дорожньо-транспортної пригоди вже кубляться якісь дрібні непорозуміння. У першу чергу – зникнення із загального поля зору цигарок із травою, які я особисто бачив і запах яких особисто нюхав. Але якби потерпіла просто сказала, що не хоче мене бачити, я б зрозумів і не набридав, переконавшись, що принаймні життя її в безпеці.

Анжела Сонцева, яка переспала зі мною менше доби тому, будучи при здоровому глузді та відносно тверезій, якщо не рахувати двох викурених косяків, пам'яті, не просто забула випадкового коханця чи відмовилася його визнавати. Вона справді не впізнала мене.

Таким чином, вінцем усіх цих запитань, відповіді на які мене не зовсім влаштовують як людину з розвиненою інтуїцією, безперечно, є саме цей факт. Ще трохи – і я сам почну сумніватися в тому, що цієї ночі займався з нею шаленим сексом і взагалі – що познайомився з нею.

А раз так, то довести бодай самому собі, що все це мені не наснилося, стає для мене справою номер один. Можна навіть сказати – справою моєї честі.

– О! Привіт, старий! Довго ти вчора сидів?

Судячи з усього, Коля Комарницький, як справжній капітан, покинув учорашню палубу останнім і в стані абсолютно щасливої людини. Життя якої вдалося якщо не взагалі, то принаймні в один окремо взятий вечір. У принципі, мене це влаштовувало – хоч хтось не помітив наших із Анжелою маневрів і, відповідно, не запитає зайвого. Хоча хто знає – раптом дійде до того, що мені знадобляться додаткові свідки, котрі могли б підтвердити: з корпоративу разом із Сонцевою змився саме я.

– Та якось так не дуже. За кермом, знаєш…

– Це я провтикав, – похмільно зітхнув на тому боці слухавки Комарницький, і мене від цього ніби справді обдало його перегаром. – Треба було попередити, що замовлені розвозки. Ну, тіла потім розвозили, кому куди.

– Багато полягло? – ввічливо поцікавився я.

– Змішалися в купу коні та люди, – попри стан мого співбесідника ця фраза прозвучала переможно. – Сьогодні всі відлежуються. Ти мене, старий, взагалі випадково застав. Ось поговорю з тобою – і вимкну трубку на хер. Просто мені одні люди там дзвонити повинні… – Комарницький позіхнув. – Сподобалося тобі взагалі?

– Знаєш, тусівка не моя. До речі, про тусівку: як знайти того… ну… – Я зробив вигляд, що старанно порпаюся в надрах пам'яті. – Коротше, продюсера тієї співачки, яка біля мене сиділа. Ти ще нас знайомив…

– Сонечка? – Голос Колі стрепенувся. – Вона, до речі, злиняла кудись. Бобров ще потинявся, але не особливо її шукав. У них останнім часом, я чув, того… У смислі – не того…

– Того, не того – контакт даси?

– На фіга? – У питанні – жодної помітної зацікавленості, Комарницький поставив його машинально.

Бо справді – для чого мені розшукувати людину з «не своєї» тусівки.

– Він підходив, поговорити хотів. – Версію на цей випадок я вже придумав і навіть сам у неї майже повірив. – Казав, що готовий знайти інвестора на фільм із Сонцевою в головній ролі. Сценарій потрібен, а я ж ніби вже драматург.

– Тю, – Коля знову позіхнув. – Співає Сонечко добре, тільки акторка з неї хрінова. Теж мені Мадонна…

– До чого тут Мадонна?

– Ну, нехай не Мадонна, – Коля говорив, аби говорити, не вкладаючи в свої слова жодного змістового навантаження. – Хто там у кіно знімався? Пугачова з Ротарою в молодості, Христя Орбакайте, Мадонна знову ж таки… Потім ця, як її, відьма кацапська… Жанна Фріске. Ні, нормальна шоу-бізова світова практика. Тільки Сонцева не потягне, кажу тобі як профі в цих справах. Хоча… якщо Бобров знає, де знайти бабло, і хтось дає його під подібний проект, чому б не освоїти енну суму… Слухай, старий, будеш із ним балакати, пробий цю ситуйовину, ок?

– Я, коли чесно, сам не все знаю. Домовилися поговорити більш серйозно в спокійній обстановці, він навіть телефон давав. Тільки я десь записав і відфукав, як завжди.

– Зараз, почекай. Я теж його напам'ять не знаю… – Комарницький вкотре зітхнув. – О-хо-хо, блі-ін… Давай я тобі есемескою його скину.

– Тільки мені зараз треба.

– Та буде тобі, буде! Давай, старий, дзвони, не пропадай. Може, ще проект замутимо, у нас із драматургами тепер жопа.

Свого слова Комарницький дотримав. За десять хвилин я отримав від нього sms-повідомлення, зафіксував собі номер Боброва і набрав його.

Не відповідали довго. Після шостого гудка я вже хотів відключатися, коли почув у трубці глухий голос:

– Алло.

– Це Микола Бобров?

– Так. А там хто?

– Мене звуть Ігор Варава, ми познайомилися з вами вчора на вечірці.

– Не пам'ятаю.

– Не пам'ятаєте, з ким знайомилися, чи не пам'ятаєте конкретно мене?

– Мені ваше прізвище нічого не говорить. Можливо, ми з вами і знайомилися вчора. На таких вечірках усі з усіма знайомляться. Дві третини нових знайомств – не обов'язкові. Просто я правда не пригадую, який ви з себе.

– Є нагода згадати. Давайте зустрінемося, якщо ви не проти.

– А якщо я – проти?

– Чому проти? Ви маєте щось проти мене особисто чи не хочете зустрічатися ні з ким саме сьогодні?

– Слухайте, ви так хитро закручуєте ваші запитання, що в мене складається враження: ви або з міліції, або – преса. Де я вгадав?

– Преса, – зізнався я.

– Ви стосовно випадку з Анжелою?

– Не зовсім, – я почав старанно добирати вирази. – Узагалі-то це пов'язано з аварією і з Анжелою. Але я цікавлюсь не як журналіст, а як приватна особа.

– Ваш брат не може бути приватною особою. До побачення.

– У мене нема брата! – вигукнув я, відчуваючи, що Бобров починає закриватися в мушлю.

– Я образно. У смислі, ваша журналістська братія. У мене нема настрою.

– Секунду! – тепер я вже не стримував розпачу та розгубленості. – Я не займаюся питаннями шоу-бізнесу! Це не моя тема! Про Анжелу Сонцеву я вчора почув уперше, бо такою музикою я не цікавлюся і не знаю, яка зі співачок – Сонцева, а яка – Місячна!

– Місячна? – тепер здивувався співрозмовник.

– Я теж образно! – Втішений невеличким реваншем, я повів далі більш упевнено. – Я не збираюся писати про цю аварію. Без мене написали, пишуть і ще писатимуть. У мене справді приватна справа, яка стосується мене особисто і, – я на мить зам'явся, – і, мабуть, вашої підопічної так само. Мені сказали, що ви – чи не єдина справді близька їй людина, єдиний друг. Саме з другом потрібно поговорити. То як, знайдете час?

– Не знаю… Я не зовсім себе почуваю…

– Приїду, куди скажете, в мене машина.

– Добре, – здався Бобров. – Можете приїхати до мене в гості? Я живу на Харківському масиві, влаштовує?

– Усе одно. Кажіть адресу, їду.

– Давайте знаєте як… Я справді трошки не в формі. Телефон зараз взагалі вимкну… Годинки через чотири.

– Нормально. Куди їхати?

Не люблю, коли треба вбивати час.

Пертися в офіс у п'ятницю по обіді – справа невдячна. Бурчання в шлунку відразу нагадало про обідню годину, і я як людина, котра має стабільну сидячу роботу, що стабільно оплачується, звик не ігнорувати обіди. Хоча коли гриз репортерський хліб, постійно про це забував і не особливо страждав.

Перекусивши у фаст-фуді біля Політехніки, я пройшовся по місцевих точках роздрібної торгівлі фільмами та музикою і запитав у дівчиська, яке гризло хот-дог, тупцяючи на місці, чи є в неї таке щастя, як диск Сонцевої. Відповідь отримав позитивну і навіть схвальну. У стилі «це ваш найкращий вибір, це наша найкраща пропозиція».

Так, що ми тут маємо. «Анжела Сонцева. СОНЦЕ ВІД ЗАХОДУ ДО СВІТАНКУ». На обкладинці фірмового диска співачка Анжела Сонцева в образі вампірки, яку в фільмі «Від заходу до світанку» зіграла улюблена жінка всіх холостяків Сельма Хаєк. Діва в негліже з величезною зміюкою на шиї. Позує вона на фоні величезного багряного диска сонця. Не сказав би, що аж надто креативне рішення, та це, принаймні, краще, аніж укладати співачку в мереживній білизні в якесь ложе, вимощене пелюстками троянд. Або фотографувати її за кермом взятого напрокат – сто доларів за годину – лімузина.

Так, почитаємо зміст. Усе одне до одного: «Кохання не дарують», «Мій дорослий Чебурашка», «Красиве і грішне кохання», «Цілувалася з вітром», «Танок крила», «Я не буду з тобою ніколи», бла-бла-бла, все зрозуміло. Музика, якої я ніколи спеціально слухати не буду, але яка наздоганяє мене постійно: з динаміків FM-станцій, з музичних телеканалів, у дорогих ресторанах та дешевих Наливайках, весіллях, корпоративних вечірках. Коротше, всюди, де народ, слухаючи музику, скоріше почне підтоптувати в ритм, аніж слухати тексти пісень.

Бог із цим усім. Нехай собі така музика грає. Тільки чому молода жінка, котра її співає, з величезними глибокими очима і головою, натоптаною різною тирсою, досі не відпускає мене від себе? Хоча й пізнавати не хоче…

У машині я ввімкнув диск. І ніби знову вона сидить поруч:

Ти сьогодні мене цілуєш.

Мої губи в твоєму полоні.

Ти ніколи не пошкодуєш,

Що узяв моє серце в долоні.

Анжела співала голосом, який ніби довго сидів десь глибоко-глибоко в грудях, а потім раптом повільно почав виходити на волю. У мене – звичайний слух, і коли починаю співати десь у підпилій компанії, знаю – не фальшивлю, голос не найгірший, та все одно кар'єра співака мені не світить. Я не музикознавець чи критик. Проте навіть я розумію: слух у співачки Сонцевої абсолютний попри те, що виконує вона, м'яко кажучи, не класику чи хоча б джаз або рок. Стоп! Від несподіваного відкриття я навіть клацнув пальцями. Джаз. Цей голос, грудний і, попри якусь ледь помітну хрипкуватість, на диво чистий, ідеально підходить для джазових виконавців.

А в нас тут що? «Тексти пісень – Анжела Сонцева». Та-а-к…

Правда, з джазом сьогодні каші не звариш. Джазові диски ось так, на кожному кроці, не купиш. Тому і не продають. Зате на «дорослого Чебурашку» попит стабільний. Мені раптом здалося, що Анжела переводить себе на пси і відчуває це. Тому, очевидно, вона й зачепила мене. Поводить вона себе, мов дитина-переросток, примхлива лялька з порцеляновим мозком. Тільки не треба нас дурить, твої губи та сильні пальці. Це називається або недостатня реалізованість, або взагалі – нереалізованість.

У дівчини із зовнішністю безтурботної доньки багатих батьків та пестунки долі – серйозний дорослий голос. Два в одному.

Куди ж ти поспішала так рано, Сонечко? Хто гнався за тобою? І чи гнався хтось?

Усе ж таки мої нерви не змогли надто довго витримувати дорослих Чебурашок, крилатих танків та поцілунків із розою вітрів. Вимкнувши диск і кинувши його собі в бардачок – нехай Анжела колись підпише! – я запустив мотор. Час їхати на зустріч із найближчим другом потерпілої.

З дороги передзвонив, аби переконатися, що Бобров не передумав. Абонент не може прийняти мій дзвінок. Усе правильно. Він же попереджав – вимкне телефон, аби не діставали.

Час усе ж таки хоч повільно, але спливав. До потрібного мені багатоповерхового будинку на Харківському шосе я під'їхав, коли почало поволі сутеніти. Про всяк випадок набрав Боброва знову. Глухо.

При вході сиділа тітонька-консьєржка, для якої прізвище «Бобров» була наче паролем. Кивнула, навіть номер квартири нагадала. Ліфт підняв мене на сьомий поверх. Двері потрібної мені квартири вирізнялися навіть серед інших по дорослому оздоблених дверей. Не просто броньовані, не просто дорогі: вони своїм зовнішнім виглядом нагадували двері банківського сейфа. Такі зазвичай успішно штурмують грабіжники банків в американських фільмах. Картинка вражаюча. Може, успішний продюсер так і повинен жити? А може, масивні та ексклюзивні двері – єдине, що в Боброва лишилося і чим він пускає всім пил в очі? І за дверима мене чекає подертий засцяний матрац, традиційне ложе кожного серйозного системного наркомана, який не продав матрац лише тому, що такий товар нікому не потрібен…

Женучи від себе дурні думки, я натиснув на дзвінок.

За дверима дзенькнуло. Та відчиняти мені не квапилися.

Я натиснув ще раз, потім – ще. Нарешті знахабнів і не забирав пальця з кнопки секунд тридцять. Нуль реакції. Ні на що не сподіваючись, знову набрав його номер. Абонент не може…

Ще тримаючи трубку біля вуха, я машинально поклав руку на масивну дверну ручку і натиснув. Вона поїхала вниз, двері прочинилися.

Стискаючи телефон у руці, я обережно потягнув їх на себе. Усередині були ще одні, внутрішні, теж роблені на замовлення, дерев'яні та важкі. Я подзвонив, потім – постукав. Спочатку тихенько, кісточками пальців, потім сильніше – кулаком. Від зіткнення кулака з дверима вони подалися, відкриваючи мені доступ у передпокій.

– Миколо! Ви вдома? – про всяк випадок запитав я, не почув відповіді і переступив поріг, причинивши вхідні двері-сейф за собою.

Світло в квартирі не горіло. Але я не сказав би, що господар пустив увесь свій статок на «порошок щастя». Стандартна обстановка помешкання стандартного забезпеченого громадянина України. Або для Боброва давно настали кращі часи, або – незабаром настануть гірші.

Пройшовши до великої кімнати, я нікого не побачив.

Пройшовши до спальні, я став на порозі і зрозумів: гірших часів Миколі Боброву вже не бачити, навіть якщо циганка йому їх колись наворожила.

Микола Бобров лежав на спині, розкинувши руки, поперек величезного, приблизно два на два, ліжка. На ньому – лише махровий банний халат, з-під якого стирчать худі голі волохаті ноги. Капці звалилися, валяються на підлозі. Голова завалена набік. Піна, що витекла з кутика рота, не встигла ще засохнути. З ніздрів до підборіддя прокладені дві криваві борозенки. Очі відкриті, закочені під лоба.

Не повірите, але за свою кар'єру так званого кримінального репортера я жодного разу не був у морзі, а вбивства, про які писав, бачив лише на фотографіях. До цього часу перше й останнє мертве тіло, яке я бачив, – тіло своєї бабусі, з якою прощався на цвинтарі сім років тому.

Ну і тепер ось я знайшов мертву людину. Тіло. Труп.

5. Нема криміналу

«Швидку» та міліцію я вирішив викликати зі свого мобільного, аби зайвий раз не хапатися за телефонну трубку в квартирі, де лежить мертвяк. Але вже набираючи «02», відмінив виклик.

Треба подумати.

Поспішати нема куди. Очевидно, що Боброву вже нічим не допоможеш. Обережно підступивши ближче, я зробив кілька знімків мертвого тіла на свій телефон. Перш за все я журналіст, і мені знадобляться ілюстрації для матеріалу. Навіть якщо труп, знайдений мною, не кримінальний. Смерть відомого музичного продюсера – все одно матеріал для першої сторінки.

Тепер, якщо я хочу опублікувати цей матеріал, тікати з місця пригоди і таким чином позбавляти себе зайвих проблем тим більше не було сенсу. Тільки якщо лікарі «швидкої допомоги» мені нічим не загрожують, з викликом міліції слід бути особливо обережним.

Припустімо, труп кримінальний. За законами ментівської логіки, той, хто виявив труп, автоматично стає першим і, бажано, єдиним підозрюваним. Довести, що ти не верблюд, буде набагато складніше, якщо на першому етапі справою будуть займатися орли-сищики з Дарницького райвідділу. Пригода сталася на їхній території, їм і карти в руки. Не просто карти – козирі.

Ваш покірний слуга теж не пальцем роблений. Плавали – знаємо. На хитру ледачу задницю місцевих лягавих у мене є хрін із гвинтом. Враховуючи все, що я вже знаю про покійного, смерть пов'язана з наркотиками. А в мене в консультантах – і начальник управління боротьби з незаконним обігом наркотиків міліцейського главку, і керівник цього ж відділу, тільки в міській управі, і старший опер з тієї ж таки міської управи. Варто лиш подзвонити комусь із них, і в мене проблем не буде.

Зате вони виникнуть у ментів. Теоретично міська міліцейська управа має повне право влазити на будь-яку територію міста. Тим більше, коли йдеться про резонансну смерть чи загибель. Узагалі може так статися, що вже на ранок, максимум – до обіду завтрашнього дня справа Боброва опиниться в главку. Незалежно від того, вбили Боброва чи він сам передознувся і відкинув копита, рапортувати високому начальству і давати коментарі диктофонам та телекамерам захоче особисто начальник головного управління.

Зате місцеві менти все одно матимуть додатковий головняк. Добре, якщо тут не вбивство. Слідів крові я не помітив, але ж я і не роздивлявся, близько до ліжка не підходив. Ну а раптом труп кримінальний? Копати все одно доведеться місцевим, тільки доповідатимуть орли-сищики не лише своєму керівництву, а й міській управі, і – що найменш приємно – главкові. Навіть якщо теоретично справу в Дарницьких заберуть, фактично основну чорну роботу покладуть на їхні плечі.

Це лише стороннім здається, що нічого особливого не станеться, лише звичайна бюрократія та не зрозуміла цивільним міліцейська корпоративна етика. Насправді з'ясування стосунків і визначення, хто що повинен робити і хто куди рапортувати реально заважатиме проведенню оперативно-розшукової роботи та слідчих дій. Уникнути цього можна. Для цього треба просто викликати «швидку», міліцію і втекти з місця пригоди.

Людина, котра хоч трохи розбирається в міліцейській кухні та специфіці її роботи, так би і зробила. Професійний журналіст, який до того ж має в цій історії особистий інтерес, – ні. Тому лишається вирішити, як і рибку з'їсти, і на кілок сісти. Тобто як отримати постійний доступ до інформації і при цьому не опинитися головним підозрюваним.

Склавши два і два, я все ж таки подзвонив спочатку Володі Хмарі, старшому оперу з наркотиків із міської управи, а тоді з чистим серцем набрав «02» і «03».

Все сталося так, як я і передбачав.

Лікарі і менти примчали голова до голови. Поки лікарі возилися біля мертвого тіла, місцеві оперативники, не приховуючи гарячого бажання тут же закувати мене в кайданки, прискіпливо допитували мене на просторій кухні покійного. Я навмисне тягнув час, і мої зусилля не виявилися марними. Через двадцять хвилин після того, як мене почали колоти на причетність до всього, що сталося, в квартиру влетів Володя Хмара, невисокий брюнет, до якого причепилося поганяло Грузин.

Майор міліції Хмара не просто нагадував особу кавказької національності, а навіть був нею наполовину, по мамі. Якось ми з ним випили, і Вовчик почав довгу і, вочевидь, улюблену свою тему про те, що його мама Тамара Гоберідзе походить корінням із шляхетного грузинського князівського роду. Значить, сам корінний киянин Вова Хмара – прямий нащадок грузинських князів. Тому друге його поганяло було Князь. Правда, так майора називали не часто. Він не любив, бо прізвисько Князь, мовляв, дуже поширене в кримінальному світі. Серед професійних вуркаганів, авторитетів, старих «злодіїв у законі».